1.

Академічна культура, академічна

доброчесніть.
Академічна культура – сукупність способів і методів діяльності
університетської спільноти, її системна інтегрована якість, що відбиває
досягнутий рівень розвитку. Вона виступає як сукупність соціальних норм і
цінностей, що генетично не успадковуються, а сформувалися історично і
притаманні конкретній суспільній системі. Академічна культура включає
певні явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють науково-
педагогічних працівників, студентів та адміністративно-господарський
персонал ВНЗ від інших спільнот та соціальних груп суспільства і є
результатом соціальної взаємодії.
Основними елементами академічної культури виступають знання і
переконання, якими керуються члени академічної спільноти у своїй
повсякденній діяльності і які визначають їх духовне становище. Переконання
характеризуються нероздільністю інтелектуально-раціонального, чуттєво-
емоційного і вольового компонентів. Переконання охоплюють всю структуру
певних відомостей про явища суспільного життя, зміст і значення норм,
принципів поведінки, тобто знання.
Академічна культура включає в себе три види елементів:
1. Поняття (концепти), які містяться головним чином в мові і
допомагають членам академічної спільноти організовувати та
впорядковувати свій досвід.
2. Відносини. Академічна культура не лише описує реальність за
допомогою певних понять, а й містить певні уявлення про взаємозв’язок
певних явищ, предметів та процесів, характеризується своїми поглядами на
взаємини між поняттями як реального світу, так і світу надприродного.
3. Цінності. Цей елемент академічної культури являє собою
переконання, що лежать в основі моральних доктрин і поділяються всіма,
щодо цілей, до яких слід прагнути членам академічної спільноти.

Отже, академічна культура впливає на соціальне життя

університетської спільноти, його ціннісні основи, стиль роботи, зразки
поведінки тощо. Серед функцій академічної культури М. М. Закович
виділяє
1. Пізнавальна функція виражається у фіксації результатів пізнання
навколишнього світу, наукового, ціннісного та художнього його
відображення і передбачає різні форми пізнавальної діяльності; людина
пізнає також сама себе, свої суспільні потреби, інтереси, свої особливості і
місце в суспільстві.
2. Інформативна функція уможливлює розуміння сутності академічна
культури (це – пряме і непряме спілкування, засвоєння культурної спадщини,
розвиток членів спільноти, їх інтелектуальне та духовне збагачення).
 3. Світоглядна функція забезпечує єдність пізнавальних, емоційно-
чуттєвих, оцінкових, вольових елементів свідомості в соціокультурному
вимірі.
4. Регулятивна функція проявляється через символіку, певну знакову
систему (правила етикету, різні знаки уваги, традиції тощо).
Отже, академічна культура включає усвідомлення кожним членом
університетської спільноти – викладачем, студентом, адміністративним
працівником – свого місця і обов’язків в загальному функціонуванні ВНЗ;
цінності і норми поведінки; звичаї та ділову практику; правила
корпоративної культури; трудову і ділову етику.
Академічна доброчесність – це сукупність етичних принципів та
визначених законом правил, якими мають керуватися учасники освітнього
процесу під час навчання, викладання та провадження наукової(творчої)
діяльності з метою забезпечення довіри до результатів навчання та/або
наукових(творчих) досягнень.
Фундаментальні цінності академічної доброчесності
1. Чесність. Академічні спільноти доброчесності просувають пошук
істини й знання через інтелектуальну та особисту чесність у процесі
навчання, викладання, наукових досліджень і надання сервісів по дорученню
адміністрації.
2. Довіра. Академічні спільноти доброчесності стимулюють і
покладаються на клімат взаємної довіри. Клімат довіри заохочує і підтримує
вільний обмін ідеями, який у свою чергу дає можливість науковим пошукам
реалізуватися найповнішою мірою.
3. Справедливість. Академічні спільноти доброчесності встановлюють
чіткі й прозорі очікування, стандарти й практики для підтримання
справедливості у стосунках між студентами, викладачами та
адміністративним персоналом.
4. Повага. Академічні спільноти доброчесності цінують інтерактивну,
кооперативну та партисипативну природу навчання і пізнання. Вони
шанують та вважають за належне розмаїття думок та ідей.
5. Відповідальність. Академічні спільноти доброчесності
покладаються на принципи особистої відповідальності, що підсилюється
готовністю окремих осіб і груп подавати приклад відповідальної поведінки.
Підтримують взаємно узгоджені стандарти, а також вживають належних
заходів у випадку їхнього недотримання
6. Мужність. Для розбудови й підтримання академічних спільнот
доброчесності потрібно більше, ніж просто вірити в фундаментальні
цінності. Трансформація цінностей від розмов про них до відповідних дій,
їхнє відстоювання в умовах тиску і труднощів потребує рішучості,
цілеспрямованості і мужності
Бухарестська декларація етичних принципів вищої освіти у Європі
(прийнята Міжнародною конференцією з етичних та моральних аспектів
вищої освіти та науки в Європі, вересень 2004) проголошує наступне:
університети не можна розглядати як «науково-технічні фабрики»,
 найважливішими є їхні культурні та інтелектуальні завдання; університети
повинні усіляко сприяти утвердженню найвищих моральних цінностей і
норм, які важливі для академічного, культурного й політичного розвитку
співробітників університету та студентів, а також впливають на моральне
обличчя суспільства в цілому; етичні норми повинні пропагуватися не тільки
на словах, потрібно реалізовувати їх на практиці у всіх аспектах
університетського життя.

2. Академічна нечесність.
Академічній доброчесності в сучасному дискурсі на цю проблематику
протиставляється категорія академічної нечесності (academic misconduct,
dishonesty), основні прояви якої знаходимо у таких видах діяльності: табу в
академічному світі:
 плагіат – академічна поведінка, яка характеризується такими
п’ятьма кумулятивними ознаками (Fishman 2009, с. 5): “коли певна особа (1)
використовує слова, ідеї чи результати праці, (2) що належать іншому
визначеному джерелу чи людині (3) без вказування посилання на джерело, з
якого вона була запозичена (4) у ситуації, в якій правомірно очікується
вказування авторства оригіналу (5) з метою отримати певну користь, пошану,
вигоду, які не обов’язково мають бути грошового характеру;
 заборонена допомога (одержання чи надання допомоги на іспиті,
заліку, контрольній роботі, яка забороняється викладачем);
 використання підручників, посібників, довідкової літератури під
час будь-якої з форм контролю, якщо це не передбачено її умовами;
 списування та передавання своєї роботи для списування іншим;
передача та одержання відповідей перед іспитом;
 використання підставної особи для відповіді, іспиту тощо;
 подання результатів групової роботи, якщо роботу замість групи
виконала одна особа;
 подача як своєї роботи, написаної іншою особою;
 написання роботи на замовлення;
 підробка результатів дослідження;
 хабарництво
 академічний саботаж (sabotage) – вчинення дослідником таких
дій, які дають йому можливість отримати нелегітимну академічну вигоду, чи
зменшити таку для інших членів академічної групи чи спільноти (наприклад,
шляхом затягування процесу рецензування роботи автора для використання
результатів у власних цілях, знищення певних даних відносно інших
дослідників-конкурентів);
 професорська нечесність (professorial misconduct) – зловживання
окремими представниками професорсько-викладацького складу своїми
 службовими обов’язками з метою примусу і тиску на колег чи студентів
(Siaputra & Santosa 2016);.

3. Основні прояви академічної нечесності.

Методи запобігання академічної нечесності; моральний осуд. Західний
досвід покарання за нечесність: від перездачі іспиту, переслуховування курсу
і переписування роботи до виключення з університету.
В країнах ЄС, існують такі найпоширеніші методи та
інструменти боротьби і профілактики плагіату [9]:
- В Великобританії засновано Офіс незалежного арбітражу, діяльність
якого направлена на реагування на несправедливі практики у сфері
академічної доброчесності, використано спеціалізоване програмне
забезпечення для виявлення плагіату на основі чітких правил і політики щодо
його використання, розроблено та імплементовано вищими навчальними
закладами інституційних політик запобігання і боротьби з плагіатом.
- В Австрії проведено збір статистичних даних щодо виявлених
випадків плагіату, розроблено національні вимоги до проведення досліджень
в частині академічної доброчесності (Австрійське агентство дослідницької
доброчесності), використано спеціалізоване програмне забезпечення для
виявлення плагіату.
- В Швеції функціонує національна система збору статистичних даних
щодо виявлених випадків академічної нечесності в університетах та
оприлюднення на їхній основі щорічних звітів, визначено на національному
рівні порядок врегулювання порушень у сфері академічної доброчесності, що
передбачає створення спеціальних інституційних комісій на місцях, які
очолюються віце-канцлером університету, використано спеціалізоване
програмне забезпечення для виявлення та уникнення плагіату, наявні в
багатьох освітніх програмах шведських університетів на рівні бакалаврату та
магістратури навчальні компоненти з академічної доброчесності.
Виходячи з положень MNER, до студентів, викладачів, дослідників та
освітян, яких викрито в плагіаті, застосовуються відповідні санкції. У
випадку зі студентами вони включають: догану; письмове попередження;
призупинення окремих прав студентів; скасування вже отриманої оцінки за
один чи декілька курсів; виключення з закладу; анулювання диплому, якщо
студент вже закінчив навчання.
Санкції до викладачів, дослідників та освітян, викритих в плагіаті,
передбачають: догану; письмове попередження; призупинення окремих
прав викладачів, дослідників та освітян; пониження в академічній посаді чи
функціональному рангу; позбавлення права бути висунутим на професора чи
старшого дослідника; звільнення з закладу; анулювання сертифікату
(ймовірно, мова йде про вчений ступінь - примітка ред.), отриманого від
університету. Якщо академічний працівник є професором чи старшим
дослідником, застосовується норма щодо його звільнення з займаної посади.
 У випадку, коли університет не вводить в дію законодавчо передбачені
санкції, міністр освіти країни може накласти санкції й на самих керівників
університетів, як і зрештою й відносно осіб, викритих в плагіаті. В такому
разі санкції для керівників вищих навчальних закладів включають: догану;
письмове попередження; урядову заяву, що відповідна керівна особа більше
не правомірна чинити будь-які дії в академічній сфері (Siaputra & Santosa
2016).
Що важливіше: покарати чи пояснити, обговорити і створити умови
для недопущення у майбутньому?
В якості ефективних методів протидії списуванню в таких випадках
приймаються імплементація університетом кодексу честі студентів,
проведення публічних роз’яснювальних кампаній, посилення загального
контролю на іспитах, модернізація освітніх програм задля інтеграції у них
більше творчої компоненти, поліпшення системи підготовки до занять,
введення суворіших покарань за академічні проступки (Rahman etal., с. 217).

