Тема: «Хвилі» розширення ЄС

Зміст

Вступ.........................................................................................................................1

1. Перше розширення Європи (Великобританія, Данія, Ірландія)...................3

2. Середземноморське (друге і третє) розширення ЄС: Греція, Іспанія,

Португалія................................................................................................................5

3. Четверте розширення (Швеція, Фінляндія, Австрія).......................................7

4. П’яте, шосте та сьоме розширення ЄС.............................................................9

Висновок................................................................................................................12

Список використаних джерел..............................................................................13

 Вступ

Європейський Союз утворений у результаті поступового розвитку

процесу інтеграції країн Західної Європи, на території яких Західна Римська
імперія, Франкська держава та Священна Римська імперія були державними
утвореннями порівнянного розміру Європейського Союзу. Після Другої
світової війни ця ідея отримала нове життя. У 1949 році була заснована Рада
Європи (організація, подібна до регіонального еквівалента ООН), яка
зосереджує свою діяльність на проблемах забезпечення прав людини в
європейських країнах.
Сьогоднішний Європейський Союз складається з 28 європейських
держав, об’єднаних на основі універсальних і демократичних цінностей для
досягнення стабільності, миру та процвітання. Європейський Союз є
найбільшим економічним блоком у світі.
 1. Перше розширення Європи (Великобританія, Данія,
Ірландія)
Від початку заснування Європейських співтовариств можливість їх
подальшого розширення була передбачена установчими договорами. Це,
зокрема, обговорювалося в Римському договорі 1957 року про заснування
Європейського економічного співтовариства та всіх наступних поправках до
останнього видання Положень про ЄС, затверджених Лісабонським
договором 2007 року.
У результаті першого розширення Європейського співтовариства, яке
відбулося в 1970-х роках, до нього приєдналися: Велика Британія, Данія та
Ірландія.
У результаті вступу Великої Британії, Данії та Ірландії до
Європейських співтовариств (1973 р.) чисельність населення Союзу зросла з
192,5 до 256,8 млн осіб (на 33,4%), а загальний ВВП зріс з 2,381 до 3,148 трлн
доларів США. (на 32,21%).
Однак приєднання цих держав було пов'язане з певними труднощами:
- Британії довелося чекати майже 15 років, щоб приєднатися;
- Ірландії довелося змінити свою конституцію, щоб приєднатися до ЄС,
що зменшило її суверенітет;
- Рішення про вступ Данії до Європейського співтовариства було
прийнято на референдумі з мінімальною перевагою в результатах
голосування.
Перші етапи поглиблення європейської інтеграції характеризуються
тим, що вони проходили на відносно обмеженій території, що охоплювала
лише шість країн.
В економічному відношенні ці країни керувалися принципами досить
сильного колективного протекціонізму, який на певний період сприяв
утвердженню Європейських Співтовариств як одного з найпотужніших
центрів глобальної економічної системи та трансформації компаній, щоб
перетворити ці країни на конкурентоспроможні. господарські суб’єкти, що
діють у країні, здатні протистояти потужним американським
транснаціональним корпораціям. Економічне піднесення співтовариств
створило умови для зміцнення політичних позицій країн-учасниць, які були
значно зміцнені започаткуванням формування спільних політичних
інститутів, а згодом – формуванням спільної зовнішньої політики та політики
безпеки.
Зазначимо, що крім Великої Британії заявки на вступ до ЄС подали ще
три країни: Данія, Ірландія та Норвегія.
Розглянемо інтеграційні процеси в кожній із цих країн окремо.
Питання про членство в ЄС було ще більш спірним у Норвегії, де
незначна більшість громадян країни проголосувала проти вступу на
референдумі у вересні 1972 року.
