Культова архітектура

Криму доби
середньовіччя

Історико-археологічний заповідник
«Херсонес Таврійський» розташований на
території міста Севастополь в Криму.
Музей-заповідник на руїнах античного
грецького міста Херсонес було створено
ще у 1892 році. А у 2013 році Херсонес
було внесено у Список Світової спадщини
ЮНЕСКО.
Крим — місце поєднання
найдавніших культурних
традицій. Тут можна знайти і
сліди стародавніх архаїчних
традицій, чудові пам’ятники
античного мистецтва, Крим —
місце, де на перехресті
візантійського, балканського
світів розвивалася велика
християнська культура. Тут
також збереглася могутня
спадщина арабської,
татарської і турецької культур.
Тільки пам’ятників історії,
археології і культури тут
нараховується більше ніж 4
тисячі.
Середньовічна архітектура Криму перебувала під значним впливом
різних культур, що населяли цей регіон. Протягом своєї історії
Кримський півострів був населений численними етнічними групами
та цивілізаціями, зокрема греками, римлянами, візантійцями,
татарами та генуезцями

Генуезька фортеця — фортеця в місті

Судак (Крим, Україна), побудована
генуезцями з 1371 по 1460 рік.
1. Візантійський вплив: Візантійська імперія мала значний вплив на кримську
архітектуру Середньовіччя, оскільки вона була панівною силою в регіоні в той час.
Візантійська архітектура характеризувалася використанням куполів, арок і
вишуканого оздоблення, яке можна побачити на багатьох спорудах, що збереглися в
Криму.
2. Татарський вплив: Татаро-монгольська імперія завоювала Крим у 13 столітті та
залишила свій відбиток на архітектурі регіону. Татари були відомі своїм характерним
використанням декоративної керамічної плитки, яку можна побачити в багатьох
збережених мечетях та інших ісламських спорудах у Криму.
3. Вплив готики: готичний стиль архітектури привнесли в Крим генуезці, які
заснували в цьому регіоні торгову колонію в 13 столітті. Для готичної архітектури
характерне використання стрілчастих арок, ребристих склепінь і витонченого
різьблення по каменю, які можна побачити в багатьох генуезьких спорудах у Криму,
таких як Генуезька фортеця в Судаку.
4. Печерні міста: Крим є домом для кількох печерних міст, які були побудовані
ранніми християнами, які шукали притулку від переслідувань. Ці міста були висічені
в скелях і схилах пагорбів і містили підземні церкви, монастирі та житла. Багато з цих
споруд збереглися до наших днів і є свідченням винахідливості та винахідливості
людей, які їх будували.
5. Народна архітектура: Крим також є домом для багатих традицій народної
архітектури, яка відображає місцеві будівельні матеріали, клімат і культурні традиції
регіону. Це включає використання дерева, каменю та глинобитної конструкції, а
також характерні форми даху та декоративні елементи, такі як різьблені дерев’яні