4. Кодекси честі.
Професійні кодекси як транслятори фундаментальних моральних
принципів в усі сфери професійної діяльності («Моральний кодекс чи
«корпоративні етичні програми» є збіркою моральних норм та настанов, що
стимулюють прийняття певних рішень та виконання конкретних дій у
стосунках з іншими людьми в рамках професійного середовища» (Герхард
Зеха)).
Кодекси професійної етики = формування корпоративних правил: від
Клятви Гіппократа до сучасних професійних кодексів.
Кодекс етики професійної поведінки існує головним чином для
професій, що мають особливу відповідальність перед суспільством:
державних службовців, суддів, лікарів, викладачів, науковців,професійних
бухгалтерів, аудиторів тощо.
В силу розвитку професіоналізму перед фахівцями різних напрямків
все частіше виникають моральні колізії, вирішити які, спираючись тільки на
професійні знання, неможливо. Тому основним завданням розробників
етичних кодексів є формулювання та впровадження в професійне середовище
принципів і норм корпоративної етики, які спрямовані на вирішення
морально-етичних проблем і спірних ситуацій, запобігання зловживанням у
різних сферах професійної діяльності.
Характеризуючи сутність будь-якого кодексу професійної етики,
необхідно відзначити, що він представляє собою кодифікований
нормативний акт, прийнятий представниками певної професії, який в
систематизованому вигляді містить обов'язкові для виконання
морально-етичні приписи, що регламентують професійну поведінку.
 Етичний кодекс необхідно розглядати як сукупність формально-
визначених моральних правил, при порушенні яких настають
несприятливі юридичні наслідки, а не як сукупність благих побажань
представників професійного співтовариства один до одного, які можна і
не виконувати.
За своєю юридичною суттю етичні кодекси є нормативними, але не
правовими актами, оскільки приймаються органами професійних
співтовариств, а не державними законотворчими органами. Але їх соціальне
значення велике.
Сучасні вітчизняні й зарубіжні професійні кодекси (приклади):
 Етичний кодекс членів Фулбрайтівського товариства України
(2008);
 Етичний кодекс ученого України (2009),
 Кодекс наукової етики (проект, 2005);
 «Положення про професійну етику» Американської асоціації
університетських професорів (1966, 1987 (зі змінами)) тощо.
У вищих навчальних закладах основним напрямом впровадження
етичних стратегій виступає створення і прийняття етичних кодексів, які
розглядаються як система координат для підвищення етичності ділової
поведінки адміністрації, викладачів, студентів та навчально-допоміжного
персоналу. На сьогодні етичні кодекси або кодекси етики існують у багатьох
провідних університетах світу.
Провідними принципами етичних кодексів університетів виступають
відповідальність перед усіма інтересантами, конкурентоздатність, служіння
суспільству, етична поведінка, повага до закону, підтримка міжнародного
співробітництва, повага до оточуючого середовища.
Структура етичного кодексу вищого навчального закладу, як
правило, включає такі розділи:
1. Преамбула (вступні положення щодо місії вищого навчального
закладу і призначення його етичного кодексу).
2. Загальні принципи (відповідальність, конкурентоздатність, служіння
суспільству, етична поведінка, підтримка міжнародного співробітництва,
повага до оточуючого середовища тощо).
3. Принципи взаємовідносин з інтересантами (правила етичної
поведінки та обов'язки працівників по відношенню замовників, інвесторів,
студентів, держави, конкурентів, місцевих громад тощо).
4. Правила етичної поведінки та обов'язки членів трудового колективу
по відношенню до університету.
5. Взаємовідносини між співробітниками (як вирішувати конфлікти
усередині колективу та ін.)
6. Ставлення організації до персоналу (правила поведінки й обов'язки
керівництва університету по відношенню представників адміністрації,
науково-педагогічних працівників та навчально-допоміжного персоналу)
7. Заключні положення (порядок ознайомлення усіх працівників
університету і студентів з етичним кодексом та ін.).
 Етичний кодекс студента – це комплекс моральних та етичних
правил, якими керується студент в особистій та громадській поведінці
протягом усього терміну навчання.
Формування партнерства «студент – викладач», «студент – студент»,
«студент – адміністрація» через нерозривність прав і обов`язків сторін.
Моральне засудження чи юридичні наслідки порушення – що важливіше?
(«Важливим є не Кодекс честі як такий, а процес обговорення та зусилля, які
докладаються для створення середовища академічної чесності та взаємної
довіри» (Дерек Бок, президент Гарвардського університету, 1971–1991)).

На думку аналітиків Міністерства освіти і науки України, найкращі (за

змістом) Кодекси честі студента мають такі університети (перша п’ятірка):
1. Національний технічний університет України «Київський політехнічний
інститут»
2. Таврійський державний агротехнологічний університет
3. Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
4. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
5. Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського
національного торговельно-економічного університету.

5. Інтелектуальна власність.
Поняття "інтелектуальна власність" (англ. Intellectual property) виникло
в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами
їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій,
художній, виробничій та інших сферах.
Відносини у суспільстві, у зв’язку із створенням і використанням
об’єктів інтелектуальної власності, регулюються системою правових норм,
що узагальнено називається правом інтелектуальної власності.
Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної
власності була підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 року і змінена 2
жовтня 1979 року.
Мета організації: сприяти охороні інтелектуальної власності у всьому
світі шляхом співпраці держав і у відповідних випадках у взаємодії з будь-
якою іншою міжнародною організацією;
В 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію, якою визначено,
що до інтелектуальної власності належать права на:
 літературні, художні та наукові твори;
 виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні
передачі;
 винаходи у сферах людської діяльності;
  наукові відкриття;
 промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові
найменування і комерційні позначення;
 захист від недобросовісної конкуренції;
 усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у
виробничій, науковій, літературній і художній сферах.
Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність,
базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що, за
визначенням, є благом не матеріальним і зберігаються за його творцями
та можуть використовуватися іншими особами лише з їх дозволу, окрім
випадків, визначених законодавством.
 “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”
 “Про охорону прав на промислові зразки”
 “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”
 “Про охорону прав на сорти рослин”
 “Про охорону прав на зазначення походження товарів”
 “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”
 “Про авторське право і суміжні права”
 “Про захист економічної конкуренції”
 “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та
фонограм”
 “Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів
господарювання, пов'язаних з виробництвом, експортом,
імпортом дисків для лазерних систем зчитування”

6. Авторське право.
Авторське право — це сукупність прав, які належать автору у зв'язку
зі створенням і використанням твору літератури, науки, мистецтва. Це
сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають
внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва й науки.
Авторське право встановлює сприятливі правові умови для творчої
діяльності, забезпечує доступність результатів цієї діяльності всьому
суспільстві. Воно визначає і забезпечує широкий захист особистих
немайнових і майнових прав авторів.
Автор, створивши твір, автоматично набуває прав власності на нього.
Разом із тим в Україні, передбачений механізм реєстрації авторських прав.
Реєстрацією займається Державна служба інтелектуальної власності України,
яка веде облік авторів, реєструє їх твори, видає авторам свідоцтва.
Авторське право засвідчується Свідоцтвом, що видається Державною
службою інтелектуальної власності.
Різноманіття об’єктів авторського права:
 наукові тексти,
  літературні твори,
 музичні твори,
 драматичні твори,
 твори образотворчого мистецтва,
 кінофільми і аудіовізуальні твори,
 архітектурні роботи,
 комп`ютерні програми тощо.
Авторське право: від першого закону про авторське право («Статут королеви
Анни» в Англії у 1710 р. закріпив за автором виключне право на
опублікування свого твору протягом 14 років) до сьогодні. Міжнародні
договори із забезпечення авторського права, чинні на території України:
Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (вперше
прийнята 1886), Всесвітня конвенція про авторське право (прийнята в Женеві
1952 р.), Договір ВОІВ з авторського права (1996), Римська конвенція про
охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення
(1961), Договір ВОІВ про виконання і фонограми (1996) тощо. Українське
законодавство про інтелектуальну власність (Закон України «Про авторське
право та суміжні права» (2007); Закон України «Про вищу освіту» ст. 69
«Права інтелектуальної власності та їх захист»). Діяльність Всесвітньої
організації інтелектуальної власності (ВОІВ).

