БІЛЕТ 1

1.Поняття освітньої політики.

Дати визначення освітній політиці дуже складно, особливо в країнах Центральної та Східної
Європи. Однією з проблем є відсутність в мовах більшості цих країн різниці між словами policy і politics.
Тому policy часто сприймається як щось, що має відношення до сфери діяльності політиків і політичних
організацій. З іншого боку, справи політики все більше стосуються освітян всіх щаблів управління в
системі освіти. Найпростіше визначення policy запропоновано професором Римантасом Желвісом з
Вільнюського педагогічного університету: "Політика - це те, що можуть вирішити робити або не робити
особи, які приймають рішення" 2 . В цьому визначенні відображені принаймні дві важливі
характеристики політики. По-перше, політика – це те, що роблять наділені владою.
По- друге, не робити нічого так само важливо, як і щось робити. Для того, щоб зрозуміти освітню
політику, необхідно проаналізувати і те, що зроблено і те, що відкладене або відхилене. Вагання щодо
прийняття рішень або ігнорування проблем також відображають певні напрями в політиці. Інший, більш
яскравий приклад визначення політики може звучати так: "Політика – це серія цілеспрямованих дій,
направлених на досягнення певних цілей". Виходячи з цього, освітня політика може бути визначена як
серія цілеспрямованих дій, направлених на досягнення цілей освітніх організацій та / або системи освіти.
Це визначення підкреслює цілеспрямованість політичних процесів. Також воно відзначає те, що
прийняття рішення передбачає серію дій. Одинична дія або певний політичний документ не дозволяють
нам говорити про якийсь політичний напрям. Освітня політика належить до області суспільної політики.
Отже, важливо згадати, що суспільна політика покликана відображати очікування і домінуючі цінності
суспільства. Політика також може представляти позицію або напрям певних суспільних подій і обставин.
2.Законодавче підґрунтя реалізації освітньої політики в україні.
Законодавство України про освіту охоплює низку законів, таких як: закони України "Про освіту",
"Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про вищу освіту", а
також указів Президента України і постанов уряду.
Базовий закон, що регулює функціонування системи освіти, - це Закон України "Про освіту", який
визначає освіту як основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку
суспільства і держа- ви. Метою освіти встановлено всебічний розвиток людини як особистості та
найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих
моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій
основі інтелекту- ального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення його освіт- нього рівня,
забезпечення економіки країни кваліфікованими фахівцями. Завдання законодавства України про освіту
полягає в регулюванні су- спільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, за-
гальнокультурної підготовки громадян України.
Відповідні статті цього закону встановлюють суспільно-економічні відносини, які є предметами
правового регулювання загальної частини освіт- нього права. Ці відносини охоплюють такі напрями, як:
управлінський (ст. 5-20); фінансово-господарський (ст. 61); соціально-трудовий (ст. 50-58); земельний
(ст. 63, п. 2); майновий (ст. 63).
Конституція України в ст. 43, 53, 54 визначає право громадян України на освіту, на результати
своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Держава сприяє розвитку науки, встановленню зв'язків зі
світовим співтовариство. Щоб забезпечити певний рівень освіти в Україні, ст. 53 Конституції встановлює
вимогу щодо забезпечення доступності дошкільної, повної за- гальної середньої та професійної освіти в
державних і комунальних навчаль- них закладах. Це право забезпечується створенням різних типів
дошкіль- них, середніх загальноосвітніх, професійно-технічних закладів, які залеж- но від свого
призначення надають можливість здобути освіту всім дітям незалежно від віку, фізичного і розумового
стану, життєвого рівня сім'ї, а також забезпечують навчання дітей-сиріт, дітей-інвалідів, які потребують
соціальної реабілітації.
3.Новації у початковій школі. Основні засади змін.
Мета змін:
• Перехід від знаннєвої парадигми до компетентністної
• Надання свободи у діяльності вчителя
• Розвиток зацікавлення і підвищення мотивації учнів у навчанні
• Повага до гідності учня, створення умов для саморозвитку і самовираження учнів
 • Підготовка та апробація змін до реформи початкової школи 2018 року
Основні засади змін:
• Зміна цілей навчання, а не стандартів навчання
• Зміна підходів у навчанні, а не результатів навчання
Інструмент змін - спільний проект МОН та Ed-Era.com:
• Переглянути у стислі терміни програми початкової школи
• Залучити максимальну кількість активних вчителів-практиків
• Продемонструвати, що пропозиції експертів і громадськості будуть враховані
• Застосувати он-лайн технології для обробки великих масивів інформації
• Побудувати довіру між освітянами та МОН
Результати проекту:
• Видалено з програм зайву інформацію.
• Усунено дублювання.
• Проведено відбір найбільш важливих тем та їхній логічний виклад.
• Запроваджено компетентністний підхід.
• Зміни внесені у 13 програм 1-4 класів: українською мовою навчання.
• Особлива увага приділена створенню умов для вивчення і засвоєння ядра знань з
