Фізична культура — частина загальної культури, сукупність спеціальних духовних і тих

матеріальних цінностей, способів їх виробництва та використання їх у цілях оздоровлення

покупців, безліч розвитку з їх фізичнихспособностей[4].

Фізична культура людини (індивідуума) сприймається як процес опанування змісту

освіти, вміннями і навички виховної, навчальної, оздоровчої, рекреаційної діяльності
подальшого використання у процесі самовдосконалення, відтак — рівень фізичного
здоров'я, який людина змогла зберегти чи поліпшити завдяки за власним бажанням, знань,
здорового життя і рухової активності [5].

Фізичне виховання. Це вид виховання, специфічним змістом якого є навчання рухам,

виховання фізичних якостей, оволодіння спеціальними фізкультурними знаннями й
формування усвідомленої потреби уфизкультурнихзанятиях[11].

Навчання рухам має своїм змістом фізичне освіту — системне освоєння людиною
раціональних способів управління своїми рухами, придбання у такий спосіб необхідного у
житті фонду рухових умінь, навичок і що з ними знань.

>Овладевая рухами, мають значеннєве значення, важливими не для життя чи спорту

руховими діями, займаються набувають вміння раціонально і повноцінно виявляти свої
фізичні якості. Водночас вони пізнають закономірності рухів свого тіла.

За рівнемосвоенности техніка рухового дії може виконуватися у двох формах — у вигляді

рухового вміння й у формі досвіду. Тому часто замість словосполучення «навчання рухам»
на практиці фізичного виховання вживають термін «формування рухових умінь і навиків».
Виховання фізичних якостей не менш істотною стороною фізичного виховання.

Усі фізичні якості є уродженими, тобто. дано фахівця в царині вигляді природних задатків,
які потрібно розвивати, удосконалювати. І коли процес природного розвитку набуває
спеціально організований, тобто. педагогічний характер, то коректніше не «розвиток», а
«виховання фізичних якостей».

У процесі фізичного виховання купується також широке колофизкультурних і спортивних

знань соціологічного, гігієнічного, медико-біологічного і методичного змісту. Знання
роблять процес занять фізичними вправами більш осмисленим і з цього більше
результативним.

Отже, фізичне виховання є процес розв'язування певнихвоспитательно-образовательних

завдань, якому притаманні бачимо всі ознаки педагогічного процесу. Знаковою ж
особливістю фізичного виховання і те, що його забезпечує системне формування рухових
умінь і навиків і спрямоване розвиток фізичних якостей людини, сукупність що у
вирішальної мірою визначає його фізичну дієздатність.

Фізичне освіту — процес створення в людини рухових умінь і навиків, і навіть передачі
спеціальних знань у області фізичноїкультури[4].

Фізичне розвиток. Це процес становлення, формування та наступного зміни протягом

життя індивідууму морфофункціональних якостей її організму, що заснованих на виключно
них фізичних якостей іспособностей[4].

Фізичне розвиток характеризується змінами трьох груп показників.

1. Показники статури (довжина тіла, маса тіла, постава, об'єми та форми окремих частин
тіла, величинажироотложения та інших.), які характеризують, передусім, біологічні форми,
чи морфологію, людини.
Показники (критерії) здоров'я, відбивають морфологічні і функціональні зміни фізіологічних
систем організму людини. Вирішальне значення для здоров'я людини надає
функціонування серцево-судинної, дихальної і центральної нервової систем, органів
травлення і виділення, механізмів терморегуляції та інших.

Показники розвитку фізичних якостей (сили, швидкісних здібностей, витривалості та

інших.).

Приблизно до 25-річного віку (становлення і зростання) більшість морфологічних

показників збільшується у розмірі, і вдосконалюються функції організму. Потім до 45-50
років фізичний розвиток хіба що стабілізоване певному рівні. Надалі, принаймні старіння,
функціональна діяльність організму поступово слабшає і погіршується, можуть
зменшуватися довжина тіла, м'язова маса кафе іт.п[15].

Характер фізичного розвитку, як процес зміни зазначених показників протягом залежить

багатьох про причини і визначається поруч закономірностей. Успішно управляти фізичним
розвитком можна тільки у разі, якщо відомі ці закономірності, і вони беруться до побудові
процесу фізичного виховання.

Фізичне розвиток певною мірою визначається законами спадковості, які мають

враховуватися як чинники, сприятливі чи, навпаки, що перешкоджають фізичному
вдосконаленню людини. Спадкоємність, зокрема, мають брати в увагу при прогнозуванні
можливостей та успіхів людини у спорті.

Процес фізичного розвитку підпорядковується також закону віковоїступенчатости.

Втручатися у процес фізичного розвитку людини із управління вони можуть тільки із обліку
особливостей і можливостей організму людини у різні вікові періоди: під час становлення і
зростання, у період найвищого розвитку її форм і державних функцій, під час старіння.

Процес фізичного розвитку підпорядковується закону єдності організму, що середовища

проживання і, отже, істотно залежить та умовами життя. До умов життя, передусім,
ставляться соціальні умови. Умови побуту, праці, виховання і матеріального забезпечення у
значною мірою впливають на фізичне стан чоловіки й визначають розвиток виробництва і
зміна форм та зняття функцій організму. Відому впливом геть фізичний розвиток надає ще
й географічна середовище.

Важливе значення керувати фізичним розвитком у процесі фізичного виховання мають

біологічний законупражняемости і закон єдності форм і державних функцій організму у
його діяльності. Ці закони є відправними під час виборів засобів і методів фізичного
виховання у кожному конкретномуслучае[10].

Обираючи фізичні вправи і визначаючи розмір їх навантажень, відповідно до

Законуупражняемое можна прогнозувати необхідні адаптаційні перебудови в організмі
котрі займаються. У цьому враховується, що функціонує як єдине ціле. Тому, підбираючи
вправи і навантаження, переважно виборчого впливу, необхідно чітко уявляти собі усі
сторони їхнього впливу на організм.

Фізичні якості — властивості, що характеризують окремі якісні боку рухових можливостей

людини; сила, швидкість, витривалість, гнучкість ідругие[4].

Фізичне здоров'я — динамічний стан,характеризуемое резервом функцій органів

прокуратури та систем і яка є основою виконання індивідом своїх біологічних і соціальних
функцій.Интегральним показником резервів функцій органів прокуратури та систем є
енергопотенціал біосистем (резервенергообразования)[4].
Фізичне стан — за визначенням міжнародного комітету з питань стандартизації тестів,
характеризує особистість людини, стан здоров'я, статура і конституцію, функціональні
можливості організму, фізичну працездатність іподготовленность[4].

