МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МИСТЕЦТВ

імені І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Реферат
На тему:

«Розспівування – співоча підготовка до уроку»

Підготувала

Студентка 4 курсу

Кафедри: хорового

та оперно-симфонічного

диригування

Дяченко Ольга

Харків – 2023
 Зміст

1. Вступ
2. Розспівування, мета розпівування, завдання.
3. Типи вокальних вправ
4. Вимоги до проведення вокально-інтонаційних вправ.
5. Висновок
6. Список використаних джерел
 1. Вступ
Ефективним засобом музичного виховання є вокальне мистецтво, яке сприяє
всебічному розвиткові учнів, породжує в їхній уяві різні асоціації, пробуджує
образи, навіяні красою музики. Спів дає змогу дитині виражати свої почуття й
переживання, своє ставлення до змісту пісні. У процесі співу можна розвинути в
учнів не лише вокальні навички та музичні здібності, а й увагу, пам’ять, мислення,
сприйняття, уяву, творчу активність.

Спів – це складний психофізіологічний процес, в основі складної

координованої роботи всього організму якого лежить діяльність кори головного
мозку і підкірки разом із периферійною нервовою системою. Голосовий апарат
можна умовно поділити на три групи: звукоутворення (гортань з голосовими
зв’язками), дихання (трахея, бронхи, легені, грудна клітина, діафрагма),
артикуляційні органи ( язик, губи, зуби, нижня щелепа). Л.Работнов стверджував,
що окремі частини голосового апарату можуть функціонувати окремо від інших, але
під час фонації вони автоматично поєднуються, тому порушення в будь-якому
органі ( зміна психологічного настрою, емоційного тонусу, втома чи захворювання
тощо) неодмінно впливають і на звучання голосу.
Навчання співу - це не тільки набуття певних навичок. У процесі
навчання співу розвивається дитячий голос, а також вирішуються виховні завдання,
пов'язані з формуванням особистості учня. Учитель несе відповідальність за
виховання співочого правильного, здорового голосу своїх дітей. Навіть самий
пересічний голос можна і потрібно розвивати.
Від учителя вимагається знання особливостей розвитку голосу учнів, так
як вимоги, які він пред'являє до дітей, повинні завжди відповідати їх віковим
можливостям. Також педагогу самому необхідно володіти гарним музичним
слухом, правильно говорити і співати. Учитель повинен вміти користуватися своїм
голосом, тому що діти в процесі навчання неодмінно будуть йому наслідувати.
Однією з головних умов успішного співочого виховання є розвиток слухової уваги
учнів. Виконання цієї умови дозволяє планомірно і послідовно розвивати
музично-вокальний слух школярів. Саме інтерес до занять викликає в учнів відгук
на музику. Він створює емоційну налаштованість, при якій загострюється їх
слухова увага, виховується свідоме творче «вслухання», тобто вміння уявити й
відтворити правильний звук.
Вправи є необхідною умовою розвитку вокально-технічних навичок. Без
їх співу з поступовим зростанням складності, творів високого технічного рівня
досягти неможливо. Також не можна добитися вокального виховання на самих
тільки музичних творах. Вокально-технічні навички виробляються на вправах, а
закріплюються, збагачуються, удосконалюються в роботі над музичними
творами.
Виховання вокальних навичок повинно відбуватися в комплексі. Наприклад,
працюючи над дикцією, потрібно в той же час стежити за диханням дітей і якістю
відтвореного звуку. Відомо, що органи слуху, голосові органи (гортань, глотка,
голосові складки, м'яке піднебіння, ротова і носова порожнини) і органи дихання
(легені, діафрагма, міжреберна мускулатура, трахея і бронхи) – являють собою
складний співочий організм, яким потрібно навчитися володіти.
Навчання, як відомо, це – взаємодія двох сторін – тої, яка вчиться (учень) та
тієї, що вчить (учитель). Отже, педагог «творить» і «ліпить» учня разом з ним.
Оскільки тіло співака і є його справжнім «музичним інструментом», то фізичне
самоусвідомлення свободи у співацькому процесі спрямоване, насамперед, на
заняття певних психолого-фізіологічних «гальм» і обмежень. Учня необхідно
навчити: умінню слухати (і чути) себе, своє тіло; умінню прослідкувати і
аналізувати всі відчуття у процесі співу (м’язові, вібраційні, акустичні, фонетичні
тощо); умінню контролювати, закріплювати і розвивати необхідні навички, які
згодом стають технічною базою вокальної діяльності.
 1. Розспівування, мета розпівування, завдання.

