Епідеміологія

План
• Що таке епідеміологія?
• Історія розвитку епідеміології.
• Вчення про епідемічний процес.
• Організація та проведення
імунопрофілактики.
• Організація та проведення дезінфекційних
заходів.
• Охорона праці в галузі.
• Санітарно протиепідемічний режим та
профілактичні заходи в акушерському
стаціонарі.
• Епідеміоло́гія— галузь
медицини, разом з тим і
загальномедична наука, що
вивчає закономірності
виникнення і поширення
захворювань різної етіології з
метою розробки
профілактичних заходів.
Предметом вивчення
епідеміології є захворюваність
— сукупність випадків хвороби
на певній території в певний час
серед певної групи населення. В
епідеміології використовують
поняття, що визначають
кількісні критерії здоров'я.
Основними з них є
захворюваність і хворобливість.
Історія епідеміології
Гіппократ (460—370 до н. е.)

• Основоположником епідеміології
вважають Гіппократа. До наших днів
дійшли твори Гіппократа «Сім книг
про епідемії», «Про повітря, води та
місцевості» тощо. В. А. Башенін у
своєму підручнику по загальній
епідеміології писав: «Протягом майже
2 000 років з епідеміології не було
висловлено більш оригінальних
наукових поглядів, ніж погляди
Гіппократа». Ще з часів Гіппократа,
тобто близько 2 400 років тому, під
словом «епідемія» розуміли масові
захворювання серед людей, які могли
включати хвороби як інфекційної, так
і неінфекційної природи.
Теорії розвитку епідемій у старі часи