Показниками фізичного стану є: рівень максимального споживання кисню, рівень

максимальної фізичної працездатності, параметри діяльності функціональних систем
організму, морфологічного і психічного статусу, фізичної підготовленості, стану здоров'я. У
здорових та практично здорових людей виділяються 4—5 рівнів фізичного стану (низький
рівень, нижчий від середнього, середній, вищий за середній, високий).

Фізична працездатність — потенційні можливості людини виконувати фізичне зусилля

без зниження рівня функціонування організму, насамперед його серцево-судинної і
дихальної систем.Обозначают фізичну працездатність якРWС визначають за показниками
потужності (Вт) і обсягу (Дж)работи[5].

Фізична працездатність - комплексне поняття. Воно визначається значним числом

чинників:морфофункциональним станом різних органів прокуратури та систем, психічним
статусом, мотивацією та інших. чинниками. Тому висновок про її величині можливо скласти
тільки із комплексної оцінки.

Фізична підготовленість — рівень досягнутого розвитку фізичні якостей, формування

рухових навичок внаслідок спеціалізованого процесу фізичного виховання, спрямованих
розв'язання конкретних завдань (фізична підготовленість учнів, спортсменів, льотчиків
іт.п.)[5].

Фізична підготовка. Це процес виховання фізичних якостей і оволодіння життєво

важливими рухами. Термін «фізична підготовка» підкреслює прикладне спрямування
фізичного виховання до трудовий чи іншого діяльності. Розрізняють загальну фізичну
підготовку йспециальную[7].

Загальна фізична підготовка спрямовано підвищення рівня фізичного розвитку, широкої

рухової підготовленості як передумов на успіх різні види діяльності.

Спеціальна фізична підготовка — спеціалізований процес, що сприяє успіху у певній

діяльності (вид професії, спорту ін.),предъявляющей спеціалізовані вимоги до руховим
здібностям людини. Результатом фізичної підготовки є фізична підготовленість, відбиває
досягнуту працездатність в сформованих рухових уміннях і навичках, сприяють
ефективності цільової діяльності (яку орієнтована підготовка).

Фізична рекреація (відновлення) — комплекс заходів, направлений замінити

вдосконалення процесів відновлення працездатності після фізична і розумова роботи.

Фізична рекреація — здійснення активного відпочинку людей використанням фізичних

вправ, отримання задоволення цього процесу.

Фізична реабілітація (відновлення здібності) — комплекс заходів, направлений замінити

відновлення втраченої чи ослабленою функції після захворювання чи травми.

Останніми роками у закордонній і загроза вітчизняній практиці фізичного виховання

поширена термін "фітнес", котра поки ще немає суворо на наукове обґрунтування
(Левицький, 2001).

Це використовується досить у різних випадках:

1) загальний фітнес (Totalfitness, Generalfitness) як оптимальне якість життя, у тому числі

соціальні, розумові, духовні і обов'язкові фізичні компоненти. І тут загальний фітнес
найбільше асоціюється до наших уявлення про здоров'я та здоровий спосіб життя. Так було
в одній з фундаментальних книжок з фітнесу — "Комплексне посібник з фітнесу і хорошому
самопочуттю", що вийшла видавництві ">Reader’sDigest" 1988 р., у зміст поняття фітнес
входять: планування життєвої кар'єри, гігієна тіла, фізична підготовленість, раціональне
харчування, профілактика захворювань, сексуальна активність, психоемоційна регуляція,
зокрема і зі стресами, і інші чинники здорового життя;

2) фізичний фітнес (>Physicalfitness) як оптимальне стан показників здоров'я, що дає

змогу мати високу якість життя. Удосконалення фізичногофитнесса пов'язані з позитивним
здоров'ям, тоді як зниження рівня компонентів фізичногофитнесса збільшує ризик розвитку
основних проблем здоров'я. Загалом плані фізичний фітнес асоціюється з рівнем фізичної
підготовленості. І тут наводяться такі похідні цього поняття:

•оздоровчий фітнес (Healthrelatedfitness) спрямовано досягнення та підтримка фізичного

добробуту та зниження ризику захворюванні (серцево-судинної системи, обміну речовин та
інших.);

•>спортивно-ориентированний чи руховий фітнес

(>Performancerelatedfitness,skillfitness,motorfitness), направлений замінити розвиток
здібностей до вирішення рухових і спортивних завдань досить рівні;

•атлетичний фітнес (>athleticfitness), направлений замінити досягнення спеціальної

фізичної підготовленості для успішного виступу у змаганнях;

3) фітнес як рухової активності, спеціально організована у межахфитнесс-программ: біг,

аеробікою, танцями,аквааеробикой, заняття з корекції маси тіла, і ін.;

4) фітнес як оптимальне фізичне стан, у тому числі досягнення певного рівня результатів
виконання рухових тестів низький рівень ризику захворювань. У цьому плані фітнес
виступає критерієм ефективності занять рухової активністю. До прикладів використання
цього визначенняфитнесса слід віднести системуEUROFIT (Європейська фізична готовність)
ідругие[7].

>Двигательная активність включає у собі суму рухів, виконуваних людиною у процесі

життєдіяльності. Розрізняють звичну і спеціально організовану рухову активність.

До звичної рухової активності, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я,

відносять види рухів, створені задля задоволення природних потреб людини (сон, особиста
гігієна, прийом пиши, зусилля, витрачені приготування їжі, придбання продуктів), і навіть
навчальну і виробничу діяльність.

Спеціально організована м'язова діяльність (фізкультурна активність) включає різноманітні

форми занять фізичними вправами, активні пересування до школи і зі школи (працювати).

Фізичне досконалість. Це історично обумовлений ідеал фізичного розвитку та фізичної

підготовленості людини, оптимально відповідний вимогам життя.

Найважливішими конкретними показниками фізично досконалу людину сучасності є:

-міцне здоров'я, що забезпечує людині можливість безболісно і швидко адаптуватися до

різним, зокрема і несприятливим, умов життя, праці, побуту;

-висока загальна фізична працездатність, що дозволяє домогтися значної спеціальної

працездатності;
-пропорційно розвинене статура, правильна постава, відсутність тих чи інших аномалій і
диспропорцій;

-усебічно і гармонійно розвинені фізичні якості, виключають однобоке розвиток людини;

-володіння раціональної технікою основних життєво важливих рухів, і навіть здатність

швидко освоювати нові рухові дії;

-фізкультурна освіченість, тобто. володіння спеціальними знаннями й вміннями ефективно

користуватися своєю тілом, і фізичними здібностями у житті, праці, спорті.