Так, угода про вступ Норвегії до ЄС була вперше підписана в січні
1972 року, але у вересні 1972 року 54% населення Норвегії проголосували
проти вступу до Європейського співтовариства через побоювання щодо
наслідків вступу для Норвегії на такі галузі державної економіки. як сільське
господарство, рибальство та розвідка нафти.
Данія також мала проблеми зі вступом до ЄС і громадською думкою,
але її референдум про вступ відбувся лише через тиждень після голосування
в Норвегії, і її відданість уряду призвела до вражаючої підтримки членства
Данії в ЄС. Як і британці, данці скептично ставилися до європейської
інтеграції. Однак, коли Велика Британія подала заявку на членство, у Данії не
було іншого вибору, як наслідувати її приклад. Більшість експорту країни
йшла до Британії та Німеччини, тому для Данії було б економічним
самогубством не залишитися за межами розширеного ЄС.
Ірландський референдум, проведений у травні 1972 року,
продемонстрував сильну підтримку членства в ЄС. Ірландія набагато більше
асоціювалася з Великою Британією, ніж з Данією. Було б економічно
невигідно залишатися поза ЄС, якщо Великобританія планує приєднатися.
Хоча Ірландія стала незалежною державою в 1922 році, вона залишалася
відносно ізольованою від Європи, натомість зберігаючи тісні зв’язки з
Великобританією. Членство в ЄС дало Ірландії можливість розмістити англо-
ірландські відносини в ширшому багатосторонньому контексті. Не дивно, що
на референдумі 1972 року 83% громадян Ірландії проголосували за вступ до
ЄС.
Тому з чотирьох кандидатів на вступ до ЄС, які підписали договори
про вступ, лише троє приєдналися до ЄС у січні 1973 року. У Британії
ратифікаційна драма тривала майже до останньої хвилини. Після подолання
ряду процедурних перешкод Акт про приєднання нарешті отримав схвалення
парламенту в жовтні 1972 року.
У 1973 році, під час першого розширення, ЄС із шести держав-членів
став об’єднанням дев’яти держав-членів.
2. Середземноморське (друге і третє) розширення ЄС: Греція, Іспанія,
Португалія
Після закінчення епохи правих диктатур у середині 1970-х років
Греція, Португалія та Іспанія прагнули якомога швидше приєднатися до ЄС,
щоб покласти край своїй відносній міжнародній ізоляції, стабілізувати свої
новостворені демократичні режими та сприяти розвитку їхніх економіки.
Цей етап розширення ЄС характеризується бажанням ЄС розширити
демократичні свободи в Південній Європі та перетворити її на зону
стабільності та безпеки. На першому плані була політична аргументація
доцільності середземноморського розширення, яке відбувалося на фоні низки
криз в європейській економіці та супроводжувалося не лише активним
переглядом основних положень найвпливовіших теорій інтеграції, але й , а й
основних принципів Римських конвенцій. Це поклало початок новому раунду
розширення, коли ЄС ще «перетравлював» членство Великої Британії, Данії
та Ірландії – перше розширення ЄС.
Шлях Греції до інтеграції в ЄС не був ні легким, ні швидким. Греція
зуміла виділитися з Португалії та Іспанії. З трьох середземноморських
претендентів президент Європейської комісії Рой Дженкінс вважав Грецію
«найменш кваліфікованою» для приєднання. Навпаки, Рада ЄС розглядала
грецьку справу насамперед з політичної точки зору та нехтувала порадами
Єврокомісії.
Іспанія розглядала членство в ЄС як необхідну умову ефективних
макроекономічних змін у національній економіці та внутрішньополітичної
стабілізації.
Розуміючи, що ЄС побоюється членства Іспанії через можливі
негативні економічні наслідки для Союзу, Португалія доклала зусиль, щоб
подати окрему заявку від Іспанії та швидко укласти угоду про вступ до ЄС.
Португалія подала заявку на вступ до ЄС у 1977 році, більш ніж за рік
до того, як Іспанія подала заявку на членство в ЄС.
Вирішальний прорив до розширення за рахунок цих країн відбувся не в
самих переговорах, а у внутрішніх справах Європейської Комісії, зокрема у
вирішенні питання британського бюджету. Ніби сигналізуючи про новий
