Питання на державний іспит 2022 - 2023

З дисципліни «Управління витратами»

1. Поняття витрат, елементи витрат.

Витрати — зменшення економічних вигід у вигляді вибуття активів
або збільшення зобов'язань, що призводять до зменшення власного
капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу за рахунок його
вилучення або розподілу між власниками). Групування витрат за
економічними елементами. Всі витрати групуються за п'ятьма
елементами:
 Матеріальні витрати.
 Витрати на оплату праці.
 Відрахування на соціальні заходи.
 Амортизація.
 Інші операційні витрати.
2. Прямі та непрямі, регульовані та нерегульовані витрати підрозділів.
Прямі витрати - це витрати, які можна віднести безпосередньо
(прямо) до певного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом.
Непрямі витрати - це витрати, які не можна віднести безпосередньо
до певного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом. Вони
відносяться до структурних підрозділів (центрів відповідальності) або
всього підприємства в цілому. Ці витрати розподіляються між
структурними одиницями та видами продукції розрахунковим шляхом.
Регульовані витрати - це витрати, розмір яких може регулюватися
галузевими нормативними документами або іншими розпорядчими
документами підприємства (наприклад, розмір мінімальної заробітної
плати, нормативи витрат на 1-цю).
Нерегульовані витрати – ці витрати які не регулюються.
3. Постійні та змінні витрати.
Змінні витрати - це витрати, які змінюються прямо пропорційно із
зміною обсягу діяльності, або іншого фактора витрат в межах
релевантного діапазону.
Постійні витрати - це витрати, які залишаються незмінними при
зміні обсягу діяльності, або іншого фактора витрат в межах релевантного
діапазону.
4. Функції та побудова системи управління витратами.
Функції системи управління витратами мають на меті контролювати,
аналізувати та оптимізувати витрати підприємства з метою досягнення
фінансової ефективності. Основні функції системи управління витратами
включають:
1. Планування витрат: Визначення бюджету та цілей витрат на
основі стратегії підприємства. Це може включати розподіл бюджету між
різними функціональними областями, проектами або продуктами.
 2. Контроль витрат: Моніторинг витрат і порівняння їх з плановими
показниками. Це дозволяє виявляти відхилення та розуміти причини, що
призводять до них. Контроль може відбуватися на рівні підрозділів або
проектів, а також на загальному рівні підприємства.
3. Аналіз витрат: Вивчення структури витрат, виявлення витратних
чинників та пошук можливостей для зниження витрат або підвищення
ефективності використання ресурсів. Аналіз може охоплювати вартісні
аналізи, аналіз витрат за функціональними областями або аналіз витрат на
рівні окремих продуктів або проектів.
4. Керування витратами: Розробка та впровадження стратегій та
заходів для зниження витрат, підвищення ефективності та досягнення
фінансових цілей підприємства. Це може включати впровадження економії
масштабу, перегляд процесів та процедур, пошук альтернативних
постачальників або переговори з постачальниками.
5. Побудова системи управління витратами передбачає
використання інструментів, процедур та систем, що допомагають
здійснювати функції управління витратами.
Такі системи можуть включати:
 Бюджетування та прогнозування витрат.
 Управління закупівлями та постачанням.
 Системи обліку витрат.
 Методи аналізу витрат, включаючи вартісний аналіз, SWOT-аналіз.
 Управління контролем витрат.
 Моніторинг та звітність про витрати.
Використання системи управління витратами допомагає
підприємствам ефективно керувати своїми фінансовими ресурсами,
знижувати витрати та досягати фінансової стабільності і успіху.
5. Особливості формування витрат у коротко- та довгостроковому
періодах.
Якщо у короткостроковому періоді формуються планові та
фактичні витрати з можливим деяким відхиленням за рівнем, і ці дані
використовуються для прийняття оперативних рішень, то у
довгостроковому періоді йдеться лише про планові (прогнозні) витрати з
певною ймовірністю їх величини.
6. Поняття та різновиди центрів відповідальності.
Центри відповідальності використовуються для призначення та
вимірювання витрат, а також для оцінки продуктивності та
результативності підрозділів або окремих осіб в організації. Центри
відповідальності допомагають керівникам встановити зв'язок між
витратами та досягненням цілей, а також сприяють прийняттю рішень
щодо розподілу ресурсів та оптимізації діяльності підрозділів. Основні
різновиди центрів відповідальності включають:
Центр витрат (Cost center): Це підрозділ, за яким ведеться облік і
контроль витрат, але не вимірюється безпосередньо продуктивність чи
 дохід. Центр витрат включає в себе підрозділи, в яких виконуються
підтримуючі функції, такі як відділи бухгалтерії, кадрів, обслуговування
клієнтів та інші.
Центр прибутку (Profit center): Це підрозділ, якому призначена
відповідальність за досягнення прибутку. У центрі прибутку
вимірюються як витрати, так і дохід, що дозволяє встановити зв'язок між
вкладом підрозділу у виробництво чи надання послуг та отриманим
прибутком.
Центр інвестицій (Investment center): Це підрозділ, який має
відповідальність за керування активами та досягнення рентабельності
інвестицій. У центрі інвестицій вимірюються як витрати, так і дохід, а
також оцінюється ефективність використання активів та рівень
прибутковості.
Центр відповідальності за проект (Project responsibility center): Це
підрозділ, якому надається відповідальність за реалізацію конкретного
проекту або завдання. Вимірювання продуктивності та результативності в
центрі відповідальності за проект здійснюється на основі досягнення
поставлених проектом цілей, контролю витрат та розрахунку
економічного ефекту.
Центри відповідальності допомагають організаціям ефективно
вести облік витрат та досягати своїх цілей, встановлюючи чіткі лінії
відповідальності та контролю. Кожен центр відповідальності може мати
свої власні ключові показники продуктивності та показники
ефективності, які відображають його внесок у загальні результати
організації.
7. Методика складання кошторисів підрозділів різного функціонального
призначення.