балкони та віконні рами.
Основні риси візантійської архітектури є такими:
• у плануванні культових споруд використовуються два
принципово нові типи: базилікальний і хрещато-баневий.
Базиліки — це витягнуті прямокутні споруди, інтер'єр яких
розділений поздовжніми рядами колон. Хрещато-баневий
храм має в плані вигляд хреста, над центром якого розміщено
купол;
• зовнішні контури будівлі підкреслюють просту геометрію
інтер'єра, а пластична виразність фасаду досягається за
допомогою виступівлопаток, віконних рядів і зовнішніх
галерей; з 8—9 ст. ключового значення в композиції
церковного фасаду набуває купол;
• декор зведений до мінімуму: стіни прикрашають лише
візерунки з цегли та ряди кладки, що чергуються. В інтер'єрі
важливу роль відіграють колони з різьбленими капітелями та
чудові багатоколірні мозаїки;
• вікна півциркульні, тобто завершуються півкруглою аркою.
Вони майже завжди позбавлені лиштв і прикрашені лише
обрамленням із фігурно викладеної цегли;
« основний будівельний матеріал — плинфа (плоска цегла) і
квадр (тесаний камінь). Від 8—9 ст. стає популярним прийом
«орuз mіхtum» — чергування в кладці рядів каменю та цегли.
Стіна при цьому набуває характерної «смугастості»
Історичний розвиток візантійської архітектури можна
звести до трьох основних етапів, що відповідають
відносно нетривалим періодам розквіту імперії.
Перший розквіт, правління династії Юстиніанів (518—
610 рр.), ознаменувався поширенням храмів-базилік,
іноді 5—7-навових, і розкішних мармурових палаців.
Інтер'єри будівель прикрашалися багатими
поліхромними мозаїками.
Другий етап, «золотий вік Візантії», припав на
правління Македонської династії (867— 1056 рр.). У
цей час затверджується хрещато-баневий тип храму. В
оформленні інтер'єра великого значення набуває
фресковий живопис, а колони поступаються місцем
стовпам-пілонам.
Нарешті, в епоху Палеологів, останніх візантійських
імператорів (1259— 1453 рр.),до грецької архітектури
проникають західноєвропейські та малоазійські риси
— різьблені лиштви, грановані куполи, навісні
бійниці-машикулі. Ці риси проявилися в зодчестві
одного з останніх
осколків Візантії — князівства Феодоро, що існувало в
Гірському Криму до 1475 р., і в середньовічній
архітектурі вірменських громад, розкиданих у Східній
Європі від Таврики до Галичини
Кримський півострів має багату культурну
спадщину, сформовану різними
цивілізаціями, що населяли регіон
протягом століть. Одним із найзначніших
впливів на кримську архітектуру
середньовіччя була Візантійська імперія.
Візантійська імперія, центром якої було
місто Константинополь (сучасний
Стамбул), справила глибокий вплив на
архітектурні стилі Кримського півострова.
Цей вплив особливо помітний у багатьох
церквах і монастирях у візантійському
стилі, які були побудовані в регіоні в
середні віки.

