Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Факультет гуманітарних наук

Кафедра історії та археології

Письмова робота
З курсу «Історія - 1»
На тему : «Рецензія на розділ з книги С. Леп’явка
« Генеза козацько-польського конфлікту»

Виконав студент ФГН-1

Напрям «Історія та археологія»
Качан Данило
Викладач: Тесленко І.А

Київ-2018
 Вступ
Сергій Леп’явко написав книгу «Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні», де у
першому розділі під назвою «Генеза козацько-польського конфлікту» розповідає про
початок взаємини козаків із оточуючими його верствами населення (міщани, селяни,
шляхта), зокрема у 1591-1594 роках, розвиток їх стосунків, та взагалі - як утворилися
козаки, хто впливав на їхні рішення та з якого стану вони складалися. Важливість цього
питання складно недооцінити, адже саме витоки вирішують, яким шляхом ця сила буде
рухатися. Як пише сам автор: «Однак питання ускладнюється тим, що причини
козацького руху кінця XVI ст. прямо випливають з іншого процесу - генези козацтва як
окремого суспільного стану.».[1;27] Саме через важливість і малу вивченість витоків
козацтва, Сергій Леп’явко вирішую приділити цілий розділ своєї книги цьому питанню.

Основна частина

Початок своєї роботи він розпочинає із того, що ми вже частково торкнулися у

вступі, а саме те, що генеза українського козацтва малодосліджена. Сергій Леп’явко
наводить приклади цьому цитатою, як він сам його охарактеризував, «одного з останніх
кваліфікованих істориків козаччини К. Тишковського»[1;27]. Сама цитата виглядає так:
«Незважаючи на дослідження багатьох польських, російських і українських вчених, все ж
справа генези самої козаччини вимагає подальших підготовчих праць, особливо з боку
господарчого і суспільного»[2;3];[1;27-28]. Автор висловлює свою прихильність до слів
Тишковського і сумніватися в ні в словах Леп’явка ні в автора «Козаччини у Московській
війні Зигмунда ІІІ» не доводиться.

Свої міркування щодо генези українського козацтва автор спирає на той факт, що
козаки формувалися, як привілейований стан. [1;28], і це, на мою думку, досить логічно і
не викликає питань, на які б не можна було відповісти. Привілеї мали на чомусь
базуватися, просто вигадати їх з повітря і змусити когось тобі їх надати без будь-яких
прав або спадщини було б безпідставно та наївно. Тому Леп’явко задався собі завданням
знайти підходящу верству населення, яка б могла задовольнити можливість на отримання
привілеїв.

Першим він взяв радянську теорію про походження козаків; буцім-то козаки це ніхто
інші, як залежні селяни, які, найймовірніше, втекли зі служби в пана і об’єдналися.
«Джерелом такої однозначної думки став розгляд “класичного” уже з початку XVII ст.
козацтва і перенесення його, в значній мірі, селянського характеру поповнення у цей час
на XVI ст.»[1;29]. Цей уривок – єдиний приклад, який надає автор, щодо підтвердження
існування радянської селянської теорії походження козаків. Він не дав, або я не помітив,
джерел які б навели на роботу по цій теорії. Але повернемося до нашої теми. Не треба
бути кимось надзвичайним, щоб зрозуміти, що цей тезис надзвичайно слабкий і тремтить
по швах, варто лише згадати, що першим реєстровим козакам надавалися привілеї, які
були близькі із шляхетськими, а простим селянам їх просто не дали б, до того ж їхні
станові амбіції дещо виділяються з уявлення про селян. Леп’явко приводить приблизно
такі ж твердження, і парує радянську теорію тим, що селяни не мали стимулу приєднання
до козацтва, аж поки, не почалася масовий наступ кріпосницьких відносин у кінці XVI ст.
Саме тоді почався великий сплеск селянського покозачення, а перший козацький реєстр
був створений у 1578 році, що було дещо раніше. На останок автор добиває цю теорію
тим, що у селяни не могли претендувати або передати козацтву будь-які привілеї, бо їх не
було.[1;29-30]. Леп’явко у своїх записах показує, що ця теорія є помилковою і він не
відверто показує своє відношення до неї. «Отже, переселеннями селянства і
колонізаційними процесами в межах XVI ст. неможливо пояснити механізму швидкого
формування станово-правових особливостей козацтва. Козацтво також не могло
перейняти жодного станового привілею у селянства через їх відсутність. Загалом же,
стосунки між козаками і селянами спочатку базувалися на відсутності суперечностей між
ними, а пізніше на частковій спільності інтересів.»[1;29-30]. Його різкі заперечення
«неможливо» або «не могло перейняти жодного привілею» показують його відношення.
Якщо б він дещо сумнівався, то автор використав би більш м’які і ввічливі форми, як того
потребує етикет.