При складанні кошторисів підрозділів різного функціонального
призначення важливо враховувати особливості кожного підрозділу і
витратні елементи, що їм властиві. Ось загальна методика, яку можна
використовувати:
Визначення цілей та обсягу: чітке визначення мети підрозділу та
обсягу робіт, які він повинен виконати.
Виявлення витратних елементів: розподіл роботи підрозділу на
окремі елементи витрат, такі як праця, матеріали, обладнання, послуги
сторонніх постачальників, оренда приміщень тощо.
Оцінка витрат: для кожного витратного елемента встановіть
оцінку витрат.
Аналіз і управління ризиками: Врахування можливих ризиків, які
можуть вплинути на витрати підрозділу: змін цін, затримок у поставках,
зміни обсягу робіт і т.д. Визначте стратегії управління ризиками для
забезпечення фінансової стабільності підрозділу.
Контроль і моніторинг: Забезпечте систему контролю та
моніторингу витрат підрозділу. Встановіть механізми звітності, щоб
слідкувати за фактичними витратами та порівнювати їх з плановими.
 Перегляд та затвердження: Перегляньте складений кошторис з
керівництвом підрозділу або відповідними структурними підрозділами.
Враховуючи особливості підрозділів різного функціонального
призначення, методика складання кошторисів може варіюватись.
Важливо дослідити і врахувати конкретні потреби та особливості
кожного підрозділу під час складання кошторису.
8. Трансфертні ціни та методи їх визначення.
Трансфертні ціни - це ціни, які встановлюються для товарів,
послуг або прав, що передаються між пов'язаними сторонами, такими як
різні підрозділи однієї компанії або компанії, які контролюються одним
контролюючим органом. Трансфертні ціни використовуються для
внутрішньої бухгалтерської та податкової звітності, а також для оцінки
продуктивності та ефективності підрозділів.
Методи визначення трансфертних цін можуть бути різними і
залежать від конкретних умов та правил, встановлених в країні або
організації. Ось деякі з найпоширеніших методів:
Ринкова ціна (Market Price): Визначення трансфертної ціни на
основі ринкових цін, що встановлені для аналогічних товарів або послуг
на відкритому ринку. Цей метод передбачає, що трансфертна ціна
повинна бути схожа з ціною, яку б сторони заплатили третім незалежним
сторонам.
Внутрішньоринкова ціна (Internal Market Price): Використання
цін, що встановлені на внутрішньому ринку компанії для аналогічних
товарів або послуг. Цей метод може бути застосований в компаніях з
різними підрозділами, які торгують між собою.
Ціна виробництва (Cost-Plus): Визначення трансфертної ціни на
основі витрат виробництва, таких як прямі витрати, операційні витрати та
нормативна прибутковість. До витрат можуть бути додані певні маржі чи
націнки.
Узгоджена ціна (Negotiated Price): Встановлення трансфертної ціни
шляхом переговорів між пов'язаними сторонами. Цей метод може
використовуватися в ситуаціях, коли немає чітких ринкових аналогів або
коли товари або послуги мають особливу унікальність.
Метод прибуткового розподілу (Profit Split Method): Розподіл
прибутку між пов'язаними сторонами на основі внеску кожної сторони у
створення загального прибутку. Цей метод застосовується, коли пов'язані
сторони спільно виконують діяльність, яка приносить спільний прибуток.
Вибір конкретного методу визначення трансфертних цін залежить
від різних факторів, таких як характер виробництва, наявність ринку для
аналогічних товарів, доступність і надійність даних тощо. При визначенні
трансфертних цін варто дотримуватися внутрішніх та міжнародних
правил та регуляцій, щоб уникнути податкових проблем та конфліктів з
податковими органами.
9. Розподіл витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів між
підрозділами основного виробництва.
 Розподіл витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів між
основними підрозділами здійснюється пропорційно обсягу наданих ними
послуг. Для конкретного віднесення витрат зазвичай використовують
один з трьох методів:
 прямого розподілу;
 поетапного, або повторного розподілу;
 системи рівнянь.
Метод прямого розподілу. За цим методом усі витрати допо-
міжних і обслуговуючих підрозділів відносяться на основні виробничі
підрозділи одразу, без врахування взаємних послуг між підрозділами
допоміжного й обслуговуючого виробництв.
Метод повторного розподілу. За цього підходу витрати кожного
допоміжного й обслуговуючого підрозділу розподіляються між
відповідними основними, допоміжними і обслуговуючими структурними
одиницями поетапно. Процес розподілу триває доти, доки суми витрат,
віднесені на обслуговуючі й допоміжні підрозділи, стають настільки
малими, що їх подальший перерозподіл є недоцільним.
Метод системи рівнянь. Цей метод ідейно повторює попередній,
але базується на іншому обчислювальному апараті, пов'язаному із
положеннями теорії рядів.
10. Поняття та види собівартості.
Собівартість - це сукупність витрат, пов'язаних з виробництвом
товару або наданням послуги. Вона включає в себе всі прямі і непрямі
витрати, що виникають в процесі виробництва або надання послуги, а
також частку загальних витрат, які припадають на конкретний товар або
послугу.
Види собівартості включають:
Пряма собівартість (Direct Cost): Це витрати, які можуть бути
однозначно віднесені до конкретного товару або послуги. Це можуть бути
витрати на сировину, компоненти, пряму працю та інші матеріали, які
безпосередньо використовуються в процесі виробництва або надання
послуги.
Непряма собівартість (Indirect Cost): Це витрати, які не можуть
бути безпосередньо віднесені до конкретного товару або послуги. Це
можуть бути витрати на загальне обслуговування, адміністративні
витрати, витрати на утримання обладнання та приміщень, амортизацію,
страхування тощо. Ці витрати розподіляються між різними товарами або
послугами на основі певних ключових факторів, таких як обсяг
виробництва, пропорція прямих витрат тощо.
Загальна собівартість (Total Cost): Це сукупність прямих і
непрямих витрат, пов'язаних з виробництвом або наданням послуги. Вона
включає в себе всі витрати, які пов'язані з конкретним товаром або
послугою, включаючи як прямі, так і непрямі витрати.
