Зиґмунд Фройд

Про «дикий» психоаналіз

Кілька днів тому до мене на консультацію під протекцією

подруги прийшла пані старшого віку, яка скаржилася на
тривожні стани. Не сягнувши 50 років, вона мала досить
свіжий вигляд і явно ще не розпрощалася зі своєю
жіночністю. Раптовий початок її тривоги спровокувало
розлучення із чоловіком. Однак, за її розповіддю, ситуація
значно погіршилася після того, як вона проконсультувалася в
молодого лікаря з передмістя. Той лікар пояснив жінці, що
причина такого стану криється в незадоволеній сексуальній
потребі. Оскільки пані не має статевих відносин із чоловіком,
лікар порекомендував їй три способи зберегти своє здоров’я:
або повернутися до чоловіка, або завести коханця, або ж самій
себе задовольняти. Відтоді жінка переконана у своїй
невиліковності, адже повертатися до чоловіка вона не хоче, а
два інші способи перечать її релігійності та моралі. До мене ж
вона звернулася, бо лікар сказав їй, що цим новим вбачанням
треба завдячувати мені і що тільки в мене вона може
впевнитися, що причина її хвороби саме така і не інакша. Її
подруга, жінка ще старша, змарніла й на вигляд хвора, благала
мене запевнити пацієнтку, що той лікар помилився. Адже все
це не може бути правдою, адже вона й сама вже багато років
як удова, проте зберегла порядність, не слабуючи на тривогу.
Не зупинятимусь на складній ситуації, в якій я опинився
через цей візит. Натомість хочу проаналізувати дії колеги, що
відрядив до мене цю хвору. Перед тим зроблю одне
застереження — сподіваюся, воно не виявиться зайвим.
Багаторічний досвід навчив мене, як навчив би й будь-кого

~1~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

іншого, не надто вірити в те, що розповідають пацієнти,

особливо нервові, про свого лікаря. За будь-якого способу
лікування невропатолог не лише легко стає об’єктом різних
ворожих імпульсів хворих — часом внаслідок певної проєкції
він мусить зносити й ту відповідальність, яку бере на себе за
приховані, витиснені бажання нервових пацієнтів. І це
прикрий, але прикметний факт, що таким звинуваченням ніхто
не йме віри легше, ніж інші лікарі.
Тож я маю причину сподіватися, що пані на прийомі дала
мені упереджено спотворену версію того, що сказав їй лікар, і
що я буду до нього, незнайомого мені чоловіка,
несправедливий, якщо пов’яжу мої зауваги щодо «дикого»
психоаналізу із цим випадком. Але, можливо, саме в такий
спосіб зможу завадити іншим кривдити їхніх хворих.
Отож припустімо, що лікар казав саме так, як розповіла
мені пацієнтка.
Кожен тоді відразу розкритикує його й скаже, мовляв,
якщо лікар вважає за потрібне говорити з жінкою на тему
сексуальності, то має робити це тактовно й делікатно. Однак
ці вимоги збігаються з дотриманням певних технічних
положень психоаналізу. До того ж, недооцінивши чи
неправильно зрозумівши низку наукових учень психоаналізу,
лікар показав, як мало він осягнув їхню природу та цілі.
Розпочнімо з останніх, наукових помилок. Поради лікаря
чітко демонструють його спосіб розуміти «сексуальне життя»,
тобто популярний спосіб. За такого розуміння, сексуальні
потреби — це не що інше, як потреба в зляганні чи аналогічній
активності, яка викликає оргазм та виділення статевих
речовин. Однак лікар не міг не знати, що психоаналіз зазвичай
критикують за те, що він розширює поняття сексуального
далеко поза межі його звичайного вжитку. Це безсумнівний

