«Чорна смерть»

Пандемія чуми 1347-1353 років, також відома як "Чорна смерть", вважається

переломним моментом в історії середньовічної Європи.

Хоча чума не була новою хворобою для Європи, адже у VI-VIII сторіччях так звана
"Юстиніанова чума" забрала на континенті мільйони життів. Відтоді пройшло
багато часу, про неї встигли забути.

Масштаб пандемії "Чорної смерті", коли від хвороби померло близько 20%
населення Європи, шокував європейців.

Люди жили в перенаселених будинках, які не провітрювалися і в які майже не

потрапляло світло.

У селах один дах ділили з худобою. Міста були засмічені нечистотами, стічні
канави, в які потрапляла кров забитих тварин, були джерелом жахливого смороду.
Час від часу королі та феодали змушували своїх підданих прибирати місто, але за
кілька днів відновлювалася попередня ситуація.

Все це створювало середовище для поширення різних хвороб. Смерть від кору,
віспи, грипу, дизентерії, пневмонії чи звичайного бронхіту не була чимось дивним.
Рівень медичних знань часто базувався на творах античних авторів, таких як
Гіппократ.

Лікарі давали рекомендації, але навіть не завжди оглядали людей. Як хірурги

працювали цирульники, які пускали кров без дезінфекції, а для багатьох
європейців доступними були лише послуги сільських знахарів.

Аби впоратися з чумою, міста розшукували лікарів і переманювали їх один в

одного, сплачуючи послуги на пів року чи рік. Нерідко дозволяли лікувати і
псевдолікарям, які заспокоювали наляканих людей.

Саме тоді, вперше в Авіньйоні за ініціативою Папи римського, з'явилися так звані
чумні лікарі, які ходили в масці з довгим "дзьобом" для дихання, в який закладали
різноманітні пахучі трави, аби запобігти зараженню.

Пізніше у XIV сторіччі для них стане традиційним костюм зі шкіряних сорочки,
штанів та високих чобіт, і маска з дзьобом, яка вже вкривала все обличчя.
Священники та монахи були однією з груп, яка найбільше постраждала. Вони були
на похованнях, допомагали хворим.

В Англії втрати серед священників та монахів оцінювали у 40-50%. За більш

точними статичними даними, у Франції у монастирі домініканців в Монпельє зі 140
монахів вижили лише вісім, у паризькому монастирі Дів Божих смертність 60%, а в
Сен-Дені померли 30 монахів зі 100.

В уявленні середньовічної людини хвороба була Божою карою, а якщо помирають

слуги Божі, то людство дуже розгнівило Бога. Масова смертність і зникнення в
деяких місцях релігійної та світської влади було доказом, що це і є Апокаліпсис, а
Страшний суд не за горами.
Деякі лікарі шукали шляхи, як побороти хворобу.

Папський лікар Гі де Шоліак, якого називають "батьком хірургії", пережив чуму,

розтинаючи бубони і припалюючи рани. Климент VI дозволив йому розтин тіл
померлих, аби дізнатися причини хвороби - це було рідкісним дозволом на той
час.

Ефективною відповіддю на поширення чуми того часу вважаються дії Венеційської

республіки на чолі з дожем Андреа Дандоло (1342-1352).

Саме він вперше запровадив 40-денний карантин для всіх кораблів та екіпажів, які
прибували з місць, уражених чумою. Люди та товари з карантинних кораблів
зупинялися на острові Лазоретто. Тут же ховали померлих від чуми.

Ефективною відповіддю на поширення чуми того часу вважаються дії Венеційської

республіки на чолі з дожем Андреа Дандоло (1342-1352).

Саме він вперше запровадив 40-денний карантин для всіх кораблів та екіпажів, які
прибували з місць, уражених чумою. Люди та товари з карантинних кораблів
зупинялися на острові Лазоретто. Тут же ховали померлих від чуми.

Стагнація і наслідки пандемії суттєво змінили вектор економічного розвитку в

Європі. Перші роки після пандемії стали золотою добою для тих майстрів
ремісницьких товарів у містах, яким вдалося вижити.

Річ у тому, що смертність серед знатних та королівських родин під час пандемії
була невеликою - у порівнянні з бідняками.

Гроші, які мали багатії, феодали та королі, за час пандемії нікуди не поділися.
Вони успадкували статки тих представників своїх династій, яким не пощастило.
Споживання ремісницьких товарів зростало, й в перші роки після пандемії в рази
зростали доходи майстрів. Зростали і доходи їхніх помічників.

Цей процес не тривав довго. Висока смертність призвела до збільшення кількості

золота та срібла на душу населення, що призвело до зменшення його ціни та
разом із зростанням зарплат спровокувало інфляцію

Медицина, яка зазнала цілковитої поразки у боротьбі з чумою, почала змінюватися

на користь лікарів з практичними знаннями, які вже не тільки намагалися запобігти
хворобі, але й вилікувати її, а хірургія отримала імпульс для розвитку.
Пройдуть сторіччя, перш ніж людство зможе знайти засоби проти чуми, але основа
для цього прогресу почала закладатися за результатами програної "Чорній смерті"
битви.