11. Статті прямих витрат і методика їх обчислення.
Основні статті прямих витрат можуть включати:
 Витрати на сировину та матеріали: Це витрати на придбання
необхідних сировинних матеріалів або компонентів, які
використовуються безпосередньо в процесі виробництва товару або
надання послуги. Ці витрати можуть включати вартість закупівлі
сировини, доставку та інші пов'язані з ними витрати.
Прямі трудові витрати: Це витрати на оплату прямої праці, яка
безпосередньо виконується при виробництві товару або наданні послуги.
Це можуть бути заробітна плата робочих, які працюють на лінії
виробництва, або оплата послуг спеціалістів, які безпосередньо
залучаються до виробничих операцій.
Прямі витрати на обладнання та інструменти: Це витрати на
придбання та утримання спеціального обладнання, машин, інструментів,
які використовуються для виробництва товару або надання послуги. Ці
витрати можуть включати вартість придбання, оренду, обслуговування та
ремонт обладнання.
Методика обчислення прямих витрат може варіюватись в
залежності від конкретних умов і потреб кожного підрозділу чи
організації. Однак загальний підхід полягає у відслідковуванні витрат і
врахуванні їх при визначенні собівартості продукту або послуги. Для
обчислення прямих витрат можуть використовуватися різні методи, такі
як:
 Визначення вартості сировини та матеріалів на основі їх
закупівельної ціни, включаючи доставку та інші пов'язані витрати.
 Розрахунок прямих трудових витрат на основі годин праці, вартості
праці та кількості робочих місць, що безпосередньо зайняті у виробництві.
 Врахування витрат на обладнання та інструменти на основі їх
вартості придбання, тривалості використання та амортизаційних витрат.
12. Калькулювання у комплексних (сумісних) виробництвах.
Калькулювання у комплексних (сумісних) виробництвах
використовується для визначення собівартості продуктів, які
виробляються одночасно або послідовно в рамках одного виробничого
процесу. Такі процеси виробництва характеризуються тим, що
використовуються спільні ресурси і виробляються різні продукти.
13. Калькулювання за замовленнями та процесне калькулювання.
Калькулювання за замовленнями – це система обчислення
собівартості продукції на основі обліку витрат з кожного індиві6
дуального виробу або окремої партії виробів, об’єднаних одним
замовленням. Об’єктом обліку витрат при цьому методі є окреме
замовлення. Застосовують цей метод в індивідуальних та дрібно6
серійних виробництвах машинобудівної промисловості
(кораблебудування, виготовлення пресів, турбін для електростанцій,
літаків тощо), у будівництві, ремонтному виробництві, у друкарнях, у
підприємствах побутового обслуговування, при виготов6 ленні
одиничних виробів або комплектів меблів, музичних інстру6 ментів і т.
ін.
 Калькулювання за процесами – це система обліку і визначення
собівартості продукції на основі групування витрат у ме6 жах окремих
процесів або стадій виробництва. Ця система характерна для масового та
серійного виробництва (хімічна, нафтопереробна, металургійна,
фармацевтична та інша галузі промисловості). Складність її залежить від
особливостей технологічного процесу (кількості переділів, послідовності
або паралельності обробки) та наявності і розмірів незавершеного
виробництва.
14. Особливості та сфери застосування методу «стандарт-костинг»
та нормативного методу калькулювання.
Нормативний метод є частиною системи управління і контролю
підприємства. Його суть полягає в тому, що за кожним видом продукції
на основі норм і кошторисів витрат складається калькуляція нормативної
собівартості продукції. Фактична собівартість обчислюється по кожній
статті шляхом підсумовування нормативної вартості та сум відхилень і
змін, розрахованих за груповими коефіцієнтами. За кордоном аналогом
вітчизняного нормативного методу є метод «стандарт-кост».
Нормативний метод характеризується тим, що на підприємстві по
кожному виробу складається попередня нормативна калькуляція, тобто
калькуляція собівартості, обчислена за діючими на початок місяця
нормами витрат матеріалів і інших витрат. Норма - це заздалегідь
встановлений числовий вираз результатів господарської діяльності в
умовах прогресивної технології і організації виробництва.
В основі системи "стандарт- кост" лежить попереднє (до початку
виробничого процесу) нормування витрат за статтями витрат: основні
матеріали; оплата праці виробничих робітників; виробничі накладні
витрати (заробітна плата допоміжних робітників, допоміжні матеріали,
орендна плата, амортизація обладнання та ін.); комерційні витрати
(витрати на збут, реалізації продукції).
На підприємствах, які застосовують систему "стандарт кост", облік
відхилень фактичних витрат від стандартних норм ведуть, як правило, на
наступних окремих чотирьох рахунках: відхилення по витратам
матеріалів, заробітної плати, накладних витрат, відхилення від
стандартної комерційної собівартості.
Таким чином, "стандарт кост" - це система оперативного
управління і контролю за ходом виробничого процесу і витратами на
виробництво, а також система аналізу причин, в силу яких утворилася
різниця між стандартною та фактичною собівартістю продукції і
виручкою від її реалізації.
15. Калькулювання за видами діяльності.
Калькулювання на основі діяльності передбачає спочатку
групування накладних витрат за основними видами діяльності
(операціями), а потім розподіл їх між видами продукції, виходячи з того,
які види діяльності і в яких розмірах необхідні для виготовлення кожного
виду продукції. З цією метою всі операції з виготовлення продукції
 поділяють на чотири групи і для кожної операції визначають кост-
драйвер (фактор витрат):
1) діяльність на рівні одиниці продукції (окремого виробу) -
обробка сировини, розкрій матеріалів, зварювання.тощо. Факторами
витрат тут можуть бути: людино-години, машино-години, маса сировини
і т. ін.;
2) діяльність на рівні партії виробів - наладка устаткування,
зберігання сировини, транспортування готової продукції тощо.
