/bgogkВступ.

<<Музика, мелодія, краса музичних звуків – важливий засіб

морального та розумового виховання людини, джерело
благородства серця і чистоти душі >>.
В. Сухомлинський

В епоху духовного відродження України пріоритетна роль належить

розвитку національної системи освіти і виховання, яка має забезпечити вихід
незалежної держави на світовий рівень. Невід’ємною складовою частиною
національного виховання є музично-пісенна спадщина українського народу, його
традиції, звичаї та обряди.
Дуже часто освічена людина легко сприймає живопис, архітектуру, але
неспроможна розібрати за нотами просту пісеньку, а прослухавши музичний твір,
зрозуміти його.
Можливості формування духовного світу людини засобами музики не
викликають сумніву. Але як їх реалізувати? В якому віці можна починати музичне
виховання і як його здійснювати? З якою інтенсивністю необхідно проводити музичні
заняття? Що включати до їхнього змісту на різних етапах музичного розвитку? Як
спонукати дітей і підлітків до активної музичної діяльності, як ввести їх у світ
великого музичного мистецтва? Ці питання сьогодні цікавлять педагогів.
Головним завданням музичного, зокрема вокально-хорового виховання є не
стільки навчання музики, скільки вплив через музику на духовний світ учнів. Учитель
має розвинути чутливість школярів до цього виду мистецтва, ввести їх у світ добра й
краси, сформувати в них ставлення до музики як животворного джерела людських
почуттів і переживань.
Урок музики – урок мистецтва. Це означає, що музика визначає все те, що
відбувається на уроках: характер спілкування вчителя з учнями, методи і прийоми,
використані при поясненні музичного матеріалу, логіку організації заняття. Урок має
базуватися на закономірностях самої музики, у ньому обов'язково є своя кульмінація,
підхід до неї, завершення.
 1. Дихання.

Дихання є найважливішим елементом співацького процесу. Як відомо,

повітряний струм викликає коливання голосових зв'язок, унаслідок чого народжується
звук, який, попадаючи в резонаторні порожнини, посилюється і набуває вокального
звучання. Від дихання залежить сила звуку і всі його відтінки: краса, чистота звуку,
виразність співу.

Вказівка співакам дитячого хорового колективу: “співайте на диханні” -

занадто загальна і не створить у них, особливо на початковому етапі навчання, ясного
уявлення про те, що ж вони, власне, мають робити. Потрібно щоб вони перш за все
усвідомити, що між видихом і звуком існує пряма залежність і що саме від характеру
видиху залежить характер звука. Звук повинен бути “поставлений” не взагалі на
дихання, а саме на видих: він повинен бути включений у струмінь видихуваного
повітря. Якщо діти не можуть з’ясувати для себе достатньо точно характер звука, до
нього потрібно підійти через відчуття правильного (вільного, широкого, просторого)
видиху, без остраху застосувати в окремих випадках спеціальні вправи, і лише після
цього вмикати звук.

Вся робота над диханням у хоровому колективі повинна супроводжуватися

диригентським жестом. Характер вдиху при співові в хорі цілковито залежить від
характеру диригентського жесту. Чим еластичніша рука диригента, тим вільніше і
гнучкіше буде дихання хору. При цьому у пластиці диригентського жесту мають бути
присутніми значна енергія і сила волі. Квола, безвладна рука викличе точно такий же
кволий вдих, а потім і звук. Таким чином, у диригентському жесті повинен бути
закладений не тільки емоціональний заряд, але обов’язково і майстерний показ
техніки, характеру дихання, звука.

Занадто сильний вдих веде до форсованого нерівного звучання і підвищення

інтонації. Мляве дихання позбавляє звук барвистості і викликає пониження
інтонування. Видих завжди повинен бути економним. Для цього деякі педагоги-
вокалісти радять різноманітні вправи. Наприклад: лежачи, набирати повітря на певну
кількість секунд і рівномірно випускати його. Тривалість видиху та вдиху слід з
кожним днем збільшувати. Згодом виробляється широке, тривале дихання та вільний
видих.

