Донецький Національний Медичний Університет

Історія становлення і
розвитку епідеміології

Виконав:
Студент 5 курсу
Группи 5-11М
Тоцький Роман
План

• Гіппократ (460—370 до н. е.)

• Теорії розвитку епідемій у старі часи
• Джироламо Фракасторо (1478—1553 рр.)
• Відкриття вакцинації
• Подальші мікробіологічні відкриття
• Дослідження Джона Сноу з епідеміології
холери
• Зародження та становлення української
епідеміології
Гіппократ (460—370 до н. е.)
Основоположником епідеміології
вважають Гіппократа. До наших днів
дійшли твори Гіппократа «Сім книг про
епідемії», «Про повітря, води та
місцевості» тощо. В. А. Башенін у
своєму підручнику по загальній
епідеміології писав: «Протягом майже
2 000 років з епідеміології не було
висловлено більш оригінальних
наукових поглядів, ніж погляди
Гіппократа». Ще з часів Гіппократа,
тобто близько 2 400 років тому, під
словом «епідемія» розуміли масові
захворювання серед людей, які могли
включати хвороби як інфекційної, так і
неінфекційної природи.
ТеоріїЗвичайно,
розвитку епідемій
в стародавні у старі
та середні віки епідемії часи
в основному були
результатом поширення заразних захворювань, хоча уявлення
про те, що таке зараза і як вона проникає в організм, були
різними. Ще в давнину виникли дві теорії розвитку епідемії.
• Перша теорія, висунута Гіппократом, припускала, що причиною
епідемій є проникнення в організм людей деяких речовин —
міазмів (грец. μιαζμι — скверни), що знаходяться в космосі чи в
ґрунті, зокрема, в болотистих місцях. Згідно з цим поданням,
вдихання міазми великою кількістю людей призводить до
виникнення масової захворюваності. Ця точка зору
обґрунтовувалась на спостереженнях, коли можливість зараження
постраждалих від інших хворих простежити не вдавалося. Мабуть,
не випадково і згадка про болотистих місцях: цілком імовірно, що
мова йшла про спостереження в осередках малярії, при якій
неможливо простежити заразність хворого — безпосередньої
загрози для оточуючих він не представляє (хворий не
контагіозний).
Теорії розвитку епідемій у старі часи
• Друга теорія припускала, що причиною розвитку епідемій є
поширення серед людей живого хвороботворного агента. Цю
точку зору висловив видатний філософ Греції Арістотель
 (IV ст. до н. е.), хоча щось подібне до нього висловлював 
Фукідід у V ст. до н. е. Надалі вона знайшла послідовників у 
Стародавньому Римі, зокрема в Тита Лукреція Кара. Марк
Теренцій Варрон (116-27 роки до н. е.) назвав цього агента 
«лат. Contagium vivum — контагій живий». По суті, як
показав історичний досвід, ця геніальна здогадка визначила
весь хід розвитку епідеміології, базувалася вона на очевидній
заразності хворих при в ті часи широко поширених 
нозологічних форм, таких як чума, натуральна віспа та
деяких інших.
Джироламо Фракасторо (1478—1553 рр.)
• В епоху Відродження контагіоністська 
гіпотеза отримала розвиток у працях
видатного італійського лікаря 
Джироламо Фракасторо. Він опублікував
книгу «лат. Siphilides Libris III» (звідки і
назва хвороби — сифіліс), в якій
сформулював положення про заразність
хворого для інших через безпосередній
контакт або через його речі. Оскільки при
венеричних захворюваннях простежити
контакти з хворим не важко, в книзі були
представлені неспростовні докази на
користь контагіоністської теорії. Треба
відзначити, що це була найважливіша
віха в розумінні суті епідемій.
 • У 1796 році простий
Відкриття вакцинації англійський лікар Едуард
Дженнер провів
експериментальні
дослідження із запобігання
найстрашнішої на той
момент хвороби —
натуральної віспи. Це стало
відкриттям
імунопрофілактики
інфекційних захворювань
за допомогою вакцинації.
На 1980-ті роки натуральну
віспу знищили у природі.
Завдяки
вакцинопрофілактиці
припинили епідемічне
передавання багатьох
небезпечних інфекційних
хвороб, зменшили
захворюваність людей на
них, смертність від них.
Подальші мікробіологічні відкриття
• Немає сумніву, що постійна дискусія контагіоністов і
прихильників міазматичної теорії послужила
основою подальшого розвитку науки. Наступним,
причому вирішальним етапом у пізнанні
внутрішньої сутності епідемії стали великі
мікробіологічні відкриття та досягнення другої
половини XIX ст., яким передувало відкриття
мікробів Антонієм ван Левенгуком, (1632—1723
роки). Дослідження Луї Пастера (1822—1895 роки), 
Роберта Коха (1843—1910 роки) та їхніх численних
учнів визначили не тільки успіх контагіоністської
теорії, а й привели до розробки безлічі практичних
заходів у боротьбі із заразними захворюваннями
(сучасна діагностика захворювань, використання
дезінфекції, розробка і введення в широку практику
специфічної профілактики за допомогою вакцин і
сироваток, тощо).
Дослідження Джона Сноу з
епідеміології холери
Дослідження Джона Сноу з епідеміології холери

• Англійський лікар Джон Сноу відомий своїм класичним розслідуванням причин епідемії холери в