Факторами витрат тут можуть бути: кількість наладок устаткування, маса
матеріалів, готової продукції і т. ін.;
3) діяльність на рівні виду продукції - проектування виробництва,
збереження умов виробництва, контроль якості тощо. Факторами витрат
на цьому рівні можуть бути: час проектування, кількість перевірок якості
і т. ін.;
4) діяльність на рівні підприємства - утримання офісу, охорона,
освітлення, навчання персоналу тощо. Факторами витрат тут можуть
бути: площа офісу, час навчання персоналу і т. ін.
16. Особливості застосування методу калькулювання «директ-костинг».
Метою подальшого вдосконалення системи нормативного обліку
витрат (як і системи обліку "стандарт- кост") доцільно їх застосування в
поєднанні з системою обліку "директ-костинг", яка широко
використовується в західних країнах.
В основі організації виробничого обліку за системою "директ-
костинг" лежить розподіл витрат по відношенню до обсягу виробництва
на постійні і змінні. Виробнича собівартість випущеної і реалізованої
продукції формується тільки з змінних виробничих витрат, які
перебувають в прямій залежності від технологічного процесу і організації
виробництва. За способом віднесення на собівартість продукції вони в
основному є прямими і тому легко піддаються нормуванню на одиницю
продукції, що випускається.
Важливою перевагою системи "директ-костинг" є те, що вона
дозволяє вирішувати стратегічні завдання з управління, представляє дані :
для оптимізації виробничих норм за критерієм максимуму
маржинального доходу; для розробки інвестиційної та інноваційної
програми (скорочення або розширення виробничих потужностей,
модернізація обладнання, придбання нового і т.д.); для прийняття рішень
про доцільність отримання додаткового замовлення та ін.
17. Особливості застосування методу поглинання витрат у
калькулюванні.
Калькуляція собівартості методом поглинання витрат полягає в
розподілі між видами продукції як прямих, так і непрямих витрат.
Розподіл непрямих витрат здійснюється з використанням одного або
декількох коефіцієнтів розподілу, таким чином всі витрати (і змінні, і
постійні) беруть участь в розрахунку собівартості продукції.
18. Методи розподілу непрямих витрат.
 Головними елементами процесу розподілу є група непрямих витрат,
калькуляційний об'єкт, база розподілу (пропорційно чому ми
розподіляємо витрати). Базу розподілу також називають ставкою
непрямих витрат, а в системі ABC-костинг (далі АВС) - драйвером витрат
або носієм витрат.
Можна виділити наступні кроки в процесі розподілу непрямих
витрат.
1. Вибирається калькуляційна система, в якій буде здійснюватися
розподіл витрат: традиційна з одноступінчастим розподілом витрат або
АВС-костинг з багатоступеневим розподілом витрат.
2. Вибираються групи розподіляються витрат. Наприклад,
загальновиробничі витрати в розрізі підрозділів, загальногосподарські
витрати в цілому по підприємству або в розрізі відділів.
3. Організовується облік на рахунках бухгалтерського обліку або
позасистемний збір витрат в розрізі обраних груп.
4. Вибираються підсумкові і проміжні об'єкти калькулювання
собівартості. Типовий приклад підсумкового об'єкта калькулювання -
продукція. Проміжні об'єкти калькулювання - це операції бізнес-процесів.
Вони застосовуються, якщо розподіл здійснюється за методом АВС.
5. У разі традиційного розподілу непрямих витрат вибирається база
розподілу, на підставі якої можна пов'язати групу витрат з об'єктом
обліку витрат. Наприклад, широко поширена застаріла база - основна
заробітна плата виробничих робітників.
6. У разі вибору ABC-костинг вибираються драйвери витрат,
індивідуальні для кожної групи непрямих витрат. Наприклад, для
розподілу загальних комунальних витрат на відділи заводоуправління як
драйвер виступить площа в квадратних метрах.
7. Здійснюється розрахунок коефіцієнтів розподілу.
8. Здійснюється розподіл непрямих витрат по вибраних об'єктів.
Виходячи з цілей і критеріїв розподілу і перерозподілу витрат
потрібно проаналізувати альтернативні варіанти і прийняти рішення щодо
вибору методу, об'єктів, груп і баз розподілу витрат. Наприклад,
використовувати чи єдину або складову групу витрат, тобто деталізовану
по аналітичних статей витрат або підгрупах змінних і постійних витрат.
19. Специфіка калькулювання в одно- та багатопродуктовому
виробництвах.
В однопродуктовому виробництві калькулювання є найпростішим і
найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. При цьому
враховуються два можливих варіанти однопродуктового виробництва:
увесь продукт однорідний, однієї споживчої якості та складності
виготовлення (цегла, вугілля тощо);
продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують
різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк і т. п.).
У першому випадку калькулювання здійснюється за методом
прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:
 У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи
рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами
еквівалентності.

Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту

продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його
відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту
продукту. Для базового варіанту продукту коефіцієнт дорівнює одиниці.
Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому
виробництві — розподіл непрямих витрат. Це стосується передусім
загальновиробничих витрат, що охоплюють витрати на утримання та
експлуатацію машин й устаткування і на організацію та управління
виробництвом, оскільки згідно з вимогами чинних положень (стандартів)
бухгалтерського обліку собівартість продукції з 2000 р. в Україні
визначається за виробничою собівартістю.
20. Управлінський та фінансовий аспекти обліку витрат.
Управлінський та фінансовий аспекти обліку витрат є важливими
для будь-якого підприємства, оскільки дозволяють зрозуміти, як і на що
витрачаються кошти, а також контролювати та оптимізувати витрати.
Основні принципи та практики обліку витрат можуть варіюватися
залежно від конкретних обставин та галузей діяльності, проте деякі
загальні принципи застосовуються в більшості випадків.
Управлінський аспект обліку витрат передбачає внутрішнє
управління витратами у межах підприємства. Для досягнення цієї мети
використовуються різні інструменти, такі як бюджетування, аналіз
варіантів, калькулювання собівартості, контроль за виконанням планів
тощо. Основна мета управлінського обліку витрат полягає в забезпеченні
ефективного використання ресурсів та прийнятті обґрунтованих
управлінських рішень щодо витрат.
