Козацька доба

1. Згрупуйте писемні джерела козацької доби за власними критеріями, обґрунтуйте.

2. Охарактеризуйте загальний розвиток освіти козацької доби, визначивши її

хронологічні межі.
До створення шкіл прилучилось і козацтво. Перша початкова січова школа була відкрита в
1576 p., а вже з початку XVII ст. вона існувала як монастирська школа при Самарському
монастирі. До січових шкіл відносилися заклади, які були відкриті та утримувалися на кошти
Війська Запорозького Низового. У них навчалися козацькі діти з населених пунктів паланок, а
також джури - підлітки, що бралися для виховання досвідченими козаками та військовою
старшиною з України. Юнаки-джури ходили з козаками в походи, де засвоювали суворий курс
фізичного та військового виховання.
1775 року, оточивши козацьке військо великими силами і вдавшись до хитрощів, Катерина II
заарештувала всю січову старшину, Січ розігнала, а її вождя, Петра Калнишевського,
ув’язнила у Соловецькому монастирі, де він просидів двадцять сім років. Разом із Січчю було
ліквідовано і її школу. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом з
закріпаченням українських селян наприкінця XVIII ст. при Катерині II.
Кращі риси народної педагогіки були втілені в козацькій освіті, яка формувала у підростаючих
поколінь синівську вірність рідній землі, духовність, героїко-патріотичні традиції козацької
державності, пріоритет високих лицарських якостей, пошани до старших.
Мабуть, усі пам’ятають початок чудової повісті М.В. Гоголя „Тарас Бульба”, в якій він подає
повну картину традиційної козацької освіти. Додому, в садибу запорозького полковника
Тараса Бульби повертаються з Києво-Могилянської академії (колегії) після тривалого
навчання його сини - Остап та Андрій, що набули вищої освіти, але батько негайно виряджає
їх у козацьку науку, на Січ. Пояснюючи своє рішення, Бульба каже: „Ось де наука так наука!
Там вам школа; там тільки наберетеся розуму”.
І дійсно, головним завданням козацької педагогіки була підготовка фізично загартованих,
мужніх воїнів, захисників рідного краю від чужеземного поневолення. Ідеалом козацької
педагогіки була вільна, незламна людина.

Однією з характерних рис української культури козацької доби (ХУІ-ХУІІІ сг.) була
зацікавленість суспільства у розвитку системи освіти. Як відомо, українська культура
розвивалася в умовах протистояння католицької та православної церков, коли кожна зі сторін
прагнула використати якомога більше засобів для посилення свого впливу. Як результат
такого своєрідного „змагання” за розум та душі українців стала разгалужена мережа
різноманітних шкіл.

Павло Алеппський, грек із Сирії, супроводжуючи свого батька антіохійського патріарха

Макарія III у подорожі Україною у 1654-1656 рр. відзначав у своїх нотатках культурність
українського населення: «По всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже
дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють
читати та знають порядок церковної служби та церковний спів. Крім того, священики
навчають сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».

Один із членів шведського посольства Я.Гільденбрандт у своїх дорожніх записах зауважив, що

під час подорожі до них було приставлено козака, який володів французькою мовою, а
видатний дослідник українського козацтва Д. Яворницький описує один з прийомів делегації
запорозьких козаків Катериною II, де з вітальними промовами виступило кілька чоловік,
причому один французькою, другий англійською, третій італійською, четвертий німецькою, а
п’ятий - латинською мовами.

Петро І у 1698 р. скаржився патріарху: „Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их
в обучение послать в Киев в школы”.

А.О. Скальковський, навпаки досить скептично оцінював „писемну освіченість” Запорозького

військового товариства: „Запорожжя не могло писати книжки, а вже написані з натугою і дуже
рідко читало”. Правда, він зауважував, що це не говорить про відсутність обізнаних людей,
хоча вважав, що „грамотність обмежувалася умінням читати й писати, а писемність, якщо
існувала, то лиш з-поміж січового духовенства та по канцеляріях”.

Говорячи про рівень освіченості запорозьких козаків, Д. Яворницький наводить такі дані: 1763
року курінні отамани й деякі діди дали в Коші розписку суворо дотримуватись усіх
внутрішніх розпорядків: тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилося 15 письменних.
1779 року, вже після падіння Січі, коли запорожці присягали російському престолові, то з 69
чоловік, що складали присягу, 37 виявилося освічених, а 32 неосвічених. Факт у найвищий
мірі повчальний, на слушне зауваження вченого, бо свідчить про досить високий відсоток
грамотності населення України.

