Анатомія п\з Тема «Анатомія органів ендокринної системи:

щитоподібна, прищитоподібні, надниркові залози. Ендокринна частина

підшлункової залози, гіпофіз, епіфіз. Анатомія органів та утворень
імунної системи»

1) Анатомія органів ендокринної системи:

ЗАГАЛЬНА АНАТОМІЯ ОРГАНІВ ЕНДОКРИННОЇ СИСТЕМИ

Залози внутрішньої секреції, або ендокринні залози, це спеціалізовані органи, які

виробляють і виділяють у внутрішнє середовище організму біологічно активні речовини,
які є специфічними регуляторами функції різних органів і систем, що впливають на
розвиток і ріст організму. Ці речовини одержали назву гормонів.

Залозами з чисто ендокринною функцією є гіпофіз, шишкоподібне тіло (епіфіз),

щитоподібна і прищитоподібні залози, надниркові залози і параганглії. Крім того, в
організмі є органи, які мають внутрішню секрецію поряд з іншими, не ендокринними
функціями. До них відносяться слинні залози, підшлункова залоза, статеві залози, тимус,
плацента.

Головною анатомічною ознакою ендокринних залоз є відсутність у них вивідних проток.

Це головна їх відмінність від залоз зовнішньої секреції.

Друга особливість залоз внутрішньої секреції полягає в тому, що вони мають

надзвичайно густу сітку кровоносних судин. Це пов’язано як з їх високою функціональною
активністю, так і з тим, що гормони, які вони виробляють, виводяться переважно  у
кровоносне русло.

Класифікація ендокринних залоз за походженням:

1. Залози ентодермального походження:

а)    похідні епітелію глотки і зябрових карманів зародка (брахіогенна група): щитоподібна
залоза, прищитоподібні залози і загруднинна залоза;

б)    похідні епітелію кишкової трубки: острівці підшлункової залози.

2. Залози мезодермального походження: кіркова речовина надниркових залоз –

інтерреналова система і статеві залози.
3. Залози ектодермального походження:

а)    похідні проміжного мозку (неврогенна група): задня частка гіпофіза (нейрогіпофіз),
эпіфіз;

б)    похідні епітелію кишені Ратке: передня частка гіпофіза (аденогіпофіз);

в)    похідні симпатичного відділу вегетативної нервової системи: мозкова речовина

надниркових залоз і параганглії (хромаффінні тіла).

 
Гіпоталамус

Гіпоталамус є вищим нервовим центром регуляції ендокринних функцій. Він контролює і

інтегрує всі вісцеральні функції організму і об’єднує ендокринні механізми регуляції з
нервовими, перебуваючи мозковим центром симпатичного і парасимпатичного відділів
вегетативної нервової системи.

Субстратом об’єднання нервової і ендокринної систем є нейросекреторні клітини, які

розташовуються в нейросекреторних  ядрах гіпоталамуса.

Секреторні нейрони розташовані в ядрах сірої речовини гіпоталамуса. Нервові ядра

(більше 30 пар) групуються в його передньому, середньому (медіобазальному і
туберальному) і задньому відділах.

В передньому гіпоталамусі розташовуються парні супраоптичні і паравентрикулярні ядра.

В обох ядрах нейросекреторні клітини продукують білкові нейрогормони – вазопресин
або антидіуретичний гормон (АДГ) і окситоцин.

У людини вироблення антидіуретичного гормону відбувається переважно в

супраоптичноум ядрі, тоді як продукція окситоцина переважає в центральній частині
паравентрикулярних ядер.

В ядрах середнього (медіобазального і туберального) гіпоталамуса їх нейросекреторні

клітини виробляють аденогіпофізотропні нейрогормони, за допомогою яких гіпоталамус
контролює гормоноутворюючу діяльність аденогіпофіза.

Аденогіпофізотропні нейрогормони за своєю природою є низькомолекулярними

олігопептидами і розділяються на ліберини, які стимулюють виділення і, вірогідно,
продукцію гормонів передньої і середньої частки гіпофіза, і статини, які пригнічують
функції аденогіпофіза. Найважливіші ядра цієї частини гіпоталамуса локалізуються в
сірому бугрі – дугоподібне або інфундибулярне, дугоподібно охоплює гіпофізарну ніжку,
вентроприсереднє і дорсоприсереднє.

Основним місцем вироблення гіпоталамічних ліберинів і статинів є дугоподібні і

вентроприсередні ядра, а також клітини дрібноклітинної частини паравентрикулярного
ядра і аналогічні клітини в сірій перивентрикулірній речовині, в преоптичній зоні
гіпоталамуса і в  супрахіазматичному ядрі.

Вплив гіпоталамуса на периферійні ендокринні залози відбувається переважно

гуморально. Гіпоталамічні ліберини активують клітини передньої частки гіпофіза до
секреції відповідних  тропних гормонів, які діють на залози-мішені. Такий спосіб передачі
називається  трансаденогіпофізарним. Крім того, гіпоталамус надсилає свої еферентні
імпульси до ефекторів, які регулюються, прямо по симпатичним чи парасимпатичним
нервам останніх, без опосередкування гіпофізом, тобто парагіпофізарно.

В якості приклада можна розглянути регуляцію секреції інсуліну в ендокринних клітинах

підшлункової залози.

З частини нейронів паравентрикулярного ядра гіпоталамуса аксони слідують низхідним

шляхом і утворюють синапси на нейронах дорсального ядра блукаючого нерва в
довгастому мозку. Далі по блукаючому нерву імпульси з гіпоталамуса досягають
острівцевих клітин підшлункової залози і стимулюють секрецію інсулину. Такий шлях
регуляції названий «паравентрикулярним».
Паралельно гіпоталамічні впливи можуть відбуватися нейрогуморальним шляхом,
опосередкованим  через передню частку гіпофіза: нейрони паравентрикулярних ядер
секретують кортиколіберин, стимулюючий секрецію АКТГ в гіпофізі, який посилює
секрецію глюкокортикоїдів в пучковій зоні кори надниркових залоз.

Глюкокортикоїди гальмують секрецію інсуліну β-клітинами підшлункової залози. Отже,

секреція інсуліну знаходиться під подвійним контролем – нервово-провідниковим зі
знаком «+» і нейрогуморальним зі знаком «-». В цій регуляції приймає участь і імунна
система.

Макрофаги виділяють пептид ІЛ-1, який проникає через гематоенцефалічний бар’єр і

стимулює в гіпоталамусі секрецію кортиколіберина, який приводить до виділення 
глюкокортикоїдів нейрогуморальним шляхом, що описаний вище. Останні гальмують
секрецію ІЛ макрофагами. Таким чином, замикається механізм зворотного зв’язку, за
допомогою якого регулюється секреція кортиколіберина.

Парагіпофізарна регуляція ендокринних ефекторів може проявляться здатністю

ендокринних утворень безпосередньо реагувати (за принципом негативного зворотного
зв’язку) на власні гормони, чи імунологічні агенти, які поступили в циркуляцію, чи на
величину ефекту, який вони викликали в організмі.

Нейросекреторна діяльність гіпоталамуса в свою чергу зазнає впливу вищих відділів

головного мозку, особливо лімбічної системи, мигдалеподібних ядер, гіппокампа і епіфіза.
У здійсненні цих впливів суттєве значення належить нейроамінам – катехоламінам
(дофамін і норадреналін), серотоніну и ацетилхоліну, місткість яких в гіпоталамусі вища,
ніж в інших відділах головного мозку. Крім того, на нейросекреторні функції гіпоталамуса
сильно впливають деякі гормони, особливо ендорфіни і енкефаліни, які виробляють
спеціальні нейроцити головного мозку.

Гіпофіз

Гіпофіз – це овальне чи валикоподібне тіло, яке розташоване в гіпофізарній ямці

турецького сідла і яке з’єднується з гіпоталамусом за допомогою лійки.

Відомо біля 20 біологічно активних речовин, що виробляються гіпофізом. Але не тільки

великою кількістю гормонів і різноманітністю їх дії визначається  ключова роль цього
органа в ендокринній системі; гіпофіз є тією проміжною ланкою, через яку реалізуються
сигнали з центральної нервової системи до інших залоз внутрішньої секреції.

Морфологічно гіпофіз складається з трьох частин: передньої частки, проміжної частини і

задньої частки. Відносно розвитку розрізняють аденогіпофіз і нейрогіпофіз.

Аденогіпофіз складається з 3 частин:

1) дистальної частини, яка представлена основною масою передньої частки (70-80% всієї
маси залози),

2) горбистої частини, яка складає верхню ділянку передньої частки, що розповсюджується

на передню і бокові поверхні лійки,

3) проміжної частини, яка розташована на межі з задньою часткою.

Гіпофіз закладається раніше інших ендокринних залоз.

 Аденогіпофіз утворюється з ектодермальної вистелки покрівлі первинного рота, в якій на
4-му тижні внутрішньоутробного розвитку (у зародка 3 мм довжини) з’являється
заглиблення – гіпофізарний мішечок, який називається також кишенею Ратке.

Гіпофізарний мішечок росте за напрямком до переднього мозку, з дна якого назустріч

йому виростає зачаток нейрогіпофіза. Обидві частини гіпофіза об’єднуються і відбувається
їх внутрішнє диференціювання.

Передня стінка гіпофізарного мішечка потовщується, утворюючи передню частку

гіпофіза. Задня стінка мішечка складає проміжну частину гіпофіза. Порожнина мішечка
облітерується, але залишки її часто зберігаються на межі передньої частки і проміжної
частини гіпофіза.

Гіпофіз оточений сполучнотканинною капсулою, яка відокремлюється від окістя

турецького сідла судинним шаром. Розміри гіпофіза варіюють, в середньому його
сагітальний діаметр дорівнює 10 мм, поперечний – 12-15 мм, висота – 5-6 мм.

Маса гіпофіза дорівнює у новонароджених в середньому 0.116 г. У дорослих чоловіків

вона складає в середньому 0.6 г, у жінок – 0.7 г. На передню частку припадає 78% маси
органу, на задню частку – 20%, на проміжну частину – 2%.

Аденогіпофіз за своєю архітектонікою є залозою, яка утворена тяжами епітеліальних

клітин (аденоцитів), що розділені сильно розвинутою сіткою синусоїдних капілярів. Ззовні
аденогіпофіз вкритий тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої в середину залози 
відходять багаточисленні септи.

Аденоцити не є однорідними, а відрізняються один від одного за формою, розмірами,

локалізацією в залозі і тинкторіальними властивостями. Розрізняють:

 соматотропоцити,
 лактотропоцити,
 тиреотропоцити,
 кортикотропоцити,
 гонадотропоцити фолікулстимулюючі,
 лютеінізуючі.

Крім того, при електронно-мікроскопічному дослідженні в аденогіпофізі визначається

особливий різновид клітин – зірчасті,  фолікулярні чи фолікулярно-зірчасті клітини.

