На протязі довгого часу я нічого про нас не знав.

Вдома нас називали лемками лише в

етнічному сенсі, але в той самий час переважало дивне приваблення до Русі, в цілому,
що саме собою розповсюджувалося і на нас, дітей. Батько іноді казав, що вказував
свою національність як Русин.
*****
Ті лемки, яких розкидано по території Польщі, з часом не витримують тиску асиміляції
(як її по-доброму називають, чи не правда?)
*****
Сумно дивитися на тих лемків, що обирають "позбавлений гідності, але зручний" вихід.
Вони своєї тіні бояться! Вони міняють свої імена та прізвища (як той чоловік, який
змінював своє ім'я два рази: на Базиля та Вацлава, хоча поляки все ще кличуть його
Василь). Вони вже не спілкуються лемківською, навіть вдома. Вони і дітей своїх
навчають лише польської, чим, однак, досягають повної протилежності того, чого
хотіли. В результаті, поляки відносяться до них з презирством, а не з повагою (не
забуваючи про власну семимільйонну польську діаспору за кордоном, яка, як того від
неї очікують, зберігає свою національну ідентичність в іноземному середовищі). В той
же час, інші лемки з жалістю дивляться на тих, хто так сильно бажає ополячитися.
Супруги в таких змішаних польсько-лемківських подружжях ізольовані від обох груп
"змішаних людей", що, напевно, вважають що вони "асимілюються". Але, іноді, коли
чутно лемківську мову їх батьків, вона неприємно ріже їм слух. Іноді як почують
лемківську пісню на хрестинах, їм аж нутро вивертає. А потім, коли біль від почуття
провини, викликаного спробою уникнути власної культури зростає, вони намагаються
знайти спокій для своєї душі втопаючись в алкоголі.
Джерело: Ярослав Хунка, Лемки – сьогодні, "Для внутрішнього користування в
учбовому колі гідів на туристичних маршрутах в Бескидських горах" (Варшава, 1985)
ст. 2 та 11.
Для більшості поляків, лемки, яких вони зустрічали на заході Повернених Земель "їх"
післявоєнної країни, були лише регіональною підгрупою ненавиджених їми українців. З
цих причин багато батьків серед лемків відмовилися відправляти дітей в ті кілька
україномовних шкіл, що згодом з'явилися під польською владою. Реакцією в
особливості молодих лемків було намагання скрити свою етнічну ідентичність, якомога
більше уникати асоціацій зі сходом, говорити польською, та, по змозі, вступати в браки
с поляками. Насправді вони хотіли стати поляками.
Загальна гнітуча атмосфера в Комуністичній Польщі почала частково змінюватися
після 1956. Через рік була створена державно профінансована організація Українське
соціо-культурне товариство (УСКТ). Головною ціллю плацдарму товариства в Варшаві
та його філіалів в різних частинах країни було визначено сприяння поширенню
української культури та мови, що досягалося підтримкою народних аматорських
ансамблів, лекцій, та популярних публікацій, включно з україномовною щотижневою
газетою "Наше слово". Всі ці види діяльності були проспонсовані польським урядом,
який бачив в соціо-культурному товаристві "офіційного" представника української
національної меншини (включно з лемками) і маючого одноосібне законне право
висловлювати погляди та захищати інтереси групи.
Взагалі-то, кілька лемків були одними з ведучих активістів Українського
соціо-культурного товариства, чия газета "Наше слово" містила в собі колонку під
назвою "Лемківське слово", потім "Лемківська сторінка", написану на
Лемко-Русинському наріччі. Були також спроби створити окреме Лемківське соціальне
товариство, але спроби не увінчалися успіхами, бо як заявив головний ідеолог
комуністичної партії Польщі Александр Слав: "Кожен громадянин… має право
висловлювати свої національні вподобання; але він повинен обирати лише з тих
варіантів ідентичностей, що признаються "національностями". І тут варто зауважити,
що не існує такої нації як лемки." Максимумом дозволеного урядом було створення в
1959 Відділу Розвитку Лемківської Культури як частини Українського соціо-культурного
товариства. Очолюваний Михайлом Донським (лідер партизанського руху в Польщі під
час другої світової війни, лауреат нагород та орденів) та Павлом Стефановським,
лемківський відділ сприяв розвитку культурної діяльності, спрямованої конкретно на
лемківську спільноту в західній Польщі. Коли, в 1965, ці два активісти знову звернулися
до уряду за згодою на створення окремої лемківської організації, вони були
звинувачені в прояві "сепаратистських тенденцій", їх було звільнено з посад в
лемківському відділі та заміщено іншими лемківськими активістами, які погоджувалися
з офіційною проукраїнською орієнтацією.