Існують різні типи вокального дихання. Найбільш визнане сучасною

вокальною педагогікою так зване, грудно-діафрагматичне дихання, яке дає
можливість зробити найповніший і найглибший вдих.
Грудне дихання, при якому повітря набирається у верхню частину легенів і груди
злегка вип’ячуються вперед.
Костоабдомінальне - у ньому беруть участь нижні ребра, діафрагма і м'язи черевного
преса. (Costa - ребро, abdomen - живіт).
Співацьке дихання, як і звичайне, складається з двох моментів: вдиху і видиху.
Співацьке, порівняно зі звичайним, розмовним у 2-2,5 рази більше.
Характер вдиху, як перед початком виконання твору, так і в процесі співу
залежить від характеру твору. Для творів повільних кантиленних природнім є вдих
спокійний, глибокий. У творах швидкого темпу вдих повинен бути коротким, але
також глибоким.
Перед співом треба взяти дихання, на якусь долю секунди затримати подих, ніби
зробити опору, почати спів за знаком вчителя, економно витрачаючи повітря до кінця
фрази. Дихання береться між фразами і завжди за одну долю до початку співу.

Якщо при звичайному диханні вдих чергується з видихом незалежно від нашої
волі, то у співі дихання повинне бути цілком підпорядковане волі виконавця, бо тут
воно відіграє дуже важливу роль як основа формування співочого звука. Для співаків
важливіше значення має видих, бо завдяки йому утворюється співочий звук. Вдих
перед початком хорового співу має бути завжди організований та одночасний,
повинен відповідати характерові твору. Набирати повітря треба безшумно, не
піднімаючи плечей. Дихання, при якому піднімаються плечі, шкідливе. Таке дихання
називається ключичним, воно дуже розповсюджене у практиці. Плечові рухи
вказують на те, що повітрям заповнюється лише верхня частина легенів і такого
дихання не вистачає до кінця фрази.
Завдання вчителя - навчити школярів економно, рівно і поступово витрачати
повітря, навчити рівно “тягнути” звук.
Приклади вправ для розвитку дихання, що можуть бути застосовані в роботі з
дитячим хором.

І. Технічні вправи без співу:

Вправа 1. Коротко, але глибоко вдихнути, затримати вдих і якомога

повільніше видихнути, уявляючи, що надуваєте повітряну кулю.

Вправа 2. Коротко вдихнути і за помахом руки хормейстера довго й

уповільнено видихати з рахунком: 1, 2, 3, 4, 5. Кожного разу при повторі вправи видих
уповільнювати за рахунок збільшення ряду чисел і уповільнення темпу. Необхідно
стежити, щоб при вдиху діти не набирали зайвого повітря, оскільки це затрудняє
процес звукоутворення: створюється надмірний підзв’язковий повітряний тиск,
зв’язки піддаються зайвому навантаженню, звук втрачає еластичність, робиться
жорстким і форсованим. У цій вправі доцільно запропонувати своєрідне змагання між
І та II голосами в молодшому хорі або між групами хору, коли він співає партію на
один голос. В середньому та старшому хорах таке змагання можна провести між
групами альтів та сопрано. У цій же вправі, щоб простежити плавність видиху,
рекомендується варіювати завдання і замість чисел використовувати шиплячі та
свистячі приголосні (с, ш, з, ж).

Вправа 3. Долоні дитини фіксуються на нижніх ребрах. Короткий вдих з

обов’язковою фіксацією уваги дітей на русі ребер. Видих дуже повільний, з рахунком.
Ця вправа допоможе опанувати нижньореберне дихання. Вправу без звука можна
чергувати з вправами озвученими.

II. Вокальні вправи:

 Вправа 4. Короткий вдих при фіксації руху нижніх ребер, затримка дихання.
За помахом диригента м’яко проспівати один звук у примарній зоні і тягнути його
рівним і помірним за динамікою звуком. Цю вправу можна співати як на якомусь зі
складів з м’яким приголосним на початку (мо, му), так і на голосному звуці. Можна
здійснювати рух вгору та вниз по півтонах.

