Особливості естетизму письменника

1) перебільшує творчу грань мистецтва, заперечує відбиття мистецтва у дійсності;

2) підкреслює, що мистецтво не залежне від життя і вище за нього; бачить завдання
мистецтва не в копіюванні дійсності, а в створенні для нього ідеальних зв’язків;
3) відводить найвище місце красі;
4) стає переконаним, що мистецтво байдуже до морального і аморального: виховання
добра не є його завданням;
5) заперечує будь-які соціальні та моральні цінності, що лежали в основі теорії мистецтва;
6) митець – творець прекрасного;
7) він не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безпечні істини;
8) митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до
непрощенної манірності стилю;
9) найвищим критерієм для твору мистецтва є досконалість його форм. Ті, що в
прекрасному вбачають бридке, – люди зіпсовані. Це вада;
10) ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, – люди культурні. На них є надія.
Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне – Красу.

"Естетські крайності Уайльда, безсумнівно, впадають в око, але очевидний і

непримиренний протест, заснований на твердій позиції художника, що враховує історію
мистецтва, умови його розвитку й реальний стан. Позиція Оскара Уайльда очевидна: він
проти приземленості, "наслідування правді", міщанських прописів і порожньої риторики.
Словом, проти всього того, що, претендуючи на місце в мистецтві, мистецтвом не є. Ця
особливість позиції й поглядів Уайльда знайшла вираження в його казках і романі.
В англійській літературі кінця XIX століття ім'я Уайльда в першу чергу пов'язане з рухом
естетизму, концепція якого у творчості письменника сформувалася під впливом Рескина й
Пейтера. Для Уайльда естетизм став бунтом проти викторіанскої моралі з її підміною
поганого гарним і навпаки. Ритуалізація повсякденного ставала формою організації
реальності за законами краси. Естетська поза була покликана образити загальноприйняті
смаки й умовності, у цьому виражався своєрідний протест проти засилля практичності й
абсолютизації здорового глузду.
Витоки естетизму, що утверджувався на межі XIX-XX ст., беруть початок у
«Братстві прерафаелітів», яке за свій ідеал обрало культуру, сповнену краси й гармонії,
вільну від усталених норм та авторитетів. Англійський письменник О. Уайльд певний час
відвідував збори товариства, спілкувався з Д. Ґ. Россетті, М. А. Суїнберном та іншими
прерафаелітами, котрі мріяли відкрити нове бачення краси, що трансформувало б
усталені смаки старої Англії.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТЕОРІЇ ЕСТЕТИЗМУ О. УАЙЛЬДА

1. Краса — головний критерій оцінки світу та мета мистецтва.

2. Краса непідвладна земним законам суспільства, вона має божественну природу та здатна
пробудити душу людини, надати сенс її існуванню.

3. Замилування прекрасним, захоплення естетично досконалим.

4. Естетична увага до почуттів і вражень людини.

5. Краса вище за все, навіть за істину й мораль.

6. Краса — смисл і гармонія, а також засіб духовного перетворення світу.

7. Велич і вічність мистецтва як вираження прекрасного.

8. Мистецтво творення краси повинне виявлятися в усіх проявах діяльності художника

(образах, стильовій манері, мові тощо).
О. Уайльд та його послідовники висунули до мистецтва вимогу — відтворювати життя за
законами краси, а не копіювання. Мистецтво покликане створити новий світ, що не
повторює реальний, а який вигадує митець. Це положення естетизму було спрямоване
проти реалістичної літератури й відкривало нові перспективи для художників.
Найбільш суперечливими положеннями естетизму О. Уайльда були принципи
заперечення моральності й ідейності мистецтва. На переконання письменника, мистецтво
байдуже до морального та неморального, воно вище за життя й «може мати мораль за
прислужницю, але саме ніколи не стане її слугою», бо принципи мистецтва вічні, а
принципи моралі змінюються з плином часу.
Слідом за О. Уайльдом англійські естети виступали проти засад суспільства, суворої
ідеології вікторіанської Англії, піддавали різкій критиці матеріалізм і реалістичну
естетику як його породження, зневажливо оцінювали класиків реалізму, уважаючи їхній
метод «неґрунтовним».
Особливість естетизму полягала в тому, що він, перебуваючи поза межами суспільної
моралі, діяв лише у сфері мистецтва, де «дозволене» і «недозволене» диктувалося волею
митця та підлягало суду тільки естетичних законів. Естетизм виявив переваги художньої
уяви й майстерності художника перед копіюванням життя. Творчі здобутки митців цього
напряму мали значний вплив на розвиток мистецтва XX ст., зокрема на творчість поетів-
символістів.
Зрозуміло, моралізм Уайльда не так прямолінійний, однак моральна сторона роману,
відіграє важливу роль - будь-яка надмірність, як у тому що людина сприймає, так і в тому,
від чого вона відмовляється, несе в собі покарання.

