Professional Documents
Culture Documents
Червоне і чорне
Червоне і чорне
ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ
STENDHAL
LE ROUGE ET LE NOIR
1830
http://kompas.co.ua
— україномовна пригодницька література
Переклала з французької Єлизавета Старинкевич
Передмова Тетяни Якимович
Друге видання перекладу
«ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»
Назва першого значного роману Стендаля, який згодом приніс авторові світову славу, й
досі лишається загадкою для книголюбів. Близько півтора століття тривають дискусії з цього
приводу в науковому літературознавстві. Та й тут нікому не пощастило дати переконливе
пояснення символіки кольорів у хвилюючій книзі про бурхливе життя й трагічну смерть
Жюльєна Сореля.
Відомо, що Стендаль, один з найдотепніших письменників XIX ст., любив ховатися під
псевдонімами, бавитися парадоксами, уживати складні метафори. Можливо, й справді, як
дехто гадає, це частково залежало від особистої вдачі письменника — раціоналістичної й
разом пристрасно емоціональної. Бальзак — перший вдумливий критик Стендаля — писав про
нього: «людина надзвичайного розуму й дивовижного хисту жити».
Та існує й інша, мабуть, більш виправдана гіпотеза: мовні машкари Стендаля — засіб
контестації, двобою з дворянсько-буржуазним суспільством та церквою, і водночас — спосіб
самозахисту від політичного терору. За свідченням біографів, псевдонім Доменіко Вісмара,
прибраний Стендалем для участі в русі італійських карбонаріїв, врятував його від шибениці,
бо австрійська поліція не змогла встановити тотожність цієї особи з французьким літератором.
Відомо також, що, працюючи в 1834–1835 рр над романом «Червоне і біле», Стендаль, тоді
французький консул у Чівіта-Веккіа, щоб уберегтися від шпигунів, зашифрував свій рукопис.
Постійна небезпека змусила його обрати шифр, побудований на складних математичних
обчисленнях. Загубивши пізніше ключ до шифру, письменник не зміг поновити текст по
пам’яті. Саме через це великий прозовий твір, спрямований проти Липневої монархії, що
потопила в крові повстання ліонських ткачів і паризьких республіканців, лишився
незакінчений і був уперше виданий шанувальниками видатного художника слова лише після
його смерті.
Проблематика й поетика творів Стендаля, безумовно, позначені впливом політичного й
культурного клімату тогочасної Європи. Але поняття про творчість письменника як пасивний
«продукт епохи», без урахування зворотної реакції художника на життя, його мистецької
індивідуальності, рівня його громадської активності та інтелектуальної озброєності, вже давно
відкинуте нашою наукою як антидіалектичне.
Фредерік Стендаль (справжнє ім’я та прізвище Марі-Анрі Бейль) жив у період, багатий на
великі історичні події. Хлопчиком йому довелося стати свідком грандіозного суспільного
перевороту, здійсненого французькою революцією кінця XVIII ст. Його молодість відшуміла в
роки наполеонівських походів. Мистецький хист письменника розгорнувся на всю широчінь в
тяжкі для французького народу роки реставрації Бурбонів та панування Луї-Філіппа,
ознаменовані революційними спалахами.
Справжній талант — це не лише майстерність, а й особистість. О. М. Горький у свій час
дав гостру відсіч буржуазним критикам, які не хотіли помічати заслуг Стендаля як людини
передової суспільної думки. Стендаль не був письменником кабінетного типу, не замикався, в
колі суто естетичних проблем. За жадібним інтересом до соціальних і політичних конфліктів
сучасності, за силою бунтарських волелюбних прагнень його можна порівняти з великим
революційним поетом-романтиком Англії Байроном.
Серед інших, навіть найвидатніших письменників того часу Стендаля помітно вирізняє
глибоке філософське спрямування його думок, широка наукова й літературна ерудиція,
ентузіастична допитливість, вироблена ним досить струнка концепція історіографічних,
суспільно-політичних та естетичних поглядів. Відомий радянський учений Б. Реїзов, автор
грунтовних досліджень про Стендаля, справедливо підкреслює, що ідейний шлях видатного
романіста не був надто прямолінійним і до кінця лишався непозбавленим суперечностей.
Однак в цілому твори, щоденники й листи Стендаля, навіть численні замітки, які він робив на
полях книжок і зошитів, свідчать про найпильнішу увагу письменника до сучасної йому
дійсності, про те, що вія гаряче сприймав кожну нову плідну ідею й так само запально боровся
проти того, що здавалося йому помилковим, небезпечною брехнею, шкідливою для
суспільного прогресу акцією. Автор «Червоного і чорного» постійно перебував у опозиції до
реакційного уряду, до панівних класів. Його часом, здавалося б, надто нігілістична критика
оточення насправді була проявом мужнього, суворого гуманізму. За виразом Горького,
Стендаль був глибоко людяний, але без принизливих жалощів до людини.
Доказом цього є насамперед життєвий шлях письменника. Анрі Бейль народився 23 січня
1783 р. в сім’ї заможного гренобльського адвоката Шерюбена Бейля. Рано втративши матір,
хлопець не був прив’язаний до батька, богобоязливого, жадібного до грошей, монархічно
настроєного буржуа, не хотів слухати повчань приставленого до нього учителя-єзуїта. Пізніше
у автобіографічній книзі «Життя Анрі Брюлара» Стендаль напише: «Мої рідні… хотіли, щоб
релігія утримувала мене в покорі, а я тільки й мріяв про бунт».
Початком формування своїх прогресивних поглядів майбутній письменник був
зобов’язаний дідові з материного боку, старому лікареві Ганьону, який познайомив хлопця з
героїчними легендами республіканського Риму, з філософією просвітителів та класиками
світової літератури. Юний Бейль жваво цікавився подіями революції. Ще в Греноблі він якось
відвідав збори місцевого якобінського клубу, хоч, щиро співчуваючи біднякам, малий панич,
звичайно, мало розумів тоді прагнення «плебейської» Франції.
1799 р. Анрі закінчив засновану в Греноблі за ухвалою Конвенту республіканську школу,
діставши першу нагороду з математики, і домігся в батька дозволу поїхати до Парижа, щоб
продовжувати навчання у Політехнічній школі. Та замість цього романтично настроєний юнак,
потрапивши до столиці, захоплюється театром, мріє писати комедії, а через рік вступає до
наполеонівської армії і виїздить на італійський фронт. Весь час, за винятком перерви з 1802 по
1805 p., коли він знову живе в Парижі, уперто поглиблюючи свої знання у галузі літератури та
філософії, молодий Бейль перебував у армії Наполеона. Крім Італії, він пройшов разом із
французькими військами Німеччину, Австрію, став учасником російського походу. Тоді ж
виник назавжди закріплений за Анрі Бейлем псевдонім Стендаль, як спогад про одне
саксонське містечко.