Можливості й правила використання інтелектуальної власності:

 копіювання для особистого користування,
 цитування з належним покликання на оригінал,
 фотокопіювання для дослідницького використання тощо.
Концепція «суспільного надбання»: як можна використовувати
оригінальні твори («На старому полі рік за роком зростає нове зерно; зі
старих книг, во славу Бога, нам знання нове дано» (Джеффрі Чосер,
англійський поет ХІV ст.)).
Концепція відкритого дозволу (Open Access) в сучасному
інформаційному просторі і чому це не означає дозволу порушувати авторське
право (Будапештська ініціатива відкритого доступу (2002): «Єдиним
обмеженням на відтворення та поширення публікацій та єдиною умовою
копірайту у цій області повинно бути право автора контролювати цілісність
своєї роботи та обов’язкові посилання на його ім’я при використанні роботи
та її цитуванні»; Берлінська декларація про відкритий доступ до наукових та
гуманітарних знань (2003)).
7. Плагіат та його види.
Плагіат = порушення авторського права = крадіжка інтелектуальної
власності.
Розуміння плагіату з античності (давньоримський поет Марціал
першим застосував термін «плагіатор – викрадач чужих рабів» (лат. plagio –
викрадаю) до літературних злодіїв) до сьогодні. За Encyclopedia Britanica,
плагіат – дія, якою те, що створене іншою особою видається за своє власне.
За Encyclopedia Americana, в основі плагіату – присвоєння авторства певного
твору; якщо використання однакових тем та ідей є основою наукового
дослідження та творчості, то неприпустимим є «запозичення» оригінального
методу їх дослідження і опрацювання. Закон України «Про вищу освіту», ст.
69: «академічний плагіат – оприлюднення (частково або повністю) наукових
результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного
дослідження та/або відтворення опублікованих текстів інших авторів без
відповідного посилання». Умови і причини «епідемії плагіату» в Україні.
Університетські положення про запобігання плагіату. Плагіат у
цифровому світі. Різноманіття видів плагіату; “A Top 10 list” (за ресурсом
TurnItIn):
CLON – дослівне копіювання чужої роботи;
CTRL-C – наведення дослівно значної частини тексту джерела без
належного посилання;
FIND-REPLACE – заміна ключових слів і фраз, але основа
оригінального тексту залишається незмінною і без належного покликання;
REMIX – парафрази з інших текстів без належного покликання;
RECYCLE – запозичення з попередніх робіт самого автора, без
належного покликання («самоплагіат»),
HYBRID – «досконале» комбінування в одній роботі цитованих праць
та скопійованих уривків без покликань;
MASHUP – мікс запозичених матеріалів з декількох джерел без
відповідних покликань;
“40 ERROR” – письмовий текст із покликанням на неіснуючу або
неточну інформацію.
Формування академічної культури через ознайомлення студентів із
поняттям інтелектуальної власності, основними правилами використання
оригінальних текстів, цитування і оформлення покликань як основний
превентивний засіб недопущення плагіату.
Виявлення плагіату, антиплагіатні програми: http://www.antiplagiat.ru,
www.copyscape.com, програми «Плагиат-Информ», SearchInform, TurnItIn,
EVE2, CopyCatch Gold, WCopyFind, DC Finder, Advego Plagiatus тoщо.
8. Засоби боротьби з плагіатом.
Формування академічної культури через ознайомлення студентів із
поняттям інтелектуальної власності, основними правилами використання
оригінальних текстів, цитування і оформлення покликань як основний
превентивний засіб недопущення плагіату.
Виявлення плагіату, антиплагіатні програми: http://www.antiplagiat.ru,
www.copyscape.com, програми «Плагиат-Информ», SearchInform, TurnItIn,
EVE2, CopyCatch Gold, WCopyFind, DC Finder, Advego Plagiatus тoщо.

9. Сучасний стан щодо академічної

доброчесності в українських ВНЗ.
Окремо розглянемо ситуацію, характерну для ВНЗ України. У 2015
році було проведено круглий стіл «Академічна чесність як системна
проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент» за участі
представників окремих університетів та освітніх організацій. На цій події
було представлено результати всеукраїнського дослідження, у якому взяли
участь 1928 студентів та 374 викладачі з 25 ВНЗ України. Результати були
такі:
1) понад 90% студентів вдаються до плагіату в тій чи іншій формі, і
усвідомлення недобросовісності своїх вчинків не зупиняє їх (Круглий стіл
«Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України:
університет, викладач, студент»: мал. 14);
2) найпоширенішою формую плагіату є переписування тексту з
джерела власними словами без посилання на джерело, до чого вдається 49%,
а найменш поширеною — приєднання до групової роботи без авторської
участі в написанні тексту (Круглий стіл «Академічна чесність як системна
проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 12);
3) ствердно на питання «Чи інформують вас у вашому ВНЗ про основні
критерії виявлення плагіату?» відповіли 53% студентів, а 76% викладачів
заявили, що інформують своїх студентів щодо плагіату (Круглий стіл
«Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України:
університет, викладач, студент»: мал. 17).
Основні чинники поширення плагіату в студентському середовищі:
думка студентів
 Необхідність виконання великого обсягу письмових робіт
протягом навчального семестру/року;
 Повторюваність/неактуальність тем письмових робіт / розрив між
темами та сучасними/актуальними/цікавими потребами;
 Відсутність практичного застосування (перспективи
застосування) результатів робот;
  Відсутність розуміння необхідності та мети написання письмових
робіт (не профільні, не цікаві, застарілі предмети);
 Узвичайнені дії, що пов’язані з умовами підготовки письмових
робіт в середній школі;
 Ставлення викладачів до плагіату (нейтральне або відверто
потурання);
 Низький рівень професіоналізму, мотивації та зацікавленості
викладачів;
 Відсутність чітких та універсальних норм, щодо оцінки
оригінальності текстів, а також її зв’язку з оцінкою письмової
роботи.

Процес модернізації вищої школи багато в чому визначається станом

академічної культури. Наразі студентська академічна культура
характеризується як деформована. В основі цієї деформації лежить мотивація
значної частини студентства на формальні атрибуції вищої освіти (оцінки,
стипендія, диплом та ін.), а не на отримання професійних знань, що є
визначним фактором наявності академічного шахрайства.
• 78% студентів складають іспити не самостійно;
• 67% з них списують під час іспиту;
• 23% студентів з певною мірою впевненості зазначають, що на
їхньому факультеті трапляються випадки отримання оцінок за послуги або
гроші;
• 90% студентів не навчалися за кордоном, з яких половина цього і не
планує. Разом з тим, студенти, які навчалися за кордоном, відмічають, що
європейська академічна культура характеризується систематичністю та
сумлінністю виконання домашніх завдань, підготовки до семінарських
занять, неприйняттям списування, чіткою орієнтацією на формування
висококваліфікованого фахівця та отримання гарного місця роботи, значною
підготовкою викладачів до занять. Проте студенти, повертаючись до дому,
стають вимушеними під впливом студентського середовища підкоритися
академічній культурі, домінуючій у вишах України, яка характеризується
поширеністю академічного шахрайства.
90% студентів використовують у власній навчальній діяльності
плагіат;
У якості причин поширеності плагіату виділимо:
1. Необхідність виконання великого обсягу письмових робіт протягом
навчального семестру/року;
2. Узвичайненість дії, що пов’язано з умовами підготовки письмових
робіт в середній школі;
3. Низький рівень професіоналізму, мотивації та зацікавленості
викладачів;
4. Відсутність чітких та універсальних норм, щодо оцінки
оригінальності текстів, а також її зв’язку з оцінкою письмової роботи;
 5. Середовище та культура вітчизняної академічної спільноти
толерантно ставиться до явища плагіату, який фактично є її атрибутивною
характеристикою.
Не отримали розвитку інституціональні механізми боротьби з
плагіатом. Вітчизняні студенти та особливо викладачі погано
проінформовані та рідко використовують програми для боротьби з плагіатом.

10.Науковий стиль написання текстів.

Виникнення наукового стилю пов’язане з еволюцією різних областей
наукових знань, різноманітних сфер діяльності людини. Спершу стиль
наукового викладу був близький до стилю художньої розповіді. Так наукові
праці Піфагора, Платона і Лукреція мали особливе емоційне сприйняття
явищ. У Олександрійський період НС відділився від ХС, тоді, коли у
грецькій мові почала створюватися наукова термінологія. Потім вона
поповнилася за рахунок латини, що стала інтернаціональною науковою
мовою європейського середньовіччя. У Росії наукова мова і стиль почали
складатися у перші десятиліття XVІІ ст., коли почали створювати російську
наукову термінологію. У ІІ пол. XVІІІ ст. завдяки Ломоносову і його вченим
формування НС зробило крок вперед, але він сформувався у ІІ пол. XІX ст.
( в Україні - Шевченко, Грабовський, Леся Українка, І.Франко.)
 НС

