МІНІСТЕСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний

Університет імені Григорія Сковороди

Гуманітарно-природнича освіта
Соціальні технології

Кафедра географії, екології і методики навчання

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ГЕОГРАФІЧНИХ ІДЕЙ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТ.»

Виконала:
Студентка ІІ курсу
групи ГФ – 2
денної форми навчання
галузі знань 01. «Освіта»
спеціальність 01 «Середня освіта»
(Географія)
Совгуть Ольга Миколаївна

Науковий керівник:
Мічуда Валерія Валеріївна

Переяслав– 2022
 ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ І. Розвиток географічних ідей розвиток географічних ідей у другій
половині ХІХ-початку ХХ ст……………………………………………………….5
1.1.Розвиток географічних ідей в працях зарубіжних вчених………………5
1.2. Географічні ідеї вітчизняних вчених…………………………………….9
РОЗДІЛ ІІ. Географічні дослідження у другій половині ХІХ -початку ХХ ст.
2.1. Географічні дослідження зарубіжних вчених………………………….11
2.2. Науково-географічні дослідження різноманітних природних
компонентів і природних ресурсів території України ………………………13
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………18
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………21
 3
Вступ
Дана робота присвячена географічним дослідження та розвитку географічних
ідей у другій половині ХІХ -початку ХХ ст. і стосується вивчення праць відомих
світових та вітчизняних вчених.
Сучасна географія стоїть на порозі нового постдисциплінарного знання, яке
тісно пов’язане з гуманізацією науки, відновленням її людиновимірного
характеру, а також з об’єднанням фундаментальних засад та пізнавальних
можливостей в єдиній науковій системі з метою цілісного осмислення картини
світу та формування глибокого практичного змісту наукових досліджень.
В контексті такого переходу, дослідження історичних підвалин виникнення і
формування поглядів на географію, аналіз її першооснов та векторів
трансформації набуває особливої актуальності.
Саме тому об’єктом даного дослідження є географія як наука, а предметом -
історія розвитку поглядів на її сутність, об’єкт і завдання дослідження.
Метою даного дослідження я обрала аналіз поглядів на сутність географії з
історичної точки зору, а також визначення подальших напрямків розвитку
географічних досліджень при переході на засади гуманістичної парадигми.
Основним завданням дослідження є висвітлення еволюції трактування географії,
її об’єкту та основних завдань дослідження в працях видатних вітчизняних та
зарубіжних вчених у другій половині ХІХ»-початку ХХ ст .
Для здійснення зазначеної мети служать наступні завдання:
 ознайомлення з працями відомих світових та вітчизняних вчених щодо
розвитку географічних ідей у другій половині ХІХ -початку ХХ ст.;
 формулювання основних понять, що стосуються теми дослідження;
Об’єкт дослідження – географічні дослідження та розвиток географічних ідей у
другій половині ХІХ -початку ХХ ст.
Предмет дослідження - праці відомих світових та вітчизняних вчених щодо
географічних дослідженнь та розвитку географічних ідей у другій половині ХІХ
-початку ХХ ст.;
Методологічною основою для дослідження послужили наукові праці відомих
вітчизняних і зарубіжних вчених. В якості теоретичної бази дослідження були
 4
використані публікації, присвячені географічним дослідження та розвитку
географічних ідей у другій половині ХІХ -початку ХХ ст.
При написанні курсової роботи використано літературні джерела таких авторів: .
Анучин Д. Н., Воблий К. Г., Геттнер А. , Голубчиков Ю. Н., Гумбольдт А.
Дреппер Д.та інші.