Як зазначалося раніше, система освіти в Україні ХУІ-ХУІІІ ст. мала разгалужену мережу шкіл,
яка охоплювала три освітні рівні: початковий, середній та вищий. Як видно зі схеми, можна
виділити такі типи навчальних закладів:
1. Парафіяльні та монастирські школи.
2. Січові школи.
3. Братські школи.
4. Спеціальні школи.
5. Колегіуми.
6. Академії

Кошовий отаман Калнишевський дбав, аби школи мали відповідні умови для навчання й
життя, своєчасно забезпечувалися приміщенням, харчами, книгами. Вся справа освіти була
взята «на кошти війська». За традицією при розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі,
промислів, воєнної здобичі видавали «звичаєм узаконену» частину на школу. Так, за розписом
1768 року щорічного грошового утримання, яке надавалося Війську Запорозькому Низовому
російським урядом, на школярів виділялося по 3 карбованці на учня та 4 чверті борошна та
круп на школу. Скарбниця школи поповнювалась пожертвуваннями парафіян, бо пожертви на
школи вважалися доброю справою. Окрім того, школярі отримували доходи від колядування
під вікнами січового товариства та поздоровлення його на свята Різдва Христового, Нового
 Року і Христового Воскресіння. їм також видавали певну частку свинцю та пороху, які
щорічно надходили до Січі зі столиці.

3. Освіта у Запорозькій Січі: особливості її становлення.

5. Розкрийте загальні особливості навчальних закладів того часу.
7. Які наукові знання розвивались і чим було зумовлено їх поширення.

Загальне управління всіма школами зосереджувалося у руках кошового отамана.

До створення шкіл прилучилось і козацтво. Перша початкова січова школа була
відкрита в 1576 p., а вже з початку XVII ст. вона існувала як монастирська школа при
Самарському монастирі. До січових шкіл відносилися заклади, які були відкриті та
утримувалися на кошти Війська Запорозького Низового. У них навчалися козацькі діти з
населених пунктів паланок, а також джури - підлітки, що бралися для виховання
досвідченими козаками та військовою старшиною з України. Юнаки-джури ходили з
козаками в походи, де засвоювали суворий курс фізичного та військового виховання.

Біля церкви з одного боку будувався шпиталь для лікування хворих та поранених козаків, а
з іншого - школа. В січовій школі у різні часи навчалося від 20 до 100 школярів, серед яких
були і дорослі, й діти. Навчання в усіх школах на Запорожжі велося рідною мовою. Вчилися
учні читанню, співам і письму. У школі існувало «курінне управління», тобто учнівське
самоврядування, яке мало особливий, але схожий на військо громадський устрій. Школяри
обирали зі свого середовища двох отаманів—одного для дорослих, другого для дітей, і на
власний розсуд або залишали їх на цих посадах, або переобирали після закінчення року.
До козацького шкільництва належали козацькі, полкові, паланкові, січові, монастирські
та церковно-парафіяльні школи. До січових шкіл віддавали хлопчиків заможних батьків з
9 років. Ієромонах, як головний учитель, окрім наставництва, піклувався про здоров’я дітей.
Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; другий –
відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут
навчали грамоти, співу та військового ремесла. Учні утримувалися на кошти Січі. Той, хто
хотів стати козаком, служив у старого козака за джуру (слугу) – носив за ним рушницю,
вчився у нього козацької майстерності, виконував для нього всіляку роботу. Джури жили в
куренях з дорослими і відвідували січову школу.
Навчально-виховна робота запорозьких шкіл була зумовлена соціально-економічними й
політичними потребами тогочасного життя, спрямованими на підтримання життєвого,
військового і культурного рівня Січі. Так, наприклад, у Січовій школі (Чортомлинська Січ),
яка стояла на рівні кращих ораторських шкіл, учні вивчали, крім рідної й старослов’янської
латинську мову, піїтику (поетика), риторику, математику, географію, астрономію,
військову справу й інші науки. За навчальні посібники у січових школах правили Часослов і
Псалтир, було видано “Козацьку читанку”, яка відповідала духові української національної
школи.
Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи. Їх відкривали переважно у
приміщеннях, які належали церкві. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські
роботи. Дітей навчали рахувати, писати і читати. Виховання мало релігійний характер.
Школи утримувалися на кошти батьків.
З середини ХVІІІ ст. розвивається початкова освіта в Запорожській Січі. Окрім
загальноосвітніх шкіл, тут існували спеціальні школи. Спеціальна школа являла собою
школу підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.
Існувала також Головна Січова школа (1754-1768 рр.), яка за змістом і характером
навчання прирівнювалася до кращих братських шкіл. В ній вивчали піїтику, риторику,
математику, географію, астрономію, військову справу.
На Січі існували також школи музики і співу. Відомо, що Богдан Хмельницький у 1652 році
видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників, і взяв їх
під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні, куди приймали дітей, які мали
добрий слух і голос. У цих школах навчали церковного співу, готували читців і співаків для
нових церков.
Напередодні зруйнування Січі на землях Війська Запорозького існувало близько 44
початкових шкіл. У 1659 р. за часів Богдана Хмельницького на Чортомлицькій Січі було
відкрито середню школу, де викладалися піїтика, математика, риторика, географія,
астрономія, військова справа. Школа мала назву Січова центральна. У ній навчалося 50
малолітніх і близько 30 учнів старшого віку (молодиків). Подібні школи існували майже в
усіх козацьких паланках.
Своїх вихованців Кіш рекомендував в усі парафії «Вольностей Війська Запорозького».
Населенню заборонялось брати попа без погодження з Кошем. Та мешканці навколишніх сіл,
споконвіку шануючи все, що пов’язане із Січчю, охоче зверталися туди з клопотанням
прислати їм «запорозького священика».
1754 року на Січі з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була відкрита вища
школа, в якій готували полкову старшину, тлумачів (перекладачів), військових
канцеляристів для паланок.
Започаткована була також спеціальна школа “вокальної музики і церковного співу”.
Керував нею “знаменитий читака і співака” Михайло Кафізма. Тут навчали партесного
(багатоголосного) співу, готували читців і співаків для церков. У 1770 році вона була
переведена із Січі до Орлівщини (сучасне однойменне село на лівому березі річки Орелі у
Новомосковському районі Дніпропетровської області).

