Семінар 4.

Тема «втраченого покоління» у романі Ернеста Хемінгуея

«Фієста» (1925)

ПЛАН

1. Поняття «втраченого покоління». Характеристика, представники. Чи

належить воно лише своєму часові?
2. Війна – Фієста – Смерть у контексті концепції карнавалізації життя
М.Бахтіна. Прокоментуйте дві назви роману, епіграфи до роману.
3. «Фієста» – роман-подорож.
a. Втеча від себе чи пошук власного Я, Іншого, Інакшого?
b. Фігура наратора. «Кастрація» як метафора. Система персонажів.
4. Естетичні принципи кориди. Мова жестів. Корида – танок зі смертю.
5. Особливості нарації та діалогу. Принцип «айсберга». «Фієста» як
приклад авторського невтручання у текст («авторський стиль –
відсутність стилю») на матеріалі фрагменту з роману.

Л І Т Е Р А Т У Р А ДО С Е М І Н А Р У

1. Хемінгуей Е. І сонце сходить (Фієста) // Ернест Хемінгуей. Твори в 4

томах. Переклад з англійської. Т. 1.- К. , 1979.
2. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья
и Ренессанса. – М., 1965 (1990).
3. Карнавал // Постмодернизм. Энциклопедия. – Минск, 2001. – С.355-357.
4. Денисова Т.Н. Історія американської літератури ХХ ст. – К., 2012. - С
120-134.
5. Лидский Ю. Творчество Э.Хемингуэя. – К., 1978.

Матеріали до семінару

МИХАЙЛО БАХТІН. ТВОРЧІСТЬ ФРАНСУА РАБЛЕ І НАРОДНА

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА РЕНЕСАНСУ

Фрагменти

< > Дійсно, карнавал не знає розподілу на виконавців та глядачів. Він не знає
рампи навіть у зародковій її формі. Рампа зруйнувала б карнавал (як і
зворотнє: знищення рампи зруйнувало б театральне видовище). Карнавал не
дивляться, – в ньому ж и в у т ь , і живуть ус і , тому що за своєю ідеєю він
в с е н а р о д н и й . Доки карнавал відбувається, ні для кого немає іншого
життя, окрім карнавального. Від нього нема куди піти, бо карнавал не знає
просторових меж. Під час карнавалу можна жити лише за його законами,
тобто за законами карнавальної с в о б о д и . Карнавал має всесвітній характер,
це особливий стан цілого світу, його відродження та оновлення, до якого всі
причетні. Такий карнавал за своєю ідеєю, за своєю сутністю, котра живо
відчувалася всіма його учасниками.

< > Отже, у цьому відношенні карнавал був не художньою театрально-

видовищною формою, а начебто реальною (але тимчасовою) формою самого
життя, що її не просто розігрували, а нею жили майже насправді (на термін
карнавалу). Це можна висловити й так: у карнавалі саме життя грає,
розігруючи – без сценічного майданчика, без рампи, без акторів, без глядачів,
тобто без будь-якої художньо-театральної специфіки – іншу вільну форму
свого здійснення, своє відродження і оновлення на кращих засадах. Реальна
форма життя є тут водночас і його відродженою ідеальною формою.

