Листування Симона і 

Полікарпа (20-ті рр. XIII ст.) як основа «Києво-

Печерського патерика»

Провідним є топос віри у пам’ятці «Патерикъ Печерскый». Фактично

твір перебуває на межі двох періодів давньоруської літератури – Високого і
Пізнього Середньовіччя, а також на межі київської та північно-східної,
володимиро-

суздальської літератур. Його виникнення на початку ХІІІ ст. було зумовлене

суто духовними і літературними чинниками, а не суспільно-політичними
подіями.

В. Істрін називає твір лебединою піснею старого київського періоду.

Патерик має власну концепцію викладу матеріалу, принцип організації

тексту. В

основі «Патерикъ Печерскый» лежить художній витвір двох ченців Києво-

Печерського монастиря – єпископа Симона та ченця Полікарпа. Вони жили у

Києво-Печерському монастирі. Симон був старшим учителем Полікарпа,
його наставником. Їх єднала велика дружба і, можливо, родинні стосунки, як
припускає Н. Протопопов [370, с. 64]. Спочатку Симон був ченцем Києво-
Печерського монастиря, а коли Юрій Всеволодович став великим князем
Володимирським, він відділив своє стольне місто від ростовської єпархії.
Наприкінці ХІІ ст. Симона було переведено на посаду ігумена
Рождественсько-Богородицького монастиря у Володимирі, а 1214 р. він став
єпископом володимирським і суздальським. 1219 р.

Симон освятив церкву Різдва Богородиці у своєму монастирі, а 1225 р.

– храм Пресвятої Богородиці у Суздалі. Помер Симон 1226 р. Спочатку був
похований у володимирській соборній церкві, а потім його мощі, відповідно
до заповіту старця, було перенесено до Києво-Печерського монастиря.
Далеко від рідного монастиря Симон сумував. Він писав Полікарпу, що
рідний монастир для нього дорожчий за всі єпископські кафедри, закликав
його
увічнити славу Києво-Печерського монастиря і його подвижників. Свою
працю Симон розпочав із опису історії заснування церкви святої Богородиці
у Печерському монастирі, оскільки у Суздалі він зустрівся із родом варяга
Шимона,

котрий, за переказами старців Києво-Печерського монастиря, брав активну

участь у справі побудови Печерської церкви, він дав Антонію і Феодосію
золотий пояс і вінець. Цей лист було написано до 1222 р. Симон зазначає, що
Полікарп може знайти подібні розповіді у житіях Антонія і Феодосія. Потім
Симон починає писати житія подвижників: 9 оповідань з життя 11
печерських (Євстратія, Никона,

Кукши, Пімена, Афанасія, Святоші, Еразма, Арефи, Тіта та ін.) ченців із

різноманітними повчаннями. Полікарп вважав себе начитаним, мудрим,
достойним сану ігумена. Двічі він отримував цей сан, але не приживався у
монастирях і повертався назад. Його покровителька – дружина князя
Ростислава Верхуслава – писала до Симона і просила, аби він посприяв
призначенню Полікарпа на посаду єпископа у Новгороді чи Смоленську. Але
Симон не зробив цього, закликаючи Полікарпа залишитися у рідному
монастирі. Полікарп написав Симону листа, де жалівся на неналежне
ставлення до нього у Печерському монастирі. Тоді Симон вирішив дати
Полікарпові належні повчання, що зробив

1225 р., додавши до листа житія печерських подвижників із повчальною

метою.

Таким чином у Симона вийшло дві редакції його праці – первісна, без
особистого елементу, без докорів Полікарпу, і друга – з повчаннями,
адресованими особисто Полікарпу. Ігумен Печерського монастиря Акиндин
умовляв Полікарпа описати житія подвижників. У відповідь Полікарп
написав листа до Печерського ігумена Акиндина (1214–1231 рр.) і ще 11
оповідань про 13 ченців. Можливо, це була лише літературна форма твору, а
не автентичне листування, бо Полікарп і Акиндин жили в одному монастирі,
потреби листуватися у них не було. Пізніше ці два твори було об`єднано,
додано до них інші матеріали про Печерський монастир. Таким чином постав
патерик як збірка оповідань про життя ченців,

описи визначних епізодів із цього життя.