8. Назвіть відомих діячів української культури, одним із аспектів діяльності яких був
розвиток освіти за часів козацької доби. Обгрунтуйте.
Одним з найбільш від даних українській культурі людей був князь Костянтин Василь
Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний навчальний заклад
вищого рівня - Острозький греко-слов’яно-латинський колегіум, куди для роботи були
запрошені фахівці з раду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов’янська,
грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією “сім вільних
наук” У ній було поєднано кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення
західноєвропейських університетів. При колегіумі була створена друкарня, в якій
першодрукар Іван Федоров здійснив перевидання українського „Букваря” та видання
„Острозької Біблії”.
Важливу роль у справі розвитку освіти відіграв Петро Могила, за ініціативою якого у 1632 р.
на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерської лаври був створений новий
навчальний заклад, який дістав назву на його честь - Києво-Могилянський колегіум. В
основі 12-річного курсу навчання знаходилися “сім вільних наук” У 1-3 класах вчили основ
латинської мови, граматики, а після 5-го класу спудеї (учні) повинні були вільно володіти
латиною аж до складання промов і віршів, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи
філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику,
географію, основи наук про Землю і космос. Це, по суті, була вища світська освіта. А з 1690
р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів - від
аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні
форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів, складання екзаменів
комісії, а не одному професору, спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум
мав гуртожиток, це було рідкістю на той час. У 1736 р. у колегіумі навчалися крім українців
росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. Сучасники прирівнювали
колегіум до університетів, але незважаючи на те, що за Гадяцьким договором 1658 р. й було
надане звання Академії, нова назва юридично була закріплена лише у 1701 р. з ініціативи
гетьмана Івана Мазепи.
У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, в 1726 р. - у Харкові, у 1738 р. - у Переяславі.