Структура роботи. Ця курсова робота складається із вступу, двох розділів, та

висновків. Загальний обсяг курсової роботи - 21 сторінка.
 5
РОЗДІЛ І. Розвиток географічних ідей розвиток географічних ідей у другій
половині ХІХ-початку ХХ ст.
1.1.Розвиток географічних ідей в працях зарубіжних вчених
З середини ХІХ століття помітно посилилося прагнення осмислити сутність
географії та вивести її зі стану аморфного зібрання всіляких відомостей на рівень
справді наукового знання.
Розвиток географічних ідей середини XIX ст. пов'язаний в першу чергу з
іменами видатних німецьких географів О.Гумбольдта і К.Ріттера.
О.Гумбольдт багато подорожував: по Амазонії, Андах, Центральній Америці,
Європі, Уралі, Алтаї, Казахських степах і в багатьох інших місцях. Він – видатний
теоретик природознавства, основоположник порівняльної фізичної географії.
Використовуючи досягнення кліматології, Гумбольдт перший в науковій формі
опрацював флористичний матеріал в географічному напрямі і фактично створив
географію рослин.
У 1805-1807 рр. вийшла його книга "Ідеї про географію рослин". Це була перша
частина опису подорожі в Америку. У працях О.Гумбольдта покладено початок
екологічної географії рослин. Опис колекції зібраної Гумбольдтом, зайняв 16
томів. З багаточисельних його праць особливо виділяється книга "Картини
природи" (Ansichten der Natur) (1808 р.), з якої видно, що для автора характерне
цілісне сприйняття природи. Порівняння різних місцевостей, які він
безпосередньо досліджував, наштовхнуло його на ідею про закономірності
зв'язків явищ природи (рельєфу, клімату, грунтів, рослинності тощо). [6]
Отже, Гумбольдт почав створювати вчення про ландшафти. Завдяки працям
Гумбольдта формуються кліматологія і біогеографія. Використовуючи дані всього
57 пунктів, він вперше побудував карту ізотерм.
Наслідком подорожі з Бонпланом була незакінчена праця "Подорож по
тропічних областях Нового Світу" (30 т., 1807-1834 рр.).
Головна праця Гумбольдта "Космос" (1845-1862 рр.) в 5-ти томах присвячена не
тільки географічним явищам – в ній автор прагнув пов'язати явища Землі і
Всесвіту. Своє вчення про космос він розділив на дві частини – сидеричну
 6
(присвячену небесним явищам) і основну – телуричну, тобто фізичну географію.
Він підкреслював тісний зв'язок окремих оболонок земної кулі.
Центральною задачею пізнання причинних зв'язків у земних явищах Гумбольдт
вважав вивчення залежностей органічного життя від неживої природи.
Сучасник Гумбольдта Карл Ріттер був переважно кабінетним ученим. Він теж
підтримував ідею про цілісність природи, про необхідність історичного елемента
в географії. Базуючись на фактах, він один з перших відкинув помилкову теорію
безперервності гірських хребтів і відповідності всіх вододілів гребеням гір. Проте,
майже всі дослідники наукової спадщини К.Ріттера відмічають протирічливість
його поглядів, нечіткість у викладенні думок, нелогічність. Вірні, прогресивні ідеї
розсіяні серед помилкових, що витікали з його ідеалістичного і релігійного
світогляду. Основна його праця "Die Erdkunde" (Землезнавство) 1817-1859 рр., що
складається з 19 томів, з яких перший присвячений Африці, а решта – Азії.
Головною особливістю будови земної кори він вважав відмінність між
континентальною і океанічною півкулями. Особливо звертав увагу Ріттер на
форму материків і ступені їх горизонтального розчленування, як фактора, що
визначає хід людської історії. Кожному материку надана відповідна форма, що
забезпечує йому можливість відіграти певну роль в історії людства.
Порівняльний метод у Ріттера також був підпорядкований його теологічним
ідеям. Він вважав, якщо дві країни мають подібні природні умови, то їх роль у
світовій історії має бути аналогічною. [1]
Важливою заслугою Ріттера було те, що його країнознавчі праці грунтувались
на сумлінному критичному вивченні багаточисельних джерел. Але природу
розглядав він переважно в зовнішніх рисах (рельєф, берегова лінія, гідросітка),
клімату та органічному світу Ріттер приділяв мало уваги.
Сучасники по-різному оцінювали праці Ріттера: одні перебільшували значення
його праць, інші – відносились до них більш критично.
Гумбольдт і Ріттер довгий час залишались великими авторитетами в області
географії, причому на стан географії наступних десятиліть вплив Ріттера виявився
сильнішим. Це сталося внаслідок кількох причин: – по-перше ідеї Гумбольдта не
були оцінені належно його сучасниками, по-друге популярність ідей Ріттера
полягала в їх великій доступності, більшій відповідності духу епохи.
 7
Таким чином, вплив Гумбольдта та інших авторів кращих фізико-географічних
робіт середини XIX ст. слабо відбився на загальному стані георафії, зокрема на її
викладанні у вищій і середній школах.
Також великий внесок у розвиток географічних ідей вніс Альфред Геттнер-
німецький географ, основний теоретик і засновник хорологічної наукової школи.
У 1882—1884 та 1888—1890 роках подорожував по Південній Америці, після
повернення до Німеччини опублікував звіти про ці експедиції, які привернули до
молодого вченого увагу наукової спільноти. Інтереси Геттнера були
різноманітні — від геоморфології та кліматології до соціально-економічної
географії та картографії. [4]
Розглядаючи сутність та завдання географії, А. Геттнер писав, що "географія є
наукою про простір в тому змісті, в якому історія є наукою про час".
Отже, завданням географії має бути, перш за все, вивчення розміщення
різноманітних географічних об’єктів в просторі і відносно один одного. Ці ідеї