Одним із найвідоміших зразків кримської архітектури під впливом Візантії є Херсонеський

собор, який був побудований у ХІІІ столітті в місті Херсонесі (сучасний Севастополь). Собор
має купол і хрестоподібний план поверху, які є ознаками візантійської архітектури.
Архітектурне рішення: хрестовокупольний храм. Збудований у Візантійському стилі за
мотивами знаменитої константинопольської церкви Сергія і Вакха (VI ст. Н. Е..). Собор
двоповерховий, мав п'ять престолів: у нижньому храмі - в ім'я Різдва Богородиці і святого
Мартиніана, у верхньому - в ім'я св. рівноапостольного великого князя Володимира, святого
великого князя Олександра Невського і святого апостола Андрія Первозванного (так і не
була добудована).
 Ще один приклад візантійського
впливу можна побачити в генуезькій
фортеці Судак, яка була побудована в
14 столітті. Фортеця містить елементи
як візантійської, так і готичної
архітектури, що відображає
культурний і архітектурний вплив
генуезьких торговців, які контролювали
регіон у той час.

Кожну з башт названо ім'ям консула, за

якого її побудували: про це
повідомляють вмонтовані в стіну
будівель плити з геральдичною
символікою та написами
середньовічною латиною. Найбільш
неприступною частиною Нижнього
ярусу є комплекс Головних воріт. Він
включає широкий ворітний проїзд,
який з обох боків прикривають
тристінні башти та півкруглий виступ-
барбакан перед ними.
Середньовічний Херсонес (Херсон, Корсунь) був
успадкований Візантією від Римської імперії. Це
місто, як великий ремісничий та культурний
центр Кримського півострова, виконувало роль
посередника імперії у морській та сухопутній
торгівлі з Північним Причорномор'ям і
Київською Руссю. Влада Візантії у Тавриці не
була цілковитою і, по суті, лише Херсонес
залишався тут її опорним пунктом в економічній
та політичній боротьбі за
північнопричорноморський регіон. Своєю
чергою імперія захищала місто від кочівників та
інших нападників. Населення тяжіло до
Херсонеса, чим пояснюється скупчення
землеробських поселень, а потім і значних
феодальних угідь поблизу міста або на підступах
до нього
Уявлення про Херсонес як середньовічне
місто дають розкопки східного району й
північного берега, де відкриті житлові
квартали. Оборонні споруди (стіни та башти)
у припортовій та інших частинах міста
свідчать про постійну воєнну загрозу для
його мешканців. У безпосередній близькості
до міських стін відкриті залишки різних
громадських будівель, великі цистерни
одного із міських водогонів і терм X ст. Усе це
свідчить про високий рівень культури
містобудування й цивілізованості населення.
Середньовічне місто зводилося на руїнах
античного, повторюючи його регулярне
планування. Змінювалася лише розбивка
домоволодінь усередині кварталів,
перебудовувалися садиби, проте
планування вулиць залишалося
попереднім. У X—XII ст. стало можливим
помітно упорядкувати міське планування,
завдяки чому центр набуває характеру
цілісного архітектурного ансамблю.
Головна вулиця пролягала зі сходу на захід;
по обидві сторони її розміщувалися
двоповерхові будинки, що тулилися один
до одного. На нижніх поверхах більшості з Садиба середньовічного Херсонеса з
них розміщувалися крамниці. Фасади, за капличкою-усипальнею на
винятком жител найбагатших власників,
передньому плані (реконструкція О.
оформлялися досить просто.
Л. Якобсона)
Головну міську магістраль, ділячи її на майже рівні частини,
перпендикулярно перетинали поперечні вулиці, а паралельно до неї
проходили поздовжні. Головна вулиця виходила на площу, де височів
храм. Тісно забудовані житлові квартали розміщувалися з обох боків від
неї і терасами спускалися до моря та гавані.
 Базиліки Херсону
Монументальна архітектура представлена в Херсонесі культовими спорудами.
Базиліки, хрестовокупольні храми, невеликі каплиці зводилися майже у
кожному кварталі і багато в чому визначали архітектурне обличчя міста.
Зокрема у східній частині Херсонеса міститься так звана Уваровська базиліка.
Судячи з її місцеположення, розмірів та облаштування, саме вона могла бути
тим кафедральним собором, де вінчався (а також хрестився) князь Володимир
Святославич із принцесою Анною. Разом з іншими сакральними будівлями цей
храмовий комплекс займав цілий квартал.