• Звичайно, в стародавні та середні віки епідемії в основному були

результатом поширення заразних захворювань, хоча уявлення про те,
що таке зараза і як вона проникає в організм, були різними. Ще в
давнину виникли дві теорії розвитку епідемії. Перша теорія, висунута
Гіппократом, припускала, що причиною епідемій є проникнення в
організм людей деяких речовин — міазмів (грец. μιαζμι — скверни), що
знаходяться в космосі чи в ґрунті, зокрема, в болотистих місцях. Згідно
з цим поданням, вдихання міазми великою кількістю людей призводить
до виникнення масової захворюваності. Ця точка зору
обґрунтовувалась на спостереженнях, коли можливість зараження
постраждалих від інших хворих простежити не вдавалося. Мабуть, не
випадково і згадка про болотистих місцях: цілком імовірно, що мова
йшла про спостереження в осередках малярії, при якій неможливо
простежити заразність хворого — безпосередньої загрози для
оточуючих він не представляє (хворий не контагіозний).
• Друга теорія припускала, що
причиною розвитку епідемій є
поширення серед людей
живого хвороботворного
агента. Цю точку зору висловив
видатний філософ Греції
Арістотель (IV ст. до н. е.), хоча
щось подібне до нього
висловлював Фукідід у V ст. до
н. е. Надалі вона знайшла
послідовників у Стародавньому
Римі, зокрема в Тита Лукреція
Кара.
• Марк Теренцій Варрон (116-27
роки до н. е.) назвав цього
агента «лат. Contagium vivum
— контагій живий». По суті, як
показав історичний досвід, ця
геніальна здогадка визначила
весь хід розвитку
епідеміології, базувалася вона
на очевидній заразності
хворих при в ті часи широко
поширених нозологічних
форм, таких як чума,
натуральна віспа та деяких
інших.
Джироламо Фракасторо (1478—1553 рр.)
• В епоху Відродження контагіоністська гіпотеза отримала розвиток у
працях видатного італійського лікаря Джироламо Фракасторо. Він
опублікував книгу «лат. Siphilides Libris III» (звідки і назва хвороби —
сифіліс), в якій сформулював положення про заразність хворого для
інших через безпосередній контакт або через його речі. Оскільки при
венеричних захворюваннях простежити контакти з хворим не важко,
в книзі були представлені неспростовні докази на користь
контагіоністської теорії. Треба відзначити, що це була найважливіша
віха в розумінні суті епідемій.
Відкриття вакцинації
• У 1796 році простий англійський лікар
Едуард Дженнер провів
експериментальні дослідження із
запобігання найстрашнішої на той
момент хвороби — натуральної віспи.
Це стало відкриттям імунопрофілактики
інфекційних захворювань за
допомогою вакцинації. На 1980-ті роки
натуральну віспу знищили у природі.
Завдяки вакцинопрофілактиці
припинили епідемічне передавання
багатьох небезпечних інфекційних
хвороб, зменшили захворюваність
людей на них, смертність від них.
Подальші мікробіологічні відкриття
• Немає сумніву, що постійна дискусія
контагіоністов і прихильників міазматичної
теорії послужила основою подальшого
розвитку науки. Наступним, причому
вирішальним етапом у пізнанні внутрішньої
сутності епідемії стали великі мікробіологічні
відкриття та досягнення другої половини XIX
ст., яким передувало відкриття мікробів
Антонієм ван Левенгуком, (1632—1723 роки).
Дослідження Луї Пастера (1822—1895 роки),
Роберта Коха (1843—1910 роки) та їхніх
численних учнів визначили не тільки успіх
контагіоністської теорії, а й привели до
розробки безлічі практичних заходів у
боротьбі із заразними захворюваннями
(сучасна діагностика захворювань,
використання дезінфекції, розробка і введення
в широку практику специфічної профілактики
за допомогою вакцин і сироваток, тощо).
Джон Сноу
• Англійський лікар Джон Сно відомий своїм класичним розслідуванням причин епідемії
холери в XIX столітті. Його вважають засновником практичної епідеміології. Метою
дослідження, проведеного Сноу, було з'ясування шляхів передачі холери. Він звернув
увагу, що дві різні компанії постачали воду один і той же район Лондона. Обидві
водопровідні компанії забирали воду з Темзи в тих місцях, які могли піддаватися
зараженню з міської каналізації. Але в 1892 р. після епідемії холери, одна з цих
компаній, «Ламбет компані», перенесла свою водоочисну систему вище за течією,
туди, де не було лондонській каналізації. Інша, «Саутуорок енд Воксхолл компані»,
залишила все як було. Обидві компанії постачали питну воду в один і той же район
міста. Часто, окремий будинок використовував джерелом водопостачання, яке не
використовували сусідні будинки. Між людьми, які отримують воду з джерел різних
компаній, немає ніякої різниці ні в положенні, ні в професії. Дані першого в світі
епідеміологічного розслідування виявилися грандіозними. Не менше 300 000 людей
обох статей, всіх віків і професій, всіх рівнів і громадських положень — від багатих до
найбідніших верств — були розділені на дві групи без їх відома і волі. Одна група
отримувала воду з домішкою лондонській каналізації і з усім, що могло потрапити в
неї від хворих на холеру, інша ж група отримувала воду, абсолютно вільну від такого
забруднення. Потрібно було тільки з'ясувати джерело постачання водою кожного
окремого будинку, в якому могла відбутися фатальна спалах холери. Виконання цього
завдання вимагало звести воєдино інформацію двох типів: випадки холери і джерело
водопостачання. Смертність в будинках, що обслуговуються «Саутуорк енд Воксхолл
компані», опинилася в дев'ять разів вище, ніж у будинках, що обслуговуються
«Ламбет компані». Більше того, наступні епідемії холери чітко підтвердили значимість
питного джерела.
Зародження та становлення
української епідеміології
• Данило Самойлович (1724—1810 рр.) вперше на
теренах Російської імперії запропонував карантинні
заходи при чумі, встановив опірність подальшому
зараженню чуми у тих людей, що раніше її
перенесли, тому залучав таких людей для роботи в
осередку чуми. Праці Данила Самойловича по чумі
були визнані всіма вченими Європи, і він був
обраний членом різних іноземних Академій. Данило
Самойлович першим в світі намагався застосувати
мікроскоп для виявлення передбачуваного
збудника чуми. Але роздільна здатність мікроскопа
та техніка мікроскопії того часу не дозволяли
отримати позитивного результату.
• Ілля Мечников провів ґрунтовні
дослідження стосовно сприйнятливості та
імунітету при інфекційних захворюваннях,
вперше на теренах Російської імперії
заснував бактеріологічну станцію в Одесі.
Григорій Миколайович Мінх (1835—1896
роки) в 1876 році у досліді на собі доказав,
що збудник поворотного тифу
знаходиться у крові хворих на нього і
через це можливим є передавання
хвороби через кровосисних комах. Йосип
Йосипович Мочутковський також провів
дослід по самозараженню у цьому ж році,
чим доказав таке ж положення як
стосовно епідемічного висипного тифу,
так і разом з Мінхом по відношенню до
поворотного тифу
• Дослідження Володимира
Костянтиновича Високовича з
імунопрофілактики чуми, сибірки,
правця, черевного тифу мали
велике значення для розвитку
вітчизняної епідеміології. Іван
Григорович Савченко (1862—1932
роки) працював у Києві та саме там
провів на собі дослідження з
вакцинації проти холери. Він
вперше в світі виявив факт
здорового носійства при холері.
• Саме в умовах війн на теренах
України у 1920 році в Одесі при
місцевому медичному інституті була
створена перша в світі кафедра
епідеміології. Її організатор —
видатний вчений Данило Кирилович
Заболотний (1866—1929 роки), який
ще до війни здійснив неодноразові,
причому досить успішні експедиційні
дослідження в осередках чуми. Йому
належить відкриття наявності
природних вогнищ цієї хвороби. Д. К.
Заболотний написав перший
підручник з епідеміології, створив
школу українських епідеміологів.
• На теренах України проводив
свої дослідження Микола
Федорович Гамалія (1859—1949
роки), який разом з
Мечниковим і Яковом
Юлійовичем Бардахом (1857—
1929 роки) створив першу
пастерівську станцію,
бактеріологічний заклад. Саме
Гамалія надав найбільшу