математики, української мови та іноземної мови.
Ключові зміни в оновлених програмах початкової школи
1. Оцінювання роботи учня – це конфіденційна інформація, яка стосується лише вчителя, дитини
та її батьків, тобто навчальні досягнення учнів не мають озвучуватися на батьківських зборах чи
вивішуватися публічно у вигляді різноманітних рейтингів.
2. Знято оцінювання каліграфії, вимоги до якої були занадто деталізовані в попередній редакції
документу, залишено лише вимогу, що письмо має бути охайним та розбірливим. Також учням не будуть
знижувати оцінки за «неправильний» відступ кількості клітинок та рядків.
3. Вилучено вимоги та критерії щодо підписання зошитів та щомісячну оцінку за їх ведення.
4. Домашні завдання не повинні задавати на вихідні, святкові та канікулярні дні (канікули), а їх
обсяг віднині обмежено. Так, в перших класах домашніх завдань не повинно бути взагалі, в 2 класі – не
більше, ніж дитина може виконати самостійно за 45 хвилин, в 3 класі – за 1 годину 10 хвилин, в 4 класі –
за 1 годину 30 хвилин.
5. Наголошено на неприпустимості перевантаження учнів завданнями, які містяться у
додаткових посібниках, зошитах з друкованою основою тощо.
6. До предметів, що не оцінюються за бальною системою протягом всієї початкової школи,
додано «Трудове навчання» та «Я у світі». Тобто, загалом за бальною системою в 1-4 класах не
оцінюються «Інформатика», «Музичне мистецтво», «Образотворче мистецтво», інтегрований курс
«Мистецтво», «Основи здоров’я», «Фізична культура», «Я у світі» та «Трудове навчання».
7. Щоб понизити психологічне напруження у першокласників, за рішенням учителя, до
сформування навички письма рекомендується користуватись простим олівцем. На розсуд учителя
допускається виправлення або гумкою, або закресленням. При цьому наявність охайних виправлень,
здійснених самою дитиною, не впливає на зниження балу за роботу, а час і етап переходу на кулькову
ручку визначає сам учитель, індивідуально для кожної дитини.
8. Вчителям також не рекомендують користуватися червоною ручкою при перевірці письмових
робіт в адаптаційному періоді (1 клас). Колір ручки для виставлення оцінок в зошитах і щоденниках
вчитель може вибирати самостійно.
9. Знято оцінювання темпу читання. Кількісні показники темпу читання лишилися, але
наголошується, що ці показники – орієнтир для розвитку темпу читання, а не для перевірки та
оцінювання.
10. Вимоги до оцінювання розроблено з урахуванням вікових особливостей дітей – окремо для
1,2,3,4 класів.
 БІЛЕТ 2
1. Поняття «освітня політика» в структурі досліджень феномену сучасної освіти.
Об’єкти, суб’єкти, предмет освітньої політики.
Виходячи з того, що розвиток освіти тісно пов’язаний з політикою держави, необхідно
проаналізувати поняття «освітня політика».
Трактування освітньої політики, зокрема у сфері вищої освіти, бере до уваги застосування таких
інструментів, як регулювання (економічне, соціальне та саморегулювання), що передбачає різноманітні
методи – від адміністративних до ринкових, надання по- слуг, насамперед, освітніх.
Освітня політика включає у себе три найважливіші елементи: нормативно-правову політику як
визначення меж поведінки суб’єктів освітнього процесу та меж їх компетенцій; культурно-ідеологічну
політику, що визначає орієнтації суспільної свідомості, які впливають на вибір рішення; фінансову
політику, спрямовану на розподіл і використання засобів, які виділяються на освітні потреби
Освітня політика– це сфера діяльності, пов'язана відносинами між соціальними групами щодо
передачі новим поколінням накопиченого соціального досвіду, і трансляція культури. Предметом
освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності.
Перш ніж визначити об’єкт освітньої політики, слід зазначити, що вивчення процесів формування
державної освітньої політики показує, що в загальному контексті освітня політика може
розглядатися як форми, завдання, зміст діяльності держави, утілення нею власних повноважень в галузі
розвитку освіти.
Виходячи з цього, об’єктом освітньої політики є освіта у її соціально-змістовному та
діяльнісному вимірах (як цінність, як система, як процес, як результат); освіта як суспільне благо, як
інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій.
Об’єкти освітньої політики:
· Національні системи освіти, що офіційно закріплені в кожній державі
· Структурні елементи освіти.
· Міжнародні зв’язки національних систем освіти
Суб’єктами освітньої політики виступають – держава, національні спільноти, органи управління
освітою, система освіти, світовий освітній простір, споживачі освітніх послуг – учні, їх батьки,
структури, які отримують освіченого випускника.
До суб’єктів освітньої політики в Україні на державному рівні належать:
1) Верховна Рада України;
2) Президент України;
3) Кабінет Міністрів України;
4) Міністерство освіти і науки України;
5) інші центральні органи виконавчої влади;
6) Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим;
7) місцеві органи виконавчої влади;
8) органи місцевого самоврядування та підпорядковані їм органи управління освітою.
Отже, у розвинених державах освітня політика є важливою частиною соціальної стратегії. Освіта
й освітня політика, що спрямовує її розвиток, виходять на перший план у програмах державних реформ.

