ВСТУП

Становлення члена академічної спільноти як особистості, яка

усвідомлює своє місце у науковому світі, є складним, безперервним і
багатогранним процесом, що має індивідуальні особливості та може бути
схематизованим. Важливу роль у формуванні світогляду всіх членів
академічної спільноти – студентів всіх рівнів підготовки, аспірантів і
докторантів, викладачів, менеджменту університету – поряд із правовими та
професійними компетентностями відіграє дотримання принципів етичності
та чесності.
Взаємна довіра всіх без винятку членів академічної спільноти –
неодмінна особливість робочої обстановки, що сприяє вільному обміну
ідеями, а також творчості й особистому розвитку.
Чесність у навчанні, наукових дослідженнях, отриманні наукових
ступенів та вчених звань повинна ґрунтуватися на законних, прозорих,
справедливих, передбачуваних, послідовних та об'єктивних критеріях.
У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова
інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання,
поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.
Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами,
засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій
комунікації.
В умовах поширення інформаційних технологій, становлення й
розвитку інформаційного суспільства відбувається переосмислення ролі та
значення інформації як соціального блага і правового феномена. Інформація
із категорії, що характеризує систему знань та уявлень про людину і
навколишню її дійсність, трансформується в базову умову життєдіяльності
особи, невід’ємний атрибут її функціонування та суспільного розвитку.
Поступово у нормативно-правових актах право на інформацію виокремилося
із системи природних прав та сформувалося як основоположне, первинне
право людини, яке визнається та гарантується міжнародною спільнотою.
Формування правової держави, розбудова громадянського суспільства в
умовах сучасності неодмінно передбачає розширення меж цивільно-правової
регламентації інформаційних відносин.

1. Академічна доброчесність
1. Сутність і фундаментальні цінності академічної доброчесності
Академічна доброчесність — це сукупність етичних принципів та
визначених законом правил, якими мають керуватися учасники освітнього
процесу під час навчання, викладання та провадження наукової (творчої)
діяльності з метою забезпечення довіри до результатів навчання та/або
наукових (творчих) досягнень.
Дотримання академічної доброчесності педагогічними, науково-
педагогічними та науковими працівниками передбачає:
· посилання на джерела інформації у разі використання ідей, тверджень,
відомостей;

· дотримання норм законодавства про авторське право;

· надання достовірної інформації про результати досліджень та власну

педагогічну (науково-педагогічну, творчу) діяльність;

· контроль за дотриманням академічної доброчесності здобувачами

освіти.
Дотримання академічної доброчесності здобувачами освіти передбачає:
· самостійне виконання навчальних завдань, завдань поточного та
підсумкового контролю результатів навчання (для осіб з особливим
освітніми потребами ця вимога застосовується з урахуванням їх
індивідуальних потреб і можливостей);

· посилання на джерела інформації у разі використання ідей, тверджень,

відомостей;

· дотримання норм законодавства про авторське право;

· надання достовірної інформації про результати власної навчальної

(наукової, творчої) діяльності.

Таблиця 1. Фундаментальні цінності академічної доброчесності

Чесність Академічні спільноти доброчесності просувають пошук

істини й знання через інтелектуальну та особисту чесність
у процесі навчання, викладання, наукових досліджень і
надання сервісів по дорученню адміністрації
 Довіра Академічні спільноти доброчесності стимулюють і
покладаються на клімат взаємної довіри. Клімат довіри
заохочує і підтримує вільний обмін ідеями, який у свою
чергу дає можливість науковим пошукам реалізуватися
найповнішою мірою

Справедливість Академічні спільноти доброчесності встановлюють чіткі й

прозорі очікування, стандарти й практики для підтримання
справедливості у стосунках між студентами, викладачами
та адміністративним персоналом

Повага Академічні спільноти доброчесності цінують інтерактивну,

кооперативну та партисипативну природу навчання і
пізнання. Вони шанують та вважають за належне розмаїття
думок та ідей

Відповідальність Академічні спільноти доброчесності покладаються на

принципи особистої відповідальності, що підсилюється
готовністю окремих осіб і груп подавати приклад
відповідальної поведінки. Підтримують взаємно узгоджені
стандарти, а також вживають належних заходів у випадку
їхнього недотримання

Мужність Для розбудови й підтримання академічних спільнот

доброчесності потрібно більше, ніж просто вірити в
фундаментальні цінності. Трансформація цінностей від
розмов про них до відповідних дій, їхнє відстоювання в
умовах тиску і труднощів потребує рішучості,
цілеспрямованості і мужності

2. Основні види порушень академічної доброчесності.

Академічній доброчесності в сучасному дискурсі на цю проблематику

протиставляється категорія академічної нечесності, основні прояви якої
знаходимо у таких видах діяльності:
 Академічний плагіат — «оприлюднення (частково або повністю)
наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів
власного дослідження (творчості), та/або відтворення опублікованих текстів
(оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства».