~2~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

факт, і не будемо тут дискутувати, чи можна його

використовувати як докір. Поняття сексуального в
психоаналізі охоплює далеко більше, воно сягає нижче й вище
за його популярне значення. Таке розширення виправдане
генетично. Як належні до статевого життя, ми зараховуємо
також усі вияви ніжних почуттів, джерелом яких є примітивні
сексуальні імпульси, навіть якщо мета таких імпульсів
гальмується або замінюється на іншу, більше не сексуальну.
Тому ми радше говоримо про пcихосексуальність,
наголошуючи на тому, що не можна не брати до уваги чи
недооцінювати психічний фактор сексуального життя. Слово
«сексуальність» ми використовуємо в такому самому
всеосяжному значенні, як німецька мова — слово «любити»
(lieben). Ми також давно знаємо, що душевне незадоволення з
усіма його наслідками може існувати й там, де не бракує
нормальних статевих відносин. Як терапевти, ми завжди
пам’ятаємо, що незадоволені сексуальні прагнення (із
заміщеним задоволенням яких у формі нервових симптомів
ми боремося) часто лише малою мірою знаходять вихід через
коїтус чи інші сексуальні акти.
Хто не поділяє такого розуміння психосексуальності, не
має права покликатися на засади психоаналізу, яким ідеться
про етіологічне значення сексуальності. Наголосивши
винятково на соматичному чиннику сексуальності, той лікар,
звісно, дуже спростив проблему, але він усе ж таки має
відповідати за свої дії.
Ще інше, так само грубе непорозуміння помітне в
порадах лікаря.
Це правда, що психоаналіз указує на сексуальне
незадоволення як причину нервових недуг. Але хіба він не
каже нам більше? Чи хочемо ми знехтувати як надто складним

~3~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

його вченням про те, що нервові симптоми виникають із

конфлікту між двома силами — лібідо (яке, найімовірніше,
стало надмірним) та занадто строгим відкиданням
сексуальності або її витисканням? Хто не забуває про цей
другий чинник, якому відведено аж ніяк не другорядне
значення, ніколи не повірить, що саме сексуальне
задоволення може бути загалом надійними ліками на скарги
нервових пацієнтів. Добра частина цих людей за певних
обставин, а то й узагалі не здатна до задоволення. Якби вони
були до цього здатні, не мали внутрішніх спротивів, то сила
потягу вказала б їм на шлях до задоволення й без лікарських
порад. Яка ж тоді користь від консультації, яку лікар буцімто
надав цій пані?
Такої поради, навіть обґрунтованої науково, жінка не
може справдити. Якби вона не мала внутрішніх спротивів до
мастурбації чи інтимних стосунків, то вже давно вдалася б до
одного зі способів. Чи лікар гадає, що жінка, якій більше за 40
років, не знає, що може завести коханця? Або він аж так
переоцінює власний вплив, що вважає, нібито без лікарського
схвалення вона не зважилася б на такий крок?
Усе це здається цілком зрозумілим, однак треба визнати
один момент, який часто ускладнює діагностування. Деякі
нервові стани — так звані актуальні неврози, як-от типова
неврастенія або чистий тривожний невроз, — вочевидь,
залежать від соматичного чинника сексуального життя,
тимчасом як ми ще не маємо достеменного уявлення про роль
психічних чинників і витискання в цих станах. У таких
випадках лікареві варто спершу вдаватися до актуальної
терапії — зміни соматичної сексуальної активності хворих. І
такі дії цілком виправдані, якщо його діагноз правильний. Пані,
яка звернулася до молодого лікаря, скаржилася передовсім

~4~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

на тривожні стани, тож він, припустивши, що в неї тривожний

невроз, вважав себе уповноваженим порадити соматичну
терапію. Знову зручне непорозуміння! Тривога ще не означає,
що в пацієнта тривожний невроз. Такий діагноз не може
ґрунтуватися на назві: треба знати, які симптоми визначають
тривожний невроз, і відрізняти їх від інших хворобливих
станів, також виражених страхом. На мою думку, згадана пані
слабувала на істерійну тривогу. І єдина, але вповні достатня
користь таких нозографічних відмінностей у тому, що вони
вказують на різні причини хвороби й різне її лікування. Той,
хто взяв би до уваги можливість істерійної тривоги, не
знехтував би психічними чинниками, як згадуваний лікар, який
запропонував хворій три альтернативи.
Досить дивно, що ці терапевтичні альтернативи так
званого психоаналітика не лишають простору для
психоаналізу. Ця пані може вилікуватися від своєї тривоги,
тільки якщо повернеться до чоловіка або ж задовольнить себе
мастурбацією чи з коханцем. А де ж тоді аналітична терапія,
яку ми вважаємо головним способом лікувати тривожні
стани?
Отже, ми підійшли до технічних помилок у діях лікаря зі
згаданого випадку. Це давно вже подоланий, привʼязаний до
поверхової видимості погляд, що хворий страждає через
певне незнання, і якщо це незнання усунити, надавши
інформацію (про причиновий зв’язок хвороби з його життям,
про дитячі переживання тощо), то він має одужати.
Патологічним чинником є не незнання, а те, що воно
зароджується у внутрішніх спротивах, які спершу зумовили
незнання, а зараз його ще й підтримують. Завдання терапії —
боротися із цими спротивами. Інформування про те, чого
хворий не знає, бо він це витиснув, є лише одним із необхідних

