1.

Предмет і задачі епідеміології

2. Основні етапи розвитку епідеміології
3. Епідемічний процес та його складові.
4. Розділи вчення про епід процес
5. Рушійні сили епід процесу
6. Особливості епід процесу при антопонозах та зоонозах. Поняття про сапронози.
7. Кількісні та якісні прояви епід процесу.
8. Протиепідемічні заходи в осередках інф. захворювань
9. Осередок інф.хвороби. Напрямки проведення епід обстеження осередку
10. Чим обумовлюються межі осередку інф.хвороби
11. Мета і завдання епід обстеження осередку
12. Як проводиться виявлення інфекційних хворих і повідомлення про них.
13. КІЗ та його функції.
14. Джерело і резервуар збудників інфекційних хвороб.
15. Хвора людина і носій та їх епідеміологічне значення.
16. Категорії носіїв збудників інфекційних хвороб.
17. Заходи щодо знезараження хворих та носіїв як джерел збудників інфекційних хвороб.
18. Епідеміологічне значення тварин (гризуни, свійські тварити тощо.)
19. Поняття про дератизацію, види і методи.
20. Теорія механізму передачі збудників інфекційних хвороб Л. В. Громашевського. Визначення механізму
передачі, його ланки.
21. Закони відповідності механізму передачі первинній (епідеміологічниій) локалізації збудників в організмі
людини.
22. Типи механізмів передачі збудників інфекційних хвороб у людини.
23. Епідеміологічне значення членистоногих (комарі, мухи, кліщі, воші, блохи) як переносників збудників
інфекційних хвороб. Види і методи дезінсекції.
24. Визначення дезінфекції, її види і методи. Контроль якості дезінфекції.
25. Дезінфекційні камери, принципи їх влаштування та призначення.
26. Стерилізація та її етапи, контроль якості.
27. Календар профілактичних щеплень України. Правові аспекти вакцинопрофілактики.
28. Складання плану проведення профілактичних щеплень.
29. Заповнення обліково-звітної документації щодо проведення щеплень.
30. Основні нормативні документи в області епідеміології.
31. Епідеміологічний метод дослідження, його структура.
32. Описово-оціночний прийом епідеміологічному методу.
33. Епідеміологічна, соціальна та економічна значущість інфекційної захворюваності.
34.Епідеміологічна діагностика,як основа профілактичної та протиепідемічної роботи
35. Оперативний епідеміологічний аналіз.
36. Методика проведення ретроспективного епідеміологічного аналізу.
37. Аналіз багаторічної та річної динаміки захворюваності
38. Прояви епідемічного процесу в багаторічній динаміці захворюваності та причини,що їх обумовлюють
39. Аналіз територіального розподілу захворюваності.
40. Прояви епідемічного процесу в річній динаміці захворюваності та причини, що їх обумовлюють.
41. Структура та рівень захворюваності населення по колективах, групах та нозологічних формах.
42. Поняття про територію, групи, час та чинники ризику
43. Значення соціального фактору в розвитку епідемічного процесу
44. Значення природного фактору в розвитку епідемічного процесу
45. Аналітичні і експериментальні прийоми епідеміологічного методу дослідження
46. Сутність аналітичного дослідження типу випадок-контроль
47. Сутність когортного аналітичного дослідження.
48. Визначення епідеміологічного експерименту
49. Зміст і мета контрольованого епідеміологічного експерименту
50. Зміст і мета неконтрольованого епідеміологічного експерименту
51. Зміст і мета природного епідеміологічного експерименту
52. Прогнозування проявів епідемічного процесу
53. Мета і особливості організації скринінгових обстежень населення
54. Методи математичного моделювання в епідеміології та їх значення
55. Планування протиепідемічних та профілактичних заходів.
БЛОК 2
1.Епідеміологічна класифікація інфекційних хворіб
2.Епідеміологічні особливості групи кишкових
3.Епідем особливості інф дих шляхів
1
4.Епідем особливості кров*яних інфекцій:
5.Епідеміологічні особливості інфекцій групи зовнішніх покривів
6.Епідемологія та профілактика віл
7.Організація санітарної охорони териорії України від заносу й розповсюдження карантинних інфекцій.
8.Профілактичні та протиепідемічні заходи що до найбільш поширених захворювань.
9.Карантинні заходи щодо особливо небезпечних інфекційних хвороб.
10 .Черевний Тиф
11.Гепатит А
12. Шигельози .
13. Холера
14. Поліомієліт
15.Грип та інші ГРЗ.
16. Дифтерія
17. Кір
18.Сальмонельоз
19.Ботулізм
20.Менінгокок інф. Та гній бакт менінг
21. Туляремія
22. Гепатит В
23. ВІЛ-інфекція інфекційне захворювання
24. МАЛЯРІЯ
25. Епідемічний висипний тиф
26. Чума
27. Кліщовий енцефаліт
28. Лихоманка Марбург
29. Лихоманка Ласса
30. Лайм бореліоз
31. Туберкульоз
32. Протиепідемічні заходи при надзвичайних станах.

1. Предмет і задачі епідеміології

Епідеміологія - це наука, яка вивчає епідемічний процес, закономірності поширення
інфекційних хвороб, розробляє заходи попередження і зниження захворюваності та ліквідації
окремих інфекцій.
Предметом епідеміології, на відміну від клінічної медицини, є не сама хвороба, а
захворюваність населення на цю хворобу. Захворюваність відображає популяційний
(надорганізмовий) рівень організації життя, а хвороба – організмовий, суборганізмовий
рівень. Предметом епідеміології є епід процес
2
 Епідеміологічний процес – це складне соціально-біологічне явище, яке виникає внаслідок
взаємодії макро- та мікроорганізму на популяційному рівні, що проявляється специфічними
інфекційними станами серед людей та забезпечує збереження збудника у природі як біологічного
виду.
Об’єктом епідеміології є інфекційні стани.
Предметом епідеміології і, разом з тим, цілями її - є вивчення процесу виникнення,
розповсюдження як інфекційних, так і неінфекційних хвороб та заходів, направлених на згасання
цього розповсюдження.
Задачі епідеміології: по відношенню кожної інфекційної хвороби зводяться до:
+
• визначенню медичної та соціально-економічної значимості хвороби та місця в структурі
патології населення;
• вивченню закономірностей розповсюдження хвороби в часі (по рокам, місяцям і т. д.), по
території та серед різних (вікових, статевих, професійних. етнічних і т. ін.) груп населення;
• Виявленню причин та умов, що привели до існуючого характеру розповсюдження хвороби;
• розробки рекомендацій по оптимізації профілактики та боротьби з даною хворобою;
• розробка прогнозу розповсюдження відповідної хвороби.

Розділи епідеміології:
1. Загальна епідеміологія (вчення про епідпроцес, епідеміологічна діагностика, протиепідемічні
заходи, організація протиепідемічної роботи).
2. Спеціальна епідеміологія (епідеміологія груп інфекцій та окремих нозологічних форм).
2. Основні етапи розвитку епідеміології

Стародавня Греція. В трактаті стародавньогрецького лікаря, реформатора античної Медицини

Гіппократа (близько 460 – близько 370 рр. до н.е.) "Про повітря, воду та землю" йшла мова про
вплив зовнішніх умов на здоров’я людини. Під впливом ідей філософів та лікарів в державі
проводилось багато санітарних заходів: обладнувались канали для видалення нечистот, санітарний
нагляд за будівництвом житла, якістю харчових продуктів. Дезинфекція проводилась шляхом
спалення сірки, різних ароматичних речовин. Трупи померлих від заразних хвороб спалювались.
Треба сказати, що від Гіппократа йде міазматичний напрямок, який пояснював причини
розповсюдження інфекційних хвороб. Гіппократ узагальнив дані про розвиток епідемій в різних
місцях та в різний час, ним було введено поняття конституції місць та років.

В епоху феодалізму, після занепаду Риму, настає забуття досягнень античного миру.
Середньовічні міста характеризувались незвичайним скупченням бруду, а розповсюдженню
епідемій сприяли багато численні війни, хрестові походи. Тому епоха феодалізму в Європі
супроводжувалась виключним розповсюдженням епідемічних хвороб (проказа, висипний тиф,
віспа, чума).

Епоха Відродження. В XV ст. людство почало переоцінювати накоплений історичний досвід.

Вчені починають замислюватись над суттю інфекційних хвороб. Виникають різні гіпотези, які
можна об’єднати в два протилежних напрямки, які пояснювали причини "прилипчивих " хвороб:
міазматичний та контагоністичний.

Міазматичний напрямок , який очолював англійський лікар, батько англійської медицини

Сіденгам ( 1624-1689) припускало, що хвороби виникають в зв’язку вдиху шкідливих
3
випаровувань – міазмів. Відлунок міазматичних уявлень ми знаходим в назвах деяких хвороб
(малярія, інфлюенца). Сіденгам виділявся виключною спостережливістю та прозорливістю – він
вперше дав чітку характеристику деяким хворобам, наприклад скарлатині, зумів виявити зв'язок
між захворюванням та умовами зовнішнього середовища. Це – велике досягнення, але причиною
інфекційних хвороб виявились живі збудники.

Та ось величезний внесок в боротьбу з натуральною віспою вносить англійський лікар Едуард
Дженнер ( 1749-1823). "Випадковість" допомогла йому знайти правильний шлях для вирішення
цієї задачі. Запропонував безпечний і виключно ефективний засіб попередження натуральної віспи
шляхом щеплення людині коров’ячої віспи (вакцини). Треба сказати, що відкриття Дженнера дало
можливість в другій половині XX ст. ліквідувати натуральну віспу на земній кулі.

В 1848 році Р. Вірхов вводить термін "інфекційні хвороби ", хоча і не визнавав ведучої ролі
мікробів в розвитку патологічного процесу та скептично відносився до досліджень Р. Коха (1843 -
1910) в вивченні патогенних мікробів.

Якщо німецькі бактеріологи на чолі з Р. Кохом вважали своїм головним завданням виділення,
культивування, та опис збудників важливіших інфекційних хвороб людини, то французькі
бактеріологи на чолі з Л. Пастером (1822-1895) майже зразу звернулися до дуже складної
проблеми вивчення механізмів, сприйнятливості і несприйнятливості до інфекції. зробив
узагальнюючий висновок про можливість попередження інфекційних хвороб шляхом щеплення
ослабленого збудника і таким чином заклав основи уявлень про штучний імунітет.

Пастеру пощастило одержати антирабічну вакцину, висушуючи кусочки мозку заражених

тварин в стерильних умовах. Спочатку в експериментах на собаках, а потім в випробуваннях на
людях, яких покусали скажені тварини, вакцина Пастера доказала свою ефективність..

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929) є одним з основоположників епідеміології. в 1893р.

в лабораторії В.В. Подвисоцького Заболотний та Савченко І.Г. успішно провели героїчний дослід
самозараження культурою холерного вібріону після попередньої пероральної імунізації вакциною
з вбитих холерних вібріонів. Цим дослідом була доведена ефективність пероральної імунізації
людини проти холери, можливість холерного бактеріоносійства у здорових людей, а також роль їх
в виникненні епідемії холери...

Д.К. Заболотний приймав участь в ліквідації епідемії холери ( 1894, 1909, 1910, 1918) та чуми в
Росії, очолював ряд експедицій по вивченню чуми в Індії, Месопотамії, на Аравійському
півострові, Маньчжурії, Китаї (1897,1898, 1910-1911), Ірані (1899), Шотландії (1900) і т. ін.

Узагальнивши матеріали , зібрані під час цих експедицій, Д.К. Заболотний вперше (1899)
висунув гіпотезу про те, що дикі гризуни (суслики та тарбагани) зберігають збудника чуми в
природі і є джерелом зараження людини Заболотний створив учення про епідеміологію чуми та
пояснив причини природних вогнищ цієї хвороби. Він вказав також на значення соціальних
факторів в виникненні та розповсюдженні епідемій чуми серед людей

В роботах по холері Заболотний обґрунтовував епідеміологічне значення -носійства вібріона

холери та дав оцінку його окремим видам у здорових людей, показав ефективність пероральної
імунізації та вакцинації проти холери, і, таким

Завдяки Заболотному при Українській Академії Наук був створений інститут епідеміології та
мікробіології (1928).

В Санкт-Петербурзі академіком Е.Н. Павловським (1884-1965) була створена школа

паразитологів, переважно медичного напрямку, Велике значення мали роботи Е.Н. Павловського в
області вивчення видового складу кровосмокчущих комах та кліщів в різних районах, а також

4
методів боротьби з ними. Логічним завершенням цих робіт було розроблене в 1939 р. Е.Н.
Павловським учення про природну вогнещевість деяких трансмісійних хвороб людини.

. Громашевському належить честь наукового визначення таких категорій епідеміології, як

джерело інфекції, механізм передачі інфекції та ін.; він же сформулював основні закони
епідеміології та розробив наукову класифікацію інфекційних хвороб. В книзі "Загальна
епідеміологія" він узагальнив досвід боротьби з епідеміями і профілактики інфекційних хвороб та
розробив наукові основи профілактики інфекційних хвороб.

3. Епідемічний процес та його складові.

Епідеміологічний процес – це безперервний процес взаємодії мікроорганізму (збудника-

паразита) і макроорганізму (людей) на популяційному рівні, який проявляється при певних
соціальних і природних умовах поодинокими і множинними захворюваннями, а також
безсимптомними формами інфекції, супроводжується поширенням специфічних інфекційних
захворювань серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.
Як будь-який процес, епідемічний процес розглядають в 3-х аспектах:
1. Причини (чинники, умови) процесу
1)біологічний чинник;
2) соціальні і природні умови
2. Механізми розвитку процесу
1. Теорія механізму передачі збудників інфекційних хвороб акад. ГромашевськогоЛ.В.
2. Теорія природної осередковості акад. Павловського Є.М.
3. Теорія саморегуляції паразитарних систем акад. БєляковаВ.Д.
3. Прояви процесу
Захворюваність характеризується:
-Кількісно
-В часі
-За територією
-За віковими групами
-За професією
-За статтю

4. Розділи вчення про епід процес

Вчення про епідемічний процес складається з трьох розділів.
Перший розділ — досліджує причини і умови виникнення та розвитку епідемічного процесу,
його сутність: взаємодія популяцій паразита і хазяїна в певних соціальних та природних умовах.
Другий розділ — вивчає механізм розвитку епідемічного процесу. В основі цього розділу —
теорія механізму передачі Я. В. Громашев-ського, теорія природної осередковості Є. Н.
ГІавловського, теорія саморегуляції паразитарних систем В. Д. Белякова, соціально-екологічна
концепція епідемічного процесу Б. Я. Черкаського.
Третій розділ вчення про епідемічний процес розглядає прояви епідемічного процесу: розподіл
інфекційної захворюваності по території, групах населення та в часі, тобто вивчає структуру та
динаміку захворюваності

5
 5. Рушійні сили епід процесу
Первинні рушійні сили (ланки) – джерело збудника інфекції, механізм передачі,
сприйнятливий організм.
Джерело інфекції - це заражена людина або тварина, організм якої є
природним середовищем перебування, розмноження і накопичення патогенних мікроорганізмів,
звідки вони виділяються і можуть заразити людину або
тварину.
За джерелом інфекції виділяють антропонозні інфекції (джерело тільки людина),
зоонозні(джерело тварина) та сапронозні інфекції (резервуар –грунт, вода).
Механізм передачі – процес періщення збудників від джерела інфекції до сприйнятливого
організму, що виник в процесі еволюції (горизонтальний: фекально-оральний, аерогенний,
трансмісивний, контактний; вертикальний: в/утробний, транс плацентарний, гермінативний)
Сприйнятливість – це відповідь організму на інфекційний процес:
індивідуальна – конкретної особи;
видова – цілого біологічного виду:
повна, часткова, видовий імунітет.
Вторинні рушійні сили – природні та соціальні явища, які зумовлюють кількісні та якісні
зміни епідемічного процесу шляхом впливу на його первинні рушійні сили.
6. Особливості епід процесу при антопонозах та зоонозах. Поняття про сапронози.
Біологічний чинник епідеміологічного процесу - це взаємовідносини популяцій
паразита-збудника і хазяїна-людини, що склалися в процесі еволюції. З екологічних позицій
збудники інфекційних хвороб (за середовищем перебування і джерелом інфекції) поділяють ся на
4 групи:
Збудники антропонозів:
1. Облігатні патогенні паразити людини (віруси гепатитів, шигели,
сальмонела тифу)
2. Облігатні умовно патогенні паразити людини (протей, клебсієла,
ентерококи)
Збудники зоонозів:
1. Облігатні паразити тварин, патогенні для тварин і людини (збудники
сибірки, бруцельозу, лептоспірозу)
2. Факультативні паразити тварин умовно патогенні для людини(збудники
ботулізму, правця).
Джерело інфекції - це заражена людина або тварина, організм якої є
природним середовищем перебування, розмноження і накопичення патогенних
мікроорганізмів, звідки вони виділяються і можуть заразити людину або
тварину.
При антропонозах джерелом інфекції є тільки людина. Збудники
антропонозів адаптувалися до людського організму і стабільна циркуляція їх, а
також біологічна стабільність виду паразита можливі лише у людському
суспільстві. Епідемічний процес перебігає у вигляді ланцюга заражень від
людини до людини.
При зоонозах джерелом інфекції є тільки тварина.
Епізоотичний процес представляє собою ланцюг зв’язаних зараженням
інфекційних процесів у тварин, серед яких поряд з основним джерелом інфекції
може бути і додаткове. Якщо збудник попадає до людини - починається
епідемічний процес, але частіше всього людина є біологічним «тупиком»,
передача збудника далі не відбувається (жовта гарячка, лептоспіроз,
бруцельоз). Акад. Л.В.Громашевський виділяв 2 групи захворювань –
6
 антропонози і зоонози (не виділяв групи зооантропонозів, не визнана ця група і
експертами ВООЗ).
Новою є група сапронозів,
– це факультативні умовно патогенні паразити тварин і людини, при яких резервуаром збудника
є чинники природного середовища, неживої природи (ґрунт, вода). Існування збудника при цьому
забезпечується як за рахунок сапрофітичного, так і паразитичного
типу живлення. До класичних сапронозів можуть бути віднесені легіонельози,
гістоплазмоз, низка системних мікозів, газова гангрена, галофільози. Умовно до
сапронозів можна віднести сибірку, правець, їх збудники в споровидній формі
теж виживають тривалий час в об’єктах природного середовища, через які
людина може заразитися. Оскільки збудники сапронозної групи інфекцій не
мають чітко визначеного теплокровного господаря, а від хворої людини паразит
іншим людям не передається, то заражений організм завжди буде біологічним
“глухим кутом”.
7. Кількісні та якісні прояви епід процесу.
Розрізняють м ан іф е с т і та приховані форми проявів епідемічного
процесу. До категорії понять, які кількісно характеризують прояви епідемічного
процесу, відносять такі:
- спорадичну захворюваність (поодинокі випадки, низький рівень, при котрому відсутні зв’язки
між випадками);
- спалах (короткочасний підйом захворюваності на обмеженій території, в окремих групах
населення, коли випадки пов’язані однаковими факторами, механізмами і шляхами передачі)
; - епідемію (захворюваність, яка перевищує спорадичний рівень або виникнення захворювань
на території, де їх не було раніше);
- пандемію (розповсюдження захворювань на багато країн, континентів). Прояви за територією:
- ендемія (захворюваність, яка постійно реєструється на певній території і зумовлена
соціальними і природними умовами);
- екзотична захворюваність (ніколи не реєструвалась раніше на даній території);
- нозоареал (сама територія, на якій постійно реєструється певна інфекція). Нозоареал може
бути локальним і регіональним, зональним, міжзональним
Якісні прояви епідемічного процесу вивчаються на основі застосування:
а) типових ознак (вік, приналежність до організованого колективу.
професії, статі, етнічної групи, національності);
6) групових ознак (густота населення, ступінь комунального благоустрою, водопостачання);
в) індивідуальних ознак (рівень імунітету, щепленість),
г) ознак, що відображають проведення протиепідемічних заходів
(проводили чи не проводили протиепідемічні заходи, якість їх проведення).

8. Протиепідемічні заходи в осередках інф. захворювань

Заходи, які направлені на профілактику інфекційних захворювань, називають
протиепідемічними заходами. Це вся сукупність науково обґрунтованих на даному етапі заходів,
які запобігають розповсюдженню інфекційних захворювань серед окремих верств населення,
зниження захворюваності сукупного населення, ліквідацію окремих інфекцій.
Групування протиепідемічних заходів проводиться відповідно до 3-ох ланок епідемічного
ланцюга за Л.В. Громашевським.
I. Заходи, які спрямовані на джерела інфекції: - клініко-діагностичні - лікувальні - ізоляційні -
режимно-обмежувальні (обсервація, карантин) - санітарно-ветеринарні - дератизаційні
II. ІІ. Заходи, які спрямовані на переривання механізмів передачі збудника: - санітарно-
гігієнічні - дезінфекційні – дезінсекційні
III. III. Заходи, які спрямовані на зниження сприйнятливості населення: - вакцинопрофілактика
- імунокорекція - екстрена профілактика
IV. IV. Загальні заходи: - лабораторні дослідження - саносвітня робота

7
 Для проведення протиепідемічних заходів необхідні спеціальні препарати, які називаються
протиепідемічними середниками. До них належать: етіотропні середники для лікування, ратициди
(для дератизації), дезінфектанти, інсектициди, акарициди, ларвіциди (середники для дезінсекції),
імуномодулятори, вакцини і анатоксини, імунні сироватки, імуноглобуліни, бактеріофаги,
антибіотики та середники екстреної профілактики. За допомогою протиепідемічних заходів
здійснюється вплив на епідемічний процес, зниження інфекційної захворюваності і навіть ліквідація
деяких інфекцій.
Некеровані інфекції ті, до яких не розроблені ефективні протиепідемічні заходи. Керовані – ті
інфекції, захворюваність на які можна знижувати за допомогою науково обґрунтованих ефективних
протиепідемічних заходів.
Серед них виділені 2 основні групи:
1) інфекції, які регулюються засобами імунопрофілактики;
2) інфекції, які регулюються са нітарно-гігієнічними заходами.
До І групи належать аерозольні антропонози, до ІІ групи – антропонози з фекально-оральним
механізмом передачі.
9. Осередок інф.хвороби. Напрямки проведення епід обстеження осередку
епідемічний осередок – це територія, в межах якої здійснюється передача збудника від ДЗІ до
сприйнятливого організму. Тривалість існування епідемічного осередку визначається тривалістю
існування ДЗІ; ефективністю і тривалістю реалізації МПЗІ; кількістю сприйнятливихосіб, які
потенційно можуть бути задіяними у ЕП. Межі осередку антропонозних інфекцій залежать від ряду
обставин: контагіозності інфекції; активності механізму передачі; санітарної культури населення;
рівня санітарно-гігієнічних умов даної території. Епідемічний осередок буде існувати доки існує
ДЗІ й доки не буде розірвано МПЗІ. Термін існування осередку визначається максимальним
інкубаційним періодом від дня ізоляції останнього хворого. Осередки інфекційної хвороби
виявляють пасивним (звертання хворих за медичною допомогою до лікувально-профілактичної
установи (ЛПУ)) або активним (подвірні обходи, профілактичні огляди) способами.
Епідеміологічне обстеження осередку проводить лікар-епідеміолог або його помічник.
Метою епідеміологічного обстеження осередку є виявлення джерела інфекції, від якого відбулося
зараження і факторів та шляхів передачі збудника.
Виділяють такі напрямки роботи в осередку:
· виявлення причин та умов виникнення осередку;
· розроблення і проведення протиепідемічних заходів для ліквідації осередку; · медичне
спостереження за осередком;
· аналіз ефективності проведених заходів, спрямованих на ліквідацію осередку. Для виявлення
причин та умов виникнення осередку використовують такі методи:
· опитування хворого (збирають епіданамнез);
· огляд осередку (санітарно-гігієнічні умови, комунальні умови, наявність паразитів, гризунів,
тварин);
· проведення лабораторних досліджень (у хворого і контактних осіб);
· вивчення медичної документації про захворюваність на території осередку за 1-4 тижні до
виявлення хворого (щоб знайти джерело інфекції - перехворілого або носія).
Опитування проводять у формі бесіди, для чого необхідно знати особливості епідеміології даної
інфекційної хвороби. Під час огляду осередку звертають увагу на ті його особливості, які мають
значення в епідеміології цієї хвороби: житлові умови, санітарний стан осередку, характер
водопостачання. З метою виявлення збудника широко використовують лабораторні методи
8
(бактеріологічні, імунологічні). Дані, отримані під час епідобстеження осередку, заносять до карти
епідобстеження (облікова форма №35710), а результати обсте ження колективу оформляють у
вигляді акта. Усі матеріали епідобстеження аналізують і на їх основі формулюються висновки про
причини виникнення осередку і його орієнтовні межі.
Із урахуванням особливостей епідосередку розробляється конкретний план його ліквідації за
такими напрямками: 1) госпіталізація хворого або його ізоляція в домашніх умовах; 2) заходи щодо
здорових осіб, які перебувають в осередку (лабораторне обстеження, профілактика, проведення
спостереження дільничним персоналом); 3) дезінфекція, дезінсекція, дератизація. Епідемічний
осередок вважається ліквідованим, якщо протягом максимального інкубаційного періоду в осередку
не виникли нові випадки захворювань і в ньому були проведені всі необхідні протиепідемічні
заходи. Розслідування спалаху чи епідемій має свої особливості, оскільки в цьому разі протягом
короткого періоду заражується певна кількість людей. Визначають перші захворювання на початку
епідемії, зростання кількості захворювань, пік епідемії та зниження захворюваності. Спалах
(епідемія) розслідується лікарем – епідеміологом, але у разі необхідності у ньому беруть участь
також інші спеціалісти (інфекціоніст, бактеріолог, гігієніст). Епідеміологічна значущість інфекції
визначається ії поширеністю, частотою реєстрації (вивчаються і зіставляються показники
захворюваності, смертності, летальності), визначається тенденція епідпроцесу, тривалість періоду
епідемічного неблагополуччя, порівнюються максимальні та мінімальні рівні захворюваності,
вираховується співвідношення маніфестних та безсимптомних форм. Соціальна значущість інфекції
пов’язана зі шкодою, яку вона завдає здоров’ю людей, і дезорганізуючим впливом захворюваності
на різні форми життя і діяльності населення. Економічна значущість інфекції оцінюється збитками,
що завдані народному господарству через обмеження трудових ресурсів, відволікання сил і засобів
на боротьбу з інфекційними хворобами. Економічні втрати бувають прямі і непрямі (амбулаторне
обстеження, стаціонарне лікування, виплати за листком непрацездатності, недоодержання
суспільством продукції через захворювання, інвалідність, смертність).
10. Чим обумовлюються межі осередку інф.хвороби
епідемічний осередок – це територія, в межах якої здійснюється передача збудника від ДЗІ до
сприйнятливого організму.
Тривалість існування епідемічного осередку визначається тривалістю існування ДЗІ;
ефективністю і тривалістю реалізації МПЗІ; кількістю сприйнятливих осіб, які потенційно можуть
бути задіяними у ЕП.
Межі осередку антропонозних інфекцій залежать від ряду обставин: контагіозності інфекції;
активності механізму передачі; санітарної культури населення; рівня санітарно-гігієнічних умов
даної території. Епідемічний осередок буде існувати доки існує ДЗІ й доки не буде розірвано МПЗІ.
Термін існування осередку визначається максимальним інкубаційним періодом від дня ізоляції
останнього хворого. Осередки інфекційної хвороби виявляють пасивним (звертання хворих за
медичною допомогою до лікувально-профілактичної установи (ЛПУ)) або активним (подвірні
обходи, профілактичні огляди) способами
11. Мета і завдання епід обстеження осередку
Метою епідеміологічного обстеження осередку є виявлення джерела інфекції, від якого відбулося
зараження і факторів та шляхів передачі збудника.
Виділяють такі напрямки роботи в осередку:
· виявлення причин та умов виникнення осередку;
· розроблення і проведення протиепідемічних заходів для ліквідації осередку; · медичне
спостереження за осередком;
· аналіз ефективності проведених заходів, спрямованих на ліквідацію осередку. Для виявлення
причин та умов виникнення осередку використовують такі методи:
· опитування хворого (збирають епіданамнез);
9
 · огляд осередку (санітарно-гігієнічні умови, комунальні умови, наявність паразитів, гризунів,
тварин);
· проведення лабораторних досліджень (у хворого і контактних осіб);
· вивчення медичної документації про захворюваність на території осередку за 1-4 тижні до
виявлення хворого (щоб знайти джерело інфекції - перехворілого або носія).
Опитування проводять у формі бесіди, для чого необхідно знати особливості епідеміології даної
інфекційної хвороби.
Під час огляду осередку звертають увагу на ті його особливості, які мають значення в
епідеміології цієї хвороби: житлові умови, санітарний стан осередку, характер водопостачання. З
метою виявлення збудника широко використовують лабораторні методи (бактеріологічні,
імунологічні). Дані, отримані під час епідобстеження осередку, заносять до карти епідобстеження
(облікова форма №35710), а результати обсте ження колективу оформляють у вигляді акта. Усі
матеріали епідобстеження аналізують і на їх основі формулюються висновки про причини
виникнення осередку і його орієнтовні межі.
Із урахуванням особливостей епідосередку розробляється конкретний план його ліквідації за
такими напрямками:
1) госпіталізація хворого або його ізоляція в домашніх умовах;
2) ) заходи щодо здорових осіб, які перебувають в осередку (лабораторне обстеження,
профілактика, проведення спостереження дільничним персоналом);
3) 3) дезінфекція, дезінсекція, дератизація. Епідемічний осередок вважається ліквідованим,
якщо протягом максимального інкубаційного періоду в осередку не виникли нові випадки
захворювань і в ньому були проведені всі необхідні протиепідемічні заходи.
Розслідування спалаху чи епідемій має свої особливості, оскільки в цьому разі протягом
короткого періоду заражується певна кількість людей. Визначають перші захворювання на початку
епідемії, зростання кількості захворювань, пік епідемії та зниження захворюваності. Спалах
(епідемія) розслідується лікарем – епідеміологом, але у разі необхідності у ньому беруть участь
також інші спеціалісти (інфекціоніст, бактеріолог, гігієніст).
Епідеміологічна значущість інфекції визначається ії поширеністю, частотою реєстрації
(вивчаються і зіставляються показники захворюваності, смертності, летальності), визначається
тенденція епідпроцесу, тривалість періоду епідемічного неблагополуччя, порівнюються
максимальні та мінімальні рівні захворюваності, вираховується співвідношення маніфестних та
безсимптомних форм.
Соціальна значущість інфекції пов’язана зі шкодою, яку вона завдає здоров’ю людей, і
дезорганізуючим впливом захворюваності на різні форми життя і діяльності населення.
Економічна значущість інфекції оцінюється збитками, що завдані народному господарству через
обмеження трудових ресурсів, відволікання сил і засобів на боротьбу з інфекційними хворобами.
Економічні втрати бувають прямі і непрямі (амбулаторне обстеження, стаціонарне лікування,
виплати за листком непрацездатності, недоодержання суспільством продукції через захворювання,
інвалідність, смертність).
12. Як проводиться виявлення інфекційних хворих і повідомлення про них.
Всі дані, що отримані в процесі епідеміологічного обстеження заносяться в карту
епідеміологічного обстеження осередку (ф.357/о), яка складається з окремих частин: відомості про
хворого, виявлення джерела і чинника передачі інфекції, характеристика осередку. До карти
додаються інші матеріали, отримані при обстеженні (дані аналізів, довідки). Про встановлення
діагнозу інфекційного захворювання або при підозрі його інформація терміново передається в
територіальну ДУ “Лабораторний центр” по телефону, а потім надсилається термінове
повідомлення (форма № 058/о «Термінове повідомлення про інфекційне захворювання, харчове,
гостре професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення»). Родичам хворого і особам, що з
ним спілкувалися, роз’яснюється небезпека, якою для них є цей інфекційний хворий, і надалі
контролюється виконання в епідемічному осередку всіх протиепідемічних заходів. У випадку
зміни діагнозу лікувальна установа, що змінила його, зобов'язано по тій же формі скласти нове

10
термінове повідомлення на цього хворого і відіслати його в ДУ “Лабораторний центр” по місцю
виявлення захворювання. При одержанні такого повідомлення ДУ “Лабораторний центр” у свою
чергу зобов’язані довести цю інформацію до відома КІЗу по місцю виявлення хворого.
➢ Про деякі хвороби, наприклад грип та інші ГРВІ, термінове повідомлення не подається.
Вони реєструються в поліклініці (амбулаторії) із заповненням статистичних талонів.
Кожен випадок інфекційного захворювання реєструється в окремому Журналі обліку
інфекційних захворювань (ф. 60), який ведеться в кожній поліклініці, лікарні, ДУ “Лабораторний
центр”.

13. КІЗ та його функції.

КІЗ створюють з розрахунку 1 кабінет на 17 тисяч населення. Згідно з нормативами, на 10 тис.
осіб дорослого міського населення виділяють 0,2 посади лікаря-інфекціоніста, медичної сестри і
санітарки. До складу КІЗу можуть входити денні гельмінтологічні стаціонари.
Основні завдання кабінету:
• забезпечити своєчасне та раннє виявлення хворих на інфекційні хвороби;
• провести консультативну допомогу під час діагностування лікування хворих в
амбулаторних закладах і поліклініках;
• організувати і провести диспансерний нагляд за перехворілими і хворими з хронічним
перебігом інфекційної хвороби;
• вивчити епідемічну ситуацію та проаналізувати інфекційну захворюваність;
• розробити і вжити заходів щодо підвищення якості та ефективності діагностики, лікування і
профілактики інфекційних захворювань.
•
Основні функції лікаря-інфекціоніста КІЗу:
• Лікування інфекційних хворих і долікування реконвалесцентів після виписки із стаціонару,
контроль за клінічним та епідеміологічним одужанням.
• Диспансеризація хворих із хронічними інфекційними захворюваннями і заразоносіїв.
• Експертиза тимчасової непрацездатності інфекційних хворих.
• Консультативна допомога дільничним лікарям у виявленні і лікуванні інфекційних хворих,
проведенні протиепідемічних заходів на дільниці.
• Сприяння підвищенню знань лікарів і середнього медичного персоналу поліклінік у галузі
інфекційних хвороб.
• Складання спільно із СЕС комплексного плану боротьб із інфекційними хворобами і
активна участь в його реалізації.
• Облік хворих і заразоносіїв, аналіз динаміки інфекційної захворюваності, ефективності
лікувально-діагностичної тапрофілактичної роботи.
• Санітарно-гігієнічне виховання населення, ознайомлення його з основними методами
запобігання інфекційним хворобам.

14. Джерело і резервуар збудників інфекційних хвороб.

Джерело інфекції - це заражена людина або тварина, організм якої є природним середовищем
перебування, розмноження і накопичення патогенних мікроорганізмів, звідки вони виділяються і
можуть заразити людину або тварину. При антропонозах джерелом інфекції є тільки людина.
Епідемічний процес перебігає у вигляді ланцюга заражень від людини до людини. При
зоонозах джерелом інфекції є тільки тварина. Епізоотичний процес представляє собою ланцюг
зв’язаних зараженням інфекційних процесів у тварин, серед яких поряд з основним джерелом
інфекції може бути і додаткове. Якщо збудник попадає до людини – починається епідемічний
процес, але частіше всього людина є біологічним «тупиком», передача збудника далі не
відбувається.
Група сапронозів - це факультативні умовно патогенні паразити тварин і людини, резервуаром
збудника є чинники природного середовища, неживої природи (ґрунт, вода). Існування збудника
забезпечується як за рахунок сапрофітичного,
Паразитичного типу живлення. Можуть бути віднесені легіонельози,
гістоплазмоз, системні мікози, газова гангрена, галофільози.
11
 Не мають чітко визначеного теплокровного господаря, а від хворої людини паразит
іншим людям не передається, то заражений організм завжди буде біологічним
“глухим кутом”.
Резервуар – сукупність основних джерел інфекції – це той біологічний вид (людина, тварина)
або довкілля, які забезпечують існування збудника у природі, як біологічного виду.
Поділ джерел за резервуарами: антропонозні інф.захв. – резервуаром є біологічний вид людина
розумна (полімієліт, дифтерія), тварина – це біологічний тупик.; зоонозні - резервуар тварина,
людина біологічний тупик.; антропозоонозні – основний людина, додатковий тварина;
зооантропонозний – основний тварина, додатковий людина. Сапронозні – патологічні для людей
м/о довго перебувають або навіть нагромаджуються зберігають себе як біологічний вид в об’єктах
зовнішнього середовища ( грунт ,вода, повітря).

15. Хвора людина і носій та їх епідеміологічне значення.

Найбільше епідеміологічне значення як джерело інфекції має людина (хворий або носій).
Хворого на типову форму хвороби можна виявити за клінічними ознаками. Хворий як джерело
збудників інфекції є при всіх антропонозах. Хвора людина здатна виділяти збудника у довкілля у
великій кількості. Цьому сприяють клінічні прояви хвороби (дисфункція кишечника, експіраторні
акти тощо). Епідемічна небезпека хворого в різні періоди хвороби неоднакова. Виділяють наступні
періоди інфекційної хвороби:
▪ інкубаційний період — у більшості випадків не становить епідемічної небезпеки (винятки: ГА,
висипний тиф, СНІД та деякі інші інфекції);
▪ продромальний період — при багатьох інфекційних захворюваннях хворий уже становить
серйозну епідемічну небезпеку (є заразним), але через відсутність специфічних симптомів хвороби
діагноз не ставиться і хворий не ізолюється, тобто досить активно заражає інших людей;
▪ період клінічних проявів — найнебезпечніший в епідемічному від- ношенні (виділяється
найбільша кількість збудника), але епідемічне значення його може значно зменшуватися у зв’язку
з виявленням та ізоляцією хворого;
▪ період одужання (реконвалесценції) — при деяких захворюваннях звільнення від збудника
настає раніше від одужання (кір, кашлюк, вітряна віспа) або одночасно з одужанням, але при
деяких хворобах (черевний тиф, дифтерія, сальмонельоз та ін.) формується так зване
реконвалесцентне носійство, тобто і в цей період хворий може ста- новити небезпеку для
оточуючих.
Носій — клінічно здорова людина, в оганізмі якої знаходиться збудник інфекційної хвороби,
що періодично і, як правило, у відносно невеликій кількості виділяється у навколишнє
середовище.
Епідеміологічне значення носійства полягає в тому, що воно притаманне багатьом інфекційним
хворобам, а його значення при різних хворобах для підтримання безперервності епідемічного
процесу неоднакове. При таких хворобах, як дифтерія, поліомієліт, менінгококова інфекція,
скарлатина, епідемічний процес (циркуляція збудника) в основному підтримується саме за
рахунок носіїв. Епідемічна небезпека носія визначається умовами його життя та характером
роботи, а також тим, що носії можуть вести активний спосіб життя і виявлення їх можливе лише
лабораторними методами. Переважна більшість носіїв не виявляється і не реєструється.

16. Категорії носіїв збудників інфекційних хвороб.

Носій — клінічно здорова людина, в оганізмі якої знаходиться збудник інфекційної хвороби,
що періодично і, як правило, у відносно невеликій кількості виділяється у навколишнє
середовище.
➢ За тривалістю виділення збудника носійство класифікують на такі його види:
а) транзиторне (одноразове виявлення збудника);
б) короткочасне (виділення збудника протягом 2 тижнів);
в) середньої тривалості (до 1 місяця);
г) тривале і рецидивуюче (більше 1 місяця).
➢ За характером формування (за патогенетичними ознаками) носії поділяються на три
категорії: реконвалесцентні, імунні, “здорові”.
Реконвалесцентні носії:
12
 а) гострі (до 3-х місяців після хвороби — дифтерія, скарлатина, менінгококова інфекція,
поліомієліт, черевний тиф, паратифи, сальмонельози, холера, шигельози, амебна дизентерія, ГА,
ГВ);
б) хронічні (більше 3-х місяців після хвороби — черевний тиф, паратифи, сальмонельози, ГВ,
малярія).
Імунні:
а) ті, що перехворіли (дифтерія, скарлатина, менінгококова інфекція, поліомієліт, холера,
черевний тиф);
б) щеплені (дифтерія, поліомієліт).
“Здорові” — не хворіли в минулому і не щеплені — дифтерія, скарлатина, менінгококова
інфекція, поліомієліт, холера, амебна дизентерія, Га, ГВ, ВІЛ-інфекція.
З епідеміологічної точки зору, порівнюючи епідемічну небезпеку хворих і носіїв, необхідно
виходити з таких критеріїв: а) співвідношення кількості хворих та носіїв; б) активність джерела
збудників (госпіталізація хворого чи активний спосіб життя носія); в) тривалість заразного
періоду; г)інтенсивність виділення збудника; д) труднощі виявлення джерела збудників (на
відміну від хворого, у носія відсутні видимі клінічні прояви).

17. Заходи щодо знезараження хворих та носіїв як джерел збудників інфекційних хвороб.
Протиепідемічні заходи направлені на профілактику інфекційних захворювань відповідно до 3-
х ланок епідемічного ланцюга:
1. Заходи на знешкодження джерела інфекції:
- клініко-діагностичні;
- лікувальні;
- ізоляційні;
- режимно-обмежувальні (обсервація, карантин);
- санітарно-ветеринарні;
- дератизація.
2. Заходи на переривання механізмів передачі збудника:
- санітарно-гігієнічні;
- дезінфекція, стерилізація;
- дезінсекція.
3. Заходи на зниження сприйнятливості населення до інфекції:
- вакцинопрофілактика;
- екстрена профілактика.
4. Загальні заходи:
- санітарно-освітня робота.
ДЕЗІНФЕКЦІЯ - ЦЕ ЗНЕЗАРАЖЕННЯ ПРЕДМЕТІВ ЗОВНІШНЬОГОСЕРЕДОВИЩА ВІД
ПАТОГЕННИХ ЗБУДНИКІВ.
Види дезінфекції:
Осередкова - проводиться в осередку інфекції – тобто на території, де знаходиться джерело
інфекції:
Поточна - біля ліжка хворого (вдома, в лікарні знезаражуються виділення хворого, його
білизна, речі біля нього, судно, посуд);
Заключна - в осередку після госпіталізації або смерті хворого, або в лікарні після його виписки
(дезінфекція квартири, кімнати в гуртожитку,
палати в лікарні, матраців, подушок, ковдр).
Профілактична дезінфекція проводиться постійно, незалежно від наявності
інфекційних захворювань, її мета - попередження виникнення і розповсюдження,
накопичення збудників інфекційних захворювань. Основними об’єктами профілактичної
дезінфекції є промислові підприємства і громадські заклади,
будинки, вокзали, готелі, гуртожитки, їдальні та кухні, лазні, дитячі ясла і садочки, плавальні
басейни, школи, місця загального користування.
МЕТОДИ ДЕЗІНФЕКЦІЇ
Фізичні (механічні, термічні,радіаційні). Хімічні методи (препарати хлору, йод, спирти,
альдегіди, луги, окисники, поверхнево-активні сполуки).
13
 ДЕЗІНСЕКЦІЯ - знищення комах-переносників інфекційних ахворювань (механічні, фізичні,
хімічні і біологічні методи).
Хімічні методи включають використання хімічних речовин, які діють на кліщів (акарициди),
личинки (ларвіциди), яйця (овоциди), відлякують комах
(репеленти). Для знищення комах із ротовими апаратами (таргани, мухи, руді будинкові
мурахи) застосовуються кишкові отрути (тальфтон, боракс,
бура, фтористий натрій, борна кислота, формалін).
Ширше для дезінсекції застосовують контактні отрути, що проникають в організм комах через
зовнішні покриви або дихальну систему, вони поділяються на три групи:
І. Продукти перегонки нафти, кам'яного вугілля і дерева (гас, сольвент-нафта, лізол, чорна
карболка).
ІІ. Рослинні препарати (піретрум, фліцид).
ІІІ. Синтетичні препарати (хлорофос, байтекс, синильна кислота, хлорпікрин).
Стерилізація – комплекс заходів по забезпеченню асептики в роботі лікувально-
профілактичних та інших закладів, профілактики внутрішньолікарняних інфекційних хвороб, які
спричинюються умовно-патогенними мікроорганізмами, зокрема збудниками гнійно-септичних
інфекцій, а також окремих інфекцій, збудники яких передаються через кров (гепатити В, С і Д,
ВIЛ-інфекція).