< > Відтак, у карнавалі саме життя грає, а гра на певний час стає самим
життям. У цьому специфічна природа карнавалу, особливий рід його буття.
Карнавал – це друге життя народу, організоване на засаді сміху. Це його
с в я т к о в е життя.
Свято (будь-яке) – це дуже важлива п е р в и н н а ф о р м а людської
культури. Її не можна вивести й пояснити з практичних умов і цілей
суспільної праці або – ще вульгарніша форма пояснення – з біологічної
(фізіологічної) потреби у періодичному відпочинку. Свято завжди мало
істотний і глибокий смисловий, світоспоглядальний зміст. Жодна «вправа» в
організації та вдосконаленні суспільно-трудового процесу, жодна «гра в
працю» і жодний відпочинок чи передишка у праці са м і п о с о б і н і к о л и
не можуть стати святковими. Щоби вони стали святковими, до них має
прилучитися щось з іншої сфери буття, зі сфери духовно-ідеологічної. Вони
мають отримати санкцію не зі світу з а с о б і в т а необхідних умов, а зі світу
в и щ и х ц і л е й л ю д с ь к о г о і с н у в а н н я , тобто зі світу ідеалів. Без цього
немає й не може бути жодної святковості.
Свято завжди має істотні стосунки з часом. В основі його завжди
лежить певна і конкретна концепція природного (космічного), біологічного
та історичного часу. При цьому святкування на всіх етапах свого історичного
розвитку були пов’язані з к р и з о в и м и , зламними моментами у житті
природи, суспільства й людини. Моменти смерті і відродження, зміни та
оновлення завжди були провідними у святковому світовідчутті. Саме ці
моменти – у конкретних формах певних свят – і створювали специфічну
святковість свята.

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
 ФІЄСТА (І СОНЦЕ СХОДИТЬ)

РОМАН

Ви всі — втрачене покоління.

Гертруда Стайн (з розмови).

Покоління відходить і покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонце сходить, і

сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. Віє вітер на південь і на північ
вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круги свої вертається вітер... Всі потоки
до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, і звідки пливуть, ті потоки
вертаються, щоб знову плисти!

Екклезіаст

THE SUN ALSO RISES /FIESTA/

1926

Переклав

Map Пінчевський

Книга перша

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Стояв теплий весняний вечір, і коли Роберт пішов, я залишився сидіти на терасі
«Наполітена». Я сидів за столиком і дивився, як густішають сутінки й спалахують
реклами, як блимають червоні й зелені сигнали світлофорів, дивився на густий натовп, на
суцільний потік таксі, обіч якого неквапно цокотіли підковами запряжені у фіакри коні, й
на повій, що поодинці й парами прогулювались в пошуках вечері. Ось гарненька дівчина
пройшла повз мій столик, і я провів її очима, поки вона не зникла, а потім провів очима
іншу і раптом побачив, що та перша повертається. Коли вона знов проходила повз мене і я
перехопив її погляд, вона підійшла й сіла за мій столик. З’явився офіціант.

— Що питимеш? — запитав я.

— Перно.

— Це не для маленьких дівчат.

— Сам ти маленький. Гарсоне, чарку перно!

— Мені теж.

— В тебе що сьогодні — вечір розваг? — спитала вона.

— Атож. А в тебе?

— Ще не знаю. В цьому місті не вгадаєш.

— Тобі не подобається Париж?

— Ні.

— Чому ж тоді не їдеш кудись-інде?

— Бо інде нема ніде.

— Бачу, в тебе веселий настрій.

— Веселий, аякже. Далі нікуди.

Перно — це зеленкувата підробка під абсент. Якщо додати до нього води, воно стає
каламутно-білим. А смаком нагадує солодець і спочатку добряче запаморочує голову, але
потім прояснює її саме настільки, наскільки запаморочило. Ми сиділи й пили його, і
дівчина весь час супилася.

— То що, — сказав я, — почастуєш мене вечерею?

Вона пирхнула, і я зрозумів, чому вона намагалась не сміятися. Зі стуленими устами вона
була така гарна дівчина. Я заплатив за перно, й ми зійшли з тераси. На мій оклик фіакр
під’їхав до тротуару. Зручно вмостившись, ми повільно й плавно рушили широкою,
осяйною, майже безлюдною авеню Опери, повз замкнені двері й освітлені вітрини
крамниць. Коли ми проїздили повз заставлене годинниками вікно кореспондентського
пункту «Нью-Йорк геральд», вона спитала:

— Навіщо їм стільки ходиків?

— Вони показують час у різних містах Америки.

— Так я тобі й повірила.

Ми звернули на вулицю Пірамід, перетнули запруджену Ріволі й через темну браму

в’їхали в Тюїльрі. Дівчина пригорнулася до мене, і я обняв її. Вона підставила мені уста й
торкнулася мене рукою, але я одвів її руку.