В самому сюжеті роману закладена головна ідея естетизму про безумовну перевагу
мистецтва над реальним життям, як приклад, остання сцена, коли Доріан намагався вбити
своє зображення на портреті. А це в свою чергу доводить, що філософія насолоди не може
заповнити духовний світ людини.

Головний герой деградує морально, його внутрішній світ повністю протилежний його
зовнішності. Доріан обирає марнославний спосіб життя, заради свого задоволення.
Виправдовується важким дитинством, суворим вихованням, аніж протистоїть труднощам
та спокусам.
Отже, на основі дослідження можно зробити висновок - естетизм наявний у романі
О.Уайльда «Портрет Доріана Грея».
Оскар Уайльд впевнений - існує щось заховане в самій красі та мистецтві, що вказує не
тільки на шлях насолоди, але також може призвести до страждань внаслідок зіткнення з
недосконалим реальним світом, який люди створили для себе.
А це означає, що мистецтво диктувалося волею митця і підлягало тільки суду естетичних
законів. На думку Уайльда, мистецтво, не виражає нічого, крім самого себе, існує
самостійно і розвивається за своїми законами.
Мистецтво не є породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно вище від життя.
Саме ці погляди письменник і висвітлив у романі «Портрет Доріана Грея».
Передмова до роману складається з 25 афоризмів, які декларують естетичну програму
автора. У парадоксальному вигляді повторюються основні положення естетизму: «Митець
– творець прекрасного», «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво»,
«Обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне – Красу». Не обминув
письменник і питання моральності мистецтва, роз’єднавши ці поняття як несумісні:
«Етичні уподобання митця призводять до манерності стилю», «Розбещеність і чесноти для
митця – матеріал мистецтва». Проте життя головного героя демонструє небезпечність
штучного роз’єднання етичних і естетичних принципів.

У передмові до роману “Портрет Доріана Грея” письменник проголошу культ чистої

краси і обгрунтовує ідею “мистецтва заради мистецтва”. Однак сюжет роману доводить
інше: справжнє мистецтво неспроможне існувати у відриві від реального життя, адже воно
існує для людей, для того, щоб довести, що краса – це не головне у житті, хоча її треба
цінити і поважати.
Про що ж роман? Перш за все про те, який зв’язок між життям і мистецтвом і що таке
краса. Письменник намагається створити атмосферу прекрасного, відчуття краси через
саму манеру висловлюватися. Він постійно вражає читача, вивертаючи сталі уявлення й
поняття. Кожен із героїв - втілення якогось боку мистецтва, прекрасного. Безіл - втілення
служіння мистецтву, лорд Генрі - втілення філософії насолоди, а Доріан - людина, яка
вирішила зробити своє життя прекрасним, як саме мистецтво. Але парадокс у тому, що,
декларуючи прекрасне як суть життя, герої здійснюють вчинки, які не можна вважати за
прекрасні. Найяскравіше мислить лорд Генрі, який із холодним цинізмом вивертає навіть
моральні істини просто заради гри розуму. Так розкриває Уайльд думку про те, що
мистецтво не має нічого спільного з істиною та мораллю. Письменник показує, куди може
завести захоплення інтелектуальною грою, яка не має на меті нічого, крім самої гри. Адже
мета лорда Генрі - не істина і краса, а самовивищення, утвердження власної особистості.
Уайльд показав могутність прекрасного слова і красу витонченої думки. Але разом із тим
письменник продемонстрував, що є галузь, для якої парадокс - це загибель. Це галузь
моралі. Є моральні засади, які тримають людство, і парадокс тут недоречний, оскільки
руйнує їх, робить відносним добро і зло. А це неприпустиме. Саме про це розповідає
витвір мистецтва - портрет Доріана Грея. Портрет дає моральну оцінку героя, тобто не
залишається байдужим до моралі. Коли Доріан кидається з ножем на портрет, то вбиває
себе, а портрет знову залишається прекрасним, повернувши вади Доріанові.
Відділивши від краси її духовну сутність, Доріан Грей став потворним символом «нового
гедонізму», до якого закликав лорд Генрі, - вчення, що стверджувало насолоду як вищий
сенс буття. Сам герой нарешті теж зрозумів, до чого призвело нехтування мораллю:
«Смерть власної душі в живім тілі». Блискучі парадокси («Доброго впливу взагалі не
існує», «Сумління – це страх», «Життя – це лише нервові волокна та клітини мозку»)
порівняно зі страшними змінами на портреті втратили свою привабливість і стали
марними. О. Вайльд, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив запереченням її
заперечення. Навіть чимось більшим – визнанням мистецтва найвищим людським
сумлінням, непідкупним і незнищенним.