Розспівування – це вокально – хорові вправи для формування початкових

навичок володіння співацьким голосом. Вони сприяють розвитку музичного слуху,
пам’яті, ритму, співацького дихання, артикуляції, дикції. Завдяки ним
відпрацьовуються різні види звуковедення, навички унісонного та ансамблевого
співу, розвиваються психічні процеси, емоційна сфера та особистісні якості,
грамотніше стає мовлення та розвивається розуміння виразності музичної мови.
Образність змісту розвиває творчу активність, ініціативу, навички
колективного та сольного співу. При роботі над розспівуванням важливо
враховувати рівень розвитку дітей, обсяг навичок, які діти мають на цей час.
Розспівування є систематичним тренуванням голосу, зміцнювальне освоєння
основних навичок звуковидобування, дихання, необхідне для стимуляції тонусу
гладкої мускулатури легенів.
Основна мета навчальних вправ – виховання м’язової рефлекторної пам’яті
через самоконтроль та самоаналіз. А у практиці керування голосом це формує
певний алгоритм співацьких дій, тобто, чітку послідовність цілеспрямованої
діяльності всієї голосотворної системи як універсальної бази гармонізації і
взаємозв’язку духовного і фізичного.
Розспівки є необхідною частиною навчання співу. Система розспівок дає
можливість цілеспрямованого, виборчого і послідовного розвитку вокальної
техніки, музичності і артистизму. Розспівувааання – найкраща форма міцного
закріплення основних співецьких навичок. Це відноситься до довгострокових
завдань. Окрім цього, розспівування має і разове призначення: створення творчого
тонусу і приведення голосового апарату в робочий стан.
З фізіологічної точки зору розспівки це як би розігрівання, розгойдування
голосового апарату, приведення його в стан руху і здатності до цілеспрямованої і
тривалої вокальної роботи. Розспівки підвищують загальний тонус організму
співака, викликають стан творчого збудження і стимулюють творчу активність. При
постійному тренуванні голосу, на вокальних вправах, що систематично чергуються,
розвивається умовний рефлекс готовності до тривалої, систематичної, повноцінної
роботи, що є необхідною передумовою професіоналізму.
 Варто, передусім домагатися координації слова і звуку, що дозволяє співаку
здійснювати синтез розмовної і музичної мови, який відрізняє мистецтво співу від
усіх інших музичних мистецтв. Це чудо природи дане людині для найвищого
духовного спілкування, але за цим стоїть наполеглива, систематична, невпинна
робота.
Природно, кожна вокальна вправа має на меті формування якихось певних
навичок, але при його виконанні неможливо випустити з уваги інші. Це і є основною
складністю для маленького співака - засвоїти, що для досягнення стійкого
результату, необхідно використовувати абсолютно всі знання, вміння та навички,
отримані на уроках.
Одним з найважливіших завдань розспівування є не тільки підготовка
голосового апарату до роботи, але і формування в учнів основних співочих навичок.
До них ми можемо віднести:

 співочу установку;
 співоче дихання і опору звуку;
 високу вокальну позицію;
 точне інтонування;
 рівність звучання протягом усього діапазону голосу;
 використання різних видів звуковедення;
 дикційна: артикуляційні і орфоепічні навички.
 2. Типи вокальних вправ