9. У чому полягають особливості козацького виховання? Використовуючи цитати з

творів, проаналізуйте виховні напрямки, які окреслювались у козацькій педагогіці
Виховна робота спрямовувалася на виховання патріотизму, хоробрості, працьовитості,
любові до рідного краю. Засобами виховання було вивчення дум, козацьких патріотичних
пісень. Учні любили слухати кобзарів, які виконували похідні та ліричні пісні, героїчні думи
про подвиги українських козаків, гетьманів, видатних полководців.
У січовій педагогіці головний акцент ставився на неписані закони, які складали кодекси
лицарської честі та звитяги.
Слухаючи розповіді старих козаків, діти вчилися розрізняти добрі та погані вчинки, бути
скромними, захищати ображеного, приймати рішення, які б не суперечили спільній справі.
Значну увагу в школах приділяли естетичному вихованню: дітей учили малювати, грати на
музичних інструментах.
Виховуючи в молоді лицарську духовність, козацька педагогіка цілеспрямовано формувала в
неї народотворчі якості: етнічну свідомість і самосвідомість, гідність і честь, патріотизм
тощо. Козацькі виховні традиції допомагали формувати почуття взаємопідтримки,
милосердя, привчали турбуватись один про одного, створювати такі громадські осередки,
організації, які б об’єднували населення, спрямовували його зусилля на досягнення суспільно
важливих цілей.
Система козацького виховання передбачала такі ступені: дошкільне родинне виховання,
родинно-шкільне, підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання базувалося на культі
матері й батька, бабусі й дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє
продовження у шкільній практиці.
Запорозькі козацькі школи мали чітко виражений національний характер. Навчання у
них велося українською мовою. Вихованці вчилися читати, писати, рахувати, вивчали Закон
Божий. На Січі учні не тільки оволодівали науками і церковним співом, а й проходили
суворий курс фізичного і воєнного виховання. Козацька служба вимагала високого рівня
духовності й за-гартованості, витривалості до голоду і спеки, дощу і снігу, до від-сутносгі
харчів і питної води, що поєднувалося з вихованням моральності, лицарської честі. Молодь
постійно розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло та набувала навички у
різних видах змагань, боротьбі, танцях. Змагання проводилися з веслування, плавання,
пірнання, бігу, стрибків, кінних перегонів, стрільби, фехтування, герців тощо. Проводились
також змагання з різних видів боротьби - “Спасу”, “Гойдку”, “Навхрест”, “На ременях”, “На
палицях”. До речі, у танцях “Гопаку” та “Метелиці” також були елементи бойової
підготовки.
У непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених
запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров’я, силу і спритність. Цьому сприяло
полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслу-вання. Найбільш
відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки
тоді вони отримували звання “істинного” запорозького козака”
Козаки любили своїх витривалих і прудконогих коней, це закріплено в теплих зверненнях до
своїх чотириногих друзів («брате мій”, “товаришу мій”), у прислів’ях («козак без коня – не
козак” тощо).
Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично загартованих,
здорових, мужніх воїнів – захисників рідного краю від іноземного поневолення; виховання
українського характеру й світогляду, національних та загальнолюдських моральних
цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей, милосердя.
Яскравою сторінкою існування козацької держави є розвиток і поширення освіти серед
українців. Запорозька Січ захищала інтереси шкіл усієї України. Запорозьке козацтво активно
боролося за збереження національного характеру школи, культивувало в ній дух народності,
любові до рідного краю, свого народу, його мови, культури, звичаїв. Цьому сприяло
передусім те, що навчання в козацьких школах здійснювалося рідною руською мовою, а в
нашому розумінні – староукраїнською, яка була діловою мовою тогочасної України.
Історична доба козаччини формувала цілісну, суверенну індивідуальність, повноцінну
особистість – творця і володаря самобутніх скарбів духовності. Козацька духовність
розглядається як історично сформована система духовних багатств лицарської верстви
рідного народу, яка виробила й відобразила у своєму бутті, способі життя найвищі цінності
його національної душі, характеру, світогляду, ідеології, моралі. Складовими козацької
духовності є: козацька філософія, козацький світогляд, козацький характер, козацька
естетика, козацька правосвідомість та ідеологія.
Згідно з козацькою філософією, найвищими цінностями є людина, народ і національна
держава. Кожна людина – складова частина народу, нації; стійкість, цілісність, соборність
нації залежить від того, чи усвідомлює кожен її представник необхідність згуртованості в
міцну духовну спільноту. У козацькому світогляді провідними були ідеї Бога, України-
 Батьківщини, свободи й волі народу, збереження спадщини предків, їхньої духовності,
переконання в торжестві правди тощо. Висока шляхетність і порядність, кмітливість і
дотепність, безкомпромісність і твердість у відстоюванні правди і справедливості,
милосердя, братерська любов до друзів і товариства, вірність своєму обов’язку захищати
рідну землю – ці та інші чесноти козаків є безцінним набутком українського національного
характеру.
У процесі виховання молодь повинна була засвоїти козацьку мораль. Характерним для неї
було шляхетне ставлення до людини, батьківська турбота про підростаюче покоління,
глибока пошана до старших людей, героїзм, нетерпиме ставлення до зла й несправедливості,
скромність, висока краса вчинків і миротворча місія в житті.
Козаками був вироблений культ краси людини, її фізичної й духовної досконалості. У
козацьких родинах, громадському вихованні юне покоління привчали дотримуватися
народного звичаєвого права, зафіксованого в законах, принципах і правилах, нормах моралі.
Козацька ідеологія була покликана формувати у підростаючих поколінь суворий і крем’яний
характер, який не гнеться і не ламається перед небезпеками життя, ворожим натиском.
Ідеологія лицарів відстоювала цілісність нації та держави, культивувала родинні цінності як
найбільш глибокі й міцні, надаючи їм загальнонаціонального характеру.