Руйнівні сили, які впустив у свою душу Доріан Грей, знищили врешті-решт і його тіло:
коли він кинувся з ножем на портрет, то вбив самого себе. Юний і чистий головний герой
роману опинився між двома протилежними ідеями – теорією «чистого мистецтва» Безіла
та вченням лорда Генрі, який бачив мистецтво у самому собі. Але «митець власної душі»
та «митець власного життя» не бачили душ інших людей, вони прогледіли душу юного
красеня. Учень заперечив теорії своїх наставників: у пізнанні він став злочинцем, для себе
– власним душогубцем. Однак справжня краса існує поза теоріями, про це свідчить
відродження портрета після того, як його тілесний двійник усвідомив хибність
бездушного життя. Портрет – один із головних персонажів роману. Він є тим магічним
дзеркалом, який, наче рентген, висвітив сутність буття. Визначивши хворобу, показавши
всі затемнення, портрет знову засіяв вічною красою.
Цей роман Оскар Вайльд задумав як апофеоз мистецтву, красі, досконалості, які є вищими
за наше звичайне людське життя. Але це те, що лежить на поверхні. Насправді ж автор
запрошує читача відкрити для себе глибини, не читати роман зверхньо. Адже у романі
мова йде про філософсько-естетичні проблеми: про людське існування, про роль
мистецтва і прекрасного у житті людини, про роль етичного та естетичного у стосунках
між людьми. Оскар Вайльд показує, що мистецтво може стати найвищим суддею совісті:
по суті справи, не правосуддя, а сам Доріан Грей здійснює покарання над собою. Саме
мистецтво покликане виявляти і найпрекрасніше, і найогидніше в житті. За допомогою
мистецтва людина може усвідомити своє власне “Я”, побачити себе і світ. У романі якраз і
йдеться про вплив мистецтва на душу. Справжнє мистецтво не може мати фальшу,
прекрасне має бути прекрасним, а якщо воно не таке, яким здається, то воно недовговічне.
Так і краса Доріана Грея – вона не була справжньою. Ні, вона ніби й справжня, але тільки
зовні. Внутрішньо краса була зіпсована, і зрештою Доріан Грей не витримує такого
подвійного життя. Він, правда, хотів знищити тільки портрет, але знищує самого себе – і
справедливість торжествує!

У романі йдеться і про гедонізм – життя за принципом насолоди. Доріан Грей хоче
отримувати від життя тільки прекрасне, як-то кажуть, з’їсти всі плоди, “які ростуть тільки
на сонячній стороні. Лорд Генрі допомагає йому на цьому гедоністичному шляху – робить
підказки, керує теоретично. Правильно сказав Безіл Холлуорд: “Ти, Генрі, не говориш
нічого морального і не робиш нічого аморального”. Але лорд Генрі вважає, що ні
поганого, ні доброго впливу не існує. Тут можна посперечатися. Адже саме завдяки
лордові Генрі так змінилося життя Доріана, саме його слова, які зачаровували ніби
музика, змінили життя юнака; саме книга, яку подарував лорд Генрі, навчила його жити
по-іншому. Хоча й тут автор ніби хоче застерегти нас: що б не говорили інші, до чого б
вони нас не тягли, завжди треба мати свою голову на плечах, і дійсно, не піддаватися ні
гарному, ні поганому впливові. Але й справді, якщо я вважаю себе людиною самостійною,
то дослухаючись до чиїхось порад, завжди треба аналізувати їх, тому що відповідальність
за прийняте рішення завжди лежить на самій людині.

Мабуть, правий і автор, який назвав свій роман “золотою парчею”. Він говорив, що між
ним і життям завжди стоїть завіса зі слів – “заради однієї фрази я викидаю у вікно
правдоподібність, а заради епіграми забуваю про правду”. Можливо, так само треба
сприймати роман – це гра слів, це красиві фрази, незвичайні парадоксальні вислови і
все… Але ж ні – це набагато серйозніше. Автор за грою слів приховує важливі речі –
філософські: що є людина? для чого вона живе? які її життєві цінності?