2. Засади державної політики у сфері освіти та принципи освітньої діяльності.

Засадами державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є:
 людиноцентризм;
 верховенство права;
 забезпечення якості освіти та якості освітньої діяльності;
 забезпечення рівного доступу до освіти без дискримінації за будь-якими ознаками, у тому
числі за ознакою інвалідності;
 розвиток інклюзивного освітнього середовища, у тому числі у закладах освіти, найбільш
доступних і наближених до місця проживання осіб з особливими освітніми потребами;
 забезпечення універсального дизайну та розумного пристосування;
 науковий характер освіти;
 різноманітність освіти;
  цілісність і наступність системи освіти;
 прозорість і публічність прийняття та виконання управлінських рішень;
 відповідальність і підзвітність органів управління освітою та закладів освіти, інших
суб’єктів освітньої діяльності перед суспільством;
 інституційне відокремлення функцій контролю (нагляду) та функцій забезпечення
діяльності закладів освіти;
 інтеграція з ринком праці;
 нерозривний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, національними
традиціями;
 свобода у виборі видів, форм і темпу здобуття освіти, освітньої програми, закладу освіти,
інших суб’єктів освітньої діяльності;
 академічна доброчесність;
 академічна свобода;
 фінансова, академічна, кадрова та організаційна автономія закладів освіти у межах,
визначених законом;
 гуманізм;
 демократизм;
 єдність навчання, виховання та розвитку;
 виховання патріотизму, поваги до культурних цінностей Українського народу, його
історико-культурного надбання і традицій;
 формування усвідомленої потреби в дотриманні Конституції та законів України,
нетерпимості до їх порушення;
 формування поваги до прав і свобод людини, нетерпимості до приниження її честі та
гідності, фізичного або психічного насильства, а також до дискримінації за будь-якими ознаками;
 формування громадянської культури та культури демократії;
 формування культури здорового способу життя, екологічної культури і дбайливого
ставлення до довкілля;
 невтручання політичних партій в освітній процес;
 невтручання релігійних організацій в освітній процес (крім випадків, визначених цим
Законом);
 різнобічність та збалансованість інформації щодо політичних, світоглядних та релігійних
питань;
 державно-громадське управління;
 державно-громадське партнерство;
 державно-приватне партнерство;
 сприяння навчанню впродовж життя;
 інтеграція у міжнародний освітній та науковий простір;
 нетерпимість до проявів корупції та хабарництва;
 доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються
державою.

3. Види освіти, їх характеристика.