На сучасному розвитку суспільства основними критеріями фізичного досконалості служать

норми й підвищити вимоги державних програм, у поєднані із нормативами єдиної
спортивної класифікації.

Спорт. Становить собою власнесоревновательную діяльність, спеціальна підготовка до неї, і

навіть міжлюдські стосунки держави й норми, їй властиві.

Характерною ознакою спорту є змагальницька діяльність, специфічної формою якої є

змагання, дозволяють виявляти, порівнювати і зіставляти людські можливості з
урахуванням чіткої регламентації взаємодій змагаються, уніфікації складу дій (вагу снаряда,
суперника, дистанція тощо.), умов його виконання та способів оцінки досягнень за
встановленими правилами.

Спеціальна підготовка до змагальній діяльність у спорті здійснено у формі спортивної

тренування.

Теорія й методику фізичного виховання є однією з основних профілюючих предметів у

системі професіональною підготовкою спеціалістів із вищою фізкультурним освітою. Вона
покликана через своє утримання забезпечити студентам необхідний рівень теоретичних і
методичних знання раціональних шляхах, методах і прийомах.

Норма — це зона оптимального функціонування системи. Під оптимальним

функціонуванням розуміється робота системи з максимально можливої злагодженістю,
надійністю,економичностью. Оптимальний режим роботи організму є його нормальним
режимом.

Нормою у спортивній метрології називається гранична величина результату тесту, з

урахуванням якої виготовляється класифікація спортсменів.

Існують три виду норм: порівняльні, індивідуальні і які повинні.Сопоставительние норми

встановлюються після порівняння досягнень людей, які належать до однієї сукупності.
Визначення таких норм залежить від перебування середніх величин і стандартних
(>среднеквадратических) відхилень певної групи людей.

Індивідуальні норми засновані на порівнянні показників однієї й тієї самі обличчя у різних
станах.

>Должние норми встановлюються виходячи з вимог, що висуваються людині умовами

життя, професією, побутовими умовами тощо.

До різновидам належних норм відносять "мінімальні" (визначають кордон норми і патології

функціонування організму, у руховій активності), норми "ідеальні" (характеризують
оптимальні рівні фізичного стану організму), "спеціальні" норми (застосовуються за
необхідності рішення спеціальнихзадач)[16].

1.2 Структура навчальної дисципліни "Теорія й методику фізичного виховання"

Система знань у області теорії та методики фізичного виховання постійно розвивається,
доповнюється, диференціюється і інтегрує. Розглядаючи диференціацію науки із
самостійних дисциплін теорії спорту, лікувальної фізкультури, фізичної реабілітації, можна
говорити також про інтеграцію знань із суміжних дисциплін такого ж порядку: фізичної
реабілітації, валеології, теорії спорту інших загальнонаукових дисциплін, які функціонально
доповнюють теорію і методику фізичного виховання і, переломлюючи у ній, стимулюють
розвиток відповідних суміжних наук.

Зміст сучасної теорії та методики фізичного виховання як навчальної дисципліни можна у

трьох розділів: "Загальні основи", "Методика фізичного виховання у різні періоди життя" і
"Приватні методики використання коштів фізичного виховання". Кожен розділ
диференційований на підрозділи, які надалі конкретизуються темами, а теми, своєю
чергою, елементами знань.

Логічний послідовність розділів і підрозділів полягає в наступності знань, їх органічної

взаємозв'язок харчування та створенні фундаменту і освоєння наступного.

Перший розділ представляє загальних положень теорії та методики фізичного виховання,

які поширюються на широку сферу застосування (спорт, базова фізична культура,
оздоровча фізична культура особам різних вікових груп). Цю ухвалу предмети й зміст теорії
та методики фізичного виховання, наукові напрями якої зумовлюють використання
загальних закономірностей розвитку організму в онтогенезі, адаптації організму людини до
постійно змінюваних умов довкілля, розвиток оздоровчого ефекту і під час фізичних вправ,
формування людській потребі у здоров'я і можливість се задоволення у процесі фізичного
виховання; різноманітні форми засобів і методів фізичного виховання на вирішення кола
завдань із різними віковими контингентами; загальні закономірності навчання руховим
діям, розвиток фізичних якостей і його побудова, і управління процесом фізичного
виховання; основних напрямів використання коштів фізичного виховання в
рекреаційних,профилактико-оздоровительних цілях; основи професійної діяльності
педагога у сфері фізичного виховання.

Другий розділ конкретизує використання засад теорії та методики у різні вікові періоди з
урахуванням відвідин освітніх закладів, військової техніки та професійної діяльності.

У третьому розділі представлений матеріал, що сприяє рішенню конкретних завдань:

корекції маси тіла, постаті, постави, профілактики ризику серцево-судинних захворювань, і
навіть адаптує методику фізичного виховання до осіб з обмеженою дієздатністю у зв'язку з
порушенням слухових і зорових аналізаторів, опорно-рухового апарату, розумовими
порушеннями. Новими підрозділами є нетрадиційні види фізичної рекреації й оздоровчою
фізичної культури (боулінг,роуп-скиппинг та інших.), і навіть сучасні технології
використання вже видів, наприклад оздоровчої гімнастики —степ-
аеробика,калонетика,фитбол ідр[1].

Структура дисципліни теорії та методики фізичного виховання може змінюватися,

доповнюватися, проте принципово важливим служить наявність повного обсягу органічно
пов'язаних між собою - і систематизованих знань, необхідних викладачеві фізичного
виховання, тренеру,инструктору-методисту. Відсутність будь-якого елемента знань може
негативно зашкодити практичної діяльності фахівця.

ГЛАВА 2. ТЕОРІЯ ІМЕТОДИКА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЯК НАУКА

2.1 Джерела і етапи розвитку теорії та методики фізичного виховання

Кожна знову виникла область науки починала свій розвиток з накопичення фактичного
матеріалу, описи і класифікації явищ, наприклад хімія — зі створення хімічних елементів й
описи їх властивостей, біологія — з вивчення окремих організмів та його видів, їх
класифікації і систематизації. На рівні розвитку знань, коли було накопичено матеріал,
наука отримала можливість відкривати закони та формулювати узагальнюючі теорії.

Яскравим прикладом такого шляху, пройденого наукою у її розвитку, є теорія й методику

фізичного виховання (>ТиМФВ).

Аналіз історії виникненняТиМФВ як науки дає можливість окреслити кілька етапів.

Перший етап — емпіричні знання про який вплив рухових дій на організм, отримані
людиною внаслідок повсякденну діяльність. Нагромадження емпіричних знань призвело до
усвідомлення "ефектуупражняемости" і пізнання способів передачі досвіду. Це було одній з
передумов виникнення фізичних вправ разом із тим всієї системи фізичного виховання.