етап у розвитку Європейської Комісії, глави держав і урядів на саміті у
Фонтенбло в червні 1984 року оголосили, що розширення триватиме до січня
1986 року, до вирішення невирішених питань.
Після цього переговори між Єврокомісією та країнами-кандидатами
прискорилися. Але лише в березні 1985 року міністри закордонних справ
вирішили проблеми переговорів про вступ – рибальство, вільне пересування
іспанських і португальських робітників в ЄС і бюджетні внески країн-
кандидатів – на марафонській зустрічі.
Вперше за майже 20 років майбутнє ЄС виглядало яскравим. Неминуча
експансія стала психологічним стимулом і додатковим обґрунтуванням
інституційної реформи. Після тривалих переговорів про вступ було
визначено курс на майбутню Європейську раду в Мілані, щоб побачити, «що
буде з Європою», як пояснив Франсуа Міттеран.
З приєднанням Іспанії та Португалії в інтеграційному процесі вперше
було застосовано принцип «двох швидкостей» і розпочато обговорення
шляхів інституційної реформи на практичному рівні. Метою було розробити
більш гнучку інституційну структуру громади та переглянути механізм
голосування в напрямку ширшого впровадження механізму кваліфікованої
більшості.
3. Четверте розширення (Швеція, Фінляндія, Австрія)
Закінчення холодної війни призвело до зміни геостратегічної
ситуації в Північній Європі, що призвело до зміни концептуальних
засад міжнародної політики безпеки в країнах регіону. Змінився
інституційний та проблемний контекст, що впливає на формування
політики безпеки скандинавських країн: паралельно з розвитком
старих створювалися нові інституції регіонального та
субрегіонального співробітництва, виникали нові проблеми та
виклики безпеці, які потребують нових змінилися і підходи до
рішень, і сама концепція безпеки. У результаті скандинавські
країни зіткнулися з проблемою перегляду своєї типової для часів
холодної війни політики міжнародної безпеки та пошуку свого
шляху в швидко мінливому та нестабільному сучасному світі.
Країнам ЄАВТ (Австрія, Швеція, Фінляндія) як досить
однорідній групі невеликих країн із високим ступенем
економічного розвитку та стабільними демократичними традиціями
було досить легко адаптуватися до основних вимог вступу до ЄС.
Крім того, падіння комуністичних режимів у країнах Східної
Європи, об’єднання Німеччини в 1990 р. і розпад Радянського
Союзу в 1991 році, що спричинив за собою розпад глобальної
біполярної системи військово-політичного протистояння, призвело
до переоцінки свого статусу нейтральними державами ЄАВТ. Це
стало практично сумісним із повним членством в ЄС.
 Швейцарія та Ліхтенштейн (члени ЄАЕС з 1991 р.) зайняли
обережну позицію щодо тіснішої співпраці чи вступу до ЄС. З
іншого боку, Ісландія навіть не розглядала можливість приєднання
до ЄС, оскільки остерігалася відкривати свої ресурси для потреб
рибної промисловості співтовариства.
Аналізуючи процес інтеграції країн четвертого розширення до
ЄС, слід зазначити, що основою цього процесу були передусім
економічні, переважно взаємовигідні інтереси. Однак політичні
фактори також відіграли важливу роль, зокрема різні позиції
держав-членів ЄС перед вступом нових членів.
На початку 1993 року, після заснування Європейського
Союзу, почалися переговори про вступ з такими країнами:
Австрією, Швецією та Фінляндією. Питання приєднання до цієї
«трійки» не викликало сумнівів, оскільки ці країни мали стабільну
та високорозвинену економіку.
1 січня 1995 року, після приєднання Австрії, Фінляндії та
Швеції, «Європа дванадцяти» стала «Європою п'ятнадцяти».
У 1995 році поява цих країн у складі ЄС істотно змінила
політичну конфігурацію Євросоюзу. Усі три країни підтримали
розвиток спільної зовнішньої політики, зміцнення незалежної ролі
ЄС у міжнародних відносинах, підтримку ООН та її мирних зусиль,
зміцнення міжнародного правопорядку, вирішення регіональних і
локальних конфліктів політичними методами та розширення
співпраці між ними. ЄС та сусідні країни.
Хоча нова «трійка» мала такий же економічний і соціальний
