ГОРМОНИ

Гормони – біологічно активні речовини, які продукуються ендокринними залозами

(внутр. секреції) або іншими спеціалізованими клітинами; поступають у кров або лімфу,
регулюють метаболічні процеси та фізіологічні ф-ції організму.

ВЛАСТИВОСТІ
Незалежно від хімічної структури, місця біосинтезу та секреції всім гормонам
притаманна низка загальних властивостей:
 висока біологічна активність – гормони чинять свій вплив у дуже малих
концентраціях (10-6-10-12 моль/л);
 специфічність дії – кожний гормон викликає строго специфічні р-ції в органах і
тканинах або шляхом зміни активності чи к-сті ферментів, або шляхом зміни
швидкості транспорту речовин через мембрани клітин;
 дистантність дії – гормони чинять свій вплив на метаболізм органів і тканин,
перебуваючи на певній відстані від них;
 висока вибірковість дії – гормони впливають лише на ті органи-мішені, клітини
яких мають специфічні для них рецептори білкової природи та внутрішньоклітинні
посередники;
 синтез і виділення більшості гормонів в організмі регулюється впливом ЦНС,
інша частина (гормони місцевої дії) підлягає регуляції іншими гормонами;
 усі ендокринні залози та синтезовані ними гормони становлять єдину систему,
регуляція якої здійснюється за допомогою механізмів прямого та зворотного
зв'язку
КЛАСИФІКАЦІЯ
1. За хімічною будовою:
o Білково-пептидні (прості білки; глікопротеїни (складні); пептиди):
 Гіпоталамо-гіпофізарні гормони , (СТГ, АКТГ, ТТГ, пролактин, лютропін,
ФСГі);
 Гормони паращитоподібної залози (паратгормон);
 Гормони острівкової частини підшлункової (інсулін, глюкагон);
 Гастроінтестинальні гормони;
 Нейропептиди (вазопресин, окситоцин);
 Численні тканинні біорегулятори пептидної природи.
o Гормони – похідні амінокислот:
 Гормони щитоподібної залози (Т3, Т4);
 Гормоноїди мозкової частини наднирникових залоз (катехоламіни);
 Інші нейромедіатори з властивостями гістогормонів (серотонін, дофамін,
гістамін);
 Гормон епіфіза – мелатонін.
o Гормони стероїдної природи:
  Глюкокортикоїди і мінералокортикоїди кори наднирникових залоз
(альдостерон, кортизол);
 Чоловічі та жіночі статеві гормони (тестостерон, естрадіол, прогестерон);
 Похідні вітаміну D (кальцитріол).
o Біорегулятори – похідні арахідонової к-ти (ейкозаноїди):
 Простагландини;
 Простацикліни;
 Тромбоксани;
 Лейкотрієни.

2. За місцем синтезу:
 Гормони гіпофіза  Гормони надниркових залоз
 Гормони щитоподібної залози  Гормони статевих залоз
 Гормони підшлункової залози

!!! ряд фактів не відповідає такому поділу. Наприклад: статеві гормони утворюються в
різних місцях (статеві залози, кора наднирників); гормони гіпоталамуса можуть бути в
інших відділах мозку, шишкоподібній залозі, ШКТ. Не тільки в ендокринних залозах, а
майже у всіх органах і тканинах є клітини, в яких синтезуються гормони (АПУД-
система; апудоцити – виробляють катехоламіни, гістамін, серотонін, мелатонін, деякі
гормони гіпофіза, гастрин, секретин і тд).

3. За біологічними ф-ціями:
 Ті, що регулюють обмін вуглеводів, жирів, амінок-т: інсулін, глюкагон,
глюкокортикоїди, адреналін;
 Ті, що регулюють водно-сольовий обмін: альдостерон, вазопресин, ангіотензин,
натрійуретичний фактор передсердя;
 Ті, що регулюють обмін кальцію і фосфатів: паратгормон, кальцитонін, активні
форми вітаміну D;
 Ті, що відповідають за репродуктивну ф-цію: андрогени, естрогени, прогестерон,
гонадотропні гормони, пролактин;
 Ті, що регулюють ф-ції периферичних ендокринних залоз: гормони гіпоталамуса,
тропні гормони гіпофіза

РЕГУЛЯЦІЯ ГОРМОНАЛЬНОЇ СЕКРЕЦІЇ

Принцип прямих зв’язків лежить в основі діяльності ендокринної функціональної
системи, яка включає в себе:
 1) гіпоталамус,
2) аденогіпофіз,
3) периферичні ендокринні залози (наднирки, щитоподібна, гонади).

Цей принцип реалізується за допомогою 3-х послідовних етапів:

1) сприйняття гіпоталамусом нервових сигналів і секреція релізинг-гормонів
(кортиколіберину, соматоліберину, тіреоліберину, люліберину, фолліберину,
пролактоліберину),
2) секреція аденогіпофізом тропних гормонів (кортикотропіну - АКТГ, соматотропіну
- СТГ, тиреотропіну - ТТГ, лютропіну, фолтропіну, лактотропіну - пролактину) у
відповідь на дію релізинг-гормонів;
3) виділення периферичними залозами (корою наднирників, щитоподібною залозою,
статевими залозами) ефекторних гормонів у відповідь на дію тропних гормонів.
Порушення прямих зв’язків у регуляції ендокринних функцій можуть бути обумовлені
розладами синтезу і секреції:
 релізінг-гормонів,
 тропних гормонів;
 ефекторних гормонів.

Сутність зворотних зв’язків у системі гіпоталамус → аденогіпофіз → периферичні

залози полягає в тому, що гормони, які виділяються периферичними залозами,
пригнічують діяльність структур, які здійснюють попередні етапи регуляції
(зменшується виділення релізинг-гормонів і тропних гормонів).
 Порушення зворотних зв’язків у системі гіпоталамус → аденогіпофіз →
периферичні залози мають велике значення у розвитку ендокринної патології.

МІШЕНІ ГОРМОНАЛЬНОЇ ДІЇ

Мішені (клітини, тканини, органи), або гормонокомпонентні структури - чутливі
до гормону біоструктури, які вибірково відповідають на взаємодію з гормоном
специфічною фізіологічною та біохімічною реакцією; відповідно до ступеня впливу
гормону на їх біологічні властивості, виділяють гормонозалежні та гормоночутливі
клітини.
 гормонозалежні структури: тканини периферійних ендокринних залоз
(щитовидної, кори наднирникових злоз) відносно дії тропних гормонів гіпофіза
(ТТГ та АКТГ) або клітини чоловічої та жіночої статевої сфери стосовно
присутності та ефектів відповідних статевих гормонів.
 гормоночутливі: клітини органів, що реагують на дію інсуліну, який контролює
в них обмін глюкози, ліпідів та амінокислот (клітини м’язів, жирової тканини,
лімфоїдної системи).
 МЕМБРАННІ РЕЦЕПТОРИ
Мембранні рецептори - це білкові молекули (білки) або глікопротеїди, що містяться на
поверхні клітини та специфічно реагують зміною своєї просторової конфігурації на
приєднання до них молекули хімічної сполуки, гормону або нейромедіатора, тобто на
гормональний сигнал, що проходить до середини клітини за допомогою вторинних
посередників або трансмембранних іонних каналів. можуть бути іонотропними та
метаботропними
У структурі мембранних рецепторів можна виділити 3 функціональних ділянки:
1) перший домен (домен впізнавання) розташовується в N-кінцевій частині
поліпептидного ланцюга на зовнішній поверхні клітинної мембрани, він містить
глікозильовані ділянки та забезпечує впізнавання та зв’язування гормона;
2) другий домен (трансмембранний) може складатися або з 7 α-спіральних
поліпептидних послідовностей, або лише з 1 α-спірального поліпептидного ланцюга;
3) третій (цитоплазматичний) домен створює хімічний сигнал у клітині, який
забезпечує узгодженість між зв’язуванням гормона та певною внутрішньоклітинною
відповіддю..

ІОНОТРОПНІ РЕЦЕПТОРИ
Іонотропні рецептори – інтегральні олігомерні білки, які складаються з кількох
субодиниць, між якими знаходиться заповнений молекулами води канал. За певних
зовнішніх впливів (зміна потенціалу на мембрані, дія медіатора чи гормона) ці рецептори
вибірково змінюють проникність мембрани для конкретного виду іонів. У результаті
взаємодії з ФАС субодиниці рецептора підтримують канал у відкритому стані, чим
створюють умови для транспорту іонів (Са2+, Na+, K+, Cl- тощо). За відсутності стимулу в
результаті зміни орієнтації субодиниць одна відносно одної канал закривається,
блокуючи рух іонів у цій ділянці. Фізіологічними лігандами для іонотропних рецепторів
є нейротрансмітери (ацетилхолін, адреналін, медіаторні амінокислоти тощо), що
локалізовані в синапсах нейронів і в нервово-м’язових пластинках

МЕТАБОТРОПНІ РЕЦЕПТОРИ
Метаботропні рецептори зв'язані не з іонними каналами, а з системами
внутрішньоклітинних посередників. Зміна їх конформації після зв’язування з лігандом
запускає низку біохімічних реакцій і. як наслідок, змінює функціональний стан клітини.
Ці рецептори поділяють на 2 групи:
- каталітичні рецептори, що мають власну тирозинкіназну або гуанілатциклазну
активність (наприклад, рецептор інсуліну)
- рецептори, що після взаємодії з ФАС викликають активацію біохімічних ефекторних
систем клітини через G-білок (наприклад, рецептор вазопресину). Зв'язування ліганда
(наприклад, гормона) з рецептором на зовнішній поверхні клітинної мембрани
призводить до зміни активності цитоплазматичного фермента, який, своєю чергою,
ініціює клітинну відповідь (тобто інформація переноситься через мембрану).
 ЦИТОЗОЛЬНІ РЕЦЕПТОРИ
У випадку внутрішньоклітинних рецепторів, які зв’язуються з білками-шаперонами,
гормон проходить через мембрану, інформація про присутність гормону в клітині з
допомогою рецептора передається в ядро. І цитозольні, і ядерні рецептори стероїдних і
тиреоїдних гормонів містять ДНК-зв’язуючий домен, вони теж мають 3 функціональні
ділянки:
 на С-кінці поліпептидного ланцюга рецептора знаходиться домен впізнавання та
зв’язування гормона;
 центральна частина рецептора включає домен зв’язування ДНК і містить
амінокислотну послідовність, яка утворює 2 «цинкові пальці», у кожному з яких
атом цинку зв’язаний із 4 залишками цистеїну; один «цинковий палець» відповідає
за зв’язування з ДНК, а інший – за димеризацію рецепторів;
 на N-кінці поліпептидного ланцюга розташовується домен, який називають
варіабельною ділянкою рецептора. Вона відповідає за зв’язування з тими білками,
з якими бере участь у регуляції транскрипції.