1. Соматотропоцити – являються переважаючим клітинним типом. Їх кількість варіює від

39 до 66% загального числа клітин аденогіпофіза. Соматотропоцити розташовані по
всьому аденогіпофізу поблизу кровоносних капілярів і уздовж сполучнотканинних
перегородок, однак найбільше їх скупчення спостерігається в бічних ділянках залози. Цей
вид клітин виробляє соматотропний гормон (СТГ, гормон роста).
2. Лактотропоцити (маммотропоцити) – число цих клітин невелике і складає приблизно
1-2% від загальної кількості аденоцитів. Клітини продукують лактотропний гормон
(пролактин, ЛТГ), основне значення якого заключається в активуванні біосинтезу молока
в молочній залозі. Кількість цих клітин значно збільшується в аденогіпофізі до кінця
вагітності і в період наступної лактації. Крім того, пролактин подовжує функціонування
жовтого тіла в яєчнику.
3. Тиреотропоцити – розташовані дифузно по всій залозі поблизу капілярів, однак в
центральній зоні аденогіпофіза вони зустрічаються частіше. Клітини виробляють
тиротропний гормон (тиротропін, ТТГ), який діє на щитоподібну залозу.
4. Кортикотропоцити – розташовуються в аденогіпофізі дифузно, однак іноді мають
тенденцію накопичуватись поблизу проміжної частини. Клітини продукують
адренокортикотропний гормон (АКТГ, кортикотропін), який стимулює ендокринну
функцію кори надниркових залоз.
5. Гонадотропоцити фолікулстимулючі – складають 2.2-3.5% від загальної кількості клітин
аденогіпофіза, розташовуються поблизу капілярів по периферії аденогіпофіза, а також у
вигляді двох тяжів уздовж проміжної частини гіпофіза. Виробляють фолікулстимулюючий
гормон (ФСГ, фолітропін), який впливає на статеві залози.
6. Гонадотропоцити лютеінізуючі – розташовані поблизу проміжної частини гіпофіза і в
центрі залози. Виробляють лютеінізуючий гормон (ЛГ, лютропін), який впливає на статеві
залози. Фолікулстимулюючий і лютеінізуючий гормони доповнюють один одного у своїй
фізіологічній дії на статеві залози.
7. Фолікулярно-зірчасті клітини – розташовані дифузно по всьому аденогіпофізі, різняться
невеликими розмірами і мають довгі цитоплазматичні відростки, які проникають між
гранульованими аденоцитами і досягають перикапілярного простору. Інші відростки
закінчуються вільно у міжклітинному просторі, однак більшість з них з’єднуються за
допомогою десмосом з подібними ж відростками інших зірчастих клітин.

В результаті такого зв’язку між фолікулярно-зірчастими клітинами в аденогіпофізі

утворюється своєрідна «сітка», в комірках якої розташовуються поодинокі  або
невеликими групами різні різновиди аденоцитів, а в її вузлах – фолікулярно-зірчасті
клітини. Нерідко група клітин утворює замкнений псевдофолікул, в порожнині якого
виявляється колоїдоподібна глікопротеїдна речовина.

Функціональне значення клітин повністю не  з’ясоване. Припускають, що вони мають

відношення до продукції АКТГ, який накопичується в колоїдоподібній речовині. Гадають
також, що фолікулярно-зірчасті клітини являють собою камбіальні елементи
аденогіпофіза (материнські, чи стовбурові клітини), які при певних умовах здатні
диференціюватися в інші різновиди аденоцитів. Крім того, ці клітини, утворюючи сіть,
виконують в аденогіпофізі опорну функцію.

Проміжна частина утворена декількома рядами залозистих клітин (від 5 до 15). Вона
відокремлена від нейрогіпофіза сполучнотканинним прошарком, який містить капіляри і
основну мембрану.

Аденоцити  проміжної частини виробляють білковий або слизовий секрет, який

накопичуючись між клітинами, призводить до формування псевдофолікулів.
Переважаючими в проміжній частині є меланотропоцити, які виробляють 
меланоцитостимулюючий гормон (МСГ, інтермедин). Вони складають до 70% всіх клітин.
Крім того, в проміжній частині міститься ліпотропін, гормон, який посилює метаболізм
ліпідів.

У склад задньої частки гіпофіза входять сполучна тканина і кровоносні судини, специфічні
гліальні клітини, пітуіцити, а також безм’якотні нервові волокна, які утворюють густе
сплетення. Аналогічну будову має лійка.

В задній частці гіпофіза акумулюються антидіуретичний гормон (вазопресин), який

регулює водно-сольовий обмін, і окситоцин, який стимулює скорочення гладких м’язів
матки, які виробляються нейросекреторними клітинами переднього гіпоталамуса.
Для розуміння функції гіпофіза необхідно знати його судинних і нервових зв’язків. У
адено- и нейрогіпофіза ці зв’язки різні. Приток крові до передньої частки гіпофіза
відбувається по верхній гіпофізарній артерії, яка відходить від мозкової частини
внутрішньої сонної артерії, а також гілками артеріального кола великого мозку.

Задня частка кровопостачається нижньою гіпофізарною артерією, яка є гілкою печеристої

частини внутрішньої сонної артерії. Обидві гіпофізарні артерії утворюють анастомози.
Венозний відтік з гіпофіза відбувається через судинний шар його капсули в печеристу
пазуху.

Особливістю кровоносного русла аденогіпофіза є наявність воротарної (портальної)

системи. Верхні гіпофізарні артерії вступають в проміжну частину гіпоталамуа, де
розгалужуються в сітку капілярів (первинне капілярне сплетення портальної системи). Ці
капіляри утворюють клубочки і петлі, з якими контактують термінали аксонів
нейросекреторних клітин аденогіпофізотропної зони гіпоталамуса.

Клітини проміжної частини гіпоталамуса продукують рилізинг-фактори, які регулюють

вироблення тропних гормонів аденогіпофіза.

Капіляри первинного сплетення збираються в портальні вени, які ідуть уздовж

гіпофізарної ніжки в передню частку гіпофіза, де розпадаються на синусоїдні капіляри
(вторинна капілярна сітка). По цим судинам із гіпоталамуса рилізинг-фактори поступають
в передню частку гіпофіза, діючи на клітини, які секретують відповідні гормони.

Синусоїди вторинної капілярної сіті збираються у виносні вени, по яким кров, що

збагатилась гормонами аденогіпофіза, поступає в спільну циркуляцію.

Нейрогіпофіз на відміну від аденогіпофіза зв’язаний з гипоталамусом не за допомогою

судин, а нервовими провідниками, які утворюють гіпоталамо-гіпофізарний шлях. У склад
даного шляху входять волокна з супраоптичного (надзорового) и паравентрикулярного
(пришлуночкового) ядер. Клітини обох ядер виробляють вазопресин і окситоцин, які по
гіпоталамо-гіпофізарному шляху доставляються в задню частку гіпофіза. В задній частці ці
гормони поступають в просвіт кровоносних капілярів і по судинному руслу досягають
своїх «органів-мішенів».

На основі тісного генетичного, анатомічного і функціонального зв’язку між гіпофізом і

гіпоталамусом їх розглядають як частини єдиної гіпоталамо-гіпофізарної системи. Ця
система має більш широкий діапазон дії, ніж гормони гіпофіза.

Шишкоподібна залоза (шишкоподібне  тіло)

Шишкоподібна залоза закладається на 5-6 тижні внутрішньоутробного розвитку у вигляді

вип’ячування проміжного мозку. Поступово стінка епіфізарного дивертикула
потовщується, а його порожнина облітерується.

Шишкоподібна залоза відноситься до епіталамуса, межує з верхніми горбками покрівлі

середнього мозку і з’єднується з таламусом за допомогою повідків.

Розміри шишкоподібного тіла варіюють індивідуально, його довжина частіше всього

дорівнює 8-10 мм, ширина – 6 мм, товщина – 4 мм. Маса шишкоподібного тіла у
новонароджених дорівнює 0.007 г, у дорослого чоловіка – 0.18 г, у жінки – 0.15 г.
Ззовні шишкоподібна залоза оточена тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої
відходять перегородки в середину залози, які розгалужуються і утворюють строму та
розділяють її паренхіму на часточки.

В паренхімі шишкоподібної залози розрізняють секретоутворюючі пінеалоцити і

підтримуючі гліальні клітини. Пінеалоцити розташовуються  в центральній частині 
часточок.

Найбільший розвиток паренхіми відмічається в дитячому віці. Після 4-7 років відбувається
дегенерація пінеалоцитів і розростання сполучної тканини. У дорослих в шишкоподібній
залозі зустрічаються особливі утворення, які містять солі кальцію, так званий мозковий
пісок.

Функціональна діяльність шишкоподібної залози складна і різноманітна. Основною його

функцією є регуляція добових ритмів організму і пристосування до різних умов
освітлення.

Шишкоподібна залоза здійснює гальмівний вплив на інші ендокринні залози.

Шишкоподібна залоза гальмує розвиток статевої системи. При ураженнях цього органа
спостерігається передчасне статеве дозрівання, переважно у хлопчиків.

Пінеалоцити  виробляють серотонін, який в них же перетворюється в мелатонін. Цей

нейроамін послаблює або пригнічує секрецію гонадоліберина гіпоталамусом і
гонадотропінов передньої  частки гіпофіза.

В той же час пінеалоцити продукують ряд білкових гормонів і в їх числі антигонадотропін,

який послаблює секрецію лютропіна передньої частки гіпофіза. В шишкоподібній залозі
утворюється гормон, який підвищує рівень кальцію в крові, тобто приймає участь в
регуляції мінерального обміну.

Число регуляторних пептидів, які продукують пінеалоцити, наближується до 40. З них

найбільш важливі аргинін-вазотоцин, тироліберин, люліберин і навіть тиротропін. На
основі цього висувається гіпотеза, відповідно до якої шишкоподібне тіло є частиною
гіпоталамо-гіпофізарной системи.

Щитоподібна залоза

Щитоподібна залоза є найбільшою з усіх чисто ендокринних залоз. За своїм розвитком

щитоподібна залоза представляє собою похідне первинної глотки.

Зачаток залози з’являється у ембріона на 3-4-му тижні у вигляді вип’ячування 

вентральної стінки первинної глотки між I і II парою зябрових кишень і носить назву
щитоподібного дивертикула.

Спочатку залоза з’єднується з просвітом глотки за допомогою протоки, вічко якої

відповідає сліпому отвору на корені язика. У ембріона 5 тижнів щито-язикова протока вже
облітерується. Це вип’ячування росте уздовж глоткової кишки у вигляді епітеліального
тяжа.