Вступаючи до лав наполеонівської армії, Стендаль спочатку вірив у те, що вона несе на
своїх багнетах принципи Великої революції. Та невдовзі молодий, наділений ясним розумом
республіканець, який мріяв «виправити людський рід», починає ненавидіти деспотизм Імперії
Наполеона, як «повторення старої монархічної нісенітниці», нову «спілку всіх шахраїв». А
проте він не шкодує, що вирушив у широкий світ, стійко витримує тяжкі випробування, що
чекали на нього в Росії. В листі, надісланому друзям під час відступу з Москви, Стендаль
писав: «Уже ця подорож винагороджує мене за від’їзд з Парижа: про те, що я бачив і пережив,
письменник-домосід не довідався б і за тисячу років».
Протягом усієї військової служби Стендаль не розлучається з зошитом і пером. Ретельно
фіксує все найважливіше з побаченого, працює над низкою творів, які закінчить пізніше.
Існують певні свідчення про те, що, сидячи в одному з напівспалених особняків Москви, в
заграві пожежі, Стендаль, головний інтендант армії окупантів, за допомогою майбутнього
декабриста Каховського знайомився з історією Росії, з рухом Пугачова. Він уважно вивчає
культуру й побут європейських країн.
Молодий письменник, чи не один з усієї французької армії, усвідомив велич подвигу
російського народу в боротьбі з іноземною навалою. Згадуючи пізніше про трагедію 1812 р.,
Стендаль писав, що в убогих хатинках Росії він побачив «патріотизм і справжню велич», що
гніт царату «не здолав народ духовно». Урок, здобутий під Москвою, Стендаль вважав цілою
епохою в формуванні передової французької думки. Він назавжди зберіг інтерес до Росії і
російського визвольного руху. В одному з листів до О. І. Тургенєва — брата декабриста Н. І.
Тургенєва, Стендаль писав: «Я шлю прокляття вашій рабській країні. Коли Ж’ нарешті ідобуде
волю російський селянин?»
Після падіння Наполеона Стендаль, як і двадцять тисяч інших офіцерів «великої армії»,
залишив військову службу. Більшість його армійських товаришів знайшли собі теплі місця за
нового режиму. Але Стендаль, не маючи жодних засобів до існування, не хотів брати подачку
від ненависних йому Бурбонів, що повернулися до Франції і встановили в країні жорстокий
терор. Він вирішує залишити батьківщину і виїздить до Італії, де живе з 1814 по 1821 рік.
Вперше йому довелося побувати тут у 1800 році, і вже тоді він закохався в чудові пам’ятники
мистецтва античності та епохи Ренесансу, в італійську музику й малярство. Ще під час своєї
військової служби Стендаль почав працювати над книгою «Історія живопису в Італії». Тепер
він закінчує цю працю й пише низку інших, присвячених переважно питанням мистецтва
(«Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо» і т. д.).
Та не лише художні інтереси вабили Стендаля до Італії. Письменник насамперед шукав
тут ті живі джерела революції, що, як йому здавалося, були вже вичерпані у Франції.
Оселившись в Мілані, він зближується з таємною організацією карбонаріїв, яка очолювала в ті
часи національно-визвольний рух проти австрійської влади. Серед друзів Стендаля були:
відомий італійський революціонер Конфалоньєрі, поети-карбонарії Уго Фосколо, Сільвіо
Пелліко та ін. Після розгрому карбонарського руху (1821 р.) Стендалю довелося повернутися
до Парижа.
Письменник був непримиренним ворогом реакції, яка панувала в політиці, філософії й
літературі Франції 20-х років. Своє негативне ставлення до доби Реставрації він висловив у
романах «Арманс», «Червоне і чорне» та інших творах. Автор «Червоного і чорного» з
симпатією поставився до Липневої революції 1830 p., з захопленням говорив про героїчних
бійців «Трьох славних днів». Але новий режим, встановлений внаслідок липневого
перевороту, був йому не менш чужий, ніж уряд Бурбонів. Монархія Луї-Філіп— на, яку Маркс
називав «самодержавством фінансової аристократії», суперечила насамперед основному
моральному принципу Стендаля — презирству до влади грошей над людиною.
Під час свого перебування на батьківщині Стендаль і далі виявляв інтерес до
опозиційного руху. Він був добре знайомий із знаменитим памфлетистом, захисником
пригніченого селянства — Полем-Луї Кур’є. Вважав невтомного борця проти колишніх
емігрантів-дворян, церкви та монархії П’єра-Жана Беранже, переслідуваного судом та
реакційною критикою, найбільшим поетом Франції. Зустрічався в Парижі з засновником
республіканської партії, тоді ще молодим студентом Годефруа Кавеньяком. Його хвилювали
блискучі виступи визначного французького революціонера Огі^ста Бланкі на процесах
заарештованих республіканців. А пізніше — звістки про потоплені в крові повстання
ліонських ткачів, про звірячу розправу солдатів з населенням робітничого кварталу, увічнену
«Бальзаком живопису» Оноре Дом’є в сповненій могутньої викривальної сили літографії
«Вулиця Транснонен 15 квітня 1834».
Стендаль не брав безпосередньої участі у сучасному йому французькому визвольному
русі і, мабуть, не усвідомлював до кінця історичного значення цього руху. Він вважав Францію
країною, нездатною до результативної боротьби, і прагнув повернутися до своїх італійських
друзів.
Стендаль терпів матеріальну скруту. Його заробітки як літератора і журналіста були
мізерні. Це змусило талановитого художника піти на державну службу. Щоб мати можливість
поїхати до Італії, у 1830 р. він займає посаду французького консула спочатку в Трієсті, а потім
у маленькому приморському місті Чівіта-Веккіа поблизу Рима.