(G-) БІЛКИ-ТРАНСДУКТОРИ
Білки-трансдуктори (G-білки або N-білки) – внутрішньомембранні білки, які
сприймають хімічний сигнал від рецептора, модифікованого за рахунок взаємодії з
гормоном або медіатором, та спричиняють зміни функціональної активності ефекторних
систем клітини. З такими захворюваннями, як цукровий діабет, алергія, депресія серцево-
судинні патології, і окремі форми раку пов'язані порушення передачі сигналу через G-
білки.
Типи:
 Gs-білки (стимулюючі) активують аденілатциклазу, що сприяє утворенню
головного вторинного посередника – цАМФ (з АТФ);
 Gi-білки (інгібуючі) інгібують аденілатциклазу (утворення цАМФ з АТФ)
 Gq-білки активують фосфоліпазу С – фермент, який запускає фосфоінозитолний
цикл – ферментна система, яка підвищує концентрацію Са2+ в цитозолі за рахунок
його вивільнення з внутрішньоклітинних депо (розщеплює фосфоінозитолфосфат на
інозитол-3-фосфат та діацилгліцерол).

 Вони є тримерами, що складаються з 3 субодиниць (α, β, γ).

α-субодиниця володіє ГТФазною активністю: утворення гормон-рецепторного
комплексу та передача регуляторного сигналу на каталітичну субодиницю ферменту
аденілатциклази супроводжується конформаційними змінами α-субодиниці, гідролізом
ГТФ до ГДФ та Фн і відщепленням димера βγ від α-ГТФ. G-білок повертається в
неактивну форму. При наступній активації рецептора і заміні молекули ГДФ на ГТФ
цикл повторюється. Таким чином, α-субодиниця G-білка здійснює човниковий рух,
переносить сигнал від рецептора (активованого гормоном) на фермент, який каталізує
утворення вторинного посередника.

*роль G-білків

МЕМБРАННИЙ І МЕМБРАННО-ЦИТОЗОЛЬНИЙ МЕХАНІЗМИ ДІЇ ГОРМОНІВ

МЕХАНІЗМ ДІЇ ЦИКЛІЧНИХ НУКЛЕОТИДІВ
Вторинні посередники – циклічні нуклеотиди; біомолекули, що передають інформацію
від гормону (первинного месенджера) на ефекторні системи клітини; передають сигнал
на подальше включення каскаду біохімічних р-цій
До вторинних месенджерів належать: циклічний аденозинмонофосфат (3', 5'-
АМФ; цАМФ) і циклічний гуанозинмонофосфат (3',5'-ГМФ, цГМФ),
фосфоінозитоли та іони Са2+ .
Зростання внутрішньоклітинної (цитозольної) концентрації зазначених вторинних
посередників здійснюється шляхом:
– активації аденілатциклази з утворенням цАМФ;
– активації гуанілатциклази з утворенням цГМФ;
– активації фосфоліпази С, що призводить до включення фосфоінозитолного каскаду –
механізму мобілізації внутрішньоклітинного Са 2+;
– надходження Са2+ з екстрацелюлярного простору за рахунок відкриття кальцієвих
каналів на плазматичній мембрані (механізм, більш притаманний іонотропним
рецепторам).
Шляхи біосинтезу цАМФ та цГМФ відрізняються й реалізуються через різні
регуляторні системи, однак механізми їх дії на клітинну активність подібні і пов’язані з
вибірковим фосфорилуванням функціонально важливих клітинних білків. Обмін і ф-ції
циклічних нуклеотидів у клітинах забезпечуються комплексом ферментів, що об'єднують
в аденілат- і гуанілатциклазні системи.
Аденілатциклазна система каталізує утворення цАМФ з АТФ, а гуанілатциклазна –
утворення цГМФ з ГТФ. Гормони, взаємодія яких з рецептором клітини-мішені
призводить до утворення цАМФ, діють через 3-компонентну систему, яка включає:
білок-рецептор (Rs або RІ), G-білок (Gs або Gi ) і фермент аденілатциклазу
(розташована на внутрішній поверхні мембрани і каталізує утворення цАМФ з АТФ).
 АДЕНІЛАТЦИКЛАЗНА РЕАКЦІЯ
1) взаємодія гормону на поверхні плазматичної мембрани з білковим рецептором з
утворенням гормон-рецепторного комплексу;
2) передача хімічного сигналу з рецептора, модифікованого за рахунок взаємодії з
лігандом (гормоном, іншим біорегулятором), через білки-трансдуктори (G-білки) на
внутрішньоклітинні сигнальні системи;
3) утворення (або вивільнення) вторинних посередників (цАМФ, цГМФ,
фосфоінозитолів, іонів Са2+);
4) взаємодії вторинних посередників з ферментами клітини з включенням через
активацію специфічних протеїнкіназ, ефекторних систем клітини, тобто послідовних
стадій розвитку клітинної біохімічної реакції на гормональний стимул.
 α-субодиниця G-білка здійснює човниковий рух, переносить сигнал від рецептора,
активованого первинним посередником (гормоном) на фермент (аденілатциклазу),
який каталізує утворення вторинного посередника
Наступним кроком є активація аденілатциклази з утворенням циклічних нуклеотидів
(вторинних посередників)
Фермент аденілатциклаза – ключовий фермент аденілатциклазної системи, містить 12
трансмембранних доменів. На його активність впливають як позаклітинні, так і
внутрішньоклітинні регулятори. Позаклітинні регулятори (гормони, ейкозаноїди,
біогенні аміни) здійснюють регуляцію через специфічні рецептори, які за допомогою -
субодиниць G-білків передають сигнали на аденілатциклазу. Із 8 вивчених ізоформ
аденілатциклази 4 – Са2+-залежні. Регуляція аденілатциклази внутрішньоклітинним
кальцієм дозволяє клітині інтегрувати активність 2 основних вторинних месенджерів –
цАМФ та іонів Са2+ .
До гормонів, що використовують цАМФ як вторинний посередник, належать
адреналін, вазопресин, глюкагон, хоріонічний гонадотропін, дофамін (при
взаємодії з D1-рецепторами), кальцитонін, кортикотропін, ліпотропін,
лютеїнізуючий гормон, меланоцитостимулюючий гормон, норадреналін (при
взаємодії з β-рецепторами), тиреотропний гормон, фолікулостимулюючий
гормон.
До біорегуляторів, що інгібують аденілатциклазу, належать ангіотензин ІІ,
ацетилхолін (при взаємодії з М-холінорецепторами), дофамін (при взаємодії з D2-
рецепторами), норадреналін (при взаємодії з α2-адренорецепторами), опіоїдні пептиди,
соматостатин.
Внаслідок дії гормонів, що активують аденілатциклазу, у клітині підвищується рівень
цАМФ. Далі відбувається зв'язування цАМФ з неактивним тетрамером протеїнкінази,
внаслідок чого відбувається його дисоціація на 2 регуляторні та 2 каталітичні субодиниці
і в такий спосіб активуються каталітичні субодиниці, тобто протеїнкіназа переходить з
неактивної форми в активну. Активні протеїнкінази каталізують фосфорилування різних
білків (і ферментів). Білки, що утворилися під час фосфорилування, викликають
різноманітні біологічні ефекти.
Наприклад, при дії адреналіну та глюкагону (збільшують рівень цАМФ у клітинах)
активовані протеїнкінази фосфорилують глікогенфосфорилазу, переводять її із
неактивної форми в активну і забезпечують розпад глікогену в печінці та скелетних
м'язах. У цей же час у результаті фосфорилування відбувається інактивація ферменту
глікогенсинтази, що призводить до гальмування синтезу глікогену.
За допомогою цАМФ можуть здійснюватися 2 основних шляхи регуляції активності
ферментів:
o 1-й – зміна активності молекул ферментів, за рахунок їх ковалентної модифікації,
тобто фосфорилування.
o 2-й – зміна кількості фермента за рахунок зміни швидкості його біосинтезу та
деградації.
Зміна к-сті цАМФ в клітині під впливом різних гормонів може здійснюватися через
фосфодіестеразу, яка каталізує гідроліз цАМФ (або цГМФ) з утворенням неактивного
метаболіту АМФ (або ГМФ). Її активаторами є іони Са2+ , комплекс 4 Са2+ -
кальмодулін, цГМФ. Речовини, які інгібують фосфодіестеразу - похідні ксантинів
(кофеїн, еуфілін, теофілін) - підвищують рівень цАМФ, імітуючи ефект, який створюють
ендогенні гормони.
 На аденілатциклазний шлях передачі сигналу в клітину впливають деякі бактеріальні
токсини. Наприклад, токсин холерного вібріона, каталізує р-цію перенесення АДФ-
рибози з НАД на α-ланцюг Gs-білка (р-ція рибозилування), що переводить білок у
постійно активний стан з втратою чутливості до гормональних сигналів. Унаслідок
цього в клітинах кишки зростає рівень цАМФ, який викликає інтенсивну секрецію
кишкового соку. Тому при холері швидко розвивається тяжка діарея та дегідратація
організму. Отже, дія холерного токсину (незворотного активатора аденілатциклази)
ґрунтується на тому, що він викликає активацію Gs-білка, підтримуючи Gs-
субодиницю в активному стані.
ГУАНІЛАТЦИКЛАЗНА РЕАКЦІЯ
Аналогічно як у випадку з цАМФ, гормони та інші позаклітинні регулятори
стимулюють утворення циклічного нуклеотиду – цГМФ під дією ферменту
гуанілатциклази, яка існує в розчинній і мембранозв’язаній формах. Активування
гуанілатциклази призводить до утворення цГМФ з ГТФ. Циклічний ГМФ активує
цГМФ-залежну протеїнкіназу G, яка фосфорилує білки.
На відміну від протеїнкінази А, протеїнкіназа G присутня не у всіх тканинах, її
виявляють у легенях, гладких м’язах, мозочку та тромбоцитах. Ізоформи протеїнкінази G
можуть бути зв’язані з мембраною або знаходяться в цитоплазмі. Розчинна протеїнкіназа
G складається з 2 субодиниць, кожна з яких має 2 центри для зв’язування цГМФ.
Приєднання останнього до регуляторних центрів спричинює конформаційні зміни
субодиниць і посилює каталітичну активність фермента. Подібно до протеїнкіназ А і С,
протеїнкіназа G специфічна до певних білкових субстратів, котрі вона фосфорилує за
залишками серину та треоніну.