XIX столітті. Його вважають засновником практичної епідеміології. Метою дослідження,
проведеного Сноу, було з'ясування шляхів передачі холери. Він звернув увагу, що дві різні компанії
постачали воду один і той же район Лондона. Обидві водопровідні компанії забирали воду з Темзи в
тих місцях, які могли піддаватися зараженню з міської каналізації. Але в 1892 р. після епідемії
холери, одна з цих компаній, «Ламбет компані», перенесла свою водоочисну систему вище за
течією, туди, де не було лондонській каналізації. Інша, «Саутуорок енд Воксхолл компані»,
залишила все як було. Обидві компанії постачали питну воду в один і той же район міста. Часто,
окремий будинок використовував джерелом водопостачання, яке не використовували сусідні
будинки. Між людьми, які отримують воду з джерел різних компаній, немає ніякої різниці ні в
положенні, ні в професії. Дані першого в світі епідеміологічного розслідування виявилися
грандіозними. Не менше 300 000 людей обох статей, всіх віків і професій, всіх рівнів і громадських
положень — від багатих до найбідніших верств — були розділені на дві групи без їх відома і волі.
Одна група отримувала воду з домішкою лондонській каналізації і з усім, що могло потрапити в неї
від хворих на холеру, інша ж група отримувала воду, абсолютно вільну від такого забруднення.
Потрібно було тільки з'ясувати джерело постачання водою кожного окремого будинку, в якому
могла відбутися фатальна спалах холери. Виконання цього завдання вимагало звести воєдино
інформацію двох типів: випадки холери і джерело водопостачання. Смертність в будинках, що
обслуговуються «Саутуорк енд Воксхолл компані», опинилася в дев'ять разів вище, ніж у будинках,
що обслуговуються «Ламбет компані». Більше того, наступні епідемії холери чітко підтвердили
значимість питного джерела.
Зародження та становлення української епідеміології

• Послідовним прихильником цієї гіпотези був основоположник епідеміології Російської імперії,

українець за походженням Данило Самойлович (1724—1810 рр.). Він вперше на теренах
Російської імперії запропонував карантинні заходи при чумі, встановив опірність подальшому
зараженню чуми у тих людей, що раніше її перенесли, тому залучав таких людей для роботи в
осередку чуми. Праці Данила Самойловича по чумі були визнані всіма вченими Європи, і він був
обраний членом різних іноземних Академій. Данило Самойлович першим в світі намагався
застосувати мікроскоп для виявлення передбачуваного збудника чуми. Але роздільна здатність
мікроскопа та техніка мікроскопії того часу не дозволяли отримати позитивного результату.
• Ілля Мечников провів ґрунтовні дослідження стосовно сприйнятливості та імунітету при
інфекційних захворюваннях, вперше на теренах Російської імперії заснував бактеріологічну
станцію в Одесі. Григорій Миколайович Мінх (1835—1896 роки) в 1876 році у досліді на собі
доказав, що збудник поворотного тифу знаходиться у крові хворих на нього і через це можливим
є передавання хвороби через кровосисних комах. Йосип Йосипович Мочутковський також провів
дослід по самозараженню у цьому ж році, чим доказав таке ж положення як стосовно 
епідемічного висипного тифу, так і разом з Мінхом по відношенню до поворотного тифу.
Дослідження Володимира Костянтиновича Високовича з імунопрофілактики чуми, сибірки, 
правця, черевного тифу мали велике значення для розвитку вітчизняної епідеміології. Іван
Григорович Савченко (1862—1932 роки) працював у Києві та саме там провів на собі дослідження
з вакцинації проти холери. Він вперше в світі виявив факт здорового носійства при холері.
Зародження та становлення української
епідеміології
• Саме в умовах війн на теренах України у 1920 році в Одесі при місцевому медичному інституті була
створена перша в світі кафедра епідеміології. Її організатор — видатний вчений Данило Кирилович
Заболотний (1866—1929 роки), який ще до війни здійснив неодноразові, причому досить успішні
експедиційні дослідження в осередках чуми. Йому належить відкриття наявності природних вогнищ
цієї хвороби. Д. К. Заболотний написав перший підручник з епідеміології, створив школу
українських епідеміологів, до якої належали Лев Васильович Громашевський, Сергій Нечипорович
Ручковський та інші, які внесли в подальшому величезний внесок у розвиток епідеміології в Україні.
Д. К. Заболотного по праву вважають основоположником української епідеміології.
• На теренах України проводив свої дослідження Микола Федорович Гамалія (1859—1949 роки), який
разом з Мечниковим і Яковом Юлійовичем Бардахом (1857—1929 роки) створив першу пастерівську
станцію, бактеріологічний заклад. Саме Гамалія надав найбільшу допомогу Луї Пастеру в захисті
його методу вакцинації проти сказу, на який було багато невиправданих нападок. В Одесі працював
відомий інфекціоніст та епідеміолог В'ячеслав Карлович Стефанський (1867—1949 роки), який
провів багато досліджень з профілактики та лікування інфекційних захворювань, організував першу
в Україні кафедру інфекційних хвороб (1921 рік). Вагомі епідеміологічні дослідження по дифтерії,
дитячих крапельних інфекціях зробив фундатор вітчизняної соціальної медицини Овксентій
Васильович Корчак-Чепурківський (1857—1947 роки). Відомі ґрунтовні роботи з імунопрофілактики
дифтерії, туберкульозу, епідеміологічних особливостей черевного тифу 
Марка Петровича Нещадименко (1869—1942 роки), який організував та очолив першу в Україні
кафедру мікробіології.
Зародження та становлення української
епідеміології
• Сформована в країні епідемічна ситуація
потребувала фундаментальної теоретичної бази як
для наукових досліджень, так і для практичної
роботи. Одним з основних її творців став Лев
Васильович Громашевський (1887—1980 роки),
який сформулював вчення про епідемічний
процес, зокрема, про джерела та механізми
передачі інфекції. Ґрунтовні епідеміологічні
дослідження тифів, волинської гарячки, ботулізму
 провів Сергій Нечипорович Ручківський (1888—
1967 роки).