18. Епідеміологічне значення тварин (гризуни, свійські тварити тощо.)

Зоонозні інфекції - при яких джерелом зараження є домашні та дикі тварини.
Більше половини всіх інфекційних хвороб, на які хворіє людина (всього декілька тисяч
нозоформ), належать до зоонозів, джерелом і резервуаром яких є сотні видів тварин. Велика та
мала рогата худоба є джерелом бруцельозу, сальмонельозу, лептоспірозу, ящуру, сибірки, газової
гангрени, ботулізму, правця, теніаринхозу тощо; свині — бруцельозу, лептоспірозу,
сальмонельозу, трихінельозу, єрсиніозу, теніозу тощо; коні, віслюки, мули, лошаки — сапу,
корости, лептоспірозу тощо; собаки та кішки — сказу, токсоплазмозу, лептоспірозу,
дерматомікозів, ряду гельмінтозів тощо; птахи — орнітозу, сальмонельозу, гарячки Західного нілу
тощо; гризуни — чуми, туляремії, геморагічних гарячок, кліщового та японського енцефалітів,
лептоспірозу, рикетсіозів, єрсиніозів, спірохетозів та ін. (всього більше 40 інфекційних хвороб).
Дикі тварини є джерелом збудників, в основному тих же інфекційних хвороб, що й свійські
тварини, але епідеміологічне значення їх менше, оскільки люди контактують з ними відносно
рідко.
Способи зараження людини від тварин:
• догляд за тваринами – через інфіковані виділення хворих тварин та предмети, які ними
забруднені, при наданні ветеринарної допомоги хворим тваринам (туляремія, сибірка, бруцельоз);
• пиття води та прийом їжі, забруднених виділеннями тварин (туляремія, лептоспіроз,
сибірка);
• купання в водоймищах, забруднених виділеннями тварин (лептоспіроз);
• укуси тваринами, які хворі на сказ, содоку (хвороба укусу щурів);
• забій хворих тварин, зняття шкіри, розтин тварин при наявності пошкодження на руках
(чума, туляремія, сибірка);
• обробка продуктів тваринного походження – шкіра, щетина, хутро (сибірка, туляремія);
• використання в їжу м’яса та молока хворих тварин в сирому та напівсирому вигляді
(туберкульоз, бруцельоз, ящур, сальмонельоз);
• перенесення збудників інфекції кровосисними членистоногими, які можуть нападати на
людину (чума, туляремія, кліщовий та японський енцефаліти, лейшманіоз, жовта гарячка).

19. Поняття про дератизацію, види і методи.

ДЕРАТИЗАЦІЯ – ЗНИЩЕННЯ ГРИЗУНІВ, ЯК ДЖЕРЕЛА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ (ЧУМА,
ЛЕПТОСПІРОЗ, САЛЬМОНЕЛЬОЗ, ЄРСИНІОЗ, ТУЛЯРЕМІЯ)
Профілактична дератизація:

14
 - загальносанітарні заходи (підтримка чистоти на території населених пунктів, своєчасне
вивезення сміття, застосування герметичних смиттєзабірників, зберігання продуктів харчування у
закритій тарі);
- санітарно-технічні (попередження проникнення гризунів у житлові і господарські
приміщення, у водопровід, каналізацію);
- агротехнічні (повне збирання врожаю, зимова оранка полів, захист заскиртованого сіна).
Знищувальна дератизація
Механічні методи - виловлювання гризунів спеціальними капканами, ловушками, давилками.
Хімічні методи - отруєння гризунів ратицидами. Ратициди застосовують у вигляді отруєних
принад, обпилення нор, ходів, стежок гризунів, газації трюмів
кораблів, зерносховищ, в залізничних вагонах. Ратициди: фосфід цинку, фторацетамід,
ратиндан, зоокумарин, крисид.
Для газової дератизації застосовують препарати синильної кислоти, сірчанистий ангідрид,
метил брому.
Біологічні методи - застосування патогенних для гризунів мікроорганізмів (бактерій , вірусів,
грибків), найпростіших і гельмінтів, природних ворогів гризунів – котів, сов, яструбів, лисиць та
інших.

20. Теорія механізму передачі збудників інфекційних хвороб Л. В. Громашевського.

Визначення механізму передачі, його ланки.
1. Джерелом збудника інфекційної хвороби є заражений організм людини або тварини (хворий,
а іноді здоровий).
2. Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм його передачі представляють собою
взаємообумовлені явища.
3. Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в організмі та відповідний їй механізм
передачі покладені в основу раціональної класифікації інфекційних хвороб людини:
- інфекції дихальних шляхів – аерозольний (повітрянокрапельний) механізм передачі інфекції,
- кишкові інфекції – фекально-оральний механізм зараження;
- кров’яні інфекції – трансмісивний механізм;
- інфекції зовнішніх покривів – контактний механізм зараження.
4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій первинних
рушійних сил (3-ох ланок) епідемічного ланцюга:
1) джерело інфекції;
2) здійснення механізму передачі збудника;
3) сприйнятливість населення до даної інфекції.
5. Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідпроцесу шляхом
впливу на його первинні рушійні сили, а тому вони є вторинними силами
епідпроцесу.
6. Епідеміологія будь якої хвороби може змінюватись під впливом змін у соціальному житті
суспільства.
виділяють антропонозні інфекції (джерело тільки людина), зоонозні (джерело тварина) та
сапронозні інфекції (резервуар – грунт, вода).
Механізм передачі – еволюційно сформована здатність збудника інфекційної хвороби
пересуватися від За джерелом інфекції одного господаря до іншого.
Шляхи і фактори передачі – елементи зовнішнього середовища, які приймають участь в
передачі збудника

21. Закони відповідності механізму передачі первинній (епідеміологічниій) локалізації

збудників в організмі людини.
Механізм передачі насамперед залежить від первинної (або епідеміологічної) локалізації
збудника в організмі . Так, його локалізація в шлунково-кишковому тракті призводить до
виведення мікроорганізмів із фекаліями, а зараження сприйнятливої людини відбувається при
вживанні контамінованої води або їжі через рот. Таким чином реалізується фекально-оральний
механізм передачі, який притаманний саме кишковим інфекціям. Якщо збудник кишкової інфекції
проникає в організм людини через дихальні шляхи, це зазвичай не призводить до його інфікування
15
та розвитку захворювання. Така закономірність була виявлена й обґрунтована вперше
Л.В.Громашевським як „Закон відповідності механізму передачі збудника первинній
(епідеміологічній) локалізації збудника в організмі хазяїна”. Спираючись на цю закономірність,
він розробив епідеміологічну класифікацію інфекційних хвороб:
1. Інфекції дихальних шляхів.
2. Кишкові інфекції.
3. Кров’яні інфекції.
4. Інфекції зовнішніх покривів.

22. Типи механізмів передачі збудників інфекційних хвороб у людини.

Механізм передачі – еволюційно вироблений процес переміщення його від хворого чи носія до
сприйнятливого організму.
Розрізняють три стадії (фази) механізму передачі:
1) виділення збудника з організму;
2) перебування в навколишньому середовищі;
3) проникнення в новий сприйнятливий організм. Друга і третя стадії механізму передачі
реалізуються через чинники (фактори) передачі.
Чинники передачі — елементи довкілля, що забезпечують перенесення збудника інфекційної
хвороби від одного організму до іншого. Їх поділяють на первинні, проміжні та кінцеві.
Шляхи передачі — конкретні елементи зовнішнього середовища або їх поєднання, що
забезпечують перенесення збудника інфекційної хвороби з одного організму до іншого в умовах
конкретної епідемічної ситуації.
Варіант здійснення механізму передачі збудника інфекційних хвороб називається типом
механізму передачі.
Механізми передачі:
Горизонтальний: фекально-оральний, аерогенний, трансмісивний, контактний. Вертикальний:
гермінативний, в/утробний, трансплацентраний.
Фази горизонтального механізму передачі: виділення збудника, перебування їх у зовнішньому
середовищі (відсутня при прямому контактному мех. пер.), проникнення збудника до
сприйнятливого організму.

23. Епідеміологічне значення членистоногих (комарі, мухи, кліщі, воші, блохи) як

переносників збудників інфекційних хвороб. Види і методи дезінсекції.
Найбільше епідеміологічне значення мають кліщі (Acarina) паразитиформні. Цей ряд включає в
себе родини іксодових, аргасових і гамазових кліщів. Кліщі родини іксодових: роди Ixodes,
Dermacentor і Hyalomma поширені у всіх країнах; більш 60 видів виявлені в Україні. Багато видів
цих кліщів - переносники збудників хвороб людини. Зберігаючи віруси, рикетсії, бактерії у
своєму організмі протягом ряду років і передаючи трансоваріально їхньому потомству,
кліщі відіграють роль не тільки резервуарів, але і джерела збудників інфекцій у природі.
Кліщі підстерігають здобич у лісі, у полі, на пасовищі, у приміщеннях для худоби. Особливо
активно багато видів кліщів нападають на людину і тварин навесні і раннім літом.
Присмоктуються вони непомітно і безболісно, тому що виділювана ними слина містить
анестезуючі речовини. Людина може заразитися не тільки при укусі кліща, але також і при його
роздавлюванні руками, наприклад при знятті їх з тварин або під час стрижки худоби. Дорослі
кліщі активні з квітня по липень, паразитують звичайно на домашніх і диких копитних
тваринах, зайцях, птахах. У голодному стані можуть зберігати життєздатність до 1 року і більше.
Дорослі кліщі нападають і на людину. Вага крові, що висмоктують самки, може в багато десятків
разів перевищувати власну їхню вагу, при цьому вони досягають нерідко розміру великого бобу.
Самці поглинають крові значно менше. Після ссання крові самки відкладають масу (до 2000) яєць,
звичайно в норках, піску, лісовій підстилці, примі щеннях для худоби. Кліщ Іxodes rіcіnus
зустрічається в лісовій і лісостеповій зоні середньої і північної смуги європейської частини Росії і
України, а також у гірських районах Криму, Кавказу, у Закавказзі, Західній Африці, Індії. Ці кліщі
є основними переносниками арбовірусів: збудника кліщового енцефаліту (рід Flavivirus),
Конго-Кримської геморагічної гарячки (рід Najarovirus). Іксодові кліщі також є

16
переносниками таких рикетсіозів як висипний кліщовий тиф Північної Азії (R.sibirica), ре
зервуаром якого є мишоподібні гризуни у Сибіру, Забайкаллі, Далекому Сході, Середній Азії,
Закавказзі, марсельська гарячка (R.conorii), резервуаром якої є собаки, рідше – кішки, гризуни,
коні, рогата худоба у країнах Середземноморського басейну, в Криму, Індії, Південно-Східній
Африці. Кліщі Ixodes dammini переносять збудника хвороби Лайма (рід Вorrelia),
резервуаром якого є дикі та свійські тварини, дикі гризуни, птахи у Європі і в Америці.
Пасовищні кліщі роду Dermacentor також можуть переносити кліщовий енцефаліт,
кримську геморагічну лихоманку, а також кліщовий висипний тиф, туляремію, плямисту
гарячку Скелястих гір (R.rikettsii). Відрізняються від інших кліщів щитком, покритим білим
емальованим малюнком, по краях передньої третини щитка розташовані плоскі очі. Різні види
цього роду зустрічаються в лісовій зоні, у степах і пустелях, особливо в річкових долинах з
багатою чагарниковою рослинністю, у місцях випасу худоби. Дорослі кліщі найбільш активні з
березня по червень, харчуються на сільськогосподарських тваринах, а також на зайцях, їжаках.
Важливе епідеміологічне значення мають також представники роду Hyalomma. Так, М.П.
Чумаков із співпрацівниками довели роль кліщів (Н. plumbeum, Н. asіatіcum) у передачі вірусу -
збудника Кримської геморагічної лихоманки (рід Najarovirus). Дорослі кліщі паразитують на
домашніх тваринах (кози, вівці, корови), молоді стадії харчуються на дрібних диких тваринах,
граках. Конго-Кримська геморагічна гарячка вперше була описана М.П. Чумаковим в Криму,
потім в Середній Азії, Африці. Захворюванню властивий дуже тяжкій перебіг і висока летальність
(до 40%). У родину (Argasidae) аргасових кліщів входить велике число видів, розповсюджених у
всіх частинах світу. У пустельних і передгірських районах південної зони України зустрічається
близько 20 видів цих кліщівТак, одним з основних переносників збудника кліщового поворотного
тифу (рід Borrelia) в Середній Азії, в країнах Середземноморського басейну є селищний кліщ О.
papіllіpes. Резервуаром інфекції при цьому є дики ссавці, гризуни.. Доведено роль мишиного
(Allodermanyssus sanqiuneus) і щурячого (Ornithonyssus basoti) кліщів у передачі збудників
везикульозного або вісповидного рикетсіозу (R.akari) й епідемічного щурячого висипного
тифу, резервуаром яких є пацюки (чорний і сірий) , мишоподібні гризуни у деяких регіонах
України, Білорусі, Молдови, США, Центральної Африки. Ряд видів гамазових кліщів беруть
участь в циркуляції серед тварин у природних осередках збудників енцефалітів, геморагічної
гарячки з нирковим синдромом, Омської геморагічної гарячки, хвороби Кьясанурського
лісу, Ку - гарячки, туляремії й ін.).
До класу комах (Insecta) - переносників інфекційних хвороб відносяться мухи, блохи, воші,
таргани. Мухи - механічні переносники мікробів, яєць гельмінтів, цист найпростіших. У ряді
випадків мухи можуть механічно переносити збудників небезпечних захворювань, наприклад
сибірки.. Дальність польоту мухи близько 3-5 км. Кімнатні мухи - постійні мешканці людського
житла і механічні переносники різних видів збудників. Побутовими “співмешканцями”
людей є таргани, які також здатні заносити у їжу людей хвороботворних збудників
(механічний переносник). У виділеннях тарганів виявляли збудників черевного тифу,
сальмонельозу, яйця гельмінтів, цисти найпростіших.
В Україні зустрічається багато видів комарів (родини Culіcіdae). Вдень комарі звичайно
ховаються в рослинності, у приміщеннях житлових або для худоби. Нападають у сутінках і раннім
ранком. У похмурі дні, а також поблизу водойм і серед рослинності можуть нападати і вдень.
Харчуються кров’ю тварин і людини тільки самки комарів. Видобуток самки відшукують за
допомогою зору, нюху і теплового почуття. Так, хвора людина сильніше залучає комарів,
чим здорова. При наявності значної кількості великих ссавців, що відволікають комарів, люди
відносно менше страждають від їхнього нападу.. Комарі роду Anopheles є переносниками
збудників малярії, тому їх називають малярійними. На противагу їм представників Culex, Aedes і
ін. називають немалярійними комарами. Основні відмінності малярійних і немалярійних комарів
в тому, що яйця малярійних комарів мають бічні поплавці і плавають на поверхні води поодинці
або групами. Форма яєць подовжена, із загостреними кінцями, довжиною до 1 мм. Забарвлення їх
одноколірне - сріблисто-попелясте або з різними плямами і смугами, малюнок яких характерний
для кожного виду і підвиду. Комарі роду Culex можуть бути переносниками арбовірусних
гарячок: Західного Нілу (Flavivirus), Сіндбіс (Alfavirus), Буньямвера (Bunyavirus), які
зустрічаються, в основному, в тропічних країнах Африки і Латинської Америки, а також
17
арбовірусних енцефалітів: Венесуельський і Західний кінські енцефаломієліти (Alfavirus),
енцефаліти Сент-Луїс і доліни Муррея, Японський (Flavivirus). Резервуаром їх є птахи, коні,
велика і дрібна рогата худоба. Зустрічаються арбовірусні енцефаломієліти в країнах Латинської
Америки, в США, Канаді, Австралії. У Єгипті та Південній Африці розповсюджена геморагічна
гарячка долини Ріфт (рід Phlebovirus), переносником якої є комарі роду Culex і Aedes,
захворювання реєструється, в основному, у осіб, які мають контакт з тваринами. Комарі роду
Aedes реалізують передачу геморагічної гарячки Чікунгунья (рід Alfavirus), джерелом якої є
хвора людина в період вірусемії, а також гарячок Денге і жовтої (рід Fla vivirus), резервуаром
яких у природних джунглевих осередках є інфіковані мавпи, а в антропургічних осередках –
людина. Комарі роду Anopheles, окрім маляріі, можуть переносити збудника лихоманки О’
Ньонг-Ньонг, яка зустрічається в Африці, Східного кінського енцефаломієліту. Постійними
ектопаразитами людини є воші роду Pedіculus і Phthіrіus. Це дрібні безкрилі комахи, розміром 1-
4 мм. Воші живуть у волоссі людини (головна воша), у натільній білизні (платтяна воша) і у
волоссі лобкової області (лобкова воша). Личинки розвиваються за 1-2 тижня. Живуть воші не
більше 2 міс.
Воші є переносниками висипного і поворотного тифів. Висипний тиф передається від
людини до людини частіше платтяними вошами, рідше – головними, які виділяють рікетсії
(R.prowazekii) с фекаліями через 4-8 днів після інфікування і протягом всього життя. Рікетсії
проникають в організм людини при втиранні екскрементів воші в ушкоджену розчухами
шкіру, при роздавлюванні на шкірі інфікованих вошей. Таким же способом відбувається
зараження на окопну або Волинську гарячку (R.quintana), спалахи якої спостерігалися під
час першої і другої світової війни. Єдиним джерелом інфекції є хвора людина і реконвалесценти,
в крові котрих збудник може зберігатися до 442 днів. У сухих фекаліях вошей збудник може
зберігатися до 4 міс. Епідемічні спалахи окопної гарячки були обумовлені високим ступенем
педикульозу і скупченістю людей. Блохи - дрібні безкрилі комахи. У природних осередках
блохи - основні переносники чуми, туляремії (F.tularensis). Зараження на чуму відбувається
коли блоха кусає людину і відригує в ранку вміст передшлунку разом із збудниками чуми,
які розмножуються у ній, утворюючи “чумний блок”, що заважає їй смоктати кров.
Зараження на туляремію відбувається при контакті з дикими тваринами (водяні щури, ондатри,
нутрії, зайці, мишоподібні гризуни). Природні осередки туляремії існують в різних регіонах
Європи, Америки, Африки. Блохи можуть заражати людину енде мічним висипним тифом
(R.mooseri), джерелом якого є гризуни (щури, миші) та їх ектопаразити (блохи і гамазові кліщі). В
організмі щурів і мишей рикетсії можуть зберігатися більше 3 міс. і виділяються в навколишнє
середовище з сечею. У інфікованих бліх рикетсії розмножуються у кишечнику і виділяються з
випорожненнями. Зараження людини відбувається при втиранні у пошкоджену шкіру і слизові
оболонки інфікованих фекалій комах, аерозольним і аліментарним шляхом. Через укуси бліх
рикетсії до людини не пере даються. Захворювання широко розповсюджено в тропічних країнах.
Інсектициди
Знищення комах-переносників інфекційних захворювань називається дезінсекцією.
Застосовують різні методи дезінсекції (механічні, фізичні, біологічні і хімічні ). Хімічні
методи включають використання хімічних речовин, які діють на кліщів (акарициди), личин
ки (ларвіциди), яйця (овоциди), а також препаратів, які відлякують комах (репеленти). Для
знищення комах із ротовими апаратами, що лижуть, гризуть, смокчуть (таргани, мухи, руді
будинкові мурахи й ін.), застосовують кишкові отрути (тальфтон, боракс, супроміт,
супрозоль, борна кислота, формалін, байгон). Фтористий натрій - білий порошок без запаху,
його використовують для запилення місць гніздування тарганів. Для того, щоб приманити комах,
препарат змішують з цукрової пудрою, крохмалем або гороховим борошном. Препарат токсичний
для людей. Борна кислота - кристалічний порошок білого кольору, розчинний у воді. Препарат
використовується для готування принад і винищування тарганів. Бура - безбарвні кристали без
запаху. Для дезінсекції використовують зневоднену буру. Її одержують шляхом прожарювання
препарату на залізних аркушах до припинення виділення пару. З отриманої маси готують отруєні
принади. Бура нешкідлива для людей, тому принади можна розкладати в харчових закладах.
Ширше для дезінсекції застосовують контактні отрути (піретрофос, неопін, неопінат, нітифор,
18
крезол, лізол, креолін, гас), що проникають в організм членистоногих через зовнішні покриви або
дихальну систему, вони поділяються на три групи.
І. Продукти перегонки нафти, кам’яного вугілля і дерева Гас використовується як
розчинник для деяких інсектицидів, як складова частина фліциду і для готування мильно-
гасової емульсії, яку застосовують в боротьбі з вошима. Гас володіє овоцидною дією.
Сольвент-нафта діє на багатьох членистоногих - вошей, бліх, кліщів. Для боротьби з вошима
використовується мильно-сольвентова паста, виготовлена заводським методом. З неї готують на
гарячій воді стійкі робочі емульсії - 10- 20% і 50%. Препарат не псує тканини. Запах стійкий, тому
приміщення, оброблені сольвентом, провітрюють до 12 годин. Лізол і нафталізол як інсектициди
використовують у вигляді 8-10% розчинів, у яких замочують речі з вошима. Розчини можна
застосовувати і для обробки приміщень при боротьбі з клопами і тарганами. Неочищена чорна
карболка застосовується для знищення личинок мух у твердих і рідких відходах. Препарат
змішують із двома частинами обпилювань або торфу й отриманою сумішшю запилюють вигрібні
ями й інші місця виплоду мух. Скипидар у суміші з гасом або у вигляді водно-мильної емульсії, з
якої готують 10% гарячі водні розчини, використовують для знищення клопів і бліх.
ІІ. Рослинні препарати Піретрум - сірувато-зелений порошок, що готується з квітів
кавказької ромашки. Піретруми, які містяться у ньому мають токсичну дію на багатьох
членистоногих (мухи, комарі, таргани, клопи, блохи й ін.). Піретрумом запилюють
оброблювані поверхні й одяг, після цього залишкова дія зберігається до 2 діб. Препарат не
псує речей, нетоксичний для людей. Фліцид - розчин піретрумів у лігроїні або очищеному гасі.
Його готують заводським методом і застосовують для знищення літаючих і плазуючих комах. Він
швидко руйнується і не забезпечує залишкової дії.
ІІІ. Синтетичні препарати
Хлорвмісні вуглеводні мають широкий спектр інсектицидної дії і стійкі в зовнішньому
середовищі. Вони використовуються у різноманітних формах. Необхідно строго дотримуватись
правил зберігання та використовування цих препаратів , щоб попередити їх попадання у харчові
продукти. Дихлор використовується для знищення тарганів, вошей, бліх і комарів (80% змочений
порошок , 10% дуст). Гептахлор має вигляд воску, розчиняється в органічних розчинниках. Це-
високотоксична отрута, використовується для боротьби з членистоногими і гризунами у вигляді
дусту (5-10%) і 60% концентрату. Фосфорорганічні з’єднання мають перевагу перед тими, що
містять хлор, яка полягає в малій стійкості і швидкому розкладанні у зовнішньому середовищі.
Фосфорорганічні з’єднання викликають швидку загибель комах, діють як ларвіциди, а
карбофос - і як овоцид. Вони діють не тільки як контактні отрути, але і як кишкові, і через
дихальні шляхи комах (як фумиганти). Деякі препарати токсичні для людей. Хлорофос належить
до ферментативних отрут. Він діє на комах і личинок при проникненні через зовнішні покриви,
кишечник і дихальні шляхи. Залишкова дія на оброблених поверхнях зберігається 7-30 днів.
Препарат застосовують у вигляді 5-10% дустів (наповнювачі-тальк, каолін і ін.), 1-5% водних
розчинів, розчинів-суспензій (готують перед застосуванням), розчинів в органічних розчинниках
(гасі, дихлоретані й ін.), аерозольних шашок. При використанні різних форм препарату треба мати
на увазі, що дуст добре прилипає до тіла комах, водні розчини і суспензії доцільно застосовувати
для поверхонь, що добре поглинають воду (дерево, шпалера). Аерозолі мають швидку, надійну,
але короткочасну дію. Для боротьби з побутовими паразитами готують “інсектополімер”-10%
водний розчин технічного хлорофосу з додаванням полівінілового спирту. Він добре прилипає до
поверхні і має тривалу залишкову дію. Хлорофосові харчові принади добре залучають мух і
використовуються для боротьби з ними в житлових приміщеннях і підприємствах громадського
харчування. Дихлофос одержують шляхом дихлорування хлорофосу, на відміну від якого він
розчиняється у воді (до 1%) і інших розчинниках. Аерозолі дихлофосом успішно застосовують для
боротьби з комарами, мухами і побутовими паразитами. Карбофос виготовляється заводським
методом як концентрат, що містить 30% технічного карбофосу і 70% емульгатора. Карбофос діє на
багатьох членистоногих як контактний, кишковий і фумигантний інсектицид. Препаратові
властива висока інсектицидна й овоцидна активність. Тому він застосовується в боротьбі з вошима
і гнидами. Він використовується також для боротьби з мухами, комарами та їхніми личинками,
19
іксодовими кліщами. Залишкова дія препарату на оброблених поверхнях короткочасна. Форми
використання карбофосу ті самі, що і хлорофосу. Байтекс (сульфідофос) відноситься до групи
ефірів фосфорної кислоти. Це коричнева рідина, що легко розкладається під дією світла. Препарат
високотоксичний для личинок комарів і ефективний для широкого кола комах. Може
використовуватися для імпрегнації білизни, для боротьби з платтяним педикульозом, для
знищення головних вошей у дорослих. Застосовують 40-50% розчин.
Отрути дихальних шляхів - фумиганти включають рідини (синильна кислота, хлорпікрин,
метилу бромід, піхтова олія, окис етилу), гази (зріджений сірчистий ангідрид) і тверді продукти
(ціанплав, циклон Б). У сучасній практиці для дезінсекції в якості діючої речовини застосовують
піретроїди (перметрин, циперметрин, сумітрин, тетраметрин, ізомери алетрина), піретрини,
фосфорорганічні сполуки - фентіон, малатіон (карбофос), а також бензил бензоат і сірку
(препарати мікроцин, емпайр, супер кобра , рейд та інші )
24. Визначення дезінфекції, її види і методи. Контроль якості дезінфекції.
Дезінфекція - це знезараження від патогенних збудників суб’єктів оточуючого середовища.
які забезпечують передачу збудників інфекційних хвороб. У практиці розрізняють
осередкову і профілактичну дезінфекцію. Осередкова дезінфекція проводиться в осередку
інфекції біля ліжка хворого (вдома, в лікарні) – “по точна дезінфекція” (знезаражуються виділення
хворого, його білизна, речі біля нього, судно, посуд), а також вдома після госпіталізації або смерті
хворого, в лікарні після його виписки – “заключна дезінфекція” (дезінфекція квартири, кімнати в
гуртожитку, палати в лікарні, мат раців, подушок, ковдр). Поточна дезінфекція в інфекційному
відділенні є головним заходом в лікарняному режимі. Особливе значення вона має при кишкових
та інших бактеріальних інфекціях. Поточна дезінфекція проводиться силами працівників лікарні,
медичними сестрами, санітар ками. Відповідає за організацію і якісне проведення поточної
дезінфекції старша медсестра, завідуючий відділенням, головний лікар лікарні. Заключну
дезінфекцію проводять спеціально підготовлені дезінфектори під керівництвом лікарів-
епідеміологів, помічників епі деміологів, дезінструкторів дезстанцій, санепідстанцій. При
поточній дезінфекції дезінфікується сеча і кал хворого, посуд для їжі та виділень, білизна,
предмети догляду за хворими, залишки їжі, кімната хворого, туалет, предмети обстановки. Велике
значення має особиста гігієна хворого і тих, хто доглядає за ним. Виділення хворого знезаражують
в туалеті, в підкладних суднах, горшках. Після знезараження і злива виділень судна, горшки
дезінфікують в спеціальних баках з щільно закритими кришками, потім миють. У палатах,
коридорах, приміщеннях щоденно проводять вологе прибирання із застосуванням миючих і
дезинфікуючих засобів. Прибиральний матеріал для палат, коридорів, туалетів дезінфікують
окремо. Білизну хворих збирають в мішки або металеві баки з кришкою, зберігають в
спеціальному приміщенні і після дезінфекції відправляють в пральню. Постіль хворого після
виписки знезаражують в дезінфекційній камері. Посуд після прийому їжі збирають на окре мому
столі, звільняють від залишків їжі, знезаражують та миють. Залишки їжі збирають в спеціальний
бак з кришкою і знезаражують, заливаючи дезрозчином. Стіл для брудного посуду, губки, щітки
дезінфікують після кожного користування ними. Особливої уваги потребує дезінфекція
санітарного транспорту. Дезінфекцію автотранспорту після по ступлення інфекційного хворого в
лікарню здійснює персонал приймального відділення. Дезінфекцію починають з обробки
зовнішніх ручок дверей кабіни, потім зрошується підлога, стеля, ноші, стіни і повторно підлога.
Зрошення може здійснюватись за допомогою гідропульта або може бути замінено на двократне
протирання поверхонь ганчіркою, змоченою в дезрозчині. Застосовують хлорамін 1%, лізол 3%,
ДТСГК 0,5%. При аерозольних інфекціях одним із ефективних заходів є ультрафіолетове
опромінення при міщень, палат, де знаходяться хворі. Медичний персонал в таких відділеннях
повинен носити марлеві маски-респіратори. При заключній дезінфекції в осередку проводиться
обробка тих самих предметів , що і при поточній дезінфекції. Однак хімічні дезинфікуючі
середники застосовуються ширше. Крім того нерідко проводиться камерна дезінфекція
речей. Терміни проведення заключної дезінфекції повинні бути максимально скороченими (не
більше 12 годин в сільській місцевості). Заключну дезінфекцію починають із зрошення дверей в
кімнату хворого, підлоги. Потім знезаражують посуд, білизну хворого, виділення, горшки,
відбирають речі для камерної дезінфекції і укладають їх в мішки. При аерозольних інфекціях
20
зрошують всі стіни кімнати до стелі, при кишкових – стіни коло ліжка на висоту 2 метри.
Поверхні, які пофарбовані масляною фарбою після обробки із гідропульта протирають ганчіркою,
змо ченою в дезінфікуючому розчині. Поліровані речі і картини очищають механічно сухою
ганчіркою. Після дезінфекції стін і меблів знову рясно зрошують підлогу. Крім кімнати хворого,
обробляють коридор, ванну, туалет, кухню. При виявленні в квартирі мух або вошей проводять
також дезінсекцію. Камерній дезінфекції підлягають речі не тільки хворого, але і осіб, які були у
контакті з хворими (верхній одяг, подушка, матрац, ковдра). Профілактична дезінфекція
проводиться постійно, незалежно від наявності інфекційних захворювань, її мета -
запобігання виникненню і розповсюдженню, накопиченню збудників інфекційних
захворювань або їх переносників. Для цього систематично проводять знезараження питної води,
стічних вод, пастеризацію молока, дезінфекцію сироватки тваринного походження, знищення
комарів, кліщів, гризунів. Профілактичну дезінфекцію широко застосовують в
сільськогосподарський практиці, харчовій і молочній промисловості, при виробництві вакцин та
сироваток. Основними об’єктами профілактичної дезінфекції і дезінсекції є промислові
підприємства і громадські заклади, будинки, вокзали, готелі, гуртожитки, їдальні та кухні, лазні,
дитячі ясла і садочки, плавальні басейни, школи, місця загального користування. Великим
розділом роботи в плані загальних санітарно-протиепідемічних заходів є проведення робіт по
дезінфекції, дератизації та дезинсекції приміщень і різних територій від мух, побутових паразитів і
гризунів. До профілактичної дезінфекції належить також санітарна обробка людей, які мали
контакти з хворими на особливо небезпечні інфекції.
Всі методи дезінфекції, залежно від їх природи, поділяють на 3 групи:
1. Фізичні.
2. Хімічні.
3. Біологічні.
Дія фізичних методів дезінфекції заснована на знищенні або механічному видаленні
патогенних збудників з поверхні предметів, знезараженні шляхом дії ряду фізичних чинників. До
механічних прийомів належать: витрушування, миття, протирання, чистка по рохотягом,
вентиляція, фільтрація води та повітря. Дія високої температури застосовується при кип’ятінні
білизни, посуду, іграшок, предметів догляду за хворими, медичного інструментарію. Можна у
воду добавити соду або мило для посилення знезаражуючої дії. Кип’ятіння продовжується
протягом 15-30 хв. Гаряче повітря при температурі - 1800 використовується для прожарювання
лабораторного і аптечного посуду та інструментарію в сушильній шафі. Гаряче сухе повітря в
дезкамерах використовують для дезінфекції одягу, халатів, білизни. Прасування гарячою праскою
з температурою 200о - також звільнює білизну від мікрофлори та комах. Вологе гаряче повітря та
водяна пара широко використовують для камерної дезінфекції. Дезінфекційна камера - це
установка, в якій за допомогою фізичних, фізичних та хімічних засобів проводять дезінфекцію та
дезінсекцію різних предметів та речей. Камери бувають парові або пароформалінові, сухожарові,
стаціонарні та пересувні. Стаціонарні камери встановлюються в дезстанціях, дезвідділах, в
лікарняних закладах, санпропускниках. Пересувні камери розташовані на автомобілях і
виїжджають безпосередньо у осередок інфекції, працюють у польових умовах. Ефективним
бактерицидним та спороцидним середником є насичена водяна пара, ії ефективність зумовлена
високою вологістю і температурою. Чим вищий тиск насиченої водяної пари, тим вища її
температура. За нормальним атмосферним тиском (760 мм рт.ст.) температура водяної пари
дорівнює 1000 С, за тиском з додаванням 0,5 атм. - 1120 С , 1 атм. - 1200 С, 2 атм. -1320С. Це
дозволяє посилити ефективність дезінфекції і скоротити час ії проведення. Вологе тепло, висока
температура та водяна пара під тиском застосовуються в автоклавах для дезінфекції та стерилізації
скляного посуду, інструментів, білизни, перев’язочного матеріалу, гумових виробів (у автоклаві
120оС, 1 атмосфера, 20 хв.). Спалювання застосовують для знищення малоцінних предметів:
паперу, сміття, екскрементів, трупів тварин, загиблих від особливо небезпечних інфекцій.
Спалювання проводять в спеціальних печах, ямах або на ватрі. Пастеризація – прогрівання рідини,
в тому числі молочних продуктів до 70-800 С впродовж 30хв. При цьому гинуть більшість
вегетативних форм збудників. Для знищення спорових форм застосовують дрібну пастеризацію –
21
2-3- рази по 30 хв. через добу. Сонячне світло викликає загибель багатьох мікроорганізмів,
особливо чутливі до нього збудники дизентерії, черевного тифу, холери. Ультрафіолетові
промені застосовують для знезараження повітря з метою знищення мікрофлори і запобігання
внутрішньо-лікарняним інфекціям в лікарнях, пологових будинках, мікробіологічних
лабораторіях, в операційних, в кабінетах стоматологів. Ультрафіолетові лампи бувають з різною
потужністю випромінювання. Бактерицидний ефект викликають промені з довжиною хвилі 200-
450 нм. Тривалість дії від декількох хвилин до декількох годин. Ультразвук - акустичні
коливання частотою від 2*104 до 2*106 гц - використовують для дезінфекції медичних
інструментів, аптечного та лабораторного посуду. Радіоактивне випромінювання діє на всі види
мікроорганізмів та їх спори. Іонізація застосовується з метою стерилізації та дезінфекції.
Хімічний метод дезінфекції є найбільш розповсюдженим. Хімічні речовини, які
застосовують, повинні відповідати таким вимогам: 1) швидко і повністю розчинятися у воді або
добре перемішуватись з нею до отримання стійких емульсій; 2) забезпечувати дезінфікуючий
ефект при невеликих концентраціях і в короткі терміни; 3) надавати бактерицидну дію; 4)
бути стійкими при зберіганні. Застосовують різні хімічні речовини: фенол, крезол, лізол,
спирти, різні луги та кислоти. Найчастіше застосовують хлористі сполуки (хлорне вапно,
хлорамін, гіпохлорит Са, ДТСГК- двотретинна основна сіль кальцію гіпохлориту,
дихлоргідантоїн, дихлордиме тилгідантоїн, хлоргексидин, хлорантоїн, неохлор, хлоран,
клорсепт). Останнім часом широко використовують композиційні середники (дезактин,
бацилоцид, бацилол, сокрена, мікробак, дезефект, деконекс, корзолекс, дисмозан, септодор та
інші), які містять різні хімічні сполуки. Вони ефективніші, не мають різкого запаху, не
подразнюють шкіру та слизові, не псують поверхні, на які наносяться, використовуються в
низьких концентраціях, багато з них, за дезінфекційною, активністю перевищують хлорне вапно
та хлорамін. Перекиси водню та його препарати діють на мікроорганізми, як окислювачі,
застосовуються для дезінфекції поверхонь, одягу, оброблення ран. У практиці 6% перекис водню
широко використовують разом з мийними засобами (0,5% розчин прального по рошку) у
співвідношенні 1:1 для передстерилізаційної обробки інструментарію. Розчини перекису водню
готують із 33% перегідролю з додаванням води. Можна застосовувати для дезінфекції санітарно-
технічного обладнання, посуду, предметів догляду- 4%, 60 хв., 3%, 30 хв.- для дезінфекції білизни,
не забрудненої кров’ю. Препарат дезоксон-0,1 готується на основі 5-8% надоцтової кислоти.
Дезоксон-0,1 застосовують з метою дезінфекції приміщень, санітарно-технічного обладнання (2%,
60хв.), посуду, білизни (2%, 30хв.) при вірусних гепатитах. Дезоксон-0,1 застосовують також при
туберкульозі і грибкових інфекціях у вигляді 0,1-0,5-0,2% розчинів, 30-60-120 хв. Альдегіди:
формальдегід і глютаровий альдегід, ефективні проти бактерій, вірусів, грибів і спор.
Формальдегід добре розчиняється у воді, має різкий запах. Формалін (40% водний розчин
формальдегіду) застосовують для знезараження у пароформалінових камерах. Альдегіди входять
як складова частина до композиційних дезінфекційних засобів, таких як лізоформін-3000,
дезоформ, дескозал, дескотон-форте, аеродесін-2000. Четвертинні амонієві сполуки (ЧАС) -
водорозчинні поверхнево активні препарати мають слабку бактерицидну дію. Але завдяки
вираженим мийними властивостям вони здатні зумовлювати набухання білка, розчиняти
його і створювати умови для більш ефективної дії дезінфектантів. Як допоміжні засоби
використовують натрій гідрокарбонат, мила, різні композиції синтетичних мийних і пральних
засобів. На основі ЧАС створено багато композиційних препаратів: дескосепт АФ, клінісепт,
дескософт, дескозал, які застосовуються для заключної і поточної дезінфекції в закладах охорони
здоров’я, в осередках кишкових та крапельних інфекцій бактеріальної та вірусної етіології. При
цьому обробляються оглядові, операційні (крісла, ліжка, операційні столи, матраци, подушки,
ноші, ванни, туалети). Гуанідин (хлоргексидин) використовують у вигляді 0,05% водних або
спиртових розчинів для дезінфекції поверхонь, оброблення рук. Ефективність наближується
до такої четвертинно-амонієвих сполук. Входить до складу лізоформіну-спеціаль, гембару (1-
2%), яки діють бактерицидно (включно на сальмонел), фунгіцидно, дезактивують збудників
вірусного гепатиту В, ВІЛ/СНІДу. Хлорантоїн – композиційний дезінфекційний засіб з
миючим ефектом. До складу препарату входять дихлоратин, 5,5 – диметилгідантоїн,
поверхнево активні речовини, інгібітор корозії, лужні миючі засоби. Активного хлору в
цьому препараті не менше ніж 13,5%. За дезинфікуючими властивостями перевищує у 5 разів

22
хлорне вапно і хлорамін. Хлорантоїн сипучий порошок світлого кольору з помітним запахом
хлору, добре розчиняється у воді, має бактерицидну, противірусну та фунгіцидну дію. Розчини
хлорантоїну застосовують для дезінфекції виробів медичного призначення з металів, скла, та гуми,
предметів догляду за хворими, білизни, посуду, іграшок, приміщень, предметів обстановки,
санітарно-технічного обладнання та інших предметів. Готують 0,1-0,2-0,5-1-2,5-3% розчини,
шляхом розведення сухої речовини у гарячій воді, експозиція - 60-120 хв. Активність розчинів
зберігається протягом 24 год. Застосовують в лікувально-профілактичних закладах для поточної і
заключної дезінфекції та в осередках кишкової та крапельної інфекції, а також для профілактичної
дезінфекції в санаторіях, на підприємствах харчової промисловості, у готелях, школах,
громадських туалетах. Хлорне вапно містить 25% активного хлору. В сухому вигляді його
застосовують для дезінфекції рідких фекалій, сечі, блювотних мас, харчових залишків, сечі,
гною, харкотиння, для засипки туалетів, вигрібних ям (1 кг на 1 м2). Непридатним для
використання є хлорне вапно, в якому вміст активного хлору < 15%. Із порошку хлорного
вапна виготовляють хлорно-вапняне молоко у вигляді 10-20% водної суміші (1 кг на 10 л води).
Щойно виготовлене хлорновапняне молоко використовують для побілки приміщень, знезараження
виділень хворого, обробки дерев’яних частин туалетів і у ветеринарній практиці. Освітлені
розчини хлорного вапна отримують після фільтрації або відстоювання хлорно- вапняного молока
протягом 3 діб. Освітленні розчини 10-20% хлорного вапна зберігають не більше 5 діб в
закупореній тарі темного скла і у прохолодному місці, із них виготовляють робочі розчини (0,2,-
0,5-1-3-5%) шляхом до давання води (відповідно 20-50-100-300-500 мл 10% розчину на 10 л води
відповідно). Їх застосовують для знезараження суден, горшків, ганчірок, щіток, посуду, для
дезінфекції ванн, унітазів. Допускається обробка стін, підлоги, предметів обстановки в жилих
приміщеннях, лікарняних приміщеннях, в теплий період року в добре провітрюваних
приміщеннях. Хлорне вапно має неприємний запах, викликає подразнення слизових оболонок
очей та дихальних шляхів, знебарвлює тканину, викликає корозію металів, тому ширше
застосовується хлорамін і його розчини, він більш стійкий, добре розчиняється у воді, не має тих
недоліків, що у хлорного вапна. Розчини хлораміну можна використовувати протягом 10-15 днів.
Хлорамін застосовують при кишкових і крапельних інфекціях у вигляді 0,2-0,5-1-3% водних і
активованих розчинів. У 0,2-3% концентрації за стосовують для знезараження білизни, посуду,
іграшок, предметів догляду за хворими, обстановки в осередках кишкових та крапельних інфекцій,
в жилих та лікарняних приміщеннях, дитячих і шкільних закладах, місцях скупчення людей. При
туберкульозі концентрацію хлораміну збільшують до 5 %. Терміни зберігання хлораміну > 3 років.
Приготування розчинів хлораміну з порошку або із основного 10% розчину (0,2% - 2 г на 1 л води;
1% - 10 г на 1 л води або 20-100 мл 10% розчину на 10 л води відповідно). Фенол або карболова
кислота застосовується у вигляді мильно-фенолових розчинів (5% фенолу, 3% мила, 92%
води) або (3% фенолу, 2 % мила, 95% води) при кишкових інфекціях, дифтерії . Лізол ( 3-
10%) застосовують для дезінфекції білизни, обробки підлоги, заливання трупів людей і
тварин, загиблих від чуми. Ефективність дезінфекційних заходів залежить від своєчасності
та якості їх проведення. Повідомлення про необхідність проведення в осередку заключної
дезінфекції подають до санепід- або дезстанцій протягом 1 год. після госпіталізації хворого.
Поточна дезінфекція має розпочинатися не пізніше ніж через 3 год. з часу виявлення хворого.
Якість дезінфекції визначають вибірково методами візуального, хімічного та
бактеріологічного контролю. Візуальний контроль дозволяє оцінити санітарний стан об’єкту,
вибрати метод та обсяг проведення заключної і поточної дезінфекції. Хімічний контроль
використовують з метою перевірки правильності приготування дезінфекційних розчинів (
концентрація розчину, його активність). Для бактеріологічного контролю якості заключної та
поточної дезінфекції в квартирних осередках беруть не менше ніж 10 контрольних змивів, а в
ЛПЗ та дитячих дошкільних закладах – не менше ніж 30 змивів. Бактеріологічний контроль в
осередках кишкових інфекцій здійснюють шляхом виявлення кишкової палички, а в осередках
інфекцій дихальних шляхів – стафілокока, а в осередках туберкульозу – стафілокока і
мікобактерій туберкульозу. Дезінфекція вважається задовільною, якщо після проведення
заключної дезінфекції висіяно мікрофлору не більше ніж у 0,5% змивів, а після поточної – не
більше ніж у 3% змивів. У разі висівання патогенної мікрофлори заключна дезінфекція
вважається незадовільною.