ФОСФОІНОЗИТИДНА СИСТЕМА
Система включає 3 етапи:
1) взаємодія гормону з рецептором з подальшим зростанням спорідненості до G-білка та
утворенням -ГТФ;
2) метаболізм ліпідного матриксу, зокрема, фосфатидилінозитидів;
3) подальші реакції індукції вивільнення Са2+ з клітинних депо, фосфорилування
мембраних і цитозольних білків.
Фосфоліпаза С, яка активується внаслідок зв’язування з нею -ГТФ, розщеплює
фосфатидилінозитол-4,5-дифосфат (ФІФ2), який є одним з компонентів плазматичної
мембрани, до інозитол-1,4,5-трифосфату (ІФ3) і діацилгліцеролу (ДАГ), які є
вторинними посередниками.
o ІФ3 спричинює вивільнення іонів Са2+з клітинних депо, що на короткий час
збільшує їх концентрацію в цитоплазмі і сприяє утворенню комплексів Са2+-КМ,
які активують специфічні протеїнкінази
o ДАГ активує Са2+-фосфоліпідзалежну протеїнкіназу С, яка переміщається з
цитоплазми в плазматичну мембрану, де її чутливість до активації Са2+
збільшується у понад 100 разів.
Активність протеїнкінази С додатково стимулюють іони Са2+ та фосфатидилсерин.
Спільна дія Са2+-залежних протеїнкіназ і протеїнкінази С зумовлює активацію шляхом
фосфорилування низки клітинних білків, які беруть участь у реалізації клітинної
відповіді (секреція гормонів, нейромедіаторів, ферментів, скорочення м'язів, агрегації
тромбоцитів, транспорту іонів, глюкози та інших речовин через мембрани).
Припинення передачі сигналу через фосфоінозитолну систему здійснюється завдяки
інактивації вторинних посередників і дефосфорилування білків. Від ІФ3 поступово
відщеплюються фосфатні групи. Цей процес інгібують іони літію, надмірне надходження
яких в організм призводить до порушень обміну фосфоінозитолів. Цей ефект, очевидно,
лежить в основі терапевтичної дії іонів літію при маніакально-депресивних психозах.
ДАГ інактивується 2 шляхами. Частина його перетворюється на фосфатидну кислоту,
а інша розщеплюється до вихідних компонентів – гліцеролу та жирних кислот, зокрема
арахідонової – попередника простагландинів і лейкотрієнів. Із фосфатидної кислоти та
інозитолу синтезується фосфатидилінозитол і далі фосфатидилінозитол-4,5-дифосфат.
Для цього використовуються молекули ЦТФ і АТФ
 ПРИНЦИП ДІЇ ТИРОЗИНОВИХ ПРОТЕЇНКІНАЗ
Інсуліновий рецептор – тирозинова протеїнкіназа, яка фосфорилує білки за ОН-
групами тирозину. Він складається з 2 α- і 2 β-субодиниць, з’єднаних між собою
дисульфідними зв’язками та нековалентними взаємодіями. Субодиниці за хім. природою
належать до глікопротеїнів, вуглеводна частина яких знаходиться на зовнішній поверхні
мембрани. Центр зв’язування інсуліну утворений N-кінцевими доменами α-
субодиниць. β-субодиниці пронизують мембранний бішар; не беруть участі в
зв’язуванні інсуліну, але на їх внутрішньоклітинних доменах знаходиться каталітичний
центр тирозинової протеїнкінази. За відсутності інсуліну рецептори не проявляють
тирозинкіназної активності. Приєднання інсуліну до α-субодиниць активує фермент,
для якого субстратом слугують самі β-субодиниці, тобто відбувається їх
трансфосфорилування (1 β-субодиниця фосфорилує іншу) за кількома тирозиновими
залишками. Це призводить до зміни субстратної специфічності тирозинової
протеїнкінази, вона набуває здатності фосфорилувати інші транспортні білки.
Дефосфорилування рецептора та його повернення в неактивний стан відбувається за
участі тирозинової фосфопротеїн-фосфатази; спорідненість між інсуліном і
рецептором втрачається у випадку фосфорилування останнього протеїнкіназою А за
залишками серину та треоніну.

ГОРМОНИ ГІПОТАЛАМУСУ
Ліберини – це гормони гіпоталамуса, що стимулюють вивільнення відповідних їм
гормонів гіпофіза.
Статини – це гормони гіпоталамуса, що гальмують вивільнення відповідних їм
гормонів гіпофіза.
Вони секретуються нейронами гіпоталамуса, локалізованими в різних його ділянках:
 паравентрикулярне ядро – містить нейрони, що синтезують тиреоліберин і
кортиколіберин;
 дугоподібне (аркуатне) ядро – містить нейрони, що синтезують соматоліберин і
пролактостатин (та дофамін)
 у передній гіпоталамічній ділянці - містяться нейрони, що синтезують соматостатин
 нейрони передоптичної ділянки – гонадоліберин

НЕЙРОФІЗИНИ
Нейрофізини (НФ) локалізуються переважно в гіпоталамусі та задній долі гіпофіза.
Вони представляють собою гетерогенну групу низькомолекулярних кислих білків.
Виділено 3 фракції цих нейроспецифічних білків – НФ І, НФ ІІ, НФ ІІІ, а також 4
мінорні фракції.
 Імунохімічними методами встановлено, що фракція НФ І синтезується в
паравентрикулярних ядрах, а НФ ІІ - в супраоптичному ядрі.
 В інтактному стані нейрофізини знаходяться в міцному комплексі з окситоцином або
вазопресином. Зв’язок НФ з цими гіпофізарними гормонами нековалентний і
здійснюється фрагментом молекули.

МЕЛАТОНІН
Мелатонін (N-ацетил-5- метокситриптамін) - біогенний амін, похідне триптофану,
що утворюється в результаті N-ацетилювання та О-метилювання серотоніну.
 Біосинтез відбувається в пінеалоцитах епіфіза та деяких периферійних тканинах:
ШКТ, сітківці, ціліарному тілі ока тощо.
 Продукція мелатоніну в епіфізі має циклічний циркадний характер, вона
збільшується у темряві і гальмується яскравим світлом.
Біологічні ефекти мелатоніну:
 він є універсальним синхронізатором ендогенних біоритмів в організмі людини,
одним із регуляторів циклу “сон-неспання” (прискорює процес засинання,
модулює структуру сну), гальмує секрецію гонадотропних гормонів гіпофіза, СТГ,
тиреоїдних гормонів та кортикостероїдів, стимулює деякі імунні р-ції тощо
 є важливим компонентом системи регуляції статевої ф-ції: значне падіння рівня
мелатоніну в крові у хлопчиків в період статевого дозрівання може бути
регуляторним сигналом, що запускає початок пубертатного періоду
 високі антиоксидантні властивості як інгібітор реакцій вільнорадикального
окислення, що за деякими параметрами перевищують відповідні характеристики
вітаміну Е (α-токоферолу).
 У нижчих тварин мелатонін є регулятором пігментації покривних тканин.

ТРОПНІ ГОРМОНИ ПЕРЕДНЬОЇ ЧАСТКИ ГІПОФІЗУ

СОМАТОТРОПІН
Гормон росту (соматотропний гормон, соматотропін, СТГ) – простий білок, що
містить 1 поліпептидний ланцюг зі 191 амінокислотного залишка і має 2
внутрішньомолекулярні дисульфідні зв’язки.
Вміст гормону становить 5-16 мг/г тканини залози, тоді як к-сть інших гормонів
гіпофізу вимірюється в мкг/г.
Секреція СТГ знаходиться під контролем гіпоталамічних рилізинг-гормонів –
соматоліберину та соматостатину, його концентрація в крові різко зростає під
впливом різноманітних стимулів (стрес, фізичне навантаження, гіпоглікемія,
білкова їжа).
Ключова дія СТГ спрямована на регуляцію обміну білків і процесів, пов’язаних із
ростом і розвитком організму: він стимулює транспорт амінокислот у клітини,
посилює синтез ДНК, РНК і білків у хрящах, кістках, м’язах, печінці тощо,
забезпечує позитивний азотистий баланс.
 максимум синтезу гормону спостерігається через 60-90 хв від початку сну (ранні
стадії фази глибокого, “повільнохвилевого” сну); процес сну вважається
фізіологічним стимулятором секреції соматотропіну (Діти ростуть під час сну!)
Біологічні властивості СТГ:
а) вплив на біосинтез білка — характеризується анаболічною спрямованістю: СТГ
стимулює транспорт амінокислот у клітини та процеси транскрипції і трансляції в
гормон-чутливих тканинах (переважно в м’язах, хрящах, кістках, печінці, сполучній
тканині тощо); в цілому вплив СТГ на організм призводить до позитивного азотистого
балансу, тобто переважання процесів синтезу над катаболізмом білків та амінокислот;
б) вплив на обмін вуглеводів та ліпідів — визначається “контраінсулярними ефектами”
гормону: введення СТГ супроводжується гіперглікемією (гіперглюкоземією), яка є
результатом як зменшення утилізації глюкози клітинами (гальмування транспорту
глюкози з екстрацелюлярного простору та інгібірування її гліколітичного окислення), так
і активації її продукції в ході глюконеогенезу; в адипоцитах жирової тканини СТГ
активує реакції ліполізу, що призводить до стимуляції виходу НЕЖК та гліцеролу в
плазму крові.
Лактогенні властивості СТГ пов’язані з його здатністю до взаємодії з лактогенними
рецепторами молочної залози; в здоровому організмі ці ефекти СТГ не мають суттєвого
значення і проявляють себе в умовах патології гіпофіза.
Найбільш чутлива до СТГ хрящова тканина, де гормон посилює процеси проліферації,
синтез колагену та мукополісахаридів. Це обумовлює ріст кісток у довжину та товщину,
одночасно прискорюється ріст інших тканин (сполучної, м’язової) та внутрішніх органів.
 виділення СТГ з гіпофіза стимулюється соматоліберином та гальмується
соматостатином
 активуючий вплив на виділення СТГ гіпофізом справляють такі фізіологічно
активні сполуки, як дофамін, серотонін, вазопресин, естрогени, агоністи α-
адренергічних рецепторів та γ-аміномасляної кислоти.

ПРОЛАКТИН
Пролактин (лактогенний гормон (ЛТГ), мамотропін, лютеотропний гормон) –
білок, який складається з 1 поліпептидного ланцюга з 3 дисульфідними зв’язками.
 Синтезується лактотрофними клітинами передньої частки гіпофіза, к-сть яких
різко зростає під час вагітності під впливом естрогенів.
 За будовою він подібний до СТГ.
 Рецептори до пролактину подібні до рецепторів СТГ і є на багатьох клітинах: печінки,
нирок, надниркових залоз, яєчок, яєчників, матки.
Основна функція пролактину
1) Стимуляція розвитку молочних залоз і лактації;
2) Гормон посилює секрецію жовтим тілом прогестерону та впливає на вуглеводний і
жировий обміни. Пролактин індукує синтез α-лактальбуміну і казеїну, активує синтез
фосфоліпідів.
3) У чоловіків пролактин посилює чутливість клітин Лейдіга до ЛГ, підтримуючи, у
такий спосіб, необхідний рівень синтезу тестостерону;
4) У нирках пролактин знижує екскрецію води, впливає на реабсорбцію іонів Na + і К + .
5) Пролактин також підвищує гуморальний і клітинний імунітет.
6) На процеси росту пролактин впливає значно меншою мірою порівняно з гормоном
росту.
 Синтез і секрецію пролактину стимулюють тироліберин, окситоцин,
ацетилхолін, серотонін. Продукування гальмують пролактостатин,
катехоламіни, дофамін, гонадоліберин-асоційований пептид (ГАП).
 Дофамін не тільки знижує секрецію пролактину, але й гальмує його синтез на рівні
транскрипції пролактинового гена.