На рівні III – IV пар зябрових кишень цей тяж роздвоюється, бічні частини розростаються,
утворюючи праву і ліву частки залози, а середня частина залишається вузькою у вигляді
перешийка. Внутрішньосекреторна функція щитоподібної залози починається в першій
половині внутрішньоутробного життя.

У новонародженого щитоподібна залоза анатомічно сформована, її маса складає в

середньому 1 г. Ріст залози після народження відбувається хвилеподібно. Найбільш
швидкий ріст залози відмічається в 12-15 років.

В пубертатний період залоза збільшується у деяких дівчат настільки, що наводить на

думку про захворювання, однак це явище тимчасове і залежить від перебудови функції
всієї ендокринної системи. В середньому маса залози у чоловіків дорівнює 17.5 г, у жінок –
14.9 г. Під час менструацій і при вагітності залоза дещо збільшується.

Топографічно щитоподібна залоза межує з нижньою частиною гортані і трахеєю,

перешийок знаходиться на рівні II – IV кілець трахеї. Ззаду частки залози межують з
судинно-нервовим пучком шиї, а також з глоткою і стравоходом. Спереду залозу
прикривають грудино-щитоподібний, грудино-під’язиковий і лопатково-під’язиковий
м’язи, а також край грудино-ключично-соскоподібного м’яза. Перешийок по середній лінії
вільний від м’язів і покритий лише передтрахейним листком власної фасції шиї.

Щитоподібна залоза знаходиться в фіброзній капсулі. Вона з’єднується за допомогою

зв’язок з гортанню і трахеєю і слідує за їхніми рухами. Залоза має часточкову будову,
кожна часточка складається з 20-40 фолікулів, розміром від 40 до 400 мкм.

Фолікули вистелені епітелієм і містять порожнину, в якій накопичується  продукт

діяльності клітин залози – коллоїд, який складається в основному  з тироглобуліну.
Фолікули розділяються прошарками рихлої сполучної тканини, в якій знаходяться
багаточисленні кровоносні і лімфатичні капіляри, що утворюють сітки.

Фолікули об’єднуються в мікрочасточки, які являють собою структурно-функціональні

одиниці щитоподібної залози. Мікрочасточка містить від 5 до 11 фолікулів, по її периферії
розташовуються фібробластична капсула і лімфатичні мікросудини.

Паренхіма щитоподібної залози включає в собі декілька типів клітин: фолікулярні

ендокриноцити (тироцити), парафолікулярні ендокриноцити (кальцитоніноцити, С-
клітини, К-клітини).

Тироцити складають більшу частину стінки фолікулів і екстрафолікулярного епітелію.

Вони продукують тироксин, який є регулятором обміну речовин. Тироцити мають
властивість захоплювати з притікаючої крові і акумулювати йод, необхідний для синтезу
тироксину.

Кальцитоніноцити розташовуються і в стінці фолікулів, і в міжфолікулярних прошарках.

Вони складають 2-5% загальної клітинної популяції. Парафолікулярні клітини утворюють
кальцитонін, який регулює кальцієвий обмін, і соматостатин.

Кровопостачання щитоподібної залози забезпечується верхніми і нижніми

щитоподібними артеріями. В 10% випадків до залози іде сама нижня щитоподібна артерія
з дуги аорти або плечоголовного стовбура. Артерії анастомозують як на поверхні залози,
так і в її глибині.

Вени щитоподібної залози утворюють на її поверхні добре розвинене сплетення, яке,

мабудь, грає роль резервуара крові, в якій містяться  продукти секреції залози. Звідси
беруть початок верхні, середні і нижні щитоподібні вени; верхні і средні вени впадають у
внутрішню яремну вену, а нижні – в плечоголовну вену.

Лімфатичих судин щитоподібної залози також дуже багато, так як виділення гормона
відбувається не тільки в кровоносне, але і в лімфатичне русло. Виносні судини  
направляються до передніх глибоких шийних, передтрахейних, притрахейних, передніх
середостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація щитоподібної залози здійснюється постгангліонарними волокнами шийних

симпатичних вузлів, які ідуть до залози у складі зовнішнього сонного і підключичного
сплетень і далі за ходом щитоподібних артерій. Парасимпатичні волокна підходять до
залози по гілкам блукаючого нерва.

Вроджена відсутність залози спостерігається рідко. В 10% відмічається відсутність

перешийка, при цьому залоза складається з двох ізольований долей. В 1/3 випадках є
пірамідальна частка, яка відходить від перешийка і може досягати верхнього краю
щитоподібного хряща або під’язикової кістки. Іноді спостерігається подвійна пірамідальна
частка.

Додаткові щитоподібні залози можуть розташовуватися на передній поверхні гортані і,

відповідно до ходу ембріональної протоки залози, над тілом під’язикової кістки, у товщі
щелепно-під’язикового м’яза, між підборідно-під’язиковими м’язами і на корені язика.
Рідко спостерігаються випадки вродженої дистонії щитоподібної залози, коли вона
зміщується до кореня язика, розташовується позаду трахеї чи в передньому середостінні.

Прищитоподібні залози

Верхня і нижня прищитоподібні залози представляють собою парні органи, розташовані

поряд зі щитоподібною залозою. В ембріогенезі нирки залози закладаються на 6-му тижні
в III і IV глоткових мішечках. В III парі глоткових мішечків верхня пара залоз, а в IV парі
мішечків – нижня пара залоз. Прищитоподібні залози починають функціонувати у плода
12 тижнів.

У новонароджених маса всіх прищитоподібних залоз складає всього 5-6 мг. У дорослих
загальна маса прищитоподібних залоз приймається рівною у чоловіків  0.12 г, у жінок-
0.14 г. Сформовані залози мають загалом сферичну або яйцеподібну форму, їх діаметр
варіює від 2 до 10 мм.

Прищитоподібні залози розташовуються на задній поверхні щитоподібної залози, в

рихлій клітковині між нею і стравоходом, в рідких випадках прищитоподібні залози
лежать під капсулою щитоподібної залози або занурюються в її паренхіму.

Прищитоподібні залози покриті тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої відходять

в глибину органу тонкі перегородки, по яким розповсюджуються судини і нервові 
волокна.

Прищитоподібні залози складаються з тяжів епітеліоїдних клітин – паратироцитів, між

якими розповсюджуються багаточисленні синусоїдні капіляри. Гормон прищитоподібних
залоз – паратгормон – діє на кісткову тканину і нирки; разом з вітаміном D і
кальцитоніном забезпечує сталість рівня кальцію і фосфору в крові.
На секреторну активність прищитоподібних залоз не впливають гіпофізарні гормони.
Залози за принципом зворотного зв’язку швидко реагують на найменші коливання рівня
кальцію в крові.

Кровопостачання прищитоподібних залоз відбувається в основному за рахунок нижніх

щитоподібних артерій. Венозна кров відтікає в щитоподібні, трахеальні і стравохідні вени.
Іннервуються прищитоподібні залози гілочками від шийних симпатичних вузлів і
блукаючого нерва.

Варіації прищитоподібних залоз виявляються у зменшенні їх числа за рахунок злиття

верхньої і нижньої залоз на одному з боків або, частіше, в утворенні додаткових залоз.
Останні іноді виявляються  в тканині щитоподібної чи загруднинної залоз.

Надниркові залози

Надниркова залоза – це парний орган, розташований над ниркою. У склад надниркової

залози входять кора і мозкова речовина, які мають різне походження і будову.

Кора надниркової залози розвивається з мезодерми, її зачаток утворюється у ембріона 8

мм довжини на 5-му тижні розвитку в основі  дорсальної брижі біля краніального полюса
первинної нирки. Цей зачаток (інтерреналове тіло) швидко росте і переміщується
каудально. На 8-му тижні він зустрічається з кінцевою ниркою, яка піднімається з тазової
ділянки, і вміщується на її верхньому полюсі.

Мозкова речовина надниркової залози має ектодермальне походження і складається з

хромафінних клітин, які мігрують з первинних гангліїв черевного сплетення.  На 6-7-му
тижнях хромафінні клітини підходять до інтерреналового тіла, занурюються в нього і
починають розмножуватися. Цей процес продовжується до народження. У зародка
хромафінні клітини спочатку містять тільки норадреналін, а адреналін з’являеться на
більш пізніх стадіях ембріогенеза.

Надниркові залози новонародженого мають загальну масу 8-8.5 г. Після народження і в

перші 3 місяці маса надниркових залоз значно зменшується і на першому році життя не
перевищує 3 г. Зменшення надниркових залоз після народження обумовлено їх
перебудовою, яка виражається  в атрофії первинної ембріональної кори і заміні її
вторинною корою.

Будову характерну для дорослого, кора надниркової залози набуває до кінця 3-го року. У
дорослих маса обох надниркових залоз складає в середньому 14 г. У жінок вона дещо
більша, ніж у чоловіків; в старечому віці дещо знижується внаслідок редукції кори.

Надниркові залози розташовуються в заочеревинному просторі на рівні XI грудного

хребця. Вони оточені жировою капсулою нирки і нирковою фасцією, мають власну тонку
капсулу із сполучної тканини.

Права надниркова залоза спереду прикрита печінкою і не має  серозного покриву. Ліва
надниркова залоза спереду покрита очеревиною, він межує з кардіальною частиною
шлунка, селезінкою і хвостом підшлункової залози. Задня поверхня обох надниркових
залоз прилягає до поперекової  частини діафрагми. Ниркова поверхня межує з ниркою,
від якої її відділяє тонкий шар жирової тканини.
Кора надниркової залози складається з трьох зон: клубочкової, пучкової і сітчастої.

Клубочкова зона вузька, лежить одразу під капсулою, в ній клітини утворюють округлі
скупчення («клубочки»). В цій зоні виробляється альдостерон – мінералокортикоїдний
гормон, який контролює місткість натрію в організмі. Крім того, мінералокортикоїди
посилюють запальні процеси.

Пучкова зона сама широка, складається з клітинних тяжів, які орієнтовані

перпендикулярно до поверхні надниркової залози. В пучковій зоні виробляються 
глюкокортикоїдні гормони: кортикостерон, кортизон и гідрокортизон (кортизол). Вони
впливають на метаболізм вуглеводів, білків і ліпідів та посилюють процеси
фосфорилювання в організмі.

Глюкокортикоїди форсують глюконеогенез і відкладення  глікогену в печінці і міокарді, а

також мобілізацію тканинних білків. Великі дози глюкокортикоїдів викликають деструкцію
і розпад лімфоцитів і еозинофілів крові, приводячи до лімфоцитопенії і еозинофілопенії, а
також пригнічують запальні процеси в організмі.

Сама глибока сітчаста зона характеризується клітинними тяжами, які перетинаються і

утворюють сіті. В сітчастій зоні виробляється андрогенстероїдний гормон, близький за
хімічною природою і фізіологічним властивостям до тестостерону. Тут також утворюються
жіночі статеві гормони (естрогени і прогестерон), але в невеликих кількостях.