беруть свій початок від концепцій І. Канта, який протиставляв географії історію і
зазначав, що "географія є наукою, яка описує просторове поширення явищ, що
існують у даний час".
Проте Геттнер каже, що географія має не лише обмежуватись описом окремих
територій, вона має встановлювати також причинні зв’язки між процесами і
явищами, розглядати аспекти "співіснування та взаємодії різних царств природи
та їх різноманітних форм". Отже, концепція Геттнера не є суто описовою, як її
намагалися представити деякі радянські вчені, вона містить елементи аналізу та
синтезу, що базуються на логіці та ідеях системної парадигми. Цю ідею поділяли
такі відомі вчені, як В. Бунге, Ф. Шеферк та ін. [9]
Крім хорологічного підходу до розуміння сутності географії, Геттнер
неодноразово наголошував на її естетичних якостях та мистецькому аспекті
дослідження. Ним досліджено та обґрунтовано естетичну та практичну цінність
країн і ландшафтів, роль та значення географічних картин у розвитку науки тощо.
Вчений наголошував на тому, що естетичні та мистецькі сторони географії не
повинні бути спрямовані проти її науковості, а перш за все, мають за мету
уникнення надмірної уваги до практичної (прикладної) сторони дослідження. Такі
твердження пов’язують праці Геттнера з уявленнями Страбона, Гумбольдта та
 8
інших вчених, які визначали сутність географії як науки "про щастя" (Страбон),
"про людину" (Гумбольдт), "про місце людини в світі" (Ріхтгофен).
Хорологічна концепція Геттнера стала панівною в першій половині 20 ст., на її
основі базувалися міркування багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених про
географію.
У Росії розвиток географічної науки середини XIX ст. пов'язується з іменем
П.П. Семенова . Він у 1856 р. здійснив подорож на Тянь-Шань, куди до нього
ніхто з європейських вчених не проникав. З Верного він через Заілійський Алатау
та Кунгей Алатау вийшов до озера Іссик-Куль, пройшов до західного його
закінчення і через Боамську ущелину і верхів'я Чуйської долини повернувся до
Верного.
У 1857 р. йому вдалося вже проникнути вглиб Тянь-Шаню значно дальше, до
витоку р.Сариджаза, що несе свої води в Центральну Азію. Крім того він
перевалив хребет Терскей і вийшов до витоків Нарина. На зворотньому шляху від
Іссик-Куля до Верного він знову пересік Кунгей Алатау та Заілійський Алатау.
Наукові результати подорожі в Тянь-Шань були досить вагомі.
1. Семенов доказав помилковість поглядів про вулканізм гір Середньої Азії і
Центральної Азії, яких дотримувався О.Гумбольдт.
2. Він вперше для Середньої Азії показав зміну ландшафтів у горах і виділив на
Тянь-Шані 6 природних висотних зон: степову, культурну або садову, хвойну або
субальпійську, нижньоальпійську, верхньоальпійську, снігову (вище 3300 м). Ця
лінія виявилась значно вищою, ніж в горах Європи, що пояснюється більшою
сухістю клімату на Тянь-Шані. Гумбольдт вважав, що Семенов помилився у виз-
наченні снігової лінії, а насправді на ряді хребтів Внутрішнього Тянь-Шаню і
Паміру, як показали пізніші дослідження, вона ще вища. [8]
3. Було встановлене обширне гірське зледеніння в Середній Азії, що було важко
допустити, бо Тянь-Шань оточений пустелями.
4. Семнов виправив помилку К.Ріттера і Гумбольдта, які вважали, що р.Чу
витікає із озера Іссик-Куль, а також, що Боамська ущелина є долиною прориву.
5. Семеновим були досліджені геологічна будова і рельєф Північного Тянь-
Шаню. Назви хребтів Джунгарський і Заілійський введені в літературу
 9
Семеновим.
6. Семенов відкрив європейцям Тянь-Шань. Він був першим з європейських
вчених, які проникли туди і описали його природу. На честь 50-річчя подорожі
Семенова з 1906 р. його офіційно стали іменувати Семеновим-Тянь-Шанським. У
1888 р. він здійснив ще одну подорож в Туркестан, звіт про яку був
опублікований.
Семенов довгий час очолював Російське Географічне товариство і організував
чимало експедицій, зокрема М.М.Пржевальського, Миклухо-Маклая та ін. [7]
Одним з найвидатніших дослідників того періоду став російський вчений В.В.
Докучаєв (1846—1903) — основоположник генетичного ґрунтознавства і великий
географ. Найважливіша заслуга В.В. Докучаєва — виділення широтних і
вертикальних географічних зон, встановлення закономірних зв'язків між
кліматом, гірськими породами, рослинністю, тваринним світом і господарською
діяльністю людини. Ідеї В.В. Докучаєва дали поштовх до розвитку нової
комплексної фізичної географії та послужили базою для формування ще однієї
складової географії — ландшафтознавства, тобто вчення про природні
територіальні комплекси. [5]
1.2. Географічні ідеї вітчизняних вчених
В українській науці хорографічні та гуманістичні ідеї географії Геттнера та
його попередників знайшли своє відображення у працях В. Антоновича, П.
Тутковського, С. Л. Рудницького, К. Г. Воблого, В. Кубійовича, А. С.
Синявського. Вони були спрямовані на широкий краєзнавчий аналіз території, її
природниче та економіко-географічне вивчення.
Так, фундатор української географії С. Рудницький говорить про сутність
географії як загальної "простірної" науки про Землю. Хорологія, на думку
Рудницького, "має для географії велику вартість, бо вона вдало поєднує
абстракцію з конкретним описом так, що вони взаємно доповнюються". У своїх
працях він писав, що "географія є наукою, яка подає нам відомості про землі, про
нарід і про все, що на землі знаходиться" , тобто підтримував природничо-
суспільний характер нашої науки. Ще у 1905 р. Рудницький відносив до сфери
інтересів географії "шість царств природи: тверду землю, повітря, воду,
рослинний і тваринний світ та людину".