Кожен із героїв роману втілює певну авторську ідею. Доріан прагне бути вічно юним,
лорд Генрі проповідує культ насолоди, художник Безіл символізує відданість мистецтву.
Доріан Грей заради насолоди втрачає себе справжнього, починає боятися життя, у нього
немає нікого, кому б він міг довірити свої таємниці. Він намагається у вирі задоволень
забути про свої злочини, але чим далі, тим складніше це робити. Портрет – це його
совість, це він справжній. Він не може покинути портрет більше як на три дні – його так і
тягне повернутися, подивитися на себе хоч і спотвореного, але все ж таки справжнього.
У романі «Портрет Доріана Грея» автор висвітлює важливі проблеми сучасного життя,
зокрема: моралі, мистецтва та краси. Оскар Уайльд через створені ним художні образи
розкриває взаємозв'язок між мистецтвом і внутрішнім світом людини. Наприклад, на
думку художника Бейзіла, мистецтво — це певне дзеркало людської душі, воно відбиває
почуття, спрямування, а також моральні якості людини «Любой портрет, написанный с
чувством, —это портрет художника, а не натурщика» [22, 11]. Митець ніби вкладає
частинку власної душі у свій твір. Іншими словами, автор хотів показати, що те, що
створюють люди, красномовно свідчить про їх духовний світ.
Також автор доводить читачеві, що мистецтво вічне. На портреті чарівний юнак у розквіті
чарівної молодості і краси. А людина, яка присвятила себе культу задоволення, закоханий
лише в себе і свої бажання ─ мертва. Його вигляд живий в картині, живий в мистецтві, і
єдиний спосіб зберегти мить на століття ─ це зобразити його у всій красі.
Роман Уайльда настільки ж багатогранний, як багатолике творче втілення його задуму.
Сенс твору «Портрет Доріана Грея» полягає в тому, щоб показати нам перевагу
внутрішнього змісту людської особистості над зовнішнім. Яка б не була краса особи,
прекрасні пориви душі їй не замінити. Потворність думки і серця все одно умертвляє
плоть, робить красу форм млявою і штучною. Навіть вічна молодість не принесе
омріяного щастя.
Доріан поклав тягар усього бруду своєї душі на свій портрет. Автор роману показує
наскільки сильно можуть впливати на людську душу руйнівні філософські ідеї, виражені у
привабливих та захоплюючих формах, що полонять розум незвичайною новизною і
таємністю, але ж в той самий час підточують зсередини недосвідчене та неспокушене
злом серце. Це набувало особливого значення у житті Доріана Грея, який жадав чогось
нового й таємного, виявляв допитливість до усіх аспектів життя.
Оскар Уайльд хоч і був прихильником теорії естетизму, але в творі чітко вимальовується
небезпека поділу етичних і естетичних принципів [20, 164]. Служіння призводить до
загибелі, як це трапилося з героєм роману. Щоб відчути і насолодитися красою, і при
цьому зберегти своє обличчя і чистоту, необхідно завжди дотримуватися норм моралі і не
доводити себе до фанатизму, навіть якщо в запасі є вічне життя.
Портрет Доріана Грея ─ це відображення його душі і совісті. Він ніяк не керує життям
свого власника, не карає його, а лише безмовно відображає всю ницість і аморальність
молодої людини. Доброчесність зневажено, справжні почуття поступилися місцем
лицемірству. Красень піддався спокусі, і тільки його зображення показує розплату за цю
спокусу. В творі наявна проблема безкарності людини з вищого суспільства: герой веде не
тільки аморальний, але і протизаконний спосіб життя, а його ніхто не зупиняє. Звичайно,
він же знатна особа, а, значить, має право не зважати на закони, поки його поведінка не
стане надбанням громадськості.
Таким чином, автор порушує проблеми соціального і політичного спрямування,
критикуючи вікторіанську Англію за те, що вона закриває очі на злочини своєї еліти [15,
55]. Оскар Уайльд у творі не раз підкреслює, що життя людини здатна контролювати
тільки совість, яка докоряє за вчинки. Доріан сам знищив її, тому його ментальна смерть
відбулася задовго до фізичної.
Незважаючи на те, що цей роман написаний наприкінці ХIХ ст., він за своєю
проблематикою та ідеологією повністю належить ХХ ст., а з художньої мови –
європейського символізму, а тим самим модернізму та неоміфологізму. Крім того, в цьому
творі вперше поставлено проблему співвідношення тексту і реальності як проблему
ентропійного часу.
Властивість фізичного часу – незворотність, пов'язана з накопиченням ентропії,
розпаду, хаосу, як показав сучасник Оскара Уайльда великий австрійський фізик
Людвіг Больцман. У романі неодноразово змальовується цей процес ентропійного
розкладання тіла. Ентропійному часу протистоїть семіотичний час, який вичерпує,
зменшує ентропію і цим збільшує інформацію. Текст з роками молодшає, тому що він
обростає все більшою кількістю інформації. В цьому одна з найважливіших
меморіальних функцій культури: якби не зберігалися тексти про минуле, ми нічого
не знали б про наших предків.

У романі Уайльда текст та реальність змінюються місцями. Портрет набуває рис

живого організму, а Доріан стає текстом. Відбувається це тому, що в романі
закладено ідеологію панестетизму, якою живуть його герої. Саме кінець ХІХ ст. та
початок ХХ ст. пов'язані з протестом позитивного фізичного часу проти другого
початку термодинаміки. Протест цей виражався навіть у статистичній
термодинаміці Больцмана, ним наповнена філософія Ніцше, Вагнера, Шпенглера,
Бердяєва. Це повернення до середньовічної філософії історії Блаженного Августина,
який на місце ентропії ставив порок.

