План практичного заняття № 7

«Правові форми участі держави і місцевого самоврядування в регулюванні

господарської діяльності. Правові засади захисту економічної конкуренції»
Навчальні питання:
1. Основні напрями економічної політики держави.
2. Засоби державного регулювання господарської діяльності.
3. Особливості управління господарською діяльністю у державному та
комунальному секторах економіки.
4. Законодавство про захист економічної конкуренції. Види порушень
законодавства про економічну конкуренцію.
5. Правове становище Антимонопольного комітету.
6. Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.
7. Відповідальність за порушення законодавства про захист
економічної конкуренції

Основні напрями економічної політики держави

Основні напрями та форми участі держави і місцевого
самоврядування у сфері господарювання визначено у главі 2
розділу І ГК України. Зокрема, про участь держави, органів
державної влади, органів місцевого самоврядування в
господарській діяльності зазначено у ст. 8 ГК України. Держава,
органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є
суб'єктами господарювання (ч. 1 ст. 8 ГК України). Рішення органів
державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових
питань, що виникають у 204 процесі формування та контролю
виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та
інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в
яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є
суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються
від імені цього органу і в межах його владних повноважень (ч. 2 ст.
8 ГК України). Господарська компетенція органів державної влади
1
та органів місцевого самоврядування реалізується від імені
відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня
участь держави, органів державної влади та органів місцевого
самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені
Конституцією України та законами України (ч. 3 ст. 8 ГК України).
Статтею 9 ГК України виокремлено форми реалізації державою
економічної політики. У сфері господарювання держава здійснює
довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і
соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне
узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів,
різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК
України).
Економічна стратегія – обраний державою курс економічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на
вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань,
завдань культурного розвитку, 205 забезпечення економічної
безпеки держави, збереження і примноження її економічного
потенціалу і національного багатства, підвищення народного
добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних
цілей економіки, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту
об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному
та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів
господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України). Економічна тактика –
сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх
досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної
політики в конкретних умовах, що складаються в поточному
періоді розвитку економіки (ч. 3 ст. 9 ГК України). Правове
закріплення економічної політики здійснюється шляхом
визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у
прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку
України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету
2
Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-
технічного і соціального розвитку, а також відповідних
законодавчих актах. Відповідно до ч. 1 ст. 10 ГК України
основними напрямами економічної політики, що визначаються
державою, є: − структурно-галузева політика, спрямована на
здійснення державою прогресивних змін у структурі економіки,
удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалу- 206 зевих
пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають
науково-технічний прогрес, забезпечують
конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня
життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна,
будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава
здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого
впливу;
− інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання необхідних умов для залучення і концентрації
коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів
виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як
пріоритети структурногалузевої політики, а також забезпечення
ефективного і відповідального використання цих коштів та
здійснення контролю за ним;
− амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам
господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов
забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих
і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-
технологічній основі;
− політика інституційних перетворень, спрямована на
формування раціональної багатоукладної економічної системи
шляхом трансформування відносин власності, здійснення
роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації
виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних
форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну
3
між суб'єктами господа- 207 рювання, державну підтримку і захист
усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких
протизаконних економічних структур; − цінова політика,
спрямована на регулювання державою відносин обміну між
суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі
реалізації національного продукту, дотримання необхідної
паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності,
а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
− антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на
створення оптимального конкурентного середовища діяльності
суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах
недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими,
насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок
зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної
соціально орієнтованої економіки;
− бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та
раціоналізацію формування доходів і використання державних
фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних
інвестицій у економіку, узгодження загальнодержавних і місцевих
інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання
державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при
перерозподілі національного доходу; − податкова політика,
спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого
податкового навантаження на 208 суб'єктів господарювання,
стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності
суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості
та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх
доходів;
− грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення
економіки економічно необхідним обсягом грошової маси,
досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів
суб'єктів господарювання та населення до банківської системи,
4
стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби
функціонування і розвитку економіки;
− валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання
паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,
стимулювання зростання державних валютних резервів та їх
ефективне використання;
− зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання
державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними
суб'єктами господарювання та захист національного ринку і
вітчизняного товаровиробника.
Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне
використання та повноцінне відтворення природних ресурсів,
створення безпечних умов життєдіяльності населення (ч. 2 ст. 10
ГК України). У соціально-економічній сфері держава здійснює
соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної
плати і доходів населення, політику зайнятості, 209 політику
соціального захисту та соціального забезпечення (ч. 3 ст. 10 ГК
України)

11.1. Засоби державного регулювання господарської

діяльності

Засоби державного регулювання господарської

діяльності визначено статтею 12 ГК України.
Держава для реалізації економічної політики, вико-
нання цільових економічних та інших програм і програм
економічного і соціального розвитку застосовує різнома-
нітні засоби і механізми регулювання господарської дія-
льності (ч. 1 ст. 12 ГК України).
5
 Основними засобами регулюючого впливу
держави на діяльність суб'єктів господарювання є:
1) державне замовлення;
2) ліцензування, патентування і квотування;
3) технічне регулювання;
4) застосування нормативів та лімітів;
5) регулювання цін і тарифів;
6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій
та субсидій (ч. 2 ст. 12 ГК України).
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окре-
мих видів засобів державного регулювання господарської
діяльності визначаються ГК України, іншими законодав-
чими актами, а також програмами економічного і
соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і
переваг у господарській діяльності окремих категорій
суб'єктів го- сподарювання здійснюються відповідно до ГК
України та інших законів.
Обмеження щодо здійснення підприємницької діяль-
ності, а також перелік видів діяльності, в яких забороня-
ється підприємництво, встановлюються Конституцією
України та законом.
Державне замовлення (ст. 13 ГК України).
Державне замовлення є засобом державного регулю-
вання економіки шляхом формування на договірній (конт-
рактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг),
необхідної для пріоритетних державних потреб, розмі-

6
щення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї
продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єк-
тів господарювання, незалежно від їх форми власності (ч.
1 ст. 13 ГК України).
Державний контракт – це договір, укладений дер-
жавним замовником від імені держави з суб'єктом госпо-
дарювання - виконавцем державного замовлення, в якому
визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і
регулюються їх господарські відносини (ч. 2 ст. 13 ГК
України).
Поставки продукції для пріоритетних державних по-
треб забезпечуються за рахунок коштів Державного бю-
джету України та інших джерел фінансування, що залуча-
ться для цього, в порядку, визначеному законом (ч. 3 ст.
13 ГК України).
Засади та загальний порядок формування державного
замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання
робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних дер-
жавних потреб визначаються законом (ч. 5 ст. 13 ГК
України).
Особливості відносин, що виникають у зв'язку з пос-
тавками (закупівлею) для пріоритетних державних потреб
сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєн-
ня та військової техніки, а також інших спеціально визна-
чених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до
закону (ч. 6 ст. 13 ГК України).
Ліцензування, патентування та квотування у
7
госпо- дарській діяльності (ст. 14 ГК України).
Ліцензування, патентування певних видів господар-
ської діяльності та квотування є засобами державного
регулювання у сфері господарювання, спрямованими на
забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та за-
хист економічних і соціальних інтересів держави, суспіль-
ства та окремих споживачів (ч. 1 ст. 14 ГК України).
Правові засади ліцензування, патентування певних
видів господарської діяльності та квотування визначають-
ся виходячи з конституційного права кожного на здійс-
нення підприємницької діяльності, не забороненої зако-
ном, а також принципів господарювання, встановлених у
ст. 6 ГК України.
Відносини, пов’язані з ліцензуванням видів госпо-
дарської діяльності, регулюються законом.
У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти
(готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розра-
хунків та платіжних карток на території України), обміном
готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з
готівковими платіжними засобами, вираженими в інозем-
ній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального
бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених
законом, може здійснюватися патентування підприємни-
цької діяльності суб'єктів господарювання (ч. 4 ст. 14 ГК
України).
Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засві-
дчує право суб'єкта господарювання займатися певними
8
видами підприємницької діяльності впродовж встановле-
ного строку. Спеціальний торговий патент - це державне
свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на
особливий порядок оподаткування відповідно до закону.
Порядок патентування певних видів підприємницької
діяльності встановлюється законом.
У необхідних випадках держава застосовує квотуван-
ня, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи
обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування ви-
робництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а
також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів
України відповідно до закону.
Технічне регулювання у сфері господарювання (ст. 15
ГК України).
У сфері господарювання застосовуються технічні ре-
гламенти, стандарти, кодекси усталеної практики та техні-
чні умови (ч. 1 ст. 15 ГК України).
Водночас застосування стандартів, кодексів усталеної
практики чи їх окремих положень є обов'язковим для:
− суб'єктів господарювання, якщо обов’язковість за-
стосування стандартів чи кодексів усталеної практики
установлено нормативно-правовими актами;
− учасників угоди (контракту) щодо розроблення, ви-
готовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є
посилання на певні стандарти чи кодекси усталеної
практики;
− виробника чи постачальника продукції, якщо він
9
склав декларацію про відповідність продукції певним ста-
ндартам чи застосував позначення цих стандартів у її мар-
куванні (ч. 2 ст. 15 ГК України).
У разі виготовлення продукції на експорт, якщо уго-
дою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що вста-
новлено технічними регламентами, дозволяється застосу-
вання положень угоди (контракту), якщо вони не супере-
чать законодавству України в частині вимог до процесу
виготовлення продукції, її зберігання та транспортування
на території України.
Податки в механізмі державного регулювання госпо-
дарської діяльності (ст. 17 ГК України).
Система оподаткування в Україні, податки і збори
встановлюються виключно законами України. Система
оподаткування будується за принципами економічної до-
цільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів
суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів го-
сподарювання та громадян (ч. 1 ст. 17 ГК України).
З метою вирішення найважливіших економічних і
соціальних завдань держави закони, якими
регулюється оподаткування суб'єктів господарювання,
повинні перед- бачати:
− оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої
функцій оподаткування;
− стабільність (незмінність) протягом кількох років
загальних правил оподаткування;
− усунення подвійного оподаткування;
10
 − узгодженість з податковими системами інших країн
(ч. 2 ст. 17 ГК України).
Ставки податків мають нормативний характер і не
можуть встановлюватись індивідуально для окремого су-
б'єкта господарювання. Система оподаткування в Україні
повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які
можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При
цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно
до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або
відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами го-
сподарювання незалежно від результатів їх господарської
діяльності (ч.ч. 3, 4 ст. 17 ГК України).
Дотації та інші засоби державної підтримки су-
б'єктів господарювання (ст. 16 ГК України).
Держава може надавати дотації суб'єктам господарю-
вання: на підтримку виробництва життєво важливих про-
дуктів харчування, на виробництво життєво важливих лі-
карських препаратів та засобів реабілітації осіб з інвалід-
ністю, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги тра-
нспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення,
а також суб'єктам господарювання, що опинилися у кри-
тичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з
метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необ-
хідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного
розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в
інших випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 16 ГК
України).
11
 Держава може здійснювати компенсації або доплати
сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогос-
подарську продукцію, що реалізується ними державі (ч. 2
ст. 16 ГК України).
Підстави та порядок застосування засобів державної
підтримки суб'єктів господарювання визначаються зако-
ном (ч. 3 ст. 16 ГК України).
Про відносини суб'єктів господарювання з органами
місцевого самоврядування зазначено у ст. 23 ГК України.
Органи місцевого самоврядування здійснюють свої пов-
новаження щодо суб'єктів господарювання виключно в
межах, визначених Конституцією України, законами про
місцеве самоврядування та іншими законами, що передба-
чають особливості здійснення місцевого самоврядування в
містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи мі-
сцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єк-
тів господарювання також окремі повноваження органів
виконавчої влади, надані їм законом. Відносини органів
місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у
випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися
також на договірних засадах (ч.ч. 1−2 ст. 23 ГК України).
Правові акти органів та посадових осіб місцевого са-
моврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'я-
зковими для виконання усіма учасниками господарських
відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність
на відповідній території (ч. 3 ст. 23 ГК України).
Незаконне втручання органів та посадових осіб міс-
12
цевого самоврядування у господарську діяльність суб'єк-
тів господарювання забороняється. Не допускається ви-
дання правових актів органів місцевого самоврядування,
якими встановлюються не передбачені законом обмежен-
ня щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території
відповідних адміністративно-територіальних одиниць (ч. 4
ст. 23 ГК України).
Органи та посадові особи місцевого самоврядування
мають право звертатися до суду щодо визнання недійсни-
ми актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які
обмежують права територіальних громад, повноваження
органів місцевого самоврядування (ч. 5 ст. 23 ГК України).
Органи, посадові та службові особи місцевого самов-
рядування несуть відповідальність за свою діяльність пе-
ред суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок
якої визначаються Конституцією України та законом (ч. 6
ст. 23 ГК України).
Спори про поновлення порушених прав суб'єктів гос-
подарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслі-
док рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або
службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні
ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку
(ч. 7 ст. 23 ГК України).

11.2. Особливості управління господарською

діяльністю у державному та комунальному секторах
економіки
13
 Особливості управління господарською діяльністю
у державному секторі економіки (ст. 22 ГК України).
Держава здійснює управління державним сектором
економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої
політики.
Суб'єктами господарювання державного сектора еко-
номіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної
власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному
капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить
величину, яка забезпечує державі право вирішального
впливу на господарську діяльність цих суб'єктів (ч. 2 ст.
22 ГК України).
Повноваження суб'єктів управління у державному
се- кторі економіки – Кабінету Міністрів України, мініс-
терств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів
господарювання визначаються законом. Зазначені суб’єкти
управління у державному секторі економіки мо- жуть
приймати рішення, необхідні для підготовки до реа- лізації
та здійснення державно-приватного партнерства (концесії),
які є обов’язковими до виконання підприємст- вами,
установами, організаціями, що перебувають у сфері їх
управління (ч. 3 ст. 22 ГК України).
Законом можуть бути визначені види господарської
діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно дер-
жавним підприємствам, установам і організаціям (ч. 4 ст.
22 ГК України).

14
 Держава реалізує право державної власності у
держа- вному секторі економіки через систему
організаційно- господарських повноважень відповідних
органів управ- ління щодо суб'єктів господарювання,
що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність
на основі пра- ва господарського відання або права
оперативного управ- ління (ч. 5 ст. 22 ГК України).
Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
державному секторі економіки визначається уповноваже-
ними органами управління відповідно до вимог ГК Украї-
ни та інших законів. Відносини органів управління з на-
званими суб'єктами господарювання у випадках, передба-
чених законом, можуть здійснюватися на договірних заса-
дах (ч. 6 ст. 22 ГК України).
Держава застосовує до суб'єктів господарювання у
державному секторі економіки усі засоби державного ре-
гулювання господарської діяльності, передбачені ГК
України, враховуючи особливості правового статусу да-
них суб'єктів (ч. 7 ст. 22 ГК України).
Законом встановлюються особливості здійснення
ан- тимонопольно-конкурентної політики та розвитку
змага- льності у державному секторі економіки, які
повинні вра- ховуватися при формуванні відповідних
державних про- грам (ч. 8 ст. 22 ГК України).
Процедура визнання банкрутом застосовується щодо
державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у
главі 23 ГК України.
15
 Органам управління, які здійснюють організаційно-
господарські повноваження стосовно суб'єктів господарю-
вання державного сектора економіки, забороняється деле-
гувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпоря-
дження державною власністю і повноваження щодо
управління діяльністю суб'єктів господарювання, за виня-
тком делегування названих повноважень відповідно до за-
кону органам місцевого самоврядування та інших випад-
ків, передбачених ГК України та іншими законами (ч. 10 ст.
22 ГК України).
Суб’єкт господарювання державного сектора еконо-
міки запроваджує антикорупційну програму у порядку,
визначеному законом (ч. 11 ст. 22 ГК України).
Особливості управління господарською діяльністю
у комунальному секторі економіки (ст. 24 ГК України).
Управління господарською діяльністю у комуналь-
ному секторі економіки здійснюється через систему орга-
нізаційно-господарських повноважень територіальних
громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єк-
тів господарювання, які належать до комунального секто-
ра економіки і здійснюють свою діяльність на основі пра-
ва господарського відання або права оперативного управ-
ління (ч. 1 ст. 24 ГК України).
Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у
комунальному секторі економіки визначається уповнова-
женими органами управління відповідно до вимог ГК
України та інших законів. Відносини органів управління
16
між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених за-
коном, можуть здійснюватися на договірних засадах (ч. 2
ст. 24 ГК України).
Суб'єктами господарювання комунального сектора
економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної
власності, а також суб'єкти, у статутному капіталі яких част-
ка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи
становить величину, яка забезпечує органам місцевого са-
моврядування право вирішального впливу на господарську
діяльність цих суб'єктів (ч. 3 ст. 24 ГК України).
Законом можуть бути встановлені особливості здійс-
нення антимонопольно-конкурентної політики щодо ко-
мунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та
гарантії права власності Українського народу і права
комунальної власності при реалізації процедури банкрутс-
тва щодо суб'єктів господарювання комунального сектора
економіки (ч. 4 ст. 24 ГК України).
Органи місцевого самоврядування несуть відповіда-
льність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання,
що належать до комунального сектора економіки, на підс-
тавах, у межах і порядку, визначених законом (ч. 5 ст. 24 ГК
України).
Суб’єкт господарювання комунального сектора еко-
номіки запроваджує антикорупційну програму у порядку,
визначеному законом (ч. 6 ст. 24 ГК України).

Контрольні питання
17
1. Які чинники спричиняють необхідність державного ре-
гулювання господарського життя?
2. Назвіть напрями економічної політики, що визначають-
ся державою.
3. Які правові форми державного регулювання економіки
виділяють у теорії господарського права?
4. Назвіть основні засоби регулюючого впливу держави на
діяльність суб'єктів господарювання.
5. Яким чином здійснюється ліцензування певних видів
господарської діяльності?
6. Назвіть підстави для анулювання ліцензії.
7. Дайте визначення торгового патенту і в яких випадках
він придбавається?
8. За допомогою яких методів держава впливає на
поведінку суб'єктів господарювання?
9. У чому полягають особливості управління господарсь-
кою діяльністю в державному секторі економіки?
10. У чому полягають особливості управління господарсь-
кою діяльністю в комунальному секторі економіки?

Задача

Директор державного хімічного підприємства через

скрутне фінансове становище підприємства вирішив
реалізувати частину майна – автотранспорт, що потребу-
вав ремонту, частину сировини та застаріле устаткування.
Чи має право директор на прийняття таких рішень?
Який порядок реалізації майна державного підприємства?
Чим майнові права державного підприємства
відрізняються від аналогічних прав підприємств інших
форм власності?

Теми рефератів
18
1. Державне регулювання господарської діяльності.
2. Механізми регулювання господарської діяльності.
3. Види господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню.
4. Патентування як засіб державного регулювання
економіки.
5. Особливості управління господарською діяльністю у
державному секторі економіки.
РОЗДІЛ 12
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ
ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

12.1. Законодавство про захист економічної конкуренції.

Види порушень законодавства про економічну конкуренцію.
12.2. Правове становище Антимонопольного комітету.
12.3. Контроль за концентрацією суб’єктів господарю-
вання.
12.4. Відповідальність за порушення законодавства про
захист економічної конкуренції.

12.1. Законодавство про захист економічної

конкуренції. Види порушень законодавства про
економічну конкуренцію

Правові засади підтримки та захисту економічної

конкуренції, обмеження монополізму в господарській дія-
льності, забезпечення ефективного функціонування еко-
номіки України на основі розвитку конкурентних відносин
19
визначає Закон України від 11 січня 2001 р. «Про захист
економічної конкуренції». Водночас цим Законом регу-
люються відносини органів державної влади, органів міс-
цевого самоврядування, органів адміністративно-
господарського управління та контролю із суб’єктами гос-
подарювання; суб’єктів господарювання з іншими
суб’єктами господарювання, із споживачами, іншими
юридичними та фізичними особами у зв’язку з економіч-
ною конкуренцією.
Отже, Закон України «Про захист еко- номічної
конкуренції» застосовується до відносин, які впливають чи
можуть вплинути на економічну конкурен- цію на території
України41.
Законодавство про захист економічної конкуренції
ґрунтується на нормах, установлених Конституцією Укра-
їни, і складається із цього Закону, законів України «Про
Антимонопольний комітет України», «Про захист від
не- добросовісної конкуренції», інших нормативно-
правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.
Якщо міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України,
встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому
Законі, то застосовуються правила міжнародного договору.
Особливості застосування законодавства про захист
економічної конкуренції, зокрема щодо певних галузей
промисловості, можуть бути встановлені виключно шля-
хом внесення змін до Закону України «Про захист еконо-
20
мічної конкуренції» (ч.ч. 1−3 ст. 3 Закону України «Про
захист економічної конкуренції»).

Порушеннями законодавства про захист

економічної конкуренції є (ст. 50 Закону України «Про
захист економі- чної конкуренції»):
1) антиконкурентні узгоджені дії;
2) зловживання монопольним (домінуючим) стано-
вищем;
3) антиконкурентні дії органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-
господарського управління та контролю;
4) невиконання рішення, попереднього рішення орга-
нів Антимонопольного комітету України або їх виконання
не в повному обсязі;
5) здійснення учасниками узгоджених дій –
суб’єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5
ст. 10 Закону України «Про захист економічної
конкуренції»;
6) делегування повноважень органів влади чи органів
місцевого самоврядування у випадках, заборонених згідно
із статтею 16 Закону України «Про захист економічної
конкуренції»;
7) вчинення дій, заборонених згідно із статтею 17
Закону України «Про захист економічної конкуренції»;
8) обмежувальна та дискримінаційна діяльність, за-

21
боронена згідно із ч. 2 ст. 18, ст.ст. 19, 20 Закону України
«Про захист економічної конкуренції»;
9) обмежувальна діяльність, заборонена згідно із ч. 1
ст. 18 Закону України «Про захист економічної
конкуренції»;
10) недотримання умов, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 22
Закону України «Про захист економічної конкуренції»;
11) порушення положень погоджених з органами Ан-
тимонопольного комітету України установчих документів
суб’єкта господарювання, створеного в результаті концен-
трації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;
12) концентрація без отримання відповідного дозволу
органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо
наявність такого дозволу необхідна;
13) неподання інформації Антимонопольному комі-
тету України, його територіальному відділенню у встано-
влені органами Антимонопольного комітету України, го-
ловою його територіального відділення чи нормативно-
правовими актами строки;
14) подання інформації в неповному обсязі Антимо-
нопольному комітету України, його територіальному від-
діленню у встановлені органами Антимонопольного комі-
тету України, головою його територіального відділення чи
нормативно-правовими актами строки;
15) подання недостовірної інформації Антимонопо-
льному комітету України, його територіальному
відділенню;

22
 16) створення перешкод працівникам Антимонополь-
ного комітету України, його територіального відділення у
проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні
арешту на майно, документи, предмети чи інші носії
інформації;
17) надання рекомендацій суб’єктами господарюван-
ня, об’єднаннями, органами влади, органами місцевого
самоврядування, органами адміністративно-
господарського управління та контролю, що схиляють до
вчинення порушень законодавства про захист економічної
конкуренції чи сприяють вчиненню таких порушень;
18) обмеження в господарській діяльності суб’єкта
господарювання у відповідь на те, що він звернувся до
Антимонопольного комітету України, його територіально-
го відділення із заявою про порушення законодавства про
захист економічної конкуренції;
19) невиконання учасниками узгоджених дій, концен-
трації вимог і зобов’язань, якими було обумовлене рішен-
ня про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;
20) обмежувальна діяльність об’єднань, заборонена
згідно зі статтею 21 Закону України «Про захист економі-
чної конкуренції».

12.2. Правове становище Антимонопольного комітету

Антимонопольний комітет України здійснює свою

діяльність відповідно до Конституції України, законів
23
України
o «Про захист економічної конкуренції»,
o «Про за- хист від недобросовісної
конкуренції»,
o «Про державну допомогу суб’єктам
господарювання» Закону України
• «Про Антимонопольний комітет України»,
інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих
відповідно до цих законів (ст. 5 Закону України «Про
Антимонопольний комітет України»)42.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язко-
вість якого надана Верховною Радою України, встановле-
но інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, то засто-
совуються правила міжнародного договору.
Антимонопольний комітет України є державним ор-
ганом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є
забезпечення державного захисту конкуренції у підприєм-
ницькій діяльності та у сфері публічних закупівель (ст. 1
Закону України «Про Антимонопольний комітет
України»).
Особливості спеціального статусу Антимонопольно-
го комітету України обумовлюються його завданнями та
повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні кон-
курентної політики, визначаються цим Законом, іншими
актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому
порядку призначення та звільнення Голови Антимонопо-
льного комітету України, його заступників, державних
24
уповноважених Антимонопольного комітету України,
уповноважених з розгляду скарг про порушення законо-
давства у сфері публічних закупівель, голів територіаль-

42
Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада
1993 р. № 3659-ХІІ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3659-
12#Text.них відділень Антимонопольного комітету України, у спе-
ціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопо- льного
комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і
майнових прав працівників Антимо- нопольного комітету України на
рівні з працівниками пра- воохоронних органів, в умовах оплати
праці.
Підконтрольність, підзвітність та відкритість діяль-
ності Антимонопольного комітету України визначено
статтею 2 Закону України «Про Антимонопольний комітет
України».
Антимонопольний комітет України
підконтрольний Президенту України та підзвітний
Верховній Раді України.
Антимонопольний комітет України оприлюднює ін-
формацію та надає інформацію на запити відповідно до
Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Основним завданням Антимонопольного комітету
України є участь у формуванні та реалізації конкурентної
політики в частині (ст. 3 Закону України «Про Антимоно-
польний комітет України»):
1) здійснення державного контролю за дотриманням
законодавства про захист економічної конкуренції на за-
садах рівності суб'єктів господарювання перед законом та
пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і
25
 припинення порушень законодавства про захист економі-
чної конкуренції;
2) контролю за концентрацією, узгодженими діями
суб’єктів господарювання та дотриманням вимог законо-
давства про захист економічної конкуренції під час регу-
лювання цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалі-
зуються) суб’єктами природних монополій;
3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;
4) методичного забезпечення застосування законо-
давства про захист економічної конкуренції;
5) здійснення контролю щодо створення конкурент-
ного середовища та захисту конкуренції у сфері публічних
закупівель;
6) проведення моніторингу державної допомоги
суб’єктам господарювання та здійснення контролю за до-
пустимістю такої допомоги для конкуренції.

Суб'єкти господарювання, об’єднання, органи влади, органи

місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського
управління та контролю, інші юридичні особи, їх структурні
підрозділи, філії, представництва, їх посадові особи та працівники,
фізичні особи зобов’язані на вимогу органу Антимонопольного
комітету України, голови територіального відділення
Антимонопольного комітету України, уповноважених ними
працівників Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення подавати документи, предмети чи інші
носії інформації, пояснення, іншу інформацію, в тому числі з
обмеженим доступом, банківську, нотаріальну таємницю, податкову,
26
статистичну звітність незалежно від її місцезнаходження, що перебуває
у їх володінні та/або користуванні або доступна їм, необхідну для
виконання Антимонопольним комітетом України,
Антимонопольний комітет України будує свою дія-
льність на принципах: законності; гласності; захисту кон-
куренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб
перед законом та пріоритету прав споживачів (ст. 4 Закону
України «Про Антимонопольний комітет України»).
Структуру, компетенцію і організацію діяльності
Антимонопольного комітету України визначено главою
ІІ Закону України «Про Антимонопольний комітет
України».

Голова Антимонопольного комітету України призначається на

посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою
Верховної Ради України.
Строк повноважень Голови Антимонопольного комітету України
становить сім років. Голова Антимонопольного комітету України не
може призначатися на цю посаду більше ніж на два строки підряд.

До найвагоміших можна віднести повноваження:

• розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції, про надання дозволу, надання висновків,
попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації та
проводити розслідування (дослідження ) за цими заявами і справами;
• розглядати заяви і справи;
• приймати передбачені законодавством про захист економічної
конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами,
перевіряти та переглядати рішення, надавати висновки;
• розглядати справи про адміністративні правопорушення[2];
• ухвалювати постанови та перевіряти їх законність та обґрун-
тованість;
27
• перевіряти суб’єкти господарювання, об’єднання, органи влади,
органи місцевого самоврядування, органи адміністра-
тивно-господарського управління та контролю щодо дотримання
ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під
час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення
законодавства про захист економічної конкуренції;
• дозволяти або забороняти узгоджені дії, концентрацію;
• під час розгляду заяв і справ про порушення законодавства про
захист економічної конкуренції, проведення перевірки та в інших
передбачених законом випадках вимагати від суб’єктів
господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління
та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та
юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом;
• у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд
службових приміщень та транспортних засобів суб’єктів
господарювання — юридичних осіб, вилучати або накладати арешт
на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути
доказами або джерелом доказів у справі незалежно від їх
місцезнаходження;
• залучати працівників органів внутрішніх справ, митних та інших
правоохоронних органів для забезпечення проведен-
ня розгляду справи про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції, зокрема в разі проведення розслідування;
• проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а
також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб’єктів
господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення
(розпорядження);
• визначати наявність або брак контролю між суб’єктами гос-
подарювання або їх частинами та склад групи суб’єктів
господарювання, що є єдиним суб’єктом господарювання;

12.3. Контроль за концентрацією суб’єктів

господарювання

З метою запобігання монополізації товарних ринків,

28
зловживання монопольним (домінуючим) становищем,
обмеження конкуренції органи Антимонопольного коміте-
ту України здійснюють державний контроль за концент-
рацією суб’єктів господарювання (далі – концентрація) (ч.
1 ст. 22 Закону України «Про захист економічної
конкуренції»).
Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» концентрацією визнається:
1) злиття суб’єктів господарювання або приєднання
одного суб’єкта господарювання до іншого;
2) набуття безпосередньо або через інших осіб конт-
ролю одним або кількома суб’єктами господарювання над
одним або кількома суб’єктами господарювання чи части-
нами суб’єктів господарювання, зокрема, шляхом:
а) безпосереднього або опосередкованого придбання,
набуття у власність іншим способом активів у вигляді
єдиного майнового комплексу або структурного підрозді-
лу суб’єкта господарювання, одержання в управління,
оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права
користування активами у вигляді єдиного майнового ком-
плексу або структурного підрозділу суб’єкта господарю-
вання, в тому числі придбання активів суб’єкта господа-
рювання, що ліквідується;
б) призначення або обрання на посаду керівника, за-
ступника керівника спостережної ради, правління, іншого
наглядового чи виконавчого органу суб’єкта господарю-
вання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених
29
посад в інших суб’єктах господарювання, або створення
ситуації, при якій більше половини посад членів спосте-
режної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих
органів двох чи більше суб’єктів господарювання обійма-
ють одні й ті самі особи;
3) створення суб’єкта господарювання двома і більше
суб’єктами господарювання, який протягом тривалого пе-
ріоду буде самостійно здійснювати господарську діяль-
ність, але при цьому таке створення не призводить до ко-
ординації конкурентної поведінки між суб’єктами госпо-
дарювання, що створили цей суб’єкт господарювання, або
між ними та новоствореним суб’єктом господарювання;
4) безпосереднє або опосередковане придбання, на-
буття у власність іншим способом чи одержання в управ-
ління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи
перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі
управління відповідного суб’єкта господарювання.
Не вважаються концентрацією (ч. 3 ст. 22 Закону
України «Про захист економічної конкуренції»):
1) створення суб’єкта господарювання, метою чи
внаслідок створення якого здійснюється координація кон-

30
курентної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили зазначений суб’єкт господарювання, або між
ними та новоствореним суб’єктом господарювання. Такі дії
розглядаються як узгоджені дії відповідно до абз. 2 ч.
1 ст. 5 Закону України «Про захист економічної
конкуренції»;
2) придбання часток (акцій, паїв) суб’єкта господа-
рювання особою, основним видом діяльності якої є прове-
дення фінансових операцій чи операцій з цінними папера-
ми, якщо це придбання здійснюється з метою їх наступно-
го перепродажу за умови, що зазначена особа не бере уча-
сті в голосуванні у вищому органі чи інших органах
управління суб’єкта господарювання. У такому випадку
наступний перепродаж має бути здійснений протягом од-
ного року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопо-
тання зазначених осіб із обґрунтуванням про неможли-
вість здійснення наступного перепродажу органи Антимо-
нопольного комітету України можуть прийняти рішення
про продовження цього строку;
3) дії, які здійснюються між суб’єктами господарю-
вання, пов’язаними відносинами контролю, у випадках,
передбачених ч. 2 ст. 22 Закону України «Про захист еко-
номічної конкуренції», крім випадків набуття такого конт-
ролю без отримання дозволу Антимонопольного комітету
України, якщо необхідність отримання такого дозволу пе-
редбачена законом;

31
 4) набуття контролю над суб’єктом господарювання
або його частиною, в тому числі завдяки праву управління
та розпорядження його майном арбітражним керуючим,
службовою чи посадовою особою органу державної влади;
5) набуття у власність банком чи іншою фінансовою
установою активів у вигляді єдиного майнового комплек-
су, часток (акцій, паїв) суб’єкта господарювання у разі,
якщо таке набуття у власність передбачено планом рест-
руктуризації, затвердженим відповідно до Закону України
«Про фінансову реструктуризацію», шляхом звернення
стягнення на предмет застави (іпотеки) чи іншого забезпе-
чувального обтяження, за умови їх наступного відчуження
суб’єктам господарювання, не пов’язаним відносинами
контролю з цим банком чи з цією фінансовою установою,
протягом двох років з дня такого набуття у власність.
Учасниками концентрації визнаються (ст. 23
Закону України «Про захист економічної конкуренції»):
− суб’єкти господарювання, стосовно яких здійсню-
ється або має здійснитися злиття, приєднання;
− суб’єкти господарювання, які набувають або мають
намір набути контроль над суб’єктом господарювання, та
суб’єкти господарювання, щодо яких набувається або має
набутися контроль;
− суб’єкти господарювання, активи (майно), частки
(акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в
управління (користування), оренду, лізинг, концесію або
мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі;
32
 − суб’єкти господарювання, що є або мають намір
стати засновниками (учасниками) новостворюваного
суб’єкта господарювання. У разі коли одним із засновни-
ків є орган виконавчої влади, орган місцевого самовряду-
вання, орган адміністративно-господарського управління
та контролю, учасником концентрації вважається також
суб’єкт господарювання, активи (майно), частки (акції, паї)
якого вносяться до статутного капіталу новостворю- ваного
суб’єкта господарювання;
− фізичні та юридичні особи, пов’язані з учасниками
концентрації, зазначеними в абз. 2 – 5 ст. 23, відносинами
контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб
згідно із ст. 1 Закону України «Про захист економічної
конкуренції» єдиним суб’єктом господарювання.
Статтею 24 Закону України «Про захист економічної
конкуренції» передбачено випадки, в яких необхідне
отримання дозволу на концентрацію суб’єктів
господарювання.
Підстави надання дозволу на концентрацію
суб’єктів господарювання визначено статтею 25
Закону України
«Про захист економічної конкуренції»:
1. Антимонопольний комітет України чи адміністра-
тивна колегія Антимонопольного комітету України нада-
ють дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призво-
дить до монополізації чи суттєвого обмеження конкурен-
ції на всьому ринку чи в значній його частині.
33
 2. Кабінет Міністрів України може дозволити конце-
нтрацію, на здійснення якої Антимонопольний комітет
України не надав дозволу як на таку, що не відповідає
умовам частини першої цієї статті, якщо позитивний ефект
для суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає
негативні наслідки обмеження конкуренції.
Дозвіл згідно з ч. 2 ст. 25 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» не може бути наданий, якщо
обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією: не є
необхідними для досягнення мети концентрації; станов-
лять загрозу системі ринкової економіки.

12.4. Відповідальність за порушення законодавства про

захист економічної конкуренції

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про захист

економічної конкуренції» порушення законодавства про
захист економічної конкуренції тягне за собою відповіда-
льність, встановлену законом.
За порушення законодавства про захист економічної
конкуренції застосовуються такі види санкцій:
− штрафи (ст. 52 Закону України «Про захист еко-
номічної конкуренції»).
Органи Антимонопольного комітету України
накла- дають штрафи на об’єднання, суб’єктів
господарювання:
1) юридичних осіб; 2) фізичних осіб; 3) групу суб’єктів
34
господарювання – юридичних та/або фізичних осіб, що

35
відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист економіч-
ної конкуренції») визнається суб’єктом господарювання, у
випадках, передбачених ч. 4 ст. 52 цього Закону;
− примусовий поділ (ст. 53 Закону України «Про за-
хист економічної конкуренції»).
Якщо суб’єкт господарювання зловживає монополь-
ним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимо-
нопольного комітету України мають право прийняти рі-
шення про примусовий поділ суб’єкта господарювання, що
займає монопольне (домінуюче) становище.
Примусовий поділ не застосовується у разі: немож-
ливості організаційного або територіального відокремлен-
ня підприємств, структурних підрозділів чи структурних
одиниць; наявності тісного технологічного зв’язку підпри-
ємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць
(якщо обсяг продукції, яка вживається суб’єктом господа-
рювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу
продукції підприємства, структурного підрозділу чи стру-
ктурної одиниці);
− відшкодування шкоди (ст. 55 Закону України «Про
захист економічної конкуренції»).
Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення
законодавства про захист економічної конкуренції, мо-
жуть звернутися до господарського суду із заявою про її
відшкодування.
Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про
захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами
36
 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону України «Про
захист економічної конкуренції», відшкодовується
особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі
завданої шкоди.
Відповідно до ст. 54 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» за правопорушення,
передбаче- ні пунктами 4, 13−16 статті 50 цього
Закону, посадові осо- би органів влади, органів
місцевого самоврядування, орга- нів адміністративно-
господарського управління та конт- ролю несуть
адміністративну відповідальність згідно з за- коном.
За правопорушення, передбачене п. 16 ст. 50 цього
Закону, працівники суб’єктів господарювання,
об’єднань несуть адміністративну відповідальність
згідно із законом.