 10
На його думку, людина з усіх земних істот найбільш досконало психологічно
організована, вона створила засоби для життя і посідає панівне становище в світі.
В своїх працях Рудницький відстоює ідеї Гумбольдта щодо єдності та цілісності
гуманітарними науками. До речі, ці позиції сприймаються та відстоюються в
зарубіжній географії й до цього часу.
Позиції С. Рудницького як гуманіста знайшли вираз у розвитку вчення про
антропогеографію як науку, що "досліджує причинні зв’язки людини до всіх
головних географічних явищ: твердої поверхні, вод, атмосфери, підсоння
(клімату), рослинного і тваринного світу". [1]
Як видно, в працях вченого відтворились передові думки того часу, що були
викладені нами вище. Гуманістичними цінностями наповнені думки про роль та
функції географії в культурологічному та народознавчому аспектах як провідної
області людського знання і культури, як чинника формування духовності
українського народу. Присвятивши все життя утвердженню національної
української ідеї, С. Рудницький наповнював її змістом всі свої географічні твори,
тим самим пов’язуючи гносеологічний та гуманістичний (культурологічний) зміст
науки .
Хорологічна концепція та гуманістичні ідеї про сутність і значення географії
складали також основу наукового вчення Павла Тутковського. На його думку,
завдання географії полягає у "пізнанні Землі в цілому, вивченні обличчя Землі в її
сучасному стані у всіх його галузях з точки зору розподілу сучасних фактів і явищ
у просторі та аналізу їх генезису". На думку Тутковського, географія є цілісною
наукою, певною системою знань про простір, що перебуває у внутрішній єдності і
взаємопов’язаності. Отже, ідея єдиної географії (суспільно-природничої)
знаходить у нього своє підтвердження та розвиток.
Продовжувачем справи С. Рудницького став академік Володимир Кубійович.
Суть географічної науки він вбачає в описі окремих земель та їх частин як з
природничої, так і з економічної точок зору. Географічна наука включає в себе, на
думку Кубійовича, аналіз "природних феноменів, промисловості, сільського
господарства, лісового господарства, транспорту, торгівлі, людності і селищ
людських" .
 11
Будучи видатним картографом, Кубійович працював як над окремими картами
українських земель, так і над "Атласом України і сумежних країв", зміст якого
стверджував єдність географічних досліджень природничого та суспільного
напрямків, їх розвиток на національному ґрунті, піднесення національної ідеї
українства.
Учені різних галузей природничих наук стали приділяти значну увагу вивченню
біосфери. Варто зауважити, що хоч біосфера як специфічна земна оболонка
вивчалася ще в кінці XIX ст., її значення стало прояснятися по-справжньому лише
в наступному столітті. Цим наука зобов'язана видатному українському вченому,
академіку ВЛ. Вернадському (1863—1945), який розробив поняття про біосферу і
висвітлив її величезну планетарну роль.
Успіхи галузевих наук, використання географічних ідей О. Гумбольдта, В.В.
Докучаєва, В.І. Вернадського дозволили вченим сформулювати уявлення про
приповерхневу сферу Землі як особливу природно-історичну систему. Спочатку
такі думки були висловлені в загальному вигляді Ф. Ріхтгофеном і ПЛ.
Броуновим. Згодом уявлення про приповерхневу оболонку Землі перетворилося у
вчення про географічну оболонку, заслуга в розробці і розвитку якого належить
А.О. Григор'єву (1937 р.), С.В. Калеснику (1965 p.), К.К. Маркову (1960 p.), К.І.
Геренчуку (1984 p.). [6]
РОЗДІЛ ІІ. Географічні дослідження у другій половині ХІХ -початку ХХ ст.
2.1. Географічні дослідження зарубіжних вчених
З географічних карт світу зникали останні білі плями. Так, у 1878-1879 pp.
шведський вчений А.Е. Норденшельд на судні "Вега" вперше пройшов північно-
східним морським шляхом з Атлантичного океану в Тихий вздовж північних
берегів Азії. В 1893—1896 pp. був здійснений дрейф норвезького корабля "Фрам"
під керівництвом Фрітьофа Нансена, який остаточно розвіяв помилкові уявлення
про вільний від льоду полярний океан. У 1903—1906 pp. норвезький дослідник Р.
Амундсен здійснив на невеликому судні "Йоа" плавання з трьома зимівлями
вздовж арктичних берегів Північної Америки. В 1909 р. американський
мандрівник Р. Пірі досяг на собачих упряжках північного полюсу. Південний
полюс вперше підкорився наприкінці 1911 р. Р. Амундсену, а на початку 1912 р.
 12
- Р. Скотту. Останньому разом з чотирма іншими членами англійської експедиції
судилося трагічно загинути в Антарктиді на зворотному шляху.
Великі пошукові роботи з освоєння північного морського шляху були здійснені
численними експедиціями на кораблях "Сибіряков" (1932 p.), "Челюскін" і
"Красін" (1933 p.), "Літке" (1934 p.), "Садко" (1935 р.). У 1937 році безпосередньо
на географічному полюсі Землі розпочала свою роботу перша в світі полярна
дрейфуюча станція "Північний полюс" у складі чотирьох чоловіків, з яких два —
це наші земляки: севастополець І.Д. Папанін (начальник станції) та
дніпропетровець П.П. Ширшов — гідробіолог за фахом. Під час дрейфу через
Арктику полярники постійно вели метеорологічні та океанографічні
спостереження, вивчали рельєф дна Північного Льодовитого океану.
Застосування в експедиційних та стаціонарних дослідженнях регіональних
особливостей природи все нових методів, сучасних приладів та матеріалів дало
могутній поштовх для розвитку окремих наукових дисциплін географії:
геоморфології, кліматології, метеорології, ґрунтознавства, мерзлотознавства,
гідрології, зоогеографії, географії рослин та інших. [4]