Вирізняють такі основні різновиди академічного плагіату:

-дослівне запозичення текстових фрагментів без оформлення їх як цитат

з посиланням на джерело (в окремих випадках некоректним вважають навіть
використання одного слова без посилання на джерело, якщо це слово
використовують в унікальному значенні, наданому цим джерелом);

-використання інформації (факти, ідеї, формули, числові значення тощо)

з джерела без посилання на це джерело;

-перефразування тексту джерела у формі, що є близькою до

оригінального тексту, або наведення узагальнення ідей, інтерпретацій чи
висновків з певного джерела без посилання на це джерело;

-подання як власних робіт (дисертацій, монографій, навчальних

посібників, статей, тез, звітів, контрольних, розрахункових, курсових,
дипломних та магістерських робіт, есеїв, рефератів тощо), виконаних на
замовлення іншими особами, у тому числі робіт, стосовно яких справжні
автори надали згоду на таке використання.

Самоплагіат — «оприлюднення (частково або повністю) власних

раніше опублікованих наукових результатів як нових наукових результатів».
Типовими прикладами самоплагіату є:
-дуплікація публікацій — публікація однієї і тієї самої наукової роботи
(цілком або з несуттєвими змінами) в декількох виданнях, а також повторна
публікація (цілком або з несуттєвими змінами) раніше оприлюднених статей,
монографій, інших наукових робіт, як нових наукових робіт;
 -дублювання наукових результатів — публікація одних і тих самих
наукових результатів, в різних статтях, монографіях, інших наукових працях,
як нових результатів, які публікуються вперше;

-подання у звітах з виконання наукових проектів результатів, що

містилися у попередніх роботах, як отриманих при виконанні відповідного
проекту;

-агрегування чи доповнення даних — суміщення старих і нових даних

без їх чіткої ідентифікації з відповідними посиланнями на попередні
публікації;

-дезагрегування даних — публікація частини раніше опублікованих

даних без посилання на попередню публікацію;

-повторний аналіз раніше опублікованих даних без посилання на

попередню публікацію цих даних та раніше виконаного їх аналізу.

Фабрикація — «вигадування даних чи фактів, що використовуються в

освітньому процесі чи наукових дослідженнях».

Фабрикація також може стосуватися вигаданих статистичних та інших

даних, які нібито взяті з певних джерел інформації у випадках, коли такі
джерела не існують або не містять відповідної інформації. В таких випадках
варто відрізняти фабрикацію від помилок цитування.

Фабрикацією також є використання вигаданих даних поруч зі

справжніми, що іноді використовується у випадках, коли справжніх даних не
вистачає для обґрунтування висновків дослідження.

Фальсифікація — «свідома зміна чи модифікація вже наявних даних,

що стосуються освітнього процесу чи наукових досліджень».

Фальсифікація може стосуватися неповного або свідомо викривленого

опису методик дослідження з метою приховування:

-виявлених авторами методичних помилок;

 -використання застарілого або непридатного для відповідних досліджень
обладнання;

-застосування непридатних для цілей дослідження алгоритмів та

програмного забезпечення;

-інших хиб, що могли вплинути на достовірність, точність і надійність

представлених результатів.

Списування — «виконання письмових робіт із залученням зовнішніх

джерел інформації, крім дозволених для використання, зокрема під час
оцінювання результатів навчання»

Найбільш поширеною формою списування є використання друкованих і

електронних джерел інформації при виконанні письмових робіт, зокрема,
екзаменаційних та контрольних робіт, без дозволу викладача.

Також до списування може бути зараховано:

-здавання або репрезентацію різними особами робіт з однаковим змістом

як результату власної навчальної діяльності;

-написання чужих варіантів завдань на контрольних заходах;

-використання системи прихованих сигналів (звукових, жестових та ін.)

при виконанні групових контрольних заходів з однаковими варіантами;

-несамостійне виконання завдань у випадках, коли не дозволяється

отримання допомоги, або незазначену інформації про отриману допомогу,
консультації, співпрацю тощо;

-отримання іншої несанкціонованої допомоги при виконанні тих

завдань, які передбачають самостійне виконання.

Обман — «надання завідомо неправдивої інформації стосовно власної

освітньої (наукової, творчої) діяльності чи організації освітньої процесу;
формами обману є, зокрема, академічний плагіат, самоплагіат, фабрикація,
фальсифікація та списування».

Крім зазначених вище формами обману також є:

-імітація освітньої та наукової діяльності;

-неправдиве співавторство:

• приписування співавторства особам, які не брали кваліфікованої

участі у дослідженні та підготовці публікації (зокрема, це стосується
зарахування до авторів керівників установ і підрозділів, які безпосередньо не
брали участі у виконанні роботи, працівників чи студентів, які здійснювали
лише технічну допомогу, тощо);

• невключення до співавторів осіб, які брали активну кваліфіковану

участь у дослідженні та підготовці публікації, зокрема у постановці цілей та
завдань роботи, формулюванні її висновків, розробці алгоритмів, аналізі
результатів експериментів та розрахунків, написанні тексту тощо;

-свідоме викривлення посилань на джерела, свідоме викривлення

інформації, що міститься у джерелах, на які зроблені посилання (в деяких
випадках це може також бути академічним плагіатом);

-проходження процедур контролю та оцінювання результатів навчання

підставними особами;