Згідно з політичним напрямом польського уряду, виникло кілька лемківських
культурних активістів які, з-за власних переконань або з необхідності, ідентифікували
себе як українці. Хоча інші визнавали за краще повністю оминати дискусію з приводу
національного питання. Така обережно нейтральна позиції була обрана Піснею
Лемковини та Танцювальним Ансамблем, який був заснований в 1969 під художнім
керівництвом Ярослава Трохановського. Хоч його діяльність і була спорадичною в
1970 та 1980 роках, концерти ансамблю були дуже популярними та сприяли
підвищенню національної гордості та сприяли виникненню відчуття поваги до
карпатської культури пращурів серед молодого покоління діаспори лемків, народжених
чи вихованих в польському середовищі.
Абсолютно новою формою культурного пробудження був феномен Ватри. Це були не
дуже організовані збори молодих лемківських ентузіастів без будь-якої підтримки уряду
– та, несподівано, без втручання зі сторони влади – які зустрічалися влітку на вихідних,
щоб послухати музику на концертах, лекції, та заради інших розваг, усе це з ціллю
розповісти людям про лемко-русинську культуру та історію. Атмосфера відпочинку
нагадувала рок-фестивалі вудроцького типу на десятиліття раніше в Америці, але без
наркотиків та сексу для підвищення ефекту від музики, лемки та симпатизуючі їм
поляки досягали почуття піднесення дізнаючись більше про культуру своїх предків, під
акомпанемент вечірніх напоїв та народних пісень. Перші ватри проходили в 1983 на
схилі пагорба між двома селами в горах, у самому серці лемківського регіону. В другій
половині 1980х, щороку збиралися там від 4 до 8 тис. учасників. Це був
по-справжньому народний рух, учасники якого розуміли и згоджувалися з тим, що
лемко-русинська культура та мова є джерелом особистої гордості і їх потрібно
зберігати для майбутніх поколінь.

Карпато-Русинські діаспори, старі й нові, 1945-1989

Зміни кордонів та переселення народів, що характеризували роки одразу після другої

світової війни, створили нові Карпато-Русинські діаспори, в той самий час політичні
трансформації в очолюваній Радянським Союзом центральній Європі змінювали статус
довше існуючих діаспор. Серед цих старих і нових діаспор були і карпато-русини, які
жили в шести країнах: Україні (Галичина та Волинь), Польщі (Сілезія, Любускіє та
Померанія), Чехословаччині (Богемія та Моравія), Румунії (Багато та Марамури),
Югославії (Вожводидина та Моравія) та в Сполучених Штатах. Нові карпато-русинські
спільноти в західній Україні та західній Польщі з'явилися в результаті подій, пов'язаних
з останніми місяцями другої світової війни. Це, як ми бачимо, було результатом двох
фаз депортації між 1944 та 1947 всього лемко-русинського населення з його
батьківщини в Карпатах та перетворення його на дві діаспори: одну в Радянській
Україні та іншу в західній Польщі.
Радянська Україна (Галичина та Волинь)
Першою і найбільшою з цих двох лемко-русинських діаспор була західно-українська,
що складалася з біля 80,000 лемків переселившихся за дворічний період (жовтень
1944 та вересень 1946). Їх розмістили в різних частинах східної та південної України
(Луганськ, Донецьк, Херсонська область та інші), хоча найбільша кількість була одразу
чи через деякий час переселена в села та маленькі міста в східній половині історичної
області Галичина к півночі від Карпат: в Радянській Україні це були Львівська,
Тернопільська та Івано-Франківська область.