Фінансовий аспект обліку витрат стосується зовнішнього
фінансового звітності підприємства. Основною метою фінансового обліку
витрат є документування, класифікація та відображення витрат у
фінансовій звітності, зокрема в звіті про прибутки і збитки (звіт про
доходи і витрати) та балансі підприємства. Це дозволяє оцінити
фінансовий результат діяльності підприємства та зробити висновки щодо
ефективності його управління.
21. Поняття та види контролю витрат.
Контроль витрат – перевірка фактичних показників споживання
ресурсів та здійснених витрат у процесі діяльності підприємства їх
запланованим (нормативним) значенням.
Залежно від низки факторів (характер контрольованих показників,
ступінь їх календарного узагальнення, призначення результатів
контролю) може різнитися частота контрольних операцій. За цією
ознакою виділяють поточний, періодичний і разовий контроль.
 Поточний контроль виконується щоденно. Його зміст полягає и
безперервному відстеженні руху матеріальних цінностей, незавершеного
виробництва і продукції. Основним інструментом поточного контролю є
оперативний облік. Він дає можливість своєчасно фіксувати і реагувати
на неприпустимі відхилення в ході виробничого процесу.
Періодичний контроль здійснюється із встановленою
регулярністю, виходячи з сформульованих управлінських потреб. Як
правило, періодичність та інтервали аналізу звітів періодичного контролю
збігаються з періодами планових завдань. Зазвичай такими періодами є
місяць, квартал, рік. Інформаційну базу звітів періодичного контролю
становлять дані оперативного і бухгалтерського обліку контрольованих
показників.
Разовий контроль не має наперед визначеної регулярності і мети.
Його зміст встановлюється в кожному окремому випадку. Переважно він
має форму інвентаризації активів (матеріальних, фінансових), ревізії
діяльності чи аудиторської перевірки.
22. Особливості побудови гнучких кошторисів.
Побудова гнучких кошторисів є важливою стратегічною
практикою для підприємств, оскільки дозволяє адаптувати витрати до
змінних умов і забезпечити більшу гнучкість у фінансовому плануванні.
Основні особливості побудови гнучких кошторисів включають наступне:
Прийняття базового плану: Гнучкі кошториси базуються на
прийнятті базового плану, який відображає витрати на основі поточних
умов та прогнозує майбутні ризики та зміни.
Гнучкість та маневреність: Гнучкі кошториси дозволяють
змінювати розподіл витрат, залежно від змінних факторів, таких як зміни
попиту, цін на ресурси або економічні умови.
Варіативність: Гнучкі кошториси передбачають варіанти витрат та
можливість змінювати їх, щоб відповідати різним сценаріям.
Спрощення процесу: Гнучкі кошториси можуть бути спрощеними
у порівнянні з традиційними кошторисами.
Врахування ризиків: Гнучкі кошториси мають враховувати
можливі ризики та невизначеності, що дозволяє розробити план заходів
для управління цими ризиками.
Гнучкі кошториси вимагають від підприємства активного
моніторингу, аналізу та оновлення, щоб вони залишалися актуальними та
відповідали змінним умовам. Вони допомагають підприємствам бути
більш конкурентоспроможними і ефективними в управлінні витратами.
23. Резерви зниження витрат.
Резерви зниження витрат - це стратегічний підхід до управління
витратами, який передбачає виділення коштів або ресурсів на запобігання
та зниження витрат у майбутньому. Їх також називають резервами
ефективності або резервами оптимізації. Основна мета резервів зниження
витрат полягає у виявленні можливостей для покращення ефективності і
 раціоналізації витрат, що дозволяє забезпечити економічну стійкість
підприємства та підвищити його конкурентоспроможність.
24. Сутність і передумови аналізу системи «витрати – випуск –
прибуток».
Оскільки прибуток — основний результативний показник
діяльності підприємства, важливо знати його залежність від двох
попередніх — витрат та обсягу продукції. Ця залежність
ускладнюється тим, що витрати поділяються на змінні й постійні, а
обсяг виробництва і продажу продукції має непрості зв’язки з цінами
на окремі вироби. Крім цього, як відомо, не всі змінні витрати
пропорційні, а до постійних входять деякі елементи дегрегуючих
змінних витрат. Це все створює певні труднощі в моделюванні
зазначеної залежності.
При ВВП-аналізі співвідношення «витрати—випуск—прибуток»
спрощуються і припускається, що в їх основі лежать лінійні
залежності. Тобто аналіз базується на таких передумовах:
 усі витрати можна чітко поділити на змінні й постійні;
 усі змінні витрати пропорційні, а постійні не містять
елементів дегрегуючих витрат і є лише функцією часу;
 ціни на вироби не залежать від обсягу виробництва і в
межах розрахункового періоду стабільні.
Ці обмеження означають, що ВВП-аналіз здійснюється в межах
даної виробничої та організаційної структури підприємства, тобто
стосується короткострокового періоду.
25. Аналіз рівноваги та безпеки операційної діяльності.
Операційна діяльність з виготовлення продукції або надання послуг
уважається врівноваженою, коли виручка від продажу цієї
продукції/послуг (дохід) дорівнює сукупним витратам. Цей обсяг
продукції називають також точкою беззбитковості, оскільки на графіку в
точці, що відповідає його величині, перетинаються функції витрат і
виручки (доходу). Зазначений обсяг виробництва — точка беззбитковості
— розмежовує сфери збиткового і прибуткового виробництва.
26. Операційний ліверидж (важіль), його визначення і застосування в
оперативному аналізі.
Визначення залежності величини прибутку від зміни обсягу
реалізації здійснюється за допомогою механізму операційного левериджу
(операційного важеля).

Операційний леверидж (важіль) - інструмент управління

операційним прибутком, заснований на вивченні співвідношення
постійних і змінних витрат.