Не випадково Доріан Грей закоханий не стільки в актрису Сібіл Вейн, а в ті ролі

(тексти), які вона грає, - Джульєтту, Розалінду, Імоджену. Він сам – музикант і
пристрасно любить усе прекрасне. Колекціонує предмети стародавнього мистецтва.
Це декадентський варіант міфологеми Достоєвського про те, що краса врятує світ.
Краса губить особистість, бо це не справжня краса, а диявольська, що показує
портрет, що зберігається у Доріана Грея. За угоду з дияволом треба розплачуватися.
Вся історія, що сталася з Доріаном Греєм, - це диявольське наслання: убитий, Грей
стає таким потворним, яким і має бути, а портрет знову перетворюється на текст -
рівновага відновлюється.
Дослідник А. Андронік знаходить у творі ще одну цікаву, певною мірою «фантастичну»
деталь [1, с. 15]. Уайльдового героя піддано іще одній, не менш страшній спокусі:
блукання Доріана вулицями незнайомої, малопривабливої частини Лондона і відкриття
там маленького театрика - це ситуація знаково-міфічна. Вхід до нього видається воротами
до казкового царства, а насправді є дверима до пекла, котрі стереже страшний Цербер, і
звуть його по-біблійному - Ісааком. Волосся у нього - «наче салом намащене і завите
кучерями, а на брудній маніжці виблискував величезний діамант». Це такий собі дрібний
біс, злий чарівник, котрий заволодів красунею-принцесою, а та чекає свого визволителя,
прекрасного принца - так СибілВейн називатиме Доріана, а його справжнього імені ніколи
не взнає.
Портрет Доріана вийшов такий чудовий, бо митець його одухотворив, наділив його
власною душею. І саме свій одухотворений витвір не хоче віддати людям Безіл. Через
деякий час художник загине від руки Доріана Грея, людини, якою Холлуорд щиро
захоплювався, і людиною, яка знехтує усіма моральними законами, Яка зробить своїм
кумиром тільки чуттєві насолоди, а не духовність. Можливо, своїм вчинком, своєю
відмовою зробити портрет, тобто одухотворену красу, надбанням людей Безіл і спричинив
свою смерть.
Генрі Уоттон у захваті від мистецтва, а до дійсності ставиться досить скептично. Коли
портрет було закінчено, і розчулений художник дарує Доріану Грею картину, лорда ж
Генрі теж вражає краса юнака, але він хоче опанувати і його душу, тобто надати фізичній
красі певного внутрішнього змісту. Зміст цей добре відомий Безілу: відсутність моральних
законів, насолода життям як життєва позиція. Лорд Генрі пропонує Доріану взяти участь у
розвагах разом із ним, тим самим поклавши початок моральній деградації головного
героя. Як уже говорилося раніше Генрі Уоттон обирає шлях спостерігача, який лише
слідкує за чужим життєвим експериментом, у цьому процесі йому відводиться роль
своєрідного каталізатора подій у романі та зокрема у долі Доріана Грея.
Коли Доріан дивиться на свій завершений портрет, в ньому прокидається заздрість до
портрету (тобто до самого зображення), адже його краса безсмертна, і він висловлює
думку: „Якби портрет змінювався, а я міг залишатися таким, як я є, я б віддав за це душу”.
Побажання Доріана матеріалізується. Відбувається поділ на форму і зміст. Портрет стає
уособленням душі головного героя, його самого, а Доріан завжди залишається прекрасним
і однаковим, наче портрет. Всі порухи душі героя, всі таємничі думки і бридкі бажання,
всі злочинні вчинки відбиваються на портреті.
Йому здавалось, що мистецтво й реальність мають нерозривний зв’язок. Доріан дивиться
на свій портрет і з жахом помічає, що на змальованому обличчі з’являється перша різка
зморшка (оскільки Сібіла наклала на себе руки) – це перша фантастична метаморфоза у
романі. Далі Уайльд в одній главі розповідає про двадцять років з життя героя. Це історія
закоханості в свою красу і занепаду душі. Доріан давно вже сховав портрет, бо з часом
прекрасне лице перетворилося на потворне обличчя сластолюбного старця.
Після того, як бажання Доріана Грея було втілено в життя, портрет стає змістом,
внутрішнім, а Доріан лише формою, оболонкою. Для Доріана Грея його справжнє „я”
втілене в його портреті, а сам він лише олюднене зображення. Доріан і портрет стають
нероздільними, точніше – портрет став відображенням усіх душевних порухів свого
прототипу, і прекрасних, і огидних.
Життя наслідує мистецтво, а не мистецтво відображає життя.
Портрет, який раніше був відображенням зовнішньої вроди юнака, тепер став дзеркалом
його скаліченої душі. Так довершеність зовнішності та потворність внутрішнього світу
головного героя своєрідно відображають ідею письменника про самодостатність та
„аморальність краси”, водночас піддаючи критиці засади теорії естетизму.
У романі «Портрет Доріана Грея» стикаються різні погляди на мистецтво, його природу,
мету. Ці точки зору уособлюють естет-художник Безіл і гедоніст лорд Генрі. Але
особливість їхніх суперечок полягає в тому, що вони, відстоюючи засади естетизму,
борються не стільки один з одним, скільки разом проти загальноприйнятого, усталеного,
традиційного погляду на мистецтво, життя, мораль. Думку про самодостатність мистецтва
стверджує художник, який відчуває красу, творить її, віддає їй свою душу. Лорд Генрі –
проповідник насолоди від життя та мистецтва. Практичне ж втілення естетичних ідей у
життя уособлює Доріан Грей.