Другий етап — створення перших методик по фізичного виховання — охоплює періоди

рабовласницьких держав Стародавню Грецію і середньовіччі. Створення тих методик
відбувалося виходячи з досвіду, накопиченого педагогами, лікарями, філософами,
"ефектуупражняемости", але не матимуть обліку фізіологічного впливу фізичних вправ на
організм людини.

Прикладом цього можуть бути системи виховання у давньогрецьких містах Спарті і Афінах,
древньої Персії, Єгипті. Спочатку розвивалися приватні методики — оптимальні способи
навчання конкретних дій; володінню знаряддя праці, полювання, війни, виконання окремих
вправ — плавання, фехтуванню, метання списи, боротьби, і т.п. З'явилися перші посібники
з гімнастики, верхової їзді, фехтуванню тощо. В міру накопичення досвіду усвідомлення
значення виховання для духовного й фізичного формування людини виникла наука
педагогіка, а її початковому етапі свого розвитку займалася питаннями розумового й
фізичного (тілесного) виховання. Розвиток знань і з'ясування специфіки процесу фізичного
виховання визначило суттєва відмінність мети клієнта, принципів, коштів, методів від
розумового виховання, що стало виділенню їх у самостійну галузь — науку про власне
фізичному (тілесному) вихованні.

Розвиток частих методик виявило, що у основі їхньої здійснення лежать загальні

фундаментальні закономірності. Так, методика навчання гімнастики, легкоатлетичним та
інших вправ має у основі загальні закономірності формування рухових навичок, розвитку
рухових якостей і спільні закономірності управління цими процесами. Отже, здійснилася
інтеграція наукових знань у єдину теорію і методику фізичного виховання, які можна
позначити як третій, етап розвитку, що охоплює період від епохи Відродження остаточно
XIX ст.

Теорія й методику фізичного виховання могла з'явитися тільки тоді ми, коли людством було
накопичено великий досвід у цій галузі. Початкові відомості вже з'явилися торік у
Стародавню Грецію та інших державах, коли ще, педагоги, філософи робили узагальнюючі
висновки про кошти та методів фізичноговоспитания[2].

УXVI—XVII ст. їх прагнення пізнати природу людини, його соціальну роль суспільстві,
проблеми виховання особистості призводять до усвідомлення важливості фізичного
виховання. Створюються різні системи поглядів (теорії), що стосуються педагогічних і
соціологічних аспектів фізичного виховання.
Теорія Яна Амоса Коменського (1592—1670) базувалася на переконанні, що заняття
фізичними вправами потрібно проводити з урахуванням трудових умінь дитину і сприяти
підготовці його до життя, забезпечуючи його фізичний і моральне виховання.

Погляди Джона Локка (1632—1704), викладені у книзі "Думки вихованням дітей" (1693),
полягали в вихованню здорового джентльмена, здатного досягти себе.

Система фізичного виховання Жана Жака Руссо (1712—1778) відрізнялася вже

диференційованим вихованням хлопчиків і вісім дівчат. Він вважає, що хлопчиків із малих
років має загартовувати, купати у холодній воді, привчати фізичних вправ у розвиток сили
та виховання волі. Фізичне виховання дівчаток має обмежитися розвитком легкості,
вишуканості, грації рухів.

Генріх Песталоцці (1746—1827) прагнув у вигляді гармонійного розвитку фізичних,

розумових і моральних здібностей поліпшити становище трудящих, особливо селян.

Німецькі вчені До. Маркс і Ф. Енгельс звертають уваги на фізичне виховання як частину
всебічного гармонійного виховання особи і визначають його місце у комуністичному
вихованні. Це довгі роки, до 90-х XX ст. визначило методологічні пошуки безлічі вчених у
різних країнах.

Четвертий етап — створення теорії та методики фізичного виховання як самостійної

наукової та відповідної навчальної дисципліни у Росії охоплює період від кінця XIX ст. до
1917 р.

Вагомий внесок у розвитокТФВ внесли вченіП.Ф.Лесгафт (1837-1909), Р.Демени (1850-

1917) та інших. У працяхП.Ф.Лесгафта теорія фізичного виховання базувалася на процесі
навчання фізичним вправ, що дозволило розробити "Посібник із фізичному освіті дітей
шкільного віку". Він намагався обгрунтувати систему фізичного виховання відповідно до
фізіологічним закономірностям і віковим особливостям котрі займаються, що стало основою
формування педагогічних принципів послідовності, поступовості.Гармоничности фізичного
розвитку. Р.Демени, розробляючи систему навчання рухам, звертав увагу послідовність
переходу від простих вправ до найскладніших, з більш легких до важче, відомі до
невідомим. Їм було запропоновано класифікація фізичних вправ по координаційної
структурі та т.п. Природно, що ці теорії, як і педагогічному, і у соціологічному аспекті
відбивали економічні, політичні, культурні умови життя нашого суспільства та певні
філософські і наукові концепції.

П'ятий етап інтенсивному розвиткові науки про фізичному вихованні почалося після 1917
р. у Росії, у бік біологічного обгрунтування рухової активності, педагогічних принципів їх
використання коштів і соціальної зумовленості фізичного виховання як складової частини
виховання будівельників комунізму.

Роботи фізіологів І.М. Сєченова (фізіологія нервової системи, дихання, втоми, природа
довільних рухів і психічних явищ), І.П. Павлова (фізіологія вищої нервової діяльності,
життєдіяльності цілісного організму у взаємозв'язку із зовнішнього середовищем),Н.Е.
Введенського і А.А. Ухтомського (процеси порушення та гальмування нервової і м'язової
тканини), Н.А. Бернштейна (фізіологія побудови рухів),Г.В. Фольборта, Д.В.Дилла
(розбудовні процеси втоми і відновлення) та інших вчених стали основою обгрунтування
педагогічних закономірностей фізичного виховання, обгрунтування теорії навчання
руховим діям, розвитку рухових якостей не тільки для гармонійного їх розвитку, але й
спортивного вдосконалення. У50—60-е роки XX ст. з особливою інтенсивністю почали
розвиватися спеціалізовані розділи біологічних дисциплін, обгрунтовують систему
підготовки спортсменів (спортивна фізіологія, біомеханіка, біохімія та інших.). Виникла
об'єктивній необхідності інтеграції знань, підійти до підготовки спортсменів, нагромаджених
різних галузях науки. Через війну диференціації знань у теорії та методиці фізичного
виховання виділилася наука про спорт. Каталізатором її прискорений розвиток, особливо
останні десятиліття, виявився спорт найвищих досягнень, стрімко прогресуючий у руслі
олімпійського й фахової міжнародного спортивного руху. Він був свого роду природною
лабораторією,сосредоточившей великі дослідницькі ресурси на пошуку нових шляхів
виявлення і максимального розвитку здібностей людини. Теорія спорту оформилася нині у
багатьох країн світу як профілюючий предмет професіональною підготовкою фахівців із
спорту.