Вправа 5. Ця вправа передбачає проспівування одного із складів, можна

порекомендувати склади «ах» або «ха». Виконується вона без напруження, у зручному
регістрі здійснюється рух на півтону вище після кожного виконання. Під час пауз
відновлюється дихання, яке береться коротко ротом і носом.

Достатньо складним прийомом у техніці хорового дихання є прийом

“ланцюгового дихання”. Таке дихання є невід’ємною частиною хорошого
кваліфікованого співу, особливо у творах з тривалими музичними фразами. Специфіка
“ланцюгового” дихання полягає у тому, що в процесі співу весь хор його не бере
водночас, а лише окремі хористи поповнюють запаси повітря в різних місцях твору,
так щоб це було непомітно для слухачів. “Ланцюгове” дихання в хоровому співі дає
можливість виконати різні за тривалістю музичні фрази і навіть цілі твори на
безперервному загальнохоровому диханні. У цьому також є відмінність хорового
співу як співу колективного перед сольним.

Відпрацьовується цей прийом, в основному, через “почуття ліктя”: “сусід

зробив вдих, отже після нього можу це зробити і я”. Така почерговість дихання і
вступу відверне небезпеку виникнення звукового провалля і створить умови для
вироблення безперервного дихання хору, яке дозволить не шматувати звукову
тканину хорового твору. Використання “ланцюгового” дихання вимагає від учасників
хору певних вокальних навичок і уваги, адже особливістю цього дихання є те, що це
колективні навички, які формуються на вихованні у дітей відчуття ансамблю.
Засвоєння “ланцюгового” дихання колективом співаків слід розпочинати з
елементарних вправ на унісон, поступово ускладнюючи завдання.
 При опануванні техніки “ланцюгового” дихання слід дотримуватися певних
правил:

а) не робити вдих одночасно з хористом, який сидить поруч;

б) робити вдих по можливості у середині довгих нот, а не на межі музичних

фраз;

в) долучати свій голос після поповнення дихання непомітно, “вливаючись” у

загальне звучання хору в відповідній динаміці, що є в конкретний момент;

г) дихання брати безшумно й швидко;