Науково-технічний Науково-гуманіарний жанри

підстиль підстиль

варіанти

монографії, статті, дисертації, доповіді,

власне науковий повідомлення

підручники., посібники, лекції,

науково-навчальий методична література

брошури, енциклопедії, довідники

науково-
популярний
інструкції, суто технічна література
виробночо-
технічний

науково- наукова публіцистика

публіцистичний

E
rror: Reference source not found
НС має ряд загальних рис, тобто говорять про специфіку стилю в
цілому. Разом з цим цілком природно, що тексти з фізики, математики
відрізняються від текстів з філології, історії, філософії – характером викладу.
 Стиль наукових робіт визначається їх змістом і метою наукового
повідомлення – точно і повно пояснити факти, показати причинно – наукові
зв’язки між явищами тощо.
Функція пізнавально – інформативна, доповнена функцією
доказовості.
На лексичному рівні: провідна ознака - термінологічність, тобто
наявність термінологічної лексики і фразеології (баланс, ембарго, аналіз).
Основний компонент – загальновживана лексика. Її риса – однозначність.
До лексики, що вживається в науковому стилі мови, відносяться три
розряди слів:
■ вузькопрофесійні терміни, що вживаються фахівцями будь-якої
наукової або технічної сфери. Наприклад, переважно в математиці
вживаються терміни: абсциса, ордината - координати точки на координатній
площині, аксіома Архімеда; у фізиці: лептони - група з шести елементарних
частинок, які беруть участі в сильній взаємодії, люмен -одиниці СІ світлового
потоку, броунівський рух; в хімії : аллотропия - явище існування хімічних
елементів у вигляді двох або декількох простих речовин, різних за будовою і
властивостями; амальгами - рідкі та тверді сплави, що утворюються при
розчиненні у ртуті різних металів, валентність - здатність атомів елемента
утворювати хімічні зв'язки; в відносини; в
літературознавстві: авторські відступи, байронічний герой і т.д .;
■ загальнонаукові терміни, що вживаються в різних галузях знань;
■ слова-нетерміни, більш характерні для наукового стилю, за своїм
значенням тяжіють до текстів наукового стилю.
Фахова мова - підсистема мови, в якій використовують термінологію
та інші лінгвістичні засоби, призначена для запобігання неоднозначності
спілкування в конкретній предметній галузі.
 Найбільшу частину інформації викладено з застосуванням наукових і
спеціальних термінів. Вживають також слова й усталені словосполучення, що
допомагають послідовно, логічно пов'язати між собою окремі елементи
наукового тексту:
- таким чином;
- однак;
- крім цього;
- з іншого боку;
- у свою чергу;
- у даному разі;
- по-перше (по-друге, по-третє тощо);
- описаний вище;
- наведені результати;
- на підставі отриманих даних;
- як показали дослідження.
Загальновживані слова набувають узагальненого значення. (Автор має
на увазі не конкретний предмет, а клас предметів чи явищ).
Широко представлена літературно – книжна лексика, професіоналізми,
абстрактна лексика (наука оперує поняттями. а не образами).
На граматичному рівні (морфологічному) характерною
особливістю є узагальнене, позачасове використання дієслівної категорії
часу. Дієслово позначає дію і стан як постійні ознаки предметів. Час
представлений теперішнім постійної дії, або абстрактним теперішнім або
абстрактнім майбутнім. Іменники, які в загальновживаній мові не мають
множини, набувають такого значення в НТ: широти, води, олії. Особливість
– відсутність особового займенника Я. Займенникові слова даний, відомий,
відповідний забезпечують логічність викладу думки. І такі: наприклад, крім,
тобто, за винятком та ін.
На синтаксичному рівні: великі за обсягом складної будови речення.
Оскільки мають форму іменників, то переважає іменний характер
висловлення.
На структурному рівні науковий виклад містить у собі певним
чином оформлені аргументи для обґрунтування положень, тверджень,
висунутих автором. Це не лише словесно оформлені автором власні
міркування і спостереження, але й різні формули, рівняння, таблиці, цитати,
ілюстрації, висновки. Композиційна особливість – документація
тверджень.
 Літературне мовлення наукового стилю в обох його формах (писемній
та усній) у своєму типовому вияві суттєво відрізняється від усіх інших
мовних стилів. Писемна форма – первинна, найбільш традиційна й показова
для нього. З неї починається й сама літературність, нормативність кожної
мови. Перші писемні фіксації мовлення становлять початок наукового стилю
мови, яка за сприятливих соціальних умов і широкого використання стає
основою літературної мови.
Писемне наукове мовлення представлене тим, що було надруковане,
записане від руки і стосувалось найрізноманітніших істинних або й
достовірних знань людини про себе, про інших, про всю природу, всесвіт.
Найзначніші набутки наукового пізнання людиною дійсності викладено в
енциклопедіях, монографіях, підручниках і посібниках, інших наукових
працях.
Усною формою наукового стилю охоплено те, що, будучи науково
істинним, реалізується в усно виголошуваних доповідях, виступах, лекціях
тощо. Наприклад, журнальна наукова стаття як витвір особливої писемної
творчості належить до писемної форми наукового стилю.
 Мета наукового мовлення полягає і в тому, щоб систематично і
об’єктивно викласти певні наукові проблеми, питання. Основна увага
звертається на логіку і точність викладу, від яких залежить рівень
інтелектуальності наукових висловлювань. У науковому стилі, як і в
офіційно-діловому, значною мірою реалізується інформативно-
комунікативна функція мови. У науковому мовленні виявляються найбільш
ціннісні пізнавальні надбання людства в кожній сфері його діяльності. З
плином часу техніка наукової діяльності змінюється, розгортається і
вдосконалюється.

11. Офіційно-діловий стиль.

Серед книжних стилів ОДС виділяється стійкістю і замкненістю. З
часом ОДС, звичайно, змінюється, але багато рис, що склалися історично:
жанри, лексика надають йому консервативного характеру.
Характерною особливістю є наявність мовних (мовленнєвих)
стандартів – кліше (власні договірні сторони).
ОДС – це стиль документів, міжнародних угод, державних актів,
юридичних законів, службового листування тощо. Тобто – це різновид
спілкування у державному, суспільному, політичному житті, в громадській,
управлінській, виробничій діяльності людей. Задовольняє потреби писемного
(рідше усного) спілкування. Функція впливу - інформативна.
Спільні риси ОДС:
- компактність викладу,
- економне використання мовних засобів;
- стандартність розміщення матеріалу,
- обов’язковість форми (використання кліше);
- використання термінології; “своя” власна, “канцелярська” лексика:
вищезазначений, вищезгаданий, пред’явник, постановити; запозичення,
інтернаціоналізми; абревіатури.
До лексики, частіше вживається в діловому стилі, відносяться також
три розряди слів:
■ вузькопрофесійні терміни,
■ терміни, використовувані і в інших стилях мови;
■ слова-нетерміни, вживання яких потрібно.
У дипломатичній сфері використовується титулювання: Пане Посол!
Логізація викладу, документальність, аргументованість.
У синтаксисі: прямий порядок слів, тенденція до використання
складних речень (логічне підпорядкування одних фактів іншими); пасивні
контрструкції (обговорюється питання). Немає (майже немає)
індивідуалізації стилю.
Часто використовуються віддієслівні іменники: виконання, вирішення,
утворення. Поширені дієприкметники та дієприслівникові звороти.
Нормативні стереотипні конструкції: з метою, з огляду на те що, згідно з.
 Специфічні підсумкові конструкції: коротко кажучи, одне слово, у
зв’язку з тим, що.
Текст членується на абзаци, максимальна стандартизація,
трафаретизація документів. Рубрикація, переліки - відмінні риси багатьох
документів.

12.Усне мовлення в науковому стилі.

Мовний етикет - це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу
поведінку в процесі мовлення.
Мовленнєвий етикет висуває перед людьми, що спілкуються, певні
вимоги. їх розмова має бути ввічливою, статечною, пристойною, а самі
комуніканти мають виявляти один до одного уважність і чемність.
Головне призначення етикету, у тому числі й мовленнєвого, -
встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на
основі принципу ввічливості. Адже мета спілкування вплив однієї людини на
іншу, регуляція поведінки об'єкта спілкування суб'єктом.
Без знання прийнятих у суспільстві правил мовного етикету, не
володіючи вербальними формами вираження ввічливих взаємин між людьми,
особистість не може правильно встановити різноманітні контакти з
оточуючими, тобто, не може з найбільшою користю для себе і для оточуючих
здійснити сам процес спілкування.
Існують формули мовного етикету. Відомо, що спілкування можливе за
наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мети і теми мовленнєвої
діяльності.
Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: «хто -
кому - чому - про що - де - коли».
Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є
відмінності між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо).
Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи ко-
мунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям:
звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання,
прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада,
згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо.
Названі елементи мовного етикету «покликані репрезентувати
насамперед увічливість співбесідників». Дотримуючись правил мовного
етикету, ми «передусім засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до
співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість,
делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народові».
Ситуації «ввічливого контакту» між комунікантами - необхідна й
важлива складова частина процесу спілкування.
Вислови мовленнєвого етикету, закріплені за певними ситуаціями
ввічливих взаємин між комунікантами, у результаті багаторазової
повторюваності стали стійкими формулами спілкування, стереотипами -
типовими, стійко повторюваними конструкціями, що використовуються
практично в усіх ситуаціях спілкування і являють собою готові формули не
лише з точки зору їх морфолого-синтаксичної структури, а й з точки зору їх
лексичної наповненості. Без таких стереотипних виразів, механічно
відтворюваних у типових мовленнєвих ситуаціях ввічливості, обійтися,
очевидно, неможливо. Вони вмотивовані стилістично, функціонально,
оскільки забезпечують точність, однозначність і економність процесів
спілкування.
Мовленнєвий етикет студентів, як етикет взагалі (складова культури)
не існує поза часом і простором. Це обов'язково конкретний етикет
конкретного суспільства (чи його прошарку) на певному історичному етапі
розвитку цього суспільства.
Мовний етикет існував і існує в сучасній українській науці. Він є
результатом значних мовно-стилістичних процесів, які відбулися в царині
українського наукового стилю. Ці процеси особливо помітні за останнє
століття. Наука розвивалася під гаслом інтегрування, фахове мовлення науки
тяжіло до уніфікації і стандартизації, тобто на засобах вираження мовного
етикету суттєво позначилися відомі соціальні, тобто позамовні чинники. Це й
спричинило, на думку вчених, те, що національне в мовному етикеті
української науки нівелювалося, розчинилося.
Мовний етикет має велике значення у комунікації науковців. їх
поведінка і мова залежать від того, з ким вони спілкуються: учений і його
колеги спілкуються у власне науковому підстилі, а вчений і його учні - в
науково-навчальному підстилі тощо.
Науковець, спілкуючись з колегами, використовує одні мовні формули
(вітань, прощань, представлень, звертань тощо), а під час спілкування зі
студентами - інші. Отже, засоби вираження мовного етикету залежать від
того, з ким спілкується науковець, і мають вони певні диференційні ознаки
(бо змінюється різновид наукового стилю).
Структура мовного етикету в науковому стилі залежить від форми
спілкування. Так, перебуваючи на науковому симпозіумі, науковець має
використати зовсім іншу форму звертання до колег-учених, ніж ту, яку він
використовує під час академічної лекції. Звичайно, науковець може
змінювати ці мовні формули. Ці зміни будуть залежати від культури,
вишуканості мовлення, смаків, традицій науковця, умов і мети спілкування.