Результат гарної вокальної «школи» - це коли м'язовий автоматизм у співі

проходить через слуховий «контроль» співаючого. Треба з найперших вправ
вчитися слухати свій голос, уміти його сприймати критично, але й вміти його
любити, як ніжну рослину, ростити, оберігати, милуватися - тоді голос зазвучить,
заблищить.
Обов'язковими є три компоненти у вправ:
 повторюваність;
 організація;
 цілеспрямованість.
Вокальні навички діляться на три групи :
– вокально-технічну (співоча постава, співоче дихання, звуко-утворення);
– інтонаційно-слухову (стрій, ансамбль, чистота інтонування);
– засоби виразності (дикція, артикуляція, орфоепія).
Складність формування співацьких навичок у тому, що одним школярам
важко проаналізувати навчальне завдання, побачити зв’язок між окремими
навичками, що формуються в комплексі, перенести досягненні результати з
вивченого завдання на нове. Ефективним засобом формування співацьких навичок
є вокальні вправи – багаторазово повторені спеціально-організовані вокальні дії.
Під час розучування вправ слід додержуватися принципу єдності художнього
й технічного, прагнути до емоційно-виразного забарвлення голосу.
Вокальні вправи можна розділити на дві основні категорії. До першої
відносяться ті, які застосовуються поза зв’язком з конкретним твором. Вони
сприяють послідовному опануванню засобами вокальної виразності, досягненню
більш високого рівня художнього виконання. Вправи другої категорії
направлені на подолання конкретних труднощів при розучуванні твору. Природно,
що ці вправи служать більш вузьким завданням співочого розвитку.
Всі вправи розділяються на такі типи:
1) для тренування тривалого дихання і одноманітного звуко-утворення,
звукоподачі, звуковедення;
2) для тренування артикуляційного апарату, подолання дикційних труднощів;
 3) для вироблення навички співу із закритим ротом;
4) для вироблення високої вокальної позиції;
5) вправи на вміння збирати звук і чисто інтонувати певні інтервали, на
подолання стрибків в мелодії;
6) інтонування тризвуків (мажорних, мінорних) на легато, а пізніше на
стаккато;
7) звукоряди висхідного і низхідного напрямку для розвитку рухливості
голосу;
8) розширення діапазону голосу (спів арпеджіо);
9) вокалізи.
Вокально-інтонаційні вправи – це технічні вправи, що мають певні інтонації,
елементи музичної мови, направлені на її засвоєння.
Розспівки дозволяють вибірково зупинятися на окремих елементах вокальної
техніки, тренувати їх до автоматичної звички, поступово розширюючи діапазон
технічних навичок. Це дає можливість вільніше долати вокально-технічні труднощі
репертуару, приділяючи головну увагу артистизму і розкриттю ідейно-художнього
змісту виконуваного твору. Технічні елементи треба як би “вплітати” в образний
лад, розвиваючи здатність образних асоціацій і образного мислення, перетворюючи
таким чином освоєння вузько – технічних труднощів в захоплюючу гру пошуків
прекрасного. Слід підбирати і систематизувати вправи по мірі трудності,
враховуючи при цьому рівень підготовки і індивідуальні особливості співака. Кожна
вокальна вправа, за окремим виключенням, повинна містити виражену в словах
думку, або підтекст, що розвиває уяву співака.
 4. Вимоги щодо проведення вокально-інтонаційних вправ:
1. Кожна вправа повинна точно відповідати вибраній темі уроку, але не варто
забувати повторювати пройдений матеріал.
2. Вправи мають бути короткими, щоб легко засвоювалися та
запам’ятовувалися.
3. Учні повинні з легкістю транспонувати вправу в іншу тональність.
4. Діапазон має бути зручний для виконання.
5. Інтонаційна та ритмічна сторона не повинні заважати одна одній.
У викладача має бути певна мета: засвоєння певної інтонації або
ритмоформули.
6. Вокально-інтонаційні вправи переважно виконуються a’capella.
В цілому вправи можна класифікувати за наступними принципами:
1) за ладовою основою (в ладу та поза ладом);
2) за способом виконання.
Розвиток навичок вокального інтонування має декілька напрямів.
 Перший напрям – це формування вокально-інтонаційної координації.
 Другим напрямом розвитку вокальної інтонації є контролювання
фальцетного і нефальцетного режиму та зміни регістрів.
Якщо спочатку розв’язується задача формування здатності голосового апарату
інтонувати звуки різної висоти, то потім закріпити цю здатність, зробити
володіння голосовим апаратом більш впевненим і точним. На цьому етапі
можна продовжити роботу над попередніми вправами, звертаючи більшу увагу