-продаж, поширення, постінг або публікація курсів лекцій, роздаткових

матеріалів, записів або іншої інформації, наданої викладачем, а також
використання їх для будь-яких комерційних цілей без письмового дозволу
викладача;

-симуляція погіршення стану здоров’я, хвороби з метою уникнення

контрольних заходів;

-отримання копії екзаменаційних білетів, питань чи завдань раніше, ніж

буде дозволено викладачем;
 -недозволене співробітництво, зокрема при виконанні студентських
проектів, що подаються як результати самостійної роботи; використання
недозволеної допомоги при виконанні індивідуальних та контрольних
завдань;

-повторне подання здобувачами освіти письмових робіт, які вже

подавалися як звітність з інших дисциплін, без дозволу викладача (іноді це
розглядають як різновид самоплагіату);

-підробка підписів в офіційних документах (залікових книжках, актах,

звітах, угодах тощо);

-надання відгуків або рецензій на наукові або навчальні роботи без

належного проведення їх експертизи;

-надання закладом вищої освіти або його співробітниками недостовірної

інформації про заклад, його освітні програми, систему оцінювання,
результати навчання, конкурси тощо;

-неправдиві повідомлення здобувачів освіти про події, які вимагають

припинення освітнього процесу, перенесення контрольних заходів тощо
(техногенні аварії, стихійні лиха, загроза вибуху тощо).

Хабарництво — «надання (отримання) учасником освітнього процесу

чи пропозиція щодо надання (отримання) коштів, майна, послуг, пільг чи
будь-яких інших благ матеріального або нематеріального характеру з метою
отримання неправомірної переваги в освітньому процесі».

До хабарництва, зокрема, можуть бути зараховані одержання,

провокування або пропонування неправомірної вигоди за отримання
позитивної або вищої оцінки при складанні будь-якого виду поточного та
підсумкового контролю, а також будь-яких інших переваг у навчальній,
дослідницькій чи трудовій діяльності; примусові благодійні внески та
примусова праця здобувачів освіти та/або їх батьків; примусове надання
освітніх послуг (примусове репетиторство); деякі випадки конфлікту
інтересів та ін.

Необ’єктивне оцінювання — «свідоме завищення або заниження

оцінки результатів навчання здобувачів освіти».

До необ’єктивного оцінювання також може бути зараховано

використання незрозумілої здобувачам освіти системи оцінювання; невчасне
повідомлення здобувачів освіти про систему оцінювання результатів
навчання; створення системи оцінювання, що не відповідає декларованим
цілям та завданням теми, дисципліни, практики, освітньої програми тощо.

Професорська нечесність (professorial misconduct) – зловживання

окремими представниками професорсько-викладацького складу своїми
службовими обов’язками з метою примусу і тиску на колег чи студентів
(Siaputra & Santosa 2016);

Академічний саботаж (sabotage) – вчинення дослідником таких дій, які

дають йому можливість отримати нелегітимну академічну вигоду, чи
зменшити таку для інших членів академічної групи чи спільноти (наприклад,
шляхом затягування процесу рецензування роботи автора для використання
результатів у власних цілях, знищення певних даних відносно інших
дослідників-конкурентів).

2. Наукові комунікації
1. Поняття, види та функції наукових комунікацій
 Наукова комунікація являє собою обмін інформацією з приводу тієї чи
іншої проблеми, інструменту і результатів дослідження. Вона є необхідною
умовою здорового розвитку науки. Для характеристики наукової комунікації
можна використовувати термін "дискурс" у транскрипції відомого
німецького філософа Ю. Хабермаса, який під ним розуміє не вільну розмову,
під час якої співрозмовники не думають про дотримання правил мовної
комунікації, а діалог, що ведеться за допомогою аргументів, який дає змогу
виявити загальнозначуще, нормативне у висловленнях. Наукова комунікація
(НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями)
між ученими і спеціалістами.
У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:
1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або
збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).
2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова
інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).
3) канал (спосіб передачі наукової інформації).
4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена
інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).
5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове
повідомлення.
Елементарна модель наукової комунікації подана на мал. 1