— Не треба.

— Чому? Ти хворий?

— Так.

— Хто тепер не хворий!Я теж хвора.

Ми виїхали з Тюїльрі під ліхтарі мосту, перетнули Сену й завернули на вулицю Святих
Отців.

— Не треба було пити перно, якщо ти хворий.

— Тобі теж.

— Мені те байдуже. Жінці те байдуже.

— Як тебе звати?

— Жоржет. А тебе?

— Джейкоб.

— Це фламандське ім’я.

— І американське.

— Ти часом не фламандець?

— Ні, американець.

— Це добре. Фламандців я терпіти не можу.

Ми під’їхали до ресторану. Я звелів кучерові спинитися. Ми зійшли, і Жоржет вигляд

ресторану не сподобався.

— Я бачила й кращі шинки.

— Вірю, — сказав я . — Якщо тобі більш до вподоби «Фуайо» — онде фіакр, сідай і їдь.

Я взяв її з собою, піддавшись невиразному сентиментальному бажанню повечеряти з ким-

небудь удвох. Я давно вже не вечеряв з повією і встиг забути, яка це нудота. Ми ввійшли
до ресторану й повз конторку, за якою сиділа мадам Лавінь, пройшли до малої зали.

За столом Жоржет пожвавішала.

— А тут, їй-богу, непогано, — заявила вона. — Шику, щоправда, ніякого, але готують
пристойно.

— Краще, ніж у Льєжі?

— Ти хочеш сказати — в Брюсселі.

Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої
зіпсовані зуби, і ми цокнулись.

— А ти, видно, хлопець непоганий, — сказала вона. — І треба ж було тобі захворіти. Ми б
з тобою поладнали. А що в тебе?

— Мене поранило на війні, — відповів я.

— У-у, клятуща війна.

Потім ми з нею, напевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни
занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та
раптом із сусідньої зали хтось загукав:

— Барнсе! Агов, Барнсе! Джейкобе, це ти?

— Приятель кличе, — пояснив я і вийшов.

За великим столом сидів Бреддокс, а з ним ціла компанія — Кон, Френсіс Клайн, місіс
Бреддокс і ще якісь незнайомі мені люди.

— Ходімо з нами на танці! — сказав Бреддокс.

— На які танці?

— В дансинг, звісно, — втрутилася місіс Бреддокс. — Хіба ви не знаєте, що ми відновили

моду на вечори танців?

— Їдьмо з нами, Джейку. Ми всі їдемо, — докинула Френсіс із другого кінця столу. Вона
сиділа дуже рівно й силувано посміхалась.

— Звичайно, він піде, — сказав Бреддокс. — Приєднуйтеся до нас, Барнсе, нам зараз
принесуть каву.

— Гаразд.

— І ведіть сюди свою приятельку, — всміхнулася місіс Бреддокс. Вона була канадка і, як
більшість канадок, мала товариську вдачу.

— Дякую, зараз прийдемо, — сказав я й повернувся до малої зали.

— Хто твої друзі? — спитала Жоржет.

— Письменники й художники.

— На цьому боці Сени їх аж кишить.

— Атож, їх тут забагато.

— Звідкіля вони тільки й беруться. А проте деякі непогано заробляють.

— Ще й як.

Ми скінчили вечеряти, допили вино.

— Ходімо, — сказав я, — вип’ємо з ними кави.

Жоржет розкрила сумочку і, дивлячись у дзеркальце, злегка припудрила обличчя,

підфарбувала уста й поправила капелюшок.

— Я готова, — оголосила вона.

Ми ввійшли до переповненої великої зали. Бреддокс та інші чоловіки за столом підвелися.

— Знайомтеся: це моя наречена, мадемуазель Жоржет Лєблан, — сказав я.

Жоржет продемонструвала свою чарівну усмішку, й ми потиснули всім руки.

— Ви часом не родичка співачки Жоржет Леблан? — спитала місіс Бреддокс.