Холера: "найкращий санітарний реформатор"

У XIX сторіччі все ще траплялися епідемії чуми, але на перше місце вийшов новий
ворог - холера.
Збудником цієї хвороби є холерний вібріон. Холера призводить до ураження
кишківника, діареї, нудоти та зневоднення організму.
Причиною поширення холери була відсутність очищення води та каналізації у
великих містах та рівень гігієни того часу. Холера, яка є ендемічною для
забрудненої долини Гангу в Індії, з 1817 року почала інтенсивно поширювати поза
Азією.
За сторіччя відбулося п'ять холерних пандемій, чотири з яких завдали удару
Європі, зокрема, й призвели до тисяч смертей в Україні.

Англія.

Британський економіст Едвін Чедвік, який з 1833 року був головним комісаром
Королівської комісії у справах бідних, після першої епідемії холери у Британії 1831-
1832 років почав боротися за покращення санітарних умов у місті.

У 1842 році він представив у парламенті доповідь "Санітарні стандарти робочого

населення", в якій пов'язав поширення хвороб з умовами життя
малозабезпеченого населення, пізніше домігся ухвалення закону, який
забезпечував постійне водопостачання в будинки та створення каналізаційних
колекторів.

В 1848 році він домігся ухвалення закону про охорону суспільного здоров'я -
першого британського закону, в якому держава брала на себе обов'язок
піклуватися про охорону здоров'я. У країні створили управління охорони здоров'я.

Британський економіст Едвін Чедвік, який з 1833 року був головним комісаром
Королівської комісії у справах бідних, після першої епідемії холери у Британії 1831-
1832 років почав боротися за покращення санітарних умов у місті.

У 1842 році він представив у парламенті доповідь "Санітарні стандарти робочого

населення", в якій пов'язав поширення хвороб з умовами життя
малозабезпеченого населення, пізніше домігся ухвалення закону, який
забезпечував постійне водопостачання в будинки та створення каналізаційних
колекторів.

В 1848 році він домігся ухвалення закону про охорону суспільного здоров'я -
першого британського закону, в якому держава брала на себе обов'язок
піклуватися про охорону здоров'я. У країні створили управління охорони здоров'я.

Німеччина.
Втім, існує приклад Гамбурга, який тяжко постраждав через дії міської влади
наприкінці ХІХ сторіччя, адже запровадження систем водопостачання та
каналізації відбувалося лише після протистояння.
Спекотного літа 1892 року під час пандемії холери у Гамбурзі померли понад 8000
людей. Причиною було те, що міська влада досі вірила в міазми, не бажала
роками споруджувати нову систему водопостачання з технологіями фільтрації
води, а коли почалася біда - не бажала запроваджувати карантин і приховувала
інформацію про смертність, аби не нашкодити економіці.

Незабаром лікарні були переповнені хворими, вже за перший тиждень спалаху

сотні людей померли.
Німецький уряд ізолював Гамбург і від всієї Німеччини, і від всього світу, що
завдало удару по економіці міста, яке залежало від роботи порту. Канцлер
надіслав команду лікарів на чолі з Робертом Кохом, на той час директором
інституту інфекційних хвороб.

Вчений змусив міську владу запровадити карантин, припинити торгівлю і роботу

підприємств, проводити дезінфекцію, ізолювати хворих, роздавати свіжу очищену
воду мешканцям і вчити їх мити руки після туалету.

Чиновники, які вірили в міазми, мусили піти з посад. Ударними темпами в Гамбурзі
побудували фільтрувальну станцію, створили міський інститут гігієни, почалася
реконструкція нетрів.

"Іспанка": хвороба, яка "любить боротьбу"

Пандемія "іспанського грипу" (вірус A/H1N1) у 1918-1920 роках часто називають
найбільш смертельною пандемією в історії людства.

Науковці вважають, що перехворіли понад 500 млн людей, а Всесвітня організація

охорони здоров'я 2005 року оцінила кількість жертв пандемії у 40-50 млн. Для
порівняння, на фронтах Першої світової війни загинули 10 млн військових, ще 7
млн зникли.

Особливістю було те, що найбільша смертність спостерігалася не серед літніх

людей та дітей, як до того було із грипом, а серед фізично здорових 18-40 років.

Смерть часто наступала через розвиток пневмонії та потужну імунологічну реакцію

(гіперцитокінемію) на неї, наслідком якої були заповнення легень рідиною та
кровотеча з легень.

Проблема була в тому, що на той час антибіотики ще не використовували для лікування

бактеріальних усладнень вірусних інфекцій, а медики могли покладатися лише на аспірин.