Етикетні вирази науковців

3 колегами: Доброго дня! Здрастуйте! Учасників

Вітання
Прощання
Подяка - (після закінчення наукової
доповіді чи лекції): - при захисті
конференції керівник може привітати так: Радий Вас
вітати в нашому місті! Свого колегу викладач може
привітати словами: Моє шанування! (звучатиме більш
урочисто). Зі студентами: Доброго дня! Здрастуйте!
До побачення! До зустрічі! До наступної лекції!
Дякую за увагу! Дякую за запитання! Дякую за слушні
зауваження! У роботі над книгою неоціниму допомогу
 авторові подали члени наукового семінару відділу
диференціальних рівнянь Інституту прикладних проблем
механіки і математики АН України. Керівникові семінару,
дисертації: - людям, які допомагали,
заслуженому діячеві науки України професору В
консультували під час створення праці
Я.Скоробагатьку і всім активним його учасникам автор
висловлює найщирішу подяку (Сявавко М.С. Інтегральні
ланцюгові дроби. - К.: Наукова думка, 1994. - С.7).
У наукових текстах (і в усному мовленні) На наш погляд, вважаємо, ми переконані,
потрібно вживати авторське «ми» ми дотримуємось іншої класифікації.
зазначив, запропонував, наголошував,
займався слушний /слушно, справедливий/ справедливо
без сумніву, безперечно Автор має дібрати мовні
кліше, щоб висловити сумнів – несприйняття -
Під час полеміки, заперечення чи
заперечення У вступі: нова оригінальна праця з
висловлювання побажання щодо
маркетингу(основ ринкової економіки), є першою
поглядів інших: 1) нейтральна позиція
спробою глобального дослідження, праця є спробою
автора (проста констатація поглядів
зіставного аналізу ..., давно очікуваний фінансовий
інших учених): 2) схвалення позиції
словник тощо. В основній частині подається оцінка
інших авторів: 3) несприйняття автором
роботи, її частин, висловлюються побажання: подана до
позиції інших авторів: При написанні
захисту дисертація - надзвичайно вагоме і скрупульозне
рецензій:
дослідження про ..., процедура аналізу дисертантки
відзначається ґрунтовністю, виваженістю, які
забезпечуються вдалим використанням статистичного
методу та ін.
Завершення рецензії Зауваження висловлюють за
допомогою таких мовних формул, які ніби «стирають»
певну категоричність (це вияв наукового такту): однак,
на нашу думку, аналіз ...виграв би, якби дисертант
послідовніше розрізняв..., очевидно, помиково ..,
хотілося б... Кінцеві фрази При схваленні роботи: проте
висловлені нами зауваження не знижують гарного
враження, яке справляй дисертаційне дослідження .., із
При написанні рецензій:
серйозним заглибленням у суть проблеми, зроблено
важливі теоретичні висновки. Дисертація ... повністю
відповідає сучасним вимогам, які ставляться до
дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата
економічних наук; таким чином є всі підстави вважати,
що П.О.Коваль - сформований науковець і цілком
заслуговує присудження їй за представлену дисертацію
наукового ступеня кандидата економічних наук.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою

досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш
часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і
торгова промова.
В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5
етапів:
1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу.
2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній
послідовності.
3)»Словесне вираження», літературна обробка мови.
4)Завчання, запам'ятовування тексту.
5)Проголошення.
 Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з
визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто
запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою
, чіткою , по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови
і привертати увагу слухачів (Наприклад: « Чи потрібні нам атомні
електростанції?», «Стан охорони праці і техніки безпеки », «Про підготовку
до проведення сертифікації виробів».
Починаючи розробку тексту, необхідно визначити мету виступу.
Оратор повинен ясно уявляти, якої реакції він домагається.
Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії.
Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного )
складу (дилетанти, фахівці, колеги, студенти, люди однакових політичних
поглядів і т.д.). Що однорідніша аудиторія, то більш передбачена реакція на
виступ.
У неоднорідній (гетерогенній) аудиторії виголошувати промову
сутужніше. Якщо публіка різна за складом, треба, по можливості, адресувати
якийсь фрагмент кожній групі. Варто заздалегідь подумати про те, що
сказати окремим, особливо авторитетним, важливим персонам, якщо ви
знаєте, що вони прийдуть.
Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю
слухачів складніше керувати. У переважній більщості людина легковірна,
схильна до знеособлювання, не здатна до критики, бачить усе у чорно - білих
фарбах, реагує на емоції. Що більша аудиторія, то простіше, наочніше,
образніше варто говорити.
Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ - у залі, у
кабінеті, є чи там кафедра, стіл, мікрофон ...
Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба
розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись зберігати
постійну відстань у 20 - 30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.
Наступна стадія докомунікативного етапу - « кодування » - складання
тексту - починається з добору матеріалу. Щоб виступ вийшов змістовним,
краще використовувати не одне джерело, а декілька . Джерела матеріалу
поділяються на групи:
1.Безпосередні - матеріали, здобуті автором з життя шляхом
спостережень, власного досвіду:
а) знання, практика;
б) особисті контакти, бесіди, інтерв'ю;
в) уява - уявне створення нових картин, образів, проектів на основі
минулого досвіду з елементами творчості.
2.Опосередковані:
а) офіційні документи:
б) наукова і науково - популярна література;
в) художня література;
г) статті газет і журналів;
д) передачі радіо і телебачення;
 е) довідкова література: енциклопедії, словники;
ж) результати соціологічних опитувань.
«Живий» досвід завжди добре сприймається слухачами, він
переконливий і йому вірять.
Матеріал публічного виступу може бути теоретичним і фактичним .
Насиченість промови тим чи іншим типом матеріалу залежить від жанру.
Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію,
логіку викладу, складає і редагує текст.
Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову
можна перевіряти, виправляти; вона легше запам'ятовується і довше
утримується в пам'яті. Писати треба на окремих аркушах, на одній стороні.
Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез, чи конспекту
розгорнутого плану виступу.
Репетиція являє собою проголошення тексту думкою або вголос, краще
перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і
зручно, і постаратися її запам'ятати; вивчити обличчя - розправити нахмурені
брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми
встановлення контакту. Досвід показує, що на 3 хвилини виступу
витрачається 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельно розроблений ,
то в момент зустрічі зі слухачами оратор буде триматися впевнено.
Існує три способи виголошення промови:
1)Читання тексту,
2) Відтворення по пам'яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на
текст),
3) Вільна імпровізація (експромт).
Читають ті промови, від тексту яких не можна відступити:
дипломатичні, урочисті, доповіді і співдоповіді офіційного змісту. Інші види,
як правило, вимовляють з опорою на письмову основу. Досить опустити
погляд на сторінку, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру і т.п.
Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає
можливість оратору впевнено спілкуватися зі слухачами. У мовця , однак, не
завжди є можливість попередньо підготувати текст. Іноді на нарадах,
засіданнях, зборах, зустрічах доводиться виступати експромтом. При цьому
потрібна велика мобілізація пам'яті, енергії, волі. Імпровізація можлива
тільки на базі великих знань, володіння риторичними навичками.
Після виступу оратор часто відповідає на питання слухачів, полемізує з
ними. Така форма спілкування жадає від оратора швидкої реакції,
доброзичливості, володіння гумором. Відповідь доповідача призначається не
тільки опоненту але і всім присутнім.
Методика ораторського мистецтва рекомендує не квапитися з
відповіддю, а спочатку переконатися, что питання правильно зрозуміле;
відповідати лаконічно, ясно і не давати необґрунтованих чи сумнівних
відповідей; мати під рукою довідковий матеріал для тих, хто хоче одержати
більш докладне обґрунтування ваших припущень.
Установлення контакту з аудиторією
 Найвищий прояв майстерності публічного виступу - це контакт зі
слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це
виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних
переживань. Ставлення оратора до предмета промови, його зацікавленість,
переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить
прислів'я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому,
хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами -
позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги у
слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення, посмішки, сміх,
оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт - величина перемінна. Він може бути
повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким в різні фрагменти
проголошення промови.
Щоб завоювати аудиторію, треба установити з нею і постійно
підтримувати, зоровий контакт. Виступаючий звичайно повільно обводить
поглядом слухачів.
Перед початком промови витримують невелику психологічну паузу
- 5 - 7 секунд.
Яка б не цікава була тема, увага аудиторії згодом притупляється. ЇЇ
необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:
прийом питання - відповіді. Оратор ставить питання і сам на них відповідає,
висуває можливі сумніви і заперечення, з'ясовує їх і доходить певних
висновків.
Перехід від монологу до діалогу (полеміки) дозволяє прилучити до
процесу обговорення окремих учасників, активізувати тим самим їхній
інтерес.
Прийом створення проблемної ситуації. Слухачам пропонується
ситуація, що викликає питання: «Чому?», що стимулює їхню пізнавальну
активність.
Прийом новизни інформації, гіпотез змушує аудиторію припускати,
міркувати.
Опора на особистий досвід, думки, що завжди цікаві слухачам.
Показ практичної значимості інформації.
Використання гумору дозволяє швидко завоювати аудиторію.
Короткий відступ від теми дає можливість слухачам «відпочити».
Уповільнення з одночасним зниженням сили голосу здатне привернути
увагу до відповідальних місць виступу (прийом «тихий голос»).
Діючим засобом контакту є спеціальні слова і вислови, що
забезпечують зворотний зв'язок. Це особові займенники 1 і 2 особи (я, ви, ми,
ми з вами), дієслова у 1 і 2 особі (спробуємо зрозуміти, обмовимося,
відзначимо, прошу вас, відзначте собі, подумайте, конкретизуємо й ін.),
звертання (шановні колеги, дорогі мої), риторичні запитання (Ви хочете
почути мою думку?). Перераховані мовні засоби контакту допомагають
перебороти «бар'єр», служать об'єднанню оратора зі слухачами.
Поза, жести, міміка оратора
 Поза, жести, міміка - приналежність індивідуального стилю. Ці
елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал
сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить слуховим
каналом, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню
висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається
зоровим шляхом.
Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості,
рухливості і природності на трибуні, перед аудиторією. Вигляд людини, що
тривалий час стоїть нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді
досвідчений виступаючий змінює позу. Крок вперед у потрібний момент
підсилює значимість того чи іншого місця промови, допомагає зосередити на
ньому увага. Відступаючи назад, оратор ніби дає аудиторії можливість
«відпочити» і потім переходить до іншого положення промови. Не варто
ходити, пересуватися у різні боки під час виступу.
Майстерність оратора виявляється в посиленні впливу жестом,
мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію,
ворожість. Від жестів значимих, котрі сприяють успіху промови, необхідно
відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся,
одягу, вертіння ручки й ін.). Стверджують, що кращий жест той, на який не
зважають слухачі, тобто який органічно зливається зі змістом промови. В
ораторському мистецтві використовуються:
Ритмічні жести. Вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення і
прискорення промови, місце пауз. Наприклад, уповільнений рух вправо при
проголошенні фрази «Говорить, що воду цідить».
Емоційні передають відтінки почуттів (стиснутий клак, овальний рух
руки, « рука, що відрубує» фразу,).
Вказівні рекомендується використовувати в дуже рідких випадках,
коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати.
Образотворчі наочно представляють предмет, показують його
(наприклад, кручені сходи).