23
 25. Дезінфекційні камери, принципи їх влаштування та призначення.

Дезінфекційні камери (установки) - стаціонарні або пересувні санітарно-технічні споруди,

призначені для дезінфекції і дезінсекції одягу, постільних приналежностей, взуття та інших речей.
У залежності від застосовуваного теплового агента дезінфекційні камери поділяються на паро-
повітряні (паро-формалінові), парові і горячевоздушные. В паро-повітряних дезінфекційних
камерах прогрівання речей проводиться парою до температури 80-98° при атмосферному тиску
(без витіснення повітря). Камери, обладнані форсункою для розпилення або апаратом для
випаровування формаліну, є одночасно і паро-формалиновыми дезінфекційними камерами, що
дозволяють знезаражувати шкіряні, хутряні та інші речі при температурі 40-59°. В парових
дезінфекційних камерах знезараження речей проводиться парою при температурі 100° і вище при
атмосферному чи невеликому надлишковому тиску.
Горячевоздушные дезінфекційні камери використовуються для дезінсекції одягу, постільних речей
та інших предметів. Діючим агентом в цих камерах є сухе гаряче повітря, що має температуру 80-
120°.
Стаціонарні дезінфекційні камери використовуються в лікувально-профілактичних закладах, для
дезінфекції і дезінсекції верхнього одягу, постільних речей та взуття; підрозділяються на паро-
повітряні (паро-формалінові) і парові.
Стаціонарні дезінфекційні камери обладнані візками для розвішування (укладання) і
перевезення дезинфицируемых речей, потужними вентиляційно-опалювальними пристроями,
електричним освітленням та сигналізацією. Приміщення, в якому встановлюється дезінфекційна
камера, ділиться глухою перегородкою на два відділення: завантажувальний («брудна») і
розвантажувальний («чисте»).

В стаціонарній камері КДФ-3 об'ємом 3,2 м3 (рис. 1)

дезинфікуються речі, розміщені на спеціальному візку,
прогріваються пором, що надходять через перфоровані труби,
розташовані на підлозі. Камера обладнана вентиляційно-
опалювальною системою, використовуваної для підсушування
оброблених речей. Вентилі пуску пари і воронка для наливання
формаліну у випарник розміщені на пульті управління.
Стаціонарна камера ДКСК-1,8 (рис. 2) монтується на двох
різних підставах: на одному власне камера, на іншому паровий
котел. Камера випускається і без котла в розрахунку на
централізоване паро-постачання. Рис. 1. Стаціонарна
Дезінфекційна камера ДКС-1,8 являє собою кузов, зварений з дезінфекційна камера КДФ-3.
листової сталі, який оперезаний сталевими обручами. Камера
має дві двері для завантаження і вивантаження речей. Одяг,
попередньо надіта на плічка, розвішується на струни,
протягнуті під стелею. Температура всередині камери
контролюється ртутним термометром.
Стаціонарна дезінфекційна камера КДФО-2 випускається з
паровим котлом СЗМ-1, розрахованих на тиск до 0,7 кгс/см2.
Основні параметри і розміри стаціонарних дезінфекційних
камер, виготовлених промисловістю, наведені в табл. 1.

Рис. 2. Стаціонарна
дезінфекційна камера ДКСК-1,8.

24
 26. Стерилізація та її етапи, контроль якості.
Стерилізація - це термін який описує процес знешкодження (звільнення) від усіх форм
мікробіологічного життя включно з грибами, пліснявою, бактеріями, вірусами, спорами, та
іншими не життєздатними інфекційними та не інфекційними агентами, такими як пріони, які
знаходяться на будь яких частинах виробів, містяться у сухих сумішах, розчинах або препаратах.
- Фізичними та хімічними методами, радіація, фільтрація
- Ефективність методу стерилізації визначається рівнем гарантованої стерильності - 10-6
- Процеси санітарної обробки та дезінфекції знищують мікроорганізми тільки частково, до
прийнятного рівня, при якому захисні механізми здорової людини здатні самостійно протистояти
зараженню
Етап І – передстерилізаційної підготовки. Її ціль – ретельне механічне очищення інструментів,
шприців, ін'єкційних голок, систем для трансфузії, видалення пірогенних речовин і знищення
вірусу гепатиту.
Порядок передстерилізаційної підготовки інструментарію:

• дезінфекція;
• полоскання під проточною водою протягом 30 сек.;
• замочування в мильно-перекисному розчині на 15 хв. при t 50 °С;
• миття протягом 30 секунд у мильно-перекисному розчині за допомогою ватно-марлевого
тампона;
• полоскання під проточною водою протягом 30 сек.;
• полоскання дистильованою водою;
• просушування;
• проби на якість передстерилізаційної підготовки (проби на наявність миючих засобів,
проби на наявність залишків крові, проби на наявність залишків жиру).

Етап II – укладання і підготовка до стерилізації. Після попереднього просушування на повітрі

інструменти вкладаються для сушіння в сухожаровій шафі, що нагрівають до 80°С при відкритих
дверях. Потім двері шафи закривають, і починають стерилізацію.
Етап III – стерилізація. Стерилізація інструментів, шприців, голок, скляного посуду
проводиться в сухожарових шафах-стерилізаторах. Після закриття дверей шафи температуру
доводять до +160 °С або +180°С, підтримуючи її автоматично. Стерилізація триває протягом 60
хвилин при +180°С або 150 хвилин при 160 °С. Після відключення системи підігріву і зниження
температури до +70-50°С відкривають двері шафи, і стерильним інструментом закривають
кришками металеві коробки з інструментами.
Стерилізацію інструментів, що містять пластмасові деталі (наприклад, касети зі скріпками),
шприців можна робити в паровому стерилізаторі (автоклаві). Упаковані предмети вкладають у
стерилізаційну камеру. Якщо упакування покладені в бікси, то їхні частини повинні бути відкриті.
Хірургічні інструменти і шприци стерилізують протягом 20 хвилин при 2 атм. і температурі
+132,9°С. Час початку стерилізації відраховують від періоду досягнення відповідного тиску.
Гумові рукавички, системи для переливання крові, гумові дренажні трубки стерилізують при 1,1
атм. і температурі +120 °С протягом 45 хв. або при 0,5% атм. і температурі + 110 °С протягом 180
хв При розвантаженні автоклава закривають отвори в біксах.
Методи стерилізації в сухожарових і парових стерилізаторах варто розглядати як основні.
Метод стерилізації кип'ятінням не застосовується згідно ОСТ 42-21-2-85 «Стерилізація і
дезінфекція виробів медичного призначення».

25
 Стерилізацію інструментів і предметів, що не підлягають термічній обробці (ендоскопи,
торакоскопи, лапараскопи, апарати або блоки апаратів для штучного кровообігу, гемосорбції),
здійснюють у спеціальному газовому стерилізаторі. Предмети для стерилізації поміщають у
герметичну стерилізаційну камеру, що наповняють окисом етилену. Термін експозиції – 16 годин
при температурі 18°С. Стерилізація може проводитись також сумішшю окису етилену і
бромистого метилену при температурі +55°С протягом 6 годин.
+Етап IV – збереження стерильних матеріалів. Стерильні матеріали зберігають у
спеціальному приміщенні. Не допускається збереження в одному приміщенні нестерильних і
стерильних матеріалів. Стерильність матеріалів у біксах (якщо вони не відкривалися) зберігається
протягом 48 годин, а за умови додаткового упакування матеріалу в бавовняний мішок – 72 години.
При централізованій стерилізації шприци зберігають стерильність протягом 25 днів.
Для контролю стерилізаційної апаратури використовують фізичні, хімічні та бактеріологічні
методи.
Фізичний метод контролю здійснюється за допомогою контрольно-вимірювальної апаратури
(манометри, таймери), яка дозволяє фіксувати температуру та тиск у стерилізаційній камері. Цей
метод простий у використанні, але температура, яка вимірюється апаратурою, не відображає
температури у виробах, що стерилізуються. Тому цей вид контролю доповнюється іншими
методами, які дозволяють скорегувати недоліки інструментальних методів.
Для бактеріологічного контролю використовуються біологічні індикатори, які містять певну
кількість життєздатних мікроорганізмів, що володіють високою резистентністю до інактивації в
стерилізаційному процесі. Недоліками цього методу контролю є те, що оцінка ефективності
стерилізації проводиться лише через 48 год., тобто оцінка результатів стає відомою вже після
використання простерилізованих виробів.
Останніми роками все більшого значення набуває хімічний метод контролю. Його переваги -
точність, швидкість оцінки стерилізації та легкість у застосуванні. Для цього під час кожного
циклу стерилізації до повітряних або парових стерилізаторів закладають термоіндикатори в
кількості не менше 5. Незадовільні результати контролю стерилізації потребують повторної
стерилізації всього медичного інструментарію (матеріалу), технічного огляду стерилізатора та
усунення недоліків.
27. Календар профілактичних щеплень України. Правові аспекти вакцинопрофілактики.
Щеплення, як викладено в Календарі профілактичних щеплень (наказ МОЗ України № 595 від
16.09.2011 р.), за принципом відбору населення, що підлягає імунізації, поділяються на групи:
1. Обов’язкові щеплення для груп населення:
1.1. Щеплення за віком.
1.2. Щеплення дітей з порушенням цього Календаря;
1.3. Щеплення ВІЛ-інфікованих осіб;
1.4. Щеплення за станом здоров’я.
1.5. Щеплення проти вірусного гепатиту
В осіб із злоякісними новоутвореннями, осіб, що перебувають на гемодіалізі та отримують
багаторазові довготривалі переливання донорської крові або її препаратів;
2. Рекомендовані щеплення, за направленням лікаря
3. Щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями (див.
додаток 3).
Календар щеплень містить, окрім того, положення про організацію і проведення
профілактичних щеплень та туберкулінодіагностики; перелік медичних протипоказань до
26
проведення профілактичних щеплень (див. додаток 6); інструкція щодо організації
епідеміологічного нагляду за несприятливими подіями після імунізації при застосуванні вакцин,
анатоксинів та алергену туберкульозного (див. додаток 7); положення про оперативне реагування
на несприятливі події після імунізації при застосуванні вакцин, анатоксинів та алергену
туберкульозного у разі госпіталізації або летального випадку; положення про групу оперативного
реагування на несприятливі події після імунізації при застосуванні вакцин, анатоксинів та
алергену туберкульозного у разі госпіталізації або летального випадку; порядок забезпечення
належних умов зберігання, транспортування, приймання та обліку вакцин, анатоксинів та алергену
туберкульозного в Україні; порядок відпуску громадянам вакцин та анатоксинів через аптечну
мережу.

В Україні прийнято законодавчі акти, які регламентують роботу щодо імунопрофілактики, де

зазначено, що вакцинація є частиною державної політики в області охорони здоров’я. Сьогодні
проведення імунопрофілактики регламентовано: Конституцією України (254 к/96 – ВР), Законом
України від 24.02.1994 р. № 4000-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення» (ст. 5, 27, 30), Законом України від 06.04.2000 р. № 1645-ІІІ «Про захист
населення від інфекційних хвороб» (ст. 11, 12, 13, 15) (див. додаток 4), а від 16.09.2011 р.
запроваджено Наказ МОЗ України № 595 «Про порядок проведення профілактичних щеплень в
Україні та контролю якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів».
28. Складання плану проведення профілактичних щеплень.
Організація щеплень і контроль за їх проведенням Щеплення дітей здійснюють і
організовують дитячі поліклініки. Ведеться облік дітей до 14 років, складаються щорічно плани
щеплень, заготовлюються середники, організовується кабінет щеплень, облік проведеної
імунізації, визначається імунологічна і епідеміологічна ефективність щеплень. Планова вибіркова
імунізація населення проводиться окремим групам за професійною або територіальною ознакою:
населенню природних осередків і ендемічних територій, військовослужбовцям, мисливцям,
ветеринарам, особам, які доглядають за тваринами (сибірка, бруцельоз, лептоспіроз, ту ляремія,
сказ, чума), медсанчастинами і медпунктами підприємств, санепідстанціями, поліклініками.
Планові щеплення проводяться протягом всього року, що дозволяє чітко і своєчасно проводити
підготовчу роботу. Щеплення за епідпоказаннями проводяться в тих випадках, коли є небезпека
поширення захворювання на окремій території або серед окремих груп населення. При загрозі
епідемічних спалахів можуть вводитись додаткові щеплення проти тих інфекцій, проти яких

27
проводилась імунізація в плановому порядку. При загрозі швидкого поширення інфекції щеплення
організуються в стислі терміни, що вимагає опе ративного постачання вакцинами, підготовки
персоналу і щепних пунктів. Це проводиться за згодою з відповідними державними органами
влади. Проведення щеплень включає 3 групи заходів:
1. Заходи щодо підготовки до проведення імунізації - складання річних і місячних планів
проведення щеплень; збір даних про численність і віковий склад населення; постачання щепними
препаратами; оснащення кабінетів для щеплень необхідним обладнанням, інструментами,
медикаментами і медичною документацією; укомплектування і інструктаж персоналу.
2. Заходи під час проведення щеплень - медогляд осіб, що підлягають імунізації;
безпосереднє проведення щеплень і спостереження за щепленими протягом 1-2 годин; визначення
частоти інтенсивності щепних реакцій; індивідуальний облік проведеної імунізації в спеціальних
формах; інактивація залишків вакцин і обробка інструментів.
3. Заходи після проведення щеплень - визначення імунологічної та епідеміологічної
ефективності щеплень; складання звітів про проведені щеплення (ф. №5, №6) за півроку, рік;
оцінка нешкідливості, ефективності, рентабельності імунопрофілактики; аналіз
імунопрофілактики за рік (декілька років). Епідеміологічна ефективність імунізації залежить від
повного і своєчасного охоплення щепленнями. Для цього двічі на рік (весною і восени)
переписують всіх дітей у віці до 14 років включно. Перепис на дільниці здійснюють медсестри та
фельдшери при подвірних об ходах. Облік дітей в дитячих дошкільних закладах, школах і
інтернатах, розміщених на території обслуговування лікувально-профілактичної установи,
проводять одноразово восени (вересень). В період між переписами в журнал медичної дільниці
вносять дані про заново прибулих дітей і знімають з обліку вибулих. Ці дані звіряють при
відвідуванні медпрацівниками новонароджених або прибулої дитини, при патронажних обходах і
при обслуговуванні хворих дітей в домашніх умовах. Після закінчення перепису списки дітей
звіряють з картами профілактичних щеплень (ф.063/0) або журналами обліку
профілактичних щеплень (ф.064/0), з історіями розвитку дитини (ф.112/0) і медичними
картами дитини (ф.026/0), уточнюють розходження і на но вовиявлених дітей заповнюють
відповідну документацію. Річний план профілактичних щеплень складають на підставі повного
обліку дитячих контингентів і проведених раніше щеплень. У план включають щеплення дітям,
які відвідують і які не відвідують дитячі установи, а також учням шкіл, шкіл-інтернатів,
розташованих на території обслуговування цією лікувально-профілактичною установою. У
дитячих поліклініках поіменний список дітей, що підлягають щепленням, складає
дільничний педіатр разом з медсестрою-картотетницею на підставі перелічених вище форм
(112/0/, 063/0/). В дошкільних закладах і школах план складає лікар цієї установи і медсестра
на підставі ф.026/0/. Зведений план лікувально-профілактичної установи передають в СЕС.
У сільській місцевості при роботі за принципом централізованих картотек план щеплень складає
сестра-картотетниця при участі лікаря дільничної лікарні або фельдшера фельдшерсько-
акушерського пункту (ФАПу). При відсутності централізованої щепної карто теки планування
проводить медперсонал сільських лікарських амбулаторій, ФАПів під контролем лікаря-педіатра.
Плани передають в дільничну або центральну району лікарню, де складають план по району і
передають в СЕС. При перевірці планів щеплень епідеміолог використовує дані про
народжуваність, чисельний склад дитячого населення і звіти про щеплення, проведені в
попередньому році. В кінці року СEC вносить корективи в план щеплень, попередньо узгоджені з
керівниками лікувально-профілактичних установ. При складанні плану вакцинації проти дифтерії,
кашлюку, правцю і поліомієліту необхідно враховувати кількість дітей, які народилися в ІV
кварталі попереднього року, і орієнтовне число новонароджених за 9 місяців запланованого року.
Кількість дітей, які народилися в ІV кварталі попереднього року, встановлюється на підставі
даних, отриманих із пологових будинків, а також із ЗАГСів. Дані про кількість пологів, які
передбачаються протягом 9 мі сяців запланованого року, визначають за допомогою попередніх
даних про кількість народжених за аналогічний період в попередні 3 роки. Окрім того, в план
вакцинації включають число нещеплених дітей у віці до 14 років, які не мають постійних
протипоказів до проведення щеплень. Постійні і тривалі тимчасові медичні протипокази
визначає комісія за участю завідуючого відділенням поліклініки, відповідного спеціаліста і
28
дільничного лікаря з обов’язковим оформленням в ф.112/0/ плану оздоровчих заходів. При
необхідності комісія направляє дитину на консультацію до відповідних фахівців лікувально-
профілактичних установ. Діагнози і рекомендації фахівців враховуються комісією під час
вирішення питання про оформлення медичних протипоказів. Тривалі тимчасові медичні
протипокази підлягають перегляду після закінчення встановленого терміну. Короткочасні медичні
протипокази оформляють дільничні педіатри у відповідності до настанов щодо застосування
бакпрепаратів. Для дорослого населення план щеплень складають медпрацівники лікувально-
профілактичних установ по місцю проживання або роботи. План щеплень направляють в СЕС для
узгодження. За організацію правильного планування і проведення щеплень дорослого населення
відповідають головні лікарі міських і районних лікарень. Знаючи кількість населення, що підлягає
щепленням, розраховують необхідну кількість щепного матеріалу: дозу вакцини для одного
щепленого помножують на кількість осіб, які підлягають щеплюванню. До одержаної величини
додають кількість матеріалу, необхідного на натуральні втрати (те, що залишається в голці,
ампулі, флаконі). На необхідну кількість бакпрепаратів подається заявка через СЕС у відповідні
підприємства-виготовлювачі. Одно часно розраховується необхідна кількість інструментарію і
допоміжного матеріалу (інструменти одноразового користування, по 0,5 г вати і спирту на 1
ін’єкцію). Планування щеплень проводиться з врахуванням особливостей епідпроцесу конкретних
інфекцій. Так, щеплення проти кишкових інфекцій проводять за 2 місяці до сезонного підняття,
щеплення проти весняно-літнього енцефаліту закінчують за 2 тижні до виїзду в осередок і т.д.
29. Заповнення обліково-звітної документації щодо проведення щеплень.
Обліково-оперативним документом для реєстрації профілактичних щеплень та
імунологічних проб є карта профілактичних щеплень ф. 063/о/ і журнал ф. 064/о/. Вони
заповнюються на всіх дітей до 14 років включно, які проживають в районі обслуговування
лікувально-профілактичної установи, поліклінічними закладами (підрозділами) системи
Міністерства охорони здоров’я України в тому числі і на дітей, які відвідують дитячі
установи і школи, незалежно від місця знаходження установи. В історію розвитку дитини (ф.
112/о) проведені щеплення записує медсестра щепного кабінету. В карту ф.063/о/ ці дані
записує медсестра-картотетниця. Контроль за правильністю ведення картотеки і повнотою
охоплення дітей щепленнями в місті покладається на завідуючого поліклінікою, а в
сільській місцевос-ті – на районного педіатра.
Про проведені щеплення до Міністерства охорони здоров’я та інших міністерств і відомств
України, які надають допомогу дітям та підліткам, подається звітна документація:
1) форма №5 “Звіт про профілактичні щеплення”;
2) форма №6 “Звіт про контингенти дітей і підлітків, які прищеплені проти інфекційних
захворювань”, затверджені наказом Мінстату України від 28.06.1992 р. №139.
30. Основні нормативні документи в області епідеміології.
Закони України у сфері епідемічного благополуччя
• Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»
• Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб»

Нормативна база з розвитку імунопрофілактики

• Стратегія розвитку імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб, яким
можна запобігти шляхом проведення імунопрофілактики, на період до 2022 року та план заходів
щодо її реалізації (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2019 р. № 1402-р)
• Резолюція круглого столу «Стратегія розвитку імунопрофілактики та захисту населення від
інфекційних хвороб», що відбувся 23 грудня 2019 р. в м. Київ
• Положення про Національну технічну групу експертів з питань імунопрофілактики

29
 Фармаконагляд
• Наказ МОЗ від 26.09.2016 № 996 Положення про центральну і регіональні групи
оперативного реагування на несприятливі події після імунізації/туберкулінодіагностики
• Наказ МОЗ від 27.12.2006 № 898 «Про порядок здійснення фармаконагляду (зі змінами)»

Нормативна база щодо щеплень

• Наказ МОЗ від 11.08.2014 № 551 «Про удосконалення проведення профілактичних щеплень
в Україні»
• Рекомендації МОЗ з проведення вакцинації в умовах дефіциту імунобіологічних препаратів
та їх нерегулярного постачання від 16.06.2016 № 05.2-11/15133

Нормативна база щодо поліомієліту

• Наказ від 14.07.1998 № 196 «Про посилення заходів щодо попередження захворювань на
поліомієліт в Україні (зі змінами)»
• Наказ МОЗ від 26.04.2017 № 458 «Про затвердження Заходів щодо підтримки Україною
статусу країни, вільної від поліомієліту на 2017-2020 рр.»

Нормативна база щодо кору

• Наказ МОЗ від 11.09.2017 № 1082 «Про проведення заходів щодо імунізації населення
проти кору в Україні»
• Наказ Центру громадського здоров’я від 28 08 2017 № 221-дт щодо забезпечення виконання
наказу МОЗ України від 05.07.2017 № 763

Накази, форми
• Наказ від 25.07.2008 № 413 «Про затвердження обліково-звітних форм планування і
виконання профілактичних щеплень зі змінами»
• Наказ МОЗ від 02.06.2009 № 378 «Про затвердження форм звітності з інфекційних і
паразитарних захворювань»
• Наказ МОЗ від 10.02.2006 № 1 «Про затвердження Форм первинної облікової документації
з інфекційної»

Додатки
• Форма № 058/о «Екстрене повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре
професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення»
• Форма № 060/о «Журнал обліку інфекційних захворювань»
• Форма № 063/о «Карта профілактичних щеплень»
• Форма № 064/о «Журнал обліку профілактичних щеплень»
• Форма № 089-1/о «Повідомлення про випадок захворювання на сифіліс, гонококову,
хламідійну інфекцію, урогенітальний мікоплазмоз та трихомоніаз»
• Форма № 089-2/о «Повідомлення про хворого з уперше в житті встановленим діагнозом
трихофітії, мікроспорії, фавуса, корости»
• Форма № 090/о «Повідомлення про хворого з уперше в житті встановленим діагнозом раку
або іншого злоякісного новоутворення»

31. Епідеміологічний метод дослідження, його структура.

Епідеміологічний метод це сукупність методичних прийомів для виявлення проблем
профілактики, причин, умов і механізмів формувань захворюваності з метою обґрунтування
заходів профілактики захворювань і оцінки їх ефективності. Застосовують такі епідеміологічні
методи:

30
 I група - описово-оцінних прийомів (кількісно-статистична оцінка фесією), формують гіпотези
про фактори ризику, визначають напрямки профілактики.
II група – аналітичних прийомів, встановлюють причинно-наслідкові зв’язки (математичні
методи кореляції, регресії), які спрямовані на перевірку та оцінку гіпотез про фактори ризику.
Когортне аналітичне дослідження здійснюється шляхом співставлення захво рюваності в
рівноцінних групах (когортах) спостереження, які піддавались і не піддавались дії фактору ризику,
а також на основі даних про захворюваність, яка мала місце у минулому. Аналітичне дослідження
„випадок - контроль” - співставлення і аналіз інформації про резуль тати дії фактора, вивчається
частота, з якою він зустрічається серед хворих і тих, хто не захворів на цю хворобу.
III група – експериментальних прийомів, використовуються для доведення епідеміологічних
гіпотез про причинно-наслідкові зв’язки та оцінки ефективності протиепідемічних заходів.
Поділяються на контрольований експеримент і неконтрольований. Контрольований - це когортне
епідеміологічне дослідження, в якому дослідник формує групи спостереження, що відрізняються
за дією досліджуваного фактора і рівноцінні за всіма іншими ознаками. Неконтрольований –
епідеміологічне дослідження на основі втручання в природний хід епідемічного процесу (без
виділення контрольних груп) шляхом проведення протиепідемічних заходів з оцінкою їх
результатів в когортному дослідженні.
IV група – прийомів прогнозування захворюваності (математичне моделювання
епідпроцесу). Визначається очікуваний рівень захворюваності шляхом використання статистичних
методів або математичних формул. Епідеміологічний метод дослідження застосовують для
вивчення захворюваності і виявлення причин і факторів ризику також неінфекційних хвороб.
Звідси з’явилося поняття «неінфекційна епідеміологія», де предметом вивчення є неінфекційна
захворюваність. Вивчення конкретної епідемічної ситуації з використанням епідметоду
називається епідеміологічною діагностикою. Епіддіагностика включає опис проявів епідемічного
процесу, визначення причин (факторів ризику), прогноз перебігу епідпроцесу. Метою
епіддіагностики є отримання даних для планування протиепідемічних заходів із ліквідації спалаху
або епідемії.
Види епіддіагностики- оперативний аналіз (санітарно-епідеміологічне спостереження,
санепідрозвідка) і ретроспективний аналіз (за тривалий період часу, за територією, серед груп і
колективів населення). Існує протиепідемічна система закладів (санепідстанції, протичумні
станції, СКП, карантинні відділи), які здійснюють епіднагляд і епіданаліз.
32. Описово-оціночний прийом епідеміологічному методу.
(описово-оцінні прийоми, описова епідеміологія) – визначення пріоритетних проблем
профілактики на основі аналізу структури захворюваності за групами інфекцій та за окремими
нозологіями, а відносно окремих нозологій — за територіями, групами ризику і часом;
формулювання гіпотез про чинники ризику;
Вивчення конкретної епідемічної ситуації з використанням епідметоду називається
епідеміологічною діагностикою. Епіддіагностика включає опис проявів епідемічного процесу,
визначення причин (факторів ризику), прогноз перебігу епідпроцесу. Метою епіддіагностики є
отримання даних для планування протиепідемічних заходів із ліквідації спалаху або епідемії.
Інтенсивні показники, на відміну від абсолютних чисел, дають можливість порівнювати
захворюваність на різних територіях, у різні роки, у різних групах чи колективах населення,
оскільки вони пов’язують число захворювань з тією кількістю населення, серед якої були
зареєстровані. Для кількісної оцінки епідпроцесу використовують такі інтенсивні показники:
захворюваність = число захворювань х1000 (10 тис.-100 тис) / кількість населення ураженість (для
хронічних хвороб) = число всіх хворих х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення Показник
ураженості враховує всіх хворих (хто був хворий на початок року і хто захворів вперше).
Смертність = число померлих від цієї хвороби х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення
Показник захворюваності в одній із груп населення = число захворювань у даній групі населення х
1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення даної групи.

31
 Екстенсивні показники характеризують частину від цілого і виражаються у відсотках. В
екстенсивних показниках виражають розподіл хвороб в окремій групі хворих за місяцями року,
чинниками передачі збудників, термінами встановлення діагнозу після виявлення хворих, їх
госпіталізації, тощо. Екстенсивні показники не дають можливості проводити кількісну оцінку
захворюваності, але дають якісну характеристику епідпроцесу. Абсолютні числа й епідеміологічні
показники об’єднуються у прості, комбіновані і складні таблиці. Для наочного зображення
отриманих даних використовують лінійні та стовпчикові діаграми, картограми. На основі аналізу
статистичних і графічних матеріалів формулюються гіпотези і висновки щодо причинно-
наслідкових зв’язків між чинниками ризику. До екстенсивних показників належить летальність.
Летальність ( при даній нозологічній формі) = число померлих х100 / кількість захворілих (%)
Показники захворюваності з часом змінюються, а тому можна їх описувати і аналізувати. Для
ретроспективного аналізу захворюваності часовий період беруть не менше, ніж 10 років з тим,
щоб можна було виявляти наявність або відсутність циклічності (підйоми і зниження
захворюваності) епідемічного процесу. Описуючи і аналізуючи багаторічну захворюваність,
визначають кількість підйомів і знижень захворюваності, часові інтервали між підйомами,
розраховують у скільки разів рівень захворюваності в пік підйому перевищує рівень
захворюваності під час спаду. Визначення багаторічної тенденції (ріст, стабілізація, зниження)
виконується шляхом вирівнювання фактичної кривої захворюваності методом найменших
квадратів по прямій. Вирівнювання дозволяє усунути вплив випадкових факторів і бі
33. Епідеміологічна, соціальна та економічна значущість інфекційної захворюваності.
Епідеміологічна значущість інфекції визначається ії поширеністю, частотою реєстрації
(вивчаються і зіставляються показники захворюваності, смертності, летальності), визначається
тенденція епідпроцесу, тривалість періоду епідемічного неблагополуччя, порівнюються
максимальні та мінімальні рівні захворюваності, вираховується співвідношення маніфестних та
безсимптомних форм.
Соціальна значущість інфекції пов’язана зі шкодою, яку вона завдає здоров’ю людей, і
дезорганізуючим впливом захворюваності на різні форми життя і діяльності населення.
Економічна значущість інфекції оцінюється збитками, що завдані народному господарству
через обмеження трудових ресурсів, відволікання сил і засобів на боротьбу з інфекційними
хворобами. Економічні втрати бувають прямі і непрямі (амбулаторне обстеження, стаціонарне
лікування, виплати за листком непрацездатності, недоодержання суспільством продукції через
захворювання, інвалідність, смертність).
34.Епідеміологічна діагностика,як основа профілактичної та протиепідемічної роботи

Епідеміологічна діагностика — сукупність методів розпізнавання конкретних проявів

епідемічного процесу, причин та умов його виникнення і розвитку, тобто використання
епідеміологічного методу в практичній роботі.
За допомогою епідеміологічного методу дослідження на основі наукових даних про причини,
умови та механізми розвитку епідеміологічного процесу вивчаються прояви захворюваності й
епідемічний стан населення на певній території. Кінцева мета епідеміологічної діагностики —
розкриття механізму виявленого причинно-наслідкового зв'язку захворюваності з конкретними
чинниками ризику, що дає змогу вибрати головний напрям у комплексі профілактичних і
протиепідемічних заходів.
Епідеміологічна діагностика вирішує такі завдання з урахуванням значущості проблем
профілактики окремих груп та нозологічних форм інфекційних хвороб:
1. Оцінювання проявів епідемічного процесу на території, серед різних груп населення та
колективів і в часі (виявлення територій, груп населення, колективів і часу ризику).
2. Виявлення конкретних умов життя і діяльності людей як соціальних і природних
чинників, що визначають прояви епідемічного процесу (формулювання гіпотез про чинники
ризику).

32
 3. Перевірка сформульованих гіпотез, виявлення причинно-наслідкового зв'язку,
результатом якого стало зростання захворюваності.
4. Оцінювання вірогідності гіпотез про чинники ризику шляхом використання аналітичних
досліджень та епідеміологічного експерименту.
5. Прогнозування розвитку епідемічного процесу.
6. Проведення ефективних профілактичних і протиепідемічних заходів на основі
результатів епідеміологічної діагностики.
Усі завдання епідеміологічної діагностики взаємопов'язані та взаємозалежні і вирішуються на
основі епідеміологічних методів дослідження в їх логічній послідовності.

Епідеміологічна діагностика включає опис проявів епідемічного процесу, визначення причин

(факторів ризику), прогноз перебігу епідпроцесу.

За допомогою ЕМ дослідження наоснові наукових даних про причини, умови та механізм

розвитку ЕП вивчаються прояви захворюваності й епідемічний стан населення на певній території.
Кінцева мета ЕД – розкриття механізму виявленого причинно-наслідкового зв'язку з конкретними
чинниками ризику, що дає змогу вибрати основний напрям у комплексі профілактичних і
протиепідемічних заходів.

Епідеміологічна діагностика складається з:

• збору вихідних даних: даних первинного документального обліку інфекційних хвороб

(статистичні форми, звітність), даних вибіркових досліджень (наприклад, мікробіологічний та
серологічний моніторинги у системі епідеміологічного нагляду за окремими нозологічними
формами), та його аналізу, який веде до вирішення задач епідеміологічної діагностики. Вибіркове
дослідження може бути одномоментним (поперечним) або тривалим (поздовжнім, перспективним).
Дані облікових та звітних форм характеризуються простотою та доступністю їх отримання, а
накопичення даних вибіркових досліджень може бути пов'язане з певними, іноді значними
витратами матеріальнихі людських ресурсів, але останні є більш точними.
• оцінки проявів епідемічного процесу за групами і факторами ризику;
• виявлення біологічних, природних та соціальних факторів, що впливають на прояви
епідемічного процесу;
• перевірки сформульованих причинних гіпотез, виявлення причинно-наслідкових зв'язків,
що приводять до захворюваності, з метою призначення ефективних заходів боротьби;
• визначення найближчого і віддаленого прогнозів захворюваності, епідеміологічної,
соціальної та економічної ефективності проведених заходів.

Напрямами реалізації епідеміологічної діагностики є ретроспективний і оперативний

епідеміологічний аналіз.

Епідеміологічний аналіз – це використання методів епідеміології для вивчення кількісних і

якісних особливостей епідеміологічного процесу з метою встановлення рушійних сил, а також
оцінки ефективності протиепідемічних заходів. Епідеміологічний аналіз є попереднім етапом
епідеміологічної діагностики.
Для проведення епідеміологічного аналізу необхідно мати:
1. Облікові форми (екстрене повідомлення про інфекційне захворювання, гостре харчове,
професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення – ф. 058/о).
2. Позачергове повідомлення про спалахи, групові захворювання, що включають діагноз
інфекційної недуги, число захворілих, дату, місце виникнення хвороби, ймовірний фактор передачі
збудника.
3. Карти епідеміологічного обстеження осередку (ф. 357/о).
4. Медичні карти стаціонарного хворого.
5. Лабораторні результати обстеження хворих (носіїв)
33
 6. Матеріали обстеження об’єктів довкілля (води, харчових продуктів, ґрунту, стічних вод,
комах).
7. Матеріали про динаміку метеорологічних факторів.
8. Результати диспансерного спостереження за перехворілими.
9. Матеріали про санітарний стан об’єктів ризику.

35. Оперативний епідеміологічний аналіз.

(санітарно-епідеміологічне спостереження, санепідрозвідка)
Оперативний епідеміологічний аналіз є одним із напрямів епідеміологічної діагностики, який
призначений для вивчення особливостей розвитку епідемічного процесу серед населення за
короткий (не більше 1 року) проміжок часу або на певний момент. Його метою є своєчасне
виявлення змін у причинах і умовах, які визначають інтенсивність епідемічного процесу, та дії
випадкових, епізодичних чинників, про які не було відомо під час планування довгострокових
профілактичних заходів.
В оперативному епідеміологічному аналізі можна виділити два напрями аналізу інформації, яка
надходить до епідеміолога:
а) аналіз інформації, яка включає непрямі ознаки, за якими можна робити висновки про
ймовірну тенденцію розвитку епідемічного процесу;
b) аналіз інформації щодо ознак, які безпосередньо відображають стан і тенденції розвитку
епідемічного процесу. Перший напрям оперативного епідеміологічного аналізу — динамічна
перевірка й оцінювання виконання запланованих заходів на територіях ризику, у групах і
колективах ризику та в періоди (час) ризику. Але при цьому потрібно враховувати можливу
мінливість ситуації, яку не можна було передбачити під час планування заходів. Тому
необхідно проводити постійне стеження за соціальними та природними чинника ми, які
можуть активізувати епідемічний процес, та за об'єктами, що мають епідемічне
значення. Наприклад, для аналізу захворюваності на кишкові інфекції потрібні опера тивні
дані про санітарно-технічний стан підприємств харчової промисловості, громадського
харчування, водно-очищувальних споруд, якість харчових продуктів і води, порушення
в експлуатації обладнання на епідемічно значущих об'єктах, порушення технологічного
процесу. Ці дані можуть свідчити про конкретні можливості зараження населення через
різні шляхи передачі (харчовий, водний, побутовий) у зв'язку з особливостями соціальних
й природних умов життя людей. Складають макет таблиць по місту (району) або по
окремій його території, який має набір конкретних чинників, що, ймовірно, можуть
реалізувати водний, харчовий або побутовий шляхи передачі.
Цей напрям оперативного епідеміологічного аналізу, який за непрямими ознаками може
вказувати на можливі тенденції розвитку епідемічного процесу, є основним. Профілактичні заходи,
які проводяться в міру систематичного надходження вказаної інформації, повинні запобігти
активізації механізму передачі збудників кишкових інфекцій і зростанню захворюваності на ці
інфекції.
Другий напрям оперативного епідеміологічного аналізу передбачає оцінювання інформації, яка
безпосередньо відображає стан і тенденції розвитку епідемічного процесу:
а) безперервне спостереження за інфекційною захворюваністю та оцінювання її динаміки;
b) аналіз та оцінювання результатів лабораторних досліджень;
с) епідеміологічне обстеження осередків із поодинокими та груповими захворюваннями
(епідемічний спалах, епідемія).
d) санітарно-епідеміологічна розвідка.
В оперативному епідеміологічному аналізі важливе місце займає спостереження за
захворюваністю, яка є результатом дії причин, що передували проявам епідемічного процесу. Ці
причини діяли значно раніше, ніж підвищилася захворюваність, тому їм не можна запобігти, але
можна ослабити їх дію.
Завдання, які вирішуються під час оперативного епідеміологічного аналізу, висувають специфічні
вимоги до його інформаційного забезпечення. Система інформаційного забезпечення повинна
гарантувати безперервне й оперативне надходження вичерпної інформації про зареєстровану

34
захворюваність та її можливі причини, швидке оброблення цієї інформації, послідовне її уточнення
і доповнення, а також забезпечення пошуку необхідних даних для аналізу.
Дані про захворілих із лікувально-профілактичних закладів до СЕС повинні бути передані по
телефону, факсом, електронною поштою або посильним одразу ж після виявлення хворого.
Інформацію, яка надійшла за добу, узагальнюють, хворих розподіляють за групами та
нозологічними формами інфекцій на території, віковими та професійно-побутовими групами.
Добові дані, по мірі їх надходження, вводять у тижневі та місячні звіти. Дані щоденної
реєстрації хворих подають в абсолютних цифрах, а дані за тиждень та місяць — в інтенсивних
показниках захворюваності, які вираховують на 100 тис. населення.
Методи епідеміологічного аналізу (особливо оперативно-поточного), реалізовані в процесі
нагляду, більшою мірою орієнтовані на математичні показники. Запропоновано декілька
математичних методів розрахунку контрольного рівня звичайної захворюваності.
Під контрольним рівнем варто розуміти показники інфекційної захворюваності, характерні для
кожного конкретного інтервалу часу на конкретній території.
Існує декілька методів визначення контрольного рівня (КР).
1. Метод В.Д. Бєлякова (1977).
КР визначається шляхом обчислення верхньої границі довірчого інтервалу середнього числа
захворювань у відповідний день за попередні роки за формулою:
, де
КР – контрольний рівень захворюваності;
X – середнє абсолютне число захворювань за день;
С – середнє квадратичне відхилення ряду показників за яким обчислюється X;
Т – критерій Стьюдента (2,0, 2,6, 3,2) для певного рівня довіри (за таблицею)
2.
, де
Р – кількість хворих за тиждень;
N – кількість населення;
52 – число тижнів у році.

36. Методика проведення ретроспективного епідеміологічного аналізу.

Ретроспективний епідеміологічний аналіз інфекційної захворюваності — вивчення рівня,

структури та динаміки інфекційної захворюваності за певний проміжок часу за минулий період (не
менше року), який забезпечує вирішення завдань епідеміологічної діагностики з метою
обґрунтування та планування профілактичних і протиепідемічних заходів (В.Д. Беляков). Таким
чином, кінцевою метою ретроспективного епідеміологічного аналізу є поточне та перспективне
планування профілактичних і протиепідемічних заходів на основі виявлених чинників ризику
захворюваності в часі, серед груп населення та на територіях, тобто тих природних та соціальних
умов, які обумовлюють певну епідемічну ситуацію.
Під час проведення ретроспективного епідеміологічного аналізу використовують описовий
прийом епідеміологічного методу дослідження й аналітичне когортне дослідження за минулі роки.
Схема ретроспективного епідеміологічного аналізу включає:
1. Аналіз багаторічної динаміки захворюваності сукупного населення.
2. Аналіз річної динаміки захворюваності сукупного населення.
3. Аналіз захворюваності за групами населення (соціальними, віковими, професійними
тощо).
4. Аналіз багаторічної та річної динаміки захворюваності за групами населення.
5. Аналіз захворюваності за колективами.
6. Аналіз захворюваності за територіями.
7. Аналіз захворюваності за певними ознаками, які випливають із особливостей кожної
нозологічної форми хвороби і кінцевої мети дослідження (етіологічна структура захворювань та

35
аналіз чинників передачі збудників при кишкових інфекціях, захворюваність щеплених і
нещеплених при інфекціях дихальних шляхів тощо).
Ретроспективний епідеміологічний аналіз передбачає вивчення кількісних і якісних ознак
епідемічного процесу.
До кількісних ознак належать показник захворюваності, ураженості, летальності, смертності,
його динаміки за роками і в межах року. Дані беруть за 5-10 років, розраховується ж середня
величина захворюваності (за винятком спалахів).
Проводиться вивчення як інтенсивних, так і екстенсивних епідеміологічних показників.
Інтенсивні показники засвідчують частину явища в сукупності, яка вивчається. У медичних
закладах використовують показники захворюваності; хворобливості, летальності, смертності,
інфікованості та ін.
Захворюваність – кількість захворілих осіб від загального числа населення. Як правило вона
розраховуються на 100 тис. населення:
Хворобливість – число осіб з хронічною хворобою, які були на обліку на початок року, а також
захворілих протягом року:
Інтенсивні показники обчислюються також для окремих груп населення: дітей, підлітків,
дорослих, професійних груп за добу, тиждень, рік.