Новий консул гаряче взявся до роботи. З властивою йому енергією, організаторським
талантом, здатністю до спостережень і розумінням обставин він збирав і пересилав до
міністерства іноземних справ Франції цінні відомості про становище в Італії. В той же час він
поновив стосунки з італійськими революціонерами. Репутація друга карбонаріїв, небезпечного
змовника, змусили французьку адміністрацію ставитися до інформацій Стендаля з
упередженням. Відчуваючи марність своєї урядової діяльності, Стендаль цілком віддається
літературній роботі. Наприкінці 1830 року вийшов друком написаний ще в Парижі роман
«Червоне і чорне». У 1834–1835 рр. він працює над романом «Люсьен Левен» (або «Червоне і
біле»), який йому не довелося закінчити. У квітні 1839 р. побачив світ останній великий твір
письменника «Паризький монастир», який Стендаль написав «одним подихом» під час
тривалої відпустки у Франції. У 30-х рр. одна за одною побачили світ його чудові новели з
циклу «Італійських хронік». Ці твори, повні невгасимого протесту проти тогочасної
політичної реакції, наснажені пристрасною бунтарською енергією. Тільки смерть урвала
натхненну діяльність видатного письменника. Вона раптово скосила його під час одної з
поїздок до Парижа — 23 березня 1842 року. Похорон Стендаля відбувся без духовенства. За
домовиною письменника йшли Проспер Меріме, О. І. Тургенєв та двоє невідомих друзів.
Надзвичайно привабливим був Стендаль як людина. Високий, міцної статури, відважний
у вчинках, безстрашний у висловленні своїх поглядів, наділений могутнім логічним розумом і
тонкою сприйнятливістю до всього прекрасного, глибокодумний, а часом по-дитячому
грайливий, він був сповнений громадської й творчої дієздатності, яку не могли знищити за
його життя ні переслідування властей, ні злісні нападки ворожої критики.
***
Роман «Червоне і чорне», що мав підзаголовок «Хроніка XIX ст.», був написаний в
основному до Липневої революції й змальовував французьке суспільство епохи Реставрації.
Публікація твору затрималася у зв’язку з від’їздом автора до Трієста. Заздалегідь обміркована
сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя, — все це
вимагало від письменника замкнути дію роману в межах правління останнього з королів
дворянсько-клерикальної Франції Карла X (Стендаль сам це підкреслював у зверненні «До
читачів»). Та чи не відчувається все ж таки відгомін липневих барикад у знаменній промові
Сореля на суді, що становила кінцеву мораль твору, написаного письменником-демократом?
Літературна праця була для Стендаля радістю і водночас виявом його активної суспільно-
етичної позиції, наслідком напруженої праці, широких філософських узагальнень, часом надто
оригінальних і надміру складних для розуміння тогочасного читача й тогочасної критики. Риси
особистості Стендаля можна впізнати не лише в його досить численних автобіографічних
публікаціях, а й у кожному з творів письменника. Пристрасна щирість, одверта оцінка
описуваних подій, звучить у «ліричних» ремарках автора, розкривається в тонкощах
соціально-психологічних портретів, у філософській концептуальності творів.
Стендаль написав «Червоне і чорне», коли йому було сорок сім років, тобто бувши
людиною цілком дозрілою, з непохитними не¬ реконаннями. А проте в цьому творі
виявляється якась непомильна свіжість думки, щастя творчого першовідкриття. Можливо, це
пояснюється тим, що роман про Жюльєна Сореля — перше повноцінне завоювання
письменника в цьому жанрі. «Арманс» (1827) був теж працею новаторською в галузі романної
прози, твором інтелектуальним і опозиційним, а проте позбавленим тої художньої
авторитетності, яка робить соціальну критику вагомою, а людські образи духовно живими,
здатними хвилювати й прищеплювати читачеві свої настрої. «Червоне і чорне» — це роман-
підсумок, синтез ідейно-політичних, філософсько-історичних, психоаналітичних та
естетичних роздумів письменника, його перше бездоганно повне в думках та їх художньому
втіленні творче кредо. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль — вогненні спалахи
почуттів, бурхлива динаміка подій, вилиті в стриману, небагатослівну форму, — про який
творець «Людської комедії» написав: «полум’я, заховане в кремені». За висловом Бальзака,
Стендаль поривається до драми й створює її одним словом, однією думкою.
Сюжет і образ головного героя «Червоного і чорного» запозичені автором з живої
дійсності. У 1827 р. паризька «Газет де трібюн» опублікувала смертний вирок, винесений сину
коваля Антуану Берте, що став учителем в домі провінціального дворянина і вчинив замах на
життя своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси,
Стендаль докладно вивчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву
трагічної біографії молодого плебея для свого першого великого прозового твору.
В цих матеріалах можна було при бажанні знайти всі елементи, потрібні для написання
ефектного сенсаційного роману: злочинне кохання, ревнощі, убивство, гільйотина. Але
Стендаль розробив цю тему в новому тоді для літератури Франції соціально-психологічному
жанрі.
Письменник підійшов до створення «Червоного і чорного» озброєний величезними
знаннями в царині історичної науки. Сотні прочитаних книжок, починаючи від античних
авторів і кінчаючи новаторськими працями французької школи істориків 1810-1820-х рр.,
критично сприймалися Стендалем з тими корективами, які вносили останні вияви класової та
політичної боротьби в країні, а також спостереження художника, наділеного даром правильно
осмислювати історичний процес.
Звідси свідомий, підкреслений історизм його творчого методу, прагнення до цілковитої
життєвої правдивості не в фабульних деталях, а в зображенні класових стосунків і сутичок,
шляхів формування психіки та інтелекту герся в умовах чітко окресленого історичного
періоду. Епіграфом до роману є слова Дантона: «Правда, сувора правда», які наголошують
викривальне звучання твору.
В останні роки Імперії та протягом усієї Реставрації Стендаль відчував гострий, навіть
болючий інтерес до політичних питань. Роботи Міньє, Тьєра та ін. про Французьку революцію
кінця XVIII ст. зміцнювали його антифеодальні та антитиранічні настрої. Але в оцінці
сучасного етапу історії Стендаль стояв, безперечно, на позиціях більш демократичних, ніж
історики ліберальної школи, котрі після Липневого перевороту перейшли на бік Луї-Фі—
ліппа, якого Стендаль називав «найбільшим шахраєм серед королів». В уявленні Тьєра і Гізо,
що дістали тепер міністерські портфелі, буржуазія ставала провідною силою нації. Натомість,
як зазначав О. М. Горький, автор «Червоного і чорного» був «першим літератором, який уже
наступного дня після перемоги буржуазії почав проникливо й яскраво змальовувати ознаки
внутрішнього соціального розкладу буржуазії та її тупувату короткозорість».
Стендаль не раз говорив, що бажає щастя величезним масам так званого «простого
народу», в якому відчував ту здорову й чисту мораль, якої важко дошукатись у заможних
буржуа і спадкових аристократів, покалічених кастовими привілеями та владою, яку дає
багатство. Він співчував «плебсу», що здійснив революцію і тепер чинить мужній опір
буржуазній державі, яка морить робітників голодом, заважає жити селянам. Та все ж Стендаль
з його витонченим інтелектом, постійною розумовою перевантаженістю був мало знайомий з
життям народу, не відчував з ним внутрішньої спорідненості. Може, саме тому героєм його
славетного роману став у певній мірі «двійник» автора — бідняк-інтелектуал, що бореться за
свою людську гідність і можливість повноцінного творчого самовиявлення.