Наступним класом, який пан Леп’явко розглядає стає міщанство. Зокрема він
посилається на міщанство південних міст, місце де козаки найбільше мають контактів із
місцевим населенням. Він наводить цитату із «Українських старовств у першій половині
XVI ст.» під авторством М. Донвара-Запольського[1;30], зокрема «У міщанах південних
міст було б помилково вбачати міський клас у власному розумінні цього поняття. Він був
міським тільки у смислі осілості в місті, виконанні міських повинностей і користуванні
старовинними міськими вольностями. За своїми ж заняттями південне міщанство було
нижчим військово-службовим класом... на півдні міщанство відігравало таку ж роль, яка
на півночі належала панцирним боярам, ординським слугам і подібним групам»[3;86-87],
[1;30]. Спираючись на цю думку, Леп’явко висуває тезис того, що у містах покозачилися,
більшою мірою, саме військова частина населення.[1;30]. Слова автора дещо поблекли від
того, як він роздавлював радянську теорію, вірогідно він допускає інші, можливо, не менш
цікаві думки, щодо міщанства. До того ж, пан Леп’явко робить акцент при розвитку цієї
теорії і спростування її лише на двох містах – Канева та Черкас. «Отже, покозачення
населення цих міст, особливо Канева і Черкас, було покозаченням не стільки міщанства,
скільки військово-служилого елементу.»[1;30], що може значити те, що він не впевнений і
не може стверджувати щодо інших південних міст. Подальший його розвиток думки
базується на тому, що із часом, козаки почали відігравати немалу роль у житті міста, їх
вивели з-під юрисдикції старости, почалися постійні конфронтації із місцевим
бюргерством[1;30-31]. Така поведінка міщан видається дещо дивною і малоймовірною.

Наступна тема, яку пан Леп’явко підіймає, це відносини шляхти і усіх її різновидів із
козаками. Він описує їх стосунки на зародженні козацтва, коли шляхта разом із козаками
подавляла татарську загрозу, і те як південні степи стали школою молодих шляхтичів. Все
йшло добре поки землі феодалів не залізли на території, які козаки уважали своїми.
Постійні суперечки магнатів із наростаючою силою козаків, які поповнювалися біглими
селянами, які були невдоволені погіршенням кріпосних відносин. І табір розділився на дві
частини [1;32-33].

Ось так плавно автор підводить читача до третьої, останньої в нього теорії –
боярська теорія. Вона спирається на те, що під час гарних стосунків шляхти і козаків,
велика частка малої та негербової шляхти приєдналася до козаків як до союзників. Із
часом вони прижилися і неначе злилися в одне ціле або як це називає пан Леп’явко –
покозачилися [1;33]. І тепер конфлікт інтересів, який зачепив землю – основне джерело
доходів, козаки, разом із покозаченою малою шляхтою, виступили, як одне ціле, якщо
можна так сказати. Ще один важливий фактор зіграв підштовхнув малу шляхту
приєднатися до козаків – це реорганізація військової справи. Тепер військо є постійним і
найманим (кварцяне), а феодали, які раніше були лицарями із своїм невеликим військом,
переводилося у клас землеробів, але для того щоб зберегти шляхетство треба було його
підтвердити. «Підставою визнання прав на шляхетство було не відбування військової
служби, а наявність підтвердженого феодального землеволодіння.»[1;34]. А також
Люблінська унія, яка ударило по усіх боярах, бо у польському праві такого стану, як бояр
не було. Це стало великою неприємністю не тільки для малої шляхти, а й для
ненобілованих лицарів та слуг, які не могли підтвердити своє шляхетське походження.
Адже з тих пір ставали звичайними селянами.[1;34].

Після Люблінської унії була проведена реформа козаччини. Її вивели з під влади
місцевих старост, що говорить про її особливі привілеї. До цієї події можна прив’язати
проблему із боярством, як пан Леп’явко і робить[1;37-39], а отже є припущення, що влада
вважала козаків отими залишками від старого лицарського стану, який наразі, поки він ще
існує, потребує особливих прав, що б вони не були ображені.

А тепер чому автор так багато місця приділив саме цій теорії. Він відштовхувався від
того, що козаків реєстрували, як окремий, якщо не шляхетський, то хоча б привілейований
стан. Просто так привілеї надати не могли, а отже хтось мав на них право. І тут
знаходиться вимираючий стан, який скорочується надзвичайно швидко. «Цим можна
пояснити той факт, що на південній Київщині і Брацлавщині боярство зникає у другій
половині XVI ст. без всякого видимого опору.»[1;35]. В цій цитаті «цим» розуміється те,
що багато бояр не могли підтвердити свій родовід і втрачали свої права. Повертаємось до
теми, козацтво отримує певні привілеї і пан Леп’явко стверджує, що саме бояри були
головою козацтва. З відси амбіції щодо статусу, етнічні питання, церкви та інші. За його
словами все зійшлося і стало на свої місця. Можливих питань або суперечностей його
думки не викликають.

Висновки

Отже, пан Леп’явко задався нелегким питанням про генезис українського козацтва.
Він перебрав деякі з відомих теорій і висловив свою чітку позицію щодо них, а також
висловив свою особисту думку про витоки козацтва.
 Список джерел

Леп’явко С. Генеза козацько-польського конфлікту // Леп’явко С. Козацькі війни кінця

XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С. 27, 27, 27-28, 28, 29, 29-30, 29-30, 30, 30, 30, 30, 34, 34,
37-39, 35.

Tyszkowski К. Kozaczyzna w wojnach Moskiewskich Zygmunta 111 (1605-1618).- Warszawa,

1935,- S. 3.

Довнар-Запольскиіі M. Ф. Украинские староства в первой половине XVI века - К., 1 9 0 8 -

С. 86-87.