допомогу Луї Пастеру в захисті
його методу вакцинації проти
сказу, на який було багато
невиправданих нападок.
• В Одесі працював відомий інфекціоніст
та епідеміолог В'ячеслав Карлович
Стефанський (1867—1949 роки), який
провів багато досліджень з профілактики
та лікування інфекційних захворювань,
організував першу в Україні кафедру
інфекційних хвороб (1921 рік). Вагомі
епідеміологічні дослідження по дифтерії,
дитячих крапельних інфекціях зробив
фундатор вітчизняної соціальної
медицини Овксентій Васильович Корчак-
Чепурківський (1857—1947 роки). Відомі
ґрунтовні роботи з імунопрофілактики
дифтерії, туберкульозу, епідеміологічних
особливостей черевного тифу Марка
Петровича Нещадименко (1869—1942
роки), який організував та очолив першу
в Україні кафедру мікробіології.
• Сформована в країні епідемічна
ситуація потребувала
фундаментальної теоретичної бази
як для наукових досліджень, так і
для практичної роботи. Одним з
основних її творців став Лев
Васильович Громашевський (1887—
1980 роки), який сформулював
вчення про епідемічний процес,
зокрема, про джерела та механізми
передачі інфекції. Ґрунтовні
епідеміологічні дослідження тифів,
волинської гарячки, ботулізму
провів Сергій Нечипорович
Ручківський (1888—1967 роки).
Вчення про епідемічний процес
• Вчення про епідемічний процес є підґрунтям класичної
епідеміології інфекційних хвороб. За весь період
розвитку після бактеріологічних відкриттів, епідеміологія
сформувалася як наука, що вивчає закономірності
епідемічного процесу в інтересах ліквідації його і його
профілактики. На сьогодні класична епідеміологічна
наука вважає її предметом вивчення особливості
інфекційного процесу, на відміну від клінічної медицини,
не сама інфекційну хворобу, а захворюваність населення
на цю хворобу. Захворюваність показує популяційний
(надорганізмовий) рівень організації життя, а хвороба —
організмовий та суборганізмовий рівень. Таким чином,
об'єктом епідеміології стають інфекційні стани
(хвороби).
• Таким чином, епідемічний процес — безперервна
взаємодія мікроорганізму (збудника-паразита) і
макроорганізму (людей) на популяційному рівні, яка
проявляється при певних соціальних і природних умовах
поодинокими або множинними захворюваннями, а
також безсимптомними формами інфекції,
супроводжується поширенням специфічних інфекційних
захворювань серед людей і забезпечує збереження
збудника у природі як біологічного виду. Також
епідемічний процес можна уявити як ланцюг пов'язаних
між собою інфекційних станів у людей — джерела
інфекції, механізму передачі та сприйнятливого
контингенту, що безперервно відтворюються.
Епідемічний процес вивчають переважно методом
спостереження.
 Епідеміологічний ланцюг інфекційної
хвороби складають:
Джерело інфекції — слід розуміти об’єкт , який є місцем його
природнього перебування і розмноження. Це свого роду
резервуар, у якому відбувається процес природнього накопичення
збудників і звідси вони можуть виділятися й заражати сприйнятливу
людину або тварину.
У ролі джерела може виступати лише такий об’єкт, у якому збудники
знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження.
Залежно від джерела, усі інфекційні хвороби поділяються на:
- антропонози: джерело збудника лише заразна людина
( хвора чи здоровий заразоносій). Максимальна заразність при різних
інфекціях припадає на різні періоди хвороби.
Людина або тварина, в організмі якої патогені мікроорганізми
паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм.
Носії виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно,
становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим,
що їх виявити набагато важче, ніж хворих, адже такі люди вважають
себе здоровими.
 Розрізняють три категорії заразоносійства:
= здорове – свідчить про прихований , або безсимптомний,
інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне.
= реконвалесцентне – спостерігається лише у частини
видужуючих, також короткочасне і характеризується значно
меншою кількістю збудників.
= транзиторне - при якому збудник не приживається в
організмі зараженої особи і покидає його.
- зоонози : характерне зараження людини лише від тварин
(лептоспіроз, сибірка,туляремія й ін.) але як правило сама не стає
джерелом. Заразитись можна під час догляду за тваринами,їх
забою,зняття шкури, розробки туші,стрижки овець і кіз, споживання
сирого молока, недостатньо термічно обробленого м’яса, тощо.
Такі зараження часто носять професійний характер.
- деякі патогені мікроорганізми можуть дуже довго перебувати
і, навіть, накопичуваться у довкілі. Спори їх можуть десятиліттями
зберігатись у грунті, а при теплі й високій вологості проростати у
вегетативну форму. Грунт виступає своєрідним резервуаром для
них. Ці хвороби дістали назву – сапронози.
 Механізм передачі інфекції — це еволюційна здатність збудника
пересуватися від одного господаря до іншого. Шляхи передачі,
фактори передачі — елементи зовнішнього середовища, які беруть
участь у передачі збудника.
Для всіх інфекційних хворіб притамана контагіозність (заразність )
це властивість передаватися від хворих людей і тварин до
здорових. Заразність інфекційних хвороб характеоизується індексом
контагіозності. Цей епідеміологічний показник позначає кількість
захворілих на 100 чутливих до конкретної хвороби осіб, які були в
контакті з джерелом збудника. Індекс контагіозності вимірюється в
процентах або десятковим дробом (при цьому 100 контактних
приймають за одиницю).
Передача збудника від джерела до спиятливого організму
складається з трьох послідовних етапів:
- виділення із заразного організму;
- перебування у довкіллі;
- проникнення у новий організм.
• сприйнятливий контингент — це люди або
тварини, які здатні заражатися на певну
хворобу за відсутності в них генетичної,
вродженої стійкості до цієї хвороби,
створеного штучно через вакцинацію, які
при цьому були в контакті із збудником:
• у час ризику — пору чи період року, коли є
підвищення рівня захворюваності,
• на території ризику — регіоні з постійно
високими показниками захворюваності,
• при впливі факторів ризику — елементів
соціального і природного середовища,
особливостей праці та поведінки, стану
внутрішніх систем, органів, які збільшують
ймовірність виникнення захворювання.
 Прояви епідемічного
процесу за інтенсивністю
поділяють на:
• спорадичну захворюваність (поодинокі
випадки, низький рівень, при котрому
відсутні зв'язки між випадками);
• спалах (короткочасний підйом
захворюваності на обмеженій території, в
окремих групах населення, коли випадки
пов'язані однаковими факторами,
механізмами і шляхами передачі);
• епідемію (захворюваність, яка перевищує
спорадичний рівень або виникнення
захворювань на території, де їх не було
раніше);
• пандемію (поширення захворювань на
багато країн, континентів).
 Прояви епідемічного
процесу за територією:
• ендемія (захворюваність, яку постійно
реєструють на певній території; вона зумовлена
соціальними і природними факторами);
• екзотична захворюваність (ніколи не
реєстрували раніше на даній території);
• нозологічний ареал (сама територія, на якій
постійно реєструють певну інфекційну хворобу).
Нозоареал може бути:
• локальним,
• регіональним,
• зональним,
• міжзональним.
Прояви епідемічного процесу в часі
— розподіл на захворюваність:
• річну:
• міжсезонну,
• міжепідемічну,
• фонову (реєструють цілий рік),
• сезонні підйоми, коли відбувається активізація факторів
ризику.
• багаторічну, у якій виділяють:
• тенденцію до росту або зниження захворюваності (основний
напрямок змін інтенсивності епідемічного процесу), коли діють
постійні рівномірні зміни активності факторів ризику;
• періодичність і циклічність — коли періодично відбуваються
зміни активності факторів ризику (природний імунітет, зміна
вірулентності збудника) ;
• неоднорідні зміни активності факторів ризику, коли
відбуваються епізодичні підйоми захворюваності, спалахи.
 Епідеміологічний метод