Дискусія - публічний спір, метою якого є з'ясування і зіставлення

різних точок зору, пошук, виявлення справжнього думки, знаходження
правильного рішення спірного питання. Це ефективний спосіб переконання,
оскільки учасники дискусії самі приходять до того чи іншого висновку;
Полемічні якості в діловій сфері необхідні практично постійно і всім:
спільна трудова діяльність індивідуумів припускає само собою зрозуміле
наявність різних точок зору, їх розгляд та постійний вибір оптимального
варіанту дій. Якості полеміста - це висока ерудиція, компетенція в питаннях,
пов'язаних з предметом спору, і в питаннях людинознавства, вміння мислити
системно, нетривіально, вміння спілкуватися, наявність навичок ведення
полеміки, вміння організувати проведення дискусії. Крім обліку факторів
успіху ділового спілкування слід звернути увагу на наступні елементи
організації дискусії:
1) вибір теми, проблеми (протиріччя) і її формулювання;
 2) розробка питань для обговорення. Для цього слід визначити
фактори, причини, що сприяють і перешкоджають вирішенню проблеми. Цей
етап, по суті, являє собою декомпозицію проблеми;
3) розробка сценарію (вступне слово, що виносяться на обговорення
питання, прийоми активізації слухачів, способи залучення й утримання уваги
тощо);
4) підготовча робота: підвищення рівня ерудиції в актуальній сфері,
знайомство з існуючими точками зору та їх аналіз, консультування у
фахівців, вироблення власної точки зору, вивчення контингенту учасників
дискусії і визначення факторів, що впливають на їх поведінку;
5) вибір керівника за критеріями найбільшої ерудиції, винахідливості,
дотепності, вміння вести подібні заходи, втягувати всіх слухачів в активний
обмін думками;
6) забезпечення дотримання культури спору в процесі дискусії:
орієнтація на проблему (принцип децентріческой спрямованості),
доброзичливість (принцип Рапним безпеки), вміння слухати і розуміти
почуте (принцип адекватності того, що сприйнято, тому, що сказано),
прагнення до об'єктивності, уміння відокремлювати головне від
другорядного, загострювати увагу на елементах співробітництва, а не
конфронтації;
7) підведення підсумків дискусії таким чином, щоб збереглася
можливість для продовження співпраці і було знято емоційне напруження.

13.Поняття документу.
Основним видом офіційно-ділового стилю є документ. В перкладі з
латинської документ означає зразок. Документи можуть мати різне
визначення:

1) Письмовий акт здатний служити доказом юридичних відносин або

юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;
2) Офіційне посвідчення особи;
3) Достовірне історичне письмове джерело;
4) Матеріальний об'єкт , в якому міститься та чи інша інформація;

Узагальнено документ можна визначити як результат відображення

конкретної інформації на спеціальному матеріальному носії за стандартом і
формою.

14.Класифікація документів.
 Залежно від змісту та напряму діяльностірозрізняють такі групи
документів за класифікаційними ознаками.

1) За походженням ( Службові , офіційні та особисті документи);

2) За місцем виіникнення (Внутрішні і зовнішні);
3) За напрямом (вхідна та вихідна);
4) За формою (Стандартні та індивідуальні);
5)За терміном виконання ( Звічайні , безстрокові, термінові та дуже
термінові);
6) За ступенем розповсюдження (Документи загального користування,
Службового, Таємного , Цілком таємного);
7) За стадіями створення (Оригінали та копії);
8) За кількістю відображених питань (Складні і прості);
9) За терміном зберігання (тимчасові (до 10 років), тривалого зберігання
(понад 10 років), постійного);
10) За носіями інформації (Паперові і електронні);

Найпоширенішою ознакою класифікації є класифікація документів за

призначенням:

-Документи щодо особового складу;

-Довідково-інформаційні;
-Обліково-фінансові;
-Господарсько-договірні;

15.Оформлення документів за Державним

стандартом.
Вся документація в Україні ведеться за державними стандартами.
Державний стандарт - це певні правила та норми оформлення документів, що
установленні на державному рівні і є обов'язковими для всіх громадян.
До державного стандарту належать правила оформлення сторінки
та використання реквізитів.
Пункт 1. Правила оформлення сторінки.
- Формат А ,або А5.
Стандартні поля - зліва - 35мм, справа - 8+, верхня - 20мм, нижня - 19мм для
А4, та 16мм для А5.
 Якщо документ друкується на фірмовому бланку, то на ньому розміщується
лише перша сторінка, а всі наступні на чистих аркушах папера.
Якщо текст займає не одну сторінку, то не можна переносити тільки підпис
на наступну. Перед підписом має бути не менше двох рядків тексту.
Пункт 2. Реквізити документа.
Загальні реквізити документа:
-П.І.Б.
-Адресат
- Офіційна назва організації.

16.Реквізити документа.
 Державний герб – посередині зверху або у верхньому лівому кутку
 Емблема організації разом за назвою
 Код підприємства – у лівому верхньому кутку
 Під кодом підприємства – код документа
 Назва міністерства або відомства - посередині або у верхньому лівому куті.
 Так само і назва організації
 Дата в лівій верхній частині або під текстом зліва
 Адресат – у правому верхньому куті
 Резолюція – у правому верхньому куті або в будь-якій вільній площі документа
 Печатка - під текстом
 Прізвище виконавця та його дані – у нижньому лівому куті на останній сторінці
документа

17.Основні вимоги до тексту документа.

Найголовніші вимоги до тексту документа :
1) Достовірність інформації
2) Об’єктивність інформації
3) Максимальна стислість
4) Повнота інформації
5) Нейтральність тону
Логічні елементи тексту:
1) Вступ – актуальність, мета, привід, короткий виклад змісту
2) Суть питання – докази, пояснення, факти, статистичні дані
3) Заключна частина або висновки
Залежно від змісту застосовують прямий або зворотній порядок
елементів тексту.
 Стиль : офіційно – діловий
Здебільшого текст документу викладається від третьої особи.
Використовуються прості речення з прямим порядком слів

18.Особливості написання автобіографії,

резюме, мотиваційного листа.
Автобіографія – це документ, в якому особа подає опис свого життя та
діяльності в хронологічному порядку
Основна вимога автобіографії - досягти вичерпності потрібних
відомостей при мінімальному обсязі.
Кодекси нове повідомлення з нового абзацу
Реквізити автобіографії :
1. ПІП в називному відмінку
2. Дата, місце народження
3. Відомості про навчання
4. Відомості про трудову діяльність
5. Відомості про громадську роботу та діяльність
6. Короткі відомості про склад сім’ї

Резюме – це стисла інформація, в якій перелічуються анкетні дані та вся

професійна діяльність людини до останнього моменту.
Текст викладається у зворотному хронологічному порядку. Окремо
зазначається знання мов, специфічні навички, додаткова освіта, наявність
сертифікатів та свідоцтв, наявність документів, що засвідчують міжнародне
стажування, наявність прав.

Послідовність подання резюме:

1. ПІП, адреса, контакти
2. Місце на яке Ви претендуєте
3. Освіта
4. Трудова діяльність
5. Спеціальні знання
6. Сімейний стан, наявність дітей
7. Рекомендаційний лист, портфоліо, посилання на свої роботи

Мотиваційний лист – це документ на одну, дві сторінки, в якому кандидат

на освіту або працевлаштування описує свої інтереси, досвід, цілі, життєву
позицію та досягнення.
 Мета написання : переконати, що Ви є найкращим кандидатом на дане
місце.

У мотиваційному листі повинні бути :

1. Аналіз особистих якостей
2. Достовірність і щирість
3. Опис підготовки та мотивація
4. Наявність цілей та обґрунтованість обраної програми
5. Логічно і грамотно побудований лист

Мотиваційний лист може бути у двох формах :

1. Неструктурований
2. У вигляді відповідей на запитання

Підходи до організації тексту :

1. Тематичний підхід
2. Хронологічний підхід

Структура мотиваційного листа :

1. Вступ – повинен змусити читача дочитати до кінця і зацікавити читача
2. Основна частина – повинна розкрити вашу мету і Вас як особистість
3. Висновок - повинен залишити приємне враження від прочитаного

19.Поняття наукового тексту.

Науковий текст - витвір розумового та мовленнєвого процесів, якому
притаманна композиційна єдність і логічна завершеність.
Текст спрямований на передавання конкретної інформації, її засвоєння,
усвідомлення та призначений для конкретних адресатів, які мають фахові
знання для сприйняття змісту і тексту.
Для написання наукового тексту потрібні відповідні навички аналізу,
вміння знаходити відповідну інформацію та її структурувати, відповідно до
обраних джерел.
Серед наукових текстів розрізняють: текст-опис, текст-міркування та текст-
доказ.
20.Синтаксичні та лексико-граматичні
особливості побудови текстів: доказів,
описів, міркування.
Текст-доказ композиційно є найбільш регламентованим. Зазвичай він
вміщує такі композиційні частини:
-презентацію теми(тезис);
-пояснення-доказ(аргументи і приклади);
-висновки.
Для цього тексту характерні тлумачення, велика кількість прикладів,
порівнянь, визначень та тверджень.
В них функціонують підрядні речення, що пояснюють причини,
наслідки, умови. Використовуються дієприслівникові та дієприкметникові
звороти.
Такі тексти є більш завершиними, ніж текст-міркування. Існує багато
текстів, що мають змішаний характер, які мають елементи ознаки доказу,
опису і міркування.