Одночасно йшло формування та узагальнюючої дисципліни, здійснювалася спроба

інтеграції наукових знань у "Теорію фізичноїкультури"[3].

Першим навчальним посібником по "Теорії фізичної культури" було керівництво, видане

Г.А.Дюпероном в 1926 р. У трактування фізичної культури автор включає як виконання
фізичних вправ в спеціально час, але й області життя, які можуть опинитися позначитися
на стані тіла, і входять до кола фізичної культури: сон, харчування, одяг, способи роботи,
гігієна, загартовування, масаж та інших.

Завданнями фізичної культури Г.А.Дюперон вважав: "зцілення хворого організму;

зміцнення і запобігання що розвивається й слабкого організму; підтримку у здоров'я та
вдосконалення нормального організму".

Перше завдання фізичної культури є областю лікаря, і "лікарської гімнастики".

Друге завдання конкретизується такими положеннями:

а) охорона й пожвавлення природного розвитку людини у дитячий і юнацькийвозрастах;

б) охорона й пожвавлення природного ходу життя у віці;

в) виправлення певних вад» організму, природжених або нажитих.

Третє завдання конкретизується:

а) розвитком м'язової сили;

б) удосконаленням нервової системи та органів почуттів; вихованням психічних якостей —

мужності, відваги, почуття вроди й т. буд.;

в) придбанням життєво корисних і фахових навичок.

Ще 1925 р. теоретиками фізичної культури на чільне місце фізично культурного індивіда

поставлено його фізичний, психічне й соціальне здоров'я. Через 50 років Всесвітня
організація охорони здоров'я визначає здоров'я як "стан повного фізичного, душевного й
соціального благополуччя, Не тільки відсутність фізичних дефектів".

Неповнота вихідних фактичних матеріалів та інших причини завадили тоді сформувати

теорію фізичної культури як цілісну наукову дисципліну. Розвиток отримала лише його
частина, теорія й методику фізичного виховання, котра, за схемою Г.А.Дюперона мала таку
структуру:

бо як влаштована людина як і живе й працює його організм;

б) точна мета застосування будь-якого вправи;

в) сутність кожного вправи та її дію на організм;

р) як слід практично застосовувати кожне фізичне вправу;

буд) за яких його слід застосовувати.

Наступний етап інтеграції знань у загальну теорію фізичної культури належить до 70-х
років XX ст. Формування узагальнюючої теорії фізичної культури в умовах активної
розробки теорії культури загалом поруч учених — як-от В.М. Видрін,Б.В.Евстафьев,Ю.М.
Миколаїв, Н.А. Пономарьов, Н.І. Пономарьов, В.І. Столяров та інших. Істотно впливає
формування теорії фізичної культури надає розвиток соціології, антропології, соціальної
психології, загальної теорії виховання та інших наук. Провідним теоретиком і інтегратором
наукових знань у області фізичної культури є професор Л. П. Матвєєв.

З власного основному змісту загальна теорія фізичної культури належить до громадським

гуманітарних наук, бо її цікавить чоловік і соціальні чинники його спрямованого розвитку та
виховання. Разом із цим у ній широко представлено природничонаукове зміст, оскільки він
орієнтована на пізнання особливостей фізичної культури як специфічного чинника
вдосконалення природних (природних) якостей і здібностей людини, оптимізації його
фізичного гніву й фізичногоразвития[6].

За визначеннямЛ.П.Матвеева, теорія фізичної культури (її загальні основи) єинтегративная

система наукових знання сутності фізичної культури, взятої у цілому, про закономірності її
функціонування, спрямованого використання коштів і її подальшого розвитку, насамперед у
системі чинників виховання, соціального формування особи і оптимального розвитку
життєвих сил людини".

Вплив соціальних, політичних лідеріва і ідеологічних умов70—80-х років XX ст. призвело до

розвитку і трактування теорії фізичної культури як однієї з дієвих способів виховання
"будівельника комунізму" — гармонійно розвинутою була і соціально активної особистості,
готовою праці та оборони суспільства комуністичного типу. У першому місці розглядалися
завдання тоталітарної держави: людина має підготувати себе для праці в благо держави й
до захисту держави й задля того підтримувати свою готовність якомога довше. Звідси і
назва нормативних комплексів "Готовий до праці та оборони". Початкова ідея теорії
фізичної культуриДюперона як культури тіла, і здоров'я розчинилася в ідеологізації і
політизації науки. Нехтування пріоритетами інтересів особистості за всієї доступності
засобів і форм фізичної культури не привело на загальний здоров'ю нації. Не можна
насильно зробити людини дужим і щасливим.

Стан здоров'я формується його спадковістю й життя. Оскільки діти як успадковують

хвороби батьків, а й набувають ще свої, то, на протязі життядвух—трех поколінь при
несприятливих соціально-економічних умовах держави й життєвих умовах населення
відбувається зниження рівня фізичного і психічного здоров'я суспільства нацелом[14].

Прогресивні вчені у сфері медицини починають брати до уваги здоров'я не із боку

наявності або відсутність в нього хвороби, а заходи здоров'я, життєвих сил, дозволяють
йому забезпечувати свою життєдіяльність і протистояти несприятливих умов довкілля та
виникненню захворювань. Основним засобом підвищення адаптаційних можливостей
організму виступає рухової активності людини, що дозволяє підвищити енергопотенціал
біосистеми рівня, вище якої у індивідів мало реєструються ні ендогенні чинники ризику, ні
хронічні соматичні захворювання (Апанасенко, 1992).

Питаннями здорового життя, здоров'я дитини і рухової активності починають займатися

медики, що зумовили створення нової науки — валеології (>valeo — процвітати, бути
здоровим) фактично.
Принаймні того як зростали потреби у фізичному вихованні певних вікових груп людей,
піднімалось його громадське значення, виділився ряд соціально важливих компонентів і
форм використання фізичної культури. Це — повсякденно побутові форми самостійного
залучення людей до культури, виробнича фізична культура, рекреаційна, реабілітаційна
інші форми фізичної культури, дедалі більше заповнюють бюджет вільного часу, режим
відпочинку та напрямів культурної діяльності населення.

