Цитати

 «Юдейська релігія диктує своїм віруючим закон. Цей закон тяжіє

до раціонального тлумачення (Талмуд – постійне розумне тлумачення
біблійних заповідей); він не вимагає від віруючих ні містичного відчуття
надприродного, ні якоїсь особливої піднесеності, ні містичного полум’я,
що збурує душу. Критерій добра та зла об’єктивний: це писаний закон,
який слід читати і якого належить дотримуватися.
Той критерій християнство вивернуло навспак: «Люби Бога і роби,
що хочеш!» - каже святий Августин. Перейшовши в душу індивіда,
критерій добра і зла став суб’єктивним. Якщо чиясь душа переповнена
любов’ю, то все гаразд: це добра людина і вона все добре робить».
 Там вона (молода чешка) дізналася, що в ранньому дитинстві
перед едіповою стадією людина зазнає того, що славетний психоаналітик
прозиває дзеркальною стадією, тобто перш ніж ми пізнаємо тіло нашої
матері і батька, ми відкриваємо власне тіло».
 «Не маючи змоги раціонально відповісти на це запитання, я мушу
вдатися до порівняння: уявімо Симона, що ловить рибу на
Тивердіадському озері. Аж приходить Ісус і каже, щоб він покинув невід і
йшов за ним. А Симон йому: «Йди собі з миром. Волію мій невід і
риболовлю.» Таким Симон відразу ж обернувся би на космічного
персонажа, Фальстафа Євангелії; отак і Ґете став для Рільке Фальстафом
кохання».
 «Ніхто так глибоко не вивчив homo sentimentalis, як Серватнтес.
Дон Кіхот вирішує любити одну пані, Дульсінею, хоч заледве знайомий з
нею (що не повинно дивувати нас: коли йдеться про wahre Liebe,
справжню любов, ми вже знаємо, що кохана тут не має значення».
 «Великі історії європейських кохань розгортаються в
позакоїтальному просторі: історія принцеси Клевської, історія Поля і
Вірґінії, роман Фронтмена, де головний герой, Домінік, усе життя кохає
одну-єдину жінку, яку навіть не поцілував жодного разу, і, звісно ж, історія
Вертера, і Гамсунової Вікторії, і П’єра і Люсі, героїв Ромена Роллана, над
якими плакали свого часу читачки у всій Європі».
 «Любов Анни Кареніної й Вронського закінчилася разом із
першим статевим актом, потім вона була уже власним розпадом, і ми
навіть не знаємо чому: може вони якось невдатно кохалися? може,
навпаки, так розкошували, що усолода викликала у них почуття гріха? Хоч
би яка була відповідь на ці запитання, ми доходимо до того самого
висновку: після передкоїтального кохання любові вже нема і бути більше
не може».
 «Пригадаймо і отой епізод із Фромантенової «Домініки»: двоє
закоханих, що люблять одне одного довгі роки, але так і не торкнулися
одне одного, їдуть верхи на прогулянку, коли ж це ніжна, витончена,
делікатна Малдена з якоюсь незрозумілою жорстокістю пускає свого коня
шаленим чвалом, хоч добре знає, з Домініка кепський вершник і він може
вбитися».
 «Тим-то кохання, щоб довести, що воно справжнє, прагне
ухилитися від глузду, не зазнавати ніякої міри, вийти за межі
правдоподібності, обернутися «бурхливими поривами пристрасті» (не
забуваймо Елюара!), інакше мовлячи, стати несамовитим»!
 «Епізод – важливе поняття в Аристотелевій «Поетиці».
Аристостель не любить епізодів. Згідно з ним, з-поміж усіх подій найгірші
(з погляду поезії) – епізодичні події. Епізод не виступає необхідною
причиною попередньої події не спричиняється до наступної, тож
перебуває поза межами причинно-наслідкового зв’язку, яким є історія…».