Багато чого відомо про лемків, яким вдалося залишитися в Польщі, в особливості про
негативне відношення до них з боку поляків після переселення в західні області країни.
Про судьби лемків в Радянській Україні після війни навпаки нічого не було відомо на
протязі довгого часу. Зі спогадів в мемуарах, опублікованих нещодавно, можна
дізнатися, що там лемків приймали не більш гостинно. Незважаючи на довготривалу
риторичну аргументацію того, що лемки – етнографічна підгрупа і невід'ємна частина
українського народу, нерідко українці в післявоєнній східній Галичині зневажали
традиції лемків і, серед іншого, їхню мову. Якщо ці люди й справді українці, чому вони
не схожі на нас? Таку поведінку галичан-українців можна було підсумувати поширеною
фразою: "Лемко-зайд нам не треба."
Знадобилося не менш ніж два десятиліття для того щоб лемки адаптувалися до
радянського середовища та зробили крок в подоланні упереджень їхніх сусідів. Десь в
1970х кілька людей ініціювали дії, метою яких було повернення відчуття гордості до
лемківської культури та зберігання деяких елементів насліддя предків для їхніх
нащадків, які народилися в Україні та сприймали її культуру. І незважаючи на не дуже
великі відстані (Тернопіль розташований приблизно в 340 кілометрах від Криниці,
серця лемківського регіону), лемки в Україні були повністю відрізані від батьківщини
своїх предків. З-за суворої охорони радянських кордонів (навіть з "братськими"
комуністичними країнами, наприклад Польщею), вони не могли навіть відвідати
карпатські села, де народилися вони самі чи їх батьки.
Частиною зусиль по відродженню культури була народна музика, перший аспект
традиційної культури, набувший поширення в Україні. Це стало можливим завдяки
створенню Хора Лемковини в 1969, в селі Рудне біля Львова та дуже успішній
концертній та звукозаписній кар'єрі сестер Байко, чий репертуар здебільшого
складався з народних лемківських пісень. Також декілька лемківських інтелектуалів
працюючих во Львові почали публікувати наукові та популярні праці про свій народ
(Іван Красовський, Петро Кохут) та створювати витвори мистецтва, в особливості
дерев'яні скульптури (Василь та Володимир Одрехівські, Андрій Сухорський), на
лемківські теми. Підтримуючи радянську національну політику, всі ці дії виконувалися з
розумінням, що лемки є регіональною підгрупою українців.
Меншу, майже невідому післявоєнну карпато-русинську діаспору називали оптанти. Це
було біля 12,000 карпато-русинів з пресовського регіону, які в 1947 за власним
бажанням обрали переселення в Волинську область (біля міста Рівне) в
північно-західній частині України. З самого початку вони зіткнулися з багатьма
труднощами. Негативне ставлення у Волині з боку радянської влади та місцевого
українського населення, як і спустошення тої частини України у часи війни, вже й так
ледве починаючої відновлюватися після голоду в 1946-47, були факторами що
спонукали більшість новоприбулих в пресовський регіон вимагати свого негайного
повернення в Словаччину. Але петиції відправлені радянському та чехословацькому
уряду були одразу відхилені, а тих, хто організовував спроби повернення додому
називали "буржуазними націоналістами" та/або "зрадниками". Кілька "ватажків" були
заарештовані радянською секретною поліцією та відправлені в трудові табори в Гулазі.
"Волинським" русинам було дозволено селитися в радянському Закарпатті, це було
хоча б ближче до Словакії. Незважаючи на це, в 1989 в Волині було ще близько 8,000
оптантів.
Що цікаво, представники пресовської діаспори ніколи не вважали себе українцями.