Шостий етап розвиткуТМФВ можна зарахувати до 90-х років XX ст. Пріоритети

особистісних потреб у області державної політики дали новий виток у розвитку фізичного
виховання. Протягом двох століть кошти фізичного виховання переважно носили
прикладної характер (трудовий, військовий), що зумовило виділення класичних видів
спорту: легкій атлетиці, гімнастики, плавання, фехтування, стрільби, боротьби, і т.п.

Необхідність активного розважального дозвілля призвела до розвитку ігрових видів, котрі

приваблюють людей мінливою ситуацією, ігровий інтригою — ігри робилися із м'ячем:
волейбол, баскетбол, футбол, теніс та інших. До 90-х років ці традиційні види широко
впроваджувалися у фізичному вихованні всіх вікових груп населення обов'язкові й
добровільні форми занять.

На початку 90-х років базі традиційних видів спорту почали інтенсивно розвиватися нові
види рухової активності. Попит населення в рекреаційні розваги та оздоровлення з
допомогою рухової активності розвиває пропозицію. Відкриття фізкультурно-оздоровчих
груп на комерційній основі викликає природну конкуренцію - й бажання запропонувати
щось нове, не на те, що вже сьогодні існують. Заняття фізичними вправами у певних
верствах суспільства переходять із розряду нудних і обов'язкових до розряду модних,
елітарних. Отже, інтенсивно розвивається методика використання видів гімнастики,
акробатики, плавання, важкої атлетики врекреационно-оздоровительних цілях, що
зумовлює залученню з-за кордону нових технологій у вигляді сучасних тренажерних
пристроїв, нових видів рухової активності — аеробіки, шейпінгу,степ-аеробики,слайд-
аеробики та інших. За підсумками інтеграції різних видів вправ з'являються нові їх види:
поєднання аеробіки і плавання —аквааеробика, велосипеда і гімнастики —велокинетика,
акробатики і вправ зі скакалкою —роуп-скиппинг тощо.

Інтенсивне розвиток методики фізичного виховання випереджає теорію, які мають підвести
наукову базу, виявити загальні та специфічні закономірності впливу нових видів рухової
активності на організм людини, визначити можливість їх застосування у різні вікові періоди,
способи дозування навантажень, норми. Дане стан науки теорії та методики фізичного
виховання характеризується інтенсивним шляхомразвития[17].

Теорія й методику фізичного виховання міцно пов'язана із низкою наукових дисциплін.

Будь-яка наука абсолютно не може повноцінно розвиватися, обмежившись результатами
лише програми власного предмета дослідження. Теорія й методику фізичного виховання
вирішує спеціальні педагогічні проблеми, що перебувають у стику декількох наукових
дисциплін. Вона міцно пов'язана із загальною педагогікою, спільної програми та вікової
психологією. Філософія дає нею методологічну основу пізнання, спираючись яку наукові
ступені отримують можливість об'єктивно оцінювати дію соціальних законів у у галузі
спільної фізичної культури, проникати у сутність проблеми, узагальнювати, аналізувати і
відмикати нові закономірності її функціонування та перспективи розвитку на суспільстві.

Зв'язок із біологічними науками продиктована необхідністю вивчення реакцій організму

котрі займаються на вплив коштів фізичного виховання, який визначає розвиток адаптації.
Тільки враховуючи анатомічні, фізіологічні і біохімічні закономірності, які у людини, можна
зможе ефективно управляти процесом фізичного виховання.
Особливо тісні контакти теорії та методики фізичного виховання з усімаспортивно-
педагогическими дисциплінами. Приватні дисципліни спираються на загальних положень,
розроблювані теорією і з методикою фізичного виховання, а одержувані ними конкретні
дані є матеріалом нових узагальнень. У процесі свого розвитку із загальної
теоріїисключились приватні закономірності, що ставали предметом спеціальних наук —
науки про гімнастики, легкої атлетики, плаванні та інших. Проте особливо загальні
закономірності, що діють у цих видах вправ, а стосуються будь-яких видів рухової
активності людини, і що неспроможні стати предметом будь-якої приватної дисципліни.
Розробка цих загальних закономірностей і як основу сучасної теорії та методики фізичного
виховання.

2.2 Методи дослідження, у теорії та методиці фізичного виховання

Широке розвиток масових форм фізичної культури вимагає залучення дедалі більшої
кількості спеціалістів у цій області. У своїй роботі викладачі, тренери, вчителя шкіл не
обмежуються лише з тими знаннями, які отримують в навчальному закладі. Їхня робота —
це творчість, пошуку нових шляхів розв'язання нагальних потреб, пошук нових засобів і
методів підвищення ефективності процесу фізичного виховання.

Дослідження, зазвичай, починається з пошуку це й виявлення проблемної ситуації —

об'єктивно існуючого протистояння між потребами (запитами) суспільства, чи особи і що у
дане конкретний час способами задоволення.

Проблемна ситуація можна використовувати як складне становище, виникає через

необхідність пояснити чи передбачити ту чи іншу явище при гострому дефіциті інформації,
чи можливість досягти мети з допомогою відомих, традиційних засобів і методів. Інакше
кажучи, проблемна ситуація — її між потребами і всіма засобами задоволення (наприклад,

сучасний стан фізичного виховання у шкільництві), протиріччя між знанням потреби

покупців, безліч незнанням шляхів, коштів, методів, способів задоволення.

Проблема (буквально — завдання) — це складна пізнавальна завдання, яке представляє

суттєвий теоретичний чи практичний інтерес, ситуація, яку потрібно вирішити. Це
необхідність пошуку нову інформацію, найповніше і це об'єктивно що відбиває конкретне
явище та засоби її вдосконалення.

Проблема характеризується недостатністю наявну інформацію на вирішення

конкретнихзадач[13].

У процесі попереднього осмислення та політичного аналізу проблеми визначається тема

дослідження, який означає конкретну його спрямованість (наприклад, формування
мотивації до занять різними видами рухової активності). Вона має відповідати вимогам
актуальності, новизни, мати теоретичне і практичного значення. Робота над темою,
зрештою, веде до поглиблення наукових знань. У цьому полягає теоретичне значення
дослідження. Актуальність означає важливість, необхідність розв'язання проблеми для
нашого часу; новизна — відсутність нині у літературі повністю аналогічних робіт,
оригінальність узагальнень, висновків дослідження.