мал. 1. Модель наукової комунікації

Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову

ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів,
такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи
країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового
ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи
визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК.
Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені. Сформулювавши
наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами, науковим
керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку.
Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у формі
наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах,
оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому
чи електронному вигляді).
Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а
реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова
комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення
зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть використати іншомовну
публікацію, не володіючи відповідною мовою. Між комунікантом та
реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий
зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції,
радіо, телебачення, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші
канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої
наукової комунікації. Наукова комунікація функціонує ефективно за умови
існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане
повідомлення. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути
цитування, посилання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті,
включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін.
Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у
науковій галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і
бібліометрії. Бібліометрія — наукова дисципліна, яка використовує
статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення
тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного
виливу публікацій. Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне
цитування і взаємні посилання, авторське співцитування і колективне
авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах
наукових галузей і між ними.
Одним з основних показників значення наукового результату є індекс
цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора,
журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є
автор, тим вищий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень
поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань,
реальне здійснення наукової комунікації.
Комунікація в науці здійснюється в трьох формах: письмово, усно і
через Інтернет. Серед форм усної комунікації найбільш популярними є
семінари, конференції і симпозіуми.
Семінар (від лат. seminare – розсадник) – особлива форма групових
занять з якого-небудь предмета або теми за активної участі учнів, слухачів.
Між учасниками семінару спостерігаються статусні розбіжності. Серед них
виділяються керівник або керівники семінару і пересічні учасники. Головне
призначення наукового семінару полягає в тому, щоб навчити пересічних
учасників, ввести їх у ту чи іншу наукову проблему, теорію, метод
дослідження.
Перед його проведенням розробляється програма семінару,
визначаються його тривалість, кількість семінарських занять і їхня тематика,
що розсилаються учасникам семінару. Учасники семінару ознайомлюються з
програмою, визначають своє місце в ньому, готують виступи або доповіді.
Керівник семінару звичайно на його початку виступає зі вступним словом, у
якому вводить учасників у курс справи, визначає план і правила обговорення.
Особливість семінару в тому, що пересічні його учасники повинні активно
брати участь в обговоренні теми під керівництвом ведучого, яким звичайно
виступає відомий фахівець за темою семінару. Форми прояву активності
учасників можуть бути досить різноманітними. Серед них виступи, питання,
коментарі, доповіді, читання рефератів, дискусії і т.ін. Найбільш плідно
впливають на розвиток творчої активності філософські й методологічні
семінари, що сприяють формуванню наукового світогляду, оволодінню
досягненнями наукової методології.
Конференція (від лат. сonferetia – збирати в одне місце) у
найзагальнішому вигляді являє собою збори, нараду представників урядів,
суспільних, партійних, наукових тощо організацій для обговорення і
вирішення яких-небудь питань. Специфіка конференції як різновиду зборів
полягає в тому, що на цих зборах виступають усі, внесені в програму.
Процес самої конференції включає пленарне засідання, на якому
виступають з вітаннями організатори конференції, представники державних і
наукових організацій, а також найбільш відомі вчені з доповідями за суттю
проблеми. Потім проводяться секційні засідання, у яких беруть участь всі
інші учасники. У спеціально підготовлених до конференції матеріалах
звичайно пропонується проект рекомендацій конференції, у якому
звертається увага на найбільш актуальні проблеми наукових досліджень, на
організаційні, інформаційні і фінансові проблеми науки.. Сформульовані в
рекомендаціях пропозиції обговорюються і доповнюються на секціях і
виносяться на загальне обговорення на заключному пленарному засіданні
конференції, коли підбиваються її підсумки і приймаються рекомендації.
Досить часто в структурі конференції застосовують і інші форми комунікації:
круглі столи, прес-конференції, дискусії тощо, які додають конференції
дискусійності, забезпечують свободу висловлень.
 Наукова комунікація виконує кілька найважливіших функцій (табл.2)
Таблиця 2. Функції комунікації
Найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на формальні і
неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний
взаємозв'язок.
Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально
створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання.
Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи,
вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри,
музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто
розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і
посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення
формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того,
хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється
формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування.
Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю
опублікованих наукових результатів.
Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між
комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом
особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо.
Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення
глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається
через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни
науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві
публікують результати свого дослідження.
Документна НК — комунікація, опосередкована науковим
документом, побудована на обміні документованою інформацією (ідеями,
повідомленнями, знаннями). Науковий документ — це публікація результатів
теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка
науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та
літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві
наукову інформацію для передачі її в просторі і часі.