ХОРІОНІЧНИЙ СОМАТОМАМОТРОПІН
Хоріонічний соматомамотропін (хоріонічний соматомамотропний гормон(ХС),
плацентарний лактоген) - гормон, що проявляє лактогенну та лютеотропну активності,
а за метаболічними ефектами близький до соматотропіну.
 Істинна фізіологічна роль ХС в організмі людини не з’ясована.
 Продукується плацентою, починаючи з 5-го тижня вагітності.
 Продукування гормону зростає в міру збільшення терміну вагітності i прямо
пропорційне масі плаценти. Під час вагітності цей гормон синтезується в к-стях,
що перевищують сумарну к-сть інших гормонів, синтезованих плацентою

ТИРЕОТРОПІН
Тиреотропний гормон (тиреотропін, ТТГ) синтезується в тиреотрофних клітинах
аденогіпофіза.
o секрецію стимулює тиреоліберин, а гальмує – підвищення рівня тиреоїдних
гормонів (механізм зворотнього інгібування).
o Пік секреції цього гормона відзначається в години, які безпосередньо передують
періоду сну.
Специфіка дії
Дія тиреотропіну щодо тиреоцитів здійснюється за мембранним механізмом: взаємодія
гормону з мембранними рецепторами через посередництво різних G-білків призводить
до активації аденілатциклази та фосфоліпази С. Таким чином, активація ТТГ
гормонопродукуючої ф-ції щитовидної залози досягається через цАМФ, ІФ3 та
діацилгліцерол.
 Тиреотропін чинить на щитоподібну залозу 2 типи ефектів:
1) одні проявляються швидко (впродовж кількох хвилин) і включають стимуляцію
синтезу та секреції йодтиронінів (Т3 і Т4) щитоподібною залозою;
2) прояв інших вимагає кількох днів – до них належать стимуляція синтезу білків,
нуклеїнових кислот, фосфоліпідів, збільшення розмірів і к-сті тиреоїдних клітин.
Імуноглобулін класу G, взаємодіючи з рецепторами тиреотропіну, імітує ефекти
гормону, тому при гіпертиреозі спостерігають зростання цього імуноглобуліну.

ГОНАДОТРОПІНИ
Біологічна роль гонадотропінів полягає в регуляції ф-цій статевої сфери людини як в
препубертатному, пубертатному періодах, так і у дорослих особин, процесів як
гаметогенезу, так і продукції статевих гормонів. Стимулюють ріст і розвиток гонад,
разом із статевими гормонами контролюють статевий розвиток організму та процеси
розмноження
 У жіночому організмі — ФСГ та ЛГ контролюють функціонування менструального
циклу, стимулюючи ріст фолікулів, синтез у них естрогенів (переважна дія ФСГ),
овуляцію та утворення жовтого тіла (дія ФСГ на тлі присутності ЛГ), персистенцію
жовтого тіла і продукцію прогестерону (дія ЛГ та/або ХГ — в умовах вагітності).
 У чоловічому організмі — ФСГ сприяє активації процесів сперматогенезу: спричиняє
проліферацію клітин Сертолі та сперматогенного епітелію, підвищує чутливість клітин
Лейдигу до дії ЛГ (за рахунок збільшення в них кількості ЛГ-чутливих рецепторів).
Мішенню для дії ЛГ (ГСІК) є інтерстиціальні клітини Лейдига, в яких гормон стимулює
біосинтез із холестерину тестостерону — основного статевого гормону чоловічого
організму.
Регуляція секреції гонадотропних гормонів здійснюється гіпоталамусом.
Властивості гонадоліберину має також пролактостатин (гонадоліберинасоційований
пептид, ГАП).
Контроль продукції ФСГ та ЛГ за принципом негативного зворотного зв’язку
концентраціями статевих гормонів:
 збільшення рівнів естрогенів та андрогенів у крові гальмує виділення ЛГ, тоді як
секреція ФСГ пригнічується прогестероном.
 Зменшення функціональної активності статевих залоз (менопауза, хірургічна або
променева кастрація) супроводжується стимуляцією секреції гонадотропінів.
 Порушення синтезу, секреції та/або рецепції гонадотропінів спостерігаються при
численних спадкових і набутих захворюваннях, що можуть призводити до різних
клінічних форм ураження репродуктивної функції організму людини.
 ФСГ
Фолікулостимулюючий гормон (ФСГ, фолітропін)
 Мішенями для ФСГ є фолікулярні клітини яєчників та клітини Сертолі сім’яників.
 Передача хімічного сигналу при дії ФСГ здійснюється за рахунок активації
аденілатциклази.
ЛГ
Лютеїнізуючий гормон (ЛГ; лютропін)
o Рецептори для ЛГ локалізовані на плазматичних мембранах клітин яєчників (у
жіночому організмі) та клітин Лейдига сім’яників (у чоловічому організмі).
o Як і в разі ФСГ, вторинним месенджером в дії ЛГ на ефекторні системи клітин є
цАМФ.
ХГ
Хоріонічний гонадотропін (ХГ)
 синтезується трофобластом плаценти.
 за характером дії подібний до гормону росту.
 гальмування поглинання глюкози, стимуляція вивільнення вільних жирних к-т і
гліцеролу, посилення затримки азоту та кальцію, а також зниження екскреції в
складі сечі Р та К.
 з'являється в крові та сечі в ранній період вагітності.
 ХГЛ посилює дію гормонів гіпофізу при стимуляції росту жовтого тіла в період
вагітност

УТВОРЕННЯ ФІЗІОЛОГІЧНО АКТИВНИХ ПЕПТИДІВ З ПОМК

Група проопіомеланокортину: гормони, що входять до цієї групи є продуктами
посттрансляційного процесингу біологічного попередника — прогормону
проопіомеланокортину (ПОМК).
Проопіомеланокортин (ПОМК) – це глікопротеїн, що є попередником багатьох
фізіологічно активних пептидів гормональної та нейромедіаторної дії, які утворюються з
нього за рахунок обмеженого протеолізу та р-цій ковалентної модифікації
(глікозилювання, ацетилювання).
Процесинг білка ПОМК у передній і проміжних частках гіпофіза відбувається по-
різному. У дорослих проміжний гіпофіз рудиментарний, але він активний у плода та в
жінок у пізні терміни вагітності.
Існує 3 групи пептидів сімейства ПОМК:
1) АКТГ, з якого можуть синтезуватися α-меланоцитстимулюючий гормон (α-МСГ) і
кортикотропіноподібний пептид проміжної частки (КППДГ);
2) β-ліпотропін (β-ЛПГ), який слугує попередником γ-ліпотропіну, β-МСГ і α-, β-, γ-
ендорфінів;
3) великий N-кінцевий пептид, з котрого утворюється g-МСГ.
Вивільнення ПОМК із аденогіпофізу стимулюється кортиколіберином через цАМФ і
вимагає присутності іонів Са2+, тоді як глюкокортикоїди блокують не лише дію
кортиколіберину, а й його синтез. Агоністи дофаміну (ергокриптин) знижують, а
антагоністи (галоперидол) підвищують к-сть мРНК ПОМК і секрецію його пептидів у
проміжній частці гіпофіза, вивільнення ПОМК з проміжного гіпофізу стимулюють також
серотонін і β-адренергічні сполуки. Адренокортикотропний гормон (кортикотропін,
АКТГ) – це одноланцюговий поліпептид, що складається з 39 амінокислотних залишків.
Основна фізіологічна роль кортикотропіну полягає у контролі синтезу та секреції
гормонів кори надниркових залоз. Переважно він впливає на синтез і секрецію
глюкокортикоїдів – кортизон, кортизон, кортикостерон.
Основний механізм регуляції їх синтезу й секреції належить ренін-ангіотензин-
альдостероновій системі (РААС) – тобто керування їх синтезом перебуває ПОЗА віссю
«гіпоталамус-гіпофіз-кора надниркових залоз»
Головними мішенями АКТГ є клітини кори наднирникових залоз, відносно яких гормон
проявляє два типи біологічної активності: стимуляцію стероїдогенезу та підтримання
маси наднирникових залоз.
(1) Вплив АКТГ на біосинтез наднирникових гормонів зумовлений активацією цАМФ-
залежних протеїнкіназ, що каталізують ключові реакції перетворення холестерину на
прегненолон — попередник С 21 –стероїдів кортикостероїдів. Основним ефектом такої
дії АКТГ є стимуляція синтезу глюкокортикоїдів (головним чином, кортизолу), проте в
умовах тривалої стимуляції кори наднирникових залоз кортикотропіном (хвороба
Іценко-Кушинга, введення фармакологічних препаратів АКТГ) відбувається також
активація синтезу мінералокортикоїдів та андрогенів.
(2) Збільшення маси кори наднирникових залоз при дії АКТГ (переважно сітчастої та
пучкової зон) здійснюється також через стимуляцію цАМФ-залежних протеїнкіназ, які
активують шляхом фосфорилювання певні рибосомальні білки та стимулюють синтез
ДНК та РНК, необхідних для утворення нових клітин. Позанаднирниковозалозні ефекти
АКТГ полягають у стимуляції ліполізу в жировій тканині, активації поглинання
амінокислот та глюкози м’язами. АКТГ має також певну меланоцитостимулюючу дію
(збільшення пігментації шкіри), яка зумовлена наявністю в його первинній структурі
тетрапептидного угруповання, загального з МСГ Вивільнення гіпофізом АКТГ є
об’єктом складного нейрогуморального контролю, в якому беруть участь як прямі, так і
зворотні регуляторні зв’язки: позитивними регуляторами є гормон гіпоталамуса
кортиколіберин, а також вазопресин, адреналін, ангіотензин II; негативним регулятором
— глюкокортикоїд кортизол.
Меланоцитстимулюючий гормон (МСГ, меланотропін) – група пептидів (альфа,
бета, гамма МСГ), які продукуються в проміжній частці гіпофіза та стимулюють
функціональну активність меланоцитів шкіри, посилюючи її пігментацію. Біохімічний
механізм дії МСГ обумовлений посиленням активності тирозинази, яка бере участь у
перетворенні тирозину на меланін.
 α-Меланоцитстимулювальний гормон (α-меланотропін) один із представників
сімейства меланоцитстимулювальних гормонів. Складається з 13 амінокислотних
залишків. а-МСГ є гормоном середньої частки гіпофіза, продукується
кортикотропними клітинами средньої частки гіпофіза в процесі розщеплення
ПОМК. Одночасно утворюються В-ендорфін, ү-ліпотропний гормон та
кортикотропіноподібний проміжний пептид (КППП). а-МСГ стимулює
розмноження меланоцитів шкіри і посилює продукування (з тирозину)
меланоцитами пігменту меланіну. Завдяки цьому а-МСГ посилює пігментацію
шкіри та підвищуе стійкість шкіри до ультрафiолетового випро- мінювання. Він
иявляється лише в гіпофізах плода, при пухлинах гіпофіза та іноді в період
вагітності
 β-Меланоцитстимупювальний гормон (β-меланотропін, β-мелатропін, β-МСГ)
його попередником є β-ліпотропін, синтезується і секретується у кров середньою
часткою гіпофіза.
 γ-Меланоцитстимулювальний гормон (γ-меланотроnін, γ-мелатроnін, γ-МСГ)
стимулює поділ клітин-меланоцитів шкіри і збільшує продукування меланоцитами
меланіну, що посилює пігментацію шкіри та підвищує стійкість шкіри до
ультрафіолетового випромінювання. Фізіологічна роль меланотропінів у ссавців
полягає в стимуляції меланіноогенезу та у збільшенні кількості пігментних клітин
(меланоцитів) у шкірних покривах (зокрема, шкірних покривах плазунів).
 β-Ліпотропін (β-ЛПГ) складається з 91 амінокислотного залишка і містить
послідовності β-МСГ, g-ліпотропіну, мет-енкефаліну та b-ендорфіну. Синтезується
в передній частці гіпофіза. Він стимулює ліполіз і мобілізацію жирних кислот, має
кортикотропну, меланоцитстимулюючу і гіпокальціемічну дії, крім
цього,інсуліноподібний ефект, що виражається в підвищенні швидкості утилізації
глюкози в тканинах. Стимуляція вивільнення жирних кислот із жирової тканини
здійснюється через аденілатциклазну систему. Основна фізіологічна роль b-ЛПГ
полягає в утворенні b-ендорфіну.
 γ-Ліпотропін (γ-ліпотропний гормон) - гормон середньої частки гіпофіза,
утворюється в кортикотропних клітинах при розщепленні ПОМК. Разом з γ-
ліпотропним гормоном утворюються і α-МСГ, B-ендорфін та
кортикотропіноподібний проміжний пептид. γ-ліпотропний гормон, аналогічно до
β-ліпотропного гормону, викликає посилення ліполізу в підшкірній жировій
тканині та зменшує синтез і відкладання ліпідів.
Ендорфіни – це представники групи опіоїдних нейропептидів. β-Ендорфін являє
собою С-кінцеву ділянку β-ЛПГ і складається з 31 амінокислотного залишка.
Утворення α- та γ-ендорфінів відбувається шляхом відщеплення від С-кінця β-
ендорфіну 15 і 14 амінокислот відповідно. Ендорфіни проявляють сильний
біологічний ефект, який за своєю дією подібний до морфіну (гальмування больових
відчуттів). Ці пептиди отримали назву опіоїди через свою здатність активно
зв'язуватися з тими ж рецепторами в центральній нервовій системі, що і морфінові
опіати. Вони виявляють потужнішу порівняно з морфіном опіоїдну активність. Проте
роль опіоїдних пептидів в організмі не обмежується їх болевтамовуючою дією, вони
 впливають на ССС, розумовий розвиток, на процеси навчання і пам'яті; з ними
пов'язують стан ейфорії та порушення психічної діяльності, що виникають внаслідок
їх гіперсекреції. Крім енкефалінів і ендорфінів, виявлена велика к-сть інших
ендогенних опіоїдних пептидів – α- і β-неоендорфіни, динорфіни тощо.