д) слухати, як співають сусіди по хоровій партії, і після дихання включатися

в роботу суто інтонаційно, виконуючи художні вимоги диригента.
 2. Звуковидобування.
Важливим етапом у роботі з дитячим хоровим колективом є формування у
хористів навичок правильного звукоутворення. Атака звука , я к момент його
виникнення , впливає на характер зімкнення зв’язок, координацію роботи зв’язок і
дихання, якість співочого звука, тембр, формування голосних і приголосних.
Розрізняють тверду, м’яку і придихову атаку звука. Основною формою
звукоутворення є м’яка атака звука, яка зберігає чистоту тембру і створює сприятливі
умови для еластичної роботи зв’язок. М’яка атака звука застосовується при співі
legato. Тверда атака сприяє активному утворенню звука, і застосовується у співі non
legato і staccato. Придихову атаку звука, при нещільному зімкненні зв’язок, доцільно
використовувати при тихій звучності. Атака звука пов’язана із штрихами, тому для
вдосконалення різних видів атаки рекомендується виконувати різні вправи на штрихи
legato, non legato, staccato, в різних темпах і теситурах.
Момент звукоутворення або виникнення звука зветься атакою.Вона є одним з
найважливіших художньо-виразних засобів у співі та визначає характер звучання
голосу відповідно до змісту, характеру і структури твору. Під час атаки зв'язки
змикаються, положення гортані переходить від дихального до співацького стану.
Основними вимогами до атаки в хорі є її однотипність і одночасність. У вокально-
хоровій практиці розрізняють три види атаки:
тверда атака передбачає щільне змикання голосових зв'язок до початку
виникнення звука та їх подальше швидке розмикання поштовхом повітря, що
видихається, під впливом високого підзв'язкового тиску. Звук при твердій атаці
утворюється енергійний, яскравий, чіткий, інтонаційно стійкий. Вона часто
застосовується при виконанні творів героїчного, драматичного, урочистого характеру.
Тверда атака на початковому етапі навчання хоровому співові є найзручнішою. Вона
привчає голосові зв'язки до активної роботи, але при надмірному, форсованому
видихові може викликати жорсткий, крикливий звук. У дитячому хорі твердою
атакою слід користуватись обережно, щоб не завдати шкоди дитячим голосам.
 М'яка атака характеризується збіганням моменту звукоутворення з
переходом голосових зв'язок до співацького стану і супроводжується нещільним їх
змиканням під час видиху повітря. Вона сприяє м'якому, кантиленному, інтонаційно
чистому, тембрально забарвленому звучанню голосу. Цей вид атаки використовується
у творах спокійного, наспівного характеру, у помірних і повільних темпах, при
наявності різноманітного нюансування. Використання м'якої атаки у процесі хорового
співу є найбільш доцільним. Вона забезпечує природність процесу виникнення і
формування співацького звука, правильне, ненапружене функціонування усіх органів
голосового апарату. Проте на початковому етапі роботи м'яка атака може стати
причиною в'ялого, інертного, фальшивого інтонування.
Придихова атака визначається поступовим зімкненням голосових зв'язок у
процесі видиху. При ній прохід повітря крізь голосову щілину в момент
звукоутворення випереджає перехід зв'язок до співацького стану. Придихова атака
зумовлює досить в'ялу роботу зв'язок, неекономне використання повітря, інтонаційну
нестійкість, виникнення "під'їздів" і сторонніх призвуків. Її застосування, як правило,
свідчить про дефекти або захворювання голосового апарату (хвороба горла, вузлики
на зв'язках, загальна в'ялість зв'язок, слабкий вдих або видих та ін.). Використання
придихової атаки у співацькій практиці є вкрай небажаним.
Співацька практика затвердила, як основну, м’яку атаку звуку. Тверду атаку
потрібно застосовувати з великою обережністю, спостерігаючи, щоб не виникало
“перезамикання” зв’язок, яке породжує звук з горловим відтінком, голос втрачає
гнучкість, рухливість, еластичність, обтяжує спів у верхньому регістрі. Співакам
необхідно володіти всіма видами атаки звуку.
В учбовій практиці широко використовують різні форми атаки звуку. Так,
якщо утворюється в’ялий, розслаблений, незібраний, неточний звук, застосовують
тверду атаку. Для звільнення “затисненого” звуку з горловим призвуком
використовують різні прийоми, пов’язані з придиховою формою звукоутворення. Щоб
добитися від учня звучання наближеного до фальцету, потрібно запропонувати йому
співати тихіше з використання м’якої атаки звуку, тобто легкого приведення