Операційний ліверидж характеризує приріст прибутку на одиницю
приросту обсягу виробництва.
Операційний ліверидж значною мірою залежить від частки
постійних витрат у сукупних витратах підприємства. Чим більша
величина операційного лівериджу, тим чутливіша реакція прибутку на
зміну обсягу виробництва і продажу продукції.
27. Концепція цільової собівартості в системі управління витратами.
Сучасна концепція управління цільовою собівартістю базується на
принципах ринкового ціноутворення та максимально повного врахування
потреб споживачів уже на стадії розробки нової продукції.
Концепція управління цільовою собівартістю спрямована на
цільове планування витрат і прибутків, передбачає визначення
собівартості нової продукції виходячи з прогнозованих ринкових цін,
обсягів реалізації та встановленої норми прибутку, реалізує стратегію
превентивного контролю витрат до початку виробництва на стадії
досліджень, розробок та проектування нової продукції.
Ключові принципи таргет-костингу:
Ринковоорієнтоване ціноутворення. В ринковому середовищі
успішність діяльності підприємства значною мірою залежить під його
здатності відповідати споживчим вимогам та можливостям. Прогнозовані
ринкові ціни на новий (модифікований) продукт у процесі таргет-
костингу беруть за основу для визначення цільової собівартості.
Пріоритетне значення вимог споживача. Вимоги споживача
щодо якості, вартості, надійності та швидкості (обслуговування)
прораховуються ще в процесі проектування і проведення функціонально-
вартісного аналізу нового продукту. Споживча вартість будь-якої функції,
інтегрованої в продукт, має бути порівняно більшою за вартість її
реалізації — виготовлення відповідного елемента конструкції.
Ґрунтовне проектування. Контроль витрат та забезпечення
цільової собівартості проводяться вже на стадії проектування нового
продукту (науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок).
Поєднання досвіду фахівців різних сфер знань. Дослідно-
конструкторські групи розробників функцій нового продукту, сформовані
з фахівців різних сфер знань, відповідальні за продукт від початку
розроблення його концепції до запуску у виробництво.
Застосування концепції ланцюжка вартості (value chain).
Постачальники, дистриб’ютори, сервісні центри та ін. — суб’єкти
формування ланцюжка вартості — беруть активну участь у процесі
управління цільовою собівартістю.
Використання точних методів калькулювання. Для досягнення
цільової собівартості продукту необхідним є забезпечення точності та
оперативності розрахунку фактичної собівартості — з метою оцінювання
й контролю витрат. Калькулювання за методами, які передбачають
наявність стійких причинно-наслідкових зв’язків між витратами і
факторами, що їх зумовлюють, дозволяє досягти високої точності
визначення собівартості.
28. Сутність функціонально-вартісного аналізу.
Функціонально-вартісний аналіз — це метод комплексного
техніко-економічного дослідження об'єкта з метою розвитку його
 корисних функцій при оптимальному співвідношенні між їхньою
значимістю для споживача і витратами на їхнє здійснення.
29. Методи оцінки матеріалів у запасах при їх вибутті у виробництво.
На сьогоднішній день існує 5 методів оцінки запасів при їх вибутті:
 метод ідентифікованої собівартості,
 метод середньозваженої собівартості,
 метод ФІФО,
 метод стандартних витрат,
 метод роздрібних цін.
Підприємство самостійно обирає метод оцінки, зважаючи на такі
фактори:  асортимент запасів;  особливості управляння запасами на
підприємстві;  цінова політика;  розмір;  частоти поповнення; 
технічних можливостей автоматизації обліку. Від обраного методу
залежить сума збільшення собівартості запасів, що списуються і вартісна
величина залишку таких запасів на балансі. Застосування методу
відбувається у звітному році і відображається у обліковій політиці
підприємства.
30. Мінімізація витрат на поставку і зберігання матеріалів через
визначення оптимальних партій поставки.
Мінімізація витрат на поставку і зберігання матеріалів є важливим
завданням для багатьох підприємств. Одним з ефективних підходів до
досягнення цієї мети є визначення оптимальних партій поставки. Давайте
розглянемо цей підхід більш детально:
Оптимальні партії поставки: Оптимальна партія поставки
визначається шляхом балансування витрат на поставку та зберігання
матеріалів. Великі партії поставки можуть знизити витрати на одиницю
матеріалу, але при цьому можуть збільшити витрати на зберігання та
управління запасами. З іншого боку, невеликі партії поставки можуть
знизити витрати на зберігання, але збільшити витрати на одиницю
матеріалу через вищі ціни та додаткові витрати на поставку. Оптимальна
партія поставки забезпечує найкращий баланс між цими факторами.
Економічний замовник: Для визначення оптимальної партії
поставки можна використовувати підхід економічного замовника. Цей
підхід базується на аналізі витрат на поставку та зберігання. Він враховує
такі фактори, як ціна матеріалу, витрати на замовлення, витрати на
зберігання, рівень попиту та час поставки. Метою економічного
замовника є знаходження такої партії поставки, при якій загальні витрати
будуть мінімальними.
Оптимізація ланцюжка постачань: Для досягнення оптимальних
партій поставки важливо оптимізувати ланцюжок постачань. Це може
включати співпрацю з постачальниками для отримання кращих умов
поставок, використання технологій електронного замовлення та обміну
даними, аналіз і прогнозування попиту, а також вдосконалення процесів
замовлення та прийому матеріалів.
 Врахування ризиків: При визначенні оптимальних партій
поставки важливо також враховувати ризики, пов'язані з поставками та
зберіганням матеріалів. Наприклад, довгі строки поставки можуть
вимагати більш великих запасів для запобігання дефіциту, але це може
збільшити витрати на зберігання. Розглядання ризиків та впровадження
заходів для їх зменшення допомагають забезпечити ефективність
управління витратами на поставку і зберігання матеріалів.
Мінімізація витрат на поставку і зберігання матеріалів через
визначення оптимальних партій поставки може допомогти підприємствам
досягти економічної ефективності та забезпечити оптимальне управління
запасами. Це дозволяє знизити витрати та підвищити
конкурентоспроможність на ринку.