Великий інтерес у багатьох європейських країнах викликали дослідження М.М.
Пржевальського. В 1870—1885 pp. він здійснив чотири експедиції до внутрішніх
районів Центральної Азії, де провів дослідження величезної території від гір
Тянь-Шаню на заході до хребта Великий Хінган на сході, від Забайкалля на
півночі до середини Тибету на півдні. М.М. Пржевальський відкрив декілька
гірських хребтів, обстежив верхів'я рік Хуанхе і Янцзи, озера Лобнор, Кукунор і
деякі інші, описав багато невідомих до того часу рослин і тварин, серед них диких
коней, диких верблюдів, тибетських ведмедів та ін. Ним складено перші карти
досліджуваних місцевостей.
Багато зробив для дослідження природи Центральної та Середньої Азії академік
В.О. Обручев (1863—1956). Здійснивши в 1886—1899 pp. кілька подорожей, він
написав велику кількість робіт з їх географії, геології та геоморфології. Вчений
встановив, що піски Каракумів — річного походження, а не морського, як
вважали раніше; з'ясував, що суха долина Узбой — давне русло Амудар'ї, через
яку в середні віки води цієї ріки частково попадали до Каспійського моря.
Популярною є його теорія про еолове походження лесу. Пізніше головним
 13
об'єктом досліджень Обручева став Східний Сибір. Результати своїх досліджень
він узагальнив у капітальній праці "Геологія Сибіру". [7]
На початку XIX ст. були успішно здійснені дві навколосвітні подорожі
російських експедицій. Одним з організаторів першої експедиції був Юрій
Лисянський. Він є автором відомої праці «Подорож навколо світу на кораблі
«Нева» в 1803-1806 роках», у якій наведено цікавий етнографічний матеріал,
зібраний ним на Гавайях, Алясці, в Китаї, а також складено карти морських течій
Тихого та Атлантичного океанів. Значним успіхом увінчалася і друга
навколосвітня подорож росіян, які очолювали Ф. Ф. Беллінсгаузен і М. П.
Лазарев, у 1820-1821 рр. Експедиція відкрила море Беллінсгаузена, острови Петра
І та Землю Олександра І, що відносяться до Антарктики.
До початку XX ст. було досліджено майже всю земну кулю, окрім крайньої
півночі та півдня. Роберт Пірі 6 вересня 1909 р. досяг Північного географічного
полюса. Південного полюса 14 грудня 1911 р. першим досяг Руал Амундсен зі
своєю експедицією з п’яти чоловік. Експедиція на чолі з Робертом Скоттом 8
січня 1912 р. також досягла Південного полюсу, однак на зворотному шляху,
попавши в снігову бурю всі члени експедиції загинули.
З метою спільної діяльності і взаємного обміну досвідом географічних знань у
багатьох державах світу в XIX ст. були засновані географічні товариства. Вони
проводили велику роботу з організації досліджень маловідомих земель і збору
географічної літератури. Найбільш відомими географічними товариствами стали
Лондонське (Королівське), Паризьке, Берлінське, Італійське, Руське,
Американське, Бразильське, Мексиканське і Австралійське. [1]
2.2. Науково-географічні дослідження різноманітних природних
компонентів і природних ресурсів території України
Період XIX - початку XX ст. був дуже насичений науково-географічними
дослідженнями різноманітних природних компонентів і природних ресурсів
території України. Ретельно вивчали і суходіл, і моря, а результати досліджень
мали величезне практичне значення і здобули світове визнання.
У другій половині XIX ст. наш співвітчизник, військовий картограф Олексій
Андрійович Тілло (1839-1900) досліджував рельєф території України. Тілло став
одним із перших творців карт України. Так, 1889 року була видана карта, на якій
 14
уперше дуже точно за допомогою горизонталей і певних кольорів були зображені
такі відомі нині форми рельєфу, як Середньоросійська і Волино-Подільська висо-
чини. Ця карта привернула увагу вчених далеко за межами країни.
А самого Тілло за видатну роботу було обрано членом-кореспондентом
Російської, а також Паризької академій наук.
Оскільки для вимірювання висот на земній поверхні використовували дані з
атмосферного тиску, то Тілло досліджував водночас і розподіл тиску на території
України.
Крім точного вимірювання земної поверхні, Олексій Андрійович цікавився ще й
водними об’єктами. За його ініціативою і на чолі з ним 1894 року організували
комплексну експедицію, яка досліджувала витоки і верхів’я великих
європейських річок, зокрема і Дніпра. [3]
Приблизно у цей самий час дуже плідно працював дослідник-народознавець
Павло Платонович Чубинський. Він очолював організовану Географічним
товариством експедицію, яка відвідала численні області й райони України.
Зібраний багатющий матеріал, у тому числі краєзнавчий, було узагальнено та
опубліковано під назвою «Праці етнографічно- статистичної експедиції в
південно-західний край». За цю роботу П.П. Чубинського нагородили золотою і
срібною медалями Російського географічного товариства, а також премією
Академії наук. До того ж найкращі з експонатів, зібрані під час експедиції, були
представлені на виставці Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875
p.), де вони здобули золоту медаль.
Важливою сторінкою в житті П. Чубинського стала також його активна участь в
організації й роботі Географічного товариства в Києві, яке тоді було щойно
створено (1873 p.). Учений став одним із керівників цього Товариства, при якому
вже тоді існували велика бібліотека й музей із кількома тисячами експонатів. За
безпосередньої участі Чубинського товариство склало велику програму
найрізноманітніших наукових досліджень в Україні. Фактично планували
всебічно науково дослідити природу, населення й господарство України. Однак,
на жаль, цю програму не вдалося здійснити. Відділ Географічного товариства в