тепер на точність інтонування, значущість кожного звуку. З метою розвитку
точності інтонування можна запропонувати учням чергувати зв’язний спів на
одному диханні і спів вправ, відокремлюючи звуки короткими паузами,
звертаючи увагу на точність звуковисотного попадання (уже на цьому етапі
можна привчати учнів до правила: перш ніж що-небудь зіграти або заспівати,
потрібно спочатку точно уявити, почути «внутрішнім» слухом «звуковий
образ»). Може допомогти попереднє наспівування звуків у вправах закритим
ротом. Що стосується співу пісень, то дуже корисним вправою є наспівування
їх без тексту на звуці «Ю», «ЙО» та інших голосних звуках. Цю вправу
корисно виконувати «нефорсованим» звуком без гармонійного акомпанементу,
акуратно дублюючи тільки мелодійну лінію.
Останній напрям – це формування первинних навичок сольфеджування –
співу по нотах. Передбачається, що до цього моменту учні вже повинні опанувати
основи музичної грамоти. Точніше кажучи, цей процес потрібно починати
одночасно з вивченням музичної грамоти. На цьому етапі доводиться вирішувати
дуже багато різних завдань і проблем, а тому в якомусь сенсі він може
вважатися основоположним у формуванні навичок вокального інтонування:
– Перше завдання – читання нот. Значна частина труднощів спочатку
виникає саме через невпевнене читання нот при сольфеджуванні, тому так важливо
приділити деяку увагу цьому питанню та засвоїти навички швидкого читання
нот окремо без ритму і інтонування.
– Друге завдання – оволодіння звукорядом. Суть завдань полягає не тільки в
тому, щоб орієнтуватися в звукоряді, чітко усвідомлювати розташування
сусідніх звуків в ньому, а й довести до автоматизму читання гамоподібних і
арпеджіо подібних послідовностей вгору і вниз.
– Третє завдання – формування базових навичок відтворення ритму. На уроці
ритмічні вправи не розглядаються як самостійний навик. Власне ритмічні вправи
можливі лише на самому початку навчання, паралельно вивченню відповідних
теоретичних тем (тривалості, ритм, метр, розмір).
Надалі вправи на розвиток метро ритмічного відчуття поєднуються з
різними практичними видами діяльності – співом, творчими вправами,
розспівками.
– Четверте завдання – тактування – одне з найбільш проблематичних
місць в практиці роботи. Часто доводиться слухати скарги учнів, що тактування їм
тільки «заважає», що без нього їм співати по нотах легше. Насправді, перехід від
плескання метричних часток на тактування не повинне становити особливих
проблем, якщо ця навичка виконується правильно – коротким, легким, але
дуже чітким рухом, по відчуттю близьким клацання пальцями. Перш ніж
приступати до співу з тактуванням, можна кілька разів прочитати звуки мелодії
без інтонування. І остання рекомендація – перед початком співу мелодії можна
тактувати два порожніх такти.
– П’яте завдання – освоєння базових методів роботи з мелодіями для
співу – підсумовує всі напрацьовані навички в процесі співу по нотах.
Щоб вправа дала бажаний результат, учню треба пояснити, який звук треба
відтворити, як стежити за голосоутворенням. Після виконання вправи вказати
на помилки та виправити їх.
Вправи мають бути простими за мелодією та ритмічним малюнком, легко
запам'ятовуватись, виконуватись у радісному настрої, переважно в мажорному ладі.
На початку вправи слід виконувати в спокійному, повільному темпі. Для розвитку
рухливості голосу, в міру засвоєння навичок, темп вправ буде швидшим. На перших
заняттях, вводячи нову вправу, - мелодію краще грати в унісон зі співаками, але
грати набагато тихіше від співу, щоб не заважати їм слухати себе. Як тільки
інтонація в учня стане стійкою, треба грати більш гармонічну підтримку.
Коли вправу засвоєно - корисно виконувати її без супроводу інструменту. Паузи
між вправами по можливості повинні бути однаковими, такими, щоб співак міг
без поспіху підготуватися до наступного повторення вправи. Навчальні вправи
треба співати рівним за силою звуком. Постійний голосний спів шкідливий для
голосу. Спів слід починати з примарних звуків - найбільш природно, без
напруження, в середньому діапазоні. Вправи починати з нот, які лежать в
межах мі'-сі'.
Добираючи голосний, варто звернути увагу на загальне звучання голосу учня .
Якщо голос звучить глухо, глибоко, доцільно застосовувати вправи на голосні І, Е.
Іноді спів вправ починається з голосного А - звуку, за допомогою якого
виробляються основні вокальні якості звучання. В початкових вправах, крім