Інтенсивні показники, на відміну від абсолютних чисел, дають можливість порівнювати

захворюваність на різних територіях, у різні роки, у різних групах чи колективах населення,
оскільки вони пов’язують число захворювань з тією кількістю населення, серед якої були
зареєстровані.
Для кількісної оцінки епідпроцесу використовують такі інтенсивні показники:
захворюваність = число захворювань х1000 (10 тис.-100 тис) / кількість населення
ураженість (для хронічних хвороб) = число всіх хворих х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість
населення
Показник ураженості враховує всіх хворих (хто був хворий на початок року і хто захворів
вперше).
Смертність = число померлих від цієї хвороби х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення
Показник захворюваності в одній із груп населення = число захворювань у даній групі
населення х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення даної групи.
Екстенсивні показники характеризують частину від цілого і виражаються у відсотках. В
екстенсивних показниках виражають розподіл хвороб в окремій групі хворих за місяцями року,
чинниками передачі збудників, термінами встановлення діагнозу після виявлення хворих, їх
госпіталізації, тощо. Екстенсивні показники не дають можливості проводити кількісну оцінку
захворюваності, але дають якісну характеристику епідпроцесу. Абсолютні числа й епідеміологічні
показники об’єднуються у прості, комбіновані і складні таблиці. Для наочного зображення
отриманих даних використовують лінійні та стовпчикові діаграми, картограми. На основі аналізу
статистичних і графічних матеріалів формулюються гіпотези і висновки щодо причинно-
наслідкових зв’язків між чинниками ризику. До екстенсивних показників належить летальність.
Летальність ( при даній нозологічній формі) = число померлих х100 / кількість захворілих (%)

37. Аналіз багаторічної та річної динаміки захворюваності

Аналіз багаторічної динаміки захворюваності

36
 Захворюваність інфекційними хворобами сукупного населення та окремих соціально-вікових груп
характеризується нерівномірністю в часі. Захворюваність за ряд років, яка кількісно виражена в
річних показниках, називається багаторічною динамікою захворюваності.
Характер змін рівня інфекційної захворюваності в багаторічній динаміці визначається
спільною дією трьох груп причин. Першу групу причин становлять ті з них, які діють постійно і
визначають основний напрям змін інтенсивності епідемічного процесу в багаторічній динаміці,
тобто епідемічну тенденцію. Вона може характеризувати стабілізацію, зростання і зниження
захворюваності. Ці три варіанти епідемічної тенденції відображають дію умов, які впливають на
епідемічний процес у зв'язку з проведенням профілактичних та протиепідемічних заходів, а також,
ймовірно, зі зміною біологічних властивостей збудника (наприклад, зростання і зниження
патогенності збудника).
Друга група причин діє періодично та досягає максимуму і мінімуму впливу на епідемічний
процес через певну кількість років. Обумовлені ними зміни інтенсивності епідемічного процесу
називають періодичними, або циклічними, коливаннями (циклічність). Специфічною ознакою цієї
форми прояву епідемічного процесу є відносно упорядкована хвилеподібність коливань рівня
захворюваності. Циклічність характеризується різноманітністю як за тривалістю періодів, так і за
величиною амплітуди. Розрізняють малі (період 2—5 років), середні (7—15 років) і великі (20 і
більше років) цикли. Підйоми захворюваності мають місце при всіх інфекційних хворобах, але
закономірний характер притаманний їм лише при інфекціях дихальних шляхів, при яких
захворюваність регулюється імунітетом. Профілактичні та протиепідемічні заходи зменшують
прояви циклічності (наприклад, імунопрофілактика при інфекціях дихальних шляхів).
Третя група причин не має певної упорядкованості дії в часі. Це велика кількість випадкових
чинників, які безперервно змінюються і викликають нерегулярні коливання епідемічного
процесу. Вони об'єднують (під впливом випадкових чинників) як підйоми, так і зниження
захворюваності, які не мають закономірності. Нерегулярні коливання епідемічного процесу в
багаторічній динаміці виникають у зв'язку зі зміною соціальних і (або) природних умов, які не
мають регулярного характеру.
Аналіз багаторічної динаміки захворюваності передбачає визначення епідемічної тенденції,
для чого використовують статистичний метод вирівнювання динамічного ряду по
прямій методом найменших квадратів. Для вивчення багаторічної захворюваності аналізуються
показники захворюваності за період не менше 10 років, що дає змогу, враховуючи як підйоми, так
і зниження захворюваності, визначати багаторічну тенденцію і циклічність епідемічного
процесу. При цьому відмічається кількість підйомів та знижень захворюваності, інтервали
між підйомами, у скільки разів захворюваність в роки підйомів перевищувала захворюваність в
роки її зниження тощо. На основі оцінювання тривалих тенденцій захворюваності ми можемо
виявити причини того, чому зменшується чи збільшується кількість випадків хвороби.

АНАЛІЗ РІЧНОЇ ДИНАМІКИ ЗАХВОРЮВАНОСТІ

Інфекційна захворюваність за рік, яка кількісно виражена в показниках захворюваності за
місяцями, називається річною динамікою захворюваності.
Коливання рівня захворюваності протягом року подібні до тих, які ми маємо в багаторічній
динаміці, виникають в результаті спільної дії причин, які діють постійно, які час від
часу активізуються, та тих, що діють епізодично.
Причини, які діють постійно протягом року, формують цілорічну, або міжсезонну, захворюваність.
Цілорічна захворюваність характеризується мінімальною інтенсивністю епідемічного процесу або
повною відсутністю захворювань (при виключенні дії періодичних та тимчасових причин). Цю
захворюваність називають міжсезонною.
Причини, які діють в один і той самий період року, визначають сезонне збільшення захворювань
відносно рівня цілорічної захворюваності. Сезонність — це регулярні коливання (підвищення) рівня
інфекційної захворюваності в певні періоди року. Ознакою сезонності є концентрація
захворюваності на короткому відрізку року (декілька місяців), протягом якого реєструється від 50%
і більше випадків інфекційної захворюваності. В роки циклічних підйомів захворюваності
сезонність вища, ніж в роки циклічного спаду.

37
 Результатом дії випадкових причин на епідемічний процес є епізодичні спалахи або навпаки —
зниження захворюваності. Епідемічні спалахи чи епідемії поділяються на групи відповідно до
певних ознак: часу, території, інтенсивності та механізму розвитку епідемічного процесу.
За часовою ознакою епідемії поділяють на гострі (вибуховоподібні) та хронічні (тривають
певний час). Найбільш типовими гострими епідеміями є епідемії, які розвиваються після
одномоментного зараження певної групи людей. При цьому перший випадок з'являється після
мінімального інкубаційного періоду, а останній — після максимального. Найбільша
кількість випадків при гострих епідеміях припадає на випадки з середнім інкубаційним періодом.
За територіальною ознакою виділяють епідемії локальні, які пов'язані з певною територією і
групою населення, і поширені, які охоплюють суміжні території та значні групи населення.
За механізмом розвитку розрізняють епідемії з віялоподібною передачею збудника від одного
джерела або чинника передачі збудника одночасно великій кількості людей (кишкові інфекції,
зоонози) та ланцюговою передачею збудника від джерел збудника до здорових людей (інфекції
дихальних шляхів, кишкові інфекції та інфекції зовнішніх покривів).
При конкретних нозологічних формах (кишкові інфекції) епідемії також можуть поділятися на
групи за чинником передачі, водні, харчові, побутові.
Аналіз річної динаміки захворюваності відображає кількісну характеристику особливостей
розподілу захворюваності протягом року, визначаючи тривалість сезонного підвищення
захворюваності і його питому вагу. Для аналізу сезонності використовують екстенсивні показники,
визначаючи питому вагу захворювань у кожному місяці відносно кількості захворювань за рік. При
рівномірному розподілі захворюваності за місяцями протягом року середньомісячний показник
захворюваності становить 8,33% (100% :12 міс). Місяці, в які питома вага захворюваності
перевищує цей показник, вважаються місяцями сезонного підйому.
Для оцінювання значущості захворюваності в період сезонного підйому в загальній сумі
захворюваності за рік обчислюються коефіцієнт та індекс сезонності.
Коефіцієнт сезонності — відношення кількості захворювань, які зареєстровані в період
підвищення захворюваності, до загальної кількості захворювань за рік, виражене у
відсотках. Умовно до місяців сезонного підйому відносять ті, в яких питома вага захворювань
перевищує 8,33 %, тобто кількість захворювань перевищує середньомісячне число.
Індекс сезонності — відношення кількості захворювань у місяці сезонного підйому до кількості
захворювань, які зареєстровані в інші місяці; він показує, у скільки разів сезонне підвищення
захворюваності перевищує міжсезонний рівень.
Індекс сезонності визначають за формулою:
Таким чином, у цьому випадку сальмонельозу притаманна літньо-осіння сезонність.
Загальна характеристика закономірностей річної динаміки захворюваності може бути зроблена і
за типової кривої, побудованою за середніми місячними показниками протягом ряду років.
Для побудови типової кривої та аналізу річної динаміки використовуються динамічні ряди, що
складаються з абсолютних цифр і місячних показників захворюваності, які беруться не менше ніж
за 9—10 років.
Абсолютні цифри і місячні показники вносяться в таблиці, але попередньо із загального числа
тих, що захворіли, необхідно виключити кількість тих, що захворіли під час точно зафіксованих
епідемічних спалахів з достовірно визначеними причинами.

38. Прояви епідемічного процесу в багаторічній динаміці захворюваності та причини,що їх

обумовлюють
Захворюваність інфекційними хворобами сукупного населення та окремих соціально-вікових груп
характеризується нерівномірністю в часі. Захворюваність за ряд років, яка кількісно виражена в
річних показниках, називається багаторічною динамікою захворюваності.
Характер змін рівня інфекційної захворюваності в багаторічній динаміці визначається
спільною дією трьох груп причин. Першу групу причин становлять ті з них, які діють постійно і
визначають основний напрям змін інтенсивності епідемічного процесу в багаторічній динаміці,
тобто епідемічну тенденцію. Вона може характеризувати стабілізацію, зростання і зниження
захворюваності. Ці три варіанти епідемічної тенденції відображають дію умов, які впливають на
епідемічний процес у зв'язку з проведенням профілактичних та протиепідемічних заходів, а також,
38
ймовірно, зі зміною біологічних властивостей збудника (наприклад, зростання і зниження
патогенності збудника).
Друга група причин діє періодично та досягає максимуму і мінімуму впливу на епідемічний
процес через певну кількість років. Обумовлені ними зміни інтенсивності епідемічного процесу
називають періодичними, або циклічними, коливаннями (циклічність). Специфічною ознакою цієї
форми прояву епідемічного процесу є відносно упорядкована хвилеподібність коливань рівня
захворюваності. Циклічність характеризується різноманітністю як за тривалістю періодів, так і за
величиною амплітуди. Розрізняють малі (період 2—5 років), середні (7—15 років) і великі (20 і
більше років) цикли. Підйоми захворюваності мають місце при всіх інфекційних хворобах, але
закономірний характер притаманний їм лише при інфекціях дихальних шляхів, при яких
захворюваність регулюється імунітетом. Профілактичні та протиепідемічні заходи зменшують
прояви циклічності (наприклад, імунопрофілактика при інфекціях дихальних шляхів).
Третя група причин не має певної упорядкованості дії в часі. Це велика кількість випадкових
чинників, які безперервно змінюються і викликають нерегулярні коливання епідемічного
процесу. Вони об'єднують (під впливом випадкових чинників) як підйоми, так і зниження
захворюваності, які не мають закономірності. Нерегулярні коливання епідемічного процесу в
багаторічній динаміці виникають у зв'язку зі зміною соціальних і (або) природних умов, які не
мають регулярного характеру.

39. Аналіз територіального розподілу захворюваності.

Територію, на якій реєструються інфекційні захворювання, називають нозоареалом. У зв'язку з
особливостями територіального розподілу всі інфекційні хвороби можна поділити на 2 групи:
з глобальним та регіональним нозоареалом.
Для більшості антропонозних інфекцій і деяких зоонозів, джерелом збудників яких є домашні
тварини, характерний повсюдний, або глобальний, розподіл по всій земній кулі. Але рівень
захворюваності на ці інфекції в різних місцевостях відрізняється, що обумовлено соціальними та
природними умовами. Наприклад, причинами нерівномірності територіального розповсюдження
кишкових інфекційних хвороб можуть бути санітарний стан населеного пункту, наявність і стан
водопроводу та каналізації, можливість інфікування харчових продуктів у процесі їх вироблення,
зберігання і транспортування, стан харчових підприємств тощо. Тому необхідно виявляти
території ризику, тобто території, на яких соціальні та природні чинники обумовлюють порівняно
високий рівень захворюваності.
Варто зазначити, що нерівномірність епідемічного процесу на певній території може залежати
від об'єму і якості проведення профілактичних та протиепідемічних заходів і повноти реєстрації
інфекційних хвороб. Для визначення причин такої нерівномірності доцільно проводити аналіз
багаторічної динаміки захворюваності на різних територіях.
Регіональна захворюваність притаманна природно-осередковим інфекціям.
Аналіз захворюваності за територією визначається адміністративними (держава, область, місто,
район) і географічними межами. На адміністративних територіях (область, місто, район)
захворюваність аналізується за територіальними медичними об'єднаннями, лікарськими дільницями
(в містах), дільничними лікарнями, фельдшерсько-акушерськими пунктами (в
сільській місцевості), медсанчастинами при промислових підприємствах. Розрахунки інтенсивних
показників захворюваності за адміністративними одиницями, територіальними медичними
об'єднаннями та лікарнями проводяться на 100 тис. населення, а на лікарських дільницях та
фельдшерсько-акушерських пунктах — на 1 тис. населення.
З метою наочного зображення й аналізу нерівномірності поширення інфекційних хвороб на певній
території користуються картограмою, на яку наносять показники захворюваності або випадки
захворювань відповідно до місць реєстрації хвороби. Інтенсивні показники захворюваності на
певній території можуть бути представлені і у вигляді стовпчикової діаграми.

40. Прояви епідемічного процесу в річній динаміці захворюваності та причини, що їх

обумовлюють.

39
 Інфекційна захворюваність за рік, яка кількісно виражена в показниках захворюваності за
місяцями, називається річною динамікою захворюваності.
Коливання рівня захворюваності протягом року подібні до тих, які ми маємо в багаторічній
динаміці, виникають в результаті спільної дії причин, які діють постійно, які час від
часу активізуються, та тих, що діють епізодично.
Причини, які діють постійно протягом року, формують цілорічну, або міжсезонну, захворюваність.
Цілорічна захворюваність характеризується мінімальною інтенсивністю епідемічного процесу або
повною відсутністю захворювань (при виключенні дії періодичних та тимчасових причин). Цю
захворюваність називають міжсезонною.
Причини, які діють в один і той самий період року, визначають сезонне збільшення захворювань
відносно рівня цілорічної захворюваності. Сезонність — це регулярні коливання (підвищення) рівня
інфекційної захворюваності в певні періоди року. Ознакою сезонності є концентрація
захворюваності на короткому відрізку року (декілька місяців), протягом якого реєструється від 50%
і більше випадків інфекційної захворюваності. В роки циклічних підйомів захворюваності
сезонність вища, ніж в роки циклічного спаду.
Результатом дії випадкових причин на епідемічний процес є епізодичні спалахи або навпаки —
зниження захворюваності. Епідемічні спалахи чи епідемії поділяються на групи відповідно до
певних ознак: часу, території, інтенсивності та механізму розвитку епідемічного процесу.
За часовою ознакою епідемії поділяють на гострі (вибуховоподібні) та хронічні (тривають
певний час). Найбільш типовими гострими епідеміями є епідемії, які розвиваються після
одномоментного зараження певної групи людей. При цьому перший випадок з'являється після
мінімального інкубаційного періоду, а останній — після максимального. Найбільша
кількість випадків при гострих епідеміях припадає на випадки з середнім інкубаційним періодом.
За територіальною ознакою виділяють епідемії локальні, які пов'язані з певною територією і
групою населення, і поширені, які охоплюють суміжні території та значні групи населення.
За механізмом розвитку розрізняють епідемії з віялоподібною передачею збудника від одного
джерела або чинника передачі збудника одночасно великій кількості людей (кишкові інфекції,
зоонози) та ланцюговою передачею збудника від джерел збудника до здорових людей (інфекції
дихальних шляхів, кишкові інфекції та інфекції зовнішніх покривів).
При конкретних нозологічних формах (кишкові інфекції) епідемії також можуть поділятися на
групи за чинником передачі, водні, харчові, побутові.

41. Структура та рівень захворюваності населення по колективах, групах та нозологічних

формах.
Інфекційна захворюваність характеризується нерівномірністю розподілу не тільки на територіях, а
і серед різних груп населення та колективів. Для різних нозологічних форм характерні певні
показники захворюваності в різних групах населення (вікових, професійних, соціальних та ін.)
та колективах (дитячі дошкільні заклади, школи, школи-інтернати, дитячі будинки тощо).
Для аналізу захворюваності за групами населення використовують такі ознаки:
1. Типові, на основі яких проводиться виділення епідеміологічно значущих соціально-вікових груп
населення (вік, професія, стать, належність до колективу).
2. Групові, які вказують на ризик зараження (щільність населення, скупченість, людність,
ступінь комунального благоустрою, водопостачання).
3. Індивідуальні, які вказують на ризик захворюваності (загальна резистентність та імунітет).
Аналіз захворюваності за групами населення і колективах проводиться за інтенсивними
показниками на 1 тис, 10 тис. або 100 тис. осіб певного віку, професії тощо.
Найбільш значущою ознакою населення, з якою пов'язують можливість захворювання, є віковий
склад. Вікові групи виділяють відповідно до програми дослідження, метою якої є виявлення причин
переважної захворюваності осіб певного віку (групи ризику). Під час проведення аналізу
захворюваності за віком використовують невеликі вікові групи, щоб виявити можливі причини, які
призвели до захворюваності в цих групах (наприклад, вікові групи 0—1, 2—3, 4—6, 7—14, 15—
19 тощо).
40
 У межах соціально-побутових груп виділяють епідеміологічно значущі групи: діти дошкільних
закладів, учні шкіл, шкіл-інтернатів, професійно-технічних училищ, студенти, робітники,
службовці, медичні працівники, працівники дитячих дошкільних закладів, підприємств
громадського харчування, водопостачання тощо. Вибір для аналізу тих чи інших вікових
і соціально-побутових груп населення залежить від епідеміологічних особливостей нозологічної
форми хвороби. Так, при аналізі захворюваності на кишкові інфекції обов'язково виділяють
групи дітей, які відвідують та не відвідують дошкільні заклади, учнів шкіл, працівників дитячих
дошкільних закладів, харчових підприємств. Під час аналізу захворюваності на гепатит В
виділяють групи медичних працівників, донорів, хірургічних хворих тощо.
У результаті аналізу захворюваності за групами населення виявляють групи ризику, тобто групи
населення з високими показниками захворюваності.
Під час аналізу захворюваності значну увагу приділяють розподілу захворюваності за
колективами, порівнюючи її з захворюваністю серед осіб, які не перебувають у колективах. У
колективах можуть створюватися сприятливі умови для зростання захворюваності у зв'язку зі
скупченістю та недотриманням протиепідемічного режиму. Епідеміологічно значущими
колективами вважаються дитячі дошкільні заклади, школи, школи-інтернати, дитячі будинки
тощо.
Під час аналізу захворюваності за колективами розраховують такі показники:
1. Показник ураженості колективів — питома вага колективів, в яких є випадки захворювань
(осередки), серед загальної кількості колективів певного профілю і сумарно серед усіх
колективів.
2. Показники осередковості — середня кількість випадків в одному осередку (колективі).
3. Питома вага осередків (колективів) з різною кількістю випадків (з 1, 2, 3 тощо) серед
загальної кількості осередків (колективів).
4. Середня тривалість осередку – середній інтервал від першого до останнього захворювання.
5. Інтенсивність захворюваності в епідосередку – відношення числа захворілих до кількості
наявних осіб в осередку.
Отримані дані дають змогу зробити висновки про колективи ризику — колективи з високим
рівнем захворюваності та їх питому вагу серед всіх колективів.
Виявлення груп і колективів ризику дає підстави для встановлення епідеміологічних причинно-
наслідкових зв'язків захворюваності в цих групах і колективах з чинниками ризику, тобто з дією
тих причин і умов, які призводять до зростання захворюваності. Отримані результати такого аналізу
є основою для проведення цілеспрямованих профілактичних і протиепідемічних заходів.

42. Поняття про територію, групи, час та чинники ризику

Під час аналізу захворюваності в часі, за територією, в групах населення можна визначити:
Час ризику – пора року, коли постійно реєструється підйом захворюваності на певну хворобу.
Територію ризику – з постійно високими показниками захворюваності.
Фактори ризику – елементи соціального і природного середовища, особливості праці та
поведінки, стан внутрішніх систем, органів, які збільшують можливість виникнення
захворювання.
Прояви епідпроцесу за територією:
– ендемія – захворюваність, яка постійно реєструється на певній території і обумовлена
соціальними і природними умовами;
- нозоареал – сама територія, на якій постійно реєструється якась інфекція;
- екзотична захворюваність – ніколи раніше не реєструвалась на даній території.
Прояви епідпроцесу в часі:

41
 У річній динаміці виділяють фонову захворюваність, яка реєструється цілий рік, та сезонні
підйоми, коли відбувається активізація факторів ризику.
Хуй зна щодо чинників ризику,походу це:
Біологічні чинники , соціальні та природні умови
Біологічний чинник епідемічного процесу - це взаємовідносини паразита-збудника і хазяїна-
людини на рівні їх популяцій, що склалися в процесі еволюції.
Із екологічних позицій збудники інфекційних хвороб (по середовищу перебування і джерелу
інфекції) поділяються на наступні групи:
Збудники антропонозів: 1. Облігатні патогенні паразити людини (віруси гепатитів А, В, С,
сальмонела тифу). 2. Облігатні умовно-патогенні паразити людини (протей, клебсієла,
ентерококи).
Збудники зоонозів: 1. Облігатні паразити тварин, патогенні для тварин і людини (збудники
бруцельозу, лептоспірозу, сибірки). 2.Факультативні умовно-патогенні паразити тварин, патогенні
для людини (збудники ботулізму, правця).
Збудники сапронозів: Факультативні умовно-патогенні паразити тварин і людини, при яких
резервуаром збудника є чинники природного середовища, неживої природи (грунт, вода),
існування яких здійснюється як за рахунок сапрофітичного, так і паразитичного харчування
(легіонельоз, лістеріоз, гістоплазмоз, мікози, газова гангрена, галофільоз)
Роль біологічного чинника в епідемічному процесі підпорядкована регулюючому впливу
соціальних і природних умов. :
Покращують епідемічну ситуацію поліпшення санітарно-комунальних умов життя,
удосконалення щеплень, розвинута система медичних закладів, добре матеріальне становище
населення (соціальні умови).
Погіршують - розмноження гризунів, переносників інфекції, холодний клімат, стихійні лиха
(природні фактори), антисанітарія, голод, війна, нестача коштів на профілактику (соціальні
фактори)..

43. Значення соціального фактору в розвитку епідемічного процесу

Роль біологічного чинника в епідемічному процесі підпорядкована регулюючому впливу
соціальних умов.
Покращують епідемічну ситуацію поліпшення санітарно-комунальних умов життя,
удосконалення щеплень, розвинута система медичних закладів, добре матеріальне становище
населення (соціальні умови).
Погіршують -антисанітарія, голод, війна, нестача коштів на профілактику (соціальні фактори).
ЯКЩО ЩОСЬ ТО КАЖЕТЕ ШО СОЦ ФАКТОРИ ТІСНО ПОВЯЗАНІ З ПРИРОДНИМИ
І ГОВОРИТЕ ЩОСЬ З ЦЬОГО
Значення соціального та природнього чинників в розвитку епідемічного
процесу Природні умови – розмноження гризунів, переносників сприяють розповсюдженню і
виживанню збудника як біологічного виду Змiни бiологiчних властивостей рiзних видiв
мiкроорганiзмiв, генетично зумовлена мiнливiсть їх реалiзусться за умови змiни умов iснування.
Зрозумiло, що в суспiльствi цi змiни умов iснування визначаються соцiальними чинниками.
Широке використання антибiотикiв у сiльському господарствi та медицинi, эростання культури
населения, яке забезпечус ускладневня умов для їх поширення — все це призводить до
42
формування популядiй мiкробiв iз новими властивостями. Цi вiдмiнностi виявляються у зростаннi
резистентностi до антибактерiальних препаратiв, до антропогенних чинникiв забруднення
навколишнього середовища (ооверхневоактивних речовин, пестицидiв, дезiнфектантiв тощо), у
звиженнi ступеня патогенностi, шо загалом забезпечує такiй погiуляцiє перевагу щодо поширевня
порiвняно з iншими популяцiями виду. В практицi такi змiни можна виявити, бо вони
вiдбиваюгься на егiологiчнiй структурi захворювань та на особливостях епiдемiчного процесу.
Вiдтак епiдемiчний процес деяких iнфекцiйних хвороб з однаковим (наприклад, фекально-
оральним) механiзмом передачi эбудника i в однакових соцiально-економiчних умовах має рiзний
перебiг. Так, при загальнiй тенденцiї до эменшення поширення кишкових хвороб захворюванiсть
на деякi з них (черевний тиф) знижується, на iншi (зоонознi сальмонельози) збiльшується. Те ж
саме вiдзначасться при рiзних видах шигельозу. Це, безумовно, великою мiрою повязане з
бiологiчними властивостями збудника. Образно кажучи, якщо механізм передачi зумовлює
загальнi параметри поширення («стратегiчнi» явища) епiдемiчного процесу, то бiологiчнi
властивостi эбудника визначають його дегалi («тактичнi» змiни). Таким чином, роль бiологiчних
властивостей збудника в епiдемiчному процесi пiдпорядкована регулюючому впливу механiзму
передачi, активнiсть якого визначасться соцiальними умовами. Полiошення санiтарно-
комунальних умов житгя, збiльшення можливостей для виявлення та iзоляцiї хворих
(джерел эбудника), удосконалення щеплень, лiкувально-профiлактичної допомоги населенню
та iншi подiбнi соцiальнообумовленi дiї призводять до звиження захворюваностi. Роль
эбудника тут виявляється як другорядна детермiнанта, яка пов’язана з його патогеннiстю та
здатнiстю до адаптацiї у нових умовах. Соцiальнi умови, впливаючи на активнiсть механiзму
передачi, на всю епiдемiологiчну трiаду, з одного боку, спрямованi на пригнiчення чи
припинення епiдсмiчного процесу, з iншого призводять до формуваиня популяцiй збудникiв, якi
мають селективнi переваги над iншими популяцiями i намагаються вижити в
екстремальних умовах. У цьому полягає суть регулюючого впливу соцiальних чинникiв та
пов’язаної з ними активностi механiзму передачi на епiдемiчний процес та бiологiчнi властивостi
збудникiв. Що бiльше ускладнюється можливiсть зараження, то довше популяцiя эбудника
повинна жити в навколишньому середовищi, а з цим пов’язапi змiпи його бiологiчних
властивостей, особливостей метаболiзму, эменшення специфiчностi эбудника, а також його
вiрулентностi. Популяції, якi не здатнi до адаптивних змiн, пиреченi на загибель.
44. Значення природного фактору в розвитку епідемічного процесу
Роль біологічного чинника в епідемічному процесі підпорядкована регулюючому впливу
природних умов.
Погіршують -епідемічну ситуацію розмноження гризунів, переносників інфекції, холодний
клімат, стихійні лиха (природні фактори)
ЯКЩО ЩОСЬ ТО КАЖЕТЕ ШО СОЦ ФАКТОРИ ТІСНО ПОВЯЗАНІ З ПРИРОДНИМИ
І ГОВОРИТЕ ЩОСЬ З ЦЬОГО
Значення соціального та природнього чинників в розвитку епідемічного
процесу Природні умови – розмноження гризунів, переносників сприяють розповсюдженню і
виживанню збудника як біологічного виду Змiни бiологiчних властивостей рiзних видiв
мiкроорганiзмiв, генетично зумовлена мiнливiсть їх реалiзусться за умови змiни умов iснування.
Зрозумiло, що в суспiльствi цi змiни умов iснування визначаються соцiальними чинниками.
Широке використання антибiотикiв у сiльському господарствi та медицинi, эростання культури
населения, яке забезпечус ускладневня умов для їх поширення — все це призводить до
формування популядiй мiкробiв iз новими властивостями. Цi вiдмiнностi виявляються у зростаннi
резистентностi до антибактерiальних препаратiв, до антропогенних чинникiв забруднення
навколишнього середовища (ооверхневоактивних речовин, пестицидiв, дезiнфектантiв тощо), у
звиженнi ступеня патогенностi, шо загалом забезпечує такiй погiуляцiє перевагу щодо поширевня
порiвняно з iншими популяцiями виду. В практицi такi змiни можна виявити, бо вони
вiдбиваюгься на егiологiчнiй структурi захворювань та на особливостях епiдемiчного процесу.
Вiдтак епiдемiчний процес деяких iнфекцiйних хвороб з однаковим (наприклад, фекально-

43
оральним) механiзмом передачi эбудника i в однакових соцiально-економiчних умовах має рiзний
перебiг. Так, при загальнiй тенденцiї до эменшення поширення кишкових хвороб захворюванiсть
на деякi з них (черевний тиф) знижується, на iншi (зоонознi сальмонельози) збiльшується. Те ж
саме вiдзначасться при рiзних видах шигельозу. Це, безумовно, великою мiрою повязане з
бiологiчними властивостями збудника. Образно кажучи, якщо механізм передачi зумовлює
загальнi параметри поширення («стратегiчнi» явища) епiдемiчного процесу, то бiологiчнi
властивостi эбудника визначають його дегалi («тактичнi» змiни). Таким чином, роль бiологiчних
властивостей збудника в епiдемiчному процесi пiдпорядкована регулюючому впливу механiзму
передачi, активнiсть якого визначасться соцiальними умовами. Полiошення санiтарно-
комунальних умов житгя, збiльшення можливостей для виявлення та iзоляцiї хворих
(джерел эбудника), удосконалення щеплень, лiкувально-профiлактичної допомоги населенню
та iншi подiбнi соцiальнообумовленi дiї призводять до звиження захворюваностi. Роль
эбудника тут виявляється як другорядна детермiнанта, яка пов’язана з його патогеннiстю та
здатнiстю до адаптацiї у нових умовах. Соцiальнi умови, впливаючи на активнiсть механiзму
передачi, на всю епiдемiологiчну трiаду, з одного боку, спрямованi на пригнiчення чи
припинення епiдсмiчного процесу, з iншого призводять до формуваиня популяцiй збудникiв, якi
мають селективнi переваги над iншими популяцiями i намагаються вижити в
екстремальних умовах. У цьому полягає суть регулюючого впливу соцiальних чинникiв та
пов’язаної з ними активностi механiзму передачi на епiдемiчний процес та бiологiчнi властивостi
збудникiв. Що бiльше ускладнюється можливiсть зараження, то довше популяцiя эбудника
повинна жити в навколишньому середовищi, а з цим пов’язапi змiпи його бiологiчних
властивостей, особливостей метаболiзму, эменшення специфiчностi эбудника, а також його
вiрулентностi. Популяції, якi не здатнi до адаптивних змiн, пиреченi на загибель.

44
 Епідеміологічне дослідження

Одномоментні Динамічні
(поперечні) (повздовжні)

Когортні Випадок-контроль

Експериментальні

Повздовжні епідеміологічні дослідження

Проспективні Ретроспективні

Випадок-контроль
Когортні Експериментальні

45. Аналітичні і експериментальні прийоми епідеміологічного методу дослідження

II група – аналітичні прийоми встановлюють причинно-наслідкові зв’язки між факторами
ризику і захворюваністю (математичні методи кореляції, регресії), спрямовані на перевірку та
оцінку гіпотез про фактори ризику.
а) когортне аналітичне дослідження;
б) аналітичне дослідження „випадок - контроль”.
III група – експериментальні прийоми, їх мета доведення чи спростування гіпотез про чинники
ризику, кількісне оцінювання ефективності засобів і методів профілактики, побудова й
оцінювання нових наукових гіпотез:
- контрольований експеримент, рандомізоване контрольоване дослідження;
- неконтрольований експеримент;
- природний експеримент
Когортне аналітичне дослідження здійснюється шляхом співставлення захво рюваності в
рівноцінних групах (когортах) спостереження, які піддавались і не піддавались дії фактору ризику,
а також на основі даних про захворюваність, яка мала місце у минулому.

45
 Аналітичне дослідження „випадок - контроль” - співставлення і аналіз інформації про резуль
тати дії фактора, вивчається частота, з якою він зустрічається серед хворих і тих, хто не захворів
на цю хворобу.
Контрольований експеримент - це когортне епідеміологічне дослідження, в якому дослідник
формує групи спостереження, що відрізняються за дією досліджуваного фактора і рівноцінні за
всіма іншими ознаками. Неконтрольований – епідеміологічне дослідження на основі втручання в
природний хід епідемічного процесу (без виділення контрольних груп) шляхом проведення
протиепідемічних заходів з оцінкою їх результатів в когортному дослідженні.
Епідеміологічний метод є методологією доказової медицини.
Доказова медицина – це наукове обгрунтування лікарських рішень із використанням
епідеміологічного методу.
“Золотим стандартом” або найвищим рівнем доказовості клінічного епіддослідження є
рандомізоване контрольоване дослідження (РКД).
Метод рандомізації - метод випадкового розподілу хворих в экспериментальну (дослідну) та
контрольну групи, чим досягається відсутність відмінностей між двома групами. Дослідна та
контрольна групи повинні бути рівноцінні за чисельністю та за всіма іншими ознаками, окрім
фактора, який оцінюється.
46. Сутність аналітичного дослідження типу випадок-контроль
Аналітичне (analytic study) дослідження присвячене виявленню причин виникнення та
поширення хвороб. Мета аналітичних методів полягає в перевірці гіпотези (які часто формуються
при описовому дослідженні) про ті чи інші конкретні етіологічні зв'язки «вплив – захворювання».
II група – аналітичні прийоми встановлюють причинно-наслідкові зв’язки між факторами
ризику і захворюваністю (математичні методи кореляції, регресії), спрямовані на перевірку та
оцінку гіпотез про фактори ризику.
а) когортне аналітичне дослідження;
б) аналітичне дослідження „випадок - контроль”.
Вивчають, з якою частотою (%) зустрічається фактор ризику серед групи хворих на певну
хворобу і серед здорових.
Відносний ризик вираховується як відношення шансів (ВШ) за формулою

Де а – експоновані хворі, с – експоновані здорові, b – неекспоновані хворі, d – неекспоновані

здорові
47. Сутність когортного аналітичного дослідження.
II група – аналітичні прийоми встановлюють причинно-наслідкові зв’язки між факторами
ризику і захворюваністю (математичні методи кореляції, регресії), спрямовані на перевірку та
оцінку гіпотез про фактори ризику.
а) когортне аналітичне дослідження;
б) аналітичне дослідження „випадок - контроль”.
Когорта – це група осіб з епідеміологічною ознакою.

46
 У когортному дослідженні для оцінки певного фактору ризику визначають захворюваність в
когортах, які наражаються і не наражаються на цей фактор ризику. За результатом когортного
дослідження виявляють безпосередній і відносний ризик захворювання.
Безпосередній ризик – різниця захворюваності в когортах на 100 тис. Відносний ризик –
відношення захворюваності в експонованій і неекспонованій групі (у скільки разів вища).
Прикладом такого дослідження може бути спостереження протягом 44 міс за особами 50—69-
річного віку, коли було встановлено, що показник захворюваності на рак легенів (на 100 тис.
населення) становив серед когорти курців 127,2 на 100 тис. населення, а в когорті осіб, що не
курять, — 12,8 на 100 тис. населення. Під час оцінювання статистичної значущості виявилося, що
різниця в інтенсивних показниках свідчить про невипадковість розходжень показників
Недоліком когортного методу є:
– число осіб, включених в дослідження, повинно бути значно більше, ніж число пацієнтів з
досліджуваним захворюванням, в зв'язку з чим цей метод непридатний для рідкісних захворювань;
– висока вартість дослідження за рахунок того, що необхідно тривалий час обстежувати велику
кількість людей;
– результати довгий час залишаються невідомими;
– дозволяє оцінити зв'язок між захворюванням і впливом відносно невеликого числа факторів
(тих, які були визначені на початку дослідження).

48. Визначення епідеміологічного експерименту

Експеримент, на відміну від спостереження, припускає штучне відтворення явища (його
частин) або штучне втручання в природний хід процесу.
Під експериментом в епідеміології розуміють штучне втручання у процес шляхом усунення
чинників, які, ймовірно, викликають хвороби або сприяють їх виникненню. У природних умовах
саме життя визначає, хто піддається впливу чинника, а хто ні. Завдання дослідника полягає в
тому, щоб побачити розходження за ознакою впливу й порівняти результат. При
експериментальних дослідженнях дослідник визначає, хто піддається впливу чинника, а хто ні, а
також перевіряє результат
Експериментальна епідеміологія – штучне втручання в природний хід процесу.
інтервенційні дослідження доводять наявність причинно-наслідкових зв'язків, спостережні
(обсерваційні) – демонструють взаємозв'язок
Контрольований експеримент – рандомізоване контрольоване дослідження в когортах,
порівнюється захворюваність, визначається потенційна ефективність заходу або засобу
профілактики.
Неконтрольований експеримент – застосування профілактичного засобу (заходу) на все
населення, оцінка захворюваності і визначення фактичної ефективності.
Природний експеримент – події, що супроводжуються масовою захворюваністю, їх аналіз і
висновки.
49. Зміст і мета контрольованого епідеміологічного експерименту
Контрольований експеримент – рандомізоване контрольоване дослідження в когортах,
порівнюється захворюваність, визначається потенційна ефективність заходу або засобу
профілактики.

47
 Гіпотетичні припущення про причинно-наслідковий характер зв'язку, які встановлюються
в дескриптивних та аналітичних епідеміологічних дослідженнях, доводяться в контрольованому
експерименті.
Контрольований експеримент являє собою варіант когортних досліджень і дозволяє оцінити
ступінь ефективності певних впливів при їх запровадженні (втручанні) на розвиток ЕпідПроцесу.
Дослідження нових способів і засобів для лікування з використанням плацебо називається
клінічним випробуванням, профілактики – польовим випробуванням. Формування контрольної і
дослідної груп проводиться з використанням різних варіантів рандомізації («сліпої» вибірки),
тому це називається рандомізованим контрольованим дослідження. Це є основний метод клінічної
епідеміології та доказової медицини. Різні методичні підходи рандомізованого контрольованого
дослідження зумовлюють значні розбіжності результатів, що оцінюються і співставляються в
оглядах – мета-аналіз.
Епідеміологічний контрольований експеримент, як правило, організовується у вигляді
когортного дослідження з рандомізованою (випадково підібраною) вибіркою. Рандомізація має на
меті такий підбір учасників за групами, щоб кожен із них мав рівні шанси опинитися в одній із
груп. Після формування одна з груп піддається впливу профілактичного (лікувального) препарату
або одержує рекомендації (наприклад, не курити), а інша, рівноцінна за всіма ознаками група
цьому впливу не піддається (контрольна група). Потім вираховується захворюваність в обох
групах. Залежно від характеру чинника ризику, дія якого вивчається, використовується
індивідуальна або кущова вибірка.
Загальноприйнятим стандартом добросовісного (належного) експериментального дослідження,
як вже було згадано вище, є РКД.
Підсумком епідеміологічного контрольованого експерименту є не тільки доказ гіпотези про
чинник ризику, а й кількісне оцінювання дії профілактичного засобу (заходу), тобто
його потенційна ефективність.
Епідеміологічний метод є методологією доказової медицини.
Доказова медицина – це наукове обгрунтування лікарських рішень із використанням
епідеміологічного методу.
“Золотим стандартом” або найвищим рівнем доказовості клінічного епіддослідження є
рандомізоване контрольоване дослідження (РКД).
Метод рандомізації - метод випадкового розподілу хворих в экспериментальну (дослідну) та
контрольну групи, чим досягається відсутність відмінностей між двома групами. Дослідна та
контрольна групи повинні бути рівноцінні за чисельністю та за всіма іншими ознаками, окрім
фактора, який оцінюється.
50. Зміст і мета неконтрольованого епідеміологічного експерименту
Неконтрольований експеримент – застосування профілактичного засобу (заходу) на все
населення, оцінка захворюваності і визначення фактичної ефективності
Під неконтрольованим експериментом в епідеміології розуміють штучне втручання в
природний хід виникнення й поширення захворювань за рахунок профілактичної діяльності
органів охорони здоров'я. Наукова цінність неконтрольованого експерименту обмежена, оскільки
в ході профілактики не передбачаються контрольні групи. У зв'язку із цим для одержання
обґрунтованих висновків неконтрольовані експерименти (поточну профілактику) необхідно
доповнювати спостережними когортними епідеміологічними дослідженнями.
Доведений результат зниження захворюваності або попередження захворювань в ході
неконтрольованого експерименту характеризує фактичну ефективність заходу. У
неконтрольованому експерименті у поєднанні із когортним епідеміологічним спостереженням
оцінюється й потенційна його ефективність, якщо вона не була раніше визначена в
контрольованому епідеміологічному дослідженні. При цьому застосовуються два основних
48
підходи до оцінювання результатів: 1) аналіз рівня, структури й динаміки захворюваності в різних
місцях (колективах), що розрізняються за застосуванням (незастосування) або за якістю
проведення заходу; 2) аналіз рівня, структури й динаміки захворюваності в тому самому місці
(колективі) у різні періоди часу, що розрізняються застосуванням (незастосуван-ням) або якістю
проведення заходу.
51. Зміст і мета природного епідеміологічного експерименту
Природний експеримент – події, що супроводжуються масовою захворюваністю, їх аналіз і
висновки.
Природний експеримент проводиться при виникненні нештатної ситуації (розвиток ЕП при
надзвичайних ситуаціях: землетруси, повені; аварії на АЕС, хімічних підприємствах, тощо),
дозволяє отримати інформацію і зробити висновки, що мають високу наукову і практичну
цінність.
"Природний експеримент". Різного роду події, що супроводжуються масовою захворюваністю
або її припиненням, можуть стати за умови їх цілеспрямованого аналізу основою для побудови
нових наукових гіпотез. Прикладом можуть слугувати висновки про зв'язок між опроміненням і
лейкемією на основі даних, зібраних після атомного вибуху в Хіросимі й Нагасакі.
52. Прогнозування проявів епідемічного процесу
IV група – метод прогнозування захворюваності: математичне моделювання епідпроцесу.
Формально – математичне моделювання – прогнозування епідемічного процесу на основі
математичних формул із цифрових матеріалів фактичної захворюваності (наприклад
прогнозування за лінією тенденції з використанням методики найменших квадратів) в
ретроспективному аналізі.
Кількісне моделювання епідемічного процесу базується на використанні математичних формул,
параметрами яких є конкретні чинники ризику (багатофакторний кореляційно-регресивний
аналіз).
53. Мета і особливості організації скринінгових обстежень населення
Мета скринінгу — по можливості раннє виявлення захворювань, що дозволяє забезпечити
ранній початок лікування з розрахунку на полегшення стану пацієнтів і зниження смертності.
Попри те, що скринінг сприяє ранній діагностиці, не усі скринінгові методи демонструють
однозначну користь. Серед небажаних ефектів скринінгу — можливість гіпердіагностики або
помилкової діагностики, створення неправдивого почуття упевненості у відсутності хвороби. З
цих причин скринінгові дослідження повинні мати достатню чутливість і допустимий рівень
специфічності
Формулювання первинних гіпотез про фактори ризику може грунтуватися на скринінгових
дослідженнях. Скринінгові дослідження призначені для виявлення людей із захворюваннями на
ранніх стадіях хвороби, до їх звернення за медичною допомогою. Скринінг не є повноцінною
діагностичною процедурою і передбачає проведення додаткових досліджень. Особи, у яких при
скринінговому дослідженні знаходять відхилення від норми, зазвичай обстежуються далі для
підтвердження або уточнення ймовірного діагнозу і можливого раннього лікування. Важливою
вимогою є використання тестів, які можна швидко виконати в широких масштабах
Типи скринінгових досліджень:
- масовий скринінг охоплює все населення;
- цілеспрямований в певних групах ризику;
- пошуковий або профілактичний серед пацієнтів, які звертаються до лікаря з приводу тих чи
інших причин;

49
 - багатопрофільний або багатостадійний передбачає одномоментне використання різних
скринінгових досліджень.
54. Методи математичного моделювання в епідеміології та їх значення
У ході використання аналітичних епідеміологічних методів здійснюється логічне моделювання
— уявне відтворення механізму розвитку епідемічного процесу, що узгоджується з фактичними
матеріалами про його прояви. За допомогою фізичного моделювання й інших експериментальних
методів в епідеміології доводять правильність логічної моделі. При достатній вивченості
механізму розвитку епідемічного процесу здійснюється математичне відтворення (прогнозування)
проявів епідемічного процесу для різних умов його розвитку.
Розрізняють два методи математичного моделювання в епідеміології: формально-математичне й
кількісне (Ш.Д. Мошковський). Формально-математичне моделювання — це прогнозування
проявів епідемічного процесу на основі використання математичних формул, виведених із
цифрових матеріалів, що характеризують фактичні прояви епідемічного процесу.
Кількісне моделювання епідемічного процесу базується на використанні математичних
формул, параметрами яких є конкретні чинники ризику.
Елементи формально-математичного моделювання (прогнозування) використовуються при
ретроспективному епідеміологічному аналізі. Кількісне моделювання — сфера наукових
досліджень.
Формально – математичне моделювання – прогнозування епідемічного процесу на основі
математичних формул із цифрових матеріалів фактичної захворюваності (наприклад
прогнозування за лінією тенденції з використанням методики найменших квадратів) в
ретроспективному аналізі.
Кількісне моделювання епідемічного процесу базується на використанні математичних формул,
параметрами яких є конкретні чинники ризику (багатофакторний кореляційно-регресивний
аналіз).
55. Планування протиепідемічних та профілактичних заходів.
Боротьба з інфекційними хворобами проводиться у двох напрямках: шляхом
організації профілактичних і протиепідемічних заходів.
Профілактичні заходи – це комплекс заходів, скерованих на укріплення здоров’я населення,
забезпечення несприйнятливості до інфекційних хвороб, недопущення проникнення збудників
інфекційних хвороб у колективи, підвищення рівня санітарної культури, тобто це комплекс
заходів щодо недопущення виникнення і поширення інфекційних хвороб серед населення. Ці
заходи доцільно розділити на три основні групи: заходи щодо Джерела інф, що спрямовані на
блокування, знезараження або усунення його; заходи щодо механізмів передачі з метою
переривання або руйнування шляхів передачі; заходи задля підвищення несприйнятливості
населення. Основою профілактики інфекційних хвороб у масштабах держави є соціальні заходи,
підвищення добробуту народу, забезпечення населення облаштованим житлом, кваліфікованою й
доступною медичною допомогою, дотримання населенням гігієнічних навиків у побуті й роботі,
тощо
Протиепідемічні заходи – комплекс заходів, що скеровані на швидку і повну локалізацію і
ліквідацію епідемічних ускладнень, у тому числі, епідемічних осередків, мінімізацію їх
негативних впливів на суспільство. ПеЗ передбачають так само вплив на три ланки епідемічного
процесу, але у суворішому режимі та більших обсягах роботи з додатковим напрямком щодо
групи осіб, які підпали під ризик інфікування. Перша група ПеЗ скерована на осіб, які достеменно
є джерелами збудників; друга – на групи людей, які підпали під ймовірний ризик інфікування
внаслідок спілкування з ДЗІ; третя – на блокування мех передачі, четверта – на захист
сприйнятливого населення.