Лорд Генрі
Лорд Генрі – багатий і вишуканий дворянин, добре прийнятий у вищому суспільстві. Його
саркастичні репліки і казуїстичний світогляд (він сповідує гедонізм) подобаються
оточуючим людям, які насолоджуються його дотепністю.

Кожна друга його цитата – афоризм.

Однак сам він ніколи не слідує за своєю сміливою думкою. Він напучує, хитро, поволі
розбещує душу Доріана, але сам нічого подібного не робить. Його образ традиційно
порівнюється з архетипом диявола в літературі.

Цей гедоністичний, егоїстичний аристократ має цілий світ у своїх ніг, але, замість того,
щоб робити щось корисне для людства, він думає тільки про себе. Для лорда Генрі, на
першому місці стоїть власне задоволення. Люди, гроші, предмети, мистецтво ─ все це
просто інструмент для його задоволення. Як тільки якась річ перестає бути веселою, він
більше нею не цікавиться. Єдиним винятком є Доріан. Після багатьох років, коли
«розвивається» особистість Доріана, лорд Генрі відчуває, ніби він створив ідеальну
людину. Він глибоко захоплюється ним, але що більш важливо, він захоплюється собою,
зробивши Доріана тим, ким він є. З іншого боку ми бачимо, що дружба Лорда Генрі та
Доріана була не що інше, як свого роду науковий експеримент. Лорд Генрі поклав серію
зловмисних елементів на чистий об’єкт, і спостерігав, як тримається їхній вплив: «Те
несколько слов, которые сказал ему (Дориану) друг Бэзила, слова, сказанные, без
сомнения, случайно, но в которые лорд Генри намеренно вложил парадокс, задели
тайную, не потревоженную ранее струну в его душе» [22, 27]. Оскільки він формував
Доріана за власним іміджем, то не вважав, що той колись знову стане правильним
хлопчиком.

І це найголовніший тріумф Генрі ─ він створив свого досконалого супутника рівним собі
(або кращим) у всіх відносинах. Єдине, що лорд Генрі не передбачив ─ це фатальне
втручання совісті, але це, мабуть, тому, що у нього самого вона відсутня.
 Якщо лорд Генрі є адвокатом диявола, то Бейзіл Голуорд – адвокат Бога. Він вічний
ідеаліст, який дійсно вірить у вроджену доблесть людства. ейзіл не розуміє, що він хороша
людина, яка живе у поганому світі. Він продовжує вірити в можливість спокутування
гріха та у високі, чисті цінності, такі як: Краса, Істина та Любов. Проблема в тому, що він
схильний плутати ці речі, тому, якщо Доріан продовжує бути прекрасним, Бейзіл
оптимістично вважає, що його друг такий же правдивий і люблячий. Бейзіл відмовляється
вірити, що його передбачувані друзі, Генрі і Доріан, можуть бути дуже поганими.
Зрештою, він розплачується за свій оптимізм та довіру власним. Коли Генрі та Доріан
віддаляються від нього, Бейзіл стає дедалі більш трагічним, його художній темперамент
призводить до поклоніння краси, яку він бачить у Доріані, і це обожнювання туманить
його бачення: «Однажды Дориан Грей станет для меня тем, чем для Венеции стала
живопись масляными красками, или чем лицо Антиноя стало для скульптуры античной
Греции» [22, 17]. Справжня проблема Бейзіла полягає в тому, що мистецтво є більш
реальним для нього, ніж життя. У мистецтві краса завжди возвеличується, але в реальному
світі це не зовсім так. Здається, що, коли Бейзіл прагне досконалості у своїй роботі, він
тривожиться над тим, що «значна його частина» потрапила у картину. Аналізуючи це,
можна сказати, що в контексті роману прихильність Бейзіла до Доріана становить свого
роду ідолопоклонство. Схоже, що Бейзіл ототожнює фізичну красу Доріана Грея з
мистецтвом, до якого сам прагне усе своє життя. Тоді, Бейзіл малює його відображення на
портреті, сподіваючись увіковічнити його красу. По суті, він перетворив Доріана на
картину, об'єктивував його. Безіл був гуманістом і моралістом, його моральні принципи
контрастують з вишуканою аморальністю Генрі, тому дратують головного героя.
Холлуорд цінує самотність, любить поміркувати і пофілософствувати, є носієм авторської
точки зору в романі.