У процесі вироблення теми необхідно визначити об'єкт й предмета дослідження та

виробити робочу гіпотезу. Під об'єктом дослідження розуміється то, на спрямована
пізнавальна діяльність вченого. Це може бути люди (групи людей), явища, події, процеси.
Наприклад, нові технологіії використання коштів фізичного виховання, рухової активності
школярів, фізичне стан тощо. Інакше кажучи — усе це те, що явно чи неявно містить
протиріччя, породжує проблемну ситуацію і це створює проблему.
Предмет дослідження — взаємини об'єкта, одна з його властивостей, сторона, які
підлягають безпосередньому вивченню. Наприклад, оздоровчий ефект під час занять
плаванням; специфіка розвитку витривалості в дітей віком молодшого шкільного віку.

Об'єкт й предмета - наскрізні категорії. Вони можуть змінюватися місцями залежно від рівня
підходів до них та їхній розгляд.

Робоча гіпотеза (обгрунтоване припущення) — це "знання про незнанні". Наукове

припущення щодо можливих причинних зв'язках явищ, що поки не доведені та його слід
довести, спираючись на видобуту у процесі дослідження об'єктивну інформацію, аргументи
і факти. Гіпотеза — "науково обгрунтовані висловлюваннявероятностного характеру щодо
сутності, взаємозв'язків і причин явищ об'єктивну реальність" (>Курамшин, 1999), інакше
кажучи — це науково обгрунтована здогад. Перехід від проблеми до гіпотезі — це перехід
від запитань до поясненню і наступного рекомендації до практики. До основним видам
робочих (дослідницьких) гіпотез можна віднести такі: описова, основу якої лежить можливе
опис причин, яка є основою будь-якого явища, процесу (об'єкта дослідження);
пояснювальна, яка передбачає пояснення про причини і наслідків, характеризує об'єкт
дослідження, його зв'язку,отношения.[12]

Одне з найважливіших етапів дослідження є аналіз літератури. Перш ніж досліджувати ту

чи іншу явище, процес, діяльність, необхідно дізнатися, що саме про це вже відомо, й у
яких аспектах проблему досліджував і яких висновків зробив. І тому необхідно вивчити
літературу. У цьому дослідник виходить із тієї попередньої інформації, яку має з
урахуванням знань, отриманих з підручників, навчально-методичної літератури та власного
практичний досвід. Зазвичай, майже з кожному питання, що цікавить дослідника, є велика
кількість літературних джерел. Шукаючи і відборі необхідних насамперед джерел
допомагають каталоги в бібліотеках, книжкові літописі і літописі журнальних статей,
реферативні журнали та бюлетені, книжні й журнальні огляду, у яких даються великі
інформацію про наукову літературу із різних проблем.

У процесі вивчення літератури треба її згрупувати за рівнем значимості і з напрямам.

Наприклад, для дослідження фізичної культури як виду культури особи й суспільства,
необхідно ознайомитися з роботами з теорії культури, виявити групи авторів, які
дотримуються одному й тому ж концепції, слід визначити і те загальне, що об'єднує ці
групи. Після виявлення що у час основних концепцій теорії культури слід ознайомитися з
сучасними концепціями теорії фізичної культури як виду культури. І тут також потрібен
визначити групиавторов-единомишленников і групи авторів, які мають підходи до
визначення даного феномена не збігаються. Нарешті, необхідно з'ясувати, знайти "біла
пляма", тобто. проблемну ситуацію і взятися до її рішенню. Результатом цієї роботи не та
частина дослідження, що носить одна з таких назв: "Історіографія проблеми",
"Літературний огляд", "Стан проблеми з літературних джерелам на практиці". У цій частині
свого дослідження автор демонструє знання літератури з проблемі, вміння згрупувати
джерела з співпадаючим концепціям їх авторів (чи з іншими ознаками), здатність знайти
проблему і готовність розв'язати.

У процесі роботи над джерелами доцільно вести картотеку. Кожен джерело акуратно,
грамотно, відповідно до вимогами бібліографії заноситься в каталожну картку про те, щоб
за упорядкуванні списку літератури можна просто переписати ці картки за алфавітом.
Доцільно на кожної картці писати коротку анотацію джерела і своє власне ставлення щодо
нього чи свою оцінку, характер її використання (виписки, цитування, огляд тощо.). Якщо
дослідження доведеться тривале (наприклад, робота над дисертацією чи книгою), можна
буде складати дві власні картотеки — одну алфавітну, іншу предметну. Це полегшить
пошук матеріалу й роботу з нею.
Якщо дослідник вже план (структуру) своєї роботи, то доцільно приготувати папки за
кількістю глав чи розділів роботи. Усередині кожної папки можна зробити додаткові
розподілу папки за кількістю параграфів у главі. В міру накопичення матеріал (виписки,
заготівлі, думки тощо.) складається у відповідні папки. Це дозволяє скоротити час з його
систематизацію і обробку.

Аналіз — це розчленовування предмета дослідження на частини, властивості, ознаки.

Дослідник, зазвичай, ставить собі завдання поринути у сутність процесу чи явища. І тому
він подумки (чи практично) розчленовує предмет на складові, виділяє властивості, ознаки,
зв'язку, відносини.

Синтез (з'єднання) — узагальнення, інтеграція отриманої інформації, передумови, перший

етап узагальнення і висновків. Узагальнення — прийом мисленнєвої діяльності, що
дозволяє встановлювати загальні якості, боку, властивості предметів. Узагальнення
отриманого процесі вивчення літератури з проблемі дає можливість уточнити мету й
завдання дослідження.

Мета - гаданий кінцевий результат, усвідомлений образ майбутнього результату. У ньому

має знайти відбиток проблема, об'єкт й предмета дослідження, робоча гіпотеза. Мета
розпадається па конкретні завдання, організована послідовність яких складає
програмуисследований[8].

>Дли вирішення завдань необхідно визначити методи (шляху, способи) дослідження. Вони
повинні бути повністю адекватними завданням. Це означає, що вони дають нагоду
отримати об'єктивну інформацію саме зданому предметі. Інакше може й отже методи,
придатні вивчення одних об'єктів дослідження, можуть надавати неправдиву інформацію
щодо інших об'єктів. Наприклад, методи визначення біологічного віку дітей дошкільного
віку неможливо використати для дітей підліткового,т.к. ознаки, що характеризують
формування функцій організму в віковому аспекті різні.