основного, включають також інші голосні. Наприклад: щоб звучання було
тільки яскравим, співають І-А, щоб голосні були округлені, співають О-А.
Вправи по видах вокалізації - спів голосними звуками на легато та стаккато.
Зв'язний спів, або кантилена (неперервний звук), досягається тільки тоді, коли всі
виспівувані звуки з'єднуються між собою в один потік. Такі вправи добре
розвивають співоче дихання. Співати уривчасто (спів стаккато) - такий спів
пов'язаний з активним зміцненням голосових складок, добре активізує їх
роботу, дуже корисний при сильному звуці.
Гами – незамінний засіб для вироблення кантилени, дихання,
згладжування регістрів, рухливості голосу. Гами співають знизу вгору та згори вниз
з назвами нот або на вибраних голосних. На початкових етапах корисніше співати
гаму згори вниз у повільному темпі. Виконуючи гами, особливу увагу
приділяють першому нижньому звуку. Він береться у високій позиції. Гама
виконується переважно на одному диханні. На початку вправ треба розділити
диханням нижній та верхній тетрахорд.
 5. Висновок
Вокальних вправ безліч, але для роботи ми повинні відбирати лише ті, які на
нашу думку найбільш відповідають потребам саме вашим учням. Якщо обрана
вправа не виходить у самого викладача або якщо йому не зрозуміло, які навички
воно формує, краще зовсім відмовитися від неї.
Вправ не повинно бути дуже багато. Розспівуватися потрібно 15-25 хвилин, не
більше, щоб не втомлювати гортань. Головне, на що потрібно звертати увагу
точність інтонації, відсутність «під'їздів», ковзань. Потрібно прагнути, щоб все було
чітко, точно, ритмічно; щоб м'язи обличчя і шиї залишалися вільними, а рот зберігав
вокальну позицію.
Співати потрібно не голосно, не перевантажувати дихання (не форсувати
звук), не поспішати з прискоренням темпу. Приступати до роботи над побіжністю
можна тільки за умови звільненій, не стислій гортані і краще це робити з
досвідченим педагогом.
Іноді у вокаліста буває не дуже чиста інтонація. Причин цьому може бути
декілька. По-перше, причиною може бути погана координація між зовнішнім і
внутрішнім вухом, тобто людина співає одне, а чує інше. По-друге, якщо людина
недовго займається музичною діяльністю, його слух ще недостатньо розвинений.
Він чує, що співає неправильно, але ще не знає, як це виправити. По-третє, на
інтонуванні може позначитися втома, погане самопочуття чи настрій.
Чистої інтонації треба домагатися роботою і терпінням. Кожен важкий,
вокально НЕ вдалий інтервал або відрізок твору краще опрацьовувати окремо. Якщо
треба, відокремте його від решти: пісні і заспівайте на зручній голосній, як вокальну
вправу. Його також можна транспонувати (перемістити) вниз, вгору на 1/2 тону або
на 1 тон.
Результати останніх досліджень, проведених науковцями, дають підставу
стверджувати, що співацькі навички забезпечуються лише через відповідність
реального звучання і внутрішніх музично-слухових уявлень учнів. Вокальними
навичками є: співацька установка, дихання, звукоутворення і звуковедення,
дикція й чистота інтонування.
 Список використаної літератури:
1. Анісимов А.И. Диригент-хормейстер. - Л.: Музика, 1976. - 160 с.
2. Єгоров О.Є. Теорiя i практика роботи з хором. - К.: Держ. видав-во
образотворчого митецтва i музичної лiтератури УРСР, 1961. – 239 с.
3. Коломієць О. М. Хорознавство: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - 168 с.
4. Коломієць О.М. Хорознавство: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2001. – 168 с.
5. Краснощеков В. И. Вопросы хороведения. - М.: Музыка, 1969. - 300 с.
6. Мартинюк А.К. Диригування. Навчальний посібник.- Мелітополь, 1996.-125с.
7. Мархлевський А.Ц. Практичнi основи роботи в хоровому класi. - К.: Музична
Україна, 1986.- 96с.
8. Павлищева О. Методика постановки голоса. – М., - Л.: Музыка, 1964. – 124 с.
9. Пігров К. Керування хором. - К.: 1962.
10.Ростовський О. Я. Методика викладання музики у початковій школі: Навч.-
метод. посібник. - 2-е вид., доп. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2011. -
216 с.
11.Соколов В. Работа с хором. - М.: 1967.
12.Струве Г . Школьный хор: Кн. для учителя. - М.: Просвещение, 1981. - 191 с.
13.Черкасов В. Ф. Вокально-хорова робота на уроках музичного мистецтва як
засіб формування естетичної культури учнів загальноосвітніх навчальних
закладів. Наукові записки. Випуск 103. - Серія: Педагогічні науки. -
Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2012. С. 14-22.