розвиток, як і країни, близькі до «ядра» ЄС, їх вступ гостро виявив
проблему дисбалансу між економіко-географічною рівновагою та
розташуванням кордонів ЄС.
Слід зазначити, що Норвегія зробила другу спробу
приєднатися до ЄС під час четвертої хвилі розширення ЄС після
того, як їй не вдалося приєднатися до ЄС на загальнонаціональному
референдумі під час першої хвилі розширення ЄС у 1970-х роках.
У листопаді 1992 року Норвегія вдруге подала заявку на
членство в ЄС. У червні 1994 року було підписано угоду про вступ
Норвегії до ЄС.
Однак у листопаді 1994 року громадяни знову проголосували
проти членства цієї країни в Європейському Союзі на
загальнонаціональному референдумі. Енергетична політика,
оскільки Норвегія не хотіла відмовлятися від контролю над своїми
величезними запасами природного газу та нафти, і рибальська
політика, оскільки Норвегія також не хотіла втрачати контроль над
своїми прибутковими територіальними водами, стали предметом
розбіжностей.
4. П’яте, шосте та сьоме розширення ЄС
Наприкінці 2003 року Європейська комісія у своєму звіті про прогрес,
досягнутий у підготовці 10 країн-кандидатів до вступу, заявила, що майбутнє
розширення буде одним із найкраще підготовлених в історії ЄС. У 70%
категорій, у яких країни-кандидати мають відповідати стандартам ЄС,
необхідні дії виконано, у 25% – робота триває і буде завершена до травня, у
5% – залишаються невирішені проблеми (законодавчі та адміністративні;
відсутність установ для розподілу прямої допомоги, недоліки в забезпеченні
гігієнічної обробки харчових продуктів тощо – всього 39 проблем). У 2003
році на Мальті, в Словенії, Угорщині, Литві, Словаччині, Польщі, Чехії,
Естонії та Латвії відбулися референдуми, після чого підписану угоду
ратифікували парламенти [3, 24].
1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Естонія,
Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр і
Мальта.
Територія громади зросла на 23%, населення – на 19%, ВВП – на 27%
[7]. Отже, п'яте розширення стало безпрецедентною подією в історії
об'єднаної Європи.
Після завершення п'ятого розширення ЄС негайно розпочав шосте
розширення. Країни ЄС не відмовилися від Болгарії та Румунії, але й не
поспішали приймати остаточне рішення. Болгарія визнана в ЄС ідеальною
країною для розвитку сільського господарства, а Румунія – одним із
основних джерел робочої сили. Стосовно наближення законодавства було
зазначено, що Болгарія залишається на хорошому рівні. Країна розробила
хороші стандарти для банківської системи, але слід приділяти більше уваги їх
застосуванню.
У квітні 2005 року було підписано угоду про вступ Болгарії та Румунії
до ЄС. У ній зазначено, що приєднання відбудеться лише в тому випадку,
якщо країни виконають усі умови до 1 січня 2007 року. Зокрема, Болгарію
попросили посилити закони щодо боротьби з корупцією та злочинністю,
покращити умови життя меншин у країні та підняти економіку. Від Румунії –
реформи освітньої та судової систем, удосконалення соціальної політики по
відношенню до меншин та більш відповідальний підхід до захисту
навколишнього середовища. Якщо ці умови не будуть виконані, Європейська
комісія залишає за собою право відкласти приєднання Румунії та Болгарії на
наступний рік [6, 98].
Договір про приєднання Болгарії та Румунії до Європейського Союзу 1
січня 2007 року було підписано в Ньюмюнстері (Люксембург). Документи
підписали глави держав і урядів Болгарії та Румунії та глави МЗС 25 країн
ЄС.
 Таким чином, реалізація проекту п'ятого і шостого розширень зайняла
десять років, але приєднання цих країн не означало завершення процесу
інтеграції в ЄС. Сьогодні продовжується робота з економічної інтеграції цих
країн: гармонійний розвиток економічних інститутів; стабільна та
збалансована економічна інтеграція; підвищення рівня життя; високий рівень
зайнятості; економічна та монетарна стабільність.
Приєдналась Хорватія Хорватія (VII розширення). На сьогодні три
країни мають статус кандидатів на вступ до ЄС: Македонія, Туреччина,
Чорногорія
 Висновок