У системі НК науковий документ набуває статусу комуніканта. Він
може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті,
опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату
дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може
передаватися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Переваги
таких комунікацій:
• добре збереження наукової інформації;
• можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;
• ґрунтовність підготовки;
• можливість доведення до багатьох реципієнтів;
• можливість встановлення права інтелектуальної власності.
Недоліки документних НК: складність поновлення, об'ємність
інформації.
Недокументна (усна) НК — передача наукової інформації в
незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови,
публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє
спілкування, бесіди тощо. Позитивним аспектом усних комунікацій є
економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями. З
розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних каналів комунікації
можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями
розширюються.
 Автор може сам створити оригінальний рукопис в електронній формі,
через мережу Internet передати його безпосередньо в редакцію журналу і
відразу ж опублікувати його. Мережеві канали сприяють оперативному
формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі
електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів.
Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт.
Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і
видавці працюють в одній системі. Науковець повинен знати переваги та
недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні
шляхи її використання та уникати.
2.2 Етапи розвитку наукових комунікацій та наукові школи
Перший етап у розвитку науки про масову комунікацію. Початок XX ст
— кінець 30-х років. Виникнення інтересу до масової аудиторії. Стрімкий
розвиток преси, поширення кінематографу, впровадження радіо в побут
створили переконання, що ці мас-медіа мають владу над масовими
аудиторіями та впливають на суспільну думку, змінюють ставлення та
поведінки індивідів, нав'язують політичні орієнтації. Висвітлення поняття
масової аудиторії у соціологічно-психологічних працях. Емпіричний
матеріал: успішні результати пропагандистського впливу мас-медіа під час
першої світової війни.
Другий етап у розвитку науки про масову комунікацію. 1940-1960-ті
роки. Посилення зацікавленість учених до мас як до об'єкту впливу. Зміна
уявлення про маси з пасивної аудиторії на активну, від якої залежить ефект
впливу засобів масової комунікації на індивідів. Відбувся розквіт теорії
масової комунікації у США, де відкривалися школи журналізму та
факультети масової комунікації з обов'язковим вивченням масового
спілкування.
У 1940 — на початку 50-х років — створення праць, присвячених ефектам
та ефективності масової комунікації під час президентських кампаній та
підготовки військових у збройних силах США. У процесі розвитку
досліджень масової комунікації складові формули Ласвелла були розподілені
на частини окремих дисциплін: контрольний аналіз (хто), контент-аналіз
(що), аналіз аудиторії (кому) і ефект-аналіз (ефект, справлений на
аудиторію).
Дослідження масових комунікацій в США визначалися як знаряддя для
соціального менеджменту та як зброя в соціальному конфлікті. Основою
теоретичного підходу до масової комунікації у цей час були уявлення про
медіаефекти, які демонструвала масова аудиторія в результаті впливу медіа.
Вони проявлялися через інтерес до аудиторії та ступінь її задоволення від
ЗМК. Вважалося, що самі ЗМК неефективно впливають на масу і виконують
роль дійової особи всередині організованого кимось комунікаційного
процесу.
На першому етапі формування теорії масової комунікації учених цікавило,
як ЗМК маніпулюють аудиторією, то на другому етапі фокус дослідників
перемістився на те, як сама аудиторія оцінює комунікацію, яких впливів вона
зазнає незважаючи на свою активну позицію щодо ЗМК та як ефективно
зорганізувати масову комунікацію для отримання медіаефектів.
Третій етап у розвитку науки про масову комунікацію. Друга половина
60-х — кінець 70-х років. Період стрімкого розвитку телебачення. Активна
організація досліджень, присвячених впливам телебачення на масову
аудиторію. Вивчалась роль телебачення у визначенні соціальної реальності
та формуванні соціальних норм. На даному етапі зростав інтерес до студій
ефектів телебачення як могутнього чинника під час політичних та рекламних
кампаній.
Медіа-вплив та медіа-ефекти ЗМК на масову аудиторію залежали від її
потреб, бажань, позицій, станів. Дослідники масової комунікації
орієнтувались на вивчення ефектів впливу політичних повідомлень на
аудиторію в залежності від її потреб та бажань. Зазначений підхід особливо
плідно розвивався в рамках теорії використань та задоволень, яка
розвивалася на основі теорії прямого впливу. Прибічники теорії використань
та задоволень стверджували, що люди активно використовують мас-медіа
для задоволення певних людських потреб. Складнощі полягають у
визначенні межі впливу мас-медіа, для того щоб її дізнатися варто
враховувати поведінку аудиторії. У прихильників теорії використань та
задоволень сфокусували свої дослідження на визначення того, що роблять
люди з мас-медіа. Виявилося, що для впливу на маси треба враховувати
побажання аудиторії, її потреби. Довіра до мас-медіа буде існувати, якщо їхні
пропозиції будуть співзвучні тим, що транслюються ЗМІ.
Таким способом у даний період було сформовано поняття про масову
аудиторію ЗМІ як активну масу, від якої залежать медіа-ефекти. На даному
етапі розвитку особливої уваги надавалося вивченню впливів, які чинять
ЗМК на людей з урахуванням того, що масовий вплив є активним суб’єктом
комунікаційної реальності.
Такі впливи на маси аналізувалися в контексті того, що ЗМІ відіграють
важливу роль у виробленні та конституалізації пріоритетів соціального життя
в рамках дихотомії «запити аудиторії» — «сили контролю над інформацією,
яку вона одержує», коли подання інформації у ЗМІ узгоджуються зі шкалою
цінностей, яка визначається не медіа-організаціями, а самою політичною
системою суспільства. У цей період зростають громадські рухи, виникають
неурядові організації за «екологію ефіру» та «екологію культури», метою
яких є очищення ефіру від програм низького культурного змісту та
антигуманної спрямованості, підняття морального рівня.
Четвертий етап у розвитку науки про масову комунікацію. З 80-х
років до кінця ХХ століття. Вивчення аудиторії ЗМК, її соціальної структури.
У теорії ЗМК важливими стали такі поняття: масова культура, мас-медіа та
суспільство, розвиток і суспільство, комунікація і культурне домінування,
культурна залежність, культурний плюралізм.
Вплив наукових шкіл та вчень на розвиток науки про масову комунікацію.
Чиказька школа. 1894—1904 рр, була заснована Дж. Дьюї під час
викладання у Чиказькому університеті. Прихильникам цієї школи
притаманний прагматизм як науковий погляд на життя. Представники
школи: Дж. Тафтс, Е. Еймс, Е. Мур. Істинне та варте уваги вважається лише
те, що дає практичний результат і корисне для людей. Гуманізм —
основоположний для діяльності людини і спільнот. Дослідження медіа, що
проводилися представниками цієї школи, зосереджувалися на означених
рисах та особливостях.