У своїх роздумах Стендаль не раз звертався до ролі трудової інтелігенції в суспільстві. В
1828 р. він пише про те, що навіть Міньє і Тьєр недооцінювали «діячів думки», які у XVIII ст.
«постачали ідеї всьому суспільству». Стендаль протиставляв творчу інтелігенцію сучасним
промисловцям, вважаючи її «мислячим класом», який цікавить «тільки те, що корисне для
більшості нації». Такими він вважає героя іспанського національно-визвольного руху Рієго,
страченого Фердінандом VII, або капітана Паррі, що пробивався до полюса, тим часом як один
з фабрикантів заробив десять мільйонів, виготовляючи коленкор.
Але така постановка питання була лише теоретичною схемою, яку письменникові
належало розкрити з усією художньою переконливістю в тексті твору.
Тут варто сказати кілька слів про естетичну теорію Стендаля, у якій він виявив себе як
справжній новатор, що й у мистецтві так само керується прогресивною філософською й
громадською думкою.
За часів Імперії, і Реставрації ідеологи реакції вели запеклу боротьбу проти спадщини
Просвітительства та ідей Великої французької революції. В роялістичних та буржуазно-
ліберальних колах стає модним вчення німецьких філософів-ідеалістів. Представники
поширеного тоді у Франції літературного напрямку реакційного романтизму зверталися до
середньовічної тематики, їхні твори були перейняті фантастикою і метафізичним туманом,
герої — відірвані від живого суспільного середовища.
Стендаль був неухильним послідовником філософського матеріалізму XVIII ст. Йдучи за
французькими матеріалістами-просві— тителями, він визнав, що єдиним джерелом духовного
життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів. Звідси висунута
Стендалем теорія про соціально-історичну зумовленість мистецтва, що відіграла революційну
роль в естетиці тих часів.
«Я не можу уявити собі мистецтво поза соціальними умовами, в яких перебуває даний
народ. З них і лише з них брало воно свою силу і слабкість, набувало великого значення або
ставало вульгарністю», — писав Стендаль.
Погляди письменника на мистецтво найповніше втілені у його статтях, зібраних під
назвою «Расін і Шекспір» (1823–1825). Стендаль називає себе прибічником романтизму,
оскільки тоді не існувало ще самого терміна «реалізм». Але його розуміння завдань сучасного
передового мистецтва не лише суперечило догмам реакційного романтизму, а й розходилося з
програмою романтизму прогресивного, який боровся у той час за своє місце в літературі. З
політичних міркувань Стендаль підтримував літературні виступи вождя демократично
настроєних романтиків Віктора Гюго, але засуджував властиві йому відхилення від життєвої
правди, антиісторизм, винятковість персонажів, штучність ситуацій, пишномовність стилю.
Романтизм у розумінні Стендаля — це мистецтво, що правдиво відбиває дійсність,
прилучає читача до найпередовіших ідей сучасності. Стендаль був палким прихильником
Шекспіра, але не закликав до рабського наслідування геніального англійського реаліста.
Розвиток історії змінює людей, їхній побут, звичаї, ідеї, мораль та художні смаки. Отже,
повинні змінюватися також тематика, образи й поетична форма мистецтва, твердить Стендаль.
Тим більше слід враховувати зміну ідей та смаків, що сталася внаслідок суспільних зрушень
останніх революційних і пореволюційних десятиліть у житті'Європи. «Французу, що відступав
від Москви, — говорить Стендаль, — не можуть уже імпонувати традиційні мотиви…»
Він закликав не запозичувати у Шекспіра його тематику і образи, пов’язані з минулим
часом, а вчитися його «способу вивчати світ…, умінню давати сучасникам той жанр, який їм
потрібний».
Жанром, який найповніше відповідає завданням французького мистецтва 1820-1830-х
років, Стендаль вважав соціально-психологічний роман, що здатний, на його думку, показати
найбільш широку й правдиву картину сучасної дійсності, з її соціальними контрастами і
живою боротьбою людських пристрастей. Він вимагає лаконічної простоти викладу,
наснаженої смислом виразності кожного слова. Стендаль, по суті, був першим і найбільш
значним теоретиком реалізму у французькій літературі минулого століття.
Бальзак в «Етюді про Бейля» дуже влучно сформулював відмінність естетичної програми
Стендаля від романтизму, як пишномовної, споглядально-меланхолійної «літератури образів».
«Існують, навпаки, душі активні, — писав він, — що люблять стрімкість, рух, лаконізм,
зіткнення, дію, драму, уникають пустоти патетики, мрійництва, прагнуть до результатів. Звідси
зовсім інша система. Вона породила те, що я на противагу до першої назвав би літературою
ідей».
Надзвичайно важливою ланкою концепції нового мистецтва у Стендаля було розуміння
характеру позитивного героя. Головні персонажі його романів поєднують у собі риси
буденності (Сорель — син тесляра, Люсьєн Левен — син банкіра, Фабріціо — італійський
дворянин. Усі вони живуть і діють у конкретному побутовому та історичному середовищі) з
ознаками героїчності, сильної індивідуальності, з нестримною силою почуттів, які штовхають
цих юнаків на одчайдушні вчинки, створюють у їхньому житті незвичайні, здавалося б,
романтичні, ситуації.
Перша з прикмет створених Стендалем характерів — наслідок художнього здійснення
найважливішої тези письменника про те, що на формування психіки й поведінки людини
впливає матеріальне і соціально-історичне оточення. Ця теза стала пізніше наріжним каменем
всієї естетики французького реалізму XIX ст.
Друга — могутні пристрасті, дійова енергія, відважна боротьба за щастя — є виразом
оригінального, властивого Стендалю розуміння моралі.
Автор «Червоного і чорного» був палким прихильником Гельвеція — французького
філософа-матеріаліста, який вважав, що кожна людина бажає досягти щастя. Але оскільки
щастя окремої особи залежить від загальносуспільного добробуту, то в умовах ідеальної
держави в кожній людині поєднуються інтереси особисті й громадські.
Стендаль був глибоко переконаний в праві людей на щастя, на повне задоволення їх
прагнень. Вірив у духовне багатство людини, в красу її природних почуттів, в її неосяжні
тборчі можливості. Щастя, в розумінні Стендаля, полягає в діяльному житті, в цілковитому
виявленні кращих якостей людської натури.