• Епідеміологія як наука має власний метод дослідження — комплексний

епідеміологічний метод (КЕМ).

• Епідеміологічний метод дослідження інфекційних хвороб — сукупність

методичних прийомів для виявлення проблем профілактики, причин,
умов та механізмів формування захворюваності з метою обґрунтування
ефективних заходів профілактики хвороб і оцінки їх ефективності.

• Як вважають на сьогодні, епідеміологічні дослідження мають бути

поширені на усі інтервенційні хвороби, то слід вважати, що, таким чином,
епідеміологічний метод — специфічна сукупність прийомів і способів,
призначених для вивчення причин виникнення і поширення будь-яких
хвороб в популяції людей (включає спостереження, обстеження,
історичний та географічний опис, зіставлення, експеримент, статистичний
і логічний аналіз).
 Епідеміологічні методики
• I група — описово-оцінні
прийоми (кількісна
статистична оцінка),
формують гіпотези про
фактори ризику, визначають
напрямки профілактики.
• II група — аналітичні прийоми, що встановлюють
причинно-наслідкові зв'язки (математичні методи
кореляції, регресії), які спрямовані на перевірку та
оцінку гіпотез про фактори ризику. Когортне
аналітичне дослідження здійснюють шляхом
співставлення захворюваності в релевантних групах
(когортах) спостереження, які підпали і не підпали
під дію фактору ризику, а також на основі даних про
історичну захворюваність. Аналітичне дослідження
«випадок — контроль» — співставлення і аналіз
інформації про результати дії фактора, вивчають
частоту, з якою фактор спостерігають серед хворих і
в тих, хто не захворів на цю хворобу.
• III група — експериментальні прийоми, які
використовують для підтвердження епідеміологічних
гіпотез про причинно-наслідкові зв'язки та оцінки
ефективності протиепідемічних заходів. Поділяють на
контрольований і неконтрольований експерименти:
• контрольований — це когортне епідеміологічне
дослідження, в якому дослідник формує групи
спостереження, що відрізняються за дією досліджуваного
фактора і рівноцінні за всіма іншими ознаками.
• неконтрольований — епідеміологічне дослідження на
основі втручання в природний хід епідемічного процесу
(без виділення контрольних груп) шляхом проведення
протиепідемічних заходів з оцінкою їх результатів в
когортному дослідженні.
• IV група — прийоми прогнозування
захворюваності (математичне
моделювання епідеміологічного процесу).
Визначають при цьому очікуваний рівень
захворюваності шляхом використання
статистичних методів або математичних
формул.
 Виникнення професійних захворювань серед тваринників значною мірою
залежить від дотримання ними профілактичних заходів під час
догляду за тваринами.
Негативно впливають:
- відсутність заробітку;
- низький матеріальний рівень;
- тривале голодування,або недоїдання.
Вони призводять до зниження опірності організму, а отже, негативно
позначаються на третій ланці епідемічного процесу. Вони спонукають населення
до міграції призводять до росту інфекційної захворюваності.

Природні умови: безпосередньо впливають на розповсюдження хвороб,

при яких джерелом або переносником є тварини. Зокрема, епізотії туляремії і
чуми пов’язані з річним біологічним циклом диких гризунів – носіїв збудників цих
хвороб. Для багатьох кишкових інфекцій характерний літньо - осінній підйом,
для інфекцій дихальних шляхів – зимово - весняна сезонність.
У поширенні зоонозів велике значення мають й географічні умови. Так,
території ендемічних інфекцій безпосередньо залежать від ареалу поширення
диких тварин, які є джерелом збудника чи переносників, який в свою чергу
визначається кліматом, рельєфом місцевості, тощо. Географічний чинник
настільки суттєвий, що ціла низка інфекційних хвороб отримала свою назву від
місця поширення ( японський енцефаліт, кримсвка та волинська лихоманка).
 Повені, землетруси та інші природні катаклізми супроводжуються не
лише руйнацією житлового фонду, систем водопостачання й
очищення,
погіршенням санітарних умов життя населення, але спричиняють міграційні
процеси, і створюючи сприятливі передумови для поширення інфекційних
хвороб.
Найважливішою властивістю збудників, що впливає на інтенсивність
епідемічного процесу,є їхня патогенність, тобто здатність спричиняти
захворювання. Високопатогенні мікроорганізми в сприятливих умовах
спричиняють епідемію з переважанням важких форм захворювання. І навпа-
ки слабкопатогенні збудники зумовлюють переважно спорадичну захворю-
ваність з легким перебігом хвороби, або бактеріоносійство.
Серед інших факторів, які позначаються на особливостях епідемічного
процесу, варто назвати стійкість збудників у довкілі, їхню антибіотико –
резистентність, швидкість розмноження, мутації, здатність до спороутворен –
ня і виживання в макроорганізмі.
Організація та
проведення
дезінфекційних заходів
• Дезінфекція, або знезараження, - це комплекс
спеціальних заходів, спрямованих на знищення
збудників заразних захворювань в навколишньому
середовищі людини. Для проведення дезінфекції
застосовують розчини хлораміну, гідрохлориду
кальцію (натрію), фенолу, крезолу, формальдегіду.