голосових зв’язок одна до одної. Найбільш доцільною в хорі є м’яка атака звуку, яка
зберігає чистоту тембру і створює сприятливі умови для еластичної роботи зв’язок.
М’яка атака звука застосовується при співі legato. Тверда атака сприяє активному
утворенню звука, і застосовується у співі non legato і staccato, Атака звука пов’язана із
штрихами, тому для вдосконалення різних видів атаки рекомендується виконувати
різні вправи на штрихи legato, non legato, staccato, в різних темпах і теситурах.
 3. Тембр.
Тембр – поняття французько-грецького походження, у перекладі означає
барабан – забарвлення звука, якість, за якою розрізняють звуки тієї самої висоти і
завдяки якій звучання одного інструмента або голосу відмінне від іншого. Таким
чином, тембр – це засіб музичної інтерпретації, якісна ознака звука. Він залежить від
джерела звучання, будови органів мовлення та величини резона- торних порожнин,
психічного стану людини, експресивності мовлення. Темброві особливості дають
змогу розрізняти на слух голоси людей, звучання різних інструментів тощо.
Тобто цій якості характерна природовідповідність. Якщо ми звернемося до
реального життя, то кожної миті відчуваємо це багатоголосся: насамперед у пташи-
ному співі, у шелесті дерев та подиху вітру, що долучаються до нього; у безупинному
русі техніки, у дзюрчанні струмків, що вливається в єдиний потік із різних джерел,
малих річок, водоспадів тощо. І кожний звук має своє забарвлення, своє звучання,
мелодію. А із них, усіх разом взятих, утворюється цілий симфонічний оркестр або
хор. Але він може бути як хаотичний, так і упорядкований за рахунок майстерного
втручання їх координаторів. Чи не те ж саме відбувається у виконавській хоровій
техніці? Адже у виконавському аспекті тембр цікавить нас як якість, що є резуль-
татом свідомого вибору співака, а не як красивий голос, що не є виразним. Тобто
природне обдарування чи талант має підпорядковуватися професійній техніці, яку
впорядковує диригент. А для цього він має володіти комплексом знань, умінь і
навичок, необхідних професіоналу для чіткої та ефективної організації хорового співу,
ефективного застосування на практиці виокремлених методів диригентського впливу
як на окремих учасників хору, так і на весь хоровий колектив.
Формування тембру пов’язано з драматургією хорового твору в цілому, але
мелодика, гармонія, фактура, ритм, фонетичні особливості даного тексту
підпорядковані певному образу. Тому в процесі розучування хорового твору від
диригента і співаків вимагається цілеспрямована вокальна робота, формування
тембрової палітри. Як відомо, кожен голос в хорі, кожна хорова партія відрізняється
певним тембром. Це так званий постійний тембр. Але залежно від змісту, від
емоційного стану співака голос набуває нових і нових відтінків. Здатність змінювати
тембр голосу, тобто володіти тембром та розуміти фарби певного твору – це один із
найважли- віших показників, характерних виконавській майстерності. Вплив тембру
на слухача, як і вплив динаміки, безпосередній та сильний. Тембр може заспокоїти,
втомити, розчулити, бути теплим і холодним, ласкавим і колючим, дзвінким і
скрипучим. Все це говорить про те, що тембр є категорією, в основному, якісною, а не
кількісною, що дає виконавцю більший простір для прояву творчої ініціативи.
Велику групу умінь і навичок, характерних техніці диригента, складають
прийоми виразного показу (демонстрації) диригентом певних почуттів, власного
суб’єктивного ставлення до тих чи інших проявів відображених у музичному творі
почуттів, моральних дій тощо. Особливо виокремлюється в цьому контексті культура
спілкування з виконавцями, культура мови, що забезпечує тембр мовлення (мова
звуків).
Колективний характер хорового виконавства визначає єдину манеру
формування звука, єдиний колорит тембру. Однакове звукоутворення в хорі – це
складне завдання, оскільки в процесі співу голосної а рот відкритий широко, голосних
о, е, у, ю рот дещо звужений, голосних е, и – розширений в поперечному напрямі, губи
дещо розтягнуті. Як у розмовній мові, так і під час вимови музичних звуків від зміни
форми ротової порожнини залежить зміна точки відбиття звукових хвиль на тверде
піднебіння – найважливішого чинника, що впливає на формування тембру.
Отже, для досягнення загального тембру необхідне єдине розуміння образу і звукового
колориту, потрібного для їх втілення, міміки, одночасного переживання. У виконавця,

який посміхається, звук набуває веселої, світлої тональності, плаксивості нададуть

опущені кутики рота. Фізіологічні особливості (роздуті ніздрі, насуплені брови,
відкриті зуби) беруть участь у відображенні засобом звука таких емоційних станів, як
різкість, злість. З метою утворення необхідного звуку й характеру його звучання
необхідно з колективом виконувати вправи. При цьому слід враховувати, що
однаковий музичний фрагмент може прозвучати ніжно, лагідно, світло, строго,
мужньо, драма- тично. Тому велику роль відіграє диригентський показ (демонстрація)
і вміння його пояснити за допомогою вербальних методів, що допоможе створити
художній образ.
4. Звуковедення.
Звуковедення – ц е характер відтворення звука . Відомі такі способи
звуковедення, як legato (суцільний спів звуків один за одним), non legato (спів звуків
окремо), staccato (щоразу нова атака для утворення звука). Штрих legato передбачає
злиту вимову голосних, при цьому приголосні вимовляються швидко і чітко, не
порушуючи цілісного звукового потоку. Засвоювати цю форму звуковедення із
школярами доцільно на творах помірного темпу, з елементами співу із закритим
ротом або на голосних. Звук має бути легким, рівним, безперервним. Фахівці
вважають legato найскладнішою формою звуковедення, тому для опанування нею
потрібні наполегливість і систематичність. Під час співу штриха non legato (не
зв’язано, не злито) відокремленість між звуками мелодії здійснюється короткочасно із
затримкою дихання перед новим звуком. При цьому безперервність звучання мелодії
зберігається. У момент затримки дихання голос швидко і чітко перелаштовується на
новий звук, який має уже готову форму, що не потребує коригування у процесі співу.
Staccato (уривчасто, відокремлено) – це спосіб звуковедення, протилежний legato. Під
час співу staccato звук виконується чітко, гостро. Приголосні вимовляються стисло,
коротко. Portamento – це спосіб виконання мелодії за допомогою легкого ковзання від
одного звука до іншого. Учитель музичного мистецтва працює над засвоєнням дітьми
кожного із зазначених способів звуковедення. Для цього краще виконувати спеціальні
розспівки, вокальні прийоми, вправи, вокально-хорові твори, які містять відповідні
штрихи. Для набуття вокальних навичок звуковедення краще співати пісні куплетної
форми, які мають прості мелодії і різні штрихи: legato, staccato. Розучуючи вокально-
хоровий твір, мелодію можна вокалізувати спочатку legato, потім staccato на певний
склад. Спів на різні штрихи активізує увагу хористів, допомагає уникнути форсування
звука. Працюючи над правильним звуковеденням, учителю музичного мистецтва
варто добирати вправи з урахуванням індивідуальних особливостей учнів, починати
роботу з примарних тонів, у мовному діапазоні. Мелодична структура вправ має
спиратись на звуки мажорних і мінорних тризвуків і гамаподібні звукоряди у межах
трьох-п’яти звуків, дотримуючись помірного темпу і сили звука. Спочатку бажано
співати на legato, адже це сприяє виробленню м’якої атаки звука, рівномірному
видиху, виробленню рівного звучання голосу, формуванню відчуття опори звука.
Вокалізувати вправу краще на зручний голосний. У наступній вправі можна поєднати
спів legato і staccato, м’яку і тверду атаку звука. У подальших вправах для вокалізації
можна долучати склади з різними голосними, сонорними і дзвінкими приголосними.
Щоб досягти правильних звукоутворення і звуковедення, учні повинні навчитися
правильно артикулювати голосні під час співу, домагаючись рівномірного і
тембрально однакового звучання голосних звуків. Округлий, прикритий звук у межах
усього діапазону голосу є ознакою академічної манери співу, відкритий – народної. За
допомогою округлого і прикритого звука можна досягти рівного звучання у регістрах.
Робота педагога над артикуляцією в хорі завжди співвідноситься зі звуковеденням,
штрихами (legato, non legato, staccato, marcato). При виконанні вправ для вироблення
штриха legato учні щільно зв’язують звуки, їх артикуляція максимально наближена,
дикція – чітка, при цьому приголосні вимовляти швидко і чітко, не порушуючи
єдиного звукового потоку. Під час виконання школярами вправ для вироблення
штриха non legato розмежування звуків здійснюється за допомогою короткочасної
затримки дихання перед новим звуком. При виконанні вправ для вироблення штриха
staccato потік звуків складає єдину лінію, атака звука виникає за допомогою поштовху
діафрагми при м’якій, гнучкій і активній реакції гортані. У співі на staccato голос
звучить легко, світло, гнучко, але не голосно.