Разом з тим письменник розумів, що у сучасній йому Франції неможливо здійснити мрії
Гельвеція, бо буржуазне суспільство з його егоїстичним меркантилізмом, законами, які
захищають експлуатацію людини людиною, вороже розвитку повноцінної особистості. Отже,
між такою особистістю та реакційним суспільством неминуче виникає конфлікт, внаслідок
якого вона буде або знищена суспільством, або змушена піти на компроміс. Зображення цього
конфлікту лягло, по суті, в основу кожного з творів письменника.
Прогресивний мислитель-матеріаліст, спадкоємець ідей якобінців XVIII ст., друг
італійських карбонаріїв, Стендаль надавав теорії боротьби за щастя політичного значення. В
бурхливому вияві пристрастей, у вируванні людської енергії він хотів бачити запоруку
невичерпного почуття громадського протесту проти реакційної дійсності, надію на майбутні
переможні революції.
Матеріалістична естетика Стендаля вимагала насамперед реалістичної конкретизації
обраного письменником складного конгломерату філософських, історичних, соціально-
політичних, моральних, психологічних та культурних питань. Першим кроком до цієї
конкретизації став вибір сюжету «Червоного і чорного», що «дублював» епізод, вихоплений, з
життя, — процес Антуана Берте. Далі виникала потреба у змалюванні суспільного оточення
героя. Підзаголовок «Хроніка XIX ст.» свідчив про те, що автор надавав панорамі французьких
нравів напередодні Липневої революції також і автономного значення, як засобові войовничої
критики суспільної верхівки.
Стендаль чудово розумів необмежені художні можливості життєвих фактів. «Правда, гірка
правда» відтворена тут з дійсно науковим розумінням історичного процесу і водночас з такою
«енергією художньої прози», що роман і сьогодні вражає читача страшним у своїй цілковитій
об’єктивності показом соціальної кривди, ганебного «способу життя» панівних верств, наруги
нікчемства над талантом.
В докладному описі місця дії, побутового тла, що становить задній план роману, у
портретах персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації або метафоричності. Весь роман, а
надто його перші сторінки подекуди викликають у пам’яті епічну манеру соціально—
побутової прози XVIII ст. Тиша провінціального буття невеликого міста, дрібні чвари
господарів Вер’єра — дворян та промисловців, суперечки вищого й нижчого духівництва.
Навіть вихід головного героя на авансцену цієї здавалося б тривіальної повісті зумовлено
ультрапрозаїчними причинами. Жюльєн опинився в домі пана де Реналя, де зав’язуються
перший і останній вузли його трагічної долі, лише тому, що найбільшому багатієві і мерові
міста забаглося довести свою вищість над іншим товстосумом — директором притулку для
бідних, що обкрадав своїх підопічних. Учитель в домі Реналя — це шикарніше, ніж нова
упряжка коней або зграя хортів, що ними пишався Вально.
Точно окреслений час дії роману (1826–1830), історичні екскурси-вставки, що мали
характеризувати післянаполеонівську атмосферу Франції, ціла низка історичних персонажів,
виведених часом під власними іменами, використання документальних фактів з практики
боротьби тогочасних політичних партій і т. ін. — усе це мав ще вигляд наслідування художньої
манери надзвичайно популярною тоді автора «Уеверлі».
Однак дуже скоро в тексті «Червоного і чорного» виникають і незабаром починають
домінувати ознаки нової поетики, того, що веде від початкових засад реалістичного письма до
зрілого реалістичного методу в тому розумінні, якого надавав йому Енгельс.
Роман Стендаля, навіть у постатях «героїв другого плану становить надзвичайно виразну
галерею типових образів, взаємозв’язаних типовими обставинами класових, політичних та
ідеологічних конфліктів епохи. Ця галерея відкривається постаттю пана де Реналя, одного з
тих поміщиків, що спочатку соромилися займати місця сбред буржуа-фабрикантів, та скоро
навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого
паризького вельможі маркіза де Ла-Моля, якого досвід минулої революції й побоювання
революцій майбутніх навчили визнавати розум і громадську активність плебея. А між цими
двома типологічними полюсами суспільної еліти — безліч представників інших соціальних
різновидів: вульгарних обивателів провінції, розбещеної «золотої молоді» столиці,
тупоголових сановників, аморальних кар’єристів усіх мастей від академіка до дрібного
урядовця. На цьому фоні особливо виділяється проблема єзуїтства і церкви, що, як відомо,
була слугою й потаємним радником уряду Реставрації.
Історизм «Червоного і чорного», створена письменником в межах центральної інтриги (в
першому варіанті роман мав назву «Жюльєн») широчезна панорама епохи набирає особливої
переконливості завдяки свідомо-тенденційній позиції автора. Ніяк не принижуючи заслуг
Вальтера Скотта, який, на думку Бальзака, «підніс роман до рівня філософії історії», не можна,
однак, не помітити, наскільки виграє історичний малюнок Стендаля, поглиблений принципово
громадянською, нещадно критичною настановою письменника-демократа.
Художник-реаліст не нав’язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книгу. Ніхто з
персонажів, навіть його улюбленець Сорель не стає «рупором» ідей автора. Ці ідеї випромінює
вся образна система твору, вони випливають з життєвих обставин сюжетної дії, з еволюції
людських характерів. Злочинність і хиткість відновленої влади Бурбонів розуміє не тільки її
послідовний ворог Жюльєн Сорель. До розуміння цього доходить також суворий і чесний абат
Пірар. Зневажає своє остаточно понівечене жахом перед новим «якобінізмом» світське коло
горда, романтично настроєна Матильда де Ла-Моль. Навіть наївна й спокійна пані де Реналь
не може примиритися з брутальністю свого середовища, байдужого до всього, що не
стосується наживи й чинів, нетерпимого до всякого невгодного йому судження.
Грандіозна епопея «Людської комедії» — художня вершина, недосяжна для інших
французьких письменників, соратників Бальзака в боротьбі за мистецький реалізм. Проте
Стендаль, старший від Бальзака на тринадцять років, вихований на безпосередніх контактах з
філософським матеріалізмом і революцією XVIII ст., у 1830 році створив соціально-
психологічний роман, який за широтою показу й глибиною аналізу тогочасної дійсності
перевершував першу спробу реалістичної прози Бальзака — «Сцени з приватного життя».