50
 Таким чином, в основу профілактичної та протиепідемічної роботи покладено три
основні принципи: комплексності – одночасної дії на всі три ланки епідемічного процесу; впливу
на провідну ланку ЕПідпроцесу – один з компонентів первинних рушійних сил ЕП, щодо якого на
даному етапі існують найраціональніші підходи для його блокування; розрахунок і
блокування чинників ризику.
+Для вирішення міжгалузевих проблем ПеЗ укладаються програмно-цільові плани
(програми) для вирішення вкрай важливих проблем протиепідемічного забезпечення населення і
території (щеплення, захист від особливо небезпечних хвороб – ВІЛ/СНІД, туберкульоз, тощо). У
кожному ЛПз складаються комплексні проблемно-тематичні плани на 1-5 років, де виділяють
мету, задачі, етапи, основні, загальні заходи, відповідальних осіб і терміни виконання.
У функціонально-галузевих планах конкретизується підхід до виконання конкретних блоків
(заходів) із зазначенням матеріального і кадрового забезпечення.

2 блок
1.Епідеміологічна класифікація інфекційних хворіб
Класифікація, яка ґрунтується на клінічних і епідеміологічних чинниках
Тому в 1947 році видатний український радянський епідеміолог Лев Васильович
Громашевський запропонував класифікацію інфекційних хвороб, яка ґрунтується на клініко-
епідеміологічних засадах: місці первинної локалізації в організмі та механізмах, шляхах передачі
інфекції від джерела до здорового організму. Відповідно до цієї класифікації, виділяють:
• кишкові інфекційні хвороби (фекально-оральний механізм передачі— шигельоз, холера),
сальмонельоз, вірусні гастроентерити (ротавіруси, Норфолк-віруси), амебіаз, тощо;
• інфекційні хвороби дихальних шляхів (повітряно-крапельний механізм передачі), місце
первинної локалізації — респіраторний тракт) — грип, ГРВІ, менінгококова інфекція, дифтерія,
тощо;
• кров'яні інфекційні захворювання (трансмісивний механізм передачі, місце первинної
локалізації — система кровообігу та кров'яні елементи) — малярія, хвороба Лайма , епідемічний
висипний тиф, сонна хвороба, тощо;
• інфекційні захворювання зовнішніх покривів (контактний механізм передачі, місце
первинної локалізації — шкіра та підшкірна основа) — лептоспіроз, правець), бешиха (, тощо
У подальшому стали виділяти також:
• інфекційні хвороби з багатьма механізмами передачі й, відповідно, до конкретного
механізму передачі) — чума, туляремія, сибірка тощо;
• інфекційні захворювання з вертикальним механізмом (від матері до дитини, в тому числі,
й трансплацентарно) — Torch-інфекції;
• гемоконтактні інфекційні хвороби (внаслідок штучного медичного та немедичного
парентерального втручання) — вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція, тощо.
Ця класифікація теж має певні недоліки, але є такою, що дозволяє виділити групи різних за
етіологією хвороб, такі, що мають спільні патогенетичні і клінічні риси.
Класифікація відповідно до середовища проживання збудника
На сьогодні всі інфекційні хвороби поділяють на три класи:

51
 • Антропонози — група інфекційних та паразитарних захворювань, збудники яких здатні
паразитувати у природних умовах лише в організмі людини, яка в природі є єдиним джерелом
інфекції (кір, вітряна віспа, тощо).
• Зоонози— група інфекційних та паразитарних захворювань, збудники яких звичайно
паразитують в організмі деяких тварин, коли тварини є природним резервуаром, причому
джерелом інфекції/інвазії для людини є також тварина (туляремія, ящур, тощо).
• Сапронози — група інфекційних захворювань, для збудників яких основним природним
резервуаром є абіотичні (неживі) об'єкти навколишнього середовища (легіонельоз правець,
тощо).
2.Епідеміологічні особливості групи кишкових
Для захворювань групи кишкових інфекцій характерні спільні епідемічні ознаки:
1. Збудникик постійно або в окремих нозоформах перебувають у ШКТ, але при зміні локалізації
групи поділ. На 4 підгрупи: типові кишк.інф., токсикоінфекції та інтоксикації; захворювання, при
яких збудник виходить за межі ШКТ, захворювання, коли збудник виходить в інші системи але
без бактереємії (амебна дизентерія)
2. Специфічний механізм передачі – фекально-оральний.
3. Шляхи поширення: водний, харчовий, контактно-побутовий.
4. Поліетіологічне захворювання з первинною бакеремією (вірусемією)
5. Літньо-осіння сезонність – бактерії, осінньо-зимова – віруси
6. Поширеність захворювання корелює з благополуччям
7. Заразоносійство дуже поширене
8. Сприйнятливість висока
9. Для впливу на епідпроцес необхідна співпраця медицини та ветеринарної і комунальної
служби.

3.Епідем особливості інфекцій дихальних шляхів

1) Етіологія: віруси,найпростіші ,гриби
Механізм передачі аерогенних інфекцій здійснюється у три фази: 1-ша фаза -- виділення
збудника під час експіраторних актів; 2-га фаза — перебування збудника в повітрі; 3-тя фаза —
вдихання аерозолів, що містять збудників.
Шляхи передачі через вдихання часточок слини, секрету з носа, харкотиння, пилу тощо
2) Основна локалізація збудників інфекцій дихальних шляхів — різні відділи дихальних
шляхів. В окремих випадках збудник може локалізуватися на шкірі чи зовнішніх слизових
оболонках (дифтерія) і передаватися контактним шляхом (шкірна форма дифтерії переважно в тро
пічних країнах, натуральна віспа).
3) Переважна більшість інфекцій дихальних шляхів — антропонози, винятком є легіонсльоз,
який відноситься до саиронозів.
4) Більшості інфекцій цієї групи властива осінньо-зимова чи зимово- весняна сезонність, а
підвищення захворюваності в багаторічній дина міці відбувається з інтервалом 3-5 років.
5) Сприйнятливість висока
6) При багатьох таких хворобах формується дуже тривалий імунітет і дорослі залишаються
несприйнятливими у випадку повторного зараження. Тому такі хвороби називають дитячими (кір,
краснуха, вітрянка, епідемічний паротит).
4.Епідем особливості кров’яних інфекцій:
1. Механізм передачі - трансмісивний - через укуси комах (мялярія,хвороба лайма,кліщовий
енцефаліт )

52
 Мають сезонність: весняно-літня, літньо-осіння.
Сприйнятливість -висока
2. Гемоконтактний, вертикальний: гепатити - характеризуються різноманітними клінічними
проявами з переважним ураженням печінки/частими віддаленими несприятливими наслідками-
формування тривалого вірусоносійства,або перехід у хронічний гепатиті гепатоцелюлярну
карциному.
Джерело: хворі, вірусоносій.
ВІЛ-розвиток імунодифіциту. Джерело інф : хворий
Сприйнятливість-висока
Сезонність-

5.Епідеміологічні особливості інфекцій групи зовнішніх покривів

1. Механізм передачі - контактний, через пошкоджену шкіру або слизові оболонки. Сюди
також відносять інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, який є часткою
контактного механізму (венеричні хвороби, захворювання, що передаються статевим шляхом )
1. бактеріальні інфекції лептоспіроз, стрептобацильоз , гонорея, сифіліс тощо
• вірусні (зокрема, простий герпес );
• грибкові (урогенітальний кандидоз, дерматомікози тощо);
• протозойні (трихомоніаз тощо);
• паразитарні (короста, деякі гельмінтози тощо);
Зазначені інфекції характеризуються тривалим або хронічним перебігом.
3. Збудники інфекційних хвороб, що паразитують на шкірних покривах і слизових оболонках,
передаються контактним прямим або непрямим шляхом
• прямим шляхом (статевим) від людини до людини передаються збудники венеричних
хвороб— гонореї, сифілісу, тощо; патогени з групи захворювань, що передаються статевим
шляхом (ЗПСШ), ВІЛ-інфекції тощо. Такі збудники, як правило, нестійкі у довкіллі.
• непрямим шляхом (через абіотичні об'єкти, предмети і речі хворого) відбувається
передача збудників трахоми, корости, прокази тощо. До цієї ж групи відносять
захворювання, головним чином ранові інфекції (правець, сказ, сибірка тощо), збудники
яких проникають через пошкоджені шкірні покриви, але патологічний процес локалізується
в глибині тканин. Такі збудники є в більшості стійкими у довкіллі.
Факторами передачі збудників більшості інфекційних хвороб з контактним механізмом
передачі слугують часто одяг, рушники, постільна білизна, перев'язувальний матеріал тощо. На
цих предметах збудники здатні тривалий час зберігатися, лише володіючи певною стійкістю в
довкіллі. Лише збудники, що передаються прямим статевим шляхом, без участі довкілля, мають
вкрай низьку стійкість.
Певною мірою своєрідними є ранові інфекції, так як обов'язковою умовою передачі їх є
утворення будь-якої рани. Усі інші збудники, що передаються непрямо, потребують для свого
укорінення в сприйнятливий організм дрібні, іноді навіть, візуально негативні ушкодження. Разом
з тим деякі паразитарні збудники — коростяний кліщ, деякі гельмінти з перкутанним
впровадженням (стронгіліди, анкілостоми) здатні активно проникати у непошкоджені тканини.
6.Епідемологія та профілактика віл
Епідемологія:
53
 ВІЛ - інфекція - антропоноз.
Джерелом ВІЛ-інфекції є ВІЛ-інфікована людина на всіх стадіях захворювання, від
безсимптомного вірусоносійства до розгорнутих клінічних проявів.
Інкубаційний період триває від 2 тижнів до 6 місяців. Антитіла до ВІЛ з'являються у
більшості інфікованих до 6-го місяця від моменту зараження. Діагностика ВІЛ-інфекції
комплексна, включає результати епідеміологічних, клінічних та лабораторних даних.
Таким чином, виходячи з сучасної теорії та історичного досвіду епідеміології, локалізація ВІЛ
в організмі людини та шляхи виведення його в зовнішнє середовище теоретично не допускають
існування повітряно-краплинного і фекально-орального шляхів виведення його в зовнішнє
середовище, так як виділення ВІЛ з мокротою, сечею і калом досить незначно, а також незначно і
число сприйнятливих до ВІЛ клітин в шлунково-кишковому тракті і дихальних шляхах. Передачі
ВІЛ при укусах комах не відбувається.
ВІЛ-інфекцію виявляють на всіх континентах і практично у всіх країнах, де ведуть планомірний
пошук хворих. За даними ВООЗ, з ВІЛ-інфекцією живуть близько 50 млн чоловік. Щорічно
виявляють понад 2 млн осіб з ВІЛ-інфекцією.
Вікова структура захворілих, і особливо інфікованих, точно не встановлена. За узагальненим
даними, частка дітей серед захворілих досягає 10% і більше.
Україна сьогодні посідає одне з перших місць серед країн європейського регіону за кількістю
ВІЛ-позитивних осіб. За оцінними даними, на початок 2018 р. в країні проживало 244 000 ВІЛ-
позитивних людей. Кожен сотий громадянин України у віці від 15 до 49 років інфікований ВІЛ,
що є одним із найвищих показників серед країн регіону.
1.Профілактичні заходи планують з урах. груп ризику .Обстежують донорів, вагітних,
контингенти групи ризику
2. Знезараження і тестування препаратів крові,тканин,органів для трансплантації ,їх
карантинізація
3. Адекватна дезінфекція і стерилізація інструментарію
4. Використання одноразового інстр.
5. Пропаганда безпечної сексуальної поведінки.
6. Профілактика, діагностика та своєчасне лікування захворювань, що передаються статевим
шляхом.
7. Програма боротьби з наркоманією, проституцією
Постконтактна профілактика:
Для проведення ПКП, як професійних, так і не пов’язаних з професією, включно з
крізьшкірними ушкодженнями, попаданням інфікованого матеріалу на ушкоджену шкіру та на
слизову, рекомендованими є схеми з трьох антиретровірусних (АРВ) препаратів (два нуклеозидні
інгібітори зворотної транскриптази НІЗТ та один інгібітор протеази - ІП, який має бути підсилений
ритонавіром).

7.Організація санітарної охорони териорії України від заносу й розповсюдження

карантинних інфекцій.
Санітарна охорона території щодо запобігання заносу інфекційних хвороб з інших країн
Заходи проводяться на державному кордоні та транспортних засобах:
а) Адмінстративно-санітарні;
б) заборона вїзду/виїзду тих, хто не виконує санітарних правил;
в) заборона прийому посилок з країн, небезпечним по карантинним інфекціям;
54
 г) тимчасове закриття окремих ділянок кордону

1. В’їзд на територію України транспортних засобів, ввезення вантажів, товарів та інших

предметів, у тому числі продуктів харчування і продовольчої сировини, лікарських засобів,
біологічних, хімічних і радіоактивних речовин, а також матеріалів і відходів, внаслідок контакту
з якими може відбутися інфікування або виникнути небезпека для життя і здоров'я
населення, дозволяється лише після їх огляду працівниками санітарно-карантинного
підрозділу.
2.В’їзд на територію України транспортних засобів, ввезення, а також вивезення з України
або транзит через її територію зазначених вантажів, товарів та інших предметів допускається
за наявності супровідної документації, оформленої відповідно до вимог санітарного законодавства
та міжнародних договорів України.
3. Виїзд громадян України до держав, перебування в яких пов'язане з високим ризиком
захворювання на інфекційні хвороби, що мають міжнародне значення, дозволяється після
проведення таким громадянам необхідних профілактичних щеплень.
Вимоги до вакцинації та профілактики інфекційних хвороб, що мають міжнародне
значення, затверджуються МОЗ.
4. В'їзд на територію України іноземних громадян та громадян України, а також транспортних
засобів з інших держав (територій), де зареєстровані інфекційні хвороби, що мають міжнародне
значення, дозволяється за наявності документів, передбачених санітарним законодавством та
міжнародними договорами України.
5. У пунктах пропуску через державний кордон України з метою запобігання занесенню і
поширенню на території України інфекційних хвороб, що мають міжнародне значення,
створюються і функціонують санітарно-карантинні підрозділи, які проводять медичний
(санітарний) огляд пасажирів і водіїв транспортних засобів, плаваючого складу морських
(річкових) суден, льотного складу повітряних суден, поїзних та локомотивних бригад
пасажирських і вантажних поїздів, бригад рефрижераторних і поштово-багажних поїздів
(секцій і вагонів), воєнізованої охорони та осіб, що супроводжують вантажі, транспортні
засоби, ввезення вантажів, товарів та інших предметів, у тому числі продуктів харчування і
продовольчої сировини, лікарських засобів, біологічних, хімічних і радіоактивних речовин, а
також матеріалів і відходів, які ввозяться на територію, вивозяться з території України або
прямують транзитом через її територію (у передбачених цими Правилами випадках) і
внаслідок контакту з якими може відбутися інфікування або виникнути небезпека для життя і
здоров'я населення.
6. Працівники санітарно-карантинних підрозділів у разі надходжен ня інформації про виявлених
хворих осіб та/або осіб, стосовно яких є підозра на інфекційну хворобу, що має міжнародне
значення, а та кож переносників хвороби на транспортних засобах або контамінації повинні
забезпечити проведення медичного (санітарного) огляду паса жирів, транспортних засобів,
вантажів, товарів та інших предметів, ор ганізувати їх дезінфекцію, дезінсекцію, дератизацію і
деконтамінацію. Особі може бути відмовлено у в’їзді в державу, якщо вона не дає згоди на
проведення протиепідемічних або профілактичних заходів.

55
8.Профілактичні та протиепідемічні заходи що до найбільш поширених захворювань.

56
 9.Карантинні заходи щодо особливо небезпечних інфекційних хвороб.
Особливо небезпечні інфекції – це дуже тяжкі гострозаразні інфекції, які здатні масово
поширюватись у вигляді епідемій і пандемій і дають високий % летальності.
Особливо небезпечні інфекції: чума, холера, натуральна віспа (віспа мавп, жовта гарячка,
КГВЧ (Ласа, Ебола, Марбурга). Їх називають ще “карантинними”(“карантин” походить від
італійського слова “сорок” – стільки витримували в ізоляції людей).
Для виконання комплексу заходів, спрямованих на недопущення завозу чуми та інших
карантинних інфекцій з інших країн створено протичумні станції, які підпорядковані
безпосередньо МОЗ України. В обласних СЕС є відділи особливо небезпечних інфекцій.
На державних кордонах (морські порти, міжнародні аеропорти, залізничні та шосейні станції)
створені санітарно-карантинні пункти (СКП) та санітарно-карантинні відділи (СКВ). При останніх
є ізолятори. У разі виявлення працівниками СКП або СКВ серед пасажирів, які перетинають
кордон, хворого з підозрою на ОНІ його, а також контактних осіб, розміщують в ізоляторі.
Карантинна служба має право догляду транспортних засобів і лише з її дозволу екіпаж та
пасажири мають право зійти на берег. При необхідності транспортний засіб може бути підданий
дезінфекції, дезінсекції, дератизації складається санітарна декларація корабля, літака.
На основі МСП розробляються національні накази, правила із санітарної охорони території від
завозу та поширення карантинних та інших особливо небезпечних інфекцій.
10 .Черевний Тиф
Черевний тиф (лат. —- typhus abdom inalis\ англ. — typhoid fever):
- гостре інфекційне захворювання, що спричиняється різними фаготипами черевнотифозних
бактерій;
- антропоноз, характеризується ураженням лімфатичного апарату кишечнику переважно
дистального відділу тонкої кишки, мезентеріаяьних лімфатичних вузлів, бактеріємією.
Клініка:
- загальною інтоксикація,
- гарячка,
- снленогепатомегалія,
- висипка,
- тифозний статус,
- можливі загострення і рецидиви,
- специфічні ускладненнями,
- тривале бактеріоносійство.

Джерелом інфекції - хвора людина й бактеріоносії; при паратифі В допускають можливість

зараження також від тварин і свійської птиці.
Хворі на черевний тиф виділяють збудника у зовнішнє середовище з калом, сечею, рідше зі
слиною, потом і молоком матері в останні 2 дні інкубаційного періоду, весь гарячковий період та
період реконвалесценції.
Особливе значення в розповсюдженні інфекції мають бактеріоносії: носії перебувають у
звичайних побутових умовах, спілкуються з різними людьми, а хворі — ізольовані.
Розрізняють:
1) гостре бактеріоносійство (до трьох місяців)
2) хронічне, яке іноді буває протягом усього життя.
За наявними даними, 1-4 % людей, які перехворіли на черевний тиф, продовжують довгий час
виділяти черевнотифозні палички.
Зараження може статись і від так званої здорової людини — бацилоносія, яка, залишаючись
здоровою, може носити у своєму кишечнику цілком вірулентну паличку і бути джерелом інфекції.

57
 Найчастіше хронічними носіями стають особи середнього і старшого віку, які мають хронічне
запалення жовчних і сечових шляхів.
Найбільшу епідемічну небезпеку становлять носії, котрі працюють у системі
водопостачання, харчової промисловості, громадського харчування, в дитячих закладах.
Інкубаційний період – 7-25 днів (середній — 14-21 день), при паратифах А і В інкубаційний
період скорочений до 6-10 днів.
Механізм передачі — фекально-оральний.
Шляхи передачі: водний, харчовий, котрі частіше зумовлюють епідемічні спалахи, та
контактно- побутовий. Можлива передача через мух.
Контамінація навколишнього середовища особливо легко відбувається в умовах поганої са
нітарно-гігієнічної обстановки, при низькій культурі населення, коли нечистоти від хворих
зливають без знезараження і не вживають заходів особистої профілактики.
Сприйнятливість до черевного тифу невисока, майже не залежить від статі і віку, контагіозний
індекс складає 0,4.
Імунітет після перенесеної хвороби стійкий.
Прояви епідемічного процесу. Захворювання трапляється в усіх кліматичних зонах і частинах
світу. Проте частіше воно поширене в країнах із жарким кліматом і низьким рівнем санітарно-
комунальної облаштованості населення.
Люди більш сприйнятливі до збудника черевного тифу. При вод них спалахах найчастіше
хворіють дорослі і діти, при молочних гру пових захворюваннях — діти молодшого віку, перебіг
захворювання при цьому тяжкий. З побутовим зараженням пов’язані спорадичні ви падки
хвороби. Захворюваність має масовий характер, у містах часто пов’язана з однією мережею
водопостачання. Для черевного тифу та паратифів властива літньо-осіння сезонність. Черевний
тиф і парати фи А і В виникають спорадично, рідко трапляються спалахи. Найвища
захворюваність на черевний тиф сьогодні спостерігається в країнах із жарким кліматом.
Діагностика: насамперед полягає в бактеріологічному дослідженні крові, калу, сечі, жовчі.
Метод гемокультури можна використовувати з перших днів захворювання і до кінця гарячкового
пері оду, бажано до початку лікування. Для цього 5-10 мл крові з ліктьової вени біля ліжка
хворого засівають на 20% жовчний бульйон або середовище Рапопорта, м’ясо-пептонний бульйон
з 1 % глюкози, або навіть у стерильну дистильовану чи водопровідну воду. Об’єм середо вища —
50-100 мл. Кал, сечу, дуоденальний вміст досліджують з 2-го тижня від початку захворювання,
засіваючи на середовища Плоскірєва, Левіна, Мюллера та ін. Попередній результат цих
досліджень отри мують через 2 дні, остаточний — через 4 дні.
Для виявлення черевнотифозної палички у фекаліях, сечі, дуоденальному вмісті
використовують РІФ з міченими сироватками до О- і Vi-антигенів, попередній результат може
бути отриманий протягом 1 год., остаточний — через 5-20 год.
Серологічні методи - РА (Відаля) і РПГА з цистеїном.
Профілактичні та протиепідемічні заходи. Профілактика черевно го тифу і паратифів
грунтується на проведенні загальних для кишкових інфекцій санітарно-гігієнічних,
дезінфекційних і дезінсекційних заходів, спрямованих на попередження водного та харчового
шляхів передачі інфекції.
Профілактика та заходи в осередку. Обстеженню на тифо-пара- тифи підлягають усі хворі з
гарячкою, що триває 5 днів і більше. їм роблять одноразове дослідження методом гемокультури, а
при збере женні гарячки понад 10 днів ставлять реакцію аглютинації Відаля або РНГА.
З метою активного виявлення бактеріоносіїв обстежують всіх, хто поступає на роботу на
харчові і прирівнювані до них підприємства, а також осіб, які спілкувалися з хворим в
58
епідемічному осередку. Об стеженню підлягають також особи з уперше встановленим хронічним
захворюванням печінки, жовчо- та сечовивідних шляхів. Після госпі талізації хворого в осередку
проводять завершальну дезінфекцію та епідеміологічне обстеження.
Протягом 21 дня в осередку черевного тифу (при паратифах — про тягом 14 днів) здійснюють
медичне спостереження за особами, які контактували з хворим: проводять термометрію,
одноразове бактеріо логічне дослідження калу і сечі, ставлять реакцію Vi-гемаглютинації
11.Гепатит А
Гепатит А (син.: хвороба Боткіна, вірусний гепатит типу А, англ. — hepatitis А) — гостра
антропонозна інфекція з фекально-оральним механізмом передачі, що характеризується
ураженням печінки і проявляється синдромом інтоксикації, гепатоспленомегалією, жовтяницею, а
також легшими безжовтяничними та безсимптомними формами.
Інкубаційний період — від 15 до 50 днів (в середньому 28-30 днів). Хворий стає заразним ще в
інкубаційному періоді, за 10-14 днів до перших клінічних симптомів.
Механізм передачі І'А — фекально-оральний з різними шляхами передачі (водний, харчовий,
побутовий).
Сприйнятливість людей до HAV висока. Велика кількість легких, безжовтяничних,
безсимптомних форм свідчить про вплив інфікуючої дози вірусу на результат інфікування. Доза,
недостатня для відтворення маніфестної форми, призводить до проепідемічування. Потрапляння
HAV в організм викликає формування повноцінного імунітету, який захищає від маніфестних
форм хвороби в процесі проепідемічування та відсутність повторних захворювань на ГА.
У багаторічній динаміці відбувається циклічне підвищення захво рюваності через 4-6 років, у
річній динаміці характерна осінньо-зимо ва сезонність, підйом розпочинається у липні - серпні,
максимальне підвищення захворюваності — у жовтні - грудні.
Переважає захворюваність дітей до 14 років, а серед дітей найбільш уразливою віковою групою
є особи від 7 до 14 років
Діагностика: ІФА, ПЛР.
Протиепідемічні заходи при ГА часто бувають запізнілими, бо ізоляцію хворого проводять
зазвичай у жовтяничному періоді, а найбільш заразний він на попе редніх стадіях захворювання.
Епідеміологічно доцільним є активне виявлення хворих серед контактних осіб в епідемічних
осередках та їх ізоляція. Застосовують клінічні, біохімічні (визначення рівня тран- саміназ у
крові), імунологічні (визначення IgM анти-HAV) методи діагностики.
Медичне спостереження за особами, які спілкувались в осередку, проводять протягом 35 днів.
У дитячих дошкільних за кладах протягом цього часу забороняється переводити дітей чи пер
сонал в інші групи.
Лабораторне обстеження осіб, які спілкувалися з хворим, проводять у колективі за рішенням
лікаря при наявності показань (підвищення рівня захворюваності на ГРІ, особливо з
гепатолієнальним синдромом, збільшенням печінки, диспепсичними проявами). До недавнього
часу для профілактики ГА в осередках ви користовували нормальний людський гамма-глобулін.
Доцільніше в осередках ГА та в ситуаціях, що загрожують швидким розповсю дженням
захворювання, з метою профілактики використовувати вак цину проти ГА.
Для розриву механізму передачі в осередках здійснюють поточну та завершальну
дезінфекцію.
При спалаху в дитячому закладі організовують забезпечення водою, що надійно знезаражена
шляхом кип’ятіння не менше 3 хв. з моменту закипання, а також про водять заходи, що
виключають можливість контактно-побутової пе редачі збудника.

59
 Головним профілактичним заходом є забезпечення населення до броякісною водою, суворе
дотримання правил протиепідемічного ре жиму та використання сучасних дезінфікуючих
препаратів.

Для специфічної профілактики - інактивовані вакцини:

- Аваксим (Франція),
- Вакта (США),
- Хаврикс (Бельгія).
Визначено два напрями їх використання:
1) для боротьби зі спалахами ГА: швидка продукція антитіл (протягом 7-10 днів) після
одноразового введення вакцини дозволяє захистити людей, які можуть бути зараженими ГА.
Г.фективність вакцинації збільшується при застосуванні на початку розвитку спалаху;
2) завчасний захист від ГА населення з контингентів ризику. Питання про планову масову
вакцинацію залишається відкри тим. У деяких країнах (США. Ізраїль, Італія та ін.) вакцинація
проти ГА включена до календаря профілактичних щеплень, медична та економічна доцільність її
доведена.
Епідем нагляд:
Необхідні постійна реєстрація хворих із встановленням місця роботи або колективу
“організованих” дітей; збирання інформації про стан і порушення в системі водопостачан ня,
санітарно-гігієнічні та мікробіологічні (наявність ентеровірусів, антигену HAV) показники якості
води; моніторинг можливого за бруднення HAV джерел водопостачання за допомогою ПЛР, по
стійне зіставлення інформації епідеміологічних обстежень осередків для своєчасного
встановлення (діагностики) виникаючих гострих чи підгострих спалахів, що є індикатором
існування хронічних водних епідемій; розслідування усіх підозрілих та зареєстрованих спалахів.
Щоб не пропустити хронічну водну епідемію, важливо встановити зв'язок між багаторічною і
річною динамікою, між осерсдковістю і рівнем захворюваності. Усі зібрані дані використовуються
для по рівняння, визначення причин виникнення епідемічної ситуації, що склалася, розробки і
впровадження ефективних заходів боротьби. За вданням на найближче майбутнє є розробка
ефективної системи по стійного стеження за якістю водопровідної води і системою очистки
стічних вод.
12. Шигельози .
Дизентерія або шигельоз – одна із найпоширеніших кишкових антропонозних інфекцій, що
посідає основне місце серед діарейних захворювань, характеризується ураженням товстого
кишечника, інтоксикацією, наявністю домішок крові в калі.
Поліетіологічне захворювання.
Збудниками дизентерії є бактерії родини Enterobacteriaceae, роду Shigella.
Популяція неоднорідна, гетерогенна. Бактерії Shigella залеж но від ферментативної активності
щодо маніту та лактози згідно з Міжнародною класифікацією розподіляються на 4 групи: А.-Sh.
dysenteriae, В.-Sh. flexneri, С.-Sh. bojdii, D.-Sh. sonnei.
До групи А належать шигели, що розкладають маніт, їх розподіляють на 10-12 сероваріантів.
Групи В, С, D не розкладають маніт. Шигели групи А поділяються на: Sh. dysenteriae 1-
Григор’єва-Шига, S. dysenteriae 2 – відкрита Штуцером і Шмітцом, Sh. dysenteriae 3-7 – Ларджа-
Сакса, потім група поповнилась сероварами 8. 9, 10, 11, 12.
Група В – шигели Флекснера, 1-5 сероварів, поділені на підсеровари, а серовар 6 (Нью Kастл) – на
біовари.
Група С – шигели роду Бойд, мають 15 сероварів.

60
До групи D – входять шигели Зонне, цей збудник однорідний за антигенною структурою
(сероварів немає), але за біохіміч ними властивостями поділяється на – 7-12 біоварів.
Госпіталізація хворих з клінікою шигельозу здійснюється за клінічними та епідеміологічними
показаннями. Обов’язкова госпіталізація осіб із декретованого контингенту. Діагноз
встановлюється клінічно і підтверджується висіванням збудника з калу, а також серологічними
аналізами.
Розвиток епідемічного процесу при різних шигельозах має свої відмінності. Найбільш
розповсюджені сьогодні шигельози Зонне і Флекснера. Це пояснюється тим, що шигели Зонне
найбільш стійкі у навколишньому середовищі, довгий час можуть зберігатися і розмножуватись,
не втрачаючи вірулентності, у молоці, викликати захворювання за типом харчової
токсикоінфекції. Частіше при шигельозі Зонне спостерігаються легкі форми, носійство, що сприяє
розповсюдженню збудника серед населення. Шигельоз Флекснера розповсюджується водним
шляхом.
Епідемічний процес шигельозу Зонне регулюється як активністю фекально-орального
механізму передачі. Діти більш сприйнятливі, найбільше уражаються діти дошкільного віку (50%
від всіх), люди з підвищеною кислотністю шлункового соку менш сприйнятливі до інфекції
взагалі.
Фекально-оральний механізм передачі обумовлює, крім того, значний вплив природних
(сезонна активізація факторів передачі) та соціальних умов (контактно-побутовий шлях передачі,
занесення збудника в молочні продукт,непастеризоване, некип’ячене молоко, інші харчові
продукти при порушенні правил зберігання, технології приготування).
Можуть виникати локальні харчові спалахи через м’ясні продукти: паштети, ковбаси, бульйони.
У спорадичних випадках заражаються через овочі, ягоди, ніколи – через креми, тістечка, торти.
Інфекційно-імунологічні механізми захворюваності на шигельоз Зонне мають фазний характер.
Так, найменша захворюваність приходиться на травень. У цей період циркулює відносно
обмежена кількість вірулентних сероварів. У той же час наростає число неімунних до дизентерії
людей внаслідок короткочасного місцевого імунітету і попередньої зниженої циркуляції збудника.
В дошкільних закладах у вересні спостерігається вибухове збільшення захворюваності, коли
формуються нові молодші групи в яслах і садочках. Дитячі заклади є фактором формування і
виносу епідемічного штаму збудника. Про це свідчить те, що персонал дошкільних закладів хворіє
на шигельоз Зонне частіше, ніж інше населення, як в міжепідемічний період (в 5 разів), так в
сезонні підйоми (в 11 разів). Можуть розвиватись харчові та водні спалахи (молочні, локальне
інфікування продуктів на харчоблоці дитячих дошкільних закладів).Прояви епідемічного процесу
характеризуються циклічністю в багаторічній захворюваності (через 2-3 роки підйоми) і
сезонністю в річній динаміці.
Сезонність – літня серед неорганізованих дітей і осінньо-зимова серед організованих дітей.
Протиепідемічні заходи: санітарно-гігієнічні, доброякісне харчування, водопостачання і
попередження осінньо-зимового підйому серед організованих дітей (формування нових груп на
початку року, скорочення літніх канікул для школярів до 1,5-2 місяців, заборонення закриття
дитячих дошкільних закладів на літо за причиною неукомплектованості дітьми, першочергове
комплектування персоналом молодших груп до повного штату на період сезонного підйому),
фагопрофілактика в період осіннього доукомплектування (в 3 рази зменшується захворюваність).
Шигельоз Флекснера на відміну від Зонне успішно регулюється санітарно-гігієнічними
(соціальними) заходами. Для дизентерії Флекснера характерне резиденте носійство, епідемії
регулярно повторюються в достатньо великих колективах, де є хронічні носії інфекції. Для
дизентерії Флекснера характерне сезонне підвищення захворюваності в теплу пору року.
Відповідно захворюваність в північній і південній півкулях протилежні. В тропічному поясі і в
районах Крайньої Півночі сезонності немає. Друга особливість – зсув підйому захворюваності на
весняні терміни з півночі на південь у північній півкулі і навпаки у південній. Спостерігається
незбігання початку сезонного підйому захворюваності в одному і тому ж місці в різні роки.
61
Початок підйому захворюваності корелює з показниками середньоденної температури
передсезонного і сезонного періодів. Чим вища температура у літні місяці, тим вище сезонний
підйом захворюваності. Все це підтверджує сформульоване Л.В.Громашевським положення про
те, що сезонність дизентерії Флекснера визначається сезонною активацією механізму передачі
збудника у зв’язку з появою додаткового фактора передачі – мух. Спостерігається також зв’язок
рівня захворюваності на дизентерію Флекснера в літні місяці в не каналізованому районі з сумою
ефективних для виплоду мух тДо протиепідемічних заходів відносяться санітарно-гігієнічні
заходи соціального характеру, які забезпечують захист їжі та води від фекального забруднення
взагалі і від забруднення фекаліями хворих і носіїв особливо. В осередку інфекції проводять
дезінсекційні заходи, дезінфекцію – поточну і заключну. Для екстреної профілактики
використовується бактеріофаг в літній передсезонний період.
Шигельоз Григорьєва-Шига сьогодні у Європі майже не спостерігається. Однією із
особливостей біологічних властивостей Sh. dysenteriae 1 є їх здатність продукувати екзотоксини.
температур повітря. Переважно хворіють дорослі. В Європі вже 20-30 років не спостерігається
захворюваності на шигельоз першої групи.
В осередку має значення своєчасне виявлення хворих:
1) серологічна діагностика (РНГА з еритроцитарним діагностикумом),
2) бактеріологічній діагностиці підлягають особи з числа інфікованих, а також прибулих із
ендемічних районів (Центральна Африка, Південно-Східна Азія, Центральна Америка), контактні.
Цілеспрямованому обстеженню підлягають також хворі на важкі гострі кишкові захворювання
або померлі від кишкової інфекції невстановленої етіології. Госпіталізація обов’язкова для
декретованих груп населення.
Виписка хворого на шигельози проводиться не раніше 3 дня клінічного одужання, необхідний
1-2 кратний негативний посів калу через 2 дні після закінчення курсу лікування.
Диспансеризація 3 місяці, спостереження хворих на хронічну дизентерію і декретованого
контингенту - до 6 міс.
Для контактних осіб спостереження 7 днів, бактеріологічне обстеження рекомендується для
декретованих груп.
13. Холера
ХОЛЕРА - це антропонозна гостра кишкова інфекція, яка характеризується ураженням
ферментних систем кишечника і проявляється діареєю, блювотою, розвитком дегідратації,
демінералізації та ацидозу.
В історії холери розрізняють декілька періодів:
І період до 1817 року, коли холера була ендемічною інфекцією (басейн річок Ганг і
Брахмапутра в Індії),
ІІ період – розповсюдження холери на країни Америки, Африки, Європи – 6 пандемій, які
відібрали життя 20 млн. людей,
ІІІ період - 1926-1960рр., коли холера знову стала ендемічною (Пакистан, Індія, Бангладеш),
IV період - з 1961 року, коли почалася 7 пандемія холери. Вона продовжується і сьогодні. В
південних районах України сформувалися місцеві ендемічні райони (Миколаївська обл., Одеська,
Херсонська, Кримська). У 1994-95рр. в Україні були великі спалахи холери – 1370 хворих, 999
носіїв. Це проявилося виникненням захворювань без ввезень із ендемічних районів і постійними
висіваннями збудників із довкілля.
У ході 7 пандемії суттєво змінилися уявлення про механізми розвитку епідемічного процесу.
Найбільш важливими є здобуті нові дані:

62
 1) виявлено надзвичайну різноманітність холерних і холероподібних вібріонів в епідемічних
осередках;
2) доведена здатність холерного вібріона до сапрофітичного способу життя;
3) доведена здатність холерного вібріона змінювати свої антигенні та біохімічні властивості в
залежності від умов середовища перебування. Вважається, що 7 пандемія обумовлена новим
збудником холери – холерним вібріоном El-Tor.
Холерні вібріони можуть довго зберігатися у воді.
Джерелом інфекції при холері є тільки людина – хвора і носій.
Механізм передачі фекально - оральний. Виникнення більшості епідемій чітко пов’язане з
водою, можливе розповсюдження хвороби в побутових умовах, аліментарним шляхом. Широкому
розповсюдженню холери сприяє вкрай незадовільний санітарно-комунальний стан окремих
територій, зокрема, недостатнє забезпечення населення доброякісною питною водою, аварійний
стан каналізаційної мережі, суттєві недоліки в санітарній очистці населених пунктів, відсутність
локальних очисних споруд в інфекційних стаціонарах. Сприйнятливість до холери у людей висока,
але індивідуальні характеристики людини також мають велике значення (відносна або абсолютна
ахлоргідрія, погані гігієнічні навички і санітарний стан помешкання сприяють зараженню).
Після перенесеної інфекції зберігається нетривалий імунітет (3-6 міс.).
Діагноз підтверджується виділенням збудника із калу, блювотних мас, матеріал сіється на 1%
пептонну воду.
Протиепідемічні заходи залежать від епідситуації, у передепідемічний період, коли немає
хворих на холеру, але висівається невірулентний збудник з довкілля, епіднагляд передбачає
систему заходів, направлених на своєчасне виявлення хворих на холеру.
Для цього обстежуються:
1) хворі з тяжкими формами гострих кишкових інфекцій (ГКІ);
2) хворі з дисфункцією кишечника з інфекційного або соматичного стаціонару в сезонні періоди
з травня до кінця жовтня місяця;
3) особи з психіатричних лікарень, установ спеціального режиму з травня до кінця жовтня
місяця;
4) громадяни, які приїхали з країн, де реєструється холера, – обсервація 5 днів, одноразове
дослідження калу;
5) контактні, які доглядають за хворими в інфекційному стаціонарі (матері за дітьми);
6) об’єкти довкілля, вода відкритих водойм, стічні води з червня до кінця жовтня місяця, 1 раз в
тиждень;
7) вода відкритих водойм в місця водозабору з червня до кінця жовтня 1 раз в тиждень;
8) вода на головних очисних спорудах, до очищення з травня до кінця жовтня місяця,1 раз в
тиждень;
9) стічні води інфекційних стаціонарів протягом року, 1 раз на тиждень;
10) трупний матеріал померлих від тяжких форм гострої кишкової інфекції, постійно Кратність
і терміни дослідження залежать від типу території 1, 2, 3 (за інтенсивністю захворюваності).
В разі виявлення випадків холери або вібріоносійства, незалежно від вірулентності
виділених культур, місто, район, селище оголошується осередком холери за рішенням місцевої
НПК (надзвичайна протиепідемічна комісія). НПК розробляє та затверджує опера тивний план
локалізації та ліквідації осередку холери, контролює його виконання. Організацією протихолерних
заходів безпосередньо займається медичний штаб. В нього входять: керівник державної
адміністрації міста або селища, або району, керівник місцевої організації охорони здоров’я та
державної санітарно-епідемічної служби. Начальник штабу призначається рішенням НПК.
В разі виділення від хворих на холеру і вібріоносіїв вірулентних (токсигенних) штамів
холерних вібріонів О1 групи відбувається: 1. Госпіталізація хворих на холеру, підозрілих на
холеру, вібріоносіїв в холерний шпиталь з 1-кратним обстеженням. 2. Виявлення, ізоляція на 5
днів, обстеження на холеру, превентивне лікування контактних осіб. 3. Активне виявлення,
63
госпіталізація в провізорний стаціонар і обстеження на холеру хворих з ГКІ. 4. Обов’язковий
розтин з бактеріологічним дослідженням на холеру померлих від ГКІ, а також померлих від
холери. 5. Профілактична та осередкова дезінфекція.
Виписка із стаціонару після клінічного одужання і 3-ох негативних бактеріальних
досліджень калу (через 24-36 годин після закінчення приймання антибіотиків, 3 дні підряд) і
однократного посіву жовчі (порції В і С).
Декретований контингент здають кал п’ятикратно і жовч однократно. Диспансеризація
перехворілих та вібріоносіїв проводиться 3 місяці у СЕС у КІЗах поліклінік за місцем проживання,
до роботи допускають. В перший місяць бактеріологічне дослідження випорожнень проводиться 1
раз на 10 днів, потім - один раз в місяць. Перший забір випорожнень здійснюється після прийому
проносного (MgSO4). Питання зняття з диспансерного обліку вирішується комісією у складі
головного лікаря поліклініки, інфекціоніста і епідеміолога.
В осередку проводиться поточна і заключна дезінфекція.
Для контактних в осередку проводиться екстрена хіміопрофілактика антибіотиками:
Тетрациклін 0,5-0,3 2-3 рази 4 дні
Доксициклін 0,1 1-2 рази 4 дні
Левоміцетин 0,5 4 рази 4 дні
Еритроміцин 0,5 4 рази 4 дні
Ципрофлоксацин 0,5 2 рази 4 дні
Фуразолідон 0,1 4 рази 4 дні

Для специфічної профілактики застосовують холерну вакцину і холерний анатоксин.