 З дисципліни «Планування та організація діяльності підприємства»
Питання на державний іспит
1. Планування як сфера людської діяльності. Сутність науки
планування.
Планування як самостійна галузь знань та особлива сфера людської
діяльності, являє собою сукупність систематизованих знань про
закономірності формування і функціонування різних господарських
систем.
Ціль науки планування як складової економічної науки – описати,
обґрунтувати та передбачити процес і явища дійсності (теоретичне
відображення дійсності). Роль її та потреба в ній зі сторони суспільства
зростає.
2. Альтернативність вибору та критерії прийняття раціональних
рішень.
Альтернативність вибору означає наявність двох або більше
можливих варіантів, серед яких потрібно зробити вибір. Коли стикаємося
з прийняттям рішень, важливо мати на увазі, що існує багато шляхів
досягнення поставленої мети. Альтернативи можуть відрізнятися за
різними параметрами, такими як вартість, ефективність, часові рамки,
ризики, соціальні наслідки тощо. При прийнятті раціональних рішень
важливо використовувати критерії, які допомагають оцінити та порівняти
різні альтернативи. Основні критерії прийняття рішень включають:
Ефективність: Оцінка того, наскільки добре кожна альтернатива
відповідає досягненню мети та досягненню бажаних результатів.
Вартість: Врахування фінансових витрат, необхідних для реалізації
кожної альтернативи, а також потенційних економічних вигод.
Ризики: Оцінка можливних негативних наслідків імплементації
кожної альтернативи та ймовірність їх виникнення.
Час: Визначення термінів та графіку реалізації кожної
альтернативи.
Соціальні наслідки: Врахування впливу рішення на суспільство,
співробітників, споживачів, довкілля та інші зацікавлені сторони.
Якість: Оцінка якості продукту, послуги або процесу, пов'язаного з
кожною альтернативою.
Крім того, індивідуальні цінності, стратегічні цілі та особисті
переконання також можуть впливати на прийняття рішень. Використання
цих критеріїв допомагає зробити обґрунтований вибір між
альтернативами та прийняти раціональне рішення.
3. Формальний і системний підходи у плануванні.
Формальний і системний підходи є двома основними підходами, які
використовуються в плануванні. Вони відрізняються за своїм підходом до
розуміння та організації планування.
Формальний підхід: Формальний підхід базується на використанні
математичних методів, моделей і алгоритмів для планування. Цей підхід
вимагає точного формалізованого опису проблеми планування,
визначення цілей і обмежень, а також використання математичних
моделей для розрахунку оптимального рішення. Формальний підхід часто
застосовується у виробничій сфері, де важливо оптимізувати виробничі
процеси, розподіл ресурсів та розклад робіт.
Системний підхід: Системний підхід розглядає планування як
складову частину більшої системи. Він визнає взаємозв'язок та взаємодію
різних елементів системи та їх вплив на планування. Системний підхід
допомагає зрозуміти, що рішення в одній галузі може мати вплив на інші
галузі, тому воно повинно бути збалансованим та враховувати всі аспекти
системи. Використовуючи системний підхід, планування стає більш
комплексним процесом, що охоплює не тільки економічні, але й
соціальні, екологічні та інші фактори.
4. Планування як процес складання і прийняття планів.
Планування можна розглядати як процес складання і прийняття
планів, який передбачає послідовність кроків для визначення мети,
розробки стратегій та прийняття рішень, що сприятимуть досягненню
цілей підприємства. Основні етапи процесу планування включають:
Визначення мети і завдань: Перший крок полягає у визначенні
основної мети планування і конкретних завдань, які мають бути
досягнуті. Це може включати встановлення фінансових цілей, ринкову
позицію, стратегічні напрямки розвитку тощо.
Аналіз ситуації: Наступним кроком є збір і аналіз інформації про
зовнішнє та внутрішнє середовище підприємства. Це включає оцінку
ринку, конкурентів, поточних ресурсів, технологій, фінансового стану та
інших факторів, що впливають на планування.
Розробка стратегій: На основі аналізу ситуації розробляються
стратегії, які допоможуть досягнути поставлених цілей. Це можуть бути
стратегії розвитку бізнесу, маркетингу, фінансові стратегії, стратегії збуту
та інші.
Визначення планів: На цьому етапі визначаються конкретні плани
дій, які потрібно реалізувати для виконання стратегій. Це включає
складання річних, місячних або інших термінових планів дій, розподіл
ресурсів, визначення завдань і термінів їх виконання.
Реалізація планів: Після складання планів розпочинається їх
виконання. Це включає розподіл ресурсів, реалізацію стратегій, контроль
за виконанням планів та внесення необхідних коректив.
Моніторинг і контроль: Процес планування потребує постійного
моніторингу та контролю. Це дозволяє визначити, наскільки ефективно
виконуються плани, виявити проблеми та внести корективи для
досягнення поставлених цілей.
Оцінка результатів: На завершальному етапі проводиться оцінка
результатів виконання планів. Аналізуються досягнуті результати,
порівнюються зі сподіваннями і вносяться необхідні зміни для
майбутнього планування.
 Процес планування є постійним і динамічним, оскільки вимагає
постійного оновлення і коригування з урахуванням змін у зовнішньому та
внутрішньому середовищі. Це дозволяє підприємству адаптуватися до
змін та досягати стратегічних цілей у довгостроковій перспективі.
5. Зміст і завдання плану збуту продукції.
План збуту продукції – це обсяг продукції і послуг, який визначається
попитом у процесі дослідження ринку й буде реалізований у плановому році.
У будь-якому плані збуту, як правило, вказується кількість продукції
кожного виду, а також робіт і послуг, які будуть реалізовані в запланованому
періоді.
Завдання плану збуту продукції полягають у досягненні таких цілей:
Максимізація обсягів продажів: План збуту спрямований на досягнення
максимальних обсягів продажу продукції або послуг. Це може бути
досягнуто за рахунок правильної стратегії маркетингу, ефективної
дистрибуції та встановлення конкурентоздатних цін.