Проблемний центр твору Стендаля зосереджений навколо долі сина теслі, тендітного на
вигляд юнака, очі якого горіли розумом і волею, вогнем благородних пристрастей, а інколи
вражали силою презирства або нещадної ненависті. Сучасна Стендалю буржуазна критика
ворожб прийняла реалістичний шедевр письменника. Говорили про те, що Бейль, колишній
наполеонівський офіцер і карбонарій, чужак на своїй батьківщині, карикатурно змалював
керівні класи країни. Та найбільше ударів випало на долю головного героя.
«Король критики» фейлетоніст урядової газети «Журналь де Де— ба», відомий своїми
літературними авантюрами й політичною продажністю — Жюль Жанен наполягав на тому, що
Сорель — постать надто ексцентрична, наскрізь фальшива, позбавлена будь-яких ознак
юнацького темпераменту. Незвичний герой Стендаля став темою пародійних пісеньок
паризької вулиці».
Пізніше Еміль Золя, що й сам мав нахил до типологічно узагальнених людських образів,
називав постать Сореля надмірно «титанічною».
Радянського читача не можуть не шокувати окремі неетичні вчинки стендалевого
персонажа, його страшна своїм холодним практицизмом розсудливість навіть у коханні, його,
здавалося б, безсоромний кар’єризм. Досить згадати хоча б оці міркування
дев’ятнадцятирічного Жюльєна, які він «як одержимий виношував протягом кількох тижнів»:
«Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові
доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в
сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона… Треба стати
служителем культу».
Однак, Ленінський принцип історичного підходу до явищ літератури дає можливість
правильно зрозуміти творчий задум одного з найпередовіших письменників Заходу минулого
століття. Стендаль добре уявляв собі високі духовні якості людини-революціонера. Адже ще
1829 року з-під його пера вийшла чудова повість «Ваніна Ваніні», герой, якої, юний
карбонарій П’єтро Місіріллі, віддано служить справі визволення батьківщини. Та для автора
«Червоного і чорного», як і для Бальзака, справжні революціонери, що могли б віддати життя
заради щастя народу, — це «люди майбутнього» і ще поодинокі борці темної доби Реставрації.
Мабуть, саме тому письменник-реаліст у своїх пошуках найбільш типових явищ
ввертається до постаті різночинця-інтелігента, який вступає в «інтелектуальний» конфлікт з
реакційним суспільством. На той час це було питання гостре і злободенне. Ще у XVIII столітті
французький «третій стан» висунув з свого середовища геніальних мислителів і літераторів.
Перша половина XIX століття ознаменувалася приходом у літературу нового загону вихідців з
робітників і селян. Почалася справжня класова війна в сферах культури. Реакційна критика
називала народні таланти «жахливою армією асоціальних розумів», що підривав авторитет
держави, «штучно розпалює розлад між бідними й багатими». За боротьбою ідей виразно
маячіла тінь Липневих барикад. І хоч би які складні й часом помилкові не були життєві стежки
молодого Жюльєна Сореля, остання промова на суді свідчить про його цілковиту
безкомпромісність у захисті прав народу на поважне місце в тогочасному суспільстві і його
культурі.
«Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани… Отже, панове присяжні, я
заслужив смерть, — говорив Жюльєн. — Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей,
які… захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного
походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони
насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом».
Горький з цього приводу писав: «Силою свого таланту Стендаль підніс звичайний
кримінальний злочин на щабель історико-філософського дослідження… Він перший помітив в
середовищі буржуазії і монументально створив образ Жюльєна Сореля… що повстав проти
свого низького становища».
Роман Стендаля на відміну від меланхолійної ліричної прози сучасних йому романтиків,
типу «Сповіді сина віку» Мюссе, був і в зразком оптимістичної віри в майбутню перемогу тих,
хто жадав щастя не лише для себе, а для всіх людей праці й таланту.
Напрочуд виразний, динамічний, багатий відтінками образ Жюльєна Сореля відіграв
значну роль і у вирішенні ще не розробленої тоді естетичної проблеми — реалістичного
показу духовного формування людини. Стендаль, по суті, був першим французьким
письменником, якому завдяки глибині його теоретичного мислення й життєвої
спостережливості, пощастило зробити це з силою історичної, соціальної та психологічної
правди.
Тетяна ЯКИМОВИЧ
Частина перша
Правда, сувора правда.
Дантон
1. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО
Put thousands together Less bad,
But the cage less gay.
Hobbes[1]
«Пане маркіз!
Я все своє життя дотримуюсь релігійних принципів… Я був у
Ліоні під ядрами гармат під час облоги дев'яносто третього року, хай
буде проклята його пам'ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до
нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав святої
паски, навіть у дев'яносто третьому, хай він буде проклятий. Моя
кухарка, — до революції в мене було багато челяді, — моя кухарка у
п'ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер'єрі загальною повагою,
насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під
балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята
несу велику свічку, куплену на мої власні гроші. Про що посвідки в
Парижі в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені
завідування вер'єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи
інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його тепер посідав, дуже
хвора і до того ж голосує на виборах не так як слід і т. ін.
Де Шолен»
«Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба
йти», — подумав Жюльєн.
Минув тиждень з того часу, як король побував у Вер’єрі, і від
нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об’єктами яких по черзі
були сам король, єпископ агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч
пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись
одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння, — від
усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну
безсоромність, з якою «пропхнули» в лави почесної варти отого
Жюльєна Сореля, сина тесляра. Варто було послухати, як обурювались
багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в
кав'ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Ця погордлива жінка,
пані де Реналь, — ось хто придумав таке неподобство. Але чому?
Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.
Невдовзі після того, як сім'я мера повернулась до Вержі,
найменший хлопчик, Станіслав Ксав, захворів: пані де Реналь раптом
пройнялася докорами сумління. Вперше за весь час вона стала
дорікати собі за кохання послідовно й безжально; немов якимсь чудом
їй відкрилося, в який страшенний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані
де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про те,
який тяжкий її злочин перед богом.
Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона безтямно любила бога; тепер
вона так само несамовито його боялася. Болісна внутрішня боротьба
була тим жахливіша, що її страх нітрохи не корився розуму. Жульєн
побачив, що розумні міркування не тільки не заспокоювали пані де
Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська
мова. Але Жюльєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона
охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі
тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь
зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона
розтулила уста, то покаялася б перед богом і людьми в своєму злочині.
— Благаю вас, — казав їй Жюльєн, як тільки вони залишилися
самі, — не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук.
Якщо ви ще кохаєте мене, не кажіть нічого: ваші признання, не можуть
вилікувати нашого Станіслава.
Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі
в голову, що для вмилостивлення розгніваного бога вона повинна або
зненавидіти Жюльєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла
зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.