— Connais pas, — відповіла Жоржет.

— Вас звуть так само, — лагідно пояснила місіс Бреддокс.

— Та ні, — сказала Жоржет. — Моє прізвище Обен.

— Але ж містер Барнс відрекомендував вас як мадемуазель Жоржет Леблан. Я добре чула,
— наполягала місіс Бреддокс, яка, розмовляючи по-французькому, прагнула передусім
говорити швидко й тому часом не розуміла, що каже.

Він дурень, — відповіла Жоржет.

О, то це, виходить, жарт, — сказала місіс Бреддокс.

Еге ж, сказала Жоржет. — Смішки-пересмішки.

— Ти чув, Генрі, — гукнула місіс Бреддокс через стіл своєму чоловікові. — Містер Барнс
відрекомендував свою наречену як мадемуазель Леблан, а насправді вона — мадемуазель
Обен.

— Атож, люба. Це мадемуазель Обен. Ми з нею давні знайомі.

— Скажіть, мадемуазель Обен, — заляскотіла Френсіс Клайн, яка, на відміну від місіс
Бреддокс, очевидно, не відчувала ні особливої гордості, ні подиву з приводу того, що так
легко говорить по-французькому, — ви давно в Парижі? Вам тут подобається? Ви любите
Париж?

— Хто це? — запитала мене Жоржет. — Їй теж треба відповідати?

Вона обернулася до Френсіс, яка сиділа, згорнувши руки, звівши голову на тонкій шиї, і
всміхалася стуленими губами, ладна балакати далі.

— Ні, Париж мені не подобається. Через дорожнечу й бруд.

— Бруд? По-моєму, Париж — одне з найчистіших міст в Європі.

— А по-моєму — брудне.

— Дивно, дивно. Може, ви тут недавно?

— Уже й забула відколи.

— Але люди тут приємні. Цього в них не відбереш. Жоржет обернулася до мене:

— В тебе не друзі, а золото.

Френсіс трохи сп’яніла, і їй хотілося поплескати язиком, але тут подали каву й мадам
Лавінь принесла лікери. Після цього ми всі вийшли й рушили до дансингу, що його
вподобали Бреддокси.
Дансинг містився в клубі на вулиці Де-ля-Монтань-Сент-Женев’єв, у районі Пантеону.
П’ять вечорів на тиждень там розважався робочий люд із довколишніх кварталів, на один
вечір клуб ставав дансингом, а в понеділок — не працював. Коли ми приїхали, там не було
нікого, крім поліцейського, який сидів коло дверей, хазяїнової дружини за оббитою
цинком стойкою й самого хазяїна. На наші голоси униз зійшла хазяїнова дочка. В кімнаті
стояли довгі столи й лави, вільне місце за ними правило за танцювальний майданчик.

— Невже люди не можуть сходитись раніше, — сказав Бреддокс.

Хазяїнова дочка підійшла й спитала, що ми питимемо. Хазяїн сів на високий табурет під
стіною й заграв на акордеоні. Нога в нього була обв’язана шнурком з дзвіночками, і він,
граючи, відбивав нею такт. Усі пішли танцювати. В кімнаті стало жарко, й ми
повернулися до столу спітнілі.

— Господи, — вигукнула Жоржет, — ну й парильня!

— Так, жарко.

— Не те слово!

— А ти зніми капелюшок.

— Ай справді.

Хтось запросив Жоржет танцювати, і я підійшов до стойки. Було справді душно, й

акордеон приємно звучав у гарячому вечірньому повітрі. Я випив кухоль пива, стоячи в
дверях, на прохолодному протязі. Стрімкою вулицею спускалися два таксі. Обидва
зупинилися перед дверима клубу. З машин вийшли хлопці без піджаків — хто в джемпері,
а хто в сорочці. В світлі, що падало з дверей, я бачив їхні руки й щойно вимиті, зачесані
кучері. Поліцейський коло дверей глянув на мене й усміхнувся. Хлопці ввійшли
досередини. Коли вони проходили повз мене, жваві, рухливі, галасливі, їхні білі руки,
хвилясте волосся, білі обличчя мигтіли в яскравому світлі. З ними була Брет. Вона сяяла
вродою і в цій компанії трималась як своя.