Візантійські сліди

Уваровська базиліка
(V століття)розташована в самій
північно-східній частині
Херсонесу на високому березі
Чорного моря, вона була
знайдена в 1853 році при
розкопках графа Олександра
Сергійовича Уварова (1825 – 1884),
отримавши його ім’я.
Сама базиліка — це типова тринефна споруда, довжина храму 50 м,
ширина 22 м. Віряни входили до будівлі через троє дверей західного
фасаду, які вели в середній і бокові нефи базиліки. Західний фасад був
прикрашений критою аркадою з мозаїчною підлогою. Такі ж мозаїчні
підлоги були й в бічних нефах: яскравий геометричний малюнок з кубиків
чорного, червоного, жовтого та білого кольору, викладений на білому тлі.
На мозаїці південного нефа зберігся грецький напис чорними кубиками:
«Про молитву за Малха і всіх його рідних». Ще в 1853 році цю мозаїку було
вивезено до Санкт-Петербурга, де вона виставлена в одному із залів
Ермітажу.
Центральний неф, довжиною 36 м та шириною 11 м, був вимощений
мармуровими плитами. Центральний неф закінчувався в східній частині
храму напівкруглою вівтарною апсидою. Бічні нефи були значно нижчі й
вужчі (4 м) у порівнянні з центральним. Вони були досить темними,
оскільки не мали вікон. Колонади з одинадцяти колон відділяли нефи
один від одного.
З південного боку до базиліки було прибудовано вузьку галерею. Перед
екзонартексом знаходився широкий двір — атріум з фонтаном (так
званими фіалами) в центрі та критими галереями з боків.
З південного боку знаходилася будівля, яка поєднувалася з Уварівською
базилікою критою галереєю. Історики припускають що, це міг бути
будинок священнослужителя або резиденція єпископа.
СХЕМА
БАЗИЛІКИ
«Базиліка 1935 р.» у Херсонесі (м. Севастополь
Мальовничі руїни цього храму стали загальновизнаним символом
Херсонеса. А колись він являв собою цілком рядову культову
будівлю, типовий зразок тринавової візантійської базиліки
юстиніанової епохи, яких у Херсонесі було близько двох десятків.
На жаль, справжня назва храму невідома, тому іменують його за
датою відкриття археологами. Базиліка являла собою прямокутну
будівлю з великою півциліндричною апсидою. Всередину вели
три мармурові портали, які дивом збереглися до наших днів;
центральний із них прикрашений солярним знаком.
Внутрішній простір храму поділявся на три нави поздовжніми
рядами колон, по шість у кожному. Середня нава була
вибрукована мармуровими плитами, бічні — викладені мозаїкою;
стіни прикрашав фресковий розпис, нині виставлений в
експозиції Херсонеського музею -заповідника.
Мармурові плити підлоги виявилися уламками саркофагів
римських часів із зображеннями язичницьких богів і героїв.
 Базиліка Апостолів Петра й Павла
в Партеніті 8 ст. н. е. (відн. в 1427 р.)
 Одну з найвідоміших базилік, які збереглися
за меажами Херсонеса, було побудовано в
середині 8 ст. н. е., можливо близько 763 р.
Вона являла собою масивну споруду зі
стінами майже метрової товщини,
складеними з тесаних вапнякових блоків.
Іззовні будівля була оперезана
аркадою.Підлога базиліки викладена
геометричним візерунком із червоної та
жовтої черепиці, блакитного мармуру й
зеленуватого пісковику. Центральну наву
було відділено від бічних рядами з п'яти
квадратних у перетині стовпів-пілонів; ця
риса вказує на провінційний характер
будівлі та деякий її аскетизм.
 Вважається, що базиліку збудував сам Св.
Іоанн Готський, провідник антихазарського
повстання 780 р. У 10 ст. храм був
зруйнований і відновлений у колишніх
формах лише в 1427 р.
 Скельна архітектура Криму

«Печерні міста» Кри́му — умовна назва

вирубаних у скелях печерних
комплексів Криму з приміщеннями
культового, господарського або
житлового призначення, які
поєднуються з численними наземними
спорудами (житлові будинки,
громадські будівлі, оборонні
укріплення). Ці фортеці, міста та
монастирі розташовані у недоступних
гірських місцях з прямовисними
обривами над гірськими долинами
річок Альми, Качі, Бодрака і Бельбека.
З давніх часів племена, які населяли Крим, використовували природні переваги
ландшафту для забезпечення потреб житла, сховищ, оборони від ворогів, релігійного
культу. За описами Страбона й Плінія, саме тут мешкали дикі троглодити (з
давньогрецької: жителі печер), яких, при всій умовності свідчень, можна вважати
причетними до започаткування підземного будівництва.

Традиція спорудження печер (камер різного призначення) існувала серед місцевого

населення починаючи від мегалітичних культур (ІІІ-ІІ тис. до н. е.) до XIX ст., причому, на
думку Бертьє-Делагра й інших дослідників, вона ніколи не переривалася.

Традиція будування печер бачиться у зв'язку з кримськими мегалітичними спорудами

(менгірами, дольменами, кам'яними жертовниками, циклопічними будівлями), оскільки
тісно пов'язана з розробкою вапнякових гірських масивів. Видобування й обробка
гігантських породних брил, з яких складалися ці споруди, настільки вразили давніх
греків, що вони приписали цю діяльність циклопам, оскільки не могли уявити, як це
зробили люди.