 Структура пам’ятки, її  джерела, нові редакції як наслідок переосмислення

тексту крізь  призму барокової естетики.

До Патерика увійшли твори, присвячені історії Києво-Печерського

монастиря, його ченцям, подвижникам і святим, він є цінним джерелом для
вивчення історії середньовічної України. Текст Патерика неодноразово
перероблювався і вдосконалювався, не втрачаючи при цьому своєї
генетичної пов'язаності з оригіналом. Автори пам'ятки прагнули показати
читачеві всю велич духовних устремлінь своїх персонажів, їх смиренність і
жертовність, боротьбу з підступами бісівських сил. Центральною для
середньовічних агіографів стала ідея утвердження київської релігійно-
містичної традиції як духовного осердя українства, могутньої зброї у
боротьбі з ворожою ідеологічною експансією. Зважаючи на складні
суспільно-політичні реалії тих часів, ця ідея починає набувати виразного
антикатолицького забарвлення. В „Історії української літератури” М.
Грушевський справедливо зауважував: „Не „Слово о полку Ігоревім”, не
„Закон і благодать”, не літопис, а Патерик став тим вічно відновлюваним,
поширюваним, а з початком нашого друкарства — неустанно
передруковуваним твором старого нашого письменства, „золотою книгою”
українського письменного люду”.

Формування основного тексту пам'ятки дослідники відносять до другої

половини XI — першої половини XIII ст. Воно нерозривно пов'язане зі
становленням давньоукраїнського літописання, але автори враховують і
досвід вітчизняної агіографії, а деякі сюжетні мотиви твору науковці
пов'язують із перекладними агіографічними пам'ятками — Синайським,
Скитським, Єгипетським патериками. В основу твору лягло листування між
ченцем Києво-Печерської лаври Полікарпом і володимиро-суздальським
єпископом Симоном. Полікарп був незадоволений своєю скромною роллю в
монастирі й написав листа своєму другові Симону, в якому скаржився, що
його принижують, зневажають його талант. У листі — відповіді Симон навів
декілька оповідей з життя печерських ченців, які стали святими завдяки своїй
смиренності та постійній праці. Оповідає Симон також і про історію
спорудження Печерської церкви, прикрашання її іконами, про чудеса, що
сталися під час цих подій. Лист Симона дуже вплинув на Полікарпа і той
доповнив його низкою інших оповідей. Пізніше писання Симона та
Полікарпа були об'єднані; на думку російського літературознавця О.
Шахматова, цей текст було доповнено літописним „Словом про перших
чорноризців печерських” (йдеться про оповідь, яка вміщена у „Повісті
врем'яних літ” під 1074 р.). Структура Патерика незамкнена, рухлива, що
дало можливість пізнішим авторам вносити зміни до тексту.

Києво-Печерський патерик складається з різних за жанром творів — житій,

похвальних слів, зразків полемічної прози. Найдавніший з відомих нам
списків Патерика датується 1406 р. і належить до Арсеніївської редакції
твору. Цю редакцію пов'язують із діяльністю тверського єпископа Арсенія,
який був вихідцем із Києво-Печерської лаври. Тут простежуються певні
зміни у структурі твору — поява служби й похвали Феодосію Печерському,
зміна порядку викладу матеріалу та ін. 1460 р. у Києво-Печерському
монастирі створюється так звана Перша Касіянівська редакція твору, через
два роки — Друга. Ці редакції внесли посутні зміни у структуру твору.
Основною одиницею тексту стає „слово” — сюжетно замкнена частина
твору, пов'язана з його загальним змістом. У Першій Касіянівській редакції
вирізняють 35 слів, у Другій — 38. Послідовно дотримано принцип
хронологічного розташування частин твору. Виразно простежуємося значне
оновлення топіки пам'ятки, у „словах” вирізняються своєрідні метафоричні
звороти, порівняння. Як цілісний твір Києво-Печерський патерик включено
до „Великих Четых Міней” митрополита Макарія (перша половина XVI ст.).