 «Життя наповнене епізодами, наче матрац шерстю, але поет
(згідно з Аристотелем) – не напихач матраців, тож повинен викидати всі
випадковості зі свого твору, хоч життя, може, тільки з них і складається».
 «З-поміж усіх державних діячів нашого часу безсмертям
найдужче цікавився Франсуа Міттеран» (ст.59)
 «Посеред того гуркоту раптово заграла фуга Баха, яку
виконували на піаніно десь на неймовірній височині, аж здавалося, ніби
вона впала зі самісінького неба». (ст.30)
 «Надходила смерть, а разом з нею і безсмертя (адже, як я казав,
смерть і безсмертя – нерозлучна пара, краща, ніж Маркс із Енґельсом,
ніж Ромео і Джульєтта, ніж Лорель і Гарді), тож Ґете не міг
злегковажити запросинами безсмертного (Наполеона)».
 Діалог Гемінґвея та Ґете (ст. 89)
 «Гемінґвей та Ґете поволі віддалялися стежками у позасвітті, а
ви, либонь, питаєте, чому мені спало на думку звести докупи
оцих двох авторів. Хіба можна уявити більш несхожих людей?»
 Про Муссоліні (ст. 109)
 «Та й кого можна назвати піонером новітньої журналістики?
Звісно ж, не Гемінґвея, який ділився своїм досвідом перебування в окопах,
не Еґона Ервіла, що там добре був обізнаний зі світом празьких повій, не
Орвелла, що прожив цілий рік поміж паризькою біднотою, а Ор’яну
Фаллачі, яка від 1969 до 1972 опублікувала в італійському часописі
«Европео» цикл бесід з найвидатнішими політиками епохи.» (ст.118)
 «Зауважте, будь ласка, що Мойсей не включив до десяти божих
заповідей заклику «Не бреши!». І це не випадково! Адже той, хто каже «не
бреши», спершу повинен сказати «відповідай», а Бог нікому не дав права
вимагати відповіді від іншого. «Не бреши», «кажи правду» – ці накази
людина і не повинна звертати до іншої людини, поки вона розглядає її як
рівну собі.» (ст.119)
 «…коли журналісти Карл Бернштайн і Боб Вудвард своїми
запитаннями викрити недобру поведінку Ніксона під час перевиборчої
кампанії, спершу змусивши наймогутнішого на планеті чоловіка вдатися
до публічної брехні…» (ст.120)
 «…зазначимо, що йдеться не про Божу правду, що привела Яна
Гуса на вогнище, ні про наукову істину, яку згодом привела до такої самої
смерті Джордано Бруно.» (ст.120)
 «…зображення Леніна, на які ви усюди натрапляєте…» (ст.122)
 «Років зо сто тому марксисти в Росії об’єднувалися в невеличкі
таємні гуртки, де вивчали Марксів «Маніфест» (ст.122)
 «Я б ліпше помер би під хихотіння і веселощі, ніж під звуки
«Похоронного маршу» Шопена.» (ст. 130)
 «На жаль, у нас не було Декарта. Ця прикра прогалина в нашій
історії. У Німеччині немає вашої традиції і розуму ясності, вона
переповнена метафізичною імлою. Німеччина – це ваґнерівська музика, а
ми знаємо, хто був найбільшим шанувальником Ваґнера, – Гітлер!
(ст.144)
 Про Малера, музику – ст.218
 «Лора глибоко і щиро любила музику; в її любові до Малера я
бачу справжній сенс: Малер – останній великий композитор, що ще наївно
і прямо звертався до homo sentimentalis.»

 «Оце пишу я про Аньєсу, уявляю її, змушую сидіти на полиці в

сауні, вештатися Парижем, гортати глянцеві журнали, розмовляти з
чоловіком, а про те, з чого все почалося, про той жест немолодої жінки, яка
махнула своєму тренерові з плавання біля басейну, я неначе і забув».
  «Зрозумійте мене правильно, не за кохання вона (Беттіна)
боролася, а за безсмертя».