Один із хлопців помітив Жоржет і вигукнув:

— Що я бачу? Справжня повія! Я потанцюю з нею, Летте.

А ти помилуйся, гаразд?

Високий чорнявий хлопець, на ім’я Летт, сказав:

— Тільки без дурниць. Кучерявий блондин відповів:

— Не ревнуй, серденько. — І оце з ними була Брет.

Я розлютився. Вони чомусь завжди викликали в мене лють. Я знав, що їх заведено не

сприймати всерйоз, що треба виявляти поблажливість, але мені так і кортіло зацідити
котромусь у зуби, однаково, котрому, аби лише збити з них оту манірну пиху. Натомість я
вийшов на вулицю й випив кухоль пива в барі сусіднього танцклубу. Пиво було погане, і я
прополоскав рот коньяком, на смак іще гіршим. Коли я повернувся до дансингу, всі
танцювали, й Жоржет танцювала з високим блондином, який, схиливши голову набік,
закочував очі й крутив стегнами. Щойно танець скінчився, її запросили знову. Вони
передавали її з рук у руки. Я знав, що тепер вони всі танцюватимуть з нею. В них завжди
так.

Я сів за стіл — поряд з Коном. Френсіс танцювала. Місіс Бреддокс привела й

відрекомендувала нам якогось Роберта Прентіса. Виявилося, що він з Нью-Йорка, хоч
останнім часом жив у Чікаго, і що він здібний письменник-початківець. Говорити він
намагався з англійським акцентом. Я запропонував йому випити.

Щиро дякую, — сказав він, — я оце випив чарку.

Випийте ще одну.

Що ж, доведеться. Дякую. Ми покликали хазяїнову дочку й замовили по чарці коньяку й

пляшку води.

— Я чув, ви з Канзас-Сіті, — сказав він.

— Так.

— Вам не нудно в Парижі?

— Ні.

— Справді?

Я трохи захмелів — не так, щоб дуже, але висловів уже не добирав.

— Хрест святий, — сказав я, — що ні. А вам?

— Ох, вам так личить сердитися, — сказав він. — Як я заздрю тим, хто вміє сердитись.

Я підвівся й пішов до тих, що танцювали. Місіс Бреддокс подалася за мною.

— Не гнівайтеся на Роберта, — попросила вона. — Ви ж бачите, він ще зовсім дитина.

— Я не гніваюся, — сказав я . — Просто мене занудило.

— Ваша наречена має великий успіх. — Місіс Бреддокс постежила очима за Жоржет, яка
танцювала в обіймах високого чорнявого хлопця на ім’я Летт.

— Невже? — спитав я.

— Величезний успіх, — запевнила місіс Бреддокс.

Підійшов Кон.

— Ходімо, Джейку, — сказав він, — вип’ємо. — Ми перейшли

до стойки. — Що з тобою? Хтось зіпсував настрій?

— Та ні. Просто мені остобісів цей балаган.

 До стойки підійшла Брет.

— Привіт, хлопці.

— Привіт, Брет, — сказав я. — Чому ти не п’яна?

— А я вирішила більше не напиватися. Дайте-но людині коньяку з содовою.

Вона стояла з чаркою в руці, і я побачив, як Роберт Кон дивиться на неї. Такі очі були,
певно, у його співплемінника, коли той побачив землю обітовану. Кон, звичайно, був куди
молодший. Але погляд його виражав ту саму палку, невгамовну жагу.

Брет — у тонкому джемпері й твиновій спідниці, з хлопчачою зачіскою — була напрочуд

гарна. Від неї й пішла та мода. Довершеністю форм вона нагадувала гоночну яхту, і
щільний джемпер тільки підкреслював кожен вигин.

— І компанія ж у тебе, Брет, — сказав я.