Залежно від цілей, характеру підготовки учнів розрізняють загальну, політехнічну і професійну
освіту, що становлять послідовні етапи та основні напрями освіти.
Загальна освіта - процес і результат оволодіння основами наук, необхідних для формування
світогляду та моральних якостей.
Загальна середня освіта має три рівні: початкова, основна, повна.
Початкова освіта. Забезпечує загальний розвиток дитини, вміння добре читати, писати, знання
основ арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації,
формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та
спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок.
 Основна середня освіта. Передбачає досконале оволодіння українською тарідною мовами,
засвоєння знань з базових дисциплін, можливість здобуття наступних рівнів освіти, мотиваційну
готовність переходу до трудової діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної
підготовки, формування високих громадянських якостей і світоглядних позицій.
Повна середня освіта. Забезпечує поглиблене оволодіння знаннями з базових дисциплін та за
вибором, орієнтацію на професійну спеціалізацію, формування цілісних уявлень про природу, людину,
успільство,громадянської позиції особистості, можливість здобуття освіти вищого рівня.
Політехнічна освіта — сукупність знань про головні галузі й наукові принципи виробництва,
оволодіння загальнотехнічними вміннями, необхідними для участі в продуктивній праці.
Здійснюється вона насамперед у процесі вивчення предметів політехнічного циклу (математики,
фізики, хімії, біології, географії), а також інших предметів (історії, основ держави і права, літератури),
трудового навчання. Вагоме значення мають практикуми, факультативи з машинознавства, автосправи,
електротехніки тощо.
Застосовуючи політехнічні знання на праці, учні набувають практичних, гальнотрудових умінь та
навичок, зокрема таких: користування простими знаряддями праці та інструментами, аналіз і часткове
складання технічної документації, виконання нескладних операцій з ручної та механізованої обробки
металу, дерева, ремонт нескладної апаратури та ін.
Професійна освіта — сукупність знань, практичних умінь І навичок, необхідних для виконання
роботи в певній галузі трудової діяльності.
Зміст професійної освіти забезпечує поглиблене вивчення наукових основ і технології обраного
виду праці, формування спеціальних практичних умінь та навичок, виховання психологічних, моральних,
естетичних якостей, необхідних фахівцеві конкретної галузі трудової діяльності.
Післядипломна освіта ( спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації
та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі
раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за
спеціальністю, професією.
Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями,
об’єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії,
бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіо навчальні програми тощо.
 БІЛЕТ 3
1.Основні характеристики освітньої політики.
Освітня політика - серія цілеспрямованих дій, направлених на досягнення цілей освітніх
організацій та / або системи освіти.
Освітня політика має так характеристики:
Політика - це більше ніж текст. Багато аспектів освітньої політики не відображаються в
офіційних політичних документах. Політичний документ - це, як правило, продукт довгих і часто
складних обговорень і компромісів з боку різних зацікавлених груп. Щоб отримати всеосяжне уявлення
про політичні проблеми, необхідно знати як читати між строками документу. Іншими словами, потрібно
братии до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті.
Політика має багато вимірів. Політика розробляється рядом зацікавлених груп, які різняться за
наявністю влади і впливовістю.
Політика ґрунтується на певних цінностях. Політика неминуче представляє певні цінності.
Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяються більшістю суспільства; вони можуть
представляти цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. В будь-
якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях.
Політика існує в контексті. Політика не може бути створена на чистому листі, не приймаючи до
уваги обставини, в яких вона буде впроваджуватися. Треба приймати до уваги загальний контекст
творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін.
Політичні рішення – державна справа. Держава повинна представляти інтереси суспільства.
Однак, це не завжди так. Стосунки між державою і приватним сектором є досить складними. Не
дивлячись на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної
освітньої політики.
Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галузях. Соціальні політики тісно
переплетені. Освітня політика зазвичай залежить від державної політики в таких сферах як економіка,
фінанси, міжнародні відносини і навіть оборона. В країнах Центральної та Східної Європи освіта часто
відзначається як пріоритетна сфера. Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші
мотиви домінують над освітніми цілями. Тому для тих, хто робить освітню політику, необхідно
слідкувати за подіями у пов’язаних політичних сферах.
Впровадження політики ніколи не буває прямим. Всупереч поширеній думці, добрий
політичний документ - це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політики – це
найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом
віддання наказів і розпоряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на
освітній арені.
Політика тягне за собою навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний – політичний
процес, складніше передбачити всі можливі наслідки. Ті, хто приймають політичні рішення, повинні бути
готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зустрічі з непередбаченими проблемами.

2. Поняття структури освіти. Складники системи освіти.