Задоволення потреб споживачів: План збуту спрямований на
задоволення потреб і очікувань цільової аудиторії. Він враховує вимоги
споживачів, їхній пріоритет та пошук ринкових можливостей.
Забезпечення конкурентоспроможності: План збуту має на меті
забезпечити конкурентоспроможність продукції або послуги на ринку. Це
досягається через вивчення конкуренції, аналіз споживчого попиту та
встановлення ефективних стратегій маркетингу.
Оптимізація доходів: План збуту спрямований на досягнення
оптимального рівня доходів для підприємства. Це може бути досягнуто за
рахунок визначення оптимальних цін, кількостей продукції та вивчення
ринкових тенденцій.
6. Життєвий цикл виробів, його вплив на величину збуту продукції та
одержання прибутку від їх реалізації.
7. Поняття та мета реклами. Види та основні носії реклами.
8. Поняття контролю. Методи контролю за збутом продукції.
9. Виробнича програма підприємства, її зміст та оптимізація.
10. Зміст і завдання оперативно-календарного планування.
11. Планування та оцінка рівня ритмічності виробництва на
підприємстві.
12. Форми та види контролю за оперативною діяльністю підприємства.
13. Види виробничої потужності та чинники, що її визначають.
14. Методики розрахунку виробничої потужності.
15. Зміст планування матеріально-технічного забезпечення та
послідовність його розробки.
16. Планування потреби в матеріальних ресурсах.
17. Запаси та регулювання їх розмірів.
18. Персонал у потенціалі підприємства. Класифікація категорій
персоналу.
19. Методи визначення чисельності персоналу.
20. Методи визначення планового фонду заробітної плати.
21. Планування собівартості реалізованої продукції.
22. Склад статей калькулювання виробничої собівартості.
23. Планування потреби у фінансових ресурсах.
24. Джерела фінансування капітальних вкладень.
25. Методи розрахунку потреби в оборотних коштах.
26. Планування прибутковості підприємства.
27. Сутність організації виробництва. Закони організації виробництва.
28. Основні елементи і принципи організації виробничого процесу.
29. Сутність організації виробничого процесу в часі.
30. Побудова виробничої структури у просторі.
31. Методологічні засади організації праці. Завдання організації праці.
32. Сутність і завдання нормування праці. Норми та нормативи.
33. Сутність якості продукції. Методи визначення якості продукції.
34. Сутнісна характеристика конкурентоспроможності продукції.
35. Система створення та освоєння нової продукції.

З дисципліни Економіка підприємства

Питання на державний іспит
1. Підприємство як суб’єкт господарювання, цілі та напрями
діяльності.
2. Правові основи функціонування підприємств.
3. Види підприємств.
4. Організаційно-правові форми підприємств.
5. Об’єднання підприємств: передумови створення та види.
6. Трудові ресурси і персонал підприємства.
7. Рух персоналу та його показники.
8. Визначення планової чисельності окремих категорій
працівників.
9. Продуктивність праці персоналу.
10. Мотивація як фактор підвищення ефективності праці.
11. Оплата праці: сутність, функції і принципи.
12. Форми і системи оплати праці працівників підприємства.
13. Економічна сутність, склад та оцінка основних фондів.
14. Знос та амортизація основних фондів.
15. Ефективність використання основних фондів: показники
та напрями підвищення.
16. Формування та використання виробничої потужності
підприємства.
17. Сутність та структура оборотних засобів підприємства.
18. Ефективність використання оборотних коштів
підприємства та напрями її підвищення.
19. Нематеріальні ресурси: поняття, види та оцінка.
20. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності.
21. Поняття та види інновацій.
22. Поняття і сутність планування в системі управління.
23. Типи планів на підприємстві.
24. Бізнес-план підприємства.
25. Організація виробничого процесу.
26. Загальна характеристика продукції (послуг)
27. Поняття і показники якості продукції.
28. Поняття і показники конкурентоспроможності продукції
29. Стандартизація та сертифікація продукції.
30. Прибуток і методика його визначення.
 Перелік питань до державного іспиту з дисципліни
Аналіз економіки підприємства

1. Поняття аналізу економіки підприємства.

2. Зміст та особливості проведення аналізу економіки підприємства.
3. Принципи аналізу економіки підприємства.
4. Роль аналізу економіки підприємства в управлінні виробництвом та
підвищенні його ефективності.
5. Предмет аналізу економіки підприємства.
6. Завдання аналізу економіки підприємства.
7. Функції аналізу економіки підприємства.
8. Поняття і види резервів.
9. Метод аналізу економіки підприємства.
10. Класифікація прийомів аналізу економіки підприємства.
11. Класифікація видів аналізу.
12. Поняття і класифікація факторів аналізу.
13. Система показників аналізу та її класифікація.
14. Види економічної інформації.
15. Вимоги, що пред'являються до інформації.
16. Джерела інформації для проведення економічного аналізу.
17. Метод порівняння.
18. Абсолютні та відносні величини.
19. Середні величини.
20. Прийоми елімінування.
21. Метод ланцюгових підстановок.
22. Метод абсолютних різниць.
23. Охарактеризуйте вплив факторів, що визначають структуру
активів і капіталу.
24. Порівняльний аналіз динаміки складу і структури активів
підприємства.
25. Аналіз наявності та стану основних засобів і нематеріальних
активів.
26. Аналіз власного капіталу підприємства.
27. Аналіз зобов’язань підприємства.
28. Охарактеризуйте власний капітал за його складовими.
29. Економічний зміст доходу підприємства.
30. Економічний зміст витрат підприємства.
31. Економічний зміст прибутку підприємства.
32. Система показників аналізу рентабельності фінансово-
господарської діяльності підприємства.
33. Мета аналізу ліквідності та платоспроможності підприємства.
34. Суть аналізу фінансової стійкості підприємства.
35. Основні показники фінансової стійкості підприємства
.