• Приватними видами дезінфекції є дезінсекція -

знищення комах і кліщів, членистоногих (комарі,
кліщі, воші) - переносників інфекційних
захворювань і дератизація - знищення гризунів,
небезпечних в епідеміологічному відношенні.
 Розрізняють такі види
дезінфекції:
• а) профілактичну, яка проводиться незалежно від наявності
заразних захворювань. У навчальних і дитячих дошкільних
закладах (школах, басейнах, лазнях, душових, у місцях
загального користування) проводиться вологе прибирання 0,5%-
ним розчином освітленої хлорного вапна;

• б) поточну, дія якої поширюється на весь період перебування

інфекційного хворого в приміщенні (будинку, лікарні).
Прибирання, замочування посуду, білизни, випорожнень
виробляються розчином хлорного вапна більш високої
концентрації (1, 3, 10%);

• в) заключну, здійснювану після госпіталізації, одужання чи

смерті хворого. Проводяться всі ті ж заходи, що і при поточній
дезінфекції. Обробляються постільні приналежності в
дезінфекційних камерах.
 Способи дезінфекції.
• 1. Механічний: прання, прибирання, миття, вивіз сміття - все це
зменшує до 50% мікробну забрудненість.

• 2. Фізичний: а) кип'ятіння посуду, білизни, води, іграшок,

плювальниць; б) дія водяної пари в автоклавах, дезінфекційних
камерах, прожарювання, пастеризація; в) дія ультрафіолетових
променів (бактерицидні та кварцові лампи, сонячне світло).
Надійну дезінфекцію та дезінсекцію зараженого одягу,
постільних та інших речей можна провести в спеціальних
дезінфекційних камерах - пароповітряних або
пароформалінових. Сутність камерної дезінфекції полягає в
прогріванні вмісту камер гарячим повітрям (пором) до певної
температури, а при необхідності посилення впливу пари - в
додатковому введенні в камеру формальдегіду (формаліну).

• 3. Хімічний: застосування розчинів хлорвмісних препаратів.

Приготування 10 % освітленого
розчину хлорного вапна
• 1 кг сухого хлорного вапна розміщують у невеликій кількості води до
утворення рівномірної кашоподібної маси. Продовжуючи помішувати,
доводять об'єм води до 10 л. Отриманий розчин залишають у посудині
протягом 24 год. При цьому протягом перших 4 год. розчин треба
перемішувати не менше трьох разів. Потім обережно, не збовтуючи
осаду, розчин зливають у посудину з темного скла. Зберігати такий
розчин можна протягом 5—7 діб. Слід пам'ятати, що цей розчин має
дуже їдкі властивості і діє на слизові оболонки та шкіру. Тому при
користуванні ним слід дотримуватися правил безпеки, а саме:
застосовувати гумові рукавички, захисні окуляри, марлеві респіратори.

• Приготування розчину хлорного вапна, що звичайно застосовується для

вологого прибирання приміщень

• Щоб приготувати 0,1 % розчин, беруть 100 мл 10 % розчину хлорного

вапна на 10 л води та добре змішують.

• Для приготування 0,2 % розчину беруть 200 мл 10 % розчину хлорного

вапна на 10 л води і добре змішують.
 Хлорамін
• Для приготування 0,2 % розчину беруть 2 г хлораміну,
додають 1 л води та добре збовтують;

• для приготування 1 % розчину беруть 10 г хлораміну та

990 мл води;

• для 2 % розчину беруть 20 г хлораміну та 980 мл води;

для 5 % розчину беруть 50 г хлораміну та 950 мл води.

• Вода, що додається до хлораміну, повинна бути

температури 50—60 °С.

• Зберігати готовий розчин слід не більше 5 діб.

 Способи дезінсекції.
• 1. Хімічний: застосування розчинів хлоро-,
карбо-, метафосу.

• 2. Фізичний: використання сухожарових камер.

• Для цих цілей, крім дезінфекційних камер та
фізичних засобів, широко застосовуються
отрути, звані інсектицидами, серед яких можна
назвати гексахлоран (гексахлорциклогексан),
карбофос, метилацетофоса, альфакрон
(фосфотіоат), альцестін, інсорбцід-МП та ін.
 Способи дератизації.
• 1. Хімічний: використання отруєної отрутами приманки.
Сутність хімічного методу полягає в отруєнні гризунів
отруйними речовинами - ратицидів. Ефективними
ратицидів є фосфід цинку, ратиндан, зоокумарин, сульфат
талію, тіосемікарбазід, карбонат барію, фторацетамід та ін
Газову дератизацію застосовують переважно для
винищування гризунів на морських суднах, у залізничних
вагонах, літаках і в польових умовах