4. Чи відрізнялись типи шкіл у Запорозькій Січі та у Гетьманщин.

Крім Академії в Києві, Лівобережна Україна мала ще й інші школи, які засновувалися
представниками церковної влади. Ці школи засновувалися за зразком київської. Так,
архієпископ Лазар Баранович дбає про школу в Новгороді-Сіверському й 1689 р. переніс її
до Чернігова, а один з його наступників по кафедрі Іоанн Максимович (пом. 1714) у Ї700 р.
перетворив цю школу в колегіум, який і існує потім під ім’ям семінарії аж до часів революції
1917 р. Церковна реформа, проведена Петром І на Україні (як і на Московщині), а зокрема,
видання «Духовного Регламенту», що вимагав від єпархіальних архієреїв заведення шкіл для
підготовки кандидатів священства, спричинилися до відкриття нових шкіл на Лівобережній
Україні.
В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковному відношенні
підлягала Слобідська Україна, закладає в Харкові колегіум, який нерідко називався
Академією; в 1817 р. його перейменовано в семінарію. До відкриття в 1805 р. Харківського
університету, зазначений колегіум служив головним освітнім центром Слобожанщини; серед
його викладачів свого часу був і славний філософ український Григорій Сковорода.
В 1738 р. в Переяславі заходами єпископа Арсенія Берла відкрито семінарію, що в XVII ст.
стала освітнім центром Полтавщини; тут вона перебувала до 1862 р., коли її перенесено до
Полтави. В цій семінарії Гр. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність.
До перелічених шкіл треба додати ще Слов’янську семінарію, відкриту в Полтаві 1779 р., яку
в 1786 р. перейменовано в Катеринославську; вона обслуговувала землі колишнього
Запоріжжя; з неї вийшов Ів. Котляревський.
Як сказано вище, всі ці чотири школи організовано було за зразком Київської академії; в усіх
них були (з незначними варіаціями) ті самі класи, що й в Академії; фара (1-ий клас в
семінарії), інфима (нищий клас в семінарії), граматика, синтаксис, піїтика, риторика,
 філософія та богослов’я; як видно з самих назв класів, в основі програми шкільного навчання
лежала дисципліна літератури. Різні частини цієї дисципліни — як граматика, синтаксис,
піїтика, риторика — були головними предметами в більшості класів. Чернігівська та
Переяславська семінарії на протязі першої половини XVIII ст. не мали філософії та
богослов’я, через що учні їх для придбання повної освіти мусили після риторики їхати до
Києва або Харкова. Один час у Харківському колегіумі був клас малювання і мистецтва.
Мови німецька та французька, як і грецька, викладалися в них не завжди. Це залежало від
матеріальних засобів та присутності придатних до того людей. Кожна школа залежала від
свого місцевого архієрея, який дбав про її матеріальне становище, забезпечення науковими
силами та справу освіти й виховання учнів. Через те кожна семінарія мала багато свого
індивідуального. Одноманітний характер їм надається тільки в самому кінці XVIII ст., коли
справу шкільну бере до своїх рук російський Синод.
Зрозуміло, важливим питанням для цих шкіл, як і для Київської академії, були грошові
засоби, матеріальне забезпечення. Держава на них нічого не давала, і вони існували на те, що
мали на місцях. Головним джерелом для їхнього утримання були монастирські маєтки (тому
вони й містилися в монастирях), прибутки з яких були не завжди однакові. Тому-то
відібрання земельних маєтків від українських монастирів, проведене Катериною II в 1786 p.,
було сильним ударом по школах. Правда, уряд російський призначив саме тоді певну суму на
утримання кожної з перелічених шкіл, але ж ті державні кошти не могли замінити попередніх
матеріальних ресурсів, і самі школи втрачають своє попереднє значення. Занепад наших
старих шкіл входив у плани уряду Катерини II, що нищила автономні особливості
Гетьманщини та Слобожанщини й заводила на Україні загальноросійський лад. Цариця
вважала Київську академію вогнищем опозиції російському централізму, що так яскраво
виявляється в наказах наших станів своїм депутатам в «Комісію для сочиненія проекта
нового уложенія» 1767 — 68 рр. Вона хотіла їх просто знищити, та тільки необхідність
примусила царицю переробити їх на чисто російські (спеціальні) школи для проведення тут
омосковлення і поруч з ними ще завести в деяких містах (Києві, Катеринославі, Новгороді-
Сіверському) «главныя народныя училища», що дорівнювалися нижчим класам пізніших
гімназій. Таким чином, централістична політика Катерини II поклала кінець українській
високій і  середній школі, знищила її, а натомість завела російські школи для привілейованих
станів (дворянства та духовенства), характеру «сословного», неприступні для ширших мас, з
обмеженою кількістю учнів. З голосних балачок про заснування університетів у Батурині,
Катеринославі, Києві та Новгороді-Сіверському нічого не вийшло, можливо, між іншим, і
через «склонность. народа малороссійскаго к ученію», не зовсім бажану з централістичного
погляду