Вакцинацію проводять за епідпоказаннями, ревакцинація - через 3 місяці. Міжнародне свідоцтво
про вакцинацію проти холери дійсне протягом 6 міс після вакцинації або ревакцинації.
14. Поліомієліт
ПОЛІОМІЄЛІТ — антропонозна вірусна інфекційна хвороба, викликана поліовірусами;
характеризується переважним ураженням нервової системи з наступним розвитком в'ялих
паралічів.
Збудник поліомієліту належить до сімейства енгеровірусів (киш кових вірусів). О писано
три типи вірусу: I, II і III. I. Серотип Брунгінда (за ім’ям мавпи, від якої було виділено вірус). II.
Серотип Лансінг (за назвою міста в США, в якому був виділений цей вірус). III. Серотип Леон (за
ім’ям хлопчика, який помер від поліомієліту, від якого був виділений цей вірус). Вірус І типу
розповсю джений найбільше. Вірулентність різних штамів вірусу досить різна. Серотип Брунгінда
відрізняється найбільшою нейровірулентністю, найбільш патогенний для людини й в
експерименті для мавп, виділяється у 80 % випадках поліомієліту, найчастіше дає паралітичні
форми (1 випадок на 100-1000 безсимптомних форм). Серотип Лансінг менш нейровірулентний,
патогенний для людини і в експерименті для пацюків, викликає 1 гострий випадок на 1000—
10000 безсимптомних форм. Серотип Леон найменш вірулентний, зустрічається рідко, патогенний
для людини й мавп.
Збудник поліомієліту тривало зберігається в навколишньому середовищі. Так, у молоці при
температурі 18-20°С він залишається життєздатним протягом місяця, у воді вижває до 118 днів, 3 -
4 міс. виживає у фекаліях. При температурі 37 °С вірус зберігається 50-65 днів. Він має високу
стійкість до низьких температур, витримує заморожування. Має стійкість до всіх відомих
антибіотиків, хіміопрепаратів. Витримує дію 70% спирту, 5 % лізолу, тому його відносять до
найстійкіших вірусів. Кип’ятіння вбиває вірус миттєво, і він гине під впливом ультрафіолетових
променів.
Джерело інфекції — хворий на маніфесті форми (клінічно виражені, стерті) і носій.
Інкубаційний період поліомієліту становить 3-35 днів, у середньому — 7-14 днів. Виділення
вірусу поліомієліту триває в середньому протягом місяця після інфікування. Вірус виділяють із
64
випорожнень, спинномозкової рідини, змивів з носоглотки. Він з'являється v виділеннях з
носоглотки через 36 год., а у випорожненнях — через 72 год. після зараження й продовжує
виявлятися в носоглотці протягом одного тижня, а у випорожненнях — протягом 3-6 тижнів (до 2
міс.). У фекаліях вірус через 3 тижні виявляється у 50 % хворих, а через 5-6 тижнів — у 25 %.
Найбільш інтенсивно він виділяється перед розвитком паралічу і протягом двох тижнів після
появи перших симптомів. У хворого на паралітичну форму поліомієліту в 1 грамі фекалій
міститься 1 млн доз для інфікування. Хворі особливо небезпечні в останні дні інкубації та в перші
дні хвороби, коли вірус розмножується в носоглотці і виділяється при експіраторних актах у
повітря.
Механізм передачі поліомієліту — фекально-оральний (провідний)і аерогенний.
Шляхи передачі поліомієліту — харчовий, водний, контактно-побутовий і крапельний. Такі
чинники передачі, як брудні руки,овочі, мухи, мають значення при виникненні спорадичних
випадків захворювань. Особливе значення для передачі збудників із групи ентеровірусів має
водний шлях. Фекальне забруднення джерел водопостачання, відкритих водойм, які
використовують для купання в теплу пору року, нерідко є причиною виникнення спалахів.
Механічним переносником збудника можуть бути мухи. Ентеровіруси можуть поширюватись
через забруднені продукти харчування, предмети нобугу, руки. Крапельний ш лях передачі
ентеровірусів хоча й не виключається, але істотного епідеміологічного значення не має. В
епідеміології ентеровірусних захворю вань певне значення має осередковість поширення окремих
типів ентеровірусів.
Після перенесення поліомієліту формується стійкий і тривалий типоспецифічний імунітет.
В ендемічних щодо поліомієліту країнах найбільше хворіють діти до 5 років (група ризику).
Сезонний підйом захворюваності відбувається в літньо-осінню пору року.
Профілактичні та протиепідемічні заходи. Всі хворі на поліомієліт підлягають госпіталізації
не менш ніж на 6 тижнів. На кожний випадок надають термінове повідомлення до СЕС, а також
інформують МОЗ. Дітей до 15 років, які мали контакт із хворим на поліомієліт, варто ізолювати
від інших дітей на 3 тиж ні з моменту ізоляції хворого.
В осередку проводять завершальну дезінфекцію і епідеміологічне обстеження. Всіх осіб, котрі
спілкувались з хворим, незалежно від віку одноразово вакцинують.
Головний профілактичний захід при поліомієліті — це специфічна імунопрофілактика.
Використовують два ефективних і досить безпеч них препарати.
Вакцина Сопка розроблена в 1956 р. — інактивована поліомієлітна вакцина (ІГІВ). Це вбита
вакцина, вона дає загальний гуморальний імунітет, але не захищає кишечник. Людина, щеплена
цією вакциною, не занедужає сама, але якщо в цієї людини в кишечнику оселиться вірус, вона
може стати носієм вірусу й заражати інших. У 1961 р. була розроблена ОІ IB (Себіна) — оральна
поліомієлітна вакцина. Ця вакцина надійніша, тому що вона забезпечує і місцевий, і загальний
імунітет. Містить віруси, що живуть у кишечнику, не даючи вірулентним вірусам поліомієліту в
ньому заселятися. Недоліком цієї вакцини є те, що при проведенні вакцинації реєструються
ускладнення. Можна сказати, що за допомогою цих 2-х вакцин проблема поліомієліт)' вирішена й
справа тільки у проведенні достатніх організаційних заходів. В Україні інактивована вакцина
застосовується для перших двох щеплень (у 3 і 4 місяці), а при протипоказаннях до введення
оральної поліомієлітної вакцини — для усіх наступних щеплень за календарем. У 5 місяців
проводиться вакцинація ОІІВ, ревакцинація проводиться ОМВ у 18 місяців, 6 і 14 років.
Епідеміологічний нагляд. Усі випадки гострих в’ялих паралічів (ГВП), щ о є підозрою на
поліомієліт, підлягають обов’язковій реєстрації та негайному розслідуванню протягом 48 годин.
Заходи щодо ліквідації поліомієліту включають: регулярну імунізацію всіх дітей раннього
віку; додаткову імунізацію в епідемічно неблагополучних регіонах; вивчення динаміки
імунологічної структури населення; посилення епіднагляду з метою виявлення ГВП та клініко-
епідеміологічний аналіз усіх випадків; нагляд за циркуляцією поліовірусів серед населення і в
65
навколишньому середовищі; обстеження проб випорожнень хворих з ГВП для виявлення
циркуляції дикого поліовірусу й дослідження їх сироваток крові на наявність росту антитіл до
поліовірусу.
15.Грип та інші ГРЗ.
Грип - антропонозна гостра вірусна інфекція ,яка характеризується гострим початком, високою
гарячкою, вираженою інтоксикацією, ураженням дихальних шляхів, тяжкими ускладненнями,
епідемічним розповсюдженням. Грип є найбільш поширеним захворюванням, яке реєструється на
всіх континентах, займає перше місце за частотою і кількостю випадків. Епідемії грипу
відбуваються кожен рік, переважно в холодну пору року, уражають до 15% населення земної кулі.
Збудник захворювання - вірус грипу належить до родини Orthomyxoviridae. Вірус має
нуклеокапсид, RNA вмісний, за яким поділяється на серотипи - А, В, С, його поверхнева оболонка
має антигени Н (гемаглютинін) і N ( нейрамінідаза). Вірус добре культивується на курячих
ембріонах, культурах тканин, уражує як людину так і деяких тварин (коні, свині, тхори, норки,
котики), птахів (дикі перелітні качки, гуси, чаплі, а також домашні - індики, кури, качки, гуси).
Популяція вірусу грипу неоднорідна за антигенною структурою, має високу мінливість, постійно
відбувається дрейф антигенів і раз в 10-30 років наступає повна заміна антигенів (шифт).
Вірус грипу А має 12 підтипів гемаглютиніну і 9 підтипів нейрамінідаз. З них у людини
виявлено Н1, Н2, Н3, N1, N2, в залежності від комбінації гемаглютиніна інейрамінідази
виділяються різні сероваріанти вірусів грипу.Приклади сероваріантів вірусів: А (Н3N2) Шанхай
11/87, де вказують тип, підтип, географічну назву, номер реєстрації, рік ідентифікації вірусу. Вірус
грипу А здатний до швидкого пандемічного розповсюдження. Пандемії грипу А характеризуються
високою захворюваністю, значною смертністю і соціально-економічними потрясіннями. Перша
задокументована пандемія грипу відбулася у 1580 році, далі у 1781, у 1830, у 1889-1891 рр. , у
1918-1920 рр – “іспанка” - А (Н1N1), у 1957-1958 рр. – “азіатський” грип А (Н2N2), 1968-1969 –
“гонконгський” грип А (Н3N2), 1977-1978 рр. – “російський” грип А (Н1N1). Встановлено, що
пандемія 1918 року, викликана вірусом Н1N1, привела до загибелі понад 40 млн. чоловік менш
ніж за один рік. Цю пандемію розглядають як найсмертоноснішу, за всю історію людства. Вірус
грипу А має щорічні сезонні підйоми захворюваності, особливо серед дітей, кожні 2-3 роки –
епідемічні спалахи, кожні 10-30 років – пандемії.
Вірус грипу В, як і вірус грипу А здатний змінювати свою антигенну структуру. Має 1
нейрамінідазу, 1 гемаглютинін. Однак ці процеси виражені менш чітко, ніж при грипі А. Віруси
типу В не викликають пандемій і звичайно є причиною локальних спалахів та епідемій, що іноді
охоплюють одну або декілька країн. Спалахи грипу типу В можуть співпадати зі спалахами грипу
А або передувати йому. Віруси грипу В циркулюють тільки у людській популяції (частіше
викликають захворювання у дітей).
Вірус грипу С маловивчений, інфікує тільки людину. Симптоми хвороби дуже легкі або не
проявляються взагалі. Він не викликає епідемій, він є причиною спорадичних захворювань,
частіше у дітей. Вірус грипу С має 1 гемаглютинін і не зазнає мінливості. У міжепідемічний
період вірус циркулює в країнах, де він реєструється цілорічно. Виявляється чітка залежність
рівня захворюваності міського населення від чисельності населення міста. Підвищена частота
епідемій в холодну пору року – осінь-зима-весна (з листопаду по березень) в північній півкулі і в
літні місяці – у південній. Це пояснюється більшою скупченістю людей в закритих приміщеннях
під час холодної і вологої погоди.
Джерелом інфекції є хвора людина, можливо вірусоносій , так як вірус здатний до тривалої
персистенції.
Інкубаційний період 1-2 дні, максимально до 5 днів. На грип хворіють люди будь-якого віку
у всьому світі, однак найбільша кількість захворювань спостерігається у дітей віком від 1 до 14
років (37%), що в 4 рази вище ніж серед літніх людей. Хворий заразний з кінця інкубаційного
періода до 5-7 дня хвороби, найбільша контагіозність в перші 2 дні хвороби.

66
 Механізм передачі збудника повітряно-краплинний: виділяється зі слизових дихальних
шляхів при диханні, чханні, кашлі, розмові, може знаходитись у повітрі декілька хвилин.
Сприйнятливість до грипу дуже висока серед людей всіх вікових груп, діти заражуються
починаючи із шестимісячного віку. Типоспецифічний імунітет до вірусів окремих сероваріантів
зараз вважається вираженим і тривалим. Вірус здатний до персистенції у вигляді імунних
комплексів з антитілами, що підтримує циркуляцію збудника у популяції людей, а також тварин і
їх якісну перебудову. Для специфічної діагностики проводиться експрес-метод виявлення вірусу
грипу за допомогою реакції флуоресціюючих антитіл (РФА). Матеріал береться зі слизової носа в
перші дні хвороби. Мазки обробляються специфічними грипозними флуоресціюючими
сироватками. Утворюється комплекс антиген-антитіло, який світиться в ядрі і цитоплазмі
циліндричного епітелію і добре видимий у люмінесцентному мікроскопі. Відповідь можна
отримати через 2-3 дні. Серологічні дослідження допомагають у ретроспективній діагностиці
грипу. Досліджують парні сироватки крові, взяті у хворих в гострий період хвороби (до 5 дня від
початку хвороби) і в період реконвалесценції з інтервалом 12-14 днів. Використовуються: реакція
зв’язування комплементу (РЗК) з грипозним антигеном і реакція гальмування гемаглютинації
(РГГА), реакція непрямої гемаглютинації (РНГА). Діагностичним вважається наростання титру
антитіл в 4 рази і більше. Вірусологічне дослідження з виділенням та ідентифікацією вірусу є
найбільш трудомістким і дорогим методом діагностики і в практичній охороні здоров’я не
застосовується. Вірусологічні дослідження проводяться з метою ідентифікації циркулюючих
вірусів грипу на початку епідеміі, в міжепідемічний період. Методи імуноферментного аналізу ,
полімеразної ланцюгової реакції вже набувають більш широкого застосування.
Протиепідемічні заходи: госпіталізація хворих здійснюється за клінічними та епідемічними
показаннями, може бути ізоляція на дому, обмеження відвідування поліклініки, аптек. Виписка із
стаціонару після клінічного одужання, але загальний термін ізоляції не менше 7-10 днів.
Реконвалесценти після грипу потребують диспансерного спостереження до 1-3 місяців в
поліклініці. Неспецифічна сезонна профілактика включає методи підвищення резистентності
організму (полівітамінні препарати, біостимулятори, загартувальні процедури). Специфічна
профілактика полягає у проведенні вакцинації. Вакцини проти грипу поділяються на живі і
інактивовані. Живі алантоїсні вакцини містять атенуйовані віруси, вводять їх у носові ходи. Вони
мають високу реактогенність. Інактивовані вакцини бувають суцільновіріонні, розщеплені і
субодиничні. Розщеплені (спліт- вакцини) містять частинки зруйнованого вірусу - поверхневі і
внутрішні білки. Спліт-вакцини характеризуються високою імуногенністю (74-84%) і значно
меншою реактогенністю, ніж цільновіріонні вакцини. В Україні зареєстровані спліт-вакцини –
«Ваксігрип», «Флюарікс». Субодиничні вакцини з’явились у 1980 році. Вони містять тільки два
поверхневих глікопротеїна – гемаглютинін і нейрамінідазу. Така вакцина максимально очищена
від білків і має найменшу реактогенність. В Україні зареєстрована субодинична вакцина
«Інфлувак». Одна ін’єкція «Інфлувак» забезпечує ефективний захист протягом 12 місяців.
Вакцинацію проти грипу проводять особам із підвищеним ризиком ускладнень (літнім людям,
котрі мають хронічні запальні, обмінні, гематологічні, важкі неврологічні захворювання, дітям до
5 років ). Вакцинація має передсезонний характер, не пізніше 2 місяців до початку епідемії.
Вакцина ефективна тільки проти певного типу вірусу. Екстрена профілактика проводиться у
період епідемії грипу: Ремантадин – 0,05 г 1 раз на добу протягом 7 днів; Оксолін – 0,25% мазь 2
рази на день змазувати носові ходи; Інтерферон - ампула розчиняється у 2 мл води і закапують у
ніс по 5 крапель 2 рази на день з інтервалом не менше 6 годин. Засобом індивідуальної
профілактики є марлева маска.
Захворювання людей відбувалися під час спалаху пташиного грипу, частіше в сільських
районах, в результаті прямого контакту з мертвою або хворою домашньою птицею. Інкубаційний
період в середньому складав 3 дні. Попередній діагноз може бути виставлений на підставі
клінічних проявів із урахуванням даних епіданамнезу. Кінцевий діагноз грипу А (Н5N1) може
бути поставлений після лабораторного підтвердження імунофлюоресцентним методом або за
допомогою ПЛР, або виділенням культури вірусу. Від людини до людини пташиний грип не
передавався. Але процес генетичного обміну між двома різними вірусами людським і пташиним, а
також адаптивні мутації можуть привести до появи нового високо патогенного для людини
пандемічного штаму вірусу грипу. Основним заходом , який зменшує ризик захворювання людей
67
під час великих спалахів пташиного грипу, є бракування та знищення хворої птиці. Особи, які
доглядають птахів, бракують та знищують хворих птахів, повинні бути захищені спеціальним
одягом, засобами захисту органів дихання та зору, а також вакциновані проти грипу з метою
зменшення ймовірності інфікування їх одночасно штамами курячого грипу і грипу людини. При
цьому зменшується ризик обміну генами між вірусами. З метою профілактики їм варто приймати
антивірусні препарати. Сьогодні в світі для профілактики і лікування грипу використовуються два
класи специфічних препаратів: «М2 інгібітори» - амантадин і ремантадин і «інгібітори
нейрамінідази» – оселтамівір і занамівір. Збудник пташиного грипу чутливий до температури (
при 60оС він знищується протягом 30 хвилин) та дезінфектантів, які містять йод чи формалін.
Засоби індивідуального захисту повинні обов’язково піддаватися дезінфекції, або бути разового
використання. З метою недопущення завезення пташиного грипу на інші території вводяться
обмеження у перевезеннях живої птиці. Для недопущення контакту мігруючих птахів із
домашньою птицею рекомендується утримання останньої у закритих пташниках.
16. Дифтерія
Дифтерія - це небезпечна антропонозна інфекція, яка характеризується загальною
інтоксикацією, фібринозним запаленням слизових оболонок ротоглотки, дихальних шляхів,
розвитком таких тяжких ускладнень як міокардит, неврити , круп.
Джерелом інфекції є людина, яка хворіє на дифтерію або носій. Механізм передачі –
повітряно-краплинний, але у зв’язку із стійкістю збудника у зовнішньому середовищі можливий і
контактно-побутовий шлях передачі через поцілунок, посуд, іграшки). У винят кових випадках
може передаватися через харчові продукти.
Збудником дифтерії є Corynebacterium diphtheriae, відомий також під назвою палички
Клебса-Лефлера. Грам (+), добре зберігається при висушуванні та на холоді. Гетерогенність
популяції проявляється у культурально-біологічних властивостях. Існує 3 варіанти коринебактерій
дифтерії – gravis, mitis, intermedius. За здатністю виділяти токсин розділяються на токсигенні і
нетоксигенні штами. Дифтерійний екзотоксин за патологічною дією на організм поступається
тільки правцевому і ботулінічному. Синтез токсину у дифтерійних коринебактерій
детермінований локалізованим у ДНК лізогенним фагом з геном tox+. Нетоксигенні штами
дифтерійних коринебактерій під впливом бактеріофагів можуть стати токсигенними. Можна
сказати, що “хворіють дифтерійні палички, а страждає людина”. Крім екзотоксину дифтерійні
бактерії виділяють первинний некротизуючий фактор, гіалуронідазу, гемолітичний фактор і
нейрамінідазу. Гіалуронідаза сприяє проникненню токсину в тканини, токсин блокує дихальні
ферменти клітин (цитохроми) і пригнічує синтез білка. Нейрамінідаза бере участь у підготовці
клітин до наступного зв’язування їх з токсинами. Патогенність дифтерійної коринебактерії поряд з
токсигенністю визначається вірулентністю збудника, тобто здатністю розмножуватись на місці
проникнення і викликати патологічний процес. Вірулентні штами навіть при незначній
токсигенності можуть бути патогенними для організму: посилення розмноження збудника
компенсує недостатню токсигенність. Крім дифтерійних, існують псевдодифтерійні
коринебактерії або дифтероїди. Особливу увагу заслуговує C.ulcerans, що виділяє токсин і може
викликати запальні ураження слизової оболонки носа та ротоглотки. З’ясовано, що C.ulcerans
виділяє 2 екзотоксини: один з них близький до дифтерійного, інший – до токсину бактерій псев
дотуберкульозу.
Сприйнятливість до дифтерії висока серед неімунних людей. Під час епідемії спостерігалися
сімейні спалахи, хворіли і діти, і дорослі на різні форми захворювання. Індекс контагіозності
захворювання 0,15-0,2, серед родичів він був більше. Із соціальних умов сприяли
розповсюдженню дифтерії погані екологічні умови (промислові міста), незадовільні матеріально-
побутові умови, велику частку хворих складали алкоголіки, наркомани. Несприятливо перебігала
дифтерія на фоні імунодефіцитних станів, гіповітамінозів, анемії. В останні роки для визначення
сприйнятливості до дифтерії застосовується метод визначення протидифтерійного антитоксину в
одиниці об’єму крові. При достатньому напруженні протидифтерійного антитоксичного імунітету
в 1 мл крові міститься не менше ніж 0,03 МО антитоксину, який визначається за методом РПГА
(1:40 захисний титр антитіл). РПГА придатна для оцінки стану колективного імунітету. Але
68
клінічний досвід та повідомлення літератури показали, що хворіють і щеплені люди навіть з
достатнім титром антитіл. Виникнення та розвиток хвороби значною мірою детерміновані
функціональною здатністю локальних захисних механізмів (місцевий імунітет) та станом
неспецифічної резистентності організму. Крім того, потенційно небезпечні для виникнення
дифтерії так звані “провали” імунітету у вакцинованих та можливість захворювання після
переохолодження, перенесення частих вірусних інфекцій, стресів). У деяких людей є
рефрактерність щодо дифтерійного анатоксину і, навіть при дотриманні правил імунізації,
антитіла після вакцинації не виробляються.
Сезонність - осінньо-зимова.
Лабораторна діагностика – посів з носа і зіва на кров’яний телуритовий агар, виявлення
антитоксичних протидифтерійних антитіл в динаміці.
Протиепідемічні заходи: обов’язкова ізоляція хворих в стаціонар, виписка після 2-ох
від’ємних посівів мазків з носа і ротоглотки. Заключна дезінфекція в осередку виявлення і санація
носіїв. Спостереження за контактними особами 7-10 днів, однократне обстеження контактних
(посів з носа і ротоглотки на дифтерію). Активна імунізація АКДП вакциною згідно календаря
щеплень розпочинається в 3 міс 3-кратно з інтервалом 1 міс.
Ревакцинація - в 1,5 роки, 6, 14, 18 років. Ревакцинація проводиться АаКДП, АДП. Дорослим
ревакцинація проводиться з інтервалом 10 років до 50 років, після 50 років – за епідемічними
показаннями. Якщо немає відомостей про щеплення, то вакцинація робиться двократно з
інтервалом 1,5 міс, ревакцинація однократно через 6-12 міс. У дітей, що перехворіли гострими
інфекціями, вакцинація проводиться через 2 тижні після одужання. Дітей, що мають хронічну
соматичну патологію, вакцинують в умовах стаціо нару, або денного стаціонару, після огляду
спеціалістами. Абсолютні протипокази до щеплень – новоутвір, лімфогранульоматоз, ураження
ЦНС, колагенози, гемобластози, лейкемія, злоякісні лімфоми.
17. Кір
КІР – гостре антропонозне інфекційне захворювання з краплинним механізмом передачі, яке
проявляється різким підвищенням температури тіла, катаральними явищами, висипом на шкірі,
слизових оболонках щік у вигляді плям Філатова – Копліка. Збудник – вірус, який належить до
родини Paramyxoviridae роду Morbillivirus. Вірус термолабільний, повна інактивація за
температури 560С відбувається протягом кілька хвилин. Вірус краще виживає у живильних
середовищах, до яких додано протеїн. За температури 4 - 60С він зберігається протягом 4-5
тижнів. Без протеїну вірус виживає за цієї температури до 2 тижнів у ліофілізованому стані.
Стійкий за температури - 200С, особливо - 700С, зберігає свої біологічні властивості протягом
року і довше. У разі додавання до культуральної рідини 0,25% розчину желатину або 5%
сироватки крові телят терморезистентність вірусу значно підвищується. Вірус швидко
знешкоджується спиртом, ефіром та іншими дезінфекцій-ними розчинами. Сприйнятливість до
кору тих, хто не перехворів і не щепився, майже тотальна .
Джерелом збудника у при роді є хвора людина.
Епідемічний процес підтримується лише в людському суспільстві.
Механізм передачі - повітряно-краплинний. Заражена людина починає виділяти вірус в
останню добу інкубаційного періоду, найбільше виділяється збудник у продромальний період,
його кількість різко зменшується під час висипань.
Період інкубації триває 6-18 діб, у середньому 10 діб. У разі введення гамаглобуліну, період
інкубації може тривати до 21 доби. Механізм передачі збудника краплинний. Якщо врахувати той
факт, що діти після народження швидко втрачають материнський імунітет, а також те, що у
довакцинальний період збудник широко циркулював, тоді висока ураженість дітей кором у перші
роки життя стає зрозумілою. Щеплення живою коровою вакциною захистили дітей від
захворювання і ураженість дітей дошкільного віку різко зменшилася. Однак післявакцинальний
імунітет з роками знижується, тому захворюваність школярів і підлітків зростає. Серед осіб, які за
69
хворіли протягом останнього десятиліття, щеплені діти становлять 70-80%. У перші дні
гарячкового періоду діагноз кору поставити важко, а саме в цей період хворий найбільш активно
виділяє збудника. Коли з’являється висип і діагноз встановити не складно, виділення збудника
різко зменшується і на 3-тю – 4-ту добу періоду висипань хворий вже не становить небезпеку для
оточуючих. Іншими словами, коли хворий є небезпечним джерелом збудника, діагностика
утруднена, а коли можна поставити діагноз, хворий перестає виділяти збудника і вже немає
потреби ізолювати його. Важливою є диференційна діагностика кору і краснухи. Розроблено
серологічну діагностику кору, але для постановки високо специфічної реакції гальмування
гемаглютинації потрібні еритроцити мавп, що значно лімітує її використання в практиці.
Доступною є РНГА і ІФА, але за наявності значної кількості хворих дослідження парних
сироваток крові також створює певні труднощі.
Протиепідемічні заходи: госпіталізації підлягають хворі з важким перебігом, особливо з
ускладненнями. Посилають термінове повідомлення про всі випадки кору. Хворий заразний до 4
дня від початку висипань при наявності пневмонії – до 10 дня. У дитячих колективах, щеплених
ЖКВ, термін карантину становить 17 днів, а в колективах, у яких хоча б частина дітей отримала
імуноглобулін, карантин продовжується до 21 дня. У колективі, де виявлено хворого,
забезпечують медичне спостереження за дітьми, які спілкувалися з хворим.
В осередках інфекції дітей, яких не щепили ЖКВ, якщо немає протипоказів – терміново
вакцинують, за наявності протипоказів вводять імуноглобулін. Імуноглобулін можна вводити в
інкубаційному і на початку продромального періоду, не пізніше 3-10 дня від контакту. Оскільки
вірус термолабільний і протягом кількох годин руйнується при кімнатній температурі, то
потрапляння його на предмети побуту, одяг практичного значення не мають (дезінфекції не
потрібно). Передача через сльози, сечу не відбувається. Специфічна планова профілактика:
щеплення живою вакциною проти кору Смородинцева (високо імуногенний штам вірусу) згідно
нового календаря, щеплення проти кору проводять у 12 місяців, ревакцинацію - в 6 років разом з
краснухою, та епідпаротитом.
18.Сальмонельоз
Сальмонельоз - займає одне із центральних місць в етіологічній структурі діарейних
захворювань, характеризується переважним ураженням тонкого кишечника, перебігає у вигляді
гастроінтести-нальних форм, рідше - у вигляді генералізованих форм.
Виникнення сальмонельозу пов’язане з вживанням харчових продуктів, забруднених
сальмонелою, а також із госпітальною інфекцією, частіше серед дітей до 2-ох років. Збудником
сальмонельозу є кишкові бактерії родини Enterobacteriaceae, роду Salmonella, який має 5 підродів
за біохімічними властивостями, 2200 сероваріантів, які об’єднані в 67 серогруп за
термостабільним О-антигеном , перші 50 груп позначені ла тинськими буквами (від А до Z),
наступні - арабськими цифрами - 51-67. Серовари відрізняються за наявністю термолабільних Н-
антигенів, які мають 2 фази (1 і 2). Найчастіше сальмонельоз на Україні викликають S.
typhimurium, S. enteritidis, S. anatum, S. cholerae suis, S. newport, S. haifa, S. arisona, S. kentukki.
Основним джерелом сальмонельозу є велика рогата худоба, свині, домашні водоплавні птахи,
в кишечнику яких є різні серовари сальмонел.
Носіями можуть бути також коні, вівці, кози, кури, собаки, коти, щури, миші, голуби, ворони,
риби, жаби, мідії, кліщі, таргани, мухи. В останні 10 років в Україні частіше джерелом
сальмонельозу є кури, індики, качки, гуси, свині, у яких може бути хвороба або носійство.
Виділяється збудник з сечею , калом,молоком.
Джерелом можуть бути і люди зі стертим і легким перебігом, носії. Вони можуть викликати
спалахи на харчових підприємствах, в пологових будинках, лікувальних дитячих закладах.
Інфікування людини на сальмонельоз в 96-98% випадків відбувається аліментарним шляхом.
В продуктах харчування, особливо в м’ясі, сальмонели можуть не тільки тривало зберігатися, але і
швидко розмножуватись, утворюючи значну інфікуючу дозу. Епідеміологічна небезпека м’яса
різко підвищується при його подрібнюванні (у фарш) і зберіганні у теплі. інфікування м’яса може
70
здійснюватись за життя тварин, під час забою, на етапах транспортування, кулінарної обробки і
реалізації. Дуже небезпечні гусячі та качині яйця, вони можуть інфікуватися як в організмі птахів,
так і через шкарлупу.
Обов’язковій госпіталізації підлягають особи із декрето ваного контингенту і діти до 1 року.
Хворого виписують після повного клінічного одужання і негативного результату одноразового
бактеріологічного посіву калу, взятого через 2 дні після закінчення лікування. До роботи їх
допускають відразу.
Представників декретованих груп виписують після дворазового посіву калу і сечі з
інтервалом 1-2 дні. Вони підлягають спостереженню до 3 міс. із щомісячним бактеріологічним
обстеженням.
За контактними особами пороводитья спостереження протягом 7 днів, одноразовий посів калу
і сечі на носійство. Загальні профілактичні заходи здійснюються спільно із санітарно-
епідеміологічною і ветеринарною службами.
19.Ботулізм
Ботулізм — гостра харчова токсикоінфекція, зумовлена дією токсину бактерій ботулізму на
нервову систему, що супроводжується прогресуючими парезами і паралічами поперечносмугастої
і гладкої мускулатури.
Збудник ботулізму — Clostridiumbo tulinum Це паличка з заокругленими кінцям и, строгий
анаероб, рухлива, має джгутики, грамнегативна, добре фарбується аніліновим и фарбами. У
мазках розташовуються поодиноко, іноді у вигляді ланцюжків. У зовнішньом у середовищ і
вегетативні форми утворюють термінальні спори. Вони надзвичайно стійкі до різних фізичних і
хімічних факторів, зокрема, витримую ть кип’ятіння протягом 4 -5 год., дію високих концентрацій
різних дезінфікую чих засобів, солі, низькі температури, навіть заморож ування. Спори гинуть під
час авгоклавування при тем пературі 120 °С через 30 хв. При недостатньому їх прогріванні
вегетативні форми можуть перетворю ватися у так звані “сплячі” спори, що проростаю ть через 6
міс. Оптимальні умови для росгу вегетативних ф орм і токсиноугворення — вкрай низький
залишковий тиск кисню і температурний режим у межах 28-35 °С. Вегетативні форм и
термолабільні — при температурі 80 °С гинуть через 30 хв., при кип’ятінні — через 10-15 хв. В
анаеробних умовах вегетативні форми мікроорганізму продукують специфічний летальний
нейротоксин (летальна доза — біля 0,3 мкг). Ботулотоксин має білкову природу. За антигенними
властивостями і молекулярною масою він розподіляється на 8 серологічних типів — А, В, С
(С,,С2), D, Е, F, G. Ботулінічні токсини у звичайних умовах зовнішнього середовищ а
зберігаються до 1 року, в консервованих продуктах — протягом років. Вони стійкі в кислому
середовищ і, не інакгивуються ферментами травного тракту, а токсичні властивості ботулотоксину
Е під впливом трипсину можуть посилюватися в сотні разів. Ботулінічні токсини витримую ть
високі концентрації солі, цукру, різних спецій, але ш видко руйнуються під впливом 2 -3 % -н и х
лугів. При кип’ятінні повністю втрачають свої токсичні властивості, чутливі до невеликих
концентрацій калію перманганату, хлору або йоду. Незважаю чи на серологічну гетерогенність,
ботулінічні токсини ідентичні за механізмом патологічної дії і клінічними проявам и, мають, окрім
нейротоксичної, також лейкотоксичну, гемолітичну та лецитиназну активність. Захисна дія
антитоксичних сироваток специфічна. Здатність до гетерологічної нейтралізації спостерігається
лиш е у ти пів С, D. Е, F, але вона вираж ена в 4-1 0 разів менше. Крім ботулотоксину — головної
токсичної субстанції, яку утворю є паличка ботулізму, під час руйнування клостридій виділяються
також ендотоксини,властивості яких вивчені недостатньо.
Вегетативні форми і спори довгий час можуть перебувати у фунті, мулі озер і річок,
зберігаються і накопичуються там. З їжею і водою вони потрапляють у киш ечник теплокровних
диких і свійських травоїдних тварин, диких водоплавних птахів, риби і людини, при цьому
носійство збудників звичайно не шкодить тваринам, оскільки токсиноутворення при цьому не
відбувається. Проте людина. птахи, тварини, що виділяють збудника з фекаліями назовні, не є
класичним джерелом інфекції, оскільки для розвитку захворювання необхідне потрапляння в
організм токсину. Слід відзначити бурхливе розмнож ення збудників у трупах загиблих від
71
ботулізму людей, тушках дохлих тварин, які стають своєрідним резервуаром інфекції. Таким
чином, джерелом і резервуаром інфекції можна вважати субстрати неживої природи і організми
більшості тварин, птахів і риб. П рактично всі харчові продукти, забруднені грунтом або вмістом
кишечнику тварин, птахів, риб, можуть містити спори або вегетативні форми збудників ботулізму.
Проте захворювання може виникнути тільки при вживанні тих з них, які зберігалися в анаеробних
або близьких до них умовах, без попередньої достатньої термічної обробки.
Основний шлях зараження ботулізмом — аліментарний (харчовий).
Чинники передачі — консервовані продукти(частіше виготовлені в домашніх умовах)
тваринного та рослинногпоходження, контаміновані клостридіями з вмістом ботулотоксинів.
Значно рідше зустрічаються випадки захворю вання в результаті зараження лише спорами Cl.
botulinum
Природна сприйнятливість людей до ботулотоксинів висока, але чутливість до токсину у
людини і різних тварин неоднакова. Так токсини типів А, В, Е спричиняю ть захворювання
переважно у людини, а токсини типів С, D — у тварин (особливо у великої рогатої худоби, коней),
а також птахів. Захворіти на ботулізм можна у будьякому віці, але якщ о у дорослих захворювання
виникає переважно внаслідок надходження екзогенного токсину, то у маленьких дітей (віком до
26 тижнів) — у разі зараження спорами або вегетативними формами — утворення токсинів може
відбуватися в кишечнику. У зв’язку з тим, що токсин реалізує свою активність у мінімальних
дозах, значущі антитоксичні імунні реакції в більшості випадків зараження не розвиваються і
антитоксичний імунітет не виробляється. Після перенесеного захворювання зберігається стан
підвищеної сприйнятливості до повторного зараження з високою вірогідністю летального
наслідку. Прояви епідемічного процесу. Ботулізм реєструється у вигляді спорадичних та групових
(частіш е сімейних) випадків.
Для ботулізму, як правило, не характерна виражена сезонність. Весняно-літній підйом
реєструється у травні і зумовлений вж иванням рибних і м’ясних продуктів у цей період.
Незначний підйом відзначається також зимою, в грудні місяці, і пов’язаний із вж иванням
консервів. Визначений зв ’язок між типовою структурою збудника і характером чинників
передачі. Зараж ення після вж ивання консервів з м 'яса теплокровних тварин (туш онки, окости,
ковбаси) найчастіше викликаю ть бактерії типу В, з риби — ти п ів Е і Е, консервів росли н н ого
походж ення (мариновані гриби, овочі, ф рукти) — бактерії типів А і В.
Лабораторна діагностика. Для виявлення ботулінічного токсину або збудника на дослідження
відбирають рештки їжі; від х во р о го — кров, випорожнення, блю вотні маси, промивні води
шлунка, сечу, виділення з рани; від трупів — дослідж ую ть ш маточки печінки масою 50-60 г;
відрізки тонкого кишечника і ш лунка з вмістом. Культивування м ікроорганізм у м ож ливе в
анаеробних умовах на кров яком у та печінковом у агарі, м 'ясо-пептонном у бульйоні з д о
даванням шматочків печінки або м ’яса. Виявлення та ідентиф ікація ботулотоксину в дослідному
матеріалі можливе за допомогою реакції зворотної непрямої гемаглютинації (ВЗНГА), реакції ней
тралізації ботулотоксину антитоксичною сироваткою на лабораторних тваринах. Для цього
забираю ть кров з вени або інш ий біологічний матеріал в об’ємі 8 -1 0 мл і вводять білим миш ам
(3 -5 м иш ей), одна з них — контрольна, реш та — дослідні, яким попередньо вводять
антитоксичні сироватки різних типів (500 М О типу А, В, Е, F)
Профілактика ботулізму базується на суворому дотриманні санітарно-гігієнічних правил і
технологій виготовлення, зберігання та реалізації харчової сировини. Особлива увага приділяється
дотриманню технологічного і санітарно-гігієнічного режиму при виробництві м'ясних, грибних,
овочевих консервів, ковбас, копченої і соленої риби, морепродуктів (бактеріологічний контроль
сировини, устаткування, режиму стерилізації). Небезпечними є консерви домаш нього
приготування, особливо грибні, оскільки кустарне їх виробництво не забезпечує достатньої
термічної обробки для загибелі спор ботулізму. У профілактиці ботулізму істотне значення має
санітарна освіта населення відносно домаш нього приготування продуктів харчування, котрі
можуть стати причиною отруєння ботулотоксинами. Під час виготовлення ковбас слід старанно
обробляти кишки, де за життя тварин могли знаходитися збудники. Під час виготовлення

72
консервів з овочів і грибів слід особливо ретельно промивати їх від залиш ків грунту. Вирішальне
значення набувають умови транспортування, обробки і зберігання риби. Засолення риби, що
транспортувалася навалом, не запобігає утворенню токсинів, оскільки висока концентрація солі
токсину не руйнує, а тільки порушує вегетацію збудника, а токсин міг утворитися ще при
транспортуванні і зберіганні риби. Накопичення токсину в харчовому продукті звичайно не зміню
є його органолептичних властивостей, але інколи може змінювати його смакові якості.
Госпіталізація хворих проводиться за клінічними показаннями. Виписувати
реконвалесцентів рекомендується не раніше ніж через 7-10 днів після клінічного одужання.
Диспансеризація перехворілих проводиться в КІЗі протягом 1 року з оглядом 1 раз на 3 міс.,
аналізи крові і сечі та ЕКГ — 1 раз на міс., за показаннями — консультації терапевта і
невропатолога. Епідеміологічне обстеження осередку в основному спрямоване на виявлення
харчового продукту, який був фактором передачі збудника.
Особи, які вживали підозрілі продукти разом з хворими, ізоляції не підлягають, їм
рекомендується промивання шлунка, призначається проносне, ентеросорбенти. Доцільним є
внутрішньомязове введення їм по 2000 МО антитоксичних проти ботулінічних сироваток А, В, Е,
медичне спостереження протягом 10-12 діб. Активна імунізація здійснюється тільки особам, що
мають або можуть мати контакт з ботулотоксинами в лабораторних умовах. Щеплення проводять
лоліанагоксином триразово з інтервалами 45 діб між першим та другим і 60 діб — між другим і
третім щепленнями.
Епідеміологічний нагляд. На кожен випадок ботулізму в СЕС направляється екстрене
повідомлення, як про харчову токсикоінфекцію встановленої етіології. Епідеміологічний нагляд,
як і при кишкових інфекціях, включає бактеріологічний контроль харчової сировини, яка
застосовується для виготовлення м’ясних, рибних і овочевих консервів, нагляд за дотриманням
режиму стерилізації на підприємствах харчової промисловості. Систематичному контролю
підлягає продаж у торговельній мережі консервів, їх зовнішній вигляд, дотримання термінів і умов
зберігання виробів (температура нижча за 10 °С, наявність постійної вентиляції). У разі виявлення
бомбажних банок, незвичайного вигляду чи запаху' консервів вони підлягають знищенню. Аналіз
захворюваності здійснюється з урахуванням типу збудника та виду харчового продукту.
Забороняється продаж консервів домашнього виготовлення (шинка, гриби, фрукти, овочі в
герметично закритих банках), в'яленої та копченої риби домашнього виготовлення.
20.Менінгокок інф. Та гній бакт менінг
Менінгококова інфекція – гостра антропонозна бактеріальна інфекція, яка характерізується
ураженням слизової оболонки носо-глотки і генералізацією у вигляді специфічної септицемії і
гнійного менінгоенцефаліта. Актуальність менінгококової інфекції визначається значним
поширенням її у всіх країнах світу, важкістю перебігу, високою летальністю. Найвищу
захворюваність на менінгіт визначають у країнах Африки («менінгітний пояс») Збудник –
Neisseria мeningitidis має 10 серологічних груп А, В, С, D, X, Y, Z, 29E, 135 W i N, це Грам (-)
диплококи, аероби, морфологічно-гетерогенні: овальної, округлої форми, L-форми на фоні
лікування антибіотиками. Менінгококи нестійкі у зовнішньому середовищі, чутливі до
висушування, фенолу і хлораміну. Менінгококи мають спільні білкові антигени з непатогенними
нейсеріями, які постійно перебувають в носоглотці, у тому числі N. lactamica. Менінгококова
інфекція антропонозне захворювання. Сприйнятливість до зараження менінгококами є загальною.
Але генералізовані форми розвиваються не більше ніж у 0,1 % інфікованих. Після перенесеної
інфекції залишаються специфічні антитіла. Імунітет формується не тільки у хворих але й у носіїв
збудника.
Класифікація клінічних форм МІ (В. И. П о к р о вс к и й и с о а вт , 2004):
• первинно-локалізовані: менінгококове носійство, гострий назофарингіт, пневмонія;
• генералізовані: менінгококцемія (типова, блискавична, хронічна),
менінгіт, менінгоенцефаліт і змішана (менінгококцемія + менінгіт);
• рідкісні форми: ендокардит, артрит, іридоцикліт.
Джерело інфекції хвора людина або бактеріоносій.