Віденський гурток. Розпочав свою діяльність 1922 року під керівництвом

М. Шліка. До групи цього вченого входили Ґ. Берґман, Ф. Франк, Ф.
Вайсман, В. Крафт та інші. Вчені зосереджувалися на логічному аналізі
наукового знання. Вони вважали єдино можливим лише наукове знання, що
виникало емпірично й логічно. Логічний позитивізм як філософський напрям
першої половини ХХ століття визначав і тогочасні медіа-дослідження.
Віденський гурток припинив свою діяльність після окупації Австрії
нацистами у 1938 році.

Франкфуртська школа. Створена в Інституті соціальних досліджень

Франкфуртського університету у 1923 році неомарксистом Ф. Вейлом.
Представники школи: Ф. Полок, К. Ґрюнберґ, Е. Фромм, К. Ландавер, Ю.
Габермас запровадили поняття соціальної філософії, розвинули метод
аналізу, названий критичною теорією, в рамках якої розкриваються
приховані владні стосунки всередині культурного феномена. З приходом
Гітлера представники школи працювали в Женеві, Лондоні, Парижі, США і
повернулися до Німеччини в 1950 році.

Бірмінгемська школа (Британські культурні студії). Школа, заснована на

базі Центру сучасних культурних студій при Бірмінгемському університеті у
1963—1964 роках. Представники школи: Р. Гоґ- ґарт та С. Голл (засновники),
Р. Вільямс, А. Макробін. Вчені особливо цікавилися мас-медійною
тематикою, розробляли концепт медіа імперіалізму. Аудиторія розглядалась
як форма опозиції панівній ідеології. Теоретичною основою досліджень для
представників цієї школи були марксизм і політекономія, постструктуралізм,
критична теорія і фемінізм.

Психоаналіз. Вперше термін було вжито Фрейдом у 1902. Несвідоме

виступає як прихована сфера первинних інстинктів, у першу чергу
сексуального. Первинні інстинкти призводять до накопичення енергії в
людині, а невитрачена енергія, надлишкова впливає і на психіку людини.
Проте витрачання енергії може спрямовуватися у духовну й творчу сферу й
проектуватися на людську активність — заняття філософією, політикою,
творчістю тощо, у тому числі енергія від первинних інстинктів може
відбиватися й на характері спілкування.

Біхевіоризм. В основі вчення лежить методологія наукового об'єктивізму.

Напрям є опозиційним до психоаналізу з його інтерпретативністю.
Прихильники біхевіоризму вважають, що лише поведінка може
досліджуватися об'єктивно. Розумові ж процеси не підлягають дослідженню,
бо недоступні для об'єктивних методів. Через це під час досліджень
мотивації поведінки не беруться до уваги, вона розглядається як реакція на
стимул. Комунікативна поведінка в рамках теорії біхевіоризму досліджується
саме в системі «стимул — мовна реакція».

Функціоналізм. Вивчення структурних зв'язків між фактами соціального

життя, соціальними структурами, культурними нормами і цінностями та
особою. Це вчення було поширено в Британії на початку ХХ ст. У 50—60-х
роках став основним напрямом в американській теорії. Ідеї структурного
функціоналізму активно використовувалися і в дослідженнях масової
комунікації, зокрема Р. Мертоном та П. Лазарсфельдом. Вони досліджували
функціонування медіа в системі соціальних структур.
 3. Інтелектуальна власність та теоретичні засади правового
регулювання

У сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства належне й

ефективне регулювання інформаційних відносин має бути основою для
подальшого розвитку інших «інформаційних інститутів» цивільного права –
права інтелектуальної власності та особистих немайнових прав фізичної
особи. Трактування інформації як результату інтелектуальної діяльності
ґрунтується на загальноприйнятому значенні поняття інтелекту як здатності
до мислення та раціонального пізнання.