Його натурник звинувачує у своєму падінні, і потім вбиває, бажаючи зняти закляття. Йому
невтямки, що друг весь цей час відчайдушно намагався перешкодити його розбещенню.

На початку роману Доріан ─ майже табула раса-аристократ. По суті, він стає тим, що інші
з ним зробили. За словами лорда Генрі, молодий нарцисист буде жити тільки заради
задоволення і намагатиметься уникати наслідків своїх дій. У такий спосіб, Доріан звужує
весь світ у порожню камеру свого розуму, не зважаючи на наслідки. Він живе своїм
життям, як твором мистецтва, шукаючи лише дорогоцінну насолоду, а не щастя.

Бейзіл вважає, що Доріан повинен мати добру натуру, якщо він виглядає як ангел. Але
художник помиляється в цьому, адже Доріан не поспішає творити гарні вчинки, та ще й
вбиває свого друга, а не молить про прощення. На жаль, Бейзіл, справжній художник і
шанувальник краси, не підходить для цього світу злих людей, і тому він гине в кінці
твору.

оріан Грей – це наївний і прекрасний юнак, який перетворився в розпусного і байдужого

егоїста під впливом лорда Генрі. Він дворянин, нащадок знатного роду. Його душа
жадібно шукала наставника в новому для нього світському світі.

Вибравши досвідчений і порочний приклад для наслідування, герой, будучи

слабохарактерним і веденим, поспішає випробувати на собі всі цинічні поради старшого
товариша. З самого початку ясно, що він – чуттєвий, але боягузливий себелюбець, адже
думка про втрату власної краси (єдиної відмінності від інших чоловіків його кола)
поневолює його розум, який ще не встиг розвинутися. Він з легкістю зраджує любов до
інших людей, це говорить про дріб’язковість його натури і скупості серця. На його
прикладі автор проводить паралель між внутрішнім і зовнішнім багатствами, які зовсім не
тотожні один одному.

Образ Доріана Грея письменник уже втілював в казці «Хлопчик-зірка».

Того героя Уайльд перетворює в виродка, не даючи можливості приховати неподобство.

Тому він швидко перевтілюється в добру і високоморальну молоду людину, що
усвідомлює свою провину. Однак роман – не казкова притча, в ньому творець правдиво
розповів про те, що чекає зарозумілого і схибленого на собі персонажа.

В епоху Вікторіанської епохи з середини ХІХ до початку ХХ століття роль жінки в

суспільстві обмежувалась домогосподарством, віддаленим від бізнесу та турботи
чоловіків. Жіноча сторона зображувалась негативною та безсильною [23, 94].
Вікторіанські романи, такі як «Портрет Доріана Грея», ілюструють наслідки нехтування
жінками. У єдиному романі Оскара Уайльда відсутність важливості, що оточувала
жіночих персонажів та їх необережне поводження з чоловіками, призводить до егоїзму
сильної статі, що є прикладом злісних вчинків Доріана Грея [3, 23].

Сибіла Вейн надто добра. Вона чудова, красива, неймовірно талановита, абсолютно
невинна, що робить її магнітом для Доріана. она ─ все те добре, що він бачить у собі,
оскільки її чистота абсолютно не пошкоджена. Проте відсутність цинізму робить її
особливо вразливою майже до всього. Як вона сама каже, її життя до зустрічі з Доріаном
було тільки на сцені. Як тільки актриса дізналась, що таке справжнє життя, воно стало
занадто важким для неї.

Доріан Грей завдає болю Сибілі Вейн, коли говорить про невдалий спектакль. Його
реакція демонструє відсутність турботи про жіночі почуття та думки. Доріан не вважає,
що її почуття до нього могли бути причиною для недбалої роботи. І саме така зневага до
жінок була в тогочасній Вікторіанській епосі [22, 200]. Завдяки свому першому поганому
вчинку, душа Доріана змінилась і відобразилась у живописі. Оскільки йому було все одно,
що відчувала Сибіла на той момент, він став егоїстичним , а пізніше ─ втіленням зла.

Справжня ж Сибіла готова була пожертвувати кар’єрою, успіхом, самою творчістю заради
любові, і, відчувши це, юнак швидко переситився обожнюванням. Йому подобалася
сценічна, надумана дама серця, така ж вільна і незбагненна, як він сам. Але молода жінка
була всього лише: добра; мрійлива; наївна; ранима. Тому перше розчарування в людях
змусило її накласти на себе руки. Ні батько, ні брат не змогли вчасно переконати її в
райдужних надіях.