Активне звертання давньоукраїнських книжників до києворуської спадщини,

в тому числі і творчу переробку вже наявних редакцій Патерика, зумовила
доба Бароко. Виразними бароковими рисами позначені виданий
польськомовний „Патерикон” С. Косова (1635) та рукописна редакція Й.
Тризни. Головними композиційними одиницями тут стають житія, житійні
оповідання, спостерігається метафоричне переосмислення традиційних
сюжетів, посилення нарративних елементів. 1661 р. у Києві виходить друком
„Патерик або Отечник Печерський...”. Ймовірним ініціатором цього віщання
науковці вважають архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля.
Твір фактично став підсумковим для всієї давньоукраїнської агіографії. Його
текст двічі перевидавався (1678,1702), а агіографічні розділи увійшли до
складу „Четых Міней” Димитрія Туптала.

Пам’ятка в оцінці І. Франка, М. Грушевського

Українським літературознавством засвоєння Києво-Печерського Патерика
розпочалося з праць О. Огоновського, І. Франка, М. Грушевського, М.
Возняка.

О. Огоновський в "Історії літератури руської" (1887) подає відомості про

історію створення пам'ятки, говорить про те, що ченці переказували легенди
мовою, зрозумілою народові, зачіпає й питання пізніх варіантів твору [53:15,
27, 287].

І. Франко в статті "Южноруська література" зі словника Ф. Брокгауза та І.

Ефрона (1904) ставить Києво-Печерський патерик на перше місце серед
найоригінальніших вітчизняних агіографічних творів легендарного характеру
[69]. У "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." (1910)
вчений розглядає твір як наслідувальний [70].

М. Возняк в "Історії української літератури" подає історію постання

пам'ятки, її основні редакції, вказуючи, що "під літературним оглядом
оповідання Симона і Полікарпа відзначаються простотою і свобідні від
риторичних прикрас" [16:166]. Дослідник відзначає "літературні позички" з
візантійських джерел, що містяться в патерику, однак підкреслює, що
"перекази Києво-Печерського патерика малюють нам ту висоту духовного
підйому, на котру були здатні тодішні українці" [там само].

На думку М. Грушевського, яку він висловлює у своїй "Історії української

літератури" (1923), "…з нашої старої писаної літератури ні один інший твір
не зостався в такій постійній пам'яті, уживанні і лектурі не тільки чернечій, а
й світській, як Печерський Патерик… Завдяки тому, що Печерський
монастир був найбільш тривкою й сильною інституцією, яка вижила всі
тяжкі пертурбації переходової доби, сей пам'ятник його святості і
провіденціальної ролі на Україні-Руси вижив теж з ним разом,
підтримуваний печерськими книжниками в можливій популярності й
неприступності" [22:104]. Хоча дослідник указує на важливу роль Патерика в
історії розвитку української літератури, він, проте, зазначає: "Можемо
нарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу літературу і культуру, що вона
не вложила в руки нашого громадянства твору кориснішого з соціального й
інтелектуальнішого погляду, - більш життєвого, більш соціального, ніж сей
доморідний відгомін півзньовізантійської монахоманії" [22:106]. Вважаючи
двома найпопулярнішими українськими книгами Києво-Печерський патерик
і "Кобзар", М. Грушевський протиставляє ці два твори старої й нової
української книжності: "Наскільки одна книга була повна живого й
інтимного зв'язку з переживаннями людини, настільки друга була мертва й
відірвана від життя; наскільки одна перейнята гуманністю і соціальністю,
настільки друга забита узько релігійним і аскетичним світоглядом; наскільки
одна підіймала активність і соціальну енергію людини, настільки друга її
понижала" [22:106]. Попри таку невисоку оцінку, М. Грушевський сумлінно
аналізує історію виникнення пам'ятки, різні редакції твору та зміст
"повістей", які складають Києво-Печерський патерик.