• 2. Фізичний: вилов за допомогою капканів. Механічний

спосіб полягає в застосуванні різних капканів, пасток,
мишоловок, верше та ін

• 3. Біологічний: а) зараження інфекцією, небезпечної тільки

для гризунів; б) вилов домашніми тваринами.
 Організація та
проведення
імунопрофілактики
• Розрізняють такі основні види імунізації:
планову (загальну та вибіркову), за
епідемічними показаннями та рекомендовані
щеплення.
• Планова загальна імунізація проводиться всьому
населенню, яке досягло відповідного віку за
відсутності клінічних протипоказань. Згідно із
Законом України "Про забезпечення санітарного
та епідемічного благополуччя населення" від
24.02.1994 (стаття 27) та Закону України "Про
захист населення від інфекційних хвороб" від
06.04.2000 (стаття 12) населення підлягає
обов'язковій імунізації проти туберкульозу,
поліомієліту, кашлюку, дифтерії, правця, кору..
• Планова вибіркова імунізація проводиться за
територіальною (москітна гарячка, кліщовий весняно-
літній енцефаліт, туляремія) або професійною
(сибірка, бруцельоз, туляремія) ознакою. На
неблагополучних територіях вакцинують людей, які
мають ризик зараження у зв'язку з характером
діяльності (догляд за тваринами – сибірка, бруцельоз,
лептоспіроз; мисливство – туляремія, чума) або
умовами проживання (сільська місцевість, ендемічний
район). Планування вибіркових щеплень проводиться
з урахуванням контингентів, які підлягають імунізації,
та конкретної епідемічної й епізоотичної ситуації..
• Імунізація за епідемічними показаннями
проводиться серед певних груп населення
або всьому населенню обмеженої
території, на якій спостерігається
підвищена захворюваність на окрему
інфекційну хворобу (дифтерія, поліомієліт
тощо), а також терміново з метою
запобігання захворювання людей в
осередках інфекційних хвороб (кір,
дифтерія, поліомієліт) або у осіб, імовірно,
інфікованих (правець, сказ)..
• У відповідності до Наказу МОЗ України "Про
порядок проведення профілактичних
щеплень в Україні та контроль якості
медичних імунобіологічних препаратів" №
48 від 03.02.2006 населенню України
проводяться щеплення за віком, щеплення
за станом здоровя, щеплення, які
проводяться на ендемічних та ензоотичних
територіях та за епідемічними показами,
рекомендовані щеплення..
• З метою профілактики та захисту населення
від інфекційних хвороб застосовують
біологічні препарати трьох груп: група А –
препарати, що містять антигени збудника або
знешкоджений мікробний екзотоксині
створюють штучний активний імунітет
(вакцини та анатоксини); група В – препарати,
що містять уже готові антитіла і створюють
пасивний імунітет (імунні сироватки,
імуноглобуліни); група С – препарати, що
затримують розвиток збудників інфекційних
хвороб (бактеріофаги, інтерферон).
• З метою профілактики та захисту населення
від інфекційних хвороб застосовують
біологічні препарати трьох груп: група А –
препарати, що містять антигени збудника або
знешкоджений мікробний екзотоксині
створюють штучний активний імунітет
(вакцини та анатоксини); група В – препарати,
що містять уже готові антитіла і створюють
пасивний імунітет (імунні сироватки,
імуноглобуліни); група С – препарати, що
затримують розвиток збудників інфекційних
хвороб (бактеріофаги, інтерферон).
• Вакцини (Vaccina) – біологічні препарати,
призначені для активної (профілактичної)
імунізації людей та тварин..
• Живі ослаблені, атенуйовані (vaccinum vivum) – вакцини, що
виготовлені шляхом штучного зниження вірулентності
збудників шляхом багаторазового пасажу їх через організм
тварин (атенуація) або тривалим культивуванням на
поживних середовищах (старакультура), в яких поступово
вичерпуються поживні речовини. При цьому відбирають
штами зі зниженою вірулентністю, але високо імуногенні. В
умовах глибокого вакууму при низьких температурах
вакцини висушують (ліофілізація). В медичній практиці живі
вакцини застосовують для профілактики туберкульозу,
поліомієліту, епідемічного паротиту, кору, сибірки, грипу,
туляремії, бруцельозу, жовтої гарячки, сказу й інших хвороб.
При введенні в організм вакцинні штами збудників
розмножуються, проникають в лімфатичні вузли та інші
імунокомпетентні органи і тканини організму, викликають
утворення організмом специфічних антитіл. Імунітет після їх
введення найбільш напружений і тривалий (до 10 років при
деяких інфекціях). Живі вакцини випускають в запаяних у
вакуумі ампулах, у вигляді сухих препаратів, однорідних
пористих таблеток або порошків білого чи жовтуватого
кольору..
• Убиті, інактивовані вакцини (vaccinum mortuum) – комбінація
з кількох антигенів, зяких одні є основними і викликають
продукцію антитіл, інші – допоміжними і стимулюють їх
продукцію. Для приготування інактивованих вакцин
використовують високоімуногенні штами мікробів, які
вбивають нагріванням, дією формаліну, спирту, ацетону. В
медичній практиці вони застосовуються для профілактики
кашлюку, висипного тифу, черевного тифу. Убиті вакцини
потрібно вводити повторно декілька разів. Вони довше
зберігаються до їх введення (1-2 роки), мають менше побічних
дій, ніж живі. Після щеплення убитою вакциною виробляється
відносно напружений імунітет на 10-12 місяців, що вимагає
більш частого повторного їх введення у порівнянні з живими
вакцинами. Убиті вакцини випускають в рідкому і сухому
вигляді в ампулах.
• Хімічні вакцини – препарати, щомістять антигени мікробних
клітин у чистому вигляді. Їх виготовляють з допомогою складної