— Залиште мене, — сказала вона якось Жюльєнові, — заради бога,
покиньте цей дім: ваша присутність убивав мого сина. Бог карає мене,
додала вона, він справедливий; я схиляють перед його правосуддям;
мій злочин жахливий, я жила і навіть не думала каятися. А це перший
знак того, що бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана вдвоє.
Одної ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь
прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик
не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала на коліна перед своїм
чоловіком. Жюльєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить
себе навіки.
На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.
— Прощай! Прощай! — кинув він і пішов до дверей.
— Ні, вислухай мене, — скрикнула його дружина, стоячи на
колінах перед ним і намагаючись утримати його. — Те повинен знати
всю правду! Це я вбила сина. Я дала йому життя, я і відбираю його.
Небо карає мене, я зогрішила перед богом, я вбивця! Я мушу сама
згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить господа.
Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.
— Романтична маячня — скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка
намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня
Жульєн, пошлить по лікаря, як тільки розвидниться. — І він пішов до
себе спати. Пані де Реналь вдала на коліна напівпритомна, але
судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на д допомогу.
Жюльєн був приголомшений.
«Так ось що таке гріх перелюбства, — подумав він. Хіба можливо,
щоб оті шахраї попи мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей
знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно.
Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь
цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась
головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось
жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що
спізнала мене, казав він собі.
— Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось
зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до
їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї? Покинути її?
Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її
йолопа чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось
жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з
вікна.
Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в
усьому. І хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він
вчинить скандал. Вона може все розказати — боже милосердний! —
оті наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної
дитини не виходить з свого дому, — звичайно, неспроста, Від горя, від
страху перед богом вона забула, що це за людина, — вія для неї тепер
тільки священик».
— Іди звідси — сказала раптом пан де Регаль, розплющуючи очі.
— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі
допомогти, відповів Жюльєн
. — Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки
тепер я починаю тебе обожнювати так як ти цього гідна; що буде зі
мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене
нещасна? Але не говоримо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя
люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час
між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш.
Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер'єрі, всі в
Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх
гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись…
— Цього я й хочу, — скрикнула вона, підводячись, — Я
страждатиму — тим краще.
— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.
— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це
врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх — може, й буде прилюдною
покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це
не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він
змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи
мені ще тяжчу жертву, — я готова на все.
— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь
затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого
бога… Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.
— Ах, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь,
схоплюючись і кидаючись йому в обійми.
Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.
— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки. — 0,
мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді це було б таким
страшним гріхом любити тебе більше, ніж твого сина.
— Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе
тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів
всевишнього.
— А я, — скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жюльєна
обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі. — А я? Хіба
я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі — любити тебе, як
брата?
Жюльєн розридався.
— Я все зроблю, — скрикнув він, падаючи їй до ніг, — я все
зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не
лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе
— ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після
цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся — ти будеш
думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш,
спробуймо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і
розлучуся 8 тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш.
Ну, хоч в абатстві Брело. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого
не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не
можна буде повернутись.
Вона обіцяла, Жюльєн поїхав, але через два дні вона викликала
його назад.
— Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все
розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не
наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя
мені здається цілим днем.
Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір'ю,
Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де
Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти
рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили
стати для щирого серця, — життя її було раєм і пеклом воднораз:
пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, раєм, коли вона була біля його
ніг.
— В мене нема ніяких ілюзій, — казала вона йому навіть у ті
хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню, — я загинула,
загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе
бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно.
Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині
душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати з
початку. Аби тільки бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях —
така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій
Жюльєне, — скрикувала вона іноді, — чи ти щасливий? Чи бачиш ти,
як я тебе кохаю?
Недовірливість і болісні гордощі Жюльєна, якому саме й потрібне
було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою
самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він
палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я син простого
ремісника, вона кохав мене… Ні, я для неї не лакей, що виконував
обов'язки коханця». Позбувшись цих побоювань, Жульєн віддався всім
шаленствам кохання з його болісними тривогами.
— Любий! — скрикувала вона, коли бачила, що він починає
сумніватися в її коханні.-=» Хай я дам тобі справжнє щастя хоч в ті
короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може,
завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в
моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до
тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару;
хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла
взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на
себе жахливу гарячку Станіслава.
Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жюльєна до
його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її
красою, гордістю володіння. їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а
полум'я, що зогріло їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися
безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але
вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку
радість перших днів кохання, коли пані, де Реналь боялась тільки
одного, — що Жульєн її недосидь сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді
нагадувало злочин.
В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де
Реналь раптом скрикувала:
— Боже великий Ось воно, пекло — і судомно стискала Жюльєнову
руну, — Які жахливі муки Але я їх заслужила! — і вона стискала його
в обіймах, припадала до нього, мов плющ до стіни.
Марно вимагався Жюльєн заспокоїти її змучену душу, Вона брала
його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов пораяла в
похмурі роздуми.
— Пекло, — казала вона, — було б для мене ласкою; адже мені
було б даровано ще кілька днів на землі, э ним… Але пекло на цьому
світі смерть моїх дітей!.. А проте може, саме такою ціною я б
спокутувала свій гріх. О, боже! Не дай мені прощення такою ціною!
Мої бідолашні діти не в чому не винні перед тобою! Я тільки я винна:
я кохаю того, хто не е моїм мужем.
Трапились хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась Вона
намагалась опанувати себе, не отруюючи життя того, кого так кохала».
Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття. Якогось
дня мадемуазель» Еліза пішла у Вер’ер — у неї там була якась справа в
суді. Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жюльєна Покоївка
тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з паном Вально.
— Ви мене погубите, якщо я вам скажу всю правду, — сказала вона
панові Вально. — Адже пани завжди одні одних захищають коли
доходить до чогось важливого.» А слугам, коли вони щось скажуть,
ніколи не прощають.
Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і
зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже
образливі для свого самолюбства.
Ця жінка, найблискучіша на цілу округу жінка, якій він протягом
шести років виявляв стільки поваги, і — собі на горе — так що всі це
бачили й знали, ця гордячка, що часто примушувала його червоніти
своїм зневажливим поводженням, взяла собі в коханці отого ремісника,
що вдає із себе гувернера. На довершення образи, завданої панові
директору притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього
юнака. «Сказати правду, — додала покоївка, зітхнувши, — пан
Жюльєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий,
як і до інших».
Еліза вперше помітила любовний зв’язок пані з гувернером тільки
в маєтку, але вона переконана, що ця історія тягнеться вже давно.