— Один в один, правда ж? Ну, а ти, золотко, де ти підхопив оте диво?

— В «Наполітені».

— І, звісно, вечір провів як у казці?

— Як у раю, — сказав я.

Брет засміялася.

- Як тобі не соромно, Джейку. Так шокувати всіх нас. Що скаже Френсіс, що скаже Джо?
Це вже адресувалося Кону.

— До того ж ти підриваєш промисел, — додала Брет. І знову засміялася.

— Ти сьогодні просто на диво твереза, — зауважив я.

— Мені й самій дивно. Справді-бо — в такому товаристві, як оце, можна було б напитися,
не ризикуючи нічим.

Заграла музика, і Роберт Кон сказав:

— Дозвольте запросити вас, леді Брет.

Брет усміхнулася йому.

— Я обіцяла цей танець Джейкобу. — Вона засміялася. — В тебе страшенно старозавітне

ім’я, Джейку.

— А наступний? — спитав Кон.

— Потім ми йдемо, — відповіла Брет. — Нас чекають на Монмартрі.

Танцюючи, я глянув через плече Брет на Кона: той стояв біля стойки й не зводив очей з
Брет.

— Ще одне розбите серце, — сказав я їй.

— Не кажи. Бідолашний хлопчик. Я тільки тепер помітила.

— Так я тобі й повірив. По-моєму, ти їх колекціонуєш.

— Не мели дурниць.

— Авжеж, колекціонуєш.

— А коли й колекціоную, то що?

— Нічого, — відповів я.

Ми танцювали під акордеон, і хтось почав пригравати й на банджо. Було жарко, але я
почував себе щасливим. Ми мало не наштовхнулися на Жоржет, що танцювала з одним із
отих типів.

— Як ти додумався привести її сюди?

— Сам не знаю. Привів — і край.

— На романтику тягне?

— Та ні, нудьга жити не дає.

— І зараз?

— Зараз — ні.

— Ходімо звідси. Вона тут не пропаде.

— Ти справді хочеш іти?

— Якби не хотіла, то не казала б.

Ми пішли до виходу, я зняв з вішалки і надів свій плащ. Брет чекала коло стойки. Кон
щось казав їй. Я підійшов до стойки її попросив конверта. Дістав із кишені
п’ятдесятифранкову банкноту, вклав у конверт, заклеїв і передав хазяйці.

Будь паска, якщо дівчина, з якою я приїхав, спитає про мене, віддайте їй це, — попросив я
. — Якщо ж вона піде з кимось із отих добродіїв, збережіть до мого повернення.

— C’est entendu, Monsieur, — пообіцяла хазяйка. — Ви вже йдете? Так рано?

— Іду, — відповів я.

Ми рушили до дверей. Кон і далі казав щось Брет. Вона попрощалася з ним і взяла мене
під руку.
— Добраніч, Коне! — гукнув я.

На вулиці ми зупинилися, виглядаючи таксі.

— Плакали твої п’ятдесят франків, — сказала Брет.

— Атож.

— Жодного таксі.

— Можна пройти до Пантеону й там узяти.

— Зайдімо краще до сусіднього шинку, замовимо по чарці, а по таксі пошлемо.

— Ти вже, бачу, зайвого кроку пішки не ступиш.

— Коли без цього можна обійтися.

Ми зайшли до сусіднього шинку, і я послав офіціанта по таксі.

— Ну от, ми й утекли від них, — сказав я.

Ми стояли біля високої, оббитої цинком стойки, мовчали й дивились одне на одного.
Офіціант повернувся й сказав, що таксі чекає. Брет міцно стисла мою руку. Я дав
офіціантові франк, і ми вийшли.

— Куди поїдемо? — спитав я.

— Куди завгодно.

Я звелів шоферові їхати в парк Монсурі, сів і зачинив за собою дверцята. Брет сиділа в
кутку, відкинувшись на спинку, заплющивши очі. Я вмостився поряд із нею. Машина
рушила з місця.