Співвідношення категорій «інформація», «результат інтелектуальної

діяльності» та «результат творчої діяльності» У науковій літературі інтелект
визначається як здатність пізнавати і вирішувати проблеми, які поєднують у
собі пізнавальні здібності. Людина застосовує інтелект для обробки наявної
інформації, наприклад з метою побудови або вдосконалення розуміння,
позиції, стратегії, методу, правила, комбінації, відношення, пояснення,
рішення, плану чи мети. Інтелект пов’язаний з іншими внутрішніми
властивостями людини, такими як сприйняття, пам’ять, мова, уява,
самосвідомість, самоконтроль, характер, творчість, інтуїція. Поняття
«творчість» у філософській літературі характеризується як діяльність
людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних
або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття,
інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). У психології
творчість вивчається переважно у двох аспектах: як психологічний процес
творення нового і як сукупність властивостей особистості, що забезпечують
її включеність у цей процес. У межах економічної науки також
підкреслюється зв’язок між творчістю й інтелектуальною діяльністю.
Інтелектуальна діяльність поєднує два взаємопов’язані аспекти:
репродуктивний, спрямований на вирішення стандартних завдань,
досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових
засобів; творчий (продуктивний), спрямований на вирішення нестандартних
завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних,
унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у принципово
нових ситуаціях. Поняття «результат інтелектуальної діяльності» охоплює
всі результати розумової діяльності фізичної особи чи групи осіб. Різновидом
результатів інтелектуальної (розумової) діяльності є результати творчої
діяльності. Кожен результат творчості є результатом інтелектуальної
діяльності особи, адже творчість, так само як і інтелектуальна діяльність,
притаманна лише людині. Якщо результат інтелектуальної діяльності особи
не має характеру новизни чи оригінальності, його не можна вважати творчим
надбанням, але він залишається результатом інформаційної діяльності особи.
У сфері юридичної науки існує також інший підхід щодо співвідношення
категорій «результат інтелектуальної діяльності» та «результат творчості».
Результати інтелектуальної діяльності обов’язково мають відповідати
встановленим вимогам закону. Лише за цієї умови результати
інтелектуальної діяльності можуть стати об’єктами інтелектуальної
власності». Вочевидь, має місце суміщення понять «результат
інтелектуальної діяльності» та «результат творчої діяльності як об’єкт
правової охорони». Справді, не кожний результат творчості отримує правову
охорону. Для її забезпечення він має відповідати визначеним законодавством
критеріям – умовам охороно здатності. Такими критеріями, зокрема, для
винаходів є новизна, винахідницькій рівень та промислова придатність. Для
корисних моделей – новизна та промислова придатність, а для торговельних
марок – наявність розрізняльної здатності, відповідність вимогам закону,
публічному порядку, принципам гуманності та моралі тощо.

Отже, категорії «результат інтелектуальної діяльності», «результат

творчості» та «об’єкт права інтелектуальної власності» поєднує той факт, що
всі зазначені терміни стосуються характеристики різноманітних проявів
розумової діяльності особи. Найбільш широким за своїм обсягом є поняття
«інтелектуальна діяльність», що охоплює будь-які форми, види та результати
розумової діяльності. Результати інтелектуальної діяльності особи –
нематеріальні блага, незалежно від форм їх зовнішнього вираження та
існування є інформацією, що може охоронятися на підставі законодавства
про захист інформації. Такий вид інтелектуальної діяльності, в результаті
якої створюються якісно нові нематеріальні блага, що вирізняються
неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю, є
творчим надбанням (результатом творчості). Результати інтелектуальної,
творчої діяльності, які відповідають визначеним законодавством критеріям,
стають об’єктами права інтелектуальної власності. В умовах розвитку
інформаційного суспільства, створення високотехнологічних можливостей
інформаційного обміну, споживання та поширення інформації нагальною
потребою є трансформація класичних інститутів інтелектуальної власності.
Перші напрями таких змін уже отримали своє закріплення у національному
законодавстві, проте значна кількість науковців та практиків наголошують на
інертності системи інтелектуальної власності, її нездатності пристосуватись
до нових інформаційних умов. Так, загальною тенденцією режиму охорони
об’єктів авторського права до початку ХХІ ст. було збільшення строків
чинності прав інтелектуальної власності. Проте нині спостерігається
зворотна ситуація: строки чинності авторських прав для окремих об’єктів
почали скорочуватися, що цілком зрозуміло з огляду на потреби
інформаційного та культурного обміну, розвитку наукової сфери та
інформаційних технологій. Зокрема, в Угоді про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом гл. 9 підрозділу 4 містить вимоги та стандарти щодо
охорони прав інтелектуальної власності. Особливими нормами Угоди, які
мають бути імплементовані у національне законодавство, є вимога щодо
охорони критичних та наукових публікації творів, які стали загальним
надбанням. Максимальний строк охорони таких прав становить 30 років від
дати, коли твір був уперше правомірно опублікований (ст. 166 Угоди). Нині
також активно обговорюється питання скорочення строків охорони
авторських прав на комп’ютерні програми. Такий підхід заслуговує на
підтримку, адже в період стрімкого розвитку інформаційних технологій в
інформаційному суспільстві існування значного строку охорони авторських
прав на комп’ютерні програми не сприятиме розвитку та впровадженню
основних засад інформаційного суспільства, заснованого на всебічному
інформаційному обміні та вільному доступі до інформаційних ресурсів.

Питання інтелектуальної власності при відкритті наукових тем та

звітності

Відповідно до Порядку формування тематики та контролю за

виконанням наукових досліджень у Національній академії наук України,
затвердженому постановою Президії НАН України від 13.04.2011 № 111 (із
змінами відповідно до постанови Президії НАН України від 07.10.2015 №
236), при відкритті наукових тем у запиті на відкриття теми наукових
досліджень за відомчою тематикою зазначається та враховуються при оцінці
запиту: очікувані наукові та науково-практичні результати, об’єкти права
інтелектуальної власності, які плануються до впровадження після
завершення теми, потенційні споживачі наукових та науково-технічних
результатів, об’єктів права інтелектуальної власності та об’єкти права
інтелектуальної власності, використання яких передбачається під час
проведення досліджень (для фундаментальних досліджень, що передбачають
отримання прикладного наукового чи науково-технічного результату,
фундаментальних досліджень, що здійснюються з урахуванням даних про
винаходи та інші ОІВ, для прикладних досліджень).