Будь-яка країна, географічно розташована в Європі, яка відповідає

критеріям, викладеним у Маастрихтській угоді, може стати членом
Європейського Союзу (див. Копенгагенські критерії). До них належать
демократичні (верховенство права, дотримання прав людини тощо) та
економічні (стабільна ринкова економіка).
Є 8 визнаних кандидатів на членство в Європейському Союзі:
Туреччина (подано у 1987 році), Північна Македонія (подано у 2004 році),
Чорногорія (подано у 2008 році), Албанія (подано у 2009 році), Сербія
(подано у 2009 році), Україна (подано у 2009 році). 2022), Молдова (подано
2022), Боснія і Герцеговина (подано 2016). Усі країни, окрім України,
Молдови та Боснії та Герцеговини, розпочали переговори про вступ.Косово,
незалежність якого не визнають п’ять країн-членів ЄС, та Грузія визнаються
ЄС потенційними кандидатами на вступ. Поки інші досягають прогресу,
переговори Туреччини заморожені через невідповідність європейським
цінностям.
Критерії приєднання містяться в Копенгагенських критеріях,
узгоджених у 1993 році, і в Маастрихтському договорі (стаття 49). У статті 49
Маастрихтського договору (зі змінами) зазначено, що будь-яка «європейська
держава», яка поважає «принципи свободи, демократії, поваги до прав
людини та основних свобод і верховенства права», може подати заявку на
вступ до ЄС. Європейська країна чи ні є предметом політичної оцінки
інституцій ЄС.
 Список використаних джерел
1. Баймуратов М. О. Модифікації державного суверенітету в
умовах європейської інтеграції в контексті взаємовідносин Європейського
Союзу з державами-членами : монографія / М. О. Баймуратов, Ю. С. Хоббі.
– Суми : Університет. кн., 2013. – 300 с.
2. Волошин Ю. О. Конституційно-правовезабезпечення
європейської міждержавної інтеграції: теоретико-методологічні аспекти :
монографія / Ю. О. Волошин. – К.
: Логос, 2010. – 428 с.
3. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: історія та
засади функціонування : навч. посіб. / В.В. Копійка, Т.І. Шинкаренко ; за
ред. Л.В. Губерського. – К.
: Знання, 2009. – 751 с.

4. Світова та європейська інтеграція : [навч. посіб.] / за ред. М. О.

Багмета– Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – 340 с.
5. Офіційний сайт ЄС: www.europa.eu
6. Dinan D. (2010) Ever Closer Union. An Introduction to European
Integration. – Forth edition: Lynne Reinner Pub
7. English. European and Euro-Atlantic Integration. A textbook for
Civil Servants and Local Government Employees / Y. Glukhova, D. Say, Y.
Palagnyuk, S. Ponomaryov, S. Soroka, A. Soloviova. – 3rd ed., updated. –
Mykolayiv : Petro Mohyla BSSU, 2018. – 336 p.
8. European Navigator. 1980–1986 Enlargement to the south and the
Single European Act. Accessed at http://www.ena.lu/