Один з перших наукових дослідників печерних міст Г. А. Караулов писав у XIX ст.:
«Люди ці різко відрізнялись у способах будови свого житла, і вже тільки з одного
цього… вони повинні були також різко відрізнятися у всьому іншому від відомих нам
історичних народів, а тим більше, від життя народів сучасних. Тому думка мимоволі
лине до найвіддаленіших часів історії людства». Імовірно, що давнє підземне
будівництво базувалося не тільки на прагматично-функціональних засадах, а й на
особливостях культурного світогляду давніх народів, які віддавали перевагу печерам, у
житті яких гори, мегалітичні споруди, кам'яні брили відігравали значну сакральну роль.
Вивчення печерних міст свідчить, що деякі з виробок багаторазово
перероблялися й доповнювалися, а нові підземні міста часом виникали
на місці давніх поселень. Розповсюджені камери мають зазвичай дві
відокремлені в часі форми перерізу: близьку до чотирикутника (з
грубим оконтуренням стін) та склепінчасту. На контурі склепінчастих
виробок збереглися сліди прохідницьких знарядь, причому достатньо
велика відстань між борознами свідчить про зручні умови руйнування
вапнякового масиву. Цікавою особливістю є перехресні напрямки дії
руйнівного інструменту, які утворюють на стінах своєрідний узор.

Історія розбудови печерних міст пов'язана з міграцією осілого населення

з передгір'я в гори після гунської навали. У V—VI ст. в гірський Крим
перемістився й головний торговельний шлях із степу в Херсонес. На
шляху прямування торгових караванів виросли Чуфут-Кале, Ескі-
Кермен, Мангуп, Каламіта. Спільність інтересів Візантії й місцевого
населення щодо оборони рубежів імперії сприяла створенню «передової
лінії укріплень» (Прокопій Кесарійський), що доповнила печерні міста
неприступними фортецями. Поширення печерних монастирів (VII—IX
ст.) пов'язано з утечею в Крим монахів з Малої Азії та Греції (часи
іконоборства, захоплення й конфіскації майна опальних монастирів
метрополії).
 «Приморська Вірменія»
У 1071 р. Вірменське царство, що існувало протягом півтори тисячі років, було
завойоване турками-сельджуками. Рятуючись від навали, величезні маси біженців
ринулися в причорноморські землі, де вже в 12 ст. заснували цілий ряд поселень, які
згодом стали незалежними державами (Кілікія) або автономними утвореннями. До
числа таких анклавів належить і «Приморська Вірменія» — напівнезалежна
держава, створена вірменами на безлюдних землях Східного Криму. У 14— 15 ст.
вірмени розселяються звідси на північ, в українські землі, в найбільших містах яких
(Львові, Кам'янці-Подільському, Станіславі) з'являються монументальні вірменські
храми. В архітектурі вірменської діаспори 11— 17 ст. сплелися візантійські та перські
традиції, перетворені вірменськими майстрами на самостійний стиль, що
відрізняється монументальною геометрією форм і витонченим різьбленням по
каменю. Вірменське зодчество вплинуло на архітектуру середньовічного
Причорномор'я, від замків Феодоро до мавзолеїв кримських ханів.
 Монастир Сурб-Хач (м. Старий Крим),
1358 р.
Сурб-Хач (вірмен. «Святий Хрест») — єдиний на території
України повністю збережений середньовічний вірменський
монастир. Його храм, Сурб-Ншан, було зведено в 1358 р„ трохи
пізніше до нього прибудували гавіт (притвор) і дозорну вежу-
дзвіницю, а в 18 ст. комплекс доповнили масивні братські
корпуси. Храм, що займає центральну частину ансамблю, у
плані має форму прямокутника. Його стіни викладено з
тесаного каменю й увінчано плоскими трикутними
фронтонами. Прикраса храму — купол, що має
дванадцятигранний барабан із різьбленими півциркульними
нішами для вікон. Особливої ошатності куполу надають
маленькі різьблені колонки, розміщені по гранях барабана, а
також фриз, оформлений у вигляді шнурів, що переплітаються.
Дзвіниця храму — єдиний у Криму зразок кавказької дозорної
вежі: чотиригранної, зі скошеним дахом і маленькими вікнами-
бійницями.
 Церква св. Іоанна Предтечі
(1348 р.) у Кафі
Церква Івана Предтечі — пам'ятка архітектури доби Середньовіччя, колишній
вірмено-григоріанський храм 13 — 14 століть у Феодосії, на території Генуезької
фортеці. Діюча православна церква Іверської ікони Божої Матері.