Києві був розігнаний царською владою. [2]
 15
У 1888-1894 pp. засновник наукового ґрунтознавства Василь Васильович Докуча-
ев вивчав геологічну будову, ґрунти, рельєф і рослинність Лісостепу і Степу
України. Він не лише склав оригінальну карту ґрунтів цих регіонів, а й дав
комплексну фізико-географічну характеристику причорноморських степів. Крім
того, В. Докучаев досліджував природу Криму і склав її географічний опис.
Уродженець Одеси, академік Микола Іванович Андрусов упродовж 30 років
досліджував природу рідного Причорномор’я. Йому, зокрема, належить перший
геологічний опис Керченського півострова. Однак М. Андрусов захоплювався не
лише суходільними дослідженнями. У 1890 році за підтримки Географічного
товариства вчений взяв участь в експедиції в Чорне море. її наукові результати
виявилися дуже цікавими і стосувалися фізичної географії океану - температури,
густини, солоності чорноморських вод тощо. Саме тоді й було відкрито добре
відоме нині явище - зараженість глибинних вод Чорного моря сірководнем.
М.І. Андрусов вивчав мешканців Чорного моря - молюсків дрейсен. Вони при-
кріплюються до різних предметів, до днищ кораблів. Проте ці молюски можуть
бути й корисними, оскільки сприяють очищенню води. [12]
Результати дослідження М.І. Андрусова виявилися настільки цікавими і важ-
ливими для науки, що він був удостоєний спеціальної Ломоносовської премії
Російської академії наук.
Вінничанин академік Павло Аполлонович Тутковський цікавився природою в
усій її різноманітності. Він вивчав сліди давнього льодовика на території України
і висунув оригінальну гіпотезу походження лесу - дуже поширеної в нашій країні
гірської породи.
Досліджуючи геологічну будову різних регіонів нашої країни, вчений успішно
здійснював пошуки корисних копалин. Вивчаючи підземні води, він з’ясував
закономірності поширення артезіанських джерел. Відкрив і описав карстові явища
на Поліссі. Академік плідно працював над проблемою історії геологічного роз-
витку території України і створив класифікацію її ландшафтів.
Свої багатющі знання видатний вчений часто прагнув застосувати для вирішення
важливих практичних завдань. Саме П.А. Тутковський, спираючись на
особливості геологічної будови території, ще 1895 року передбачив можливість
забезпечення Києва водою з артезіанських джерел. А коли працював на Волині, то
 16
запропонував способи осушення перезволожених районів Полісся, заклавши нау-
кові основи сучасної меліорації.
П.А. Тутковський був одним з ініціаторів створення Академії наук України. З
1924 р. він керівник науково-дослідної кафедри геології, а з 1926 р. - Інституту
геології, до якого увійшла кафедра. П.А. Тутковський один з організаторів і
перший директор Національного геологічного музею України, ініціатор
проведення заходів щодо охорони і раціонального використання водних ресурсів.
У 1918 р. в Києві була заснована Академія наук України. Для численного загону
вчених-природознавців це стало новим поштовхом до активних досліджень при-
родних умов і ресурсів нашої держави. [11]
Засновником і першим президентом Академії наук України став академік Воло-
димир Іванович Вернадський, який розробив учення про біосферу.
Він досліджував основні геохімічні закономірності будови і складу Землі (земної
кори, атмосфери, гідросфери) і заснував вітчизняну школу геохімії. Його праці ві-
діграли важливу роль у розвиткові охорони природи, ландшафтознавства,
палеогеографії. В.І. Вернадський очолював комісію з вивчення природних
багатств України.
Одні з найвидатніших досліджень цього періоду здійснив Георгій Миколайович
Висоцький, що родом із Сумщини. Його вважали авторитетом у
найрізноманітніших галузях наукових знань - у степовому лісівництві, ґрунто-
знавстві, екології, гідрології, кліматології, фізичній географії і навіть у зоології.
Саме завдяки своїм різнобічним знанням Г.М. Висоцький переконався в тому, що
природа є єдиним цілим. Тому окремі компоненти природи він розглядав як
частини одного складно влаштованого механізму.
І всі ці частини, на думку вченого, були однаково важливі. Такі погляди і сприяли
тому, що Г.М. Висоцький став одним із засновників ландшафтознавства.
У цілісності природи вчений переконався на власних практичних дослідах. Так,
він з’ясував закономірності утворення ґрунтів залежно від рельєфу і вплив
рельєфу на температуру приземних шарів повітря. Г.М. Висоцький вивчав вплив
лісу на клімат і клімату на умови зростання рослин. Учений також розрахував
показник зволоження території, досліджував значення черв’яків, мурашок і
деяких землерийних тварин для поліпшення властивостей ґрунтів тощо.
 17
Прагнучи збагнути природу в усій повноті та незліченності її взаємозв’язків,
Г.М. Висоцький одним з перших звернув увагу на зміни рослинного покриву під
впливом господарської діяльності людини. [3]
Академіка Степана Львовича Рудницького вважають засновником української
національної школи фізичної географії. У своїй науковій діяльності вчений
широко використовував польові географічні дослідження. Крім численних
закордонних поїздок, він здійснив велику кількість експедицій в улюблені йому
Українські Карпати. Цей видатний географ досліджував також Поділля і Волинь,
Придніпров’я і Донецький кряж, вивчав природу Криму та Азовського моря.
Як географа-природодослідника C.JI. Рудницького більше вабив рельєф
території України, його походження та закономірності поширення. Він, зокрема,
намагався з’ясувати причини виникнення численних річкових долин у басейні