6.Жіноча освіта в Гетьманщині.

Авторитетний дослідник історії українського шкільництва XVIXVII ст. К.Харлампович
вважав, що дівчата здобували освіту в міських, братських та домових школах. Бо початкова
освіта в тогочасному українському суспільстві була справою, потрібною як для чоловіків, так
і для жінок. Підтвердженням цього факту є також свідчення іноземців, які відвідували
українські землі в зазначений період.
Двічі побувавши на Україні в 1654 і 1656 роках, арабський мандрівник архидиякон Павло
Алепський залишив свідчення у своєму щоденнику про те, що "...по всій землі русів, себто
козаків, ми помітили прекрасну рису, яка викликала наш подив: усі вони, за винятком
небагатьох, навіть більшість їхніх жінок та дочок, уміють читати і знають порядок церковних
служб та церковні співи". Крім того, П.Алепський підкреслював, що " дітей у них більше, ніж
трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти..."
Подив арабського мандрівника цілком зрозумілий і виправданий, якщо розглядати наведені
ним факти в загальноєвропейському контексті, в якому панувала зневажлива до жінки
церковна ідеологія, а про поширення освіти серед жінок нижчих суспільних станів не було й
мови.
Специфіка історичного розвитку українських земель зумовила досить високий, особливо
порівняно із сусідніми країнами, статус жінки. У другій половині XVIII ст. в Україні
з'являються приватні закриті навчальні заклади — пансіонати, які утримувалися іноземцями,
переважно французами, і призначалися для навчання дівчат з привілейованих станів.
Мета пансіонату полягала у підготовці дівчинки до сумлінного виконання майбутніх
обов'язків матері та дружини. Приймали до них різних за віком дівчат із заможних родин.
Термін навчання становив 4—5 років. Перші два приватні пансіонати для дівчат були
засновані в 1779 р. у Кременчуці и. До початку XIX ст. вони вже існували у Чернігові,
Ніжині, Полтаві та Херсоні, а згодом у кожній губернії.
Інститути шляхетних дівчат (також закритий тип навчального закладу) давали своїм
ученицям релігійно-моральне виховання й закінчену загальну освіту. Спочатку термін
навчання в інституті становив 12 років. Пізніше його скоротили до 9 років, а в окремих
інститутах (Київському, Харківському) — до 7 років. До більшості інститутів приймали на
навчання з 9-річного віку. Для вступу необхідно було скласти іспит, показавши знання
початкових молитов, елементарні знання з російської та іноземної мов, арифметики, а також
мати документ, який би підтверджував дворянське походження дитини и.  В Україні інститути
шляхетних дівчат починають поширюватися лише з XIX ст. До того часу дівчата з родин
козацької старшини здобували освіту в спеціалізованих закладах Росії.
Початкову освіту з кінця XVIII ст. дівчата здобували в нижчих і вищих училищах. До
нижчих належали малі народні училища, школи грамоти та однокласні народні училища.
Підвищеним типом початкових шкіл були головні та двокласні народні училища.
До однокласних народних училищ дівчат приймали з 7-річного віку. Оскільки не було змоги
створювати окремі чоловічі та жіночі навчальні заклади, допускалося спільне навчання
хлопчиків і дівчаток, але вік дівчини у змішаних школах не повинен був перевищувати 12
років. Перебування старших за віком дівчат у змішаних класах вважалося небезпечним з
морального боку. Після закінчення навчання в однокласних народних училищах дівчата
діставали право навчатись у жіночих пансіонах та інститутах.
Метою двокласних народних училищ було дати змогу ученицям розширити й закінчити
початкову освіту. До них приймали дівчат у віці 11—14 років, які успішно закінчили повний
курс однокласних народних училищ або ж мали відповідні знання. Навчальний курс у таких
училищах тривав 5 років. Після шкільної реформи 1804 р. ці училища перетворили на
гімназії, куди приймали виключно хлопчиків.
І в пансіонатах, і в початкових школах наприкінці XVIII ст. користувались однаковими
підручниками. У більшості з них основним вважали "Книгу про обов'язки людини і
громадянина", в якій дітям роз'яснювали їхні обов'язки щодо ставлення до Бога, царя, людей
відповідно до тодішньої ідеології. В окремих закладах замість неї використовували
перекладену з німецької мови книгу І. І. Кампе "Батьківські поради моїй дочці". Оскільки
метою жіночої освіти була підготовка дівчини до вузькосімей-ної сфери родинності, зміст
освіти мав елементарний характер. У всіх типах жіночих навчальних закладів панували
словесно-догматичні методи навчання — розповідь, пояснення, читання книг, письмова
робота. Вчителі часто просто надиктовували тексти для зачитування. Такі уроки спочатку
записувались "начорно", а потім переписувались декілька разів "начисто". Вчителі
застосовували індивідуальні форми роботи у процесі домашнього навчання й колективні —
на уроках.
Отже, у XVIII ст. суспільство усвідомило необхідність жіночої освіти. В Україні почали
формуватися педагогічні концепції й теорії такої освіти.