73
 В епідемічному плані найбільш небезпечний хворий на назофарингіт, він у 2,1 рази більше
виділяє збудника ніж носій.
Хворий заразний 2-4 тижні.
Механізм передачі - краплинний. В багаторічній захворюваності менінгококовій інфекції
притаманна періодичність з великою міжепідемічною амплітудою 4-11 років – 15 років.
Найбільша захворюваність буває на початку весни у лютому-березні (зимово – весняна сезонність)
серед усіх вікових груп. Основну групу складають діти до 14 років. Носійство менінгококів
частіше спостерігається у дорослих. Жінки хворіють більше, ніж чоловіки. Діагноз підтвержується
висіванням у збудника із носоглотки, крові, спинно-мозкової рідини.
Протиепідемічні заходи: обов’язковій реєстрації з надсиланням термінового повідомлення до
санепідстанції підлягають випадки генералізованої форми менінгококової інфекції
(менінгококовий менінгіт, менінгококовий сепсис) і бактеріально підтверджений на зофарингіт.
При виявленні 5 i > випадків генералізованої форми менінгококової інфекції в одному осередку
подають позачергове донесення в МОЗ країни. Обов’язкова негайна госпіталізація хворих з
генералізованими формами менінгококової інфекції. Хворих із назофарингітом, виявлених в
осередках, можна залишити дома, якщо є умови для ізоляції, окрім дітей дошкільного віку, осіб
що працюють в дитячих дошкільних закладах. Виписка із стаціонару при клінічному одужанні без
бактеріологічного обстеження на носійство можлива не раніше 21 дня від початку хвороби.
Реконвалесцентів допускають у дошкільні заклади, школи, інтернати, санаторії після одного
негативного результату посіву з носоглотки, проведеного через 5 днів після виписки із стаціонару.
Профілактичні щеплення реконвалесцентам можна робити через 2-6 місяців після
перенесеного назофарингіту і генералізованої форми, носіям - через 1 місяць. Всім контактним
необхідний огляд ЛОР – лікаря, медичний огляд. В закритих колективах встанов люється карантин
на 10 днів від моменту ізоляції останнього хворого, госпіталізації тих, у кого є патологічні зміни в
носоглотці, температура, висип.
Бактеріальне обстеження контактних осіб проводять: а) в дитячих закладах – дітям, які
спілкувалися з хворим, обслуговуючому персоналу; б) у школах – учням та викладачам класу, в
якому виявлено хворого. в) в інтернатах - учням та викладачам класу, вихователям, які
спілкувалися з хворими, учням з одної спальної кімнати; г) у вищих навчальних закладах,
коледжах, училищах – І курс – викладачам і студентам усього курсу, на старших курсах
обстежують тільки тих, хто спілкувався в навчальній групі та в кімнаті гуртожитку. У дитячих
закладах бактеріологічне обстеження контактних осіб проводять не менше, як 2 рази з інтервалом
3-7 днів, в інших колективах – одноразово. Носіїв менінгококу, виявлених при бактеріологічному
обстеженні в дитячих дошкільних закладах, в школах – інтернатах виводять із колективу і
санують, носіїв дорослих не ізолюють. Носіїв менінгококу, дітей і дорослих, виявлених у
сімейних осередках не допускають у дитячі дошкільні заклади, школи, інтернати, санаторії. При
виявленні носія менінгококу серед хворих соматичної лікарні треба його ізолювати в бокс,
провести курс санації. Персонал відділення підлягає 1- кратному бактеріологічному обстеженню,
виявлених осіб не допускають до роботи на час проведення санації. При тривалому носійстві (>
1місяця) і відсутності вогнищевих змін в носоглотці носія допускають в колектив. Заключну
дезінфекцію в осередках не проводять. Застосовують вологе прибирання, провітрювання, УФО.
За походженням гнійний менінгіт може бути як самостійним захворюванням (первинний ГМ),
так і розвиватися у вигляді ускладнення на тлі генералізованого або локального процесу
(вторинний ГМ). Найчастіше збудниками ГМ є бактерії: менінгококи, пневмококи, гемофільна
паличка серотипуЬ (НіЬ), які в більшості випадків за походженням є первинними; стафілококи,
стрептококи (разом близько 90 %), значно рідше — сальмонели, ешерихії та інші ентеробактерії,
які за походженням є вторинними. Дуже рідко етіологічним чинником ГМ є гриби (кандиди) та
найпростіші (амеби).
21. Туляремія
Туляремія - гостре інфекційне ириродноосередкове зоонозне захворю вання, що
характеризується поліморфізмом клінічних симптомів залежно від способу зараж ення та
проявляється інтоксикацією, лихоманкою, ураженням лімфатичних вузлів.
74
 Збудник F.tu larensis віднесений до Brucellaceae, роду Franciella, який вклю чає в себе кілька
біогруп з урахуванням зони їх розповсюдження, ступеня патогенності для людини: F. tu larensis
tularensis (неарктичний-американський). Ці збудники зустрічаються в організмі гризунів і комах
тільки в Північній Америці, вони найбільш патогенні для людини (тип A); F. tu larensis palcarctica
(голарктичний) — розповсюджені в країнах Європи, Азії та Північної Америки, малопатогенні для
людини (тип В). У державах ЦентральноїАзії та Японії виділені місцеві штами F. tularensis, їх
місце в класифікації ще чітко не визначено, оскільки за своїми генетичними властивостями вони
ближчі до типу А, тоді як за ступенем патогенності займають проміжне положення між
збудниками типів А і В. F. tularensis — дрібні (діаметр — 0,1-0,5 мкм), нерухомі кокобацили.
Вірулентні штами мають капсулу, фрагменти якої є важливим чинником патогенності. Клітинна
стінка гладенька, без ш ипів і виступів. За способом існування ці збудники є аеробами, внутріш
ньоклітинними паразитами, у зв ’язку з чим культивувати їх складно. Добре розмножу ться в
жовтковому мішку курячих ембріонів та у п ож и вних середовищ ах з додаванням цистеїну.
F.tularensis мають високу біохімічну активність, її відмінності служать основою для лабораторної
ідентифікації представників окремих біогруп. Збудник туляремії існує у вигляді двох форм: S
(вірулентній) і R (маловірулентній). S-форма містить Vi-антигенний комплекс (один з основних ф
акторів патогенності, він знаходиться в капсулі мікроорганізму) і О-антиген (соматичний). За
рахунок наявності загальних антигенів F. tu la ren sis перехресно реагують зі збудниками чуми й
бруцельозу. Існують антигенні відмінності між типам и А і В туляремійних мікроорганізмів.
Антигени клітинної стінки потрапляю ть у кров при руйнуванні збудників і мають властивості
ендотоксинів і алергенів. Є дані про наявність у F. tu la ren sis і екзотоксину, але властивості його
поки не вивчені.Туляремійні мікрококи досить стійкі у зовнішньому середовищі,особливо якщо
знаходяться в біологічному матеріалі та захищені від дії прямих сонячних променів. У
забрудненому зерні вони зберігають ся до 4 міс., у воді — до 3 міс. Добре переносять низькі
температури —більше і міс. в замороженому стані. при дії прямих сонячних променів гинуть через
ЗО хв., при кип'ятінні — миттєво. Легко інактивуються дезінфекційними розчинами.
Основний резервуар інфекції в природі — гризуни і зайцеподібні.. Інфекційний процес
протікає бурхливо, після зараження вони рідко живуть більше 5-10 днів, тому кожна окрема
тварина м ає епізоотичне й епідемічне значення короткий проміжок часу. В організмі м ’ясоїдних
тварин інфекція може протікати в латентній формі. Разом з тим, збудники можуть тривало
зберігатися на слизовій оболонці ротової порож нини і пазурах таких тварин (у тому числі домаш
ніх кішок), якщ о вони полювали на хворих гризунів і поїдали їх. У цих випадках м ож на
заразитися при укусі, пораненні пазурами інфікованої тварини. Інфекція може зберігатися в
організмі птахів, риб і навіть п'явок і молюсків, які мешкають у водоймах, забруднених
виділеннями хворих гризунів. Сільськогосподарські тварини (корови, вівці, коні) низькочутливі та
заражаю ться лише у разі потрапляння в о р ганізм великих доз збудника. У природних умовах
встановлена інфікованість іксодових кліщів, у тілі яких збудник може накопичуватися й
зберігатися тривалий час. Таким чином, іксодові кліщі не тільки забезпечують циркуляцію
збудника (трансмісивний механізм передачі), але і є основним резервуаром F. tularensis. Важливо
відзначити, що туляремія зустрічається тільки в тих місцях, де живуть іксодові кліщі. У
напівпустельних зонах широко розповсюджені гризуни, які мають певну сприйнятливість до
збудника туляремії, в них у лабораторних умовах відтворюється інфекційний процес, однак через
відсутність іксодових кліщів у зоні їх існування туляремія не реєструється.
Інкубаційний період 3 -7 днів, можливе подовження до 2-3 тижнів.
У популяції чутливих тварин поширення інфекції відбувається різними шляхами —
трансмісивним, аліментарним, повітряно-пиловим і контактним. Зараження людей, як і
тварин, відбувається різними шляхами.
Трансмісивний шлях передачі — при укусі інфікованої комахи (кліщі,комарі, ґедзі, блохи) або
втерті його фекалій в ранки на шкірі при розчухуванні. Аліментарний (водний) шлях — при вж
иванні в їжу продуктів і води, забруднених виділеннями гризунів. Гіовітряно-ииловий — при
роботі на полях, у зерносховищах і в природних осередках туляремії. Контактний шлях — при
обробці тушок хворих тварин ( рямий контакт) або при користуванні предметами побуту,
інфікованими виділеннями хворих тварин (непрямий контакт). У цих випадках збудники
75
проникають через ранки або тріщини на шкірі. Інфекція від людини людині не передається.
Залежно від характеру ш ляхів зараження розвиваються й відповідні клінічні форми туляремії.
Виразково-бубонна й бубонна форма сп остерігається при трансмісивному зараженні, а також
при контактному зараженні (оброблення туш убитих на полюванні зайців, ондатр).
Легенева форма (пневмонія, бронхопневмонія) розвивається при п овітряно-пиловом у зараж
енні (при роботах із зерном, сіном). Цей же шлях призводить до ураження кон’юнктиви.
Тиоподібна (абдомінальна) форма спостерігається при харчовому й водному ш ляху
зараження.
Сприйнятливість загальна, але групою ризику є мисливці (особливо при полюванні на ондатр,
білок, бобрів), сільськогосподарські працівники, ветеринари, а також співробітники
бактеріологічних лабораторій. Хворіють переважно чоловіки, що пов’язано з особливостями їх
трудової діяльності. Чинники ризику при туляремії — проживання або тимчасове перебування в
зоні природного осередку. Пік захворю ваності припадає на літній час (найбільша активність
комах) і зиму (період полювання). М ожливе інфікування при збиранні зернових, що триває до
пізньої осені. Важливе значення мають, як кормова база для гризунів, залиш ки недоношених
полів у зв'язку з повінню. інш ими соціальними й стихійними лихами. Зазвичай зростанню
захворюваності серед людей передують епізоотії серед тварин. Циклічність епізоотичного й
епідемічного процесів не вивчена, але збільшення захворюваності спостерігається в роки
підвищеної чисельності гризунів і частіше в сільській місцевості.
Хворі на туляремію госпіталізуються в інфекційний стаціонар. В окремих випадках при шкірно-
бубонній і бубонній формах захворювання з легким перебігом допускається лікування в
амбулаторних умовах.
Заходи щодо знезараження джерела збудника інфекції, чинників передачі і переносників
збудника проводяться у двох напрямках:
1 — усунення умов зараження людей (санітарно-гігієнічні заходи та санітарноосвітня робота);
2 — заходи щодо знищення джерел та переносників збудників інфекції.

Санітарно-гігієнічні заходи мають особливості при різних типах зараження. При трансмісивних
зараженнях застосовують репеленти, захисний одяг, обмежують доступ нещепленого населення до
неблагополучних територій, а в особливих випадках проводять дезінсекцію водоймищ . Для
профілактики промислових заражень необхідно проводити комплекс санітарно-протиепідемічних
заходів у місцях промислу звірків і на складах зберігання шкур. При водних спалахах необхідно
припиняти купання і водокористування з зараженого водоймища, використовувати для пиття
тільки кип'ячену воду, вжити заходи з очистки криниць від трупів гризунів та дезінфікувати воду.
З метою запобігання зараження під час зимових польових робіту природних осередках туляремії
не можна притягувати до роботи нещеплене населення. При цьому необхідно проводити
знезараження зерна та грубих кормів. ІІри побутових зараженнях забезпечують недоступність
гризунів до жилих та підсобних приміщень, дератизацію та вологе прибирання з застосуванням
дезінфекційних засобів.
Дератизаційні заходи здійснюються різними методами — як знищення гризунів, так і
застосування агротехнічних прийомів, які перешкоджають збільшенню чисельності дрібних
ссавців. Дератизація і дезінсекція повинні проводитися на основі результатів епізоотичного
обстеження і обов'язково супроводжуватися оцінкою ефективності проведених заходів.
Вакцинацію проти туляремії проводять населенню, що проживає на ензоотичних по туляремії
територіях, а також контингентам, які підпадають під ризик зараження цією інфекцією.
Розрізняють планову та позапланову вакцинацію проти туляремії. Для імунопрофілактики
застосовують живу атенуйовану вакцину. Вакцинація забезпечує формування стійкого і тривалого
імунітету у щеплених (5-7 років і більше). Ревакцинацію проводять через 5 років.

76
 Про кожний випадок захворювання або підозри на захворювання на туляремію надається
“Термінове повідомлення" (ф.058/о) в територіальну санітарно-епідеміологічну станцію
таорганізується детальне епізоотолого-епідеміологічне обстеження осередку інфекц ії Результати
обстеження вносяться в “Карту епізоотолого-епідсміологічного обстеження”. При цьому вказують
загальні відомості про хворого, дату захворювання і госпіталізації, встановлення діагнозу,
відомості про клінічну форму і характер перебігу захворю вання, а також епідеміологічний
висновок про ймовірне джерело і шлях зараження. На основі отриманих даних проводять аналіз
причин захворюваності і дають рекомендації щодо комплексу протиепідемічних заходів:
зоологопаразитологічні і бактеріологічні обстеження осередку, імунопрофілактика за
епідеміологічними показаннями, заходи по знезараженню джерела інфекції і чинників його
передачі тощо.
Епідеміологічний нагляд передбачає збір інформації про існування природного осередку і
можливої його активізації. Із цією метою здійснюється збір даних про чисельність і видову
структуру іксодових кліщів, дрібних миш оподібних гризунів, про чисельність ондатр і зайців, про
їх зараженість та імунологічну характеристику. Інакше кажучи, ведеться постійне спостереження
за епізоотичною ситуацією. У визначених природних осередках контролюють напруженість
імунітету місцевого населення, особливо у дітей та груп з підвищеним ризиком зараження. Зміна
імунологічного статусу дітей дає підставу думати про недавню активізацію природною осередку. З
появою захворю вань серед людей оціню ється характер клінічного перебігу інфекційного
процесу, що дозволяє визначити шляхи передачі збудника, а також шляхи можливого зараження.
Складають план дератизаційних та дезінсекційних заходів і контролюють їх виконання. Важливе
значення має проведення систематичної і кваліфікованої санітарно-просвітницької роботи серед
населення.
22. Гепатит В
Гепатит В - антропонозне вірусне захворювання з контактним механізмом передачі, яке
характеризується ураженням печінки і може перебігати у різних клінічних формах (від
вірусоносійства до цирозу печінки). Протягом гострої фази захворювання інфекційний процес
перебігає у різних формах, від асимптоматичного гепатит)' до жовтяничних форм гепатиту,
включаючи випадки фульмінантного гепатиту. Після хронізації перебіг інфекційного процесу
варіює від “здорового” носійства до наслідків хронічного гепатиту, включаючи цироз та
первинний рак печінки. Вірус гепатиту В є провідною причиною хронічних гепатитів, цирозів та
гепатоцелюлярної карциноми у світі.
Збудник гепатиту В (HBV) — вірус роду Orthohepadna viru s родини Hepadnaviridae. У крові
хворих на гепатит В (I B) циркулюють частки вірусної природи трьох основних морфолоичних
типів. Сферичні (22 нм у діаметрі) і ниткоподібні субвірусні частки не проявляю ть інфекційних
властивостей. Лише близько 7 % часток, які є комплексними двош аровими сферичними
угвореннями з ионною структурою (так звані частки Дейна), виявляю ть виражену інфекційність.
Частка Дейна має діаметр близько 42 нм і складається з двош арової зовніш ньої ліпопротеїнової
оболонки товщ иною 7 нм іа нуклеокапсиду, що має діаметр 28 нм та двадцятигранну форму.
Зовніш ня оболонка вірусу ГВ містить фосфоліпіди га поверхневий антиген вірусу (HBsAg).
У цільній крові та її препаратах вірус зберігається роками. При заморожуванні до температури -
2 0 °С він зберігає інфекційні властивості до 15 років, стійкий до розморожування та повторного
заморожування, ліофілізації. За температури 30-32 °С вірус зберігає активність протягом 6 міс., за
температури 3 -5 °С зберігається протягом року. Антигени вірусу тривалий час виявляю ть на
білизні, медичних і стоматологічних інструментах, голках, забруднених кров’ю. При висушуванні
при 25°С вірус зберігається впродовж 1 тиж ня. Прогрівання при 60°С знищ ує вірус через 10 год.,
ки п ’ятіння — за 30-40 хв. При температурі 160°С у сухожаровій шафі віруси інактивуються через
1 год., при автоклавуванні при 121°С та 1 надлишковій атмосфері — протягом 45 хв. Хлорамін у
концентрації 3-5 % інактивує вірус за 2 години. Згубно діють на вірус пероксид водню, формалін,
ультрафіолетове випромінювання у поєднанні з бета-проиіолактоном.

77
 Джерелом інфекції при ГВ є особи з маніфестними чи субклінічними формами захворю вання
(хворі на гострий та хронічний гепатит В, особи з цирозом печінки даного ґенезу і так звані
“здорові” вірусоносії). У крові хворого вірус з'являється ще до виникнення клінічних проявів
хвороби (за 2 -8 тиж нів до підвищ ення активності амінотрансфераз) і циркулює протягом усього
гострого періоду хвороби, а також при хронічному носійстві, яке формується у 5-15 % випадків. За
приблизними оцінками, зараз у світі налічується 300-350 млн вірусоносіїв, кожен з яких є
реальною загрозою як джерело збудника інфекції. Найбільш заразними є хворі на гострий гепатит,
особливо з клінічно маніфестними формами захворювання, коли концентрація віріонів у крові
людини сягає високих рівнів через некротичні зміни гепагоцитів. Але через більші можливості для
клінічної діагностики маніфестних форм хвороби та подальшу ізоляцію хворого їх епідеміологічна
значущість як джерел інфекції значною мірою зменшується.
Тривалість інкубаційного періоду коливається від ЗО до 180 діб. у середньому 60-120 діб.
Механізм передачі I B — контактний, який може реалізовуватися як у природних, так і в
штучних умовах. Головним чинником передачі виступає кров або інша біологічна рідина, що
містить вірус. При цьому інфікуюча доза крові, необхідна для ефективного зараження, є
надзвичайно малою (0,000001 0,00004 мл), враховуючи високу концентрацію віріонів у крові. До
природних шляхів реалізації контактного механізму передачі вірусу ГВ належать: статеві
контакти, передача від матері до дитини (трансплацентарно або вертикально, перинатально,
постнатально), прямі та непрямі побутові контакти.
Сприйнятливість людей до HBV висока. Результат інфікування іалежить від інфікуючої дози
вірусу, віку та генотипу людини. Найчастішою формою взаємодії HBV з організмом людини є
інаиарантна інфекція. Вважається, що кількість безж овтяничних і безсимптомних форм ГВ щ
онайменш е у 20-40 разів перевищує кількість жовтяничних форм гострого ГВ. У більше ніж 95 %
імунокомпетентних дорослих інфекційний процес перебігає у вигляді са мол імітуючого гострого
гепатиту з подальшою елімінацією вірусу з організму та ф ормуванням тривалого і напруженого
гуморального і клітинною постінфекційного імунітету, який унеможливлює повторні
захворювання.
Прояви епідемічного процесу. Гепатит В відноситься до інфекцій і глобальним нозоареалом.
Захворюваність на ГВ має спорадичний або груповий характер, відсутня як циклічність, так і
сезонність. Частіше хворіють чоловіки, через те що вони частіше є представниками груп ризику,
ніж особи ж іночої статі. Віковими групами ризику є діти першого року життя тадорослі особи.
Групами ризику щодо захворю вання на гепатит В є споживачі внутріш ньовенних наркотиків,
чоловіки, що мають секс з чоловіками, особи, які мають невпорядковані статеві стосунки з
багатьма партнерами; медичні працівники, які постійно мають контакт з кров’ю та іншими
біологічними рідинами та органами людей, контамінованих HBV; реципієнти крові, її препаратів,
органів та чоловічого сім’я; хворі ЛПЗ, яким проводиться велика кількість оперативних та інших
парентеральних втручань; хворі та персонал закладів для розумово відсталих; діти, народжені від
матерів, які є носіями HBsAg та особливо HBcAg;
робітники комерційного сексу; хворі на гемофілію. Л абораторна діагностика. Попередній
діагноз вірусного гепатиту зазвичай встановлюється на основі клінічних даних, ймовірний
вірусний агент іноді мож е бути визначений на основі даних епідеміологічного анамнезу, але лише
вірус-специфічні методи діагностики можуть підтвердити діагноз. Основою етіологічної
діагностики гепатиту В є визначення специфічних серологічних маркерів (HBsAg, анти-HBs,
HBeAg, ан ти -Н Be, анти-НВс) за допомогою методів імуноферментного чи радіоімунологічного
аналізу; визначення HBcAg у біоптатах печінки за допомогою методу флуоресціюючих антитіл;
визначення ДНК вірусу у полімеразній ланцюговій реакції. П ротиепідем ічні та п роф ілакти чн і
заходи. Такі заходи, як рання діагностика і госпіталізація хворих на гострий ГВ, що забезпечує їх
ізоляцію, диспансерний нагляд за реконвалесцентами ГВ, хворими на хронічний ГВ і “здоровим
и” вірусоносіями, певною мірою обмежують пош ирення інфекції. Проблемою є те, що хворі на ГВ
епідеміологічно небезпечні вже в інкубаційному та передж овтяничному періоді, а діагноз
найчастіше ставиться вже за наявності ж овтяниці. До того ж основним джерелом інфекції є хворі
78
на безж овтяничні, субклінічні форми інфекції, носії. Активне виявлення джерел збудника інфекції
можливе за допом огою скринінгових обстежень на маркери ГВ представників груп ризику:
медичних працівників; хворих, яким проводили гемотрансфузії, гемодіаліз; хворих, які надходять
до хірургічних стаціонарів; вагітних. Усі особи, у яких виявлено HBsAg, є потенційними
джерелами збудника інфекції.
Щепленням за віком підлягають новонароджені в перші години після народження. Якщо
мати новонародженого HBsAg"-” (негативна), що документально підтверджено, можна розпочати
вакцинацію дитини протягом перших місяців ж иття або ж поєднати зі щ епленням проти
кашлюку, дифтерії, правця, поліомієліту. Щ еплення проти гепатиту В за станом здоров'я є
обов'язковими в медичному супроводі пацієнтів з високим ризиком виникнення і тяж кого
перебігу інфекції, які не вакциновані раніше; осіб з хронічними ураженнями печінки
(інфекційного та неінфекційного ґенезу); трансплантацією органів; дітей, які перебувають на
гемодіалізі; дітей, які отримують багаторазові довготривалі переливання донорської крові або її
препаратів; дітей, які потребують етапних оперативних втручань.
Щепленню проти гепатиту В за епідемічними показаннями підлягають такі контингенти осіб,
як медичні працівники, студенти середніх та вищ их навчальних закладів, які професійно мають
контакт з кров'ю, її препаратами та здійснюють парентеральні маніпуляції; особи, які
контактували з хворими на гепатит В; реципієнти донорської крові та її препаратів; діти в дитячих
будинках та будинках дитини; члени родин, у яких є хворі на гепатит В та носії вірусу гепатиту В;
пацієнти з хронічними захворю ваннями печінки; пацієнти, які підлягають плановому
оперативному втручанню. Також щ еплення проти гепатиту В можуть проводитися як
рекомендовані щ еплення військовослужбовцям, співробітникам іМВС України, пожежникам,
персоналу служб соціального призначення (оперативні служби); персоналу та пацієнтам закритих
закладів (психіатричних, для утримання розумово відсталих осіб тощ о); персоналу та особам, які
перебувають у закладах виконання покарань; персоналу сфери послуг, котрі за специфікою своєї
професійної діяльності мож уть мати контакт з біологічними рідинами лю дини (перукарі,
персонал салонів краси, масажисти тощ о), а також особам, які навчаються за цими
спеціальностями; спортсменам; ін’єкційним споживачам наркотичних речовин, ВІЛ-інфікованим,
особам з венеричними захворю ваннями; особам, які часто змінюють сексуальних партнерів,
працівникам комерційного сексу чоловікам, що мають секс з чоловіками; молодим людям у віці
20-40 років, у перш у чергу жінкам; хворим на хронічні та онкологічні захворю вання, з хронічною
печінковою недостатністю; особам, які подорожують до регіонів з високою ендемічністю ГВ.
Захворілі на гострий гепатит В, а також хворі на хронічні форми v період загострення
підлягають госпіталізації в інфекційну лікарню. Виписування реконвалесцентів та їх допуск до
роботи чи у дитячі заклади здійснюються за клінічними показаннями (зникнення клінічних ознак,
відновлення функції печінки, нормалізації рівня білірубіну в крові). Перехворілі на ГВ підлягають
диспансерному спостереженню, їх знімають з обліку при відсутності хронічного гепатиту і 2-
разовому негативному результаті обстеження на наявність HBsAg, проведеному » інтервалом у 10
діб. Носіїв HBsAg спостерігають протягом 2 років. Обстеження на наявність антигену проводять
зразу при виявленні, через 3 міс., надалі — 2 рази на рік до зняття з обліку. Якщо австралійський
антиген виявляю ть довш е ніж 3 міс., то таких носіїв вважають хронічними, вони підлягають
спостереженню як хворі на хронічний гепатит. Протягом 6 міс. реконвалесцентам не проводять
профілактичні щеплення, планові операції Е підем іологічний н агляд при гепатиті В складається з
динамічного оціню вання стану і тенденцій розвитку епідемічного процесу у конкретних
соціальних і екологічних умовах.
Стратегічною основою епідеміологічного нагляду є ретроспективний епідеміологічний
аналіз, а тактичною — оперативний епідеміологічний аналіз захворю ваності та оціню вання
інформації санітарно-гігієнічного й екологічного характеру.
Об’єктами епідеміологічного нагляду є місця перебування джерела вірусу та місця зараження
збудником інфекції (лікувально-профілактичні, дитячі, освітні заклади, організації, що займаються
санітарногігієнічним обслуговуванням населення). Суб'єктами нагляду є усі різновиди відомих і
потенційних джерел збудника інфекції, а також вибіркові групи населення, які обстежуються на
79
наявність маркерів ГВ.Важливим є вивчення конкретних шляхів передачі і факторів ризику,
проведення вибіркового оціню вання імунологічної структури населення в цілому, а за сучасних
умов — масової імунопрофілактики ГВ у групах ризику. Проводиться оцінювання багаторічної,
річної динаміки захворю ваності сукупного населення, а також окремих його груп. Крім того,
аналізується захворюваність у групах ризику: реципієнти крові, донори, споживачі ін’єкційних
наркотиків, вагітні, медичні працівники, діти з організованих колективів, які перебували в
контакті з джерелом інфекції за місцем проживання.

23. ВІЛ-iнфекцiя. Епідеміологічні особливості (джерело збудників, фактори i шляхи передачі,

прояви епідемічного процесу), профілактичні та протиепiдемiчнi заходи.
23. ВІЛ-інфекція інфекційне захворювання з групи повільних інфекцій, здатне до пандемічного
поширення, в основі якого лежить специфічна форма імунологічної недостатності, яка
спричиняється вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), передається статевим, парентеральним та
вертикальним шляхами, характеризується глибокими порушеннями клітинного імунітету,
наслідком чого є приєднання різних вторинних інфекцій, зумовлених патогенними і умовно-
патогенним збудниками та злоякісних новоутворень.
СНІД Синдром набутого імунодефіциту — кінцева стадія ВІЛ-інфекції, перебігає з ураженням
імунної та нервової систем і проявляється розвитком тяжких вірусних, бактерійних, паразитарних
уражень і злоякісних новоутворень, які призводять до смерті хворого.
Етіологія та патогенез.
Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) належить до родини Retroviridae. Має два типи: ВІЛ-1
(пандемічний), ВІЛ-2 (в Західній Африці).
Геном вірусу утворений двонитковою РНК, містить зворотню транскриптазу, яка вірусну РНК
перетворює в провірусну ДНК в момент інфікування клітини організму.
• Вірус має високу антигенну мінливість. Швидко розмножується.
• Чутливий до зовнішніх впливів, до дезінфектантів, до спирту, нагрівання.
• Стійкий до ліофільного висушування, дії ультрафіолетового та іонізуючого опромінення.
• У донорській крові вірус зберігає життєздатність роками, а в замороженій плазмі - до 10 років
ДЖЕРЕЛО інфекції - ВІЛ-інфікована людина в будь-який стадії хвороби.
Інкубаційний період - варіює досить широко. Період від інфікування до вироблення антитіл
становить менше місяця. Термін від безсимптомної інфекції до проявів СНІД-у може коливатися
від 1 року до 15 років і більше.
Період заразності - починається відразу після інфікування і триває все життя, залежить від
вірусного навантаження у хворого, наявності захворювань, що передаються статевим шляхом, від
лікування.
Шляхи пепедачі:
1.Статевий
2.Через кров (гемоконтактний)
3. Від матері до дитини (трансплацентарний)
Лабораторна діагностика ВІЛ-інфекції :
➢ Виявлення антитіл до ВІЛ методом ІФА з підтвердженням методом імунного блоту дає
підстави встановити особі ВІЛ-позитивний статус.

80
 ➢ Виявлення антитіл до ВІЛ у дитини віком понад 18 місяців, яка була народжена від ВІЛ-
позитивної матері, дає підстави встановити їй статусу ВІЛ-інфікованої.
➢ Визначення ДНК ВІЛ в дітей до року (1-2 міс і 3-4 міс життя). Двічі позитивний тест
підтверджує наявність ВІЛінфекції, а двічі негативний – заперечує її.
➢ Визначення кількості копій РНК ВІЛ в 1 мл крові (вірусне навантаження).
➢ Визначення змін в імунній системі (зниження показника CD4+Т-лімфоцитів). Обстеження
на ВІЛ добровільне за поінформованою письмовою згодою, конфіденційне, можлива анонімність.
В разі виробничої аварії, яка сталася при наданні допомоги ВІЛ-інфікованому (поріз, укол,
потрапляння крові чи інших біологічних рідин на шкіру і слизові оболонки) необхідно:
➢ зняти рукавичку, місце контакту обробити водою з милом, поранену поверхню тримати під
проточною водою до припинення кровотечі, накласти пластир, одягнути напальчник;
➢ після того зробити запис про виробничу травму в журналі реєстрації аварій при наданні
медичної допомоги ВІЛінфікованим (форма 108-о);
➢ до 5-го дня здати кров на ВІЛ – інфекцію;

➢ прийняти профілактичний курс ретровіру (900 мг/добу) упродовж 1 місяця;

➢ через 3 і 6 місяців повторно здати кров на ВІЛ.
Профілактика :
1.серед цілого населення вчключає попередження ризикованої поведінки + сімейне статтеве
виховання та відмову від наркотиків.
2.Серед груп ризику – зниження шкоди від ризикованої поведніки.
3. Підвищення рівня знань мед персоналу про шлях зараження ВІЛ інфекцією, створення як
умога більше захищених умов при контакті з біологічним матеріалом.

24. МАЛЯРІЯ

Малярія - група трансмісивних протозойних хвороб з різними збудниками; характеризуються

ураженням ретикуло-ендотеліальної системи і еритроцитів, гарячковими пароксизмами, анемією,
гепатоспленомегалією.

Етіологія. Спричиняється 4 видами малярійних плазмодіїв (збудника триденної малярії

Plasmodium vivax з інкуб. пер. 10-14діб; чотириденної малярії — Plasmodium malariae з інкуб. пер
20—25 діб; тропічної малярії — Plasmodium falciparum з інкуб. пер 9—16 діб.; Plasmodium ovale з
інкуб. пер 9 діб.

Сприйнятливість людини дуже висока. Виняток становлять лише людей що мають

серповидноклітинну анемію.

Імунітет клітинний і гуморальний може досягати значного рівня

Патогенез. Клінічні прояви пов'язані з еритроцитарним циклом шизогонії, Приступ збігається з

кінцем еритроцитарного розвитку плазмодіїв, масовим руйнуванням еритроцитів, унаслідок чого в
кров потрапляють плазмодії на стадії розвитку гаметоцитів, токсичні продукти їх обміну, а також
продукти розпаду еритроцитів. Приступ є реакцією сенсибілізованого організму на дію
пірогенів,підвищення активності ретикуло-ендотеліальної системи= гіперплазію печінки, се-
лезінки та кісткового мозку. Ендотоксичний шок.

81
 Джерело збудника хвора людина або паразитоносій є проміжним живителем(нестатевий цикл
розвитку -шизогонія). Комар роду Анофелес є остаточним живителем, у організмі якого
відбувається статевий цикл розвитку (спорогонія). Джерелом збудника є хворий при гострому
перебігу хвороби, її рецидиву або паразито-носійства.

Механізм передачі трансмісивний.

Лабораторна діагностика. метод товстої краплі і тонкого мазка крові на склі, фарбованого за
Романовським—Гімзою. При цьому протоплазма плазмодію забарвлюється у блакитний колір, а
ядро — у вишнево-червоний. Серологічні методи РІФ РЗК РНГА, реакцію преципітації у гелі.

Специфічна терапія. гематошизотропні препарати( хлорохін). гістошизотропні (примахін,

хлоридин), гамотропні (примахін, хіноцид).

Специфічна профілактика. Вакцинація не застосовується. Застосовують хіміопрофілактику:

протягом усього періоду передачі малярії і 6 тиж після нього хлорохін плаквеніл.

Протиепідемічні заходи. Хворих на малярію лікують у стаціонарах або вдома доки не

припинить виділятися збудник. Виписують зі стаціонару не раніше як через 2-3 доби після
очищення крові від плазмодіїв. За перехворілими встановлюють диспансерний нагляд протягом до
2 років. У осередку дезінсекцію. Обстежують усіх, хто спілкувався з хворим. Обов'язково повинні
обстежуватися хворі а високою температурою тіла, що триває понад 5 діб і етіологія її не
встановлена, та особи з клінічними ознаками малярії (гепатоспленомегалія, анемія), а також хворі,
у яких періодично підвищується температура тіла з невідомих причин В ендемічних регіонах
проводять подвірні обходи 1—2 рази на тиж-день. У разі підозри на малярію беруть кров для
дослідження. Суцільна обробка інсектицидами в активних осередках. Бар'єрну дезінсекцію
здійснюють у районах, що потенційно небезпечні стосовно малярії. Механічний захист від комарів
(сітки на вікнах, запони над ліжками для захисту під час сну, застосування
репелентів).Гідромеліоративні роботи.

Епідеміологічний нагляд. своєчасне виявлення заражених осіб, які прибули з країн, що

неблагополучні стосовно малярії, запобігання зараженню від них інших осіб, а також
ентомологічні спостереження і боротьба з переносниками збудників хворобиПро кожен випадок
малярії або паразитоносійства надсилають термінове повідомлення на СЕС і проводять
епідеміологічне обстеження осередку.

25. Епідемічний висипний тиф

Епідемічний висипний тиф - гострий антропоноз з трансмісивним механізмом поширення

платтяними вошами.

Таксономія і загальна характеристика: Збудник - R.prowazekii, рід Rickettsia сімейство

Rickettsiaceae; паразитує в цитоплазмі чутливих клітин. Добре культивується в організмі
платтяних вошей, желточних мішках, володіє гемолітичними властивостями, здатний формувати
негативні колонії (бляшки) в культурі клітин; забарвлення по Здродовського - червоний
колір. Стійкий до дії факторів зовнішнього середовища; зберігається в висохлих фекаліях
інфікованих вошей.

Епідеміологія і механізм зараження: Зараження реалізується або втиранням фекалій

інфікованих вошей через розчухи шкіри, або шляхом вдихання пилоподібного аерозолю з
висохлих інфікованих рикетсіями фекалій.

Клініка: Інкубаційний період 10 днів. Початок гострий, клінічні прояви обумовлені

генералізованим ураженням системи ендотеліальних клітин кровоносних судин, що призводить до
порушення каскаду тромбоцитопенія антітромбообразованія. Морфологічну основу хвороби
82
становить генералізований васкуліт з формуванням висипу на шкірних покривах. Хвороба
протікає з високою t, симптомами ураження серцево-судинної і нервової систем.

Імунітет: Нетривалий, клітинно-гуморальний.

Діагностика: Здійснюється за клініко-епідеміологічними даними, підкріплюється

лабораторним дослідженням на специфічні АТ (РСК, РНГА, ІФА).

Лікування: Швидке етіотропне лікування одноразовим прийомом доксицикліну, препаратами

тетрациклінового ряду.

+Профілактика: Ізоляція завошивлених хворих, дезінфекція препаратами, що містять

перметрин. Для специфічної профілактики розроблена жива вакцина з штаму Е, яка
застосовується в комбінації з розчинною АГ рикетсії Провачека (жива комбінована сипнотіфозная
вакцина з штаму), а також інактивована вакцина з розчинної АГ.

Хвороба Брилля

Синоніми: повторний висипний тиф,

рецидивний висипний тиф.

Хвороба Брилля - це гостра циклічна інфекційна хвороба, що представляє собою ендогенний

рецидив епідемічного висипного тифу, який проявляється нерідко через багато років, і що
характеризується спорадично захворювань при відсутності вошивості, джерела інфекції та
очаговости, більш легким, ніж епідемічний висипний тиф, течією, але з типовим
симптомокомплексом . Хвороба названа на честь перших дослідників. Допускається подвійну
назву хвороби: хвороба Брилля і хвороба Брилля - Цинссера.

Етіологія:

Збудником хвороби є рикетсії Провачека, які біологічно, морфологічно і антигенно ідентичні

«класичним» штамів.

Розташовуючись Інтрацелюлярно, такий збудник надійно укритий кліткою від фагоцитозу. З

іншого боку, позбавлений антигенних компонентів, він не вступає в контакт з антитілами і не
інактивується ними. Такі форми рикетсій, ймовірно, можуть періодично надходити в кров і
вражати нові клітини. Тоді при зникненні стримуючого впливу специфічного імунітету і при появі
стресових ситуацій (травми, переохолодження, емоційний стрес і так далі) можливий розвиток і
дозрівання вже перших типових форм, які можуть стати причиною повторного висипного
тифу. Однак концентрація збудника в крові відносно мала.

Епідеміологія :

Як і епідемічний висипний тиф, хвороба Брилля є антропоноз, проте вельми своєрідним, так як
джерелом інфекції є сам хворий, при відсутності завшівлённості.

Захворюваність, як правило, спородіческая. Хвороба реєструється в старших і літніх вікових

групах. Характерно відсутність сезонності, джерела інфекції і осередкових.

У нашій країні реєстрація хвороби ведеться з 1958 року.

Лабораторна діагностика :

83
 Для діагностики висипного тифу можна використовувати різні методи: мікроскопічний,
бактеріологічний, серологічний, аллергологічес-кий.

При роботі з рикетсіями треба враховувати, що вони становлять велику небезпеку, а

культивувати їх технічно складно. Дозволяється працювати з ними тільки в спеціально
обладнаних лабораторіях, що мають високий ступінь захисту, тому на практиці для діагностики
рикетсіозів бактеріологічні методи не використовуються.

Лабораторну діагностику проводять серологічними методами . Широко застосовують РСК з

Риккетсіозних антигенами. В якості основного методу діагностики рекомендується НРІФ (непряма
реакція імунофлюоресценції). У ряді випадків застосовують РА, РНГА, РІФ, ПЛР, ІФА.

Шкірна алергічна проба використовується для визначення імунологічної структури населення в

осередках висипного тифу.

+Для диференціювання від хвороби Брилля сироватку крові хворого обробляють

меркаптоетанолом, що руйнують Jg М, адже вони наявні лише при гострій фазі захворювання.

26. Чума

Чума - гостра інфекційна хвороба, що характеризується важкою інтоксикацією, лихоманкою,

ураженням лімфатичної системи, тенденцією до септицемії.

Чума є природно-осередковою інфекцією, приуроченої до певних географічних зонах, в межах

яких є сприятливі умови для розселення основних носіїв і переносників Y.pestis. У природних
умовах носіями збудника чуми є теплокровні тварини. епідемічну значимість в найбільшій мірі
представляють 5 видів гризунів - бабаки, ховрахи, піщанки, полівки і щури.

Інкубаційний період складає від декількох годин до 6 днів, в середньому - 1-2 дня.

+Механізм зараження - трансмісивний, контактний, аерозольний.