Ще один цікавий персонаж ─ Джеймс Вейн, він повністю мотивований любов'ю,

ревнощами та помстою. Це менш правдоподібний персонаж для втілення пекельної совісті
Доріана. Як брат Сибіли, він є досить плоскою карикатурою мстителя. Тим не менш,
Уайльд бачив його важливість. Він обожнює свою сестру, і клянеться вбити кожного, хто
завдасть їй болю: « ─ Уехал! ─ огорченно прошептала Сибила. ─ Как жаль, что ты его не
видел! ─ Да, жаль. Потому что, если он тебя обидит, клянусь богом, я отыщу и убью его»
[22, 69].

Але насправді Джеймс не поганий хлопець ─ адже він відчуває себе справді жахливо,
коли вважає, що майже вбив людину. Розсудливий і вольовий хлопець. Він з самого
початку скептично ставиться до намірів багатого дворянина щодо сестри. Чоловік звик у
всьому покладатися на себе, а не шукати легких шляхів наверх, тому застерігає мати від
надмірної довіри незнайомцю зі знаті. Він – типовий представник вікторіанської епохи,
його соціальні забобони непохитні. Коли Вейн дізнається про загибель обдуреної сестри, в
його серці прокидається відчайдушне бажання мстити безсердечному багатієві.

З того часу твердий у своїх переконаннях і цілеспрямований моряк женеться за

кривдником, але зустрічає свою смерть раніше, ніж встигає подати її Грею.

А центральним образом у цьому творі виступає портрет. Навколо нього зосереджені інші
образи роману. Портрет Доріана був написаний Бейзілом Голуордом, який вважав, що це
найвизначніша робота всього його життя. Всі захоплювалися картиною і вона забезпечила
йому повагу серед його друзів. Інше значення портрету для Бейзіла полягає в тому, що
саме вона стала причиною його власної смерті. Портрет є також фізичним відтворенням
почуттів Бейзіла, та демонструє, наскільки він захоплюється головним героєм. Це
свідчить про те, що портрет, як і Доріан мають велику значимість. Перед тим, як Грей
зустрів лорда Генрі, він не мав жодного уявлення про те, наскільки він гарний. Лорд
переконав його в силі цієї краси. Це призвело Доріана до нарцисизму, він почав дивитись
на картину зі справжнім захопленням.

O.Уайльд використовує одержимість Доріана картиною, як засудження естетизму. Однак

це суперечить тому, що написано в передмові, коли він зображує лорда Генрі, який є
втіленням самого автора. Уоттон вважає, що мистецтво немає нічого спільного з мораллю.
Але лорд, так само як і Уайльд - естет. Отже, коли він каже про одержимість Доріана
портретом, він лицемірить, бо і сам вважає, що краса ─ це найбільше прагнення в житті. В
передмові книги Уайльд говорить про те, що «Красивые вещи означают только красоту»
[22, 1]. Автор також іронізує, коли каже що: «Нет моральных или аморальных книг» [22,
1]. Його іроня полягає в тому що, за передмовою це книга, яка є дуже аморальною, так як
сповнена естетичних переконань.

Бейзіл Голуорд дотримується загальноприйнятої думки, що вроджена краса поліпшує

моральні цінності людини. Він не є естетом, але вважає, що гарний вигляд ─ це добре, але
не найголовніше. Портрет дозволяє письменнику досліджувати зв'язок між мистецтвом і
філософією, тому він використовує портрет, як джерело для філософських дискусій [8,
199].

Коли Доріан вперше побачив картину, він сказав, що краще б портрет показував його вік
та гріхи, а його обличчя залишилось таким же молодим і красивим. Завдяки цим пророчим
словам історія набула містики, що зробила її дуже цікавою. Використання О. Уайльдом
магічного реалізму [11, 180] є дуже вдалим, адже лише читачі знають про секрет Доріана.

У кінці книги саме портрет стає вирішальним для морального погіршення Доріана.
Картина показує його справжнього: «Осталось только одно доказательство против него.
Этим доказательством была сама картина. Он уничтожит ее. Зачем он так долго хранил
ее? Когда-то он получал удовольствие, наблюдая, как она меняется и стареет» [22, 253].
Він ─ шантажист, наркоман, та ще й вбивця, якого, якби побачили люди, не впізнали б.

Отже, портрет – є центральним образом та символом у творі, він віддзеркалює душу

Доріана Грея. А через своїх героїв, О. Уайльд показує, що навіть коли людина змінюється,
минуле ніколи не залишить її. Навіть якщо вона вб'є його, пам'ять залишиться.