Синатксичні і лексичні засоби побудови тексту-опису.

Синтаксичні:
1.Характер опису предебачає зображення процесів, експериментів та
сутності наукових понять.
2.Міркування, коли опсується певна наукова проблема, закон або
закономірність, робляться певні припущення, зображується логічна
послідовність дій дослідника, вводяться необхідні формули, формулюються
висновки, тощо.
3.Логічна послідлвність викладання інформації. Вірогідність і
доказовість інформації.Всі дієслова вживаються в теперішньому час.Велика
кількість речень, в яких дається кваліфікаційна характеристика.

Синатксичні і лексичні засоби побудови тексту-міркування.

Цей тип наукового тексту вміщує в собі пояснення наукових понять,
фактів, явищ, або встановлення причинно-наслідкової залежності між ними.
В зміст тексту входять роздуми, визначення, коментарі та приклади. В
даному тексті застосовуються прості і складні речення, дієслова першої
особи, риторичні запитання, приклади, факти, аргументи, вставні слова.
21. Основні елементи системи наукових
знань.
Факти, поняття,наукові закони, методи, наукові дослідження.Існують
загальні плани, які застосовуються для розгляду будь-якого явища, законів і
теорії взагалі.

План опису явища.

1.Зовнішні ознаки явища.
2.Умови, за яких воно відбувалось
3.Відтворення в лабораторних умовах зовнішньої
4.Сутність явища, механізм його перебігу
5.Зв'язок певного явища з іншими
6.Кількісна зарактеристика
7.Врахування використання явищ на практиці
8.Способи запобіганная ризикам.

План опису закону.

1.Зв'язки між якими явищами або причинами відображає закон.
2.Формулювання закону.
3.Математична вираженість закону
4.Дослідження, що підтверджують достовірність закону
5.Врахування і використання закону на практиці
6.Умови використання закону

План опису теорії

1.Факти, що стали основою для розробки наукової теорії
2.Головні поняття теорії
3.Найважливіші положення теорії.
4.Математичний апарат теорії, її основні рівняння
5.Перевірені на практиці факти, що підтверджують головні положення
теорії
6.Коло явищ пояснюваних певною теорією
7.Явища і властивості передбачені теорією.

22.Анотація.
 Анотація - це поєднання короткого змісту та об'єктивної
характеристики тексту.
Анотації потрібні читачам, редакторам, рецензентам і самим авторам
щоб отримати уявлення про статтю і не витрачати зайвий час, якщо вона не
підходить до даної теми. головна мета анотації - передати тему і основну
думку статті, її найважливіші тези і відмінності від інших статей аналогічної
тематики.
Анотація повинна продемонструвати особливості статті з точки зору її
призначення та змісту, актуальність та унікальність інформації.
Обсяг 450-500 друкованих знаків з пробілами та розділовими знаками
(4-6 речень, які не повторюють один одного за змістом)
Розміщується після заголовку статті перед текстом
Після анотації розміщується п'ять ключових слів, які конкретизують
тему і сприяють швидкому пошуку інформації

23. Рецензія.
Рецензія це критичний відгук наукового керівника або провідного
фахівця, який містить аналіз і оцінку статті
Реквізити рецензії:
1.Об'єкт та предмет аналізу
2.Актуальність тему
3.Короткий зміст
4.Формулювання основної тези
5.Загальна оцінка
6.Недоліки та спірні питання
7.Висновки
В рецензію обов'язкового зазначається:
 обґрунтованість наукових досліджень висновків і рекомендацій,
 достовірність і новизна наукових положень
 Своєчасність і новизна наукових досліджень
 Зауваження
 Висновок щодо відповідності публікації встановленим вимогам

24. Правила цитування.

 Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне
джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору варто
наводити цитати.
Цитата – дослівний уривок з використаного тексту, за допомогою якого
обґрунтовується, підтверджується або доповнюється власна думка.
Збереження особливостей авторського написання при цитуванні (орфографія,
пунктуація, виділення тощо).
Науковий етикет вимагає точного відтворення цитованого тексту, без
найменшого спотворення змісту джерела. Належне цитування й оформлення
покликань – основна умова уникнення плагіату.
Загальні вимоги до цитування такі:
 текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій
граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням
особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані
іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що
викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз
“так званий”;
 цитування має бути повним, без довільного скорочення авторського
тексту і без перекручень думок автора. Допускається пропуск слів,
речень, абзаців за умови, якщо це не спотворює авторського тексту;
такі пропуски позначаються трьома крапками. Вони ставляться у будь-
якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці). Якщо перед
вилученим текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не
зберігається;
 кожна цитата обов'язково супроводжується посиланням на джерело;
 при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів
своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично
точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його
результатів. Посилатися при цьому треба на джерело непрямого
цитування, наприклад: (цит. за: …);
 цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо в обох
випадках це може вплинути на рівень дипломної (курсової) роботи:
надмірне цитування створює враження її компілятивності, а недостатнє
– знижує наукову цінність викладеного матеріалу;
 якщо необхідно виявити власне ставлення до окремих слів або думок з
цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику
або знак питання;
Коли використовують відомості, матеріали з монографій, оглядових
статей, інших джерел, що мають велику кількість сторінок, тоді в посиланні
 слід точно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул джерела, на
яке дано посилання. Посилання в тексті на джерела роблять згідно з їх
переліком у квадратних дужках, наприклад, «... у працях [1—7]...».
Допускається наводити посилання у виносках, при цьому його оформлення
має відповідати бібліографічному опису за переліком посилань із
зазначенням номера. Приклад: Цитата в тексті: «...сьогодні важливо те, що
макроекономічну стабільність та можливість інтеграції у світову економіку
зможуть реалізувати ті країни з перехідною економікою, які матимуть темпи
зростання на рівні не меншому як 5 — 6 % ...» [6] ". Відповідний опис у
переліку посилань: 6. Геєць В.М., Буковинський С.А. Перспективи економіки
світу, окремих регіонів і країн на порозі третього тисячоліття // Економічна
кібернетика України. - 1997. - № 3.- С.5 —17.
На всі таблиці повинні бути посилання в тексті, при цьому слово
«таблиця» пишуть скорочено, наприклад: «...в табл. 1.2». У повторних
посиланнях вживають скорочено слово «дивись», наприклад: «див.табл. 1.3».

25. Бібліографічне посилання.

Бібліографічне покликання – сукупність бібліографічних відомостей
про цитовану працю, джерело, необхідних для загальної характеристики,
ідентифікації авторства та бібліографічного пошуку.
Посилання, в бібліографічному розумінні цього слова, означає
вказівку на джерело інформації (книгу, статтю, документ тощо). Воно є
обов'язковим, якщо в роботі наведено цитату чи якісь важливі або
оригінальні фактичні (цифрові) дані, принципові положення або точки зору
різних авторів.
Посилання в роботах слід оформлювати у вигляді квадратних дужок
безпосередньо в тексті роботи одразу після цитати чи даних, що потребують
такого посилання. Спочатку зазначають арабськими цифрами порядковий
номер джерела інформації, під яким воно внесено у “Список використаних
джерел”, а потім (через кому) – номер сторінки (чи сторінок), на яких
вміщено саме ту інформацію, на яку робиться посилання, наприклад,
“… текст цитати … [25, с. 235 – 237]". Якщо в роботі просто згадується
якесь видання (джерело інформації), то посилання на нього не передбачає
вказівку конкретних сторінок, наприклад, “… у працях [1 – 7]…”, “… як
зазначається в роботі [12]".
При посиланні на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, додатки
дипломної (курсової) роботи зазначають їх номери, наприклад “… у розділі 4
…", “… дивись 2.1. …", “… за 3.4.4. …", “… відповідно до 2.3.4.3. …", “… у
додатку Б …".
 Посилання на ілюстрації та формули вказують порядковим номером
ілюстрації чи формули – останній беруть у дужки, наприклад, “рис. 1.2”, у
формулі (2.1)”.