головної водної артерії на західноукраїнських землях - р. Дністер. Одним із
перших Рудницький вивчав у Карпатах прояви молодих тектонічних рухів і
пов’язані з ними форми рельєфу, детально описав залишки давніх згаслих
вулканів у Закарпатті тощо.
Чудово розуміючи значення географічних карт, C.JI. Рудницький велику увагу
приділяв їхній підготовці та створенню. Перша фізична карта України (та багато
інших) українською мовою в масштабі 1:1 000 000 побачила світ саме завдяки
його активній участі. В окремих своїх працях він прагнув показати, наскільки
важливим є географічне місце України на політичній карті Європи і яке воно має
міжнародне значення. Вчений першим дав комплексну географічну
характеристику України, її національних територій.
Володіючи величезним обсягом знань, академік С.Л. Рудницький наполегливо
прагнув поліпшити географічну освіту. Конкретним його внеском у справу
географічної освіти в Україні був перший підручник з географії України
українською мовою - результат багаторічної тяжкої праці. [2] Значну увагу
вчений приділяв дослідженню української географічної термінології. Наукові
праці академіка JI. Рудницького, визнаного авторитета в багатьох галузях
географії, видавали не тільки на батьківщині, а й за кордоном — у Відні, Нью-
Йорку, Берліні тощо. Вчений-географ був членом кількох європейських
географічних товариств та академій наук.
 18
Висновки
Головна увага була спрямована на вивчення територіальної диференціації
землі, причому опис різноманітних регіонів здійснювався паралельно з розвитком
фізичної та соціальної географії.
Підсумовуючи, зазначимо, що впродовж "нового" періоду не лише
географічна наука загалом, а й окремі її галузі, в тому числі соціальна географія та
регіональна соціальна географія, збагатилися різноманіттям методологічних
підходів, теоретичних положень, концепцій, які сприяли формуванню кількох
наукових парадигм. Поступово домінуючою стала галузева спеціалізація. Все це
слугувало основою для розгортання справжньої наукової революції, що вилилась
у формування нової наукової парадигми
Загальні риси розвитку географічної науки
-криза теорії науки (безпідставність географічного детермінізму; непослідовність
стихійного матеріалізму;
- нечіткість філософсько-методологічних засад; ухил у бік констатації
фактологічного матеріалу:
- диференціація наукового пізнання, відокремлення природничої та суспільної
географії.
На завершення нового періоду
1) латинська мова втратила свою панівну роль, яку вона відігравала у
Середньовіччі;
2) на арену вийшли національні мови;
3) виникли громадські об’єднання професійних географів і тих, хто цікавиться
географією.
Перше Географічне товариство створене 1821 р. у Парижі. У 1828 р. організовано
географічне товариство у Берліні, після нього у Лондоні (1830), Ріо-деЖанейро
(1838), Мехіко (1839), Санкт-Петербурзі (1845).
Найважливіші загальнонаукові течії, що вплинули на методологію географічних
досліджень, – дарвінізм і екологія
 19
Протягом XIX століття західноєвропейськими дослідниками провадились
інтенсивні географічні дослідження південної півкулі. До внутрішніх районів
Африки дістаються француз француз Фредерік Кайо (1815—1822),
британці Девід Лівінгстон (1840—1873), Джон Спік (1856—1863), Генрі Мортон
Стенлі (1871—1888), Герберт Вард (1884—1889) та ін. У цей час Південну
Америку досліджують іспанець Фелікс де Асара (1781—1801), британець Роберт
Фіцрой (1831—1832), французи Алсид д'Орбіньї (1826—1834) і Франсіс
Кастельно (1844—1845) та ін. На Австралійському материку природничими
дослідженнями займаються британці Чарлз Ґреґорі (1846—1858), Томас
Мітчелл (1831—1847), Едвард Джайлс (1861—1876), Чарлз Стерт (1828—
1860), Джон Макдуал Стюарт (1842—1872). Поряд з науковими подорожами
споряджалось чимало експедицій здебільшого колонізаторського штибу. В
наукових дослідженнях Центральної Азії XIX—XX століття провідна роль
належить російським мандрівникам та ученим, серед яких були й етнічні українці,
або люди доля яких тісно пов'язана з Україною — Петро Семенов (1856—
1857), Микола Пржевальський (1867—1888), Петро Козлов (1882—1909) та ін.
З другої половини XIX століття активно починає розвиватись університетська
географія. 1845 року створюється Російське географічне товариство. Велике
значення для систематизації та аналізу накопичених великих обсягів фактичного
матеріалу мали праці німецького мандрівника й дослідника природи Олександра
Гумбольдта, який заклав основи сучасної академічної географії. Його
найвідоміша праця «Космос» (1845—1862) ґрунтується на ідеях комплексного і
порівняльного підходу у вивченні природних явищ.
Порівняльний метод на базі ідеалістичного підходу до географічного
детермінізму (його вирішальна роль у розвитку суспільства) розвивав також його
співвітчизник Карл Ріттер. Фрідріх Ратцель був визначним
представником антропогеографічного напряму.
Для французької наукової школи цього періоду, заснованої Полем Відалем де ла
Блашем, характерне намагання обмежити сферу географічних досліджень
вивченням регіональних особливостей у межах окремих країн.
В Росії Василь Докучаєв заснував школу комплексних фізико-географічних
досліджень, в основу яких було покладено вчення про географічну зональність.
 20
Його співвітчизники Олександр Воєйков та Дмитро Анучин внесли вагомий вклад
у пізнання взаємозв'язків елементів географічної оболонки.
З кінця XIX століття поступово відбувається процес галузевої диференціації
географії з одночасним насиченням загальнонауковими методами й
інструментарієм.
 21
Література