Будівля складається з двох частин, зведених у

різний час. Давніший об'єм — квадратний у
плані, увінчаний восьмигранним барабаном
із вікнами-бійницями та куполом.
Розташована з боку головного входу пізніша
добудова — видовжений у плані
прямокутник, розділений стовбами на три
нави з напівциркульними склепіннями.
Біля входу — хачкари і кілька старовинних
вірменських надгробків — залишки
кладовища.
Головний зал було прикрашено фресками
(уціліли фрагменти). Ще у 1920-х роках у
вівтарній частині зберігалися середньовічні
рельєфи з зображеннями Івана Предтечі, св.
Миколая та сцени Євхаристії (зникли у
радянські часи)
Мусульманська архітектура Таврик
Загальні риси татарсько-турецької архітектури є такими:
• використання специфічних типів будівель, пов'язаних зі сповіданням ісламу:
мечеть — молитовня, мінарет — вежа для проголошення молитов, мімбер —
споруда для проголошення проповідей, медресе — релігійна школа, теккіє —
монастир, дюрбе — мавзолей;
• планування житлових будинків симетричне щодо центру, що асоціюється з
вогнищем юрти; культові будинки кубічні в плані, увінчані шатровим дахом (татари
або широким куполом на низькому барабані (турки); використовується також
планування у вигляді восьмикутника (дюрбе, мімбери) або прямокутника (медресе,
лазні) та ін.;
• фасад, як правило, являє собою єдину площину, прикрашену фігурними
віконними прорізами, дерев'яними балконами, аркадами, та іноді розписом по
штукатурці (17— 18 ст.); для татарської архітектури характерним прийомом є
облаштування широкого (до 1 м) навісу даху, прикрашеного різьбленими
дерев'яними деталями;
• декор будинків в основному представлений вставками з різьбленого каменю:
капітелями, порталами, міхрабами. В оформленні площин провідна роль належить
орнаменту — живописному, різьбленому або кахельному;
• віконні прорізи й портал декоровані двома основними типами арок: аравійською,
або підковоподібною (такою що має дугу більше половини окружності), килюватою
(стрілчастою, з відтягнутою верхівкою) і мавританською, або лопатевою (що
складається з декількох маленьких арочок); вікна часто оснащені дерев'яними
ставнями та закритими навісними балконами — машрабіями;
 Солхата (медресе)
У XIII—XIV століттях місто Солхат (нині — Старий Крим)
було політичним, релігійним та культурним центром
Криму, що був частиною Золотої Орди. Наприкінці ХІІІ
століття у Золотій Орді почався процес ісламізації
(становлення ісламу державною релігією). Одним з ханів, що
активно займались цим, був хан Узбек.У 1314 році хан Узбек
наказав побудувати у місті Солхат мечеть, яку назвали в його
честь. Пізніше, у 1333 році, до мечеті добудували медресе —
мусульманське училище.У медресе хана Узбека викладали,
як і в інших мусульманських училищах, Коран. Крім того,
вивчали арабську мову, філософію, астрономію, риторику,
юриспруденцію, логіку та арифметику. Медресе вважалось
таким, у якому навчали майбутніх священнослужителів та
вчителів початкових класів.
Медресе мало квадратну форму, всередині було внутрішнє
подвір'я, вхід до якого оздоблений різьбою. Територія
подвір'я викладена кам'яними плитами. Навколо подвір'я
знаходилися вузькі келії з невеликими вікнами, в яких жили
учні медресе. Коридори закладу також вельми вузькі. Три
великі квадратні приміщення були призначені для навчання.
На порталі медресе було знайдено напис арабською мовою.
У ньому висловлюється подяка Богові, згадується ім'я хана
Узбека, рік побудови та ім'я ймовірного автора та втілювача
наказу хана Узбека Абдуль-Азіз бен Ібрагім Аль-Арбелі