— Через неї він, звичайно, й відмовився одружитись зі мною, —
додала вона гірко. — А я ж бо дурна, ходила до пані питати поради,
просила її побалакати 8 гувернером.
Того ж вечора пан де Реналь одержав а міста разом з газетою
довгого анонімного листа, в якому його найдокладніше сповіщали про
те, що відбувається в його домі. Жульєн побачив, як він зблід, читаючи
цього листа, написаного на синюватому папері, і з люттю поглядав на
гувернера. Цілий вечір пан мер був чимось збентежений, і Жюльєн
марно підлещувався до нього, розпитуючи про родовід найзнатніших
родин Бургундії.
ХХ. АНОНІМНІ ЛИСТИ
Do not give dalliance
Tоо much the rein; the strongest oaths are
straw
To the fire i’the blood.
Tempest[12]
Анонімний лист
«Пані!
Ваші пригоди відомі а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм
край, попереджені. Керуючись дружнім почуттями до вас, які ще не
зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати с отим селюком.
Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік
думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і
залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках.
Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я
вам зволю».
Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру
висловлюватись пана директора) виходь у сад, — я тебе зустріну.
Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді
дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити і все це
тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа.
Так от я, з засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист,
вручений мені нібито якімсь незнайомим. А ти йди з дітьми на
прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.
З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде
гаразд, я пориплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.
Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось
способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш?
Що б не трапилось, будь, певен, що я не проживу й дня, якщо нам
доведеться розлучитись назавжди. Ой! Яка я погана мати! Та нащо я
пищу ці пусті слова, любий Жюльєне! Я зовсім не почуваю цього; я
ні про кого, крім тебе, не можу думати, і нависала я їх тільки для
того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коди я
думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі
жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто
багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не
любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба
це багато — заплатити життям за блаженні дві, які я провела в твоїх
обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшна розплата».
ХХІ ДІАЛОГ З ВЛАДАРЕМ
Alas, our frailty is the cause, not we;
For such as we are made of, such we be.
Twelfth Night[14]
Маротту не любити,
Для мене це — не жити…
Лист
Лист
1
Зберіть докупи тисячу людей, — це непогано,
Але у клітці їм не буде весело.
Гоббе
2
Туаз — стародавня французька міра довжини.
3
Чи ж винен я, що так воно є?
Макіавеллі
4
Загаянням врятував справу.
Енній
5
Я вже не знаю, хто я і що роблю.
Моцарт («Фігаро»)
6
Наочно.
7
Зітхання потайне — завжди глибоке.
Як любо поглядом зустрітись тайкома;
Зирнеш — і враз запаленіють щоки.
Байрон, «Донжуан», п. І, стор. 74.
Переклад віршованих текстів тут і далі В. Струтинського.
8
Того ж бо й зраджує нас пристрасть, брате,
То прагнемо її ми приховати.
То більше хмар, то більшій буть грозі.
Байрон, «Дон-Жуан», п. І, стор. 73
9
В ній навіть холодність була приємна.
Маленька ручка з трепетом легким
Йому нараз потисла руку чемно
І вислизнула. Потиском таким,
Що натякав на почуття взаємне,
Він був збентежений. О, що ж це з ним?
Невже можливо це?
Байрон, «Дон-Жуану, п. І, стор. 71
10
Устами він торкнувся її уст,
З її чола волосся відгорнувши.
Байрон, «Дон-Жуан», п. І, стор. 170
11
О, як нагадує весна любові
Квітневий день мінливий! Любо сіяв
Із височіні сонечко привітне,
А тут вже хмара небо закриває.
Шекспір. «Два веронці»
12
Тримай себе в руках, бо клятви всі
Згорять в крові, як на вогні солома.
Шекспір. «Буря», дія IV, ява І
13
Дивіться 130 сторінку.
14
Цьому причиною не ми, а наша слабість,
Та ми так створені, що нас вже не змінить.
Шекспір. «Дванадцята ніч», дія VI, ява II
15
Французькою мовою «срібло» і «гроші» називаються тим самим
словом «argent». (Прим. перекл.).
16
За насолоду ходити весь рік з високо піднесеною головою дорого
заплачено якоюсь чвертю години, що про неї краще мовчати.
Касті (італ.).
17
Дорогий (італ.).
18
Вірте мені (італ,).
19
Контракт співає (італ.).
20
Тому, хто розуміє, треба небагато (лат.).
21
Будь здоров і не забувай мене — латинська формула закінчення
листа. (Прим. перекл.).
22
Безгрішності (лат.).
23
Подивіться в Луврському музеї картину № 1150 «Франціск, герцог
Аквітанський, скидає лати й вдягає чернечу рясу». (Прим. автора).
24
Прекрасно! (Лат.).
25
В монастирський карцер.
26
О село коли ж я побачу тебе!
Вергілій
27
Я зробив це (лат.).
28
Cela — це (француз.).
29
Славнозвісний фокусник. (Прим. автора).
30
Прімо, секундо, терціо — по-перше, по-друге, no-трете (лат.).
31
Цей аркуш, написаний 25 липня 1830 року, був надрукований 4
серпня. (Примітка французького видавництва).
32
Це говорить незадоволений. (Примітка Мольєра до «Тартюфа»)
33
Всіх інших (італ.).
34
Переклад В. Самійленка.
35
Цитата з трагедії Корнеля «Сід»: «Красунь багато є, та честь у нас
одна-єдина»,
36
Серйозним буду я, бо нині сміх
Осуджується. Жарти над пороком,
І ті у нас трактовано за гріх.
Байрон. «Дон-Жуан» г п. XIII, стор. 1
37
О, як нагадує весна любові
Квітневий день мінливий.
Любо сяє із височіні сонечко привітне,
А тут вже хмара небо закриває.
Шекспір. «Два веронці»
38
Я мушу себе покарати, я мушу себе покарати
Я надто кохаю тебе, і т. ін.
39
Гра слів. Industrie означає французькою мовою і промисловість, і
спритність. (Прим. перекл.).
40
Французьку несамовитість (італ.). (Прим. перекл.).
41
Пойняв холодний спокій Аделіну,
Патриціанський лоск, що не дає
Порушить рівновагу й на хвилину
І почуття виказувать свої.
Так мандарин, зробивши важну міну,
Про речі ті, що навкруг нього є,
Захопленого слова не промовить.
Байрон. «Дон-Жуан», п. XIII, стор. 34
42
Чим більше хмар,
Тим більшій буть грозі.
Байрон. «Дон-Жуан», п. І, стор. 73
43
Якщо доля дозволить (лат.).
44
Відтепер я не скажу ні слова.
Шекспір. «Отелло».
45
Примітка автора.