10. Які з методів навчання козацької доби можуть викликати певний інтерес щодо
застосування їх у сучасній школі?
(Козак-характерник - назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише
яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною
підготовкою).
Одним із найперших кроків у справі реалізації ідей і засобів козацької педагогіки має бути
поширення знань серед учнів про козацький національно-визвольний рух, про заслуги
козаків у боротьбі з чужоземними загарбниками. У цій справі допоможуть фольклорні
джерела, історичні документи, зокрема козацькі літописи, наукові праці про героїку
козаччини М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, Д. Яворницького,
Д. Дорошенка, І. Огієнка, І. Крип’якевича, О. Апанович, художні твори Т. Шевченка, П.
Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського, О. Олеся, Б. Лепкого, поетів В. Симоненка, Л.
Костенко, І. Драча, Д. Павличка та ін.
У процесі такої роботи в підлітків і юнаків формується національна свідомість і
самосвідомість, вони оволодівають поняттями українознавства, народознавства,
людинознавства, козакознавства, козацькими науками й мистецтвом, характерництвом,
козацькою психологією тощо. Зміст цих понять, що відображає забуті материки національної
духовності, сприяє тому, що в кожного учня глибшає душа, підвищується морально-етичний
рівень, формується палкий патріотизм, світогляд громадянина незалежної України.
Один із головних напрямів втілення в життя козацької педагогіки – дослідження і практичне
відродження військово-спортивного мистецтва наших предків. Сучасних учнів захоплює
військова стратегія й тактика козаків, їхнє озброєння, майстерність у будівництві фортець,
стаціонарних і рухомих (пересувних) військових таборів тощо. Доцільно, щоб вони
практично вивчали й опановували козацькими військово-патріотичними видами спорту:
верховою їздою, стрільбою з лука, володінням списом, шаблею та іншими видами козацької
зброї, плаванням, подоланням природних перешкод, кермуванням човном, різними видами
боротьби. Водночас, звичайно, необхідно максимально дотримуватися вимог і норм безпеки.
Відродження традицій фізичного загартування козаків забезпечить зміцнення здоров’я дітей.
Важливо, щоб кожен юний козак сам міг виготовити екіпіровку – козацький одяг, прапор,
хоругви, іншу символіку та відзнаки (булаву, пернач, сувенірні шаблі).