1. Анучин Д. Н. География // Брокгауз и Ефрон. Энциклопедический словарь. – С-

Пб.: Типолитография И. А. Ефрона, 1892. - Т. VІІ (15). - С. 377-390.

2. Воблий К. Г. Організація праці наукового працівника (методика і техніка). – К.:

Видавництво АН УРСР, 1947. – 150 с.

3. Воблий К. Г. Економічна географія Української РСР. – К.: Видавництво АН

УРСР, 1943.

4. Геттнер А. География, ее история, сущность и методы. – Л.: Красный

пролетарий, 1930. – 416 с.

5. Голубчиков Ю. Н. География человека. – М.: Эдиториал УРСС, 2003. – 296 с.

6. Гумбольдт А. Картины природы. – М.: Государственное издательство

географической литературы, 1959. – 268 с.

7. Дреппер Др. История умственного развития Европы. - С-Пб.: Изд-во А. Ф.

Маркса, 1875. - 634 с.

8. Замятин Д. Н. Гуманитарная география. Пространство и язык географических

образов. – М.: Алетейя, 2003.

9. Исаченко А. Г. Развитие географических идей. – М.: Мысль, 1971. – 416 с.

10. Іщук С. І., Гладкий О. В. Гуманістична парадигма географії // Економічна і

соціальна географія: Наук. зб. Ред. кол.: С. І. Іщук (відп. ред.) та ін. – К., 2004. -
Вип. 55. – C. 11-20.

11. Іщук С. І., Шпарага Т. І., Гладкий О. В. Розколота географія // Наукові записки
Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла
Коцюбинського. Серія: Географія. – 2003. – Вип. 6. – С. 5-8.

12. Кубійович В. Географія України та сумежних земель. – Краків-Львів:

Українське видавництво, 1943. – 517 с.