ГОРМОНИ ЗАДНЬОЇ ЧАСТКИ ГІПОФІЗА

ВАЗОПРЕСИН
Вазопресин (антидіуретичний гормон, АДГ) – гормон гіпоталамуса, який
накопичується в задній частці гіпофіза і звідти секретується у кров.
Молекулярні механізми дії вазопресину обумовлені наявністю 2 типів рецепторів:
 V1-рецептори локалізуються на мембранах гепатоцитів (їх активація прямо
посилює глікогеноліз в печінці та м’язах), на мембранах гладких м'язів судин, на
гладких м’язах травного каналу а також на тромбоцитах. Рецептори V1 i V3
локалізовані і в ЦНС. Вони спряжені з G-білками і стимулюють фосфоліпазно-
кальцієвий механізм передання гормонального сигналу, який збільшує к-сть йонів
внутрішньоклітинного Са2+. Рецептори V1, локалізовані на тромбоцитах,
посилюють їх агрегацію, активують деякі фактори згортання крові, зокрема VIII
фактор (фактор Віллебранда), і впливають на рівень тканинного плазміну.
 V2-рецептори локалізовані на епітеліальних клітинах збірних трубочок нирок
спряжені з G-білками, які активують аденілатциклазу з утворенням цАМФ,
спричинюючи підвищення проникності мембран клітин-мішеней для води, що,
власне, і збільшує ії реабсорбцію з первинної сечі.
Основна функція гормону:
1) Регуляція водного балансу через контроль реабсорбції води в дистальних канальцях
нирок;
2) У ниркових канальцях АДГ стимулює реабсорбцію води з гіпотонічної сечі, що
призводить до збільшення в сечі концентрації Nа+, CI- , фосфату, загального азоту і
підвищує її густину.
3) АДГ також стимулює скорочення гладких м'язів, справляє виражену вазопресорну
дію, бере участь у підвищенні артеріального тиску.
4) Вазопресин впливає на формування відчуття спраги та пов'язану з цим поведінку;
5) Через портальний кровоплин підвищує секрецію АКТГ, ТТГ, ГР, бере участь у
механізмах пам'яті.
Секреція вазопресину регулюється змінами осмотичного тиску й об'єму
циркулюючої крові. Осмо- та волюморецептори мозку реагують на зміни осмотичного
тиску плазми крові й тканинної рідини шляхом виділення АДГ у кров. При
крововтратах, зниженні об'єму крові барорецептори кровоносних судин передають
сигнали в ЦНС і стимулюють його секрецію.
 ОКСИТОЦИН
Окситоцин - гормон, що депонується в задній частці гіпофіза, звідки надходить у кров.
 Молекула окситоцину дуже схожа на вазопресин але відрізняється від молекули
антидіуретичного гормону наявністю ізолейцину в 3-му положенні та молекулою
лейцину у 8-му положенні. Через подібність будови окситоцину й антидіуретичного
гормону окситоцин здатен дещо впливати на процеси сечовиділення, зменшуючи
діурез.
Фізіологічний вплив окситоцину на тканину лактуючої грудної залози викликає
скорочення міоепітеліальних клітин, які оточують власне залозисті клітини молочної
залози і клітини протоки молочної залози. Завдяки цьому молоко, вироблене залозою,
виділяється назовні.
Окситоцин також стимулює вагітну матку, підвищуючи скоротливу активність
міометрія, але слабко впливає на її тонус. У малих концентраціях окситоцин здатен
підвищувати амплітуду і частоту скорочень матки, зумовлює навіть тетанічні
скорочення. Ця властивість певним чином сприяє відходженню плаценти та зупиненню
післяпологових кровотеч (та іншого генезу) в акушерсько-гінекологічній практиці.
Його часто застосовують у фармакологічних дозах з метою стимуляції пологової
діяльності. Окситоцин також стимулює скорочення м'язів кишок, жовчного та сечового
міхура, сечоводів.
В ендометрії гормон стимулює утворення простагландинів, які є потужними
активаторами скорочення гладких м'язів.
Механізм дії окситоцину невідомий, активують його синтез і секрецію естрогени, а
інгібує – прогестерон.

ПАТОЛОГІЯ АДГ
Порушення в системі синтезу та підвищена інактивація цього гормону призводить до
зменшення реабсорбції води у збірних трубочках і розвитку нецукрового діабету
(diabetes insipidus), який клінічно виявляється постійним суб'єктивним відчуттям спраги
(полідипсія) та поліурією (виділяється багато слабоконцентрованої сечі). Рецептори V2 є
мішенню для багатьох лікарських засобів компенсації нецукрового діабету.
Для діагностики центральної та нефрогенної форм нецукрового діабету
використовують аналоги вазопресину (десмопресин), які дають лікувальний ефект
тільки в разі центральної форми (зумовленої неадекватною секрецією вазопресину), на
відміну від нефрогенної форми, що зумовлена зниженою реакцією ниркових канальців
на дію гормону. АДГ діє безпосередньо на головний мозок, що виявляється елементами
специфічних соціально-групових реакцій (зокрема, у результаті спостереження
поведінки деяких видів гризунів виявлено схильність до агресивності та моногамності)
 ГОРМОНИ ПІДШЛУНКОВОЇ
Ендокринна частина підшлункової представлена острівцями Лангерганса, що
складаються з клітин різних типів, які здійснюють синтез і секрецію низки гормонів:
 -клітини секретують глюкагон,
 β-клітини (70 % острівкової тканини) – інсулін,
 δ-клітини – соматостатин,
 F-клітини – панкреатичний поліпептид (ПП).

ІНСУЛІН
Інсулін – поліпептидний гормон, молекула якого складається з 2 ланцюгів – А (21
амінокислотний залишок) та В (30 залишків). Ланцюги сполучені між собою
дисульфідними зв’язками, що з’єднують залишок А7 із залишком В7 та залишок А20 із
залишком В19; крім того, 3-й дисульфідний місток зв’язує між собою залишки А6 та А11.
Біосинтез
Інсулін синтезується в рибосомах β-клітин підшлункової у вигляді препрогормону,
який у результаті обмеженого протеолізу в ЕПР і КГ перетворюється на прогормон та
зрілий інсулін.
Молекули інсуліну спаковуються в секреторні гранули, де утворюють комплекси з
йонами цинку. Секреція інсуліну з клітини – еміцитоз, який полягає в міграції гранул до
плазматичної мембрани, злитті гранул з мембраною, розчиненні мембрани та екструзії
(викид вмісту мембрани в екстрацелюлярний простір).
 Секреція інсуліну – енергозалежний процес, стимулом секреції є збільшення
концентрації глюкози в крові вище норми (3.3-5.5 ммоль/л).
 Другим за важливістю регулятором секреції є вплив вегетативної нс. Зокрема,
парасимпатична нс стимулює виділення інсуліну (холінергічні нервові сигнали
блукаючого нерва), а симпатична частина нс — пригнічує виділення інсуліну (через
активацію а-адренорецепторів). Однак слід зазначити, що збудження β-
адренорецепторів, через збільшення к-сті внутpішньоклітинного цАМФ, стимулює
вивільнення інсуліну із секреторних клітин.
 Секрецію інсуліну посилюють амінокислоти, особливо лейцин і аргінін, деякі
гормони гастроентеропанкреатичної системи, зокрема: холецистокінін,
гастроінгібівний поліпептид (ГІП), а також такі гормони, як глюкагон, АКТГ, СТГ та
естрогени.
 Посилюють секрецію інсуліну також похідні сульфонілсечовини (препарати якої
використовують у лікуванні цукрового діабету I (інсуліннезалежного) типу).
 Активує секрецію інсуліну також підвищення в плазмі рівня калію, кальцію та
вільних жирних кислот. Натомість соматостатином секреція інсуліну
пригнічується.
ХАРАКТЕРИСТИКА ГОРМОНАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ
Вплив на обмін вуглеводів:
 1) стимуляцією транспорту глюкози з екстрацелюлярного простору через плазматичні
мембрани всередину клітин — ефект спостерігається здебільшого в клітинах м’язів,
адипоцитах жирової тканини, лімфоцитах і є основною причиною швидкого (кілька
секунд) зниження рівня глюкоземії після ін’єкції інсуліну. Разом з тим, інсулін не
впливає на мембранний транспорт глюкози в гепатоцитах, клітинах головного мозку,
нирок; стимуляція поглинання глюкози цими тканинами при дії інсуліну спричиняється
активацією гормоном швидкості внутрішньоклітинної утилізації глюкози
2) сприянням утилізації глюкози в м’язах, печінці, жировій тканині тощо шляхами
гліколізу, ПФШ та синтезу глікогену:
1. стимуляція гліколізу в гепатоцитах відбувається за рахунок активації інсуліном
синтезу глюкокінази — ферменту, що перетворює глюкозу на глюкозо-6-фосфат, а
також фосфофруктокінази та піруваткінази;
2. стимуляція ПФШ обміну глюкози відбувається за рахунок активації глюкозо-6-
фосфат-дегідрогеназної р-ції (цей ефект інсуліну особливо важливий для жирової
тканини та печінки, бо створює метаболічні умови, сприятливі для ліпогенезу);
3. інсулінзалежна стимуляція глікогенезу зумовлюється такими ферментативними
механізмами:

 збільшенням глюкокіназної активності, що призводить до додаткового

утворення глюкозо-6-фосфату, який може перетворюватися на глюкозо-1-фосфат
— безпосередній субстрат глікогенезу;
 активацією глікогенсинтази: інсулін сприяє переходу ферменту в
дефосфорильовану — активну форму (ефект зумовлений зниженням рівня цАМФ
внаслідок активації фосфодіестерази циклонуклеотидів і, відповідно, зменшенням
активності протеїнкінази, що фосфорилює глікогенсинтазу);
 зменшенням активності глікогенфосфорилази (що також зумовлено падінням
концентрації цАМФ і активності відповідної протеїнкінази); сукупність цих
метаболічних ефектів інсуліну спрямована на запасання глікогену в тканинах
(анаболічна дія гормону);
3) гальмуванням процесів глюконеогенезу в печінці; інсулін призводить до інгібування
синтезу глюконеогенних ферментів ФЕП-кінази, Фр-1,6-дифосфатази, Г-6-Ф-ази —
цей процес є більш повільним і вимагає для свого прояву декілька годин.
Вплив на обмін ліпідів:
Характеризується стимуляцією анаболічних шляхів ліпідного обміну і збільшеним
депонуванням нейтральних жирів в клітинах, що проявляється здебільшого в жировій
тканині та в печінці. Ліпогенні ефекти інсуліну зумовлені такими біохімічними
механізмами:
1) активацією синтезу вищих жирних кислот за рахунок збільшення притоку
відповідних субстратів: ацетил-КоА та НАДФН, що утворюються при метаболізмі
глюкози;
 2) активацією синтезу триацилгліцеролів із жирних кислот та гліцерол-3-фосфату, який
також постачається у збільшеній к-сті при гліколітичному розщепленні глюкози
(утворюється з діоксіацетонфосфату в гліцерол-3-фосфатдегідрогеназній р-ції);
3) гальмуванням ліполізу в адипоцитах, що зумовлено зменшенням концентрації цАМФ,
необхідного для активації ТГ-ліпази та протидією ліполітичному впливу катехоламінів
та глюкагону. Згідно із зазначеним, цукровий діабет характеризується активацією ТГ-
ліпази жирової тканини із збільшеним надходженням НЕЖК у плазму крові,
стимуляцією їх перетворення в кетонові тіла (кетогенезом) та виникненням при
некомпенсованій течії захворювання кетоацидозу. Оскільки інсулін зменшує утворення в
печінці основних транспортерів триацилгліцеролів та холестерину — ЛПДНЩ та ЛПНЩ
— ”атерогенних ліпопротеїнів”, цукровий діабет II типу характеризується додатковим
розвитком атеросклерозу та ожиріння.
Вплив на обмін амінокислот та білків:
Дія інсуліну на амінокислотний та білковий обмін найбільш виражена в м’язах, печінці,
нирках, сполучній тканині, має анаболічний характер і характеризується:
1) стимуляцією транспорту нейтральних амінокислот через плазматичні мембрани
(ефект, найбільш виражений у м’язах);
2) активацією процесів рибосомальної трансляції, синтезу рРНК та деяких мРНК (у
м’язах, печінці, нирках, сполучній тканині)

ІНСУЛІНОВІ РЕЦЕПТОРИ
Інсулінові рецептори мають спільні принципи біохімічної організації та
функціонування з рецепторами пептидних факторів росту (ФРЕ, ФРФ, ТФР) і
називаються рецепторні тирозин-кінази. Цей клас поєднує в собі ф-ції як власне
рецептора, так і трансдуктора, а також ферменту, тобто ініціаторного компонента
ефекторної системи, яка реалізує біологічну р-цію клітини на дію гормону.
Будова і механізми функціонування:
1) Рецептори – інтегральні білки, що пронизують плазматичні мембрани; вони
складаються із зовнішнього (екстрацелюлярного) домену, який слугує для
взаємодії з лігандом (гормон/фактор росту), внустрішньомембранної частини та
цитозольного компонента, що виконує каталітичні ф-ції тирозин-кінази;
2) Гетеродимери, що складаються із субодиниць 2 типів, сполучених дисульфідними
містками з утворенням α2β2; обидві субодиниці глікозильовані.
α-субодиниця розташована ззовні клітини і містить інсулін-зв’язуючі ділянки;
β-субодиниця – трансмембранний білок, цитозольний домен якого має тирозин-
кіназну активність
3) зв’язування ліганда-біорегулятора з екстрацелюлярним доменом призводить до
активації протеїнкіназної активності цитозольного домену рецепторної тирозин-
кінази, який починає фосфорилювати власні тирозинові залишки, розташовані
близько С-кінця молекули (автофосфорилювання).
 У свою чергу автофосфорильовані сайти взаємодіють з певними ферментними
білками-мішенями і здійснюють їх фосфорилювання. Важливим ферментом, що
фосфорилюється, є фосфоліпаза С (стимулює фосфоінозитидний цикл, спричиняє
активацію протеїнкінази С та мобілізацію інтрацелюлярного Са 2+).

ОНКОБІЛКИ, ФАКТОРИ РОСТУ

Значний біомедичний інтерес становить та обставина, що тирозин-кіназну активність
мають деякі онкобілки — продукти експресії в клітинах ссавців онкогенів. Тирозин-
кіназами є онкобілки — продукти генів src, erbB, abI тощо, що спричиняють розвиток
різних видів злоякісних пухлин.
Більше того, певні онкобілки близькі за будовою (мають гомологічні амінокислотні
послідовності) з тирозин-кіназними рецепторами біорегуляторів: онкоген erbB
(спричиняє еритробластоз у птахів) кодує онкобілок, який має властивості рецептора
ЕФР, онкоген sis (спричиняє саркому у мавп) структурно подібний до ТФР тощо. За
цими даними можна припустити, що онкогени геному людини (і відповідні онкобілки)
також можуть утворюватися в результаті мутацій генів, які відповідають за експресію
білкових (тирозин-кіназних) рецепторів для біорегуляторів (в тому числі інсуліну), що
контролюють ріст і проліферацію нормальних клітин.

ГЛЮКАГОН
Глюкагон — 1-ланцюговий поліпептид, що складається з 29 амінокислотних залишків.
Основним місцем синтезу гормону є α-клітини острівкової частини підшлункової
залози, проте значна кількість глюкагону може утворюватися і в інших клітинних
елементах дифузної ендокринної системи ШКТ.
Глюкагон синтезується у вигляді неактивного попередника препроглюкагону, який
після відщеплення N-кінцевої сигнальної послідовності амінокислот перетворюється на
проглюкагон, а після дії протеаз – на глюкагон.
Секрецію глюкагону стимулюють амінокислоти, гастрин, катехоламіни,
сповільнюють – глюкоза, інсулін, жирні кислоти та Са2+ .
Біологічні ф-ції глюкагону полягають у регуляції вуглеводного та ліпідного обміну; за
спрямованістю своєї метаболічної дії глюкагон є контрінсулярним гормоном (його
ефекти на обмін вуглеводів та жирів здебільшого протилежні ефектам інсуліну). Дія
глюкагону, як і інших поліпептидних гормонів, здійснюється завдяки посередникам,
основним з яких є цАМФ. Гормон зв'язується зі своїми рецепторами на плазматичній
мембрані клітин-мішеней і активує аденілатциклазу.
Основною мішенню гормональної дії глюкагону є гепатоцити печінки. однак до
гормону чутлива також жирова тканина і, меншою мірою, м'язова.
(1) Вплив глюкагону на обмін вуглеводів характеризується:
 а) стимуляцією глікогенолізу (без впливу на відповідний процес у м’язах) за рахунок
активації глікоген-фосфорилази; молекулярний механізм дії гормону полягає в активації
мембранної аденілатциклази з подальшим включенням цАМФ-залежного
фосфоролітичного каскаду;
б) гальмуванням глікогенезу шляхом інгібування активності глікогенсинтази за
рахунок її цАМФ-залежного фосфорилювання;
в) Підвищений вміст цАМФ гальмує гліколіз і індукує глюконеогенез, активуючи
синтез ферменту ФЕП-кінази, глюкозо-6-фосфатази та фруктозо-1,6-дифосфатази
Глюкагон виступає як найбільш потужний активатор глюконеогенезу в печінці. Таким
чином, основний ефект глюкагону – гіперглікемія – забезпечується 2 механізмами:
швидким – глікогенолізом і повільним – глюконеогенезом.
(2) Вплив глюкагону на обмін ліпідів характеризується ліполітичною дією глюкагону.
За рахунок збільшення концентрації цАМФ в адипоцитах глюкагон активує ТГ-ліпазу
жирової тканини, що супроводжується виходом НеЕстерифікованих Жирних Кислот
(НЕЖК) в плазму крові. Вільні жирні кислоти виступають як енергетичні субстрати в
ході β-окислення та частково перетворюються на кетонові тіла. За умов інсулінової
недостатності глюкагон-залежне утворення ацетоацетату робить суттєвий внесок в
розвиток кетонемії, що спостерігається при цукровому діабеті.
Регуляція гормоном обміну білків здійснюється шляхом гальмування їх синтезу в
печінці та посиленням катаболізму. Утворені при цьому амінокислоти використовуються
в глюконеогенезі та в синтезі сечовини.

КАТЕХОЛАМІНИ
Катехоламіни – похідні L-тирозину
ХІМІЧНА БУДОВА, СИНТЕЗ
Шлях метаболізму фенілаланіну до катехоламінів починається з:
1) Гідроксилування фенілаланіну до тирозину. Фермент -
фенілаланінгідроксилаза
2) Окиснення тирозину до 3,4-діоксифенілаланіну (ДОФА) за
участю тирозингідроксилази
3) Декарбоксилування ДОФА з утворенням дофаміну. Фермент -
ДОФА-декарбоксилаза
4) Перетворення адреналіну в норадреналін під дією ферменту
дофамін-β-гідроксилази (активується йонами Сu)
5) Перетворення норадреналіну в адреналін. Фермент -
метилтрансфераза
 Метіонін постачає метильну групу
 Адреналін (епінефрин) та норадреналін (норепінефрин) синтезуються в
хромафінних клітинах мозкового шару наднирників, гангліях симпатичної нервової
системи та адренергічних структурах ЦНС.
Основним місцем синтезу та локалізації в організмі адреналіну є мозковий шар
наднирникових залоз, тоді як норадреналін міститься переважно в нейронах, його
концентрація в головному мозку людини перевищує відповідний рівень адреналіну в
десятки разів.