Насправді, більшість із них стверджували що вони словаки, що, як вони вважали,
виправдає їх повернення у Словаччину. З середини 1960х маленьким групам оптантів
було дозволено повертатися до Чехословаччини, і знову ці ре-оптанти (ті, хто згодився
на переїзд другий раз) зіткнулися з труднощами, цього разу коли вони повернулися до
своїх сіл в пресовській області, де колишні сусіди виражали невдоволення приїздом
цих неочікуваних "імігрантів з Росії" до них. В результаті більшість ре-оптантів
переїхали до великих та маленьких міст в східній Словаччині, де вони були
здебільшого асимільовані словацьким суспільством. Одним з найбільш відомих
ре-оптантів був тоді ще однорічний хлопчик, який вирос та став славетним гравцем
Національної Хокейної Ліги, Петро Бондра. Інші ре-оптанти, які в дитинстві відвідували
україномовні чи російськомовні школи в Україні, працювали в різноманітних культурних
закладах в пресовському регіоні, особливо в Українському Національному Театрі,
Українському Народному Ансамблі Дукля, Культурному Союзі Українських Працівників
– всі вони знаходилися в Пресові – та в Музеї Української Культури в Свідніку.
Чехословаччина (Богемія та Моравія)
В західніх регіонах Чехословаччини (зараз Чеської Республіки) після другої світової
війни з'явилися три різні карпато-русинські діаспори. Перша з них сформувалася в
результаті загальної політики чехословацького уряду. Як до, так і після приходу
комуністів до влади в 1948, уряд прагнув знов заселити периферію Богемії та Моравії;
це був так званий Судетенленд, з якого депортували в 1946 та 1947 близько трьох
мільйонів німців. Карпато-русини з пресовського регіону були одними з запрошених на
переселення, наприклад, в індустріальні області північної Моравії, а точніше в
чехословацьку частину Сілезії, де вони знаходили робочі місця в великих
індустріальних корпораціях, розташованих в таких містах як Острава та Фрідек-Містек.
Менша кількість людей знайшла схожу роботу на фабриках, в містах північної та
далекосхідної Богемії.
Іншою групою карпато-русинів в західних областях Чехословаччини були ті, хто
поверталися з післявоєнної Румунії. В дев'ятнадцятому столітті карпато-русини з
пресовського регіону (здебільшого з сіл Камєнка та Жарабіна в герцогстві Спіш) та з
Підкарпатської Руси (Марамошського герцогства) переїхали в низини південного
Угорського королівства. Одним з цих районів був східний Банат, після першої світової
війни анексований Румунії. Після другої світової війни, в Румунії під владою комуністів,
у банатських карпато-русинів, які майже століття тому покинули пресовський регіон
(який тим часом став частиною Словаччини), з'явилася можливість "повернутися
додому". Їх заселили не в села їхніх предків в пресовському регіоні, а в ті західні районі
Чехословаччини, в яких раніше мешкали німці. З десь 550 банатських карпато-русинів,
які прибули між 1947 та 1949 – які в той час ідентифікували себе як словаки
греко-католицького віросповідання – більшість (87 сімей) були заселені в місто
Чомутов в північній Богемії, решта (21 сім'я) – в південну Моравію, на Чехословацькому
кордоні з Австрією.
Ще одна румунська група карпато-русинів складалася з біля 500 людей з хутору Вагас
та села Тарна Маре (Тернявка) в колишньому герцогстві Угоча біля кордону з
Радянською Україною після 1945. Цю спілку переселили в декілька маленьких сіл
далекозахідної Богемії біля міста Тачов уздовж кордону Чехословаччини з Західною
Німеччиною.
З післявоєнної карпато-русинської діаспори в західній Чехословаччині ні новоприбулі з
пресовського регіону, ні переселенці з Румунії не створювали ніяких організацій. Окрім
дотримання доктрин греко-католицької церкви, вони не функціонували як громада в
часи комуністичної влади. Отже, більшість адаптувалася до свого чеського оточення,
та після міжнаціональних шлюбів вони та їхні нащадкі були повністю асимільовані
чеською культурою та ідентичністю.
Румунія (регіони Банат та Марамури)
В Румунії досі жили дві територіально відокремлені спільноти карпато-русинів. Не всі
жителі регіону Банат (в особливості прибулі з герцогства Марамош, зараз
розташованого в Радянському Закарпатті) могли повернутися до батьківщини своїх
предків. Отже, в 1970 біля 10,000 людей жили в кількох дюжинах общин на території
Банату, в селах, в яких з них складалася більшість населення (Черешне, Копацеле,
Корнуцел, Драгоміресці, Зоріле, тощо) або в найкрупніших містах регіону: Лугожи (в
особливості в передмісті Падурені) та Тімісоарі.
Була в післявоєнній Румунії і ще більша група карпато-русинів, вони жили в декількох
селах в області Марамури. Строго кажучи, марамурські русини не були діаспорою –
вони жили на цих землях століттями – вздовж верхньої частини річки Тиса та її
притоків – річок Вишова та Руськова, які були територіально прилеглими до решти
карпатської русі.
Марамурська область, анексована Угорщиною в 1940, була повернута Румунії під
кінець другої світової війни. Відновлений уряд знаходився під управлінням комуністів,
отже країна, як і її найближчі сусіди, стала політичним сателітом Радянського Союзу.
Румунська комуністична влада прийняла радянські настанови щодо національної
політики, тому карпато-русини сприймалися як підгрупа українців і до них відносилися
як до невід'ємної частини більшої української національної меншини. Тому в місті Сігет,
яке залишалося культурним та адміністративним центром регіону Марамури, з'явився
україномовний ліцей, куди відправляли дітей, закінчивших початкову школу в сусідніх
карпато-русинських селах. Біля 30,000 жителів 17 сіл області Марамури продовжували
розмовляти їх рідною русинською народною мовою, хоча як за думкою влади, так і,
здебільшого, за власною, вони були українцями.
Ще, як і в Радянському Союзі, Комуністична Румунія ліквідувала греко-католицьку
церкву в 1949, ув'язнюючи священиків та єпископів, які відмовлялися розривати зв'язок
з Римом та долучатися до православної церкви. Оскільки більшість карпато-русинів, як
в марамурському регіоні так і в Банаті, були греко-католиками, після 1949 їх та їхні
парафії примусили прийняти православ'я.
Югославія (Вожводина та Срем)
Великим винятком серед усіх карпато-русинів в післявоєнній Європі була громада з
історичних регіонів Вожводина (Бачка) та Срем, в Югославії. Як і Чехословаччина та
Польща, Югославія була заново сформована як держава, як і в двох інших країнах,
правити почали комуністи. Але після 1948 Комуністична Югославія відірвалася від
Радянського Союзу та зберегла політичний нейтралітет між сходом, на чолі з
Радянським Союзом, та капіталістичним заходом з вільним ринком. З іншого боку,
серед усіх комуністичних країн тільки Югославія запозичила радянську адміністративну
модель – союз національних республік та автономних регіонів.
Ця децентралізована структура, хоч і під ретельним контролем комуністичної партії на
чолі з воєнним героєм країни маршалом Йозефом Броз Тіто, позитивно вплинула на
різні народи країни, серед яких і русини/русняки з Вожводини та Срему. Комуністична
Югославія була федерацією, поділеною на шість національних республік. В найбільшій
з них, Сербії, в 1946 були створені два автономні регіони: Вожводина та Косово.
Більшість міст в яких жили бачки та сремські русини/русняки (Руський Керестур,
Кусура, Джурдево, Сід) були в Вожводині, і, отже, в межах Сербської Республіки. Кілька
сремських сіл біля міста Вуковар були в Кроатійській Республіці.
Комуністична Югославія під проводом Тіто не була політичним сателітом Радянського
Союзу, тому вона не повинна була приймати радянські настанови, наприклад з
приводу національності та релігійних справ, тому вожводино-сремських
русинів/русняків не вважали українцями та греко-католицька церква не була
ліквідована. Це означало що більшість югославських русинів/русняків залишалися
греко-католиками, чиї єпархії були в юрисдикції кріжевської, з головною посадою в
столиці Кроатії, Загребі.
Завдяки досить толерантному ставленню югославського уряду до різних народів,
вожводино-русинська культура процвітала. В селі Руський Керестур, традиційному
центрі з найбільшою концентрацією русинів/русняків (5,600 в 1948) у перший рік після
завершення війни були збудовані друкарня, щотижнева газета (Руське слово), та
гімназія. За наступне десятиліття з'явилися літературний та культурний журнал
(Шветлосц, 1952 - сьогодення), журнал для дітей (Заградка, 1947 - сьогодення),
щорічний альманах (Народний календар, 1957 - сьогодення) та регулярні радіо
передачі (1949 - сьогодення). Уся ця діяльність проводилася на вожводино-русинській
мові.
В 1960-х Новий Сад, провінційна столиця автономного регіону Вожводина, став
плацдармом більшої частини русинської культурної діяльності, включно зі створенням
Інституту Публікації Підручників (заснований в 1965), медіа компанії (Видавництво
Руське Слово, засновано в 1968), програми на русинському на національному
телебаченні (заснована в 1975) та лекторію (заснований в 1973) в Університеті Новий
Сад. Десятиліття потому, в 1981, лекторій було перетворено на кафедру, повноцінний
Департамент Русинської Мови та Літератури, який в той час був єдиним закладом
університетського рівня в світі, присвячений навчанню та дослідженню
карпато-русинських тем та підготовці вчителів русино-язичних шкіл регіону. Викладачі
кафедри створили поновлений стандарт літературної вожводинскої русинської мови
(Микола Кочиш, 1970-ті), була опублікована велика кількість різноманітних словників та
підручників для використання в школах та культурних закладах. У меншої громади в
Кроатії також була своя організація, в Вуковарі, Союз Русинів та Українців, в 1970-х він
видавав популярний освітній журнал (Нова думка, 1971 - сьогодення).
Незважаючи на величезний ріст в культурній та освітній діяльності, при використанні в
ній вожводинскої русинської мови, багато лідерів інтелігенції регіону були більш
схильні до української національної орієнтації. Іншими словами, вони, як і "батько
вожводинскої русинської літератури" Гавріїл Костельник вважали, що югославські
русини/русаки є найдальшою західною підгрупою українців. В той же час, з-за власних
переконань або з необхідності, вони не використовували літературну українську мову,
а підвищили вожводино-русинську народну мову до положення соціологічно
повноцінного та поважного засобу вираження культурних та освітніх прагнень громади.
Проукраїнську орієнтацію негласно підтримувала Комуністична Югославія. Це було
наслідком підходу країни до національного питання. Югославські політики
використовували – частково за радянською моделлю – трьох рівневу ієрархію для
категоризації народів. На найвищому рівні були "нації" (серби, кроати, тощо), у яких
було право на власну республіку. За ними йшли "національності", яким надавалася
різноманітна культурна та громадська підтримка, хоч вони і не жили в своїй
"батьківщині", як кроати в Сербії, або серби в Кроатії. І насамкінець, були етнічні групи
без "батьківщини" (бунєвці, цигани, тощо), які вважалися "національними меншинами" і
мали обмежену підтримку культурної діяльності з боку уряду.
В 1974, коли автономність Вожводини значно збільшилася (в багатьох аспектах регіон
став майже еквівалентним національній республіці), у русинів/русняків з'явилася
можливість стати національністю замість національної меншини. Але для цього їм
потрібна була "батьківщина". Ведучі інтелектуали громади запропонували Україну як
батьківщину. Пропозиція була прийнята, і виконавши "теоретичну" умову,
русини/русняки стали однією з п'яти національностей Вожводинского автономного
регіону. Вожводинска русинська мова стала однією з національних мов Вожводини (на
неї повинні були перекладатися всі закони та урядові публікації); русинам було
виділено додаткове фінансування культурної та освітньої діяльності; вожводинска
з'явилася на всіх публічних знаках на закладах автономного уряду. Економічний статус
вожводино-русинського населення, якого налічувалося 19,300 (українців було 5,000) в
1981, також покращився за часи влади комуністів в Югославії. Великий харчокомбінат
забезпечував працевлаштування мешканцям Руського Керестура та оточуючих
регіонів. Русини бажаючі збільшити свій прибуток могли їздити в західноєвропейські
країни як сезонні працівники, в особливості в Західну Германію. Югославська
комуністична влада не тільки дозволяла людям працювати за кордоном, що було
неможливо уявити у Радянському Союзі та його сателітах, але навіть підтримували
феномен. Обгрунтування уряду було простим: "гостьові робітники" (як їх називали в
Західній Германії) відправляли своїм сім'ям "тверду валюту" у формі сотен і тисяч
німецьких марок, що допомогало економіці Югославії.
Сполучені Штати
Кількісно найбільшою діаспорою після 1945 продовжувала бути карпато-русинська,
проживаюча в Північній Америці, в особливості у Сполучених Штатах. Велика кількість
світських організацій спілки та різноманітні східнообрядні церковні юрисдикції – багато
з яких з'явилися ще до першої світової війни – продовжували функціонування, але
вони неухильно втрачували національні особливості. Ці зміни пов'язані з розвитком їх
батьківщини в Європі та новим відношенням світських та релігійних організацій до
національної ідентичності їх русино-американських членів.
Під час другої світової війни, русини американці все ще хвилювалися за своїх братів в
європейській батьківщині. Ще якийсь час занепокоєння продовжувалось, і в 1945
голови суспільства взаємної вигоди Греко Католицький Союз були скликані до
штаб-квартири в Мунхалі, Пенсільванії, на Карпато-Руський Конгрес. Була написана
петиція, яку було подано уряду Сполучених Штатів та новосформованій Організації
Об'єднаних Націй, протестуючи проти аннексації Підкарпатської Руси Радянським
Союзом та впровадження українізації. Виявилось що Мунхальська петиція, як і кілька
наступних протестів (в 1951 і 1964) русинсько-американських організацій ніяк не
вплинули на розвиток подій в європейській батьківщині, хоч вони і співпадали з
американською зовнішньою політикою, яка під час "Холодної Війни" була все більш і
більш критичною щодо комуністичної влади та радянського експансіонізма.
Також, саме в роки "Холодної Війни" традиція тісних зв'язків між русино-американцями
та їх сім'ями та друзями в Карпатській Русі, через листування або особисті візити,
повністю припинилася після того, як Радянський Союз та його комуністичні країни
сателіти зупинили подорожі і навіть листування їх громадян з "капіталістичним
заходом". Тепер русино-американські організації більше не грали ніякої політичної ролі
і громада в цілому була відрізана від європейської батьківщини. Більш того, під час
Холодної Війни, яка ще продовжувалася на протязі 1960-х, комуністичні медіа в Європі
зображували русино-американські організації як ворогів соціалізму, а американське
суспільство мало все більше підозр щодо людей, які походили з земель під владою
"Руських Комуністів" в Сполучених Штатах. Такі настрої тільки підтримували звичайну
тенденцію молоді карпато-русинського походження приймати та асимілюватися в
американське суспільство, відкинути мову та згодом і будь-який зв'язок з європейською
батьківщиною своїх батьків і прабатьків. Символічно ця зміна була зображена
поступовим введенням англійської мови в яскраву до цього русино-американську
пресу.
Серед найбільш активних прихильників американізації можна назвати Греко
Католицький Екзархат Пітсбургу, який був підвищений Ватиканом до статусу
метрополітанської провинції з трьома, а потім і чотирма єпархіями (Пітсбург,
Пенсільванія; Пасайк, Нью Джерсі; Парма, Огайо; і Ван Нуйс, Каліфорнія). Церква
тепер офіційно називалася Візантійсько Католицькою, і якщо назва русинський –
англійською рутеніанський – і використовувалася, це стосувалося Східно-Католицького
обряду, а не етнічної групи. Англійська мова згодом замінила церковно слов'янську в
літургії та русинську народну в гоміліях, а деякі священики (з дозволу їхніх єпископів)
зняли традиційні Східно-обрядові іконостаси, які розділяли алтар від конгрегації та
додали Римсько-обрядові доповнення, такі як стаціі Христа. Все це було зроблено щоб
зробити церкви більш схожими на звичайні католицькі, тобто, щоб вони виглядали
більш американськими.
Руська Православна Церква в Північній Америці, юрисдикція якої поглинула велике
"повернення" греко-католиків в православ'я під проводом отця Алексіса Тот перед
першою світовою війною, пройшла через власну версію американізації. В 1970 Руська
Православна Церква Північної Америки стала фінансово незалежною і була
перейменована в Православну Церкву Америки. Інтелектуальне керівництво церкви та
її єпископальні ієрархи (багато з яких мали лемко-русинське походження) почали
активно деетнізувати церкву.