Національні правила оформлення бібліографічних покликань (чинний

ДСТУ 8302:2015 Бібліографічне посилання. Загальні положення та правила
складання).
Бібліографічні посилання розрізняють залежно від складу елементів
бібліографічного запису, місця розташування в документі, повторності
наведення та вмісту бібліографічних записів.
За складом елементів бібліографічного запису розрізняють повне та
коротке бібліографічне посилання.
Повне бібліографічне посилання містить усі обов'язкові елементи, що
використовують для загальної характеристики, ідентифікування й пошуку
об'єкта посилання.
Коротке бібліографічне посилання містить частину обов'язкових
елементів, які використовують тільки для пошуку об'єкта посилання.
За місцем розташування в документі розрізняють такі бібліографічні
посилання
— внутрішньотекстове;
— підрядкове;
— позатекстове.
Внутрішньотекстове бібліографічне посилання застосовують, якщо
значну частину відомостей про об'єкт посилання внесено до тексту
документа. Внутрішньотекстове бібліографічне посилання використовують
для зручнішого читання тексту, кращого його сприйняття та заощадження
місця у невеликих за обсягом документах. Внутрішньотекстове
бібліографічне посилання розміщують безпосередньо в тексті документа.
Внутрішньотекстове бібліографічне посилання подають у круглих дужках.
Приклади
(Вступ до медичної геології. Київ, 2011. Т. 2. С. 422);
(Бібліотечна планета. 2012. № 2. С. 36—37);
(Чернівці : Чернівец. нац. ун-т, 2012. С. 167);
(Фінансова система України: проблеми та перспективи розвитку. Київ,
2010. 268 с.);
(Книжкова палата України : сайт. URL: http://www.ukrbook.net).
За повторністю наведення посилань на один і той самий об'єкт
розрізняють первинне та повторне бібліографічне посилання.
За вмістом бібліографічних записів може бути комплексне
бібліографічне посилання.
Підрядкове бібліографічне посилання на джерела інформації
використовують за умов, якщо всередині тексту документа його розмістити
неможливо або небажано, щоб не переобтяжувати текст та не ускладнювати
його читання. Підрядкове бібліографічне посилання розміщують як примітку
в нижній частині сторінки (полоси набору), відмежовуючи від основного
тексту горизонтальною рискою.
Повна форма
2 Україна в цифрах. 2007 : стат. зб. / Держ. ком. статистики України.
Київ : Консультант, 2008.
С. 185—191.
5 Петрик О. І. Шлях до цінової стабільності: світовий досвід і
перспективи для України : монографія / відп. ред. В. М. Геєць. Київ : УБС
НБУ, 2008. С. 302—310.
Коротка форма
2 Україна в цифрах. 2007. Київ, 2008. С. 185—191.
5 Петрик О. І. Шлях до цінової стабільності: світовий досвід і
перспективи для України. Київ, 2008. С. 302—310.
У підрядковому бібліографічному посиланні на електронний ресурс
віддаленого доступу за наявності в тексті бібліографічних відомостей, що
його ідентифікують, дозволено зазначати тільки електронну адресу,
використовуючи замість слів «Режим доступу» абревіатуру «URI» або
«URL» (відповідно до 7.4.4.3).
Приклад
У тексті:
Маніфест ІФЛА про Internet : прийнято Сесією Ради ІФЛА 23 серпня
2002 р. / пер. з англ. В. С. Пашкова*
У підрядковому посиланні:
*URL: http://archive.ifla.org/lll/misc/im-ua.pdf (дата звернення:
15.09.2002).
Позатекстове бібліографічне посилання використовують переважно
у наукових виданнях у разі багаторазових посилань на одні й ті самі
документи задля уникнення повторного подання однакових бібліографічних
записів або через їхню велику кількість, або за браком місця для підрядкових
посилань.
Позатекстові бібліографічні посилання нумерують у межах усього
документа або в межах окремих глав, розділів, частин тощо, застосовуючи
наскрізне нумерування (арабськими цифрами). Позатекстові бібліографічні
посилання наводять як перелік бібліографічних записів і розміщують
наприкінці основного тексту (або після заключної статті, післямови,
коментарів — за їх наявності) документа або його складника (зазначаючи,
наприклад, «Список бібліографічних посилань»). У позатекстовому
бібліографічному посиланні повторюють бібліографічні відомості про об'єкт
посилання, який згадано в тексті документа.
Приклад
У тексті:
«... про що зазначено у Законі України «Про видавничу справу»4».
У позатекстовому посиланні:
 4. Про видавничу справу : Закон України за станом на 20 берез. 2004
р. / Верховна Рада України. Київ : Парлам. вид-во, 2004. 17, [3] с. (Закони
України).

Приклади оформлення бібліографічного списку за ДСТУ

Джерело Приклад оформлення

Книги

Однотомні видання

Один автор Федорова Л.Д. З історії пам’яткоохоронної та музейної справи у

Наддніпрянській Україні. 1870-ті-1910-ті рр. Київ, 2013. 373 с.

Два і більше авторів Zhovinsky E.Ya., Kryuchenko N.O., Paparyha P.S. Geochemistry of
Environmental Objects of the Carpathian Biosphere Reserve. Kyiv, 2013. 100
p.

Людський розвиток в Україні: трансформація рівня життя та регіональні

диспропорції: у 2-х т.: кол. моногр. Київ, 2012. 436 с.

Без автора

Збірники Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Вип. ІІ. Київ, 2012. 464 с.

Матеріали Физика импульсных разрядов в конденсированных средах. Материалы

конференцій, з’їздів, ХVI Международной научной конференции (19—22 авг. 2013, г.
тези доповідей Николаев). Николаев, 2013. 253 с.

Багатотомні видання

Довідкова Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ: Наук. думка, 2013. Т. 10. 784
література с.

Каталоги Національна академія наук України. Анотований каталог книжкових

видань 2008 року Київ: Академперіодика, 2009. 444 с.

Інші видання

Препринти Панасюк М.І., Скорбун А.Д., Сплошной Б.М. Про точність визначення
активності твердих радіоактивних відходів гамма-методами. Чорнобиль:
Ін-т пробл. безпеки АЕС НАН України, 2006. 7, [1] с. (Препринт. НАН
України, Ін-т пробл. безпеки АЕС; 06-1).

Авторські свідоцтва А.с. 1007970 СССР, МКИ3 В 25 J 15/00. Устройство для захвата
неориентиро-ванных деталей типа валов / В.С. Ваулин, В.Г. Кемайкин
(СССР). № 3360585/25-08 ; заявл. 23.11.81 ; опубл. 30.03.83, Бюл. № 12.

Патенти Люмінісцентний матеріал: пат. 25742 Україна: МПК6 С09К11/00,

G01Т1/28, G 21НЗ/00. № 200701472 ; заявл. 12.02.07 ; опубл. 27.08.07,
Бюл. № 13. 4 с.

Автореферати Старовойт С.В. Видавнича діяльність Національної академії наук

дисертацій України у 1918—1933 рр. : автореф. дис. ... канд. іст. наук. Київ, 2003. 20
 с.

Стандарти ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види. Терміни та визначення. Київ,

1995. 47 с.

Рецензія Касьянов Г. Глобальна еволюція людства: культурно-цивілізаційний

вимір. Вісн. Кн. палати. 2001. № 12. С. 14–15.

Рец. на кн.: Шейко В. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець XIX —

початок XX ст.): монографія: у 2 т. Харків, 2001. Т. 1. 520 с. ; т. 2. 400 с.

Частина видання

Стаття із журналу, Яцків Я.С., Радченко А.І. Про ефективність видання наукових журналів в
збірника, розділ Україні. Вісн. НАН України. 2012. № 6. С. 62—67.
книги
Назарчук З.Т. Дифракция Е-поляризованных электромагнитных волн на
цилиндрическом экране с сечением в виде ломаной кривой. Волны и
дифракция. Тбилиси, 1985. Кн. 1. С. 507—511.

Скальський В.Р. Становлення методу акустичної емісії в установах

Західного наукового центру. Теорія і практика раціон. проектування,
виготовлення і експлуатації машинобуд. конструкцій: Праці 2 міжнар.
наук.-техн. конф. (Львів, 11—13 лист. 2010). Львів, 2010. С. 9—10.

Електронні ресурси

Опис ресурсу Наукові публікації і видавнича діяльність НАН України. Київ, 2007.
загалом URL: http://www.nas.gov.ua/publications (дата звернення: 19.03.2014).

Опис частини Garfield E. More on the ethics of scientific publication: abuses of authorship
електронного attribution and citation amnesia undermine the reward system of science.
ресурсу Essays of an information scientist. URL:
http://www.garfield.library.upenn.edu/essays/ v5p621y1981-82.pdf (Last
accessed: 16.04.2013).

Міжнародні стилі оформлення бібліографічних покликань, особливості

використання (залежно від сфери застосування і спеціальності):
- гуманітарні та суспільні науки: Harvard Referencing Style, Chicago
Style: Notes and Bibliography, APA Style, MLA Style;
- юриспруденція: OSCOLA Style, Austrian Guide to Legal Citation;
- медицина та природничі та точні науки: ACS Style, Vancouver Style,
Chicago Style: Author-Date, AIP Style;
- інженерія та електроніка: IEEE Style тощо.

Категорії оформлення посилань у статтях

Оформлення посилань на окрему статтю в основних форматах
26.Види та джерела наукової інформації

27.Бібліографічний пошук інформації.

Бібліографічний пошук — це пошук інформації про документ за
джерелами інформації (ДСТУ 7448:2013).

Бібліографічний пошук — це пошук документа, в якому міститься

потрібна інформація, за джерелами бібліографічної інформації без
безпосереднього звертання до документа. Або, інакше кажучи,
бібліографічний пошук — це пошук бібліографічної інформації, тобто
відомостей про документ, який відповідає інформаційній потребі, але без
звертання до самого документа (Г. М. Швецова-Водка).

Бібліографічна інформація – інформація про документ, необхідна для

його ідентифікації та використання. Це може бути інформація про окремий
документ, його частину, документний потік, документний масив. Б.
і. створюється в результаті аналітико-синтетичного опрацювання документів.

28.Робота з каталогом
Бібліоте́чний катало́ г — сукупність розміщених за певними
правилами бібліографічних записів на документи, що розкривають склад і
зміст фонду бібліотеки або інформаційного центру. Старі бібліотечні
каталоги створювалися на паперових карточках, які розміщувалися у
дерев’яних скриньках. Сучасні каталоги формуються за допомогою
комп’ютерів на електронних носіях.

Каталоги складаються з карток, що містять відомості

про книги, журнали й інші друковані матеріали. Залежно від способу
групування карток каталоги бувають: абетковий, систематичний,
предметний. У раціонально організованій системі кожний з каталогів
розкриває фонд у певному аспекті. Каталоги не дублюють один одного, а
доповнюють. Всі каталоги становлять єдине ціле. Створенню каталогів
передує бібліографічний опис джерела.
 Пошук інформації в систематичному каталозі здійснюється за
відповідною галуззю знань. Щоб знайти інформацію, необхідно
сформулювати тему пошуку.

Систематичний каталог відповідає на питання :

- за якими галузями знань є книги у бібліотеці;
- які саме книги має бібліотека з тієї чи іншої галузі знань.

Якщо користувач знає, до якої галузі знань належить його тема або
предмет, то пошук літератури необхідно здійснювати, використовуючи
систему роздільників і посилання на них. Варто пам'ятати, що систематичний
каталог використовують у тому випадку, коли не відомі автор чи назва.

Призначення систематичного каталогу − вказувати видання з окремих

наук і галузей знань (педагогіка, література, психологія і т. д.), а також
деталізувати науки і галузі знань (педагогіка: дидактика, освіта, виховання
тощо).