У науково-дослідної роботі у сфері фізичного виховання використовується багато

різноманітних методів і методик (груп методів). У тому числі можна назвати такі:
загальнонаукові, власне педагогічні, психологічні, біологічні, соціологічні. Усі вони тісно
пов'язані між собою, часом між ними чіткої межі, але своя специфіка. Найважливішою
методом, що використовується як і теоретичних, і у експериментальних роботах, є
теоретичний аналіз стану та узагальнення. Він стосується літературних даних,
документів, матеріалів, емпіричних даних, і інший інформації. До власне педагогічним
можна віднести педагогічне спостереження (включене іневключенное), педагогічний
експеримент, складовою якого є контрольні випробування (тести). У ході дослідження
використовуються також методи безпосереднього збирання й реєстрації інформації та
методи її обробки. Методом збору ретроспективної (минулої) інформації вивчення джерел
— літературних, статистичних,программно-методических, інструктивних, і узагальнення цих
матеріалів. Може також використовуватися опитування у різних його формах (анкети,
розмови, інтерв'ю). Поточна інформація може збиратися методом спостереження, що є
аналіз стану і оцінку предмета дослідження до втручання державних у його
функціонування спостерігача.

Педагогічна цілеспрямоване спостереження передбачає чітку постановку його й завдань,

визначення конкретного об'єкта, використання способів реєстрації можна побачити
процесів і явищ, планомірність, і дає підстави бачити процес (явище) "однохвилинних" й у
динаміці, фіксувати її фазою, етапи безпосередньо "з натури"; що дозволяє отримати
досить об'єктивну інформацію об'єкт спостереження. Цей метод доцільно залучити до
комплексі коїться з іншими, оскільки вона не забезпечує всебічної характеристики об'єкта.
Об'єктами спостереження може бути зміст учбово-тренувального процесу, засоби
навчання, тренування, співвідношення обсягу й інтенсивності навантаження у своїй, техніка
виконання вправ, тактичні дії й інших процесів і явища. Спостереження то, можливо
відкритим. Коли об'єкт знає, що з ним спостерігають, і прихованим, коли спостережувані не
підозрюють, що вони у зоні уваги дослідника. Матеріали спостереження мають бути
зафіксовані у запису (протоколи спостережень, фото-, кіно- ізвукозаписи)[9].

Наукове спостереження - це спосіб отримання до втручання державних

дослідника на природу досліджуваного процесу чи явища і його існування.

Однією з основних методів наукового дослідження є експеримент — науково поставлений

досвід. Це спостереження досліджуваного процесу, явища в організованих і врахованих
умовах, дозволяють ознайомитися з процесом і відтворювати його щоразу в умовах. Він
відрізняється від педагогічного спостереження активним втручанням дослідника на процес
чи явище, У експериментах, у яких досліджуються навчально-виховний або як
тренувальний процеси, зазвичай, створюються експериментальні і контрольні групи. Для
перших забезпечуються спеціальні, створені дослідником умови, другі займаються у
звичайних, загальноприйнятих, традиційних умовах. Розбіжність у результатах, отримані
кінці експерименту, свідчить про рівень розв'язання проблеми. Експеримент то, можливо
природним, коли під час його допускаються незначні відступу від традиційних,
загальноприйнятих умов та способів діяльності (наприклад, тренувальний); модельним, у
якому цих умов і знаходять способи різко змінюються, виходили з інтересів дослідника, і
лабораторним, проведеному в спеціально створенихусловиях[8].
Експеримент - це спосіб здобуття наукового інформації з активним втручанням
дослідника на процес чи явище.

Оцінка отриманого емпіричного і теоретичного матеріалу може бути яка за якісними (тобто.
які мають певних одиниць виміру) і кількісних показників у процесі контрольних
випробувань (тестів). У разі використовуються методи, засновані на ідеях кваліметрії —
частини метрології, що вивчає і розробляє кількісні методи оцінки якісних показників.
Ступінь збіги результатів тестування при повторному їх проведення самих і тієї ж об'єктах й
у однакових умов називається надійністю тесту.

Можливість повністю відтворити результати тесту за його повторенні згодом й у однакових

умов називається стабільністю (чивоспроизводимостью) тесту. Ступінь точності, з якою
вимірюється об'єкт (чи сторона, властивості, якість його) характеризуватиме
інформативність тесту.
У процесі контрольних випробувань є можливість співвіднести попередні припущення,
гіпотези із реальним станом справ або одержати цілком нову, непередбачену інформацію.
Зокрема, залежно від заповітної мети і завдань експерименту можна визначити гідності чи
недоліки методів, змісту навчання, форм організації занять, перевірити критерії
прогнозування і добору дітей для занять даним виглядом спорту. Тести дозволяють
визначити об'єктивні результати експерименту. Результати тестування можна отримати у
процесі явно стандартних тестів, як-от Гарвардськийстеп-тест та її варіанти.

Результати експериментальних робіт можуть перевірятисяантропометрическими вимірами

зростання, окружності і екскурсії грудної клітини, реєстрацією частоти серцевих скорочень
(>ЧСС), максимального споживання кисню (МПК),динамометрией, вимірами свободи рухів у
суглобах у виглядігониометра та інші методиками. З урахуванням своєї мети, завдань,
робочої гіпотези дослідник може розробляти спеціальні контрольні вправи та
йогокомплекси[10].
>Незаменимим методом отримання в теоретичних дослідженнях є опитування, який
проводять вигляді анкетування, інтерв'ю, і розмов. Він дає змогу судити досвід людини,
мотиви своєї діяльності та поведінки, цінніснихориентационних, ставлення до фізичним
вправ, ефективності їх використання коштів і багато інших проблемах. Для анкетування
необхідно розробити зміст анкети, у якому включити сув'язь питань, дозволяє отримати
вичерпну інформацію з цікавій для дослідника проблемі. У ввідна її частки міститься
звернення до респондентам, назва установи» від чийого імені працює дослідник, завдання
дослідження та призначення, вказівку про анонімності анкети і до її заповнення. У основній
частини даються питання групи питань, яких дозволять досліднику отримати об'єктивне
уявлення по досліджуваної проблемі. У демографічної частини анкети містяться питання,
що стосуються паспортних характеристик респондента (підлогу, вік, спеціальність,
спортивна кваліфікація, педагогічний стаж тощо.).

Інтерв'ю — заздалегідь спланована по інформативному напрямку розмова, передбачає

прямий контакт дослідника з респондентами —опрашиваемими. Це може за жорсткому
плану, у певному послідовності і межах інформації.

Розмова —вопросно-ответная форма спілкування дослідника з респондентом чи його

групою, яка й проходить за плану, але допускає різні варіації з її напрямам і час
проведення. Матеріал опитування протоколюється дослідником.

Обробка результатів - дуже відповідальний етап дослідження. Оцінка може здійснюватися

як і якісному (з урахуванням теоретичних, логічних висновків, і узагальнень), і кількісному
аспектах.Количественная обробка матеріалів здійснюється методами математичної
статистики, — науки, що вивчає кількісні показники тих чи інших явищ.