хімічної і ферментативної обробки бактерійних культур. В
практиці масової імунізації населення широко не
використовують, оскільки епідеміологічна ефективність їх ще
недостатньо вивчена. Для створення штучного активного
імунітету проти хвороб, що спричинені мікроорганізмами, які
продукують екзотоксин, використовують анатоксини
(anatoxina) – екзотоксини, які позбавлені токсичних
властивостей, але зберігають антигенні (імуногенні). Їх
виготовляють з екзотоксинів шляхом обробки 0,4% розчином
формаліну, температурою 40ºС при експозиції 40 днів. При
підшкірному введенні адсорбованого на гідроксиді алюмінію
анатоксину утворюється "депо" антигену і відбувається
поступове і повільне його розсмоктування, що дає можливість
організму виробити стійкий тривалий імунітет, не даючи при
цьому значних (пірогенних) реакцій.
• Живі ослаблені, атенуйовані (vaccinum vivum) – вакцини, що
виготовлені шляхом штучного зниження вірулентності
збудників шляхом багаторазового пасажу їх через організм
тварин (атенуація) або тривалим культивуванням на
поживних середовищах (старакультура), в яких поступово
вичерпуються поживні речовини. При цьому відбирають
штами зі зниженою вірулентністю, але високо імуногенні. В
умовах глибокого вакууму при низьких температурах
вакцини висушують (ліофілізація). В медичній практиці живі
вакцини застосовують для профілактики туберкульозу,
поліомієліту, епідемічного паротиту, кору, сибірки, грипу,
туляремії, бруцельозу, жовтої гарячки, сказу й інших хвороб.
При введенні в організм вакцинні штами збудників
розмножуються, проникають в лімфатичні вузли та інші
імунокомпетентні органи і тканини організму, викликають
утворення організмом специфічних антитіл. Імунітет після їх
введення найбільш напружений і тривалий (до 10 років при
деяких інфекціях). Живі вакцини випускають в запаяних у
вакуумі ампулах, у вигляді сухих препаратів, однорідних
пористих таблеток або порошків білого чи жовтуватого
кольору..
• Імунітет після введення вакцини виникає через певний проміжок
часу (7-10 і більше днів). Іноді виникає потреба негайно
(терміново, екстрено) запобігти хворобі в осіб, що піддаються
загрозі зараження або вже перебувають в інкубаційному періоді.
Для цього з метою створення екстреного специфічного, але
короткочасного (до 3-4 тижнів) імунологічного захисту можна
вводити готові антитіла, тобто створити в організмі пасивний
імунітет. Така профілактика називається специфічною пасивною і
досягається введенням імунних (або гіперімунних) сироваток та
імуноглобулінів (імуноглобуліни – це фракція білків крові – носіїв
властивостей антитіл – гама-глобулінів, які містять у 10 разів
більше антитіл, ніж сироватка). Одержують їх з сироватки крові
гіперімунних тварин (гетерологічні) або імунних людей
(гомологічні препарати). Вони можуть застосовуватися і з
лікувальною метою. Введені антитіла специфічних імунних
сироваток зв'язуються з циркулюючими в крові антигенами уже в
перші години після ін'єкції і починають діяти, запобігаючи
виникненню (при ранньому їх введенні) або полегшують перебіг
захворювання.
 Організація і проведення
імунопрофілактики.
• Основною умовою раціональної організації
імунопрофілактики є строгий облік
дитячого та дорослого населення, що
підлягає щепленню. Для цього 2 рази на рік
в містах та 1 раз на рік у селах силами
медичних працівників проводиться
перепис населення, уточнюються дані про
новоприбулих. Отримані дані заносять в
спеціальний журнал.
• Плани профілактичних щеплень складають працівники СЕС та
дільничих медичних установ на один рік з урахуванням
епідеміологічної ситуації. Плани ревакцинації складають на
підставі даних форми № 63. При плануванні профілактичних
щеплень за епідемічними показаннями слід визначати
контингенти населеня, що підлягають щепленню. Враховуючи
протипоказання, терміни щеплень, необхідно проводити
додаткові обходи з метою виявлення осіб, що піддаються
ризику зараження. Імунопрофілактика проводиться в
плановому порядку (незалежно від наявності захворювань в
даній місцевості) та за епідемічними показаннями або екстрено
(при загрозі спалаху інфекції, при покусах тощо). Планова
масова імунізація передбачає щеплення всього населення, яке
досягло певного віку (щеплення за віком), згідно "Календаря
профілактичних щеплень", затвердженого наказом МОЗ
України № 276 від 31.10.2001 р.
• Селективна (вибіркова) імунізація
спрямована передусім на захист певних
професійних груп населення, які під час
виконання своїх обов'язків можуть
заражатися певними збудниками. Зокрема,
зооветеринарних працівників, тваринників,
працівників м'ясокомбінатів імунізують
проти сибірки, бруцельозу, ку-гарячки,
лептоспірозу. Медичним працівникам служби
переливання крові і тим, що виконують
парентеральні маніпуляції, проводять
щеплення проти гепатиту В.
• Вакциніція БЦЖ не проводиться
недоношеним з вагою менше 2000 г. (при
недоношеностиі ІІ ст. (вага 1500-1999 г.) –
до місячного віку, а ІІІ ст. (вага 1000-1499 г.)
– до 2-х місяців), а також при ускладненнях
при попередніх введеннях вакцини
(лімфаденіт, келоїдний рубець, остеомієліт,
генералізована БЦЖ-інфекція,
тубінфікування).
• Особам, яким протипоказано введення живої
поліомієлітної вакцини (ОПВ), а також членам їх родин
рекомендовано проведення щеплення інактивованою
поліомієлітною вакуиною (ІПВ). АКДП не вводиться
дітям з судомами в анамнезі (можна замінити на АДП