~5~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

приготувань до терапії. Якби знання про несвідоме було таким

важливим для пацієнта (як здається людині, недосвідченій у
психоаналізі), то, щоб вилікуватися, хворому достатньо
послухати лекції чи почитати книжки. Але такі заходи
впливають на симптоми нервової хвороби так само, як видача
меню може зарадити в часи голоду. Таке порівняння є
доцільним і понад його перше використання, адже за
інформуванням хворого про несвідоме систематично йде
загострення його внутрішнього конфлікту та збільшення
нарікань.
Психоаналіз усе ж таки не може обійтися без такого
інформування, але застерігає, що інформувати доцільно за
двох умов. По-перше, хворий через підготовку сам наблизився
до того, що він витиснув. По-друге, він так прихилився до
лікаря (перенесення), що цей емоційний стосунок
унеможливлює повторну втечу.
Якщо виконати ці умови, тільки тоді вдасться розпізнати
та опанувати спротиви, які призвели до витискання й
незнання. Отже, психоаналітичне втручання передбачає
довший контакт із хворим, а спроби заскочити пацієнта
зненацька, грубо повідомляючи йому таємниці, розгадані
лікарем, під час першої ж консультації є технічно
неприйнятними й караються зазвичай тим, що накликають на
лікаря сердечну ворожнечу хворого й унеможливлюють будь-
який подальший вплив.
Поза тим, помилкові поради ймовірні, і все пізнати
неможливо. Такими визначеними технічними правилами
психоаналіз замінює вимогу незбагненного «лікарського
такту», який трактується як особливий талант.
Тож лікареві недостатньо знати деякі з вислідів
психоаналізу: якщо він хоче вести лікарський процес із

~6~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

психоаналітичного погляду, то мусить ознайомитися з його

технікою. Сьогодні цієї техніки ще немає в підручниках, а
самому її можна віднайти, жертвуючи часом, зусиллями та
успіхом. Таку медичну техніку, як і інші, можна вивчити в тих,
хто її уже опанував. Тому, поза сумнівом, те, що я не знаю й
ніколи не чув імені лікаря (котрий начебто дав поради цій
пані), має вагу в оцінці випадку, з яким я пов’язую ці
зауваження.
Ні я, ні мої друзі та колеги не вважаємо за прийнятне
монополізувати в такий спосіб застосування лікарської
техніки. Але, зважаючи на загрози для хворих і для справи
психоаналізу, пов’язані з прогнозованою практикою «дикого»
психоаналізу, ми не могли чинити інакше. Навесні 1910 року
ми заснували Міжнародне психоаналітичне товариство. Члени
товариства через оприлюднення імен потверджують свою
належність, щоб мати змогу зректися відповідальності за дії
всіх тих, хто до нас не належить, але називає свою медичну
практику психоаналізом. Правду кажучи, такі дикі аналітики
шкодять справі ще більше, ніж окремим хворим. Я часто був
свідком того, як такі незграбні дії, навіть якщо спершу й
погіршували стан хворого, усе ж спричинялися до його
видужання. Не завжди, та все ж часто. Після того як пацієнт
доволі довго скаржився на лікаря і знає, що знаходиться поза
його впливом, симптоми пацієнта слабшають або ж він
зважується на крок, що спрямує його до одужання. Остаточне
покращення настає тоді «само собою» або ж визнається за
заслугу цілком байдужого курування якогось лікаря, до якого
хворий звернувся пізніше.
Щодо випадку пані, чиї ремствування на лікаря ми чули,
то я хотів би зауважити, що дикий психоаналітик зробив для
неї все ж більше, ніж якийсь високошанований авторитет,

~7~
 Зиґмунд Фройд
Про «дикий» психоаналіз

який сказав би, що вона слабує на «вазомоторний невроз». Він

змусив її звернути увагу на справжнє чи приблизне
обґрунтування її нездужання. Усупереч спротиву пацієнтки
таке втручання не може не мати позитивних наслідків. Однак
лікар зашкодив сам собі й підсилив упередження, які
виникають у хворих, зважаючи на зрозумілий афективний
спротив до справи психоаналітика. А цього можна уникнути.

~8~