БІОЛОГІЧНА ДІЯ
Обидва катехоламіни мають властивості як гормонів, так і нейромедіаторів, проте в
адреналіну переважає “гормональна” дія, а в норадреналіну — “медіаторна”. (через це
різне місце синтезу).
Катехоламіни інактивуються шляхом зворотного захоплення нервовими
закінченнями, або внаслідок метаболічних перетворень, що відбуваються в
постсинаптичних клітинах, а також в печінці. Продукти метаболізму катехоламінів
виділяються з сечею як у вільному стані, так і у вигляді парних сполук.
Попередниками в біосинтезі катехоламінів є циклічні амінокилоти фенілаланін та
тирозин; ферментативні р-ції синтезу включають процеси гідроксилювання в ядрі та
бічному ланцюзі, декарбоксилювання з утворенням аміну та метилювання норадреналіну
до адреналіну.
Адреналін
Ефекти адреналіну пов’язані з його взаємодією з різними класами адренорецепторів (α,
β), що локалізовані як в ЦНС, так і в численних ефекторних системах організму.
Фізіологічні прояви дії адреналіну характеризуються тонізуючим впливом на міокард
(збільшення сили та частоти серцевих скорочень), загальне судинне русло (гіпертензивна
дія), гладенькі м’язи судин різних внутрішніх органів, зокрема ШКТ, нирок, бронхів,
матки, ока тощо.
Біохімічні ефекти адреналіну проявляються, в основному, в катаболічній дії гормону
на вуглеводний та ліпідний обмін, опосередкований мембранними рецепторами,
сполученими з аденілатциклазними ферментними каскадами.
1. Вплив адреналіну на обмін вуглеводів проявляється активацією
глікогенфосфорилази, тобто глікогенолітичною дією (переважно в м’язах і частково в
печінці та інших органах), що призводить до активації глікогенолізу в м’язах і
забезпеченні енергією м’язового скорочення; гіперглюкоземія, шо розвивається в умовах
збільшеного виділення адреналіну (разом із стимуляцією секреції глюкагону), має
значення для забезпечення метаболічною енергією інших тканин (особливо мозку).
2. Вплив адреналіну на обмін ліпідів характеризується ліполітичним ефектом,
спричиненим стимулювальною дією гормону на активність ТГ-ліпази адипоцитів
жирової тканини. Вихід у кров’яне русло вільних жирних кислот (мобілізація НЕЖК, в
якій бере участь також глюкагон) є також біохімічним механізмом забезпечення інших
тканин (зокрема, міокарда) додатковими енергетичними субстратами.
Дофамін
Біогенний амін, що є інтермедіатом у синтезі катехоламінів адреналіну та
норадреналіну. Синтез цього аміну та чутливі до нього рецепторні структури
локалізуються переважно в гіпоталамусі, мезокортикальній, лімбічній, екстрапірамідній
системах головного мозку. Окрім нейромедіаторних властивостей у ЦНС, дофамін має
близькі до інших катехоламінів симпатоміметичні властивості.
Разом з тим, дофамін здійснює специфічний саме для нього вплив на ф-цію серцево-
судинної системи, спричиняє дилатацію судин нирок, збільшує діурез та натрійурез,
стимулює екзокринну функцію підшлункової залози.

РЕЦЕПТОРИ
Катехоламіни діють через 2 класи глікопротеїнових рецепторів: α- і β-адренергічні.
 Адреналін зв'язується як з α-, так і з β-рецепторами, тоді як норадреналін у
фізіологічних концентраціях зв'язується здебільшого з α-адренорецепторами.
 Взаємодія гормонів з β1- та β2-рецепторами призводить до активації
аденілатциклази та підвищення рівня цАМФ, тоді як зв'язування з α2-
рецепторами інгібує її і знижує вміст цАМФ у клітині.
 При взаємодії гормонів з α1-рецепторами відбувається активування фосфоліпази
С, збільшення внутрішньоклітинної концентрації Са2+ або продуктів метаболізму
фосфатидилінозитолу (або те й інше). Збільшення внутрішньоклітинної
концентрації цАМФ, що утворюється в клітинах-мішенях при взаємодії адреналіну
з β1- та β2-рецепторами, зумовлює різні його ефекти: у м'язах і, меншою мірою, у
печінці гормон через цАМФ-залежний механізм стимулює розпад глікогену,
активуючи фосфорилазний каскад, що призводить до підвищення рівня глюкози в
крові та посиленого утворення в м'язах молочної кислоти.
*Норадреналін, на відміну від адреналіну, незначно впливає на вуглеводний обмін.
 У жировій тканині адреналін, шляхом взаємодії з β1-рецепторами, стимулює
ліполіз (через аденілатциклазну систему активується (фосфорилується) ліпаза). Це
призводить до зростання концентрації вільних жирних кислот і гліцерину в крові.
 Адипоцити крім β1-, мають також і α2-рецептори, які опосередковують
антиліполітичний ефект.

СТРЕС
Сумарний підсумок фізіологічних та біохімічних ефектів катехоламінів (адреналіну та
норадреналіну) має на меті підготовку організму до максимального використання
енергетичних ресурсів та їх реалізацію в умовах стресових реакцій — ситуаціях типу
“боротьба або втікання”, спрямованих на фізичне виживання особини.
 Вивільнення адреналіну з хромафінних клітин та норадреналіну із закінчень
симпатичних нейронів є біохімічним уособленням термінової активації
симпатикоадреналової системи у відповідь на вплив стресових факторів. Процеси
довгострокової адаптації організму до дії пошкоджувальних агентів реалізуються
глюкокортикоїдами кори наднирникових залоз.
 Розщеплення адреналіну та норадреналіну каталізується моноамінооксидазами
мітохондрій з утворенням гормонально неактивних альдегідів та ванілілмигдальної к-
ти

ПАРАТГОРМОН, КАЛЬЦИТРІОЛ, КАЛЬЦИТОНІН

ПАРАТГОРМОН
Паратгормон (паратиреоїдний гормон) — сполука, що синтезується в головних і
ацидофільних клітинах паращитовидних залоз. За хімічною природою є простим білком,
який має 1 поліпептидний ланцюг, що складається з 84 амінокислотних залишків.
 Паратгормон синтезується на рибосомах у формі препропаратгормону (115
амінокислотних залишків), який підлягає процесингу (відщеплення протеїназами N-
кінцевих 25 амінокислотних залишків) в ЕПР та апараті Гольджі з утворенням спочатку
пропаратгормону (90 амінокислотних залишків), а потім — паратгормону
Ефекти паратгормону
1. Паратгормон має гіперкальціємічний ефект, водночас зменшуючи концентрацію в
крові фосфатів, що є результатом його впливу на обмін цих сполук в таких ефекторних
системах.
2. Регулює секрецію ПТГ рівень іонів Са2+ - при зниженні в плазмі крові концентрації
кальцію секреція гормону зростає.
3. Паратгормон чинить вплив на кісткову тканину та нирки, де локалізуються
специфічні рецептори, в результаті взаємодії з якими індукується каскад р-цій із
подальшим активуванням аденілатциклази: зростання концентрації цАМФ стимулює
мобілізацію іонів Са2+ з внутрішньоклітинних депо, останні активують кінази, які
фосфорилують особливі білки, що індукують транскрипцію специфічних генів.
4. У кістковій тканині рецептори ПТГ знаходяться на остеоцитах і остеобластах.
Взаємодія гормону з цими рецепторами сприяє секреції остеобластами інсуліноподібного
фактора росту-1 та цитокінів, а вони, своєю чергою, стимулюють метаболічну активність
остеобластів: прискорюється утворення лужної фосфатази та колагенази, які
спричинюють розпад складових компонентів кісткового матриксу та вивільнення
внаслідок цього кальцію, фосфатів і продуктів розпаду колагену з кісток у позаклітинну
рідину.
5. У нирках ПТГ стимулює реабсорбцію Са2+ в дистальних канальцях, знижуючи в такий
спосіб екскрецію Са2+ в складі сечі, тоді як реабсорбція фосфатів під впливом цього
гормону зменшується. Інший важливий ефект паратгормону на нирки полягає в
стимуляції синтезу в цьому органі кальцитріолу.
6. У кишці паратгормон опосередковано посилює транспорт Са2+ і фосфатів через його
слизову оболонку і надходження їх у кров, чим теж індукує синтез кальцитріолу.
Таким чином, ПТГ відновлює нормальний рівень іонів Са2+ в позаклітинній рідині як
шляхом прямого впливу на кістки та нирки, так і діючи опосередковано через
стимулювання синтезу кальцитріолу. Знижуючи реабсорбцію фосфатів з нирок, ПТГ
сприяє зменшенню їх концентрації у позаклітинній рідині

КАЛЬЦИТРІОЛ
Кальцитріол (1,25-дигідроксихолекальциферол) – сполука гормонального типу дії, що
утворюється в організмі з біологічного попередника, яким в організмі людини та вищих
тварин є жиророзчинний вітамін D3 (холекальциферол).
Біологічна ф-ція кальцитріолу полягає в стимуляції всмоктування Са 2+ та фосфатів в
кишечнику.
 Кальцитріол є єдиною природною фізіологічно активною сполукою, ефект якої
полягає в транспортуванні Са2+ проти концентраційного градієнта, що існує на
мембрані ентероцитів;
 тим самим кальцитріол підтримує фізіологічні концентрації кальцію і фосфатів у
плазмі крові, що забезпечує умови для нормальної побудови кісткової тканини.
Молекулярні механізми дії аналогічні для інших стероїдних гормонів: у цитозолі
клітин кишечника гормон сполучається з білковим рецептором, який (у комплексі з
кальцитріолом) транслокується в ядро, де, взаємодіючи з ядерним хроматином, активує
експресію генів, що контролюють синтез Са-зв’язуючих білків.
Кальцитріолзалежні Са-зв’язуючі білки ентероцитів і є біохімічними ефекторами,
необхідними для транспорту кальцію в кишечнику через апікальні мембрани
ентероцитів. В умовах D-авітамінозу — клінічно проявляється, як рахіт, Са-зв’язуючі
білки в клітинах кишечника відсутні, що визначає комплекс біохімічних та
патофізіологічних змін, властивих цій патології.
ЕТАПИ СИНТЕЗУ
Кальцитріол синтезується із 7- дегідрохолестерину (продукту дегідрування
холестерину) в результаті складної послідовності біохімічних р-цій, що включають
міжорганний перенос кров’ю певних молекул-попередників; деяка кількість вітаміну D3
надходить в організм з продуктами харчування (тваринні жири, печінка риб, жовток
курячого яйця тощо).
Біосинтез фізіологічно активних похідних вітаміну D3 включає такі етапи:
1) утворення вітаміну D3 (кальціолу, холекальциферолу) в шкірі (мальпігієвому шарі
епідермісу) з 7-дегідрохолестерину в результаті неферментативного фотолізу, що
спричиняється променями ультрафіолетової ділянки сонячного світла;
 2) транспорт вітаміну D3 ендогенного або екзогенного походження (із шкіри або
кишечника) в печінку за допомогою D-зв’язуючого білка крові;
3) перетворення в гепатоцитах вітаміну D3 (кальціолу) на кальцидіол (25-ОН-D3); цей
процес (25-гідроксилювання) відбувається в мембранах ЕПР і каталізується специфічною
монооксигеназою (мікросомальною оксигеназою мішаної ф-ції), що є однією з ізоформ
цитохрому Р-450;
4) 25-ОН-D3, що утворився в печінці, має певні кальційзв’язуючі властивості, але для
його повної активації необхідне додаткове гідроксилювання, яке відбувається в нирках,
куди кальцидіол надходить із гепатоцитів, транспортуючись кров’ю у комплексі з D-
зв’язуючим білком;
5) перетворення в мітохондріях ниркових канальців кальцидіолу (25-ОН-D3) на
кальцитріол — 1,25(ОН)2D3. Процес каталізується 1-гідроксилазою (ферментний
комплексом, до складу якого входять білок фередоксин, нирковий флавопротеїн
фередоксин-редуктаза та одна з ізоформ цитохрому Р-450).
У результаті р-ції утворюється 1,25 (ОН)2D3 — найбільш біологічно активне похідне
вітаміну D3.
 Синтез вітаміну D3 в нирках здійснюється за участю паратгормону, який
необхідний для нормального перебігу ферментних р-цій окислювального
гідроксилювання. Він індукує 1-гідроксилазу, стимулюючи в такий спосіб синтез
1,25(ОН)2D3.
 Низька концентрація іонів кальцію та фосфатів у крові теж прискорює синтез
кальцитріолу, причому іони Са2+ діють опосередковано через паратгормон.
 При гіперкальціємії активність 1-гідроксилази знижується, але зростає активність
24-гідроксилази. У цьому випадку посилюється продукція метаболіта
24,25(ОН)2D3, який, можливо, володіє біологічною активністю, але його роль
достеменно не з’ясована.
 При недостатності кальцитріолу порушується утворення аморфного фосфату
кальцію та кристалів гідроксіапатитів в органічному матриксі кісткової тканини, що
призводить до розвитку рахіту та остеомаляції.