Мозкова речовина відділена від кори тонким прошарком сполучної тканини товщиною 2-
3 мкм і складається з тяжів хромафінних клітин (хромафіноцитів), які розташовані
сітьоподібно. Крім того, в мозковій речовині знаходяться мультиполярні нейрони
автономної нервової системи.

До гормонів мозкової речовини відносяться адреналін і норадреналін, які є медіаторами

нервового збудження в симпатичній системі. Ці гормони діють більшістю аналогічно
симпатичним нервам, тобто посилюють роботу серця, звужують судини, збуджують
центральну нервову систему, стимулюють обмінні процеси.

Надниркова залоза густо кровопостачається. Типовими є три артерії, які постачають

орган: верхня надниркова артерія (з нижньої діафрагмової артерії), середня надниркова
артерія (з аорти), нижня надниркова артерія (з ниркової артерії).

Надниркові артерії віддають короткі гілки, які живлять кору, і довгі гілки, які проривають
кору і розгалужуються в мозковій речовині. Характерним для мозкової речовини є
наявність широких синусоїдних капілярів.

З капілярів сітчастої зони кори і мозкової речовини формуються вени, які впадають в
центральну вену, яка проходить від бічної частини надниркової залози до її воріт.
Вийшовши з органу, центральна вена продовжується в надниркову вену. Остання впадає
зліва в ниркову, справа в нижню порожнисту вену.

Крім центральної вени в наднирковій залозі є поверхневі вени, які анастомозують з

венами мозкової речовини. Відтік крові з поверхневих вен відбувається в нижню
діафрагмову, селезінкову вену, вени підшлункової залози, шлунка, ниркову вену.

Лімфатична система надниркової залози також добре розвинута. Відтік лімфи

здійснюється в поперекові лімфатичні вузли.
Надниркова залоза має багату іннервацію. До неї підходять до 30-33 гілочок від черевних,
блукаючих і діафрагмальних нервів. Джерелами симпатичної іннервації кори надниркової
залози є нижні грудні і черевні ганглії; від останніх волокна проходять по наднирковому
сплетенню.

Мозкова речовина, на відміну від кори, іннервується не постгангліонарними, а

прегангліонарними симпатичними волокнами, так як хромафінні клітини за походженням
відповідають нейроцитам симпатичних гангліїв.

З аномалій частіше всього відмічається наявність додаткових залоз, які зазвичай

складаються тільки з речовини кори надниркових залоз. Агенезія надниркових залоз
несумісна з життям.

Параганглії

Хромафінні клітини широко розповсюджені в організмі поза наднирковими залозами.

Вони утворюють скупчення, що називаються  парагангліями, за ходом аорти і її крупних
гілок. Параганглії утворюються на 2-му місяці внутрішньоутробного розвитку і добре
виражені наприкінці плодного періоду.

Найбільшим є аортальний параганглій, який розташований на черевній аорті на початку

нижньої брижової артерії (орган Цукеркандля). Після народження параганглії
редукуються, але залишки їх можуть бути виявлені до періоду статевого дозрівання.

Хромафінні клітини входять також у склад сонного, аортального і легеневого гломусів,

розташованих біля однойменних судин. Гломуси пов’язані у своєму розвитку не з
симпатичними гангліями, а з язикоглотковим і блукаючим нервами і на відміну від
парагангліїв черевної порожнини мають парасимпатичну природу. Гломуси мають багато
нервових волокон та рецепторів і грають роль в регуляції кровообігу.

Крім вказаних локалізацій, скупчення хромафінних клітин і окремі клітини знаходяться в

стінках кровоносних судин, слинних залозах, пуповині, м’якій оболоні мозку і інших
органах. Про шляхи міграції хромафінних клітин висловлюються різні думки. Більшість
авторів вважає, що ці клітини мігрують за ходом нервів, які ростуть. Однак в останній час
допускається можливість їх розповсюдження по судинній системі з надниркових залоз у
внутрішньоутробному періоді.

Підшлункова залоза

Підшлункова залоза є органом змішаної секреції, який складається з ендокринної і

екзокринної частин.

Екзокринна частина утворена залозистими клітинами, які продукують травні ферменти,

що  поступають по вивідним протокам в порожнину дванадцятипалої кишки.

Ендокринний відділ представлений своєрідними скупченнями залозистих клітин, що

утворюють острівці, які розкидані серед ацинусів екзокринної частини. Панкреатичні
острівці (острівці Лангерганса) складають від 2 до 10% загальної маси підшлункової
залози, їх кількість коливається від 250 тис. до 2.5 млн. Найбільша їх кількість зосереджена
в хвостовій частині залози.

Острівці мають загалом округлу чи овальну форму, але можуть зустрічатися

стрічкоподібної і зірчастої форми, а їх діаметр коливається від 50 до 500 мкм. Більшість
 крупних панкреатичних острівців оточені тонкою сполучнотканинною капсулою, яка
відокремлює їх від ацинарної тканини.

Дрібні острівці такої капсули не мають і знаходяться в тісному контакті з екзокринними

клітинами. Крім того, в ацинарній тканині доволі часто зустрічаються поодинокі
ендокринні клітини. Острівці найбільш сильно розвинуті в залозі у перші роки життя.  З
віком їх кількість поступово зменшується.

Серед інсулоцитів розрізняють декілька типів клітин, які відрізняються один від одного  за
розмірами, формою, розташуванню в острівцях і тинкторіальними особливостями.

1. Базофільні клітини (В-клітини, -клітини) – складають основну масу клітин острівців

(біля 70-75%). Більша їх частина лежить в центрі острівців, але можуть бути розміщені і
поблизу їх капсули. Ці клітини синтезують інсулін, який має гіпоглікемічну дію, тому що він
сприяє засвоєнню глюкози крові клітинами тканин.
2. Ацидофільні клітини (А-клітини, -клітини) – складають 20-25% від усієї клітинної маси
острівців, розміщені невеликими групами по всьому острівцю. Ці клітини виробляють
гормон глюкагон, який є антагоністом інсуліну. Під його впливом в тканинах
здійснюється  посилене розщеплення глікогена до глюкози.
3. Дендритичні клітини (D-клітини) – складають 5-10%, знаходяться по периферії
острівця, виробляють соматостатин, який уповільнює синтез гормона росту.
4. Аргирофільні клітини (D1-клітини) – знаходяться в острівцях у невеликій кількості,
виробляють вазоактивний інтестинальний поліпептид (ВИП), який знижує артеріальний
тиск, стимулює виділення ферментів та гормонів підшлунковою  залозою.

Панкреатичні острівці вміщують багаточисельні синусоїдні капіляри, а також нервові

волокна, які проникають у глибину острівця по сполучнотканинним септам разом з
сіткою  капілярів.

Яєчко

В онтогенезі ендокринна функція яєчка встановлюється раніше, ніж генеративна.

Чоловічий статевий гормон – тестостерон починає вироблятися у зародка людини
приблизно з 8-10-го тижня внутрішньоутробного розвитку.

В рихлій сполучній тканині  між петлями закручених канальців навколо кровоносних

капілярів розташовуються інтерстиціальні клітини – гландулоцити, які і синтезують
тестостерон. Крім того, підтримуючі епітеліоцити покручених сім’яних канальців
продукують інгибін, який гальмує секрецію фолікулстимулюючого гормона (ФСГ)
аденогіпофізом.

Яєчник

Ендокринна функція яєчників починає проявлятись при досягненні жіночим організмом

статевої зрілості. Для яєчника характерна циклічна продукція естрогенів і гормона
жевтого тіла – прогестерона.

Естрогени (естрадіол, естрон, естриол) секретуються клітинами внутрішньої теки фолікула,

який розвивається, і виявляються в рідині, що накопичується в порожнинах фолікулів, які
 ростуть, і зрілих. Секреція естрогенів відбувається постійно на протязі всього циклу, але
під час овуляції вона дещо вища.

Прогестерон, на відміну від естрогенів, виробляється в організмі жінки на протязі часу

існування жовтого тіла (10-12 днів у невагітної жінки). Клітини, що секретують
прогестерон, – це епітеліальні гранульовані клітини, які після овуляції під впливом
лютеінізуючого гормона трансформуються в гранульознолютеінізуючі клітини.
Наприкінці  цикла жовте тіло зазнає інволюції, лютеїнові клітини руйнуються , і секреція
прогестерона завершується.

2) Анатомія щитоподібної залози:

Щитоподібна залоза (лат. glandula thyroidea) — непарний орган ендокринної системи,
що складається з двох часток, перешийка та рудиментарної пірамідної частки. Розташований
на передній поверхні шиї, попереду трахеї, і є периферійним гіпофіз-
залежним органом ендокринної системи, який регулює основний обмін і бере участь в
регуляції обміну кальцію.
Українська назва щитоподібної залози є калькою її латинської назви — glandula thyroidea, яка
буквально значить «залоза у формі щита-туреоса».

Зміст

 1Анатомія
o 1.1Кровопостачання
o 1.2Венозний дренаж
 2Гістологія
o 2.1Фолікул
o 2.2С-клітини
 3Фізіологія
o 3.1Основні тиреоїдні гормони
o 3.2Кальцитонін
 4Механізм дії гормонів ЩЗ
 5Регуляція функцій ЩЗ
 6Порушення функцій ЩЗ
 7Новоутворення щитоподібної залози
o 7.1Злоякісні
o 7.2Доброякісні
 8Походження
 9Всесвітній день щитоподібної залози
 10Джерела та література
 11Примітки

Анатомія[ред. | ред. код]
Щитоподібна залоза має капсулу — фіброзну оболонку, яка формує внутрішній та зовнішній
листки, між якими знаходиться жирова клітковина, в якій проходять позаорганні судини, вени,
та гілочки зворотних нервів. Зовнішній шар спереду сформований претрахеальною
пластинкою фасції шиї (лат. lamina pretrachealis fasciae cervicalis), яка переходить в каротидну
пластинку ззаду та латерально.
 Спереду щитоподібну залозу покривають грудинно-щитоподібний (m. sternothyroideus)
та під'язиково-щитоподібний м'язи (m. sternohyoideus) (див. мал. ліворуч).
 Латерально — грудинно-ключично-сосцеподібний м'яз (m. sternocleidomastoideus).
 На задній поверхні щитоподібна залоза фіксована до перстнеподібного хряща, кілець
трахеї та до нижнього констриктора глотки — підвішуючою зв'язкою[1][2].
Завдяки сполученню з гортанню щитоподібна залоза піднімається і опускається при
ковтанні, зміщується в бік — при повороті голови. Іннервується залоза симпатичними,
парасимпатичними і соматичними нервовими гілками. У залозі чимало інтерорецепторів.

Кровопостачання[ред. | ред. код]
Щитоподібна залоза добре постачається кров'ю (вона посідає перше місце серед органів за
кількістю крові, яка протікає за одиницю часу на одиницю маси). Здійснюється воно
парними верхніми і нижніми щитоподібними артеріями. Як анатомічний варіант, у 3-10 %
людей буває непарна артерія (лат. a. thyroidea ima), яка бере початок від дуги аорти або
від плечоголовного стовбура. Ця артерія підходить до перешийка ЩЗ і віддає гілки до
медіальних відділів правої і лівої часток. Щитоподібні артерії розгалужуються між фасціальною
і власною капсулами залози, лягають на поверхню її часток, проникають всередину паренхіми.

Венозний дренаж[ред. | ред. код]

Венозна сітка залози розвинена краще, ніж артеріальна. Дрібні вени зливаються і утворюють
сітку великих судин. З них формуються парні верхні, середні та нижні щитоподібні вени, які
впадають у внутрішні яремні і плечеголовні вени. Біля нижнього краю перешийка залози
міститься непарне венозне щитоподібне сплетення, з якого кров через нижні щитоподібні вени
відводиться в плечеголовні вени.

Функція щитподібної залози:

Забезпечення організму достатньою кількістю тиреоїдних гормонів.
Гормони ЩЗ: тироксин (Т4) та трийодтиронін (Т3) необхідні для
нормального функціонування практично всіх органів та систем
організму.

3) Анатомія прищитоподібної залози:

Прищитоподібні залози - великі тільця, овальної форми. Всього їх є 4 (парні органи):
2 верхні (glandula parathyroidea superior) і 2 нижні (glandula parathyroidea inferior). Вони
розташовані на задній поверхні бічних часток щитоподібної залози назовні від капсули, в
ділянці гілок нижніх щитоподібних артерій. Гормон прищитоподібних залоз -
паратгормон.Регулює кількість кальцію та фосфору в організмі. Залози є паранхімозними
органами з власними волокнистими капсулами, від яких всередину відходять
сполучнотканинні перегородки. Паренхіма прищитоподібних залоз продукує паратгормон, який
регулює фосфокальцієвий обмін в організмі людини. Розвиваються прищитоподібні залози з
епітелію ІІІ - IV забрових дуг. Ці залози (glandulae parathyroideae) розміщені на задній поверхні
щитоподібної залози (facies posterior glandulae thyroideae). Можуть бути додаткові
прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae accessoriae. Верхні та нижні прищитоподібні
залози в еволюції хордових з'явилися лише в нижчих наземних хребетних. У людини вони
найчастіше мають вигляд чотирьох маленьких тілець (6 х 4 х 2 мм), розташованих біля кінців
кожної частки щитоподібної залози. Прищитоподібні та щитоподібна залози вкриті спільною
волокнистою капсулою. Основна функція прищитоподібних залоз полягає в регулюванні
обміну кальцію. У ранньому ембріогенезі прищитоподібні залози розвиваються з епітелію
третьої та четвертої правих і лівих глоткових кишень. Кровопостачання та іннервація спільні з
щитоподібною залозою.
Розрізняють такі порушення функції прищитоподібних залоз: гіпопаратиреоз (зниження
функції) і гіперпаратиреоз (підвищення функції).
Гіпопаратиреоз - це захворювання, пов'язане із недостатньою секрецією паратиреоїдного
гормону і характеризується вираженими порушеннями фосфорно- кальцієвого обміну.
Типовими для гіпопаратиреозу є напади тетанії - мимовільні болючі тонічні судоми м'язів, при
яких втягуються симетричні групи згиначів кінцівок, у важких випадках - м'язи обличчя. Кисті
рук при судомних нападах стискаються, руки зводяться. Спазматичні скорочення дихальних і
глоткових м'язів можуть призвести до ядухи. Крім судомних явищ, відмічається руйнування
зубів, випадання волосся, схуднення.
При гіперпаратиреозі спостерігають мобілізацію (вимивання) мінеральних солей з кісток та
відкладання кальцію в судинах, нирках і серці. Внаслідок гіперкальціємії(збільшення вмісту
кальцію у крові) і метастатичного звапнення міокарда розвивається сповільнення серцевих
скорочень аж до зупинки серця. Процеси резорбції кісток переважають над новоутворенням,
внаслідок чого вони стають м'якими, деформованими, іноді ламкими.

4) Анатомія наднирникових залоз:

Наднирко́ва за́лоза, наднирник (лат. gl. suprarenalis) —
парна ендокринна залоза у людини, а також у хребетних тварин.[1][2][3]

Анатомія[ред. | ред. код]
Надниркова залоза людини розташована в заочеревинному просторі на верхньому полюсі
кожної з нирок. Права має трикутну форму, ліва — півмісячну; увігнуті основи надниркових
залоз лежать на опуклих полюсах нирок. Разом із нирками надниркові залози укладені
в жирову капсулу (лат. capsula adiposa) і покриті нирковою фасцією (лат. fascia renalis).
Довжина надниркової залози дорослої людини варіює від 30 до 70 мм, ширина — від 20 до
35 мм, товщина — від 3 до 10 мм, маса обох надниркових залоз становить 10–14 грамів. Зовні
надниркова залоза вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої в паренхіму відходять
перегородки, що вміщують у собі судини і нерви та поділяють паренхіму на групи клітин і
клітинні тяжі. У надниркових залозах розрізняють зовнішню кіркову речовину, що становить
приблизно 2/3 усієї маси залози, і внутрішню мозкову речовину. У немовлят маса надниркової
залози в середньому 3,5 гр. З віком вона збільшується, поступово розмежовуються кіркова і
мозкова речовина, окремі зони кіркової речовини.

Кровопостачання[ред. | ред. код]
Здійснюється трьома групами надниркових артерій: верхньою, середньою, нижньою, що
проникають в паренхіму у виді численних капілярів, утворюючи велику кількість анастомозів у
мозковій речовині і синусоїди — розширення. Відтік крові від надниркових залоз відбувається
через центральну і численні поверхневі вени, що впадають у венозну мережу
навколишніх органів і тканин. Поруч з кровоносними розташовані лімфатичні капіляри, що
відводять лімфу.

Інервація[ред. | ред. код]
Відбувається симпатичними (переважно) і парасимпатичними волокнами черевного,
блукаючого і діафрагмального нервів.

Функція:
 Функція надниркових залоз вкрай важлива - вони виробляють гормони, які
регулюють процеси життєзабезпечення організму:
 Глюкокортикоїди - обмін речовин;
 Мінералокортикоїди - водний і сольовий обмін;
 Андрогени і естрогени - статеві гормони;
 Адреналін і норадреналін - гормони стресу.

5) Ендокринна частина підшлункової залози, гіпофіз,

епіфіз:

А) Ендокринна частина підшлункової залози:

Ендокринна частина представлена групами епітеліальних клітин (острівці
Лангерганса), відокремлених від екзокринної частини залози тонкими
сполучнотканинними-ними прошарками. Найбільше острівців сконцентровано в
області хвоста підшлункової залози. Розміри панкреатичних острівців коливаються
в межах 0,1 - 0,3 мм, а загальна маса їх не перевищує 1/100 маси підшлункової
залози.

Панкреатичні острівці мають два основних типи залізистих клітин. Клітини, які
синтезують інсулін, називають бета (або?)-Клітинами; клітини, що виробляють
глюкагон - альфа (або?)-Клітинами.

Інсулін являє собою білковий гормон з молекулярною масою близько 6000 Так. Він
утворюється з проінсуліна під впливом протеаз. Перетворення проінсуліна в
активний гормон інсулін відбувається в бета-клітинах. Регуляція секреції інсуліну
здійснюється симпатичної і парасимпатичної нервової системою, а також під
впливом ряду поліпептидів, які виробляються в шлунково-кишковому тракті.

Глюкагон - поліпептид, складається з одного ланцюга з молекулярною масою

близько 3500 Так. Він може вироблятися і в кишечнику у вигляді ентероглюкагона.

Регуляція секреції глюкагону здійснюється за допомогою рецепторів глюкози в

гіпоталамусі, які визначають зниження рівня глюкози в крові. У цей ланцюг
взаємодій включаються гормон росту, соматостатин, ентероглюкагон, симпатична
нервова система.

Гормони острівцевих клітин роблять значний вплив на метаболічні процеси.

Інсулін є анаболічним гормоном з широким спектром дії. Його роль полягає в
підвищенні синтезу вуглеводів, жирів і білків. Він стимулює метаболізм глюкози,
збільшує проникнення для глюкози клітин міокарда, скелетних м'язів, що сприяє
більшому току глюкози всередину клітини. Інсулін знижує рівень глюкози в крові,
стимулює синтез глікогену в печінці, впливає на обмін жирів.
Основний ефект глюкагону пов'язаний з посиленням метаболічних процесів у
печінці, розщепленням глікогену до глюкози і виділенням її в потік крові. Глюкагон
Синергіст адреналіну. При відхиленні рівня глюкози в крові від норми
спостерігається гіпо-або гіперглікемія. При нестачі інсуліну або зміні його
активності вміст глюкози в крові різко зростає, що може призвести до появи
цукрового діабету з відповідними клінічними симптомами. Високий рівень
глюкагону в крові викликає розвиток гіпоглікемічних станів.

Функції:
Внутрисекреторная функция поджелудочной железы состоит в выработке
гормонов, участвующих в регуляции углеводного, жирового и белкового
обмена. Эндокринная часть поджелудочной железы представлена
панкреатическими островками, или островками Лангерганса. Островки состоят из
клеток, в которых синтезируются гормоны.

Б) Ендокринна частина гіпофіза:

Передня частка гіпофіза здатна посилювати або послаблювати синтез гормонів,

які діють на інші залози. Ця частка гіпофіза виробляє гормони, які мобілізують
захисні сили організму, стимулюють функцію статевих залоз, регулюють ріст
людини (гормон росту) та інші.

В) Ендокринна частина епіфіза:

Епіфіз (corpus pineale; шишкоподібне тіло; пінеальна залоза) —

конусоподібний виріст проміжного мозку (епіталамус), верхній
мозковий придаток (8 х 4-6 мм) — сплюснутий у краніально-
каудальному напрямку, розташовується у поздовжній борозні (між
горбками) даху середнього мозку і сполучений з проміжним мозком
через спайку повідків надгорбкової ділянки. У людини епіфіз важить
100-200 мг.
Епіфіз синтезує гормон мелатонін, секреція якого залежить від
подразнення фоторецепторів сітківки ока світлом. У темноті
мелатоніну синтезується більше: світло гальмує його секрецію.
Мелатонін впливає й на пігменти клітин шкіри (шкіра при цьому
світлішає). Учені припускають, що епіфіз виконує роль внутрішнього
годинника, що узгоджує зміни стану організму з циклічними змінами
світлої і темної частини доби.
Іннервація: симпатичною нервовою системою. Отримує колатералі від
зорового тракту.
 Функція епіфізу:

Основною функцією епіфізу є регуляція циркадних (добових)

біологічних ритмів, ендокринних функцій, метаболізму,
пристосування організму до змінних умов освітленості.

6) Анатомія органів та утворень імунної системи:

А) Анатомія органів імунної системи:

ЗАГАЛЬНА АНАТОМІЯ ОРГАНІВ ІМУННОЇ СИСТЕМИ

Імунна система об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист

організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що поступили
ззовні або утворились в організмі.

Органи імунної системи, які містять лімфатичну тканину, виконують

функцію “охорони сталості внутрішнього середовища організму
упродовж всього життя індивідууму”.

Органи імунної системи виробляють імунокомпетентні клітини, в

першу чергу лімфоцити а також плазмоцити, включають їх в імунний
процес, забезпечують розпізнавання і знищення клітин, які проникли
в організм або утворились в ньому, та інших чужорідних речовин, що
несуть на собі ознаки генетично чужої інформації.

Генетичний контроль в організмі здійснюють  функціонуючі разом

популяції Т- і В-лімфоцитів, які за участю макрофагів забезпечують
імунну відповідь в організмі.

Імунну систему, за сучасними уявленнями, складають всі органи, які

приймають участь в утворенні клітин, що здійснюють захисні реакції
організму, створюють імунітет – несприйняття до речовин, які мають
чужорідні антигенні властивості.

Паренхіма імунних органів утворена лімфатичною тканиною, яка є 

морфофункціональним комплексом лімфоцитів, плазмоцитів,
 макрофагів та інших клітин, які знаходяться в петлях ретикулярною
тканини.

До органів імунної системи належать:

 кістковий мозок, в якому лімфатична тканина тісно пов’язана з

кровотворною,
 загруднинна залоза (тимус),
 лімфатичні вузли, селезінка,
 скупчення лімфатичної тканини в стінках порожнистих органів
травної і дихальної систем (мигдалики, лімфатичні вузлики
червоподібного відростка і клубової кишки, поодинокі лімфатичні
вузлики).

Ці органи нерідко називають органами імуногенезу.

У відношенні до функції імуногенезу перелічені органи

підрозділяються на центральні і периферичні.

До центральних органів імунної системи відносять кістковий мозок і

загруднинну залозу.

В кістковому мозку з його стовбурових клітин утворюються В-

лімфоцити, незалежні у своєму диференціюванні від тимуса. Кістковий
мозок в системі імуногенезу у людини в наш час розглядається в
якості аналога сумки Фабриціуса –  клітинного скупчення в стінці  
клоачного відділу кишки птиць.

В тимусі відбувається диференціювання Т-лімфоцитів

(тимусзалежних), які утворюються із стовбурових клітин, які
поступили в цей орган. В подальшому ці дві популяції лімфоцитів
поступають в периферійні органи імунної системи, до яких
відносяться мигдалики, лімфатичні вузлики, лімфатичні вузли і
селезінка.

Функція периферійних органів імунної системи знаходиться під

впливом центральних органів імуногенезу.

Т-лімфоцити заселяють тимус-залежні зони лімфатичних вузлів

(паракортикальну зону), селезінки (периартеріальна частина
лімфатичних вузликів і, можливо, лімфатичні периартеріальні піхви)
та забезпечують як здійснення клітинного імунітету шляхом
накопичення і вводу у дію сенсибілізуючих лімфоцитів, так і
гуморального імунітету (шляхом синтезу специфічних антитіл).

В-лімфоцити є попередниками антитілутворюючих клітин:

плазмоцитів і лімфоцитів з підвищеною активністю. Вони поступають
в бурсозалежні зони лімфатичних вузлів (лімфатичні вузлики, м’якотні
тяжі) і селезінки (лімфатичні вузлики, крім їх периартеріальної
частини).

В-лімфоцити виконують функцію гуморального імунітету, в якому

основна роль належить крові, лімфі, секретам залоз, які містять
антитіла і приймають участь в імунних реакціях.

Органи імунної системи розташовуються в тілі людини не безладно, а

у визначених місцях: на межі середовищ, де знаходиться мікрофлора,
в ділянках можливого попадання в організм чужорідних утворень.

Мигдалики залягають в стінках початкового відділу травної трубки і

дихальних шляхів, утворюють так зване лімфатичне кільце Пирогова-
Вальдейєра. Лімфатична тканина мигдаликів знаходиться на межі
порожнини  рота, порожнини носа, з одної сторони, і порожнини
глотки і гортані, з другої.

Групові лімфатичні вузлики (пейєрові бляшки) клубової кишки

розташовуються в стінці кінцевого відділу тонкої кишки, поблизу
місця впадіння клубової кишки в сліпу, а такі ж вузлики
червоподібного відростка – поблизу межі двох різних відділів травної
трубки: тонкої і товстої кишки.

Поодинокі лімфатичні вузлики розсіяні у товщі слизової оболонки

органів травлення і дихальних шляхів.

Багаточисленні лімфатичні вузли лежать на шляху слідування лімфи

від органів і тканин у венозну систему. Чужорідний агент, який
попадає в тік лімфи, затримується і знешкоджується в лімфатичних
вузлах. На шляху току крові з артеріальної системи (з аорти) в систему
ворітної вени лежить селезінка.

Характерною морфологічною ознакою органів імунної системи є

рання закладка (в ембріогенезі) і  стан зрілості їх вже у
новонароджених, а також значний розвиток їх у дитячому і
підлітковому віці, тобто  в період становлення і дозрівання організму і
формування його захисних систем. В подальшому поступово
відбувається вікова інволюція органів імунної системи, найбільш
виражена в центральних органах імуногенезу. В них доволі рано
(починаючи з підліткового і юнацького віку ) зменшується кількість
лімфатичної  тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова)
тканина.

Загальна маса органів імунної системи в тілі людини складає (без

кісткового мозку) майже 1.5-2 кг.

Кістковий мозок

Кістковий мозок є одночасно органом кровотворення і імунної

системи.

Виділяють червоний кістковий мозок, який у дорослої людини

розташовується в комірках губчастої речовини плоских і коротких
кісток, епіфізів довгих кісток, і жовтий кістковий мозок, який заповнює
кістковомозкові порожнини діафізів довгих кісток.

Загальна маса кісткового мозку у дорослої людини – майже 2.5-3 кг

(4.5-4.7% від маси тіла). Майже половина складає червоний кістковий
мозок, решта – жовтий.

Червоний кістковий мозок складається з мієлоїдної тканини, яка

включає ретикулярну тканину і гемопоетичні елементи. В ньому
містяться стовбурові кровотворні клітини – попередники всіх клітин
крові і лімфи.

Жовтий кістковий мозок представлений в основному жировою

тканиною, яка замістила ретикулярну. Елементи, які утворюють кров,
в жовтому кістковому мозку відсутні. При великих крововтратах на
місці жовтого кісткового мозку може знову з’явитися червоний
кістковий мозок.

В ембріональному періоді кровотворення здійснюється у кров’яних

острівцях жовткового мішка  (с 19-го дня до початку 4-го місяця
внутрішньоутробного розвитку). С 6-го тижня розвитку
кровотворення спостерігається в печінці, а з 3-го місяця – в селезінці і
продовжується до кінця внутрішньоутробного періоду.
Кістковий мозок починає формуватися в кістках ембріона наприкінці
2-го місяця. З 12-го тижня в кістковому мозку розвиваються
кровоносні судини. Навколо судин з’являється ретикулярна тканина,
формуються перші острівці кровотворення. З цього часу кістковий
мозок починає функціонувати як орган, що утворює кров.

Починаючи з 20-го тижня, маса кісткового мозку швидко

збільшується, він розповсюджується в бік епіфізів.  У новонароджених
червоний кістковий мозок займає всі кістковомозкові порожнини.
Жирові клітини в червоному кістковому мозку вперше з’являються
після народження (в 1-6 місяців), а до 20-25 років жовтий кістковий
мозок повністю заповнює кістковомозкові порожнини діафізів довгих
трубчастих кісток.

Загруднинна залоза (тимус)

Загруднинна залоза є  центральним органом імунної системи. В ній

стовбурові клітини, які поступають сюди з кісткового мозку з током
крові, пройшовши ряд проміжних стадій, перетворюються в Т-
лімфоцити, які відповідають за реакції клітинного імунітету. В
подальшому Т-лімфоцити поступають у кров і лімфу, покидають
залозу і заселяють тимусзалежні зони периферійних органів
імуногенезу.

Клітини мозкової речовини загруднинної залози секретують також

«тимічний (гуморальний) фактор» (тимусний гормон), під впливом
якого відбувається диференціювання Т-лімфоцитів із клітин–
попередників в кірковій речовині тимуса. Тимусний гормон не є
однорідним субстратом і складається із тимогену, тимозину, Т-
активину, тимарину і деяких інших біологічно активних речовин.

Загруднинна залоза є у всіх хребетних, вона розвивається із

глоткового епітелію, у ссавців представляє, як правило,  непарний
орган, хоча утворюється з парних зачатків. У одних тварин вона
лежить цілком на шиї, у інших в грудній порожнині; спостерігається
також змішаний тип загруднинної залози.

У ембріона людини зачатки залози з’являються  на 6-му тижні у

вигляді парного вип’ячування епітелію III і IV зябрових кишень. В
подальшому загруднинна залоза розвивається із епітелію лише III
зябрових кишень, а закладка із IV кишень рано редукується.
Ріст загруднинної залози відбувається переважно в каудальному
напрямку, а її шийна частина зазнає редукції. Парні зачатки
розвиваються в правую і ліву долі залози, які об’єднуються в
непарний орган.  На 12-му тижні в тканині залози з’являються
лімфоцити. Формування органа завершується в основному на 4-му
місяці внутрішньоутробного життя.

До часу народження загруднинна залоза досягає відносно великого

розвитку, її маса складає 10-12 г, довжина 4-6 см, ширина 1.2-4 см,
товщина 0.8-1.4 см.

Залоза розташовується у верхньому середостінні позаду рукоятки і

верхній частині тіла грудини, межує з боків з плевральними мішками,
знизу – з перикардом, ззаду – з дугою аорти і верхньою порожнистою
веною. Вона має рожево-сірий колір і м’яку консистенцію, складається
загалом з двох неоднакових за величиною часток пірамідальної
форми з верхівкою, направленою доверху. Часто частки залози 
виходять на шию, де можуть досягати щитоподібної залози.

В постнатальному періоді загруднинна залоза продовжує рости до 10-

15 років. У цьому віці її маса складає  30-40 г, однак відносна маса
знижується до 0.1%, проти 0.3% – у новонародженого. Відмічається
велика залоза у хлопчиків. Після 15 років наступає інволюція
загруднинної залози.

У дорослих молодих людей її маса складає 20 г, в подальшому значна

частина паренхіми заміщується  жировою тканиною (до 90%), і після
50 років маса залози падає до 13 г. Однак паренхіма залози повністю
не зникає, а зберігається у вигляді острівців, що оточені жировою
тканиною, яка лежить за грудиною.

Загруднинна залоза має часткочкову будову. Часточки залози

розділені сполучнотканинними перегородками, які відходять від її
капсули. Основу паренхіми залози складає ретикулярна сполучна
тканина, яка походить не з паренхіми, як в інших лімфатичних
органах, а з ендодермального епітелію.

В кожній часточці розрізняють кору і мозкову речовину. Кора

відрізняється великою місткістю лімфоцитів, які розташовані дифузно
і не утворюють фолікулів. В мозковій речовині лімфоцитів мало, тут є
 скупчення ретикулярних клітин, які звуться тільцями загруднинної
залози, або тільцями Гассаля.

У плодів і дітей до 1 року кора переважає мозкову речовину, у віці 1-3

роки вони мають приблизно рівні розміри. Зворотний розвиток
загруднинної залози відбувається за рахунок звуження кори, яка у
старечому віці майже повністю зникає.

Кровопостачання загруднинної залози забезпечують нижні

щитоподібні, внутрішні грудні і перикардіально-діафрагмальні артерії.
Їх гілки до залози проходять між дольками і дають відгалуження
переважно в кору. Вени супроводжують артерії, вони впадають у
внутрішні грудні, нижні щитоподібні і плечоголовні вени.

Лімфовідтік відбувається до пригрудинних, трахеобронхіальних і

передніх середостінних вузлів. Іннервується залоза симпатичними
волокнами з шийно-грудного і верхніх грудних гангліїв і
парасимпатичними волокнами блукаючого нерва.

Вади розвитку загруднинної залози

1. Алімфоплазія (син.: аплазія загруднинної залози) – вроджена

відсутність загруднинної залози, загалом сполучається з гіпоплазією
всієї лімфатичної тканини.
2. Гіпоплазія загруднинної залози – різке недорозвинення
загруднинної залози. Розвивається при порушенні формування
органів з III – IV зябрових кишень на 6-8-му тижні
внутрішньоутробного розвитку.
3. Дисплазія загруднинної залози – є, як правило, наслідком різних
хромосомних аберацій і входить у склад великої родини первинних
імунодефіцитних  синдромів, які класифікуються і не класифікуються:
ретикулярна дисгенезія, тимічна алімфоплазія, алімфоцитоз,
агаммаглобулінемія, дисімуноглобулінемія.
4. Тимомегалія (син.: гіперплазія загруднинної залози) –
характеризується збільшенням маси органу в 3-4 рази і більше у
порівнянні з нормою, супроводжується збільшенням числа клітин в
кірковій і мозковій речовині чи порушенням будови залози і появою
в ній додаткових утворень. Сполучається з вадами розвитку нервової,
серцево-судинної систем, вродженою дисфункцією ендокринної
системи, перш за все хронічною недостатністю наднирників і
статевих залоз, спостерігається status thymicolymphaticus.
Селезінка

Селезінка являє собою орган, в якому лімфатична тканина

підключається до системи кровообігу.  Положення селезінки в цій
системі аналогічне положенню лімфатичних вузлів в лімфатичній
системі.

Селезінка є накопичувачем крові, в ній відбувається, з одного боку,

руйнування еритроцитів і тромбоцитів, з другого боку, 
лімфоцитопоез. З утворенням лімфоцитів пов’язана захисна функція
селезінки, її участь в реакціях імунітету.

Селезінка це непарний орган, який розташований в лівій підреберній

ділянці. Вона розвивається з мезенхіми в дорзальній брижі шлунка на
5-6-му тижні  внутрішньоутробного розвитку, тобто в період, коли
починається поворот шлунка, і швидко росте, все більш виступаючи в
лівий бік.

По мірі росту дорзальної брижі і її перетворенні у великий сальник

селезінка переміщується в дорзобічному напрямку. На 2-4-му місяці
розвитку в селезінці формуються синуси і інші кровоносні судини.

Навколо венозних синусів з’являються осередки гемопоеза, а в кінці

4-го місяця і на 5-му місяці в селезінці вже виявляються скупчення
лімфатичної тканини. До 8-го місяця внутрішньоутробного розвитку
гемопоез в селезінці зменшується і в подальшому закінчується, а
інтенсивність лімфопоеза наростає.

Селезінка має форму сплощеної і подовженої напівсфери. Її випукла

діафрагмова поверхня лежить в ніші діафрагми, ввігнута вісцеральна
поверхня межує з лівою ниркою, шлунком і ободовою кишкою. На
вісцеральній поверхні знаходяться ворота, які є місцем входу
селезінкової артерії і виходом селезінкової вени і лімфатичних судин.

Довга вісь селезінки відповідає X ребру, задній кінець органа

звернений до хребтового стовпа, передній кінець не досягає краю
ребрової дуги. Верхній край селезінки гострий, нижній край тупий.
Селезінка є інтраперитонеальним органом, від неї йдуть зв’язки
очеревини до шлунка і нирки.

Селезінка оточена щільною фіброзною оболонкою, всередині, як і в

лімфатичному вузлі, знаходяться сполучнотканинні перекладки, які
архітектонічно пов’язані з артеріями і венами. Вони беруть початок
від воріт і розгалужуються, утворюючи між собою анастомози.

Паренхіма селезінки називається пульпою. Вона підрозділяється на

білу пульпу і червону пульпу. Червона пульпа розташована між
венозними синусами, складається з петель ретикулярної тканини, які
заповнені еритроцитами, лейкоцитами, лімфоцитами, макрофагами.

Венозний синус це система просторів, включених між  кінцевими 

капілярами, які утворені артеріями і пульпарними венами. Біла
пульпа утворена селезінковими лімфатичними периартеріальними
муфтами, лімфатичними вузликами і макрофагально-лімфатичними
муфтами (еліпсоїдами), які складаються з лімфоцитів і інших клітин
лімфатичної тканини, що залягають в петлях ретикулярної строми.

Периартеріальні лімфатичні муфти оточують пульпарні артерії від

місця виходу їх з трабекул і впритул до еліпсоїдів. Лімфатичні вузлики
утворюються на основі периартеріальних муфт, тому оточена муфтою
артерія проходить через периферійну частину вузлика.

Обидва види пульпи розрізняються у функціональному відношенні.

Червона пульпа  здійснює фагоцитоз корпускулярних елементів крові,
яка притікає (еритроцитів, тромбоцитів, бактерій, клітин пухлин).
Значення білої пульпи полягає в імунологічному контролі крові.

У новонароджених селезінка заокруглена, має дольову будову, як і у

дорослого, повністю прикрита ребрами. Маса селезінки у
новонароджених дорівнює приблизно 9.5 г. В цей період біла пульпа
складає від 5 до 10% от маси органу.

На 3-му місяці постнатального життя маса селезінки збільшується до

11-14 г, а наприкінці 1-го року життя дорівнює  24-28 г. Кількість білої
пульпи в цей час досягає максимального значення (20.9%). У дитини 
6 років у порівнянні з річною  маса селезінки подвоюється, а до10
років досягає 66-70 г, в 16-17 років складає 165-171 г.

Розміри селезінки, як і її маса, піддаються значним індивідуальним

варіаціям, у однієї і тієї ж людини вони різні в залежності від умов.
Довжина селезінки 10-14 см, ширина 6-10 см, товщина 3-4 см. С віком
розміри і маса селезінки зменшуються, і після 60 років маса органа
складає 60-70% такої у молодих людей.
 Відносна кількість червоної пульпи (82-85%) на протязі життя людини
майже не змінюється. Місткість білої пульпи в селезінці в 6-10 років
дорівнює 18.6%, до 21-30 років знижується до 7.7-9.6%, а до 50 років
не перебільшує  6.5% від маси органа.

Аномалії розвитку селезінки

1. Алієнія (син.: аспленія) – вроджена відсутність селезінки.

Зустрічається, як правило, разом з іншими аномаліями, особливо
пороками серця і судинної системи. Якщо одночасно відсутні
селезінкові судини, говорять про агенезію селезінки.
2. Аномалії форми селезінки – обумовлені глибокими вирізками і
борознами.

А)    Селезінка хвостата – іноді досягає яєчок, у жінок же вона може

доходити до лівого яєчника.

Б)    Селезінка часткова – розділення органа глибокими борознами

на декілька окремих частин, окремі частки органа (2-4) ізольовані
прошарками сполучної тканини.

3. Гіпоплазія селезінки (син.: мікроспленія) – недорозвинення

селезінки, яка зберігає, однак, свої функції.
4. Селезінка подвійна – подвоєння селезінки, буває рідко.
5. Селезінка додаткова (син.: поліспленія) – острівці тканини селезінки
зазвичай круглої форми, розмірами від горошини до грецького
горіха, розташовуються в шлунково-селезінковій зв’язці або
звішуються від селезінки на додатковій зв’язці, або лежать в сальнику,
в заочеревинній клітковині, в хвості підшлункової залози, в брижі
поперечної ободової кишки, дугласовому просторі. Описано
утворення з селезінкової тканини, які йдуть від селезінки в калитку.
Нерідко є не одна, а декілька, іноді дуже багато (до 400) додаткових
селезінок, які розсіяні по очеревинній порожнині. Іноді
спостерігається група з мілких селезінок, які замінюють нормальну
селезінку і розташовані на її місці. Утворення пояснюється
неправильністю (множинністю) зародкової закладки тих елементів
мезенхіми, з яких формується селезінкова тканина.
6. Ектопія селезінки – аномалія доволі розповсюджена у зв’язку з
вираженою рухомістю селезінки. Може знаходитись в
заочеревинному просторі, в пупковій чи діафрагмовій килі.
Лімфатичні вузли

Лімфатичні вузли є найбільш багаточисельними органами імунної

системи. Вони лежать на шляхах слідування лімфатичних судин від
органів і тканин до лімфатичних проток і стовбурів.

Лімфатичні вузли мають округлу, овоїдну, бобоподібну  і навіть

стрічкоподібну форму. Розміри їх коливаються від 0.5-1.0 до 30-50 мм.
Ззовні кожний лімфатичний вузол покритий сполучнотканинною
капсулою, від якої всередину органа відходять тонкі перекладки,
капсулярні трабекули.

В тому місці, де з лімфатичного вузла виходять виносні судини, є

невелике втиснення, ворота. В ділянці воріт капсула сильно
потовщена, утворюючи ворітне потовщення, яке вдається в середину
вузла. Від ворітного потовщення в паренхіму лімфатичного вузла
відходять ворітні трабекули. Всередині лімфатичного вузла, між
трабекулами, знаходиться ретикулярна строма. В петлях строми
розташовуються елементи лімфатичної  тканини.

Паренхіму лімфатичного вузла підрозділяють на кіркову і мозкову

речовину. Кіркова речовина знаходиться ближче до капсули і займає
периферійні відділи вузла. Мозкова речовина лежить ближче до воріт
вузла і займає його центральну частину.

В кірковій речовині розташовуються округлі діаметром 0.5-1.0 мм

лімфатичні вузлики з гермінативними центрами (центрами
розмноження) і без них. Навколо лімфатичних вузликів локалізується
дифузна лімфатична тканина. В ній виділяють кіркове плато, яке
включає ділянки лімфатичної тканини між вузликами – міжвузликову
зону.

До складу кіркового плато входить також тканина, яка знаходиться до

зовні від лімфатичних вузликів, між ними і капсулою. Досередини від
вузликів, безпосередньо на межі з мозковою речовиною, виділяється
прикіркова речовина, тимусзалежна (паракортикальна) зона, яка
містить переважно Т-лімфоцити. В цій зоні знаходяться посткапілярні
венули, через стінки яких лімфоцити мігрують у кровоносне русло.
Паренхіма мозкової речовини представлена тяжами лімфатичної
тканини – м’якотними тяжами. Вони утворюють В-залежну зону.
Паренхіма лімфатичного вузла пронизана густою сіткою каналів –
лімфатичними синусами, по яким лімфа, що поступила у вузол, тече
від підкапсульного (крайового) синуса до ворітного. Від
підкапсульного синуса уздовж капсульних трабекул лежать синуси
кіркової і мозкової речовини. Останні досягають воріт лімфатичного
вузла і впадають в ворітний синус. В просвіті синусів є мілкопетлиста
сітка, яка утворена ретикулярними волокнами і клітинами, в петлях
яких можуть застрягати  чужорідні часточки, які загинули, і пухлинні
клітини.

Вікові зміни інволютивного характеру (зменшення кількості

лімфатичної тканини, розростання жирової тканини) в лімфатичних
вузлах спостерігається вже в юнацькому віці. Багато лімфатичних
вузлів невеликих розмірів повністю заміщуються сполучною
тканиною. Вузли, які лежать поряд, можуть зростатись один з одним і
утворювати більш крупні вузли сегментарної або стрічкоподібної
форми.

Мигдалики

Мигдалики: язиковий, глотковий, піднебінні і трубні – розташовані в

ділянці кореня язика, зіва і носової частини глотки. Вони
представляють собою дифузні скупчення лімфатичної тканини, які
містять невеликих розмірів більш щільні клітинні маси – лімфатичні
вузлики.

Язиковий мигдалик – непарний, залягає під слизовою оболонкою

кореня язика, нерідко у вигляді двох скупчень лімфатичної тканини.
Поверхня язика над мигдаликом горбиста, кількість горбків особливо
велика в підлітковому віці і складає від 61 до 151. Між горбками,
поперечні розміри яких не перевищують 3-4 мм, відкриваються
отвори невеликих заглиблень – крипт, які проходять у товщу язика на
2-4 мм. В крипти впадають протоки слизових залоз.

Найбільш великих розмірів язиковий мигдалик досягає до 14-20 років:

її довжина дорівнює 18-25 мм, ширина – 18-26 мм. Капсули язиковий
мигдалик не має. Мигдалик складається з лімфатичних вузликів,
число яких у дітей грудного віку досягає в середньому 66, в період 1-
го дитинства – 85, у підлітковому віці – 90. Максимальної величини
вузлики досягають до юнацького віку, їх поперечний розмір дорівнює
0.5-1.0 мм. В похилому віці кількість лімфатичної тканини в мигдалику
невелика, в ній розростається сполучна тканина.

Піднебінний мигдалик – парний, розташовується в мигдаликовій

ямці між піднебінно-глотковою та піднебінно-язиковою дужками.
Мигдалик має неправильну форму, наближену до форми мигдального
горіха. У новонароджених розміри мигдалика малі, він не заповнює
всієї мигдаликової ямки, внаслідок чого над мигдаликом утворюється
надмигдаликова ямка.

Передньонижня частина піднебінного мигдалика вкрита трикутною

складкою слизової оболонки, яка буває виражена до 3-річного віку.
Ріст мигдалика відбувається нерівномірно. Найбільш швидкий ріст
відмічається до 1 року, у віці 4-6 років, більш повільний ріст
відбувається до 10 років, коли маса мигдалика досягає 1 г. У дорослих
мигдалик важить в середньому 1.5 г. Найбільша довжина (13-28 мм)
піднебінного мигдалика відмічається у віці 8-30 років, найбільша
ширина (14-22 мм) – у віці 8-16 років.

В піднебінному мигдалику крипти проникають всередину мигдалика

на 5-7 мм, загальна їх кількість досягає 10-20. Вони збільшують площу
поверхні мигдалика до 300 см2. При ковтанні піднебінні мигдалики
злегка здавлюються і зближуються один з одним, що сприяє
звільненню крипт від вмісту.

В товщі піднебінного мигдалика розташовуються округлі щільні

скупчення лімфатичної тканини – лімфатичні вузлики мигдалика.
Найбільша їх кількість відмічається в дитячому і підлітковому віці (від
2 до 16 років). Розміри вузликів коливаються від 0.2 до 1.2 мм.
Навколо вузликів розташована лімфатична тканина, яка між
вузликами має вигляд клітинних тяжів товщиною до 1.2 мм.

Після 25-30 років відбувається виражена вікова інволюція лімфатичної

тканини. Поряд зі зменшенням маси лімфатичної тканини в органі
спостерігається розростання сполучної тканини, яка вже добре
помітна в 17-24 роки.

Глотковий (аденоїдний) мигдалик – непарний, розташовується в

ділянці склепіння почасти задньої стінки глотки. В цьому місці є 4-6
поперечно і косо орієнтованих товстих складок слизової оболонки,
всередині яких знаходиться лімфатична тканина мигдалика. Іноді ці
складки виражені дуже сильно, так що звисають зі склепіння глотки
позаду хоан і закривають сполучення порожнини носа з глоткою.

Під епітеліальним покривом в дифузній лімфатичній тканині

знаходяться лімфатичні вузлики глоткового мигдалика діаметром до
0.8 мм. Сполучнотканинна строма мигдалика зрощена с глотково-
основною фасцією.

У новонародженого глотковий мигдалик вже добре виражений,

розміри його дорівнюють 5-6 мм. Наприкінці 1-го року його довжина
досягає 12 мм, а ширина – 6-10 мм. Лімфатичні вузлики в мигдалику
з’являються на 1-му році життя. Найбільших розмірів мигдалик
досягає  у  8-20 років: довжина його в цей період – 13-21 мм, ширина –
10-15 мм.

Трубний мигдалик – парний, знаходиться в ділянці глоткового

отвору слухової труби і представляє собою скупчення лімфатичної
тканини у вигляді переривчастої пластинки у товщі слизової
оболонки трубного валика. Складається мигдалик з дифузної
лімфатичної тканини і небагаточисельних лімфатичних вузликів.
Мигдалика достатньо добре виражена вже у новонароджених (її
довжина – 7.0-7.5 мм), а найбільшого розвитку вона досягає у 4-7
років.

Скупчення лімфатичної тканини

Скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка, noduli

lymphoidei aggregati appendicis vermiformis, в період їх максимального
розвитку (після народження і до 16-17 років) розташовуються в
слизовій оболонці і в підслизовій основі на всьому протязі цього
органа. Загальна кількість лімфатичних вузликів в стінці відростка у
дітей і підлітків досягає 600-800. Нерідко вузлики розташовуються
один над одним в 2-3 ряди.

Поперечний розмір вузликів червоподібного відростка у

новонародженого складає від 0.5 до 1.25 мм, а число їх в стінці
червоподібного відростка досягає 150-200. У дітей старших 10 років в
підслизовій основі відростка з’являються групи жирових клітин,
збільшується кількість колагенових і еластичних волокон. В період з
16-18 років відмічається зменшення кількості лімфатичних вузликів і
збільшення кількості жирової тканини. Після 50-60 років число
лімфатичних вузликів зменшується  до 100-150.

Лімфатичні бляшки (чи пейєрові бляшки) представляють собою

вузликові скупчення лімфатичної тканини, які розташовуються в
стінці клубової кишки. Залягають вони в товщі слизової оболонки і в
підслизовій основі. Розташовуються бляшки, як правило, на стороні,
протилежній брижовому краю кишки.

Кількість бляшок в період їх максимального розвитку (у дітей і

підлітків) складає 30-80. Довжина бляшок коливається від 0.2 до 15 см,
ширина – 0.2-1.5 см. Побудовані лімфатичні бляшки з лімфатичних
вузликів, число яких в одній бляшці варіює від 5-10 до 100-150 и
більш. Розміри лімфатичних вузликів в бляшках коливаються від 0.5
до 2 мм. Після 20 років і особливо у людей старших 30 років межі
лімфатичних бляшок стають менш помітними на поверхні слизової
оболонки кишки, а після 40-50 років поверхня слизової оболонки над
бляшками згладжена. Кількість лімфатичних бляшок зі збільшенням
віку знижується: у людей старше 40 років вона не перевищує 20, а
старше 60 років – 16. Зменшуються і розміри бляшок, убуває кількість
лімфатичних вузликів в їх складі.

Одинокі лімфатичні вузлики, noduli lymphoidei solitarii, є у товщі

слизової оболонки і підслизовій основі органів травлення (глотка,
стравохід, шлунок, тонка і товста кишка, жовчний міхур), органів
дихання (гортань, трахея, головні, дольові і сегментарні бронхи), а
також в стінках сечоводів, сечового міхура, сечівника.

Число лімфатичних вузликів доволі велике. В стінці тонкої кишки у

дітей кількість вузликів варіює від 1000 до 5000, в стінках товстої
кишки – від 1800 до 7300, в стінках трахеї – від 100 до 180, в стінці
сечового міхура – від 25 до 100.

В дитячому і підлітковому віці в товщі слизової оболонки

дванадцятипалої кишки на площі 1 см 2 знаходиться в середньому 9
лімфатичних вузликів, клубовій – 18, сліпій – 22, ободовій – 35, прямій
– 21. В слизовій оболонці жовчного міхура кількість лімфатичних
вузликів досягає 25.

Функції органів імунної системи:

Органи імунної системи виробляють імунокомпетентні
клітини, які забезпечують імунітет – несприйнятливість
до речовин з чужими антигенними властивостями.

Б) Анатомія утворень ендокринної системи:

Залозами з чисто ендокринною функцією є гіпофіз, шишкоподібне тіло

(епіфіз), щитоподібна і прищитоподібні залози, надниркові залози і
параганглії. Крім того, в організмі є органи, які мають внутрішню секрецію поряд з
іншими, не ендокринними функціями.