Шляхи і фактори передачі. У природних умовах збудники чуми поширюються серед гризунів
за участю бліх. Блохи інфікуються збудником чуми при харчуванні на хворих гризунах, в крові
яких знаходяться Y.pestis.Вірулентні штами чумного мікроба потрапляють в преджелудок блохи,
де розмножуються і формують блок, що утруднює подальше проходження їжі по шлунково-
кишковому тракту комахи. Такі блохи голодують і при укусі вміст преджелудка, що складається з
чумних бактерій, потрапляє в ранку, забезпечуючи зараження інших гризунів (або
людини). Більшість блокованих бліх відмирає протягом 2-7 днів, але деякі особини, будучи
зараженими, виживають до 180-360 днів і зберігають в шлунково-кишковому тракті збудника
чуми. Розрізняють передачу збудників інфекції через бліх від гризунів людині і від людини до
людини. На території, де протікає епізоотія серед гризунів, людина опиняється під загрозою
нападу інфікованих бліх.

Сприйнятливість і імунітет. Сприйнятливість людини до збудника чуми дуже висока. У

минулому від легеневої форми чуми вимирали цілі населені пункти. Перенесене захворювання
залишає після себе імунітет невисокою напруженості і недостатньої тривалості.

Фактори ризику. Знаходження на території природного вогнища, недостатність гігієнічних

знань і навичок.

Профілактика. Системою профілактичних заходів в природних осередках чуми

передбачаються: 1) епідеміологічна розвідка і спостереження; 2) вакцинація населення за
показаннями; 3) боротьба з гризунами; 4) боротьба з блохами диких і синантропних гризунів; 5)
заходи щодо попередження заносу чуми із зарубіжних країн; 6) санітарно-просвітня робота.
84
 Головною метою епідеміологічної розвідки є швидка оцінка епідемічного стану в осередку на
основі епізоотичного обстеження ензоотичних по чумі території і медичного спостереження за
населенням. Ця робота виконується системою протичумних установ. Ведуться пошуки локальних і
розлитих епізоотій, визначається щільність гризунів - основних носіїв чуми, чисельність
переносників, проводяться бактеріологічне, біологічне і серологічне дослідження польового
матеріалу.

Щеплення проти чуми в даний час доцільно проводити переважно в природних осередках серед
осіб, схильних до небезпеки зараження (пастухи, чабани, геологи). Масова вакцинація
здійснюється тільки за показаннями в разі виникнення гострих епізоотій в околицях населених
пунктів і загрози виникнення вторинних вогнищ чуми серед синантропних гризунів. Застосування
вакцинації для запобігання від спорадичних захворювань чуми в природних осередках як міра
профілактики малоефективна і в даний час не рекомендується.

+Одним з найбільш потужних засобів профілактики чуми в природних осередках є боротьба з

дикими гризунами - носіями збудника хвороби. В даний час цей захід надійно і швидко пригнічує
епізоотії та знижує небезпеку зараження людини.

27. Кліщовий енцефаліт

Кліщовий енцефаліт - вірусна природно-осередкова трансмісивна хвороба з переважним

ураженням ЦНС. Є досить поширеною нейроінфекціею.

Вірус кліщового енцефаліту володіє різним ступенем стійкості до факторів зовнішнього

середовища: при нагріванні до 60 С він гине через 10 хвилин, а при кип'ятінні - через 2
хвилини. Вірус швидко руйнується при ультрафіолетовому опроміненні, дії лізолу і хлорвмісних
препаратів.

Епідеміологія. Основний резервуар збудника і його переносник - іксодові кліщі, які передають
його з покоління в покоління трансовариально. Крім того, резервуаром можуть бути гризуни,
птахи і хижаки (вовки). Хворіють частіше особи у віці від 20 до 40 років. Людина заражається
зазвичай при присмоктування кліщів у лісі або аліментарним шляхом при вживанні інфікованого
молока (частіше козячого). Вірогідність зараження зростає зі збільшенням тривалості
кровососания. Розчавлювання кліщів в процесі їх видалення і занесення вірусів на слизові
оболонки ока або на пошкоджені ділянки також можуть привести до зара-ню в природних і
лабораторних умовах.

Захворюваність кліщовим енцефалітом має сезонний харак-тер, досягаючи максимум в травні-

червні. Другий, менш виражений підйом захворюваності спостерігається в кінці літа-початку
осені, що обумовлено чисельністю та активністю кліщів в природі.

Патогенез. Вхідними воротами інфекції при трансмісивних зараженні служить шкіра, а при
аліментарному - слизова оболонка травного тракту. В організмі вірус поширюється гематогенно,
хоча не виключається периневральний і лімфогенний спосіб поширення інфекції. У патологічний
процес вов-лекала сіра речовина головного і спинного мозку, в особ-ності рухові гейрони
спинного і стовбура головного мозку. Закономірно уражаються м'які оболонки
мозку. Відзначається повно-крові внутрішніх органів, нерідкі крововиливи в серозні оболонки,
слизову оболонку шлунка, дихальних шляхів, кишечника.

Клініка. Інкубаційний період значно варіює, проте, середні терміни коливаються в межах 10
днів. Клініка характеризується загальномозковими синдромами, інтоксикацією. Слід зазначити,
що західний енцефаліт, зустрічається в Білорусі, в цілому протікає більш доброякісно, ніж східний
(Сибір, Далекий Схід). На перше місце при цьому виходять головні болі, блювота,
лихоманка. Характерний зовнішній вигляд хворого: яскрава гіперемія шкіри обличчя, шиї,

85
верхньої третини грудей (гарячкова форма). У місці всмоктування кліща може бути вогнище
запалення. АТ знижується, пульс уповільнюється.

Менінгеальна форма поряд з загальними токсичними ознаками характеризується блювотою,

наявністю менінгеального синдрому: рігодності м'язів потилиці, симптомів Керніга,
Брудзинського, крім того, світлобоязню, підвищеним сприйняттям различ-них
подразників. Менингиальная форма, як і гарячкова, має сприятливий перебіг. Триває 2-3
тижні. Залишкових явищ не буває.

При більш важкому процесі хвороба набуває форму менінгоенцефаліту. У цьому випадку поряд
з менінгеальними симптомами спостерігаються галюцинації, марення, збудження; можуть бути
судоми. Крім того, розвиваються парези черепних нервів, геміпарез. У більш пізньому періоді
можуть виникати напади епілепсії. Виділяють також поліоміелітіческую форму енцефаліту, при
якій поряд з загальними токсичними і менінгеальними синдромами виникають ознаки дифузного
енцефаліту, осередкового енцефаліту і ураження сірої речовини спинного мозку. У хворих
з'являються ранні мляві парези м'язів шиї, тулуба, ко-кінцівках. Хворі не можуть підняти руку,
голову, не можуть СОГ-нуть руку в суглобах. Надалі через 2-3 тижні, в таких випадках
розвивається атрофія уражених м'язів.

Такі важкі форми характерні для східного підвиду, що виникають у Сибіру і на Далекому Сході.

Діагностика. Клінічна діагностика кліщового енцефаліту грунтується на комплексі

епідеміологічних (перебування в лісі, природних вогнищах, в період сезону захворюваності і, що
ще більш важливо, на присмоктування кліща) і клініко-лабораторних даних, які виявлятимуть
характерні синдроми хвороби.

Лабораторним підтвердженням діагнозу є наростання вмісту специфічних антитіл, які

визначаються в реакції нейтралізації, РСК, РПГА.

Вірусологічні методи передбачає виділення вірусу з крові і цереброспінальній рідині хворого (в

перші 5-7 днів хвороби) або головного мозку загиблих людей. У периферичної крові виявляється
лейкоцитоз і підвищення ШОЕ.

Лікування. Лікування хворих на кліщовий енцефаліт проводять в стаціонарі. Призначають

строгий постільний режим. Необхідний ретельний догляд і спостереження. Проводять
профілактику пролежнів, стежать за сечовипусканням і дефекацією. Кращим засобом ліку-ня є
протиенцефалітний гамма-глобулін, який вводять внутрішньом'язово щодня протягом 3-х днів 6-
12 мл, вводять ще рибонуклеазу. Поява другої хвилі лихоманки вимагає повторного введення
препарату. Дуже важливо призначення вітамінів групи В і С. Одночасно проводять
дезінтоксикаційну терапію (реополіглюкін, 5% р-р глюкози, ізотонічний розчин натрію хлориду),
дегідратаційних терапію, при тяжкому перебігу хвороби призначають кортикостероїди,
здійснюють боротьбу з дихальною недостатністю.

Одужання відбувається медленно.Випіска реконвалесцентів із стаціонару проводиться через 2-3

тижні після нормалізації температури і при відсутності менінгеальних симптомів.

При виписці рекомендується раціональне працевлаштування на 4-6 місяців після визволення від
важкого фізичного праці, занять спортом, відряджень. Слід уникати розумового перенапруження.

Диспансерне спостереження здійснюється невропатологом на протязі 1-2 років (до стійкого

ізчезновеніе всіх залишкових явищ).

Профілактика. В осередках кліщового енцефаліту проводиться комплекс заходів щодо захисту

населення від нападу кліщів: застосовують протівоклещевие комбінезони, репеленти (диметил-і-
дибутилфталат), проводять взаімоосмотри під час перебування в лісі, на садових ділянках,
86
розташованих поблизу лісових масивів. У разі виявлення присмокталася кліщів після їх видалення
застосовують специфічний донорський імуноглобулін (дорослим по 3 мл
внутрішньом'язово). Козяче і коров'яче молоко в осередках кліщового енцефаліту має кип'ятити.

Специфічна профілактика проводиться по епідеміологічес-ким показаннями за 1-1,5 місяці до

сезону активності кліщів. Тканинну інактивовану або живу аттенезірованную вакцини вводять по
1 мл під шкіру трикратно з інтервалами від 3 міс. до 1 року з последуюшщей щорічної
ревакцинацією по 1 мл вакцини.

+Велике значення для запобігання внутрібольних заражені-ний має чітке функціонування

центральної стерилізаційної де піддається обробці інструментарій та біксовий матеріал.

28. Лихоманка Марбург (febris marburg)

Лихоманка Марбург (синоніми: хвороба Марбурга, геморагічна лихоманка Меріду; Marburg

disease - англ.) - гостра вірусна хвороба, що характеризується важким перебігом, високою
летальністю, геморагічним синдромом, ураженням печінки, шлунково-кишкового тракту і
центральної нервової системи.

Етіологія. Віруси Марбурга і Ебола подібні по своїй морфології, але відрізняються за

антигенною структурою. Характерний поліморфізм, віріони можуть бути червоподібної,
спиралевидной і округлої форми. Довжина їх коливається від 665 до 1200 нм, діаметр поперечного
перерізу - 70-80 нм. За ультраструктурі і антигенним складом відрізняються від всіх відомих
вірусів. Вірусні частинки містять РНК, липопротеин; присутності гемагглютининов і гемолізинів
не виявлено. Антигенна активність пов'язана з вірусними частками, існування розчинної антигену
не доведене. Віруси виділяються і пасерують на морських свинках і в культурі перещеплюваних
клітин нирки зеленої мавпи (Ve-rd). При пасирування в культурах тканин вірус надає неповний
цитопатичної ефект або зовсім його не викликає. Відноситься до сімейства Filoviridae, роду
Lyssavirus.

Епідеміологія. Перші спалахи захворювання виникли в 1967 році одночасно в рр. Марбурзі і
Франкфурті-на-Майні, один хворий спостерігався в цей час в Югославії. Надалі подібні
захворювання спостерігалися в Судані (район села Меріду, хвороба назвали лихоманкою Меріду),
в Кенії, ПАР. Джерелом інфекції та резервуаром вірусу в природі під час всіх цих спалахів були
африканські зелені мавпи (Ceropithecus aethiops), у яких інфекція може протікати
инаппарантно. Участь інших тварин в природних осередках інфекції, а також шляхи передачі
інфекції мавпам поки не вивчені.

Хвора людина становить небезпеку для оточуючих. Виділення вірусу відбувається з

носоглотковим вмістом, сечею, заразна також кров хворих. Інфікування людей може відбуватися
повітряно-краплинним шляхом, при попаданні вірусу на кон'юнктиви, а також на шкіру (випадкові
уколи голкою або порізи), не виключається можливість статевого шляху передачі інфекції (вірус
виявлявся в насінної рідини). Вірус в організмі перехворів людини може зберігатися до 3 міс.

Патогенез. Воротами інфекції служать пошкоджена шкіра, слизові оболонки (ротова

порожнина, очі). Характерна диссеминация вірусу. Розмноження його може відбуватися в різних
органах і тканинах (печінка, селезінка, легені, кістковий мозок, яєчка і ін.). Вірус тривалий час
виявляється в крові, спермі (до 12 тижнів).

Симптоми і течія. Інкубаційний період 2-16 діб. Клінічні симптоми, тяжкість перебігу та
наслідки при захворюваннях, описаних як лихоманка Марбург і геморагічна лихоманка Меріду,
нічим не відрізняються. Продромальний період відсутня. Хвороба починається гостро з швидким
підвищенням температури тіла до високого рівня, часто з ознобом. З перших днів хвороби
відзначаються ознаки загальної інтоксикації (головний біль, розбитість, м'язові і суглобові болі),

87
через кілька днів приєднуються ураження шлунково-кишкового тракту, геморагічний
синдром; розвивається зневоднення, порушується свідомість.

Діагноз і диференційний діагноз. При розпізнаванні хвороби важливе значення мають

епідеміологічні передумови (перебування в місцевостях з природними вогнищами лихоманки
Марбург, робота з тканинами африканських мавп, контакт з хворими). Характерна клінічна
картина: гострий початок захворювання, важкий перебіг, наявність везикулезно-ерозивних змін
слизової оболонки порожнини рота, геморагічний синдром, висип, пронос, блювота,
зневоднювання, тяжке ураження центральної нервової системи (розлади свідомості,
менінгеальний синдром), характерні зміни периферичної крові. Мають деяке значення відсутність
ефекту від застосування антибіотиків, хіміотерапевтичних і протималярійних препаратів,
негативні результати звичайних бактеріологічних і паразитологічних досліджень.

Специфічні методи лабораторних досліджень дозволяють виявити вірус або антитіла до

нього. Робота з вируссодержащим матеріалом проводиться з дотриманням заходів профілактики
тільки в спеціально обладнаних лабораторіях. При взятті матеріалу для лабораторних досліджень
дотримуються правил упаковки і пересилки, рекомендованих для особливо небезпечних інфекцій
(поміщати в металеві бікси, направляти в лабораторії нарочним). Антитіла в сироватці крові
хворих визначають за допомогою иммунофлюоресцентного методу.

Лікування. Етіотропна терапія не розроблена. Сироватка реконвалесцентов не дає ні

профілактичного, ні терапевтичного ефекту. Ні ефективних противірусних
хіміопрепаратів. Основне значення має патогенетична терапія.

Прогноз завжди серйозний. Загальна смертність складає 25%, смерть настає зазвичай на 8-16-й
день хвороби.

Профілактика та заходи в осередку. Хворі на пропасницю Марбург підлягають обов'язковій

госпіталізації і суворої ізоляції в окремому боксі. Дотримуються всі запобіжні заходи.

Лихоманка Ебола - гостра вірусна висококонтагіозна хвороба, характеризується важким

перебігом, високою летальністю і розвитком геморагічного синдрому.

Етіологія. У 1976 р в Південному Судані і Північному Заїрі спалахнула епідемія геморагічної

лихоманки. У Судані захворіло близько 300 осіб (померло 151), в Заїрі захворіло 237, з яких
померло 211 осіб. Було виділено вірус в місцевості біля річки Ебола в Заїрі, звідси назва -
лихоманка Ебола. За своїми морфологічними властивостями вірус Ебола не відрізняється від
вірусу Марбург, але відрізняється від нього в антигенному відношенні. Відноситься також до
сімейства рабдовірусів, роду Лісса-вірусів.

Епідеміологія. Резервуаром вірусу в природі вважаються гризуни, що живуть біля житла

людини. Хвора людина становить небезпеку для оточуючих. Були відзначені випадки вторинного і
третинного поширення інфекції, в основному серед персоналу госпіталю. Вірус виділяється від
хворих близько 3 тижнів. Можлива передача інфекції через недостатньо простерилізовані голки та
інші інструменти.

Патогенез. Воротами інфекції є слизові оболонки респіраторного тракту і мікротравми

шкіри. На місці воріт інфекції видимих змін не розвивається. Характерна швидка генералізація
інфекції з розвитком загальної інтоксикації і тромбогеморрагического синдрому. При обстеженні
населення в ендемічних районах у 7% виявлені антитіла до вірусу Ебола, що дозволяє припустити
можливість легкого і навіть безсимптомного перебігу інфекції, які залишаються виявленими.

Симптоми і течія. Інкубаційний період триває від 4 до 6 днів. У клінічній симптоматиці

лихоманка Ебола подібна до лихоманкою Марбург. Різна тяжкість хвороби і частота летальних
випадків при епідемічних спалахах в різних регіонах пов'язана з біологічними і антигенними
88
відмінностями виділених штамів вірусу. Захворювання починається гостро, хворих турбує
сильний головний біль, болі в м'язах, пронос, болі в животі.

Діагноз і диференційний діагноз. Розпізнавання грунтується на епідеміологічних передумови

(перебування в ендемічної місцевості, контакти з хворими та ін.) І характерною клінічної
симптоматики. Специфічні лабораторні дослідження допускаються лише в спеціально
обладнаних лабораторіях.

29. Лихоманка Ласса (febris lassa)

Лихоманка Ласса - гостра вірусна хвороба з групи зоонозів . Характеризується важким

перебігом, високою летальністю, тромбогеморрагіческій синдромом, виразковим стоматитом,
ураженням органів дихання, нирок, центральної нервової системи, міокардитом.

Етіологія. Збудник відноситься до аренавірус, сімейство Arenaviriclae , рід Arenavirus. Має

антигенну спорідненість з іншими аренавірусами (вірусом лімфоцитарного хоріоменінгіту,
збудниками геморагічних лихоманок Південної Америки - вірусами Такарібе, Хунін, Мачупо і
ін.). Віріон сферичної форми, діаметр 70-150 нм, має ліпідну оболонку, на якій розташовані
ворсинки нерідко булавовидний форми довжиною близько 10 нм, містить РНК. Вірус добре
розмножується в перещеплюваної культурі клітин нирки зеленої мавпи, на яких через 4-5 днів
виявляється цитопатичної ефект. Патогенних для білих мишей, морських свинок, деяких видів
мавп. При внутрішньомозковому зараженні 25-30-денних мишей відзначається загибель їх на 5-6-е
добу. Збудник лихоманки Ласса відноситься до числа найбільш небезпечних для людини вірусів,
робота з ним вимагає дотримання найсуворіших заходів безпеки. Вірус тривалий час стійкий у
зовнішньому середовищі.

Епідеміологія. У 1969 р в місті Ласса (Нігерія) серед місіонерів виникло висококонтагіозна

вірусне захворювання. Надалі спалаху цієї хвороби спостерігалися в Сьєрра-Леоне та
Ліберії. Існування осередків інфекції серологічно доведено і в інших країнах Африки (Берег
Слонової Кістки, Гвінея, Малі, Мозамбік, Сенегал та ін.). Летальність досягала 36-67%. Резервуар
інфекції - многососковость щур (Mastomys natalensis), широко поширена в Західній
Африці. Характерна тривала персистенція вірусу в інфікованих тварин; він виділяється з сечею,
слиною, виявлений в секреті респіраторного трактату. Зберігається в висохлих виділених.

Зараження людини може відбуватися аліментарним і повітряно-пиловим шляхом. Хвора

людина представляє велику небезпеку для оточуючих. Вірус виявлений у крові, в виділеннях (кал,
блювотні маси, сеча), а також в крапельках слини. Зараження може відбуватися повітряно-
краплинним шляхом, а також при попаданні на шкіру крові або виділень хворого; вірус проникає
через мікротравми шкіри. Так інфікуються медичні працівники, які доглядають за хворими, і
працівники лабораторій при дослідженні матеріалів від хворих. Виділення вірусу хворими може
тривати до 1 міс і більше. Не виключається можливість трансмісивною передачі. Сезонність
відсутня. Можливі завезення лихоманки Ласса в інші країни (при переїзді з вогнища інфекції під
час інкубаційного періоду) і розвиток там спалаху за рахунок контактної передачі інфекції.

Патогенез. Ареновіруси лихоманки Ласса можуть проникати в організм різними шляхами: через
слизові оболонки респіраторного тракту і органів травлення, через мікротравми шкіри при
контакті з інфікованим матеріалом. Виразних змін в області воріт інфекції не
відзначається. Характерна особливість лихоманки Ласса - генералізація інфекції з гематогенной
диссеминацией вірусу і ураженням багатьох органів і систем. Повторних захворювань
лихоманкою Ласса не спостерігається. Даних про тривалість імунітету немає.

Симптоми і течія. Інкубаційний період триває 3-17 днів. Продромальних симптомів

немає. Захворювання починається щодо поступово. З кожним днем наростає вираженість
лихоманки і симптомів загальної інтоксикації. У перші дні хворі відзначають загальну слабкість,

89
розбитість, загальне нездужання, помірні м'язові і головні болі. Температура тіла наростає і через
3-5 днів досягає 39-40 ° С. Лихоманка може тривати 2-3 тижнів.

Діагноз і диференційний діагноз. Небезпечний характер хвороби і необхідність організації і

проведення строгих профілактичних заходів роблять особливо важливою ранню клінічну
діагностику, так як результати специфічних методів досліджень можна отримати лише в більш
пізні терміни.

Діагноз підтверджується серологічно при наростанні титрів антитіл до вірусу Ласса в 4 рази і
більше. Використовують метод непрямої флюоресценції антитіл або виявляють специфічні
антитіла до вірусу Ласса (IgM). Діагноз лихоманки Ласса малоймовірний, якщо до 14-го дня
хвороби антитіла класу IgM відсутні. Виділення вірусу лихоманки Ласса допустимо лише в
лабораторіях, що мають спеціальне захисне обладнання. Необхідно суворо дотримуватись заходів
захисту при роботі з віруссодержашімі матеріалами (кров, сеча та ін.). Вірус можна виділити з
патолргоанатоміческого матеріалу (печінка, селезінка, нирки, серце).

Лікування. Всі хворі підлягають госпіталізації і суворої ізоляції. Для специфічної терапії можна
ввести 250-500 мл сироватки або плазми перехворіли лихоманкою Ласса, взятої не раніше 2
місяців після одужання.

Прогноз для життя серйозний. Хвороба протікає дуже важко, летальність 36-67%. Якщо хворий
не гине в гострий період, всі прояви хвороби поступово стихають, настає повне одужання без
резидуальних явищ.

Профілактика та заходи в осередку. Лихоманка Ласса відноситься до особливо небезпечних

вірусних хвороб. Необхідно суворе проведення профілактичних заходів з урахуванням повітряно-
крапельного і контактного шляху передачі. Хворого ізолюють в бокс, а при можливості в
спеціальні пластикові або скляно-металеві кабіни з автономним життєзабезпеченням. Персонал
повинен працювати в захисному одязі. Для хворого виділяють індивідуальні інструменти і
посуд. Ізоляція триває не менше 30 днів з початку захворювання, за які контактували
спостереження триває 17 днів. Проводиться заключна дезінфекція.

30. Лайм бореліоз

1. Етіологічний фактор: грамнегативні спірохети роду Borrelia, які переносяться кліщами;

у Європі найчастіше B. garinii, B. afzelii, рідше B. burgdorferi. Спірохети після проникнення
у шкіру поширюються місцево та викликають ранні зміни на шкірі (повзуча еритема [мігруюча]);
протягом кількох днів або тижнів гемато- та лімфогенним шляхом досягають багатьох органів.

2. Резервуар та шлях передачі: дикі тварини; інфікування внаслідок укусу інфікованого кліща.
Не підтверджено можливості передачі інфекції шляхом переливання препаратів крові або під час
статевого контакту.

3. Епідеміологія: в основному пн.-сх. Райони США, Центральна Європа, Скандинавія

та ендемічні області Росії, в Україні район Закарпаття, АР Крим.

4. Фактори ризику: перебування в осередках кліщів на ендемічних просторах, довгий контакт

кліща зі шкірою (>48 год), стимулювання кліща (напр. витискання, змащування бензином або
жиром, припалювання).

5. Інкубаційний період та період заразливості: інкубаційний період — рання стадія обмежена

до 3–30 днів (інколи до 3 міс.); хворий не заразний для контактних осіб.

ПРОФІЛАКТИКА
90
 Специфічні методи
1. Вакцинація — відсутня.

2. Постекспозиційна профілактика у вигляді одноразової дози доксицикліну (200 мг п/о)

є обґрунтованою тільки у випадку множинних укусів кліщів у дорослої особи, яка перебуває
в ендемічному щодо бореліозу районі, а є мешканцем іншого району. Ефективність такої тактики
у дітей досі не підтверджена.

Неспецифічні методи
1. Щільне закривання шкіри під час перебування у лісостепових районах — довгий рукав, довгі
штани, високі шкарпетки, натягнуті на штанки, шапка з козирком або капелюх, світлий одяг
(легше помітити кліщів), взуття з вищою холявою.

2. Репеленти (засоби, що відлякують кліщів, найкраще ДЕТА-вмісні, розпилювати на одяг

та відкриту шкіру, крім обличчя) або перметрин (вбиває кліщів при контакті, розпилювати тільки
на одяг).

3. Детальний огляд усієї шкіри після кожного повернення з району лісостепу (особливо
пахвові западини, пахвинні складки, за вушними раковинами, складки шкіри).

4. Якнайшвидше механічне видалення кліща — спеціальним гачком, петлею або вузькими

щипцями.
Якщо у шкірі залишиться головна частина кліща (не підвищує ризику інфікування) — тільки
дезінфекція.
Кліща не можна викручувати, видряпувати, витискати, припалювати, змазувати жирними
речовинами, алкоголем або бензином, оскільки це збільшує кількість блювотних мас та слини
кліща, що виділяються у кров, та ризик інфікування.
Рану промийте антисептиком, руки вимийте водою з милом.
Після видалення кліща навчіть пацієнта, як діагностувати симптоми хвороби,
та порекомендуйте спостереження за місцем укусу протягом 30 днів, з метою виявлення появи
мігруючої еритеми.
5. Захист домашніх тварин (собаки, коти), які можуть занести кліщів до житла — репеленти
для тварин, огляд шкіри тварин та механічне видалення кліщів.

31. Туберкульоз

Це хронічний бактерійний антропоноз з хвилеподібним перебігом, що характеризується

переважним ураженням легень, інтоксикацією й алергізацією організму.

Етіологія. Найчастіше (до 95 % випадків) патогенними для людини є Мycobacterium

tuberculosis (людський тип) і M. bovis (бичачий тип). Це тонкі дещо вигнуті палички, що погано
піддаються фарбуванню основними барвниками. На живильних середовищах мікобактерії ростуть
повільно (від 3 тижнів до 3 міс.). В організмі хворого вони можуть трансформуватися в L-форми і
наддрібні варіанти, які зберігають вірулентність і здатність переходити у типові бактерійні форми.

Для збудників туберкульозу характерна висока стійкість у довкіллі. Наприклад, у харкотинні

хворого вони зберігають життєздатність від 2 до 10 міс., у жирних харчових продуктах (олія,
масло, сир) – 8-10 міс., у ґрунті – протягом 1-2 років, у гної – ще довше. Добре переносять
висушування. При температурі 70 С зберігаються 30 хв при 100 С – 5 хв. Стійкі до низьких
температур: при -20 °С зберігають життєздатність протягом 7 років. Швидко (через 3-5 хв) гинуть
під дією сонячних і ультрафіолетових променів. З дезінфекційних засобів найефективніші
хлорвмісні препарати. Значну епідеміологічну роль має властивість мікобактерій туберкульозу
виробляти стійкість до протитуберкульозних препаратів.

91
 Джерело збудника. Основним джерелом є хворі на легеневі форми туберкульозу, які виділяють
мікобактерії під час кашлю з харкотинням. Період заразності хворого на відкриту форму
туберкульозу може тривати роками. Встановлено, що протягом року один невиявлений хворий, що
виділяє бактерії, може заразити у середньому 10-12 людей і навіть спричинити мікроепідемію.

Масивність виділення збудників залежить від активності туберкульозного процесу. Під час
захворювання інтенсивність виділення може змінюватися: при сприятливому перебігу (в
результаті лікування) зменшується аж до припинення, і навпаки. Хворі на туберкульоз кишок і
сечостатевих органів менш небезпечні.

Крім людини, джерелами мікобактерій можуть бути велика рогата худоба, кози, свині, що
виділяють збудників із сечею і калом. І хоча їхня епідеміологічна роль другорядна, корови при
туберкульозі вимені створюють серйозну небезпеку, позаяк виділяють мікобактерії разом з
молоком. В рідкісних випадках джерелом можуть бути домашні птахи, у яких мікобактерії
виявляються у м’ясі та яйцях.

Механізм і шляхи передачі. Збудник туберкульозу найчастіше передається за допомогою

краплинного механізму. Мікобактерії потрапляють у довкілля з крапельками слизу і харкотиння
хворого, що викидаються під час кашлю, харкання, голосної розмови тощо. Дрібні крапельки
можуть утримуватись у повітрі до 1 год, більші – швидко осідають на різних поверхнях,
висихають і далі з пилом знову потрапляють у повітря й дихальні шляхи інших людей. Зараження
найчастіше відбувається у помешканні хворого.

Можлива аліментарна передача інфекції через молоко і молочні продукти від хворих на
туберкульоз корів. Молоко забруднюється мікобактеріями не лише від тварин, але й іноді хворою
людиною.

Крім цього, збудники часто виявляються на посуді, білизні, книгах. Це створює передумови для
побутової передачі інфекції, хоча такий шлях рідкісний. Трапляється внутрішньоутробне
зараження плоду.

Прояви епідемічного процесу. У світі нараховується понад 2 млрд. осіб, інфікованих

мікобактеріями туберкульозу, але лише 5-10 % з них захворює на туберкульоз. Характерна риса
туберкульозу – залежність захворюваності від соціальних й економічних умов життя населення.
Під час соціальних лих (війни, голод, економічний занепад) спостерігається ріст захворюваності
на туберкульоз і смертності від нього. Частіше хворіють бідняки, бездомні, мігранти, ув’язнені,
наркомани, курці тощо.

Сприйнятливість людей до цієї недуги всезагальна, однак суттєво залежить від віку та
індивідуальних особливостей організму. Особливо сприйнятливими є діти віком до 3 років, а
також люди похилого і старечого віку. Чоловіки хворіють частіше, ніж жінки. Дуже сприйнятливі
до туберкульозу хворі на алкоголізм, діабет, СНІД, хронічні неспецифічні захворювання дихальної
системи.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку туберкульозу слід

виявити інфікованих осіб у сімейному чи іншому оточенні шляхом постановки туберкулінових
проб. Позитивно реагуючих необхідно обстежити рентгенологічно і бактеріологічно.

Лабораторна діагностика туберкульозу як хвороби ґрунтується на бактеріоскопічному,

бактеріологічному і біологічному дослідженні харкотиння, гнійних виділень та іншого матеріалу
від хворого. Посіви роблять на спеціальних живильних середовищах, вирощування триває до 3
міс. Ставлять біологічну пробу на гвінейських свинках. Туберкулінова внутрішньошкірна проба
Манту має допоміжне значення.

92
 Санітарно-епідеміологічна характеристика осередку туберкульозної інфекції визначається за
масивністю бактеріовиділення від хворого, скупченістю людей та іншими побутовими умовами,
наявністю вагітних і дітей, рівнем санітарної освіченості хворого та його оточення. План заходів,
спрямованих на оздоровлення осередку і його ліквідацію, складають спільно фтизіатр і
епідеміолог.

Протиепідемічні заходи, спрямовані на нейтралізацію джерела збудника, такі:

• виявлення, госпіталізація і лікування хворих на активні форми туберкульозу;

• недопущення хворих на активні форми туберкульозу до роботи у дитячих закладах, на
підприємствах харчової промисловості, громадського харчування, у тваринницьких комплексах;
• проведення амбулаторним хворим контрольованої хіміотерапії.

План оздоровлення осередку включає:

• проведення поточної та заключної дезінфекції: знезараження виділень хворого, посуду,

залишків їжі, вологе прибирання, ультрафіолетове опромінення кімнати, обробка 0,5 %
активованим розчином хлораміну;
• санітарно-гігієнічне виховання хворого і членів його сім’ї, поліпшення житлових умов
тощо.

Важливе значення належить заходам впливу на третю ланку епідемічного процесу. Це:

• обстеження контактних осіб і організація їх хіміопрофілактики;

• тимчасова ізоляція дітей, які перебувають в осередку;
• вакцинація і ревакцинація неінфікованих контактних осіб віком до 30 років.

Роботу медичної мережі очолює протитуберкульозний диспансер, пов’язаний у своїй діяльності

з територіальною санітарно-епідеміологічною станцією, на яку покладається функція контролю.
Основні завдання протитуберкульозного диспансеру такі: раннє виявлення хворих людей, їх облік
і лікування; встановлення осіб з підвищеним ризиком інфікування та спостереження за ними;
методичне керування щепленням; санітарно-освітня робота. Боротьба із зоонозним туберкульозом
ведеться спільно медичною і ветеринарною службами, які зобов’язані інформувати одна одну про
динаміку захворюваності та узгоджувати протиепідемічні й протиепізоотичні заходи.

Аби запобігти цій хворобі, необхідно здійснювати комплекс соціальних, санітарно-гігієнічних і

медичних заходів, спрямованих на виявлення і нейтралізацію джерела мікобактерій, усунення
факторів, що сприяють розповсюдженню інфекції та формуванню сприйнятливих до неї осіб,
створення імунного прошарку населення.

Виявляють хворих на туберкульоз медичні працівники дільниць і дитячих закладів за

клінічними даними. Особливу увагу звертають на осіб, котрі часто й тривало хворіють.

Важлива роль у виявленні хворих на туберкульоз належить масовій флюорографії, яка вперше
проводиться 15-річним дітям. Обов’язковому обстеженню підлягають школярі перед закінченням
середньої школи при оформленні медичної довідки для вступу до вищого чи середнього
спеціального навчального закладу, призовники, а також породіллі до виписування їх з пологового
будинку. В Україні суцільне обстеження на туберкульоз проводиться людям, починаючи з 15-
річного віку, один раз у 3 роки.

Один раз у рік профілактичну флюорографію здійснюють: 1) особам з підвищеним ризиком

захворювання на туберкульоз (ті, що перенесли його раніше, хворі на цукровий діабет, виразкову
хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, з психічними захворюваннями, алкоголізмом і
наркоманією, після променевої терапії чи тривалого лікування кортикостероїдами); 2)
декретованим контингентам (працівники харчової промисловості, водопровідної мережі,
93
молочних кухонь, молочно-тваринницьких ферм, птахофабрик, зайняті виготовленням продуктів
харчування, їх зберіганням, транспортуванням і продажем; працівники дошкільних закладів, а
також дитячих відділень лікарень і пологових будинків, котрі безпосередньо пов’язані з
обслуговуванням і харчуванням малюків; вихователі чи технічний персонал лікувальних,
виховних закладів для дітей і підлітків; педагоги; працівники лікувально-профілактичних і
санітарно-гігієнічних установ, аптек, фармацевтичних фабрик, гуртожитків, готелів, спортивних
споруд, бібліотек); 3) підліткам в період навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних
закладах за професіями, що належать до декретованих, а також мешканцям гуртожитків.

Для виявлення туберкульозу в дітей віком до 14 років проводять пробу Манту. Вона ставиться
за допомогою розчину туберкуліну (фільтрат знешкодженої культури мікобактерій туберкульозу),
що містить 2 міжнародні туберкулінові одиниці (ТО). 0,1 мл препарату вводять внутрішньошкірно
у внутрішню поверхню передпліччя (у парні роки – правого, у непарні – лівого). Результат проби
оцінюють через 72 год. Вона вважається позитивною, якщо діаметр папули 5 мм і більше,
сумнівною – при меншому діаметрі. Зона гіперемії не враховується. Цю пробу ставлять усім
щепленим проти туберкульозу дітям з 12-місячного віку систематично 1 раз на рік незалежно від
попереднього результату. Дітям, нещепленим у період новонародження за медичними
протипоказаннями, проба Манту проводиться двічі на рік, починаючи з 6-місячного віку аж до
вакцинації проти туберкульозу. Дітей з «віражем» (поява вперше в житті позитивних проб або
збільшення діаметра папули при повторному дослідженні більше ніж на 6 мм) ретельно
обстежують клінічно і рентгенологічно.

Результати проби Манту у дітей та підлітків, які відвідують дитячі заклади, фіксуються в карті
профілактичних щеплень (форма № 063/о) та в медичній карті дитини (форма № 026/о), а
неорганізованих дітей – в обліковій формі № 063/о та в історії розвитку дитини (форма № 112/о).
При цьому зазначають: а) установу, яка випустила стандартний туберкулін, його серію,
контрольний номер і термін його придатності; б) дату здійснення проби; в) на правій чи лівій руці
вона проводилася; г) результат у мм.

У профілактиці туберкульозу істотне місце належить також санітарно-гігієнічним заходам. До

них належить забезпечення населення упорядженим житлом, усунення негативних факторів на
промислових підприємствах, професійних шкідливостей, озеленення населених пунктів,
утримання у належному санітарному стані дитячих закладів, харчоблоків, громадських об’єктів,
вироблення у населення навичок особистої гігієни в побуті, на виробництві, боротьба зі
шкідливими звичками, фізична культура, спорт. Важливе значення має масова санітарно-
роз’яснювальна робота серед населення.

Специфічна профілактика. Провідна роль у профілактиці належить активній імунізації проти

туберкульозу. Для цього застосовують суху вакцину БЦЖ (БЦЖ – українська транскрипція
перших букв французьких слів Bacilla Calmette-Guerin – прізвища вчених, які вперше одержали
вакцинний штам мікобактерій туберкульозу бичачого типу).

Безпосередньо перед використанням вакцину розводять стерильним ізотонічним розчином

хлориду натрію, який додаються до вакцини БЦЖ в ампулах. Одна щепна доза (0,05 мг) міститься
в 0,1 мл розведеної вакцини.

Первинна вакцинація здійснюється внутрішньошкірно у пологовому будинку на 3-5-й день

життя дитини. У разі правильного виконання вакцинації на шкірі утворюється папула білого
кольору, що зникає через 15-20 хв, а через 3-4 тижні на місці введення вакцини розвивається
інфільтрат діаметром 5-10 мм або пустула з невеликим вузликом у центрі, а далі – кірочка. Через
декілька місяців утворюється поверхневий шкірний рубець діаметром 2-10 мм. Якщо вакцинацію
виконано неправильно, виникають лімфаденіт, підшкірні холодні абсцеси чи виразки, келоїдні
рубці. Спостереження за вакцинованими і ревакцинованими дітьми проводять лікарі та медичні
сестри загальної лікувальної мережі, які через 1, 3 і 12 міс. після процедури повинні перевірити
вакцинальну реакцію з реєстрацією розміру і характеру місцевої реакції (папула, пустула з
94
утворенням кірочки, рубчик, пігментація та ін.). Ці відомості повинні реєструватися у дітей та
підлітків, які відвідують дитячі заклади, в карті профілактичних щеплень (форма № 063/о) і
медичній карті дитини (форма № 026/о); у неорганізованих дітей – в карті профілактичних
щеплень і в історії розвитку дитини (форма № 112/о); у дорослих – в індивідуальній картці
амбулаторного хворого та в журналі обліку профілактичних щеплень (форма № 064/о).

Для щеплення недоношених дітей або тих, що мають медичні протипоказання, застосовують
вакцину БЦЖ-М, що містить вдвічі менше мікробних клітин.

Імунітет виникає на 6-8-му тижні після вакцинації і залишається максимальним протягом 1-2
років, після чого слабшає, але зберігає достатню напруженість до 5-7 років.

Ревакцинацію БЦЖ здійснюють у віці 7 і 14 років тим дітям і підліткам, які не інфіковані
туберкульозом. Відбір на ревакцинацію здійснюють після масової туберкулінодіагностики.
Ревакцинують усіх клінічно здорових дітей і підлітків, котрі реагують негативно на пробу Манту.

+Контактним з бактеріовиділювачами, дітям і підліткам з віражем туберкулінових проб, особам

із залишковими специфічними змінами чи гіперергічними реакціями на туберкулін потрібно
проводити специфічну хіміопрофілактику. З цією метою використовують ізоніазид у добовій дозі
8-10 мг/кг на добу протягом 2-3 міс. (2 курси на рік). Тривалість хіміопрофілактики для
контактуючих встановлюють індивідуально.

32. Протиепідемічні заходи при надзвичайних станах.

ЗАХОДИ У ВІЙСЬКАХ ДЛЯ ЗАПОБІГАННЯ ЗАНЕСЕННЮ ТА ВИНЕСЕННЮ ІНФЕКЦІЙНИХ
ХВОРОБ
Заходи для запобігання занесенню інфекційних хвороб у війська. Як правило, виділяють три
протиепідемічні бар’єри, основна мета яких - виявлення інфекційних хворих серед особового складу
частин, що просуваються з внутрішнього району країни до діючої армії, та недопущення занесення
інфекційних хвороб у війська.
Перший протиепідемічний бар’єр полягає в заходах, здійснюваних медичними працівниками
на пунктах формування частин і в запасних частинах внутрішнього району. Це – медичні огляди з
метою виявлення інфекційних хворих, яких необхідно ізолювати, а потім госпіталізувати. Крім того,
проводять санітарну обробку, роблять планові щеплення, а в разі потреби – ще й щеплення за
епідемічними показаннями.
Другий протиепідемічний бар’єр – здійснення заходів медичними працівниками, що
супроводжують військові ешелони, медпрацівниками дорожньо-комендантських бригад, СКП і
формуваннями Міністерства шляхів сполучення на залізницях внутрішнього району.
Третій протиепідемічний бар’єр є комплексом заходів, що проводяться медичною службою
запасних частин. Виявляють інфекційних хворих, ізолюють, потім госпіталізують до інфекційного
стаціонару шпитальної бази. Продовжується планова імунізація, а якщо необхідно, то й
епідемічними показаннями.
Заходи для запобігання винесенню інфекційних хвороб з військ. Усі заходи можна поділити на
5 груп:
1 Епідеміологічне обстеження осередків інфекційних хвороб й епідеміологічний аналіз.
2 Лікувально-евакуаційне забезпечення інфекційних хворих.
3 Протиепідемічний режим на етапах медичної евакуації.
4 Протиепідемічні заходи серед військовополонених.
5 Протиепідемічні бар’єри на шляхах евакуації.

95
 Важливим розділом у роботі лабораторії є проведення звичайних гігієнічних, бактеріологічних і
токсикологічних досліджень, індикація бактеріальних засобів, взятих з об'єктів зовнішнього середо-
вища. Індикацію бактеріальних засобів, як правило, здійснюють за скороченою схемою — на чуму,
холеру, сибірку і ботулізм. Матеріал, який доставляють у лабораторію, ділять на дві частини, одну
з яких відправляють у лабораторію територіального СЕЗ для індикації за розширеною схемою. У
складі лабораторії, окрім лікарів-спеціалістів, працюють також лаборанти, санітарні інструктори
(дезінфектор та дозиметрист), оператор ПЕОМ, санітар і водії, у тому числі водій-електрик. Для
СЕЛ виділяють необхідні приміщення із спеціальним обладнанням, забезпечують її санітарним і
спеціалізованим транспортом та засобами зв'язку (лабораторія медична військова типу ВМЛ,
дезінфекційно-душова установка типу ДДА-2 (мал. 1), спеціальні та вантажні автомобілі тощо).

96