Структура (система) освіти - сукупність складників освіти, рівнів і ступенів освіти, кваліфікацій,
освітніх програм, стандартів освіти, ліцензійних умов, закладів освіти та інших суб’єктів освітньої
діяльності, учасників освітнього процесу, органів управління у сфері освіти, а також нормативно-
правових актів, що регулюють відносини між ними.
Відповідно до ст.10 Закону України «Про освіту» невід’ємними складниками системи освіти є:
дошкільна освіта - метою дошкільної освіти є забезпечення цілісного розвитку дитини, її
фізичних, інтелектуальних і творчих здібностей шляхом виховання, навчання, соціалізації та формування
необхідних життєвих навичок;
повна загальна середня освіта - метою повної загальної середньої освіти є всебічний розвиток,
виховання і соціалізація особистості, яка здатна до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з
природою, має прагнення до самовдосконалення і навчання впродовж життя, готова до свідомого
життєвого вибору та самореалізації, відповідальності, трудової діяльності та громадянської активності;
позашкільна освіта - Метою позашкільної освіти є розвиток здібностей дітей та молоді у сфері
освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту, технічної та іншої творчості, здобуття ними
первинних професійних знань, вмінь і навичок, необхідних для їх соціалізації, подальшої самореалізації
та/або професійної діяльності;
спеціалізована освіта- це освіта мистецького, спортивного, військового чи наукового
спрямування, яка може здобуватися в рамках формальної, неформальної, інформальної освіти,
спрямована на здобуття компетентностей у відповідній сфері професійної діяльності під час навчання у
безперервному інтегрованому освітньому процесі на кількох або всіх рівнях освіти та потребує раннього
виявлення і розвитку індивідуальних здібностей ;
професійна (професійно-технічна) освіта - Метою професійної (професійно-технічної) освіти є
формування і розвиток професійних компетентностей особи, необхідних для професійної діяльності за
певною професією у відповідній галузі, забезпечення її конкурентоздатності на ринку праці та
мобільності і перспектив кар’єрного зростання впродовж життя;
фахова передвища освіта - Фахова передвища освіта спрямована на формування та розвиток
освітньої кваліфікації, що підтверджує здатність особи до виконання типових спеціалізованих завдань у
певній галузі професійної діяльності, пов’язаних з виконанням виробничих завдань підвищеної
складності та/або здійсненням обмежених управлінських функцій, що характеризуються певною
невизначеністю умов та потребують застосування положень і методів відповідної науки, і завершується
здобуттям відповідної освітньої та/або професійної кваліфікації.;
вища освіта - Метою вищої освіти є здобуття особою високого рівня наукових та/або творчих
мистецьких, професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності за певною
спеціальністю чи в певній галузі знань.;
освіта дорослих, у тому числі післядипломна освіта - Освіта дорослих, що є складовою освіти
впродовж життя, спрямована на реалізацію права кожної повнолітньої особи на безперервне навчання з
урахуванням її особистісних потреб, пріоритетів суспільного розвитку та потреб економіки.

3.Якість освіти. ДПА,як один із форм оцінювання якості освіти.

Якість освіти - відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством,
відповідним стандартом освіти та/аб о договором про надання освітніх послуг.
Державна підсумкова атестація учнів (вихованців) (далі - атестація) - це форма контролю
відповідності освітнього рівня випускників загальноосвітніх навчальних закладів І, ІІ, III ступенів та
професійно-технічних навчальних закладів, що надають повну загальну середню освіту, державним
вимогам.
Атестація проводиться з навчальних предметів, перелік яких щороку визначається і
затверджується Міністерством освіти і науки України.
Атестація у навчальних закладах проводиться у письмовій формі.
Завдання для проведення атестації укладаються навчальними закладами відповідно до
орієнтовних вимог до змісту атестаційних завдань, затверджених Міністерством освіти і науки України.
Оцінки за атестацію заносяться до Протоколу державної підсумкової атестації та відповідної
шкільної документації (класного журналу, особової справи учня (вихованця), книги обліку і видачі
документів про здобуття відповідного рівня освіти).
У 2018 році як оцінки за ДПА для випускників старшої школи загальноосвітніх навчальних
закладів буде зараховано результати зовнішнього незалежного оцінювання з трьох навчальних предметів
(наказ Міністерства освіти і науки України від 31 липня 2017 року № 1103 «Деякі питання проведення в
2018 зовнішнього незалежного оцінювання результатів навчання, здобутих на основі повної загальної
середньої освіти»):
1) українська мова і література (українська мова);
2) математика або історія України (період ХХ – початок ХХІ століття) – за вибором випускника;
3) навчальний предмет за вибором випускника (математика, історія України, англійська,
іспанська, німецька, французька, мови, біологія, географія, фізика, хімія).
Як оцінки за ДПА буде зараховано результати виконання всіх завдань сертифікаційної роботи або
частини з них (залежно від навчального предмета).
 БІЛЕТ 4
1. Сутність і структура поняття освітньої політики.
Дати визначення освітній політиці дуже складно, особливо в країнах Центральної та Східної
Європи. Однією з проблем є відсутність в мовах більшості цих країн різниці між словами policy і
politