3. Оздоби рукописних пам‘яток XIV-XVI ст.

Отож, загалом переписуванням і оздобленням книг тоді займалися головним чином ченці при монастирях та
митрополичих дворах. Вони використовували спеціальне горіхове чорнило, яке зберегло свою стійкість до
цього часу. Сторінка тексту старанно й повільно записувалася гарним почерком.
Орнаментика східнохристиянської рукописної книги має понад півторатисячолітню історію. Впродовж цього
часу вона пройшла складними і звивистими шляхами художньостильових еволюцій, породивши величезне
розмаїття форм, мотивів, композицій тощо. Як невід’ємна складова візантійської культури, зазнала вона й
широкого розповсюдження у світі; зрештою пишно розрослася самодостатніми національними різновидами.
Один із перших дослідників східно- та південослов’янського книжкового мистецтва, російський учений В.
Щепкін виокремив сім орнаментальних стилів: візантійський1 (характерний для кириличних книг ХІ–ХІІІ ст.),
тератологічний (виник, імовірно, в ХІІ ст., найбільшої популярності набув у ХІІІ ст., а у XIV ст. почав
занепадати), нововізантійський (поширений у XIV–XVI ст.), балканський (представлений у більшості
рукописів XIV–XVI ст.), старопечатний (домінував у XVIІ ст.), бароко (рослинний орнамент XVIІ ст.) і
поморський (трапляється, як правило, в російських старообрядницьких рукописах XVIІІ–ХІХ ст.)
Графіка – це вид образотворчого мистецтва, який включає рисунок і друковані художні твори. (це та
оздоба) .Спочатку цей термін застосовувався винятково тільки до письма чи каліграфії. Графіка шрифта мала
три назви: устав, півустав, скоропис і в’язь.
Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших
орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Як стверджують мистецтвознавці, до середини XI
ст. київські ілюмінатори орієнтувалися на балканські (головно болгарські) зразки, а з доби Ярослава Мудрого
помітнішим стає вплив константинопольських кодексів . Зокрема, на думку дослідників, іконографічні схеми
мініатюр і стилістика ініціалів Остромирового Євангелія виникли на основі балканських прототипів,
перероблених під візантійським впливом; натомість заставки з орнаментами на золотому тлі створено
безпосередньо на підставі візантійських зразків. Відчувається й відгомін мотивів, які на той час вкоренились у
Західній Європі. Тексти найстарших київських літургічних книг також свідчать не лише про візантійські й
болгарські джерела, але й про сліди контактів з "латинським" світом" .
Візантійська орнаментика, пов’язана з візерунками перегородчатих емалей, визначила мистецьке обличчя
такого коштовного рукопису, як Мстиславове Євангеліє. Поява у Візантії нових стилістичних уподобань теж
відобразилася в ілюмінації старокиївських рукописів. Однак давньоруські митці книги не обмежувалися
механічним копіюванням царгородських зразків; їх наслідування співіснувало з подальшою еволюцією
південнослов’янської спадщини, засвоєної на світанку книгописання.
Під київським впливом місцеві книгописні традиції формуються в столицях удільних князівств і центрах
єпархій — Новгороді, Чернігові, Ростові, Перемишлі та інших містах. Цілком зрозуміло, що найчисленніші й
найкраще оформлені рукописні книги — Євангелія. Їх оздобі приділяли особливу увагу, оскільки ця книга
основна у богослуженні.
Півустав. Це накреслення в книгознавчій літе¬ратурі називають тирновським півуставом. На відміну від
уставу, малюнки літер півуставного накреслення не відзначалися суворим дотриманням геометричності в
побудові знаків: літери були значно дрібніші, в них з'явилися кривизна, шпилястість і нахил вправо. Округлі
елементи вже чітко не відповідали овалові. Окремі літери, написані одним писцем, могли мати кілька
варіантів накреслення. Оскільки півуставним письмом тексти писалися досить швидко, то між літерами не
дотримано однакових відстаней. Крім цього, писці почали використовувати надрядкові знаки титли, які
вказували на скорочене написання того чи іншого слова, та сили — знаки наголосу і придиху, необхідні для
більш виразного прочитання тексту.
Півустав був перехідним типом письма: від уставу він відрізнявся деякою «неохайністю», бо писалося ним
досить швидко, але порівняно зі скорописом виглядав чіткіше. На основі кращих зразків українських
півуставних накреслень пізніше, у XVI ст., Іван Федоров розробив і відлив свій друкарський шрифт.
Скоропис. Третьому типові кириличного письма властивий безпосередній швидкий рух пера при написанні
тексту. В ньому радикально руйнується графічна основа уставу та півуставу і зникають принципи
дволінійності рядків та прямолінійності більшості елементів, з яких складаються літери. Скоропис відзначався
щільністю написання літер і графічною різноманітністю їх сполучень, а також використанням численних
скорочень і малюванням підкреслено примхливих верхніх і нижніх виносних елементів літер у вигляді
барокових завитків, які одночасно служили своєрідними прикрасами тексту.
В'язь. В'язеві літери малювали дуже щільно: рядок ставав суцільною орнаментальною смугою. Характерні
риси в'язі — скорочення довжини слів коштом їх лігатурної побудови: літери меншого розміру розміщували
під тілом більших або одну літеру над іншою. Якщо напис містив багато літер, то робили штучні декоративні
скорочення, а при малій кількості літер у рядках порожнини між ними заповню¬вали орнаментальними
прикрасами. В'язеві заголовки виконували кіновар'ю, фарбами, а іноді й золотом.
Такі шрифти писалися загостреними гусячими перами. Руські майстри книги не лише перейняли з
візантійського книжкового мистецтва систему посторінкової побудови тексту й ілюстративного матеріалу, а й
добре засвоїли традиції ілюстрування та художнього оздоблення книги. Вибір художньо-пластичного
принципу базувався на загальному задумі оздоблення манускрипту, який, очевидно, розробляв ведучий
художник під наглядом духовної особи. Текстова сторінка будувалася залежно від розміру книги. У книзі
великого формату (30x20 см і більше) текст писали у два стовпці, у книзі меншого формату (20 X 15 см) — в
один стовпець.
У слов'янських рукописах помітне недотримання однакової довжини рядків, тому правий бік стовпців має
вільну конфігурацію. Тексти на сторінках деяких рукописів облямовані орнаментально-декоративними
прикрасами, композиції яких складаються з різноманітних зображень. На кінцевих сторінках писці майстерно
комбінували рядки різної довжини, надаючи текстові вигляду овалу або трикутника.
ЯК ТА ЧИМ ПИСАЛИ?
Традиційно у слов'янських рукописах титульний аркуш був відсутній: вихідні дані писалися в кінці книги в
колофоні. Слов'янські рукописи виготовляли дуже барвистими. Червоною фарбою писали невеликі ініціали,
окремі рядки та літери. Це робилося не тільки для прикрашання сторінок книги, а й для створення певного
ритму у процесі читання тексту — підкреслення інтонаційних наголосів і придихів, для необхідних
структурних і функціональних виокремлень у тексті. Для заголовків, великих ініціалів, а також для
виокремлень у тексті використовували й інші фарби: зелену, чорну, вохру, світло-жовту, лазур, свинцеве
білило. В коштовних рукописах писали золотом і сріблом. Слов'янська рукописна книга була, як правило,
барвиста і святкова.
Переписуючи тексти, каліграфи звичайно залишали вільні місця для ілюстрацій, розміри яких попередньо
узгоджували з художниками. Ілюстрації в рукописах виконували певні функції: сторінкові мініатюри
узагальнено відображали зміст розділів або всієї книги, малюнки між рядками, як правило, стосувалися
конкретного тексту, малюнки на полях символічно трактували деякі рядки і навіть слова у тексті.
У слов'янських кириличних рукописах, наявні всі види ілюстрацій: фронтиспіси, сторінкові мініатюри,
малюнки в тексті та на книжкових полях.
!!!!Основним елементом оздоблення слов'янської, зокрема української, книги були все ж таки орнаментально-
декоративні заставки, які художники малювали майже в усіх рукописах, навіть у тих, де не було жодної
текстової ілюстрації. Заставки в рукописах виконували подвійне завдання: по-перше — функціонально-
службове, яке полягало у підкресленні посторінкової побудови текстового матеріалу, по-друге — естетичне,
яке полягало у прикрашенні книжкової сторінки. Оздоблювачі ретельно слідкували за тим, щоб композиції
великих орнаментальних заставок не повторювалися. Найчастіше заставки малювали у вигляді квадрата чи
прямокутника, в композиції яких залишали місця для розміщення в них заголовків частин або розділів. Іноді
заставка мала вигляд букви «П» присадкуватої форми.
Площину заставок щільно заповнювали орнаментальними мотивами тієї чи іншої доби з рослинних,
геометричних і тератологічних (від грец. – потвора) елементів. Верхні кути завершувалися декоративними
елементами, у формі трилисника. В центрі верхньої лінії заставок іноді малювали хрест або частіше,
декоративний мотив із рослинних елементів, який нагадував фонтан — символ джерела християнства. Нижня
горизонтальна лінія виходила за межі загальної форми і закінчувалася на кінцях пальметами на високих
стеблинах. Під заставками писали заголовки розділів або глав уставними літерами, а з XIV ст. на
східнослов'янських землях — в'яззю. Багатоколірні ініціали (буквиці) у слов'янських, рукописах були
неоднакові і за розмірами, і за структурним призначенням.
Великі орнаментальні ініціали, які передували основним розділам, щоб підкреслити значущість цих розділів,
малювали щільними фарбами з використанням золота, в орнамент вводили зображення людських облич,
фантастичних істот. Трохи менші ініціали на початку глав виконували здебільшого червоною фарбою. Тіло
ініціала переважно заповнювали фарбою. У деяких рукописах орнаментальні ініціали виконували контурною
лінією, залишаючи тіло літери білим. Невеличкі ж ініціальні літери, які не мали особливих прикрас,
зображали кіновар'ю безпосередньо писці. Те, що каліграфи прикрашали основний текст червоними літерами
та рядками, стало традиційною особливістю східнослов'янських рукописів. Майстри книги ретельно
слідкували за тим, щоб якомога виразніше були розташовані на сторінках розгортів основні та маргінальні
тексти (коментарі, різні текстові позначки на полях) і елементи графічного оздоблення. Графічне оздоблення й
ілюстрування сторінок книги виконувалося контурним рисунком з ілюмінацією клейовими й медовими
фарбами, аквареллю і темперою. Виконавцями були інколи самі переписувачі, а частіше їх співучасники у
виконанні рукопису — майстри, що називалися рисівниками. На жаль, ці майстри майже ніколи не
підписували своїх творів, і тому ми не знаємо їхніх імен.
Сторінкових мініатюр у рукописах виконували не так багато: це, в основному, були зображення євангелістів у
Євангеліях, царя Давида у Псалтирях, а також окремих авторів у видатних рукописах. Лише в одному
вітчизняному манускрипті — Київському Псалтирі 1397 р. — міститься велика кількість маргінальних
ілюстрацій. Орнаментально-стильові особливості схід¬нослов'янських рукописів за багато століть, починаючи
з XI ст. і до XVI ст., постійно трансформувалися. Сучасні українські книгознавці, зокрема академік В. Щепкін.
Він визначив шість орнаментальних стилів: візантійський, тератологічний, балканський, нововізантійський,
стародрукарський та розвинений рослинний.
Орнамент візантійського стилю (перша половина XI—XIII ст.). Цей орнамент базувався на декоративних
мотивах рослин¬ного й геометричного орнаменту. В основу візантійського рослинного орнаменту покладено
малюнок візантійської три¬пелюсткової квітки крини (від грец. — лілія), мотиви якого з'явились у IX ст. в
грецьких рукописах, та п'ятипелюсткової квітки арніки. Квітки малювали з пелюстками різної величини і
компонували у кола й овальні форми. Цим орнаментом, наприклад, заповнені заставки, обрамлення
сторінкових мініатюр і фронтиспісів манускриптів. Візерунчасті книжкові оздоби виконували щільними
фарбами з додаванням золота, яким обводили пелюстки квітів і в'юнкі пагінці.
Орнамент тератологічного стилю (друга половина XIII—XIV ст.). Цей орнамент став панівним у книжковому
мистецтві з XIII ст., хоча його елементи з'явилися в східнослов'янських рукописах ще в XI ст. Прикраси
тератологічного характеру будували на основі злиття зображень чудовиськ і декоративних мотивів
плетінчастого та рослинного орнаменту. Ці елементи, поєднані в цілісну композицію заставок, ініціальних
літер і різноманітних обрамлень, створювали фантастичні образи.
Поява та поширення тератологічного орнаменту у вітчизняному ужитковому мистецтві й оздобленні
українських рукописів були не випадковим явищем, а мали під собою історичне підґрунтя. Слов'яни
Середнього Подніпров'я, починаючи з VII—VIII ст., вели жваву торгівлю не тільки з візантійськими купцями
— на їх землі прибували каравани з різноманітним товаром і з країн Сходу, зокрема з Ірану. Тому східні
слов'яни були добре ознайомлені з виразними зооморфними прикрасами (зображення богів в образі тварин),
якими іранські майстри оздоблювали ужиткові предмети, тканини, зброю й особливо ювелірні вироби. Це, до
речі, підтверджується знахідками турячих рогів (датуються X ст.) під час розкопок Чорної могили
(Чернігівщина), на розкішних срібних оправах яких зображення тварин і птахів майстерно сплетені у щільні
химерні композиції.
У XIV ст. орнаментика тератологічного характеру досягла свого розквіту. У вітчизняних манускриптах
композиції зооморфного характеру значно ускладнені: в зображеннях драконів, однорогів, змій, грифонів та
інших фантастичних істот з'являється внутрішня напруженість — вони ніби намагаються звільнитися від
плетінчастих пут і динамічно проти¬стоять один одному.
Орнамент балканського стилю (кінець XIV—перша половина XVI ст.). Для цього орнаменту характерне
геометричне стрічкове плетення з елементами стилізованих прикрас рослинного характеру. У XV ст. він став
панівним в оздобленні української книги. У книгознавчій літературі цей плетінчастий орнамент отримав назву
«балканський», адже він з'явився завдяки приїздові багатьох ченців-каліграфів і художників книги з
балканських країн — Болгарії та Сербії — у східнослов'янські монастирі в період захоплення їхніх земель
турками-османами. Рятуючись від ворогів православ'я, ченці привезли з собою багато оздоблених
богослужбових рукописів, поповнивши ними бібліотеки східнослов'янських монастирів. Працюючи поряд із
південнослов'янськими майстрами книги, вітчизняні оздоблювачі рукописів збагатили свій творчий арсенал
балканською плетінкою.
У середині XV ст. серед книжкових прикрас плетінчастого характеру провідне місце почали займати заставки,
виконані з округлих геометричних форм так званого циркульного, або концентричного, орнаменту. Ці
геометричні форми нагадували коло, а також цифру «8». Орнамент нововізантійського стилю (кінець XIV—
початок XV ст.). Цей орнамент створений на основі заставок візантійських манускриптів X—XII ст.,
виконаних геометричним орнаментом у поєднанні з рослинно-квітковими мотивами. Яскраво розфарбовані
декоративні елементи в заставках компонувалися з численними перегородками і за твор¬чою манерою
віддалено нагадували техніку київської перегородчастої емалі XI ст. В Україні цей орнаментальний стиль не
набув належного поширення: геометрично-рослинними нововізантійськими прикрасами був оздоблений лише
один вітчизняний рукопис — Київський Псалтир.
Орнамент стародрукарського стилю (перша половина XVІ — початок XVII ст.). Цей орнамент створено на
основі ксилографічних орнаментально-декоративних прикрас друків Івана Федорова. Орнаментика
стародрукарського стилю вплинула на оздоблення рукописів лише частково і значного поширення, особливо в
українській рукописній книзі, не набула. Це пояснюється тим, що художня виразність орнаментики базувалася
не на колірності (а це було основою рукописної книги), а на новій книжковій естетиці — співвідношенні
чіткого друкованого чорною фарбою тексту та білого паперу.
Орнамент розвиненого рослинного стилю (кінець XV—XVII ст.). В українських рукописах XIV—XV ст.
рослинний орнамент ще займав незначне місце: спрощені рослинні елементи використовувалися тільки для
доповнення тератологічних і плетінчастих заставок та ініціальних літер. З кіпця XV—початку XVI ст. декор із
рослинного орнаменту значно ускладнився, його елементи почали наближатися до природних форм. Рослинні
прикраси стали з'являтися на книжкових полях, іноді облямовуючи текстові стовпці на сторінках. Вітчизняні
майстри книги перейняли цей прийом оздоблення книжкових розгортів у західноєвропейських, зокрема у
чеських і польських митців. Рослинні книжкові прикраси готичного характеру, побудовані з кострубатих
гілок, не набули широкого розповсюдження в українських рукописах. Майстри книги поступово відходять від
гілчастих обрамлень текстів, які мали вигляд подовжених паростків у великих ініціальних літерах, і
створюють на полях рукописів самостійні рослинні композиції.
Крім загального декоративно-орнаментального оздоблення, рукописи також ілюструвалися сторінковими
сюжетними малюнками — мініатюрами. Це багатокольорові зображення канонічних святих або київських
князів того часу. З XV ст. з'являються мініатюри з композиціями побутового та історичного змісту. Чимало їх
загинуло під час воєн та пожеж. Але й ті, що збереглися, дають нам уявлення про високе мистецтво
художників давніх часів. І хоч з середини XVI ст. на Україні почалося книгодрукування, рукописна книга не
припиняла свого існування. Вона жила поруч з друкованою книгою і наприкінці XVI —початку XVII ст.
досягла найвищого свого розвитку. Графічне оздоблення книги набуло іншого характеру в XVII —XVIII ст.,
коли масове книгодрукування повністю витіснило нелегкий труд книгописців та ілюстраторів.
Підводячи підсумок, можна сказати, що слов’янська рукописна книга відіграла значну роль у розвитку
сучасної української книжкової графіки.

Особливості розвитку українського скоропису XV-XVIII ст. Періодизація історії скоропису.

Майже одночасно з півуставним виникло скорописне письмо. Вперше воно з’явилося у XII ст.,серед
південних слов’ян, а наприкінці XIV ст. ним почали користуватися у канцеляріях Великого князівства
Литовського. У Московській державі скоропис запроваджується з початку XV ст.

Півуставне письмо не задовольняло потреб швидкого писання. У XVIст. скоропис все більше
виходить у канцелярії, витісняючи поступово півустав. Часто найстаріші зразки скоропису в XV ст.
мало відрізняються від півуставу.

Прискорення процесу писання вимагало писати не відриваючи руки, зв’язуючи літери слів.
Виводиться багато графічних додатків до основних елементів літер (гачки,спіралі, з’єднуючі лінії).
Спостерігається тенденція до спрощення – пропускаються деякі елементи літер. Практикується
вписування літер одна в одну.

У скорописі багато літер писалося над рядком(крім першої у слові і голосних). Надрядкові літери
приймали різноманітне положення – вертикальне, горизонтальне. З’являється з’єднане написання
букв. Часто використовується лігатура. Письмо починає набирати індивідуальних рис,які особливо
помітні зXVIIст. Тому читати такі тексти досить важко.

Особливістю скорописного письма є різноманітне написання окремих літер,яке властиве не тільки

окремим школам і канцеляріям. Часто один і той же писар в одному документі писав різними
способами одну літеру.
 У руському скорописі виділяють два типи:північноруський і західно- та південноруський. Різниця між
ними відзначалась у характері письма,а потім появою різних варіантів однієї букви.

Для північноруського(московського) скоропису характерні такі ознаки:розмашисте письмо,великі

широкі літери навіть в одному тексті нахилені в різні боки.

Параллельно з скорописним письмом розвивався також : скоропис західний(білоруський),яким

писали документи,що вийшли в XV-XVI ст.,і скоропис південноруський,що панував на території
України в XVIIст.

Білоруська рукописна графіка розійшлась із московською у XVст. Головна розбіжність між ними
полягає в тому,що для московського скоропису характерна свобода нажиму і розмаху
пера.білоруський скоропис через вплив південних слов’ян засвоїв принципи візантійського
округленного письма. Тому білоруська графіка відзначається наявністю у ряді букв (Д,Р,У) довгих
хвостів,що йдуть до низу і загнутих на кінці вліво. Ці хвости на відміну від московського скоропису не
мають на меті прискорити письмо,а насять декоративний характер.

У XVII ст. розвивається так званий київський скоропис. На відміну від московського скоропису,його
букви дуже пов’язані.

Періодизація:

1. Півуставний скоропис – ост.чверть XV поч. XVI ст.

2. «Готичний» або латинський – поч.XVI-друга пол..XVIст.
3. Ост.чверть XVI-кін.XVIIст.
4. Характерний лише для Лівобережжя.

XV-XVIст. – характерна значна простота,від біглого півустава відрізняється більшою свободою

письма. В скорописі XVст. Зберігається написання із прямих ліній.

Скоропис другої пол.XVI – поч.XVII ст.складається в значній мірі на основі півокруглого написання.
Написання деяких букв нагадують грецький скоропис.

Для скоропису XVIIст. Характерне написання великої кількості варіантів одних і тих же букв.Також
все частіше простежується з’єднання букв.

В XVII ст. скоропис стає основним видом письма.

2. Ранній скоропис: особливості графіки, брахиграфії.

У післявоєнний час В.Дядиченко і А.Введенський зробили спробу визначити основні етапи розвитку
українського письма від уставу до скоропису. У 1963 р. вперше в Україні було видано навчальний посібник
“Допоміжні історичні дисципліни”, який містив нарис В.Дядиченка “Основи палеографії”. Поряд із загальними
питаннями, у ньому викладена історія письма в Україні, подана періодизація його розвитку та інше.

Для XV–ХVІІ ст., що характеризувалися більш високим рівнем виробництва, провідним типом письма в
діловодстві став скоропис, а основним матеріалом для письма – папір.

Таку ж еволюцію проходять і інші ознаки рукописних джерел, в тому числі й прикраси рукописів, особливості
яких залежали від внутрішніх умов культурного розвитку, інтенсивності зовнішньоекономічних зв’язків, а
звідси взаємозв’язок культур.

Палеографію українського скоропису в Лівобережній Україні досліджувала В.Панашенко. В опублікованій у

1974 р. книзі “Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст.” розглядається еволюція графіки
українського скорописного письма.
Тож, скоропис – форма кириличного письма, виникла з півуставу в другій пол. XIV ст., вживана зокрема в
канцеляріях і приватному діловодстві, з якої у ХІХ ст. постало новочасне ручне письмо.

Особливості графіки: -скорочування слів,

-виноси літер над рядком (з випусканням етимологічних -ъ, -ь, як і загалом зі спрощуванням правопису: без
великого юса Ѫ, грец. літер, без діакритичних надрядкових значків придиху й наголосу),

- варіації форми тих самих літер, залежно від їх сусідства,

-пов’язування літер у слові та закарлючкуваті розмахи пера.

Форми літер скоропису змінювалися відповідно до канцелярських шкіл та місцевих традицій, зокрема в XVІ–
XVІІ ст. У XVІІ ст. український скоропис відрізнявся від білоруського та російського як більшою пов’язаністю
літер у слові, так і формою окремих літер (напр., б, в, ж, ї, ѣ, я). Уніфікація форм писаних літер (без виносу над
рядок) у XVІІІ–ХІХ ст. як по канцеляріях, так і школах призвела до виникнення теперішнього ручного письма у
ХІХ ст., при чому на українських землях в Австрії й Угорщині збереглися й розвинулися окремі власні форми
літер (напр., я, є, д, т).

Історики стверджують, що заміна пергаменту папером та потреби судочинства спричинили збільшення попиту
на книжки від XIII ст. та прискорення темпу писання, що виявилося у втраті ретельної геометричності,
викривленні та нахилі прямих частин літер і спрощенні певних літер: так виник переходовий тип письма, так
званий, великий півустав, літери якого далі зменшувалися й звужувалися, і, таким чином, у XV – на початку XVI
ст. уже переважав півустав, а в XVI–XVII ст. прийшов скоропис. Але устав з особливою графікою ще
використовується у церковних книгах. У XV–XVII ст. напівустав використовувався поряд із скорописом.

Скоропис – третій за часом тип письма. Питання конкретного тлумачення змісту цього терміна, а звідси і
походження скоропису до нашого часу залишається однією із невирішених проблем. Скоропис як форма
кириличного письма трансформувався з напівуставу в другій половині XIV ст. Скоропис вживали зокрема в
канцеляріях і приватному справочинстві. Поступово він видозмінився до форм, з яких у ХІХ ст. постало
новочасне ручне письмо.

І. Каманін поділив історію розвитку українського шрифту на три періоди.

Перший період (кінець XV – початок XVI ст.) Другий період (друга половина XVI ст.)

Третій період (кінець XVI – середина XVIII ст.)

Для першого періоду прийнято термін «уставний скоропис», який запропонував І. Срезневський. У той час
українське письмо було вільне від усілякого стороннього впливу і в способах писання йшло за традиціями
Візантії, довго зберігаючи в собі характер уставного скоропису (на відміну від російського тогочасного
скоропису, що рано зазнав зовнішніх впливів, можливо, східних, унаслідок чого виробилася згодом нерівність
і гачкуватість).

Другий період (друга половина XVI ст.)

характеризується тенденцією до злитого написання слів: значна похиленість літер, загинання кінців літер
праворуч, кінець однієї літери більше зближується з початком наступної. Але справжня сув’язь іще лише
вироблялася. Частішало винесення окремих літер угору, над рядок. Букви невеликого розміру – всі майже
однакової висоти (тоді як у російському скорописі літери різнилися шириною та розмахом при різній висоті).
Активізувався процес появи нових форм літер. У кінці другого періоду посилився вплив західноєвропейської
каліграфії, що прийшла в Україну через Польщу.

Відмінною рисою третього періоду (кінець XVI – середина XVIII ст.) стала поява в письмі нового характеру, що
розвинувся в українських школах, засновуваних православними братствами. Відкривалися Острозька,
Володимирська, Київська, Луцька школи. Чистопис став одним із основних предметів викладання.
Сформувалися нові почерки: Київський, Острозький, Чигиринський (козацький). Це був час найвищого розквіту
українського скоропису, що органічно вписався в простір культури бароко. Український скоропис відрізняється
від російського та білоруського як різними начерками одних і тих самих літер, так і характером письма.
Зокрема, у вивченні давньоруського, російського, українського та білоруського письма палеографи
досліджували в більшій мірі книжне письмо більш раннього періоду. Відповідно пояснюється той факт, що
детально вивчали ранні типи письма.

Мітченко: «Якщо аркуш паперу чи перґаменту уявити простором, тонкі штрихи — «тонучими» в ньому, а
насичені лінії рельєфними; якщо спіралі й розчерки в універсалах розглядати, долучаючи й третій вимір —
глибину аркуша, то ми відчуємо спільне з усією культурою естетичне осмислення простору як стихії, котру
треба долати, підкоряти, організовувати.

Візьмімо будь-який універсал котроїсь із українських канцелярій та погляньмо, як писар розпоряджається

«просторовим шаром» аркуша. Композиційно й просторово цей аркуш можна порівняти з фасадом
бароккової кам’яниці, коли «читати» його згори вниз. Спочатку йдуть темпераментні закрути й розчерки, що
дають зоровий акцент початку напису й вертикальну сув’язь першим рядкам. Вони утворюють подобизну
бароккового картуша з характерною для вкраїнської архітектури цього періоду динамікою та асиметрією в
деталях. Далі починається ревна, вишукано-віртуозна й вивірена робота: написання слів і складання
горизонталей рядків у вертикальний масив напису, де функцію в’яжучої речовини виконують вертикальні
зв’язки ліґатур. І наприкінці напису — розчерк, який є засобом психологічної розрядки після напруженої праці.
Така складна просторово-лінійна ритміка притаманна саме українському скорописові. Європейська каліграфія
цього часу ритмічно більш розмірена. Просторовий шар аркуша, в якому знаходиться масив напису,
неглибокий. Розчерк раціональний і пружний, мов стиснена пружина.

В журнальній публікації немає змоги докладно говорити про ті зовнішні впливи, що сприяли виробленню
таких своєрідних способів ритмічної організації аркуша, як і про вплив на вкраїнську каліграфію візантійської і
латинської традицій, а на російський скоропис — арабської в’язі, ісламського мистецтва, про їхні
взаємовпливи тощо.»

З розвитком палеографічних досліджень з’являються нові терміни. Наприклад, - графеми – окремий варіант
положення літери. Скоропису властива величезна кількість графем, які відрізняються між собою методом їх
начерку, а значить, і зовнішнім виглядом. Майже кожна літера має кілька типових графем в багатьох формах.
Типи графем більш сталі, форми ж більш рухливі. Спостереження над зміною графем дає можливість віділити
окремі стилістичні групи письма серед почерків.

З’ясування специфіки українського письма, зокрема скоропису, потребує практичної роботи з рукописними
документами XIV– XVI ст., що є предметом наших подальших досліджень.

3.Формування писарських шкіл на українських землях в кінці XVI – першій половині XVII ст.

Православні і католицькі школи. Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. в Україні
співіснували традиційна православна освіта і нечисленні школи західного типу. Слово "школа" щодо
православних освітніх закладів трапляється в джерелах лише від середини XVI ст. Ймовірно, на той час вони
вже засвоїли деякі загальноєвропейські організаційні форми. Також очевидно, що процес такого засвоєння
почався значно раніше від першої згадки про це.

Так, у першій половині XVI ст. при церкві в Сяноку вже існувала школа, у якій 1550 або 1551 р. переписувач
Власій виготовив "Апостола". Можливо, у цій же школі навчався син сяноцького протопопа Михайло
Васильович, відомий як переписувач Пересопницького Євангелія 1556 — 1561 рр. Одним із найраніших
прямих писемних свідчень є і згадка про початкову школу першої половини XVI ст. у Красноставі. У грамоті
1550 р. король Сигізмунд Август, при обміні королівської садиби на церковну дозволив використати колишню
свою ділянку для школи, яка, зрозуміло, на той час вже існувала. 1577 р. волинський шляхтич Василь
Загоровський згадував школу при церкві Іллі у Володимирі, яка теж, можливо, функціонувала вже в першій
половині XVI ст.

Загалом освіта, як і в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового,
тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості
займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи.

Можна припустити, що навчання і далі тривало при багатьох церквах і в усіх великих монастирях. На користь
цього свідчить значне поширення письменності в українському суспільстві. Оскільки писемна українсько-
білоруська мова мала статус державної у Великому князівстві Литовському, то нею повинні були володіти не
лише державні урядовці (насамперед писарі), а й решта представників суспільної верхівки. Священики, так
само як і ченці та низка світських осіб, у цей час фігурували як переписувачі книжок. Володіли українсько-
білоруською мовою й окремі шляхтичі, про що свідчать їхні підписи та дарчі записи в документах. Важливо
наголосити, що письменність була поширеною й серед жінок-шляхтянок.

Оскільки кожен більший монастир був одночасно й осередком книгописання, то він потребував і письменних
ченців — книжкових майстрів, які здобували освіту, як правило, при тих самих монастирях. Такий осередок у
першій половині XVI ст. існував, зокрема, при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, де вчився дяк
Васько, про що він згадував 1563 p. Приблизно у той самий час навчався у свого батька, вчителя школи і
архімандрита Зимненського монастиря на Волині, переписувач "Номоканона" 1565 р. Федір.

Монастирська освіта, однак, велася відповідно до усталених звичаїв, її організаційні форми не

регламентувалися. Характер викладання повністю залежав від рівня освіти та доброї волі ченців, які навчали
дітей і дорослих.

Як і раніше, початкове навчання було сферою діяльності дяків, паламарів та уставників, яких з часом стали
називати також "бакалярами" або "дидаскалами". Є окремі згадки про те, що вчителі отримували за свою
працю винагороду — грошима або натуральними продуктами.

В історії нашої країни XVI-XVII ст. були періодом складних економічних перетворень і політичних подій, коли
міцніла і розвивалась Російська держава, а на Україні точилася боротьба народних мас проти феодального,
польсько-шляхетського поневолення і католицизму. Визвольні селянські війни під керівництвом Богдана
Хмельницького закінчилися великою за своїм історичним значенням подією – Переяславською радою, яка в
січні 1654 року прийняла рішення про возз’єднання України з Росією. Рішення Переяславської ради
знаменувало здійснення споконвічних прагнень та сподівань українського народу і було поворотним етапом в
його історичному житті.

У підготовці цього історичного акту певну роль відіграли братства і створенні ними освітні заклади. Перше
братство у Львові в 1449 році, а потім і в інших містах і селах України. Братства об’єднували ремісників, селян,
запорізьких козаків, купців і навіть українських магнатів. Братства створювалися для боротьби проти польської
шляхти та уніатів, а також проти необмеженої влади церковних феодалів.

У своїй боротьбі братства широко використовували школи, друкарні і молодіжні організації – «Младенческие
братства». Особливу увагу вони приділяли створенню шкіл, серед яких найвідомішими були: Львівська (1586),
Віленська (1592), Мінська (1592), Дубнівська (1604), Замостівська (1606), Брестська (1615), Київська (1615),
Луцька (1624), Полоцька, Могилівська, Кам’янець – Подільська, Вінницька та інші. Вищі вчителі братських шкіл
були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грамматику словянского язика» (1596),
Мелетій Смотрицький – «Грамматику словенскую» (1613). Про досвід роботи братських шкіл України знав
великий чеський педагог Я.А. Кменський.

Діяльність братства мала такі напрямки: охорона благочестя та порядку, благоустрій братства і боротьба за
національну самостійність, охорона православ’я. Останній напрямок діяльності братства не вказувався у
статутах із цілком зрозумілих причин. Можливо, це дало привід багатьом дослідникам розглядати братства як
мирні організації. Але відомо, що кожен, хто вступав до братства, складав присягу («цілували кожен за всіх і
всі за кожного чесний хрест») стояти за православну віру «до останньої краплі крові», «до останнього подиху».

Братські школи – це українські національні навчальні заклади в XVI – XVIII ст.

Вони почали створюватися у 80 – х роках XVI ст.; їх організовували й утримували церковні братства з метою
зміцнення православ’я. Першу братську школу заснувало Успенське братство у Львові (1586). За її зразком
створювалися братські школи в різних містах України. В першій половині XVII братські школи засновувалися і в
деяких селах.

Братські школи були двох типів: елементарного та підвищеного, які докорінно відрізнялися від інших існуючих
шкіл, приміром, протестантських, католицьких, православних монастирських та національних: єврейських,
вірменських тощо. Предмети у цих школах викладалися рідною мовою, вивчалася антична література,
філософія, розвивалися розумові здібності учнів, певною мірою — демократизація.
Оновлення церковного життя проходило під акомпанемент реформаторських новацій у сфері шкільної освіти,
на архаїчність якої ще на початку XVII ст. гірко нарікали ранні полемісти, а безкомпромісний Іоан Вишенський,
опонуючи їм, викрешував громи й блискавки на латинську злоковарну мудрість, зачерпнуту з граматик,
риторик, діалектик і прочих коварств тщеславних, діавола вмістних. Початок реальному компромісу між
візантійсько-слов'янською просвітницькою традицією і латинськими науками, як уже оповідалося, був
закладений в Острозькій колегії, де вперше до практики кириличної освіти з арсеналу шкільних премудростей
Заходу впроваджено сім вільних мистецтв – граматику, поетику, риторику, арифметику, геометрію,
астрономію, музику. Поєднання греки та церковно-слов'янської мови з латиною на тлі супутнього викладання
елементів філософії і теології надавало острозькому починанню характер круто реформаторський.

У сліди Острозької колегії пішла й найавторитетніша з братських шкіл – Львівська, організована наприкінці
1585 р. як грецкая и руская ведле стародавних обычаев и порядков, однак уже з 1593 р. переорієнтована на
викладання латини й циклу семи вільних мистецтв (грамотою Константинопольського патріарха Єремії
тутешній братській друкарні дозволялося також видавати книги, училищу потребные, сиріч граматику, піїтику,
реторику, філософію).
4. орнаментація рукописів. Особливості датування рукописів 15-18 ст
Починаючи з 15 ст. на Русі паралельно існували два типи письма: півустав і скоропис. Півустав застосовували
при переписуванні книг, а скоропис – при укладанні грамот, договорів, писцевих і переписних книг,
чолобитних та ін документів. Від 17 ст. скорописом як прискореним засобом писання, користуються і при
переписуванні книг. У цей час розвивається пд.-зх. (київ.) скоропис, для якого характерне зв'язане написання
сусідніх літер та різновиди написання однієї і тієї ж літери залежно від того, поряд з якою вона написана і
поєднується в процесі письма. Принципово змінюється і заг. вигляд письма. Замість рівного рядка приблизно
однакових за розміром літер, з'являються такі, кінцівки яких виходять за межі рядка вгору і вниз. А скоропис
2-ї пол. 17 ст. відрізнявся великою кількістю варіантів однієї й тієї самої літери, через що його важко
прочитати.
Скоропис - вид кириличного письма, що виник з напівстатуту у другій половині XIV в. [1], вживається
зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої в XIX в. з'явився сучасний рукописний шрифт.
Характеризується яскраво вираженим каліграфічним характером, округлістю букв, плавністю їх написання,
великою кількістю розчерків, лігатур і скорочень. Зазвичай має дрібне очко рядкових і довгі виносні елементи
з розчерками, а також великі прописні. Скоропис насилу піддається переробці в складальну форму через
великої кількості розчерків і лігатур. Букви скоропису, частково пов'язані між собою, відрізняються від букв
інших видів листи своїм світлим шрифтом. Букви значною мірою виконувалися з подовженнями.
Порівняно з напівстатутом, скоропису притаманне:
скорочення слів; винос букв наверх рядка; пропуск етимологічних -',-ь; в цілому спрощення правопису;
відсутність великого юса Ѫ, грецьких букв, діакритичних надрядкових значків придихання і наголоси;
варіація форм букв, залежно від їх сусідства; з'єднання букв у слові; розмашисті розчерки пера.

Унормування літер і стилю письма привело до того, що наприкінці 18 – на поч. 19 ст. у скорописі виділилося
два види письма: академічне (повільне, урочисте) і канцелярське (прискорене, із нахилом, нажимом й
округлими літерами). З'явилися в цей час і розділові знаки, і особливості орфографії.
Гол. умовами появи писемності на східнослов'ян. теренах було утворення Київ. д-ви та поширення
християнства серед місц. населення. Саме держава була осн. замовником творів письма, оскільки писемність
була необхідна в діловодстві канцелярій, усієї адм. системи для фіксації держ. законодавчих актів, міжнар.
договорів, податкових документів тощо.
Дослідники мовної к-ри києворус. д-ви аргументують наявність у Києві та околицях місц. говірки – койне, на
основі якої, на думку С.Висоцького, і сформувалася києворус. писемна мова, яка згодом стала державною.
Центрами писемності в Києві були Софійський собор, Києво-Печерський та Видубицький монастирі. Саме
при Софійському соборі виникли перші оригінальні твори києворус. літератури, такі як "Слово о Законі і
Благодаті" митрополита Іларіона.

Україні найбільшого поширення набули рослинні орнаменти, натомість нововізантійський та

стародрукарський були найменш вживані.
В орнаменті візантійського стилю (перша половина ХІ-ХІІІ ст.) використовувалися рослинні та геометричні
мотиви. В його основу покладено малюнок трипелюсткової квітки крини (лілії). Квіти мали пелюстки різної
величини, їх компонували в кола й овальні форми. Візерунки виконували щільними фарбами з додаванням
золота, яким обводили пелюстки квітів і пагінці. Геометричний орнамент складався з різних геометричних
фігур, зокрема ромбів і трикутників, а також знаків, парних дужок, східчастих візерунків. Рослинний і
геометричний візантійський орнаменти були використані при оформленні Остромирового Євангелія (1056-
1057), Ізборника Святослава (1073).
У другій половині ХІІІ-ХІV ст. в художньому оформленні книг користувалися переважно орнаментом
тератологічного стилю. Він будувався на основі злиття зображень чудовиськ і декоративних мотивів
плетінчастого та рослинного орнаменту. В українських рукописах тератологічні орнаменти
використовувалися скромніше, ніж у манускриптах південних слов’ян. Проте в українській рукописній книзі
зооморфні композиції були більш ускладнені. В зображенні драконів, змій, грифонів та інших фантастичних
істот з’являється внутрішнє напруження: «вони ніби намагаються звільнитися від плетінчастих пут і
динамічно протистоять один одному» [С.138].
У кінці XIV - першій половині XVI ст. майстри рукописної книги використовували орнамент балканського
стилю, для якого характерне геометричне стрічкове плетення з елементами стилізованих прикрас рослинного
характеру. Цей орнамент був запозичений у майстрів рукописної книги Сербії та Болгарії. У середині ХV ст.
серед книжкових прикрас плетінчастого характеру найчастіше використовували заставки з округлих
геометричних форм так званого циркульного орнаменту, які нагадували коло або цифру «8».
Орнамент нововізантійського стилю (кінець ХІV – початок ХVст.) був створений на основі заставок
візантійських рукописів Х-ХІІ ст., виконаних геометричним орнаментом у поєднанні з рослинно-квітковими
мотивами. Яскраво розфарбовані декоративні елементи в заставках компонувалися з численними
перегородками. Проте цей орнаментальний стиль не набув в Україні поширення.
Орнамент стародрукарського стилю (перша половина ХVІ – початок ХVІІ ст.) виник на основі
ксилографічних орнаментально-декоративних прикрас друків Івана Федорова. Цей стиль орнаменту вплинув
на оздоблення рукописів лише частково.
Орнамент розвиненого рослинного стилю набув поширення в кінці ХV-ХVІІ ст. Спочатку в українських
рукописах рослинний орнамент використовували мінімально: спрощені рослинні елементи лише доповнювали
тератологічні і плетінчасті заставки, ініціальні літери. У кінці XV – початку XVI ст. рослинний орнамент
почав ускладнюватися. Рослинні прикраси почали з’являтися на книжкових полях, інколи прикрашали
текстові стовпці на сторінках. В українських рукописних книгах були присутні три різновиди рослинного
орнаменту: готичний, ренесансний, бароковий. Готичний орнамент не набув широкого розповсюдження.
Натомість у першій половині ХVІ ст. інтенсивно розвивався ренесансний орнамент. А починаючи з ХVІІ ст.
орнамент української рукописної книги набув барокового характеру. Майстри зображали рослини не
натуралістично, а узагальнено, прагнучи розкрити з їхньою допомогою підтекст книги.