або вакцину з ацелюлярним кашлюковим
компонентом). Живі корова, паротитна та вакцина проти
краснухи (або тривакцина) не вводиться дітям з
алергічною реакцією на аміноглікозиди та
анафілактичною – на яєчний білок. Відведеннями від
планових щеплень є і гострі абозагострення хронічних
захворювань (до одужання або ремісії). При
лікуванніімунодепресантами, кортикостероїдами
(більше 1 мг/кг/добу щодо преднізолону)більше 14 діб –
щепити через місяць після припинення такого лікування.
• Після введення імуноглобуліну щеплення проти
кору, краснухи, паротиту можна провести тільки
через 3 місяці і пізніше. Якщо інтервал між
щепленням проти названих хвороб, і введенням
імуноглобуліну з лікувально-профілактичною метою
менше 14 днів, щеплення проти цих інфекцій слід
повторити. Профілактичні щеплення здійснюються
в кабінетах щеплення при ЛПЗ, медичних кабінетах
дошкільно-шкільних навчальних установ,
медпунктах підприємств та кабінетах щеплень
суб’єктів підприємницької діяльності, які мають
відповідну ліцензію на медичну практику із
застосуванням профілактичних щеплень.
• Профілактичні щеплення проводяться медичними
робітниками, що володіють правилами організації і техніки
проведення щеплень, а також заходами невідкладної
допомоги у випадку розвитку поствакцинальних реакцій і
ускладнень. Відповідальним за організацію і проведення
профщеплень є керівник ЛПЗ та особи, які здійснюють
медичну практику як суб’єкти підприємницької діяльності
та мають відповідну ліцензію на медичну практику із
застосуванням профілактичних щеплень. Порядок
проведення профілактичних щеплень визначається
наказом керівника ЛПЗ з чітким визначенням
відповідальних осіб і функціональних обов?язків медичних
працівників, які беруть участь у їх проведенні. Обсяги
профілактичних щеплень узгоджуються з територіальними
СЕС у травні та листопаді кожного року.
1)Профілактичні щеплення здійснюються в
кабінетах щеплень при лікувально-
профілактичних закладах (ЛПЗ), медичних
кабінетах дошкільних та загальноосвітніх
навчальних закладів, медпунктах підприємств і
кабінетах щеплень суб'єктів підприємницької
діяльності, які мають ліцензію на медичну
практику відповідно до підпункту 26 статті 9
Закону України "Про ліцензування певних
видів господарської діяльності" (зі змінами), а
також (у разі показань) у стаціонарних умовах.
2)Щеплення дозволяється проводити тільки
зареєстрованими в Україні вакцинами відповідно до
показань і протипоказань щодо їх проведення згідно з
календарем профілактичних щеплень в Україні та
Інструкцією про застосування вакцин, затвердженою
Головним державним санітарним лікарем України або
його заступником.
3)Транспортування, збереження і використання вакцин
здійснюється з обов'язковим дотриманням вимог
"холодового ланцюга" відповідно до "Порядку
забезпечення належних умов зберігання,
транспортування, приймання та обліку медичних
імунобіологічних препаратів в Україні", затвердженого
наказом МОЗ України № 48 від 03.02.2006.
4)Профілактичні щеплення проводять медичні працівники, які
володіють правилами організації і техніки проведення щеплень, а
також заходами надання невідкладної допомоги у разі розвитку
післявакцинальних реакцій і ускладнень. Відповідальним за
організацію та проведення профілактичних щеплень є керівник
лікувально-профілактичного закладу та особи, які здійснюють
медичну практику як суб'єкти підприємницької діяльності та мають
ліцензію на медичну практику відповідно до підпункту 26 статті 9
Закону України "Про ліцензування певних видів господарської
діяльності" (зі змінами). Порядок проведення профілактичних
щеплень визначається наказом керівника лікувально-
профілактичного закладу з чітким визначенням відповідальних
осіб і функціональних обов'язків медичних працівників, які беруть
участь у їх проведенні. Обсяги профілактичних щеплень
узгоджуються з територіальними санітарно-епідеміологічними
станціями (СЕС) у травні та листопаді кожного року..
• Імунізацію в межах календаря щеплень
можна проводити тільки вакцинами, що
зареєстровані в Україні. Вакцини різних
виробників для профілактики однакових
захворювань можна взаємно замінювати.
• Персонал, який обслуговує інфекційних хворих, зобов’язаний беззастережно
виконувати цілий ряд правил санітарно-гігієнічного режиму та вимог ТБ.
• Це стосується, насамперед, вимог носіння спецодягу, обов’язкового миття в
душі після закінчення роботи, правил зберігання спецодягу, вимог особистої
гігієни та ін. Наприклад, при наявності на руках порізів та подряпин необхідно
одягати гумові рукавички, які після закінчення роботи підлягають
знезараженню.
• Про кожний підозрілий на інфекцію випадок захворювання на квартирі
медичного працівника, що працює в інфекційній лікарні, в сім’ї треба негайно
повідомити головному лікареві, зав. відділенням або старшій медичній сестрі.
• Обслуговуючому персоналу забороняється:
• а) сідати на ліжко хворих,
• б) з’являтися у відділенні без спецодягу,
• в) виходити у спецодязі за межі відділення або надягати верхній одяг на
спецодяг, або виносити спецодяг додому з будь-якою метою,
• г) з’являтися у спецодязі в столовій або буфеті,
• д) користуватися туалетом, призначеним для хворих, посудом та іншими
речами, що є в користуванні хворих,
• е) приймати їжу в палатах, коридорах і лабораторіях,
• ж) вживати харчові продукти та залишки харчів від хворих,
• з) палити в палатах, коридорах і лабораторіях.