При прийманні завершеної теми наукових досліджень до Ученої

(науково-технічної) ради наукової установи подаються та враховуються при
розгляді та оцінці виконання наукових досліджень:

Перелік об‘єктів права інтелектуальної власності, створених при

виконанні теми наукових досліджень з пропозиціями щодо їх використання;
 Звіт про патентні дослідження, підготовлений відповідно до вимог
цього Положення (для фундаментальних досліджень, що передбачають
отримання прикладного наукового чи науково-технічного результату,
фундаментальних досліджень, що здійснюються з урахуванням даних про
винаходи та інші ОІВ, для прикладних досліджень), підготовлений
відповідно до Порядку проведення патентних досліджень в установах НАН
України, затвердженого постановою Президії НАН України від 22.11.2000 №
319, ДСТУ 3575-97 «Патентні дослідження. Основні положення та порядок
проведення» та ДСТУ 3574-97 «Патентний формуляр. Основні положення.
Порядок складання та оформлення».

Оцінка результатів робіт за темою Ученою радою Установи має

враховувати:

Для прикладних досліджень і розробок – отримання результатів,

спрямованих на наукове і науково-технічне забезпечення вирішення завдань,
що випливають з потреб практики, розроблення і створення нової техніки і
технології, винаходів, корисних моделей, комп’ютерних програм та інших
об’єктів права інтелектуальної власності, методик та нормативної
документації. При цьому враховуються також патентоспроможність і
конкурентоспроможність розроблених технічних рішень, економічна
ефективність науково-технічних розробок.

При прийманні завершених тем відомчого замовлення НАН України

Бюро відділеннями НАН України та завершених тем програмно-цільової та
конкурсної тематики особами, уповноваженими Президією НАН України, до
протоколу приймання та оцінки науково-дослідної роботи додається Довідка
про об`єкти права інтелектуальної власності, створені під час виконання теми
наукових досліджень та проведені патентні дослідження (форма довідки
наведена у додатку 7 до Порядку формування тематики).

Установи надають статистичну звітність щодо створених об’єктів

інтелектуальної власності та ліцензійної діяльності згідно законодавства. При
підготовці річного звіту про діяльність Установи надають інформацію щодо
діяльності у сфері охорони інтелектуальної власності та трансферу
технологій відповідно до вимог до підготовки звіту.

Нормативні акти

ДСТУ 3575-97 «Патентні дослідження. Основні положення та порядок

проведення».

ДСТУ 3574-97 «Патентний формуляр. Основні положення. Порядок

складання та оформлення».

Постанова Президії НАН України від 13.04.2011 № 111 «Про нову

редакцію Порядку формування тематики та контролю за виконанням
наукових досліджень в Національній академії наук України» (із змінами
відповідно до постанови Президії НАН України від 07.10.2015 № 236)

Постанова Президії НАН України від 22.11.2000 № 319 «Про

проведення в Національній академії наук України конкурсу за досягнення
кращих показників у винахідницькій роботі, створенні, охороні і
використанні об’єктів Інтелектуальної власності в установах НАН України та
за звання “Винахідник року Національної академії наук України”».

Положення про використання об’єктів права інтелектуальної власності

в НАН України, затверджене розпорядженням Президії НАН України від
16.01.08 № 15 «Про підрозділи з питань трансферу технологій, інноваційної
діяльності та інтелектуальної власності» (із змінами).
4.Приклад академічної доброчесності, наукових комунікацій та
інтелектуальної власності у наукових дослідженнях
Як приклад наукових комунікацій можна привести Міжнародний хаб
природних ресурсів TUTKOVSKY, діяльність якого пов’язана з науковими
дослідженнями у сфері використання природних ресурсів. Завданням цього
центру є забезпечення комунікацій та взаємодії партнерів у знайденні нових
оптимальних рішень, що базуються на найновіших наукових і технологічних
досягненнях щодо використання природних ресурсів у ХХІ столітті.
Наукові та науково-практичні конференції, читання, семінари, інші
заходи проводяться з метою оприлюднення та апробації результатів наукових
досліджень природних ресурсів, надання майданчиків для забезпечення
безпосереднього спілкування вчених, наукових дискусій, висвітлення нових
ідей і підходів до вирішення важливих наукових проблем
природокористування, формування нових напрямів наукових досліджень.
У 2017 році 7- 8 грудня у Великому конференц-залі Президії академії
наук України відбувся VI з’їзд геологів України. На з’їзді було презентовано
платформу «Впровадження положень Угоди про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом щодо ефективного та збалансованого використання
природних ресурсів», що була iнiцiйована Спiлкою геологiв Украïни.
У подальшому Міжнародний хаб природних ресурсів TUTKOVSKY
планує розвивати наукові контакти між окремими вченими, науковими,
виробничими та громадськими організаціями світу, урядами країн;
розширювати тематику конференцій та географію їх учасників.