Роль   житій   Нестора,   Симона   і   Полікарпа   у   структурі «Києво-

Печерського патерика».

У складі патерика знаходимо твори трьох різних авторів: єпископа Симона,

ченця Полікарпа і Нестора Літописця. Симон був пострижинцем Печерського
монастиря, згодом став ігуменом монастиря Народження Пресвятої
Богородиці, а потім з 1214р до 1226р був єпископом Володимирським і
Суздальським. За джерела до своїх творів Симон мав, як і сам свідчить
„Житіє Антонія Печерського“, „Житіє Феодосія“, Ростовський літопис,
монастирський Синодик.* Досить широку начитаність виказує він і в
перекладних пам'ятниках староотецького письменства: „Паренезіс“ Єфрема
Сирина, „Ліствиця“ Івана Ліствичника, Скитський патерик та інші. Відносно
Полікарпа ми з певністю знаємо лише те, що він був чернець печерського
монастиря і сучасник Симона. Бажаючи підвищення, отримання вищого
сану, Полікарп постійно турбується і бунтує. Княгиня Верхуслава-Анастасія,
дружина Ростислава Рюриковича, клопочеться за нього перед єпископом
Симоном, теж колишнім ченцем Печерського монастиря, просячи для
Полікарпа єпископської кафедри в Новгороді, Смоленську чи в Юр'єві.
Симон направляє Полікарпові послання в якому засуджує честолюбність і
пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для
подвижництва і замінити його не може ніяке інше місце, навіть його,
Симонова кафедра. Для прикладу він наводить розповіді про печерських
подвижників монастиря, історію побудування Печерської церкви, немовби
оформлюючи окремий твір. Полікарп пише послання у відповідь, в якому
погоджується з думками Симона і сам вирішує уславити свій монастир і його
колишніх мешканців. Він пише своє послання, нібито до Акиндина –
наставника монастиря, в якому розповідає про життя подвижників. З
певними тенденціями, подекуди ж і з ясним бажанням ідеалізувати
печерських чорноризців, автори патерика зібрали в ньому оповідання про
життя найславетніших членів монастирської громади, наслідуючи готові
зразки – східні патерики та окремі житія, в перекладах з грецької мови,
відомі вже на світанку літературного життя.

Поетика патерикових новел.  Мотив  чуда  в  новелах  про Алимпія-

іконника,    Агапіта-лікаря,    Прохора-Лободника,   Мойсея-угрина та інших.

Основною композиційною одиницею твору стає патерикова новела. Виразно

окреслюються в структурі тексту дев’ять сюжетних елементів: розповіді про
Онисифора та його духовного сина, котрий потай провадив розпусне життя,
про побожних ченців Євстратія, Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу
Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

Сюжети трьох новел побудовано на взаємодії двох центральних персонажів.

Онисифор дістав за свої чесноти дар прозірливості, але не розпізнав грішника
у власному духовному сині. Коли ж після смерті останнього відкрилися його
провини, Онисифорові тричі являється Антоній і спершу сповіщає про
покару, а потім – про розгрішення померлого. Пимен, провидівши
мученицьку смерть Кукші, помер водночас із ним. Тит хоче примиритися
перед смертю з Євагрієм, з яким ворогував за життя, але той відмовляється. І
тоді немилосердний Євагрій раптово помирає, а Тит зцілюється. Як бачимо,
Симон прагне розкрити різні сторони стосунків між членами чернечої братії,
обираючи сюжети для ілюстрації ідей синівської покори (чи, власне, кари за
непокору), братньої любові, взаємного прощення.

Своєрідно перегукуються короткі новели про Еразма й Арефу, варіюючи

думку про неминучість віддяки за щиро офіруване Богові багатство,
зображуючи аналогом персонажів героя старозавітної Книги Йова, а також
використовуючи подібну сюжетну схему: втрата багатства (добровільна – в
Еразма, крадіжка – в Арефи), побивання за ним, хвороба, видіння, покута й
виправлення. У новелі ж про Миколу Святошу чесноти героя відтінює образ
лікаря-сірійця Петра.