КАЛЬЦИТОНІН
Кальцитонін — гормон, який синтезується С-клітинами прищитоподібних залоз або К-
клітинами (парафолікулярними) щитоподібної залози у вигляді білка-попередника. Це
поліпептид, що складається з 32 амінокислотних залишків і синтезується у вигляді
препрокальцитоніну, який у результаті посттрансляційного процесингу послідовно
перетворюється на прокальцитонін і кальцитонін.
На відміну від паратгормону та кальцитріолу, кальцитонін є гормоном
гіпокальціємійної дії, що зменшує концентрацію в плазмі крові Са2+ та неорганічних
фосфатів.
 Механізм дії кальцитоніну полягає в пригніченні ф-ції остеокластів та зменшенні їх
утворення з клітин попередників; у результаті цього резорбція як органічної, так і
неорганічної складової кісткового матриксу гальмуються, що призводить до зменшення
надходження в кров Са2+ та фосфатів.
 Фізіологічним стимулятором секреції кальцитоніну є зростання концентрації
Са2+ в плазмі крові.
Цей гормон є антагоністом ПТГ, його секреція зростає лише при значному збільшенні
рівня Са2+ у крові. Крім цього, секрецію кальцитоніну стимулюють глюкагон (гормон
підшлункової залози) і гастрин (гормон травного тракту).
Основна ф-ція кальцитоніну полягає в запобіганні гіперкальціемії, яка потенційно
можлива при надходженні в організм кальцію. Він знижує концентрацію Са2+ і фосфатів
у крові.
Основні органи-мішені для кальцитоніну – кістки, де гормон знижує активність
остеобластів, гальмує резорбцію і, у такий спосіб, сповільнює вивільнення Са2+, фосфату
й органічних речовин з кісткового матриксу. Кальцитонін має незначний фосфатуричний
ефект, що, ймовірно, є вторинним процесом, пов'язаним із зміною концентрації Са2+ в
плазмі. Один з ефектів кальцитоніну полягає в гальмуванні секреції гастрину, тому
допускають, що цей гормон може відігравати певну роль у перетравленні та
всмоктуванні їжі.
Рівень кальцитоніну підвищується при вагітності та у жінок під час лактації, що
свідчить про фізіологічну роль гормону в захисті організму матері від надмірних втрат
Са2+. Прояви недостачі кальцитоніну не виявлені. Підвищене утворення гормону
спостерігають при тиреокарциномі. Не зважаючи на значне зростання рівня
кальцитоніну, гіпокальціемія виникає вкрай рідко

РОЛЬ КІСТКОВОЇ ТКАНИНИ, ТОНКОЇ КИШКИ І НИРОК В ГОМЕОСТАЗІ КАЛЬЦІЮ

Як загальна к-сть кальцію в організмі, так і концентрація його іонізованої форми в
екстрацелюлярних просторах та всередині клітин, тобто гомеостаз кальцію, визначається
функціонуванням таких анатомо-фізіологічних систем:
1. Кісток скелета — резервуара кальцію. Клітинні елементи кісткової тканини
здійснюють не тільки утворення кісток, але й виконують найважливішу ф-цію контролю
кальцієвого гомеостазу в організмі:
а) завдяки діяльності клітин, що утворюють кісткову тканину (остеобластів)
відбувається як біосинтез компонентів остеоїду— органічного матриксу кісткової
тканини (містить колаген I типу — близько 90 % всіх білків кісткового матриксу,
глікопротеїни та протеоглікани), так і відкладення впродовж колагенових фібрил
кристалів гідроксіапатиту кальцію, тобто мінералізація остеоїду;
б) завдяки функціонуванню остеокластів (похідних моноцитів) — клітин, що
здійснюють резорбцію кісткової тканини, відбувається звільнення кальцію, що зв’язаний
з органічним матриксом кісток, та вихід Са 2+ в кров.
2. Тонкої кишки, у верхніх відділах якоїздійснюється всмоктування (абсорбція та
реабсорбція) кальцію і фосфатів, які споживаються у складі продуктів харчування або
надходять у порожнину кишечника внаслідок звільнення цих іонів у процесі
метаболізму.
3. Нирок, уздовж канальців яких відбувається реабсорбція іонів кальцію та фосфатів.

РОЗПОДІЛ КАЛЬЦІЮ В ОРГАНІЗМІ

Загальна к-сть кальцію в тілі дорослої людини 1 кг, близько 99 % якого локалізовано в
кістках, де кальцій разом із фосфатами утворює кристали гідроксіапатиту, що складають
основу неорганічної структури скелета; 1% в плазмі крові. Іони кальцію відіграють
важливу роль у скороченні м’язів, посилюють проникність мембран клітин для іонів
калію, впливають на натрієву провідність клітин, на роботу іонних помп, сприяють
секреції гормонів, беруть участь у каскадному механізмі згортання крові
 Зовнішньоклітинна концентрація іонів кальцію (Са2+) складає 10-3 М,
внутрішньоклітинна - 10-6-10-8 М.
Всередині клітин Са2+ локалізований переважно в мітохондріях та структурах ЕПР;
біологічно активні сполуки (гормони, медіатори, лікарські засоби тощо) спричиняють
зростання концентрації іону в цитозолі за рахунок його входу ззовні через канали
плазматичних мембран та (або) вихід Са 2+ із внутрішньоклітинних депо (мобілізація
внутрішньоклітинного кальцію).
 Концентрація кальцію в плазмі крові складає в нормі 2,25-2,85 ммоль/л.
Кальцій у плазмі крові знаходиться у вигляді 3 молекулярних форм:
o в іонізованому вигляді (незв’язаний) (1,05-1,20 ммоль/л) — найбільш
біологічноактивний кальцій; 50%
 o у вигляді кальцію, зв’язаного з білками, переважно з сироватковим альбуміном
(приблизно половина всього кальцію плазми); 45%
o у вигляді слабко дисоціюючих солей з аніонами органічних та неорганічних
кислот, зокрема цитратами, фосфатами; 5-6%

ХВОРОБИ
РАХІТ – це захворювання дитячого віку, пов’язане з недостатньою мінералізацією
кісткової тканини внаслідок дефіциту Са2+.
Його прояви: клінічними ознаками є деформація кісток черепа та грудної клітки,
трубчастих кісток і суглобів рук і ніг, затримка моторного розвитку
Причини виникнення: недостатність вітаміну D3 у харчовому раціоні, порушення
всмоктування вітаміну D3 у тонкій кишці, зниження синтезу попередників кальцитріолу
в клітинах-мішенях. Ці чинники сприяють зниженню всмоктування Са2+ в кишці з
подальшим зменшенням його концентрації в плазмі, стимуляцію секреції паратгормону
та, як наслідок, мобілізацію іонів Са2+з кісток.

ОСТЕОПОРОЗ – це системне захворювання скелета, яке характеризується зменшенням

маси кістки в одиниці об'єму та порушенням мікроархітектури кісткової тканини, що
призводить до підвищення крихкості кісток та високого ризику їх переломів.
Прояви: Спочатку у людини змінюється статура, потім хода тощо. Якщо це обумовлено
похилим віком - це одне. Але, на жаль, маса кісток, щільність кісткової тканини зараз
починає зменшуватися ще в достатньо молодому віці. І це дуже небезпечно. Бо при
остеопорозі кістки не тільки швидше ламаються, а й гірше зростаються, а значить,
людина довше лікується, переходить на інвалідність, страждає від болю.

ГІПЕРПАРАТИРЕОЇДИЗМ – це стан, який виникає при надмірній секреції ПТГ,

внаслідок розвитку однієї з 2 патологій.
o Первинний гіперпаратиреоїдизм виникає внаслідок власне автономної гіперсекреції
ПТГ клітинами паращитопдібної залози
o Вторинний гіперпаратиреоїдизм розвивається внаслідок фізіологічної відповіді
організму на гіпокальціємію.
Прояви: слабкість, втрата апетиту, біль у підвилочковій ділянці, диспептичні явища.
Об'єктивно відмічають тахікардію. Особливо звертає увагу біль у кістках, який може
поступово зростати, супроводжуватись спонтанними переломами. Крім того, при
ультразвуковому дослідженні нирок може бути виявлено каміння.
 Слід зазначити, що аналогічні порушення кальцієвого обміну з відповідними
клінічними проявами можуть бути при передозуванні вітаміном D, метастазах пухлин
 у кістки, деяких ураженнях нирок, що необхідно враховувати при встановленні
діагнозу.

ГІПОПАРАТИРЕОЇДИЗМ - патологічний стан, що розвивається при недостатності

паратгормона, внаслідок зниження ф-ції паращитоподібних залоз. Відбувається
зниження рівня кальцію в крові, що призводить до виникнення судомних скорочень
поперечно-смугастої мускулатури або тетанії (спазму м'язів).
Прояви: Захворювання характеризується симптомокомплексом, що включає судомні
скорочення скелетних і гладких м'язів внаслідок недостатності паратгормону з розвитком
гіпокальціємії і підвищенням нервової і м'язової збудливості.
Розрізняють тетанію, напади, еквівалентні тетанії, і латентну тетанію.
Напад тетанії виникає спонтанно або провокується механічним, акустичним або
гіпервентиляційним роздратуванням. Починається раптово або з провісників (загальна
слабкість, м'язові болі, парестезії в області обличчя, кінцівок). Згодом приєднуються
фібриллярні посмикування окремих м'язів, які переходять у тонічні або клонічні судоми.
Судоми м'язів верхніх кінцівок проявляються переваженням дії м'язів, які здійснюють
згинання, і кінцівка приймає позицію "рука акушера". Судоми м'язів нижніх кінцівок
супроводжуються переваженням дії м'язів, які здійснюють розгинання кінцівок і
підошовне згинання - "кінська стопа". Судоми м'язів лицьової мускулатури
супроводжуються тризмом, судомами століття, сардонічною усмішкою або "риб'ячим
ротом". М'язові судоми дуже хворобливі. Порушуються ф-ції вегетативної нервової
системи. Під час нападу тетанії спостерігається підвищене потовиділення, бронхоспазм,
ниркова і печінкова коліка внаслідок спазму гладкої мускулатури ниркових балій,
сечоводів і сфінктера Одді. Іноді спостерігається ларингоспазм. При залученні в судомні
процеси м’язів судин, спостерігаються напади мігрені або синдрому Рейно. Трапляються
напади, що протікають під маскою епілепсії