Серед тих, хто перехворів, але вижив - президент США Вудро Вілсон, очільники
урядів Франції та Британії Жорж Клемансо та Девід Ллойд Джордж, який підхопив
"іспанку" у вересні 1918 року і провів тиждень у ліжку, король Іспанії Альфонсо XIII,
кайзер Німеччини Вільгельм II, майбутній президент США Франклін Делано
Рузвельт та майбутній імператор Ефіопії Хайле Селассіє, засновник студії Disney
Волт Дісней, художник Едвард Мунк, письменник Франц Кафка, акторка Мері
Пікфорд.

Можна лише уявити, як змінилася б світова історія, якби ці люди померли тоді від
хвороби.

Загалом "іспанка" мала три хвилі поширення.

Під час першої хвилі смертність не була високою, тому про неї вже почали
забувати напередодні другої, восени 1918 року, яка забрала найбільше життів.
На початку "іспанці" не надали великої уваги, адже перші шпальти були зайняті
інформацією з фронтів Першої світової, існувала подекуди військова цензура, та й
таким хворобам як віспа, поліомієліт та сифіліс приділяли більше уваги, ніж грипу.
Винятком стала Іспанія, яка у війні участь не брала.
Карантинні заходи у багатьох державах влада вживала із затримкою або навіть
після протестів, як це відбулося в Лейпцигу після протесту батьків школярів у
жовтні 1918 року.

У США яскравим прикладом опору карантину стало місто Філадельфія. 17 вересня

1918 року тут зафіксували перший випадок, проте міська влада не стала
запроваджувати карантинних заходів і навіть дозволила проведення параду 28
вересня. У місті заборонили зібрання і закрили школи лише 3 жовтня, коли лікарні
вже були переповнені.

Потім почався спад кількості померлих, і 11 листопада в місті навіть провели

величезний парад на честь перемир'я у Першій світовій війні.

Карантин вдарив по економіці - газети згадували про падіння виторгів у крамницях

та проблеми гірничої галузі через захворювання шахтарів.
"У деяких частинах країни (пандемія. - Ред.) спричинила зменшення виробництва
приблизно на 50%... Втрати торгівлі, з якими стикалися роздрібні торговці по всій
країні, були дуже великими. Ніколи в цій країні не було, за словами експертів,
настільки повного панування епідемії", - писав The Wall Street Journal 24 жовтня
1918 року.

Економічні наслідки поширення було важко дослідити через те, що пандемія

збіглася у часі із закінченням Першої світової війни, добою революцій та путчів.
Досить зрозумілими були наслідки соціальні. Через високу смертність молодих
чоловіків та батьків діти стали сиротами або опинилися в неповній родині,
зменшилися їхні шанси отримати освіту і досягти хорошого соціального статусу. У
Швеції, де померли 38 тисяч людей, дослідники визначили, що пандемія призвела
до зростання рівня бідності майже на 10%.

Професор економіки Колумбійського університету в США Дуглас Алмонд у своєму

дослідженні дійшов висновку, що серед американців, народжених під час пандемії,
у дорослому віці було більше людей з низьким рівнем освіти, низькими доходами,
інвалідністю, ніж серед американців, які народилися до та після пандемії.

Ретельний кількісний аналіз наслідків для економіки зробили у березні 2020 року,
вже на тлі поширення коронавірусу.
Економісти Роберт Барро, Хосе Урсуа та Джоанна Венг спробували оцінити
економічний вплив пандемії "іспанки" у своєму дослідженні для Національного
економічного бюро США.
За їхніми розрахунками, за середнього рівня смертності у 2% від всього населення
пандемія "іспанки" мала зменшувати ВВП на душу населення у типовій країні на
6% і норму споживання на 8%, збільшувати інфляцію на 20%.
Наприклад, якщо в США смертність становила 0,52%, ефект означав падіння в
1,5% ВВП, зменшення норми споживання на 2,1% і зростання інфляції на 5%. ВВП
США впав на 12% за 1918-1921 роки, а найбільші втрати економіка США зазнала
вже після пандемії - 1921 року ВВП впав на 6%, а норма споживання на 7%. Це
показує, що економіка США переважно падала через низку економічних факторів,
а не через спалах, але роль пандемії була значною у 1918-1919 роках.
Економісти також визначили, що пандемія супроводжувалася падінням доходів від
короткострокових цінних паперів державної скрабниці, скороченням доходів від
інвестицій, і порівняли її загальний ефект з наслідками кризи 2008-2009 років.
Втім, пандемія стала двигуном медичних досліджень, сприяла розробці
антибіотиків та використанню вакцинації від грипу, які врятували мільйони життів.

Саме під час спроби знайти причину пандемії британський бактеріолог Александер
Флемінг 1928 року випадково виростив цвілевий гриб, який зупинив зростання
стафілококів та інших бактерій.

Він назвав цвілевий гриб пеніцилін, а інші британські вчені Говард Флорі та Ернест
Чейні згодом розробили на його основі антибіотик, який почали використовувати
під час Другої світової війни. 1945 року усі троє вчених отримали Нобелівську
премію з фізіології та медицини.

Окрім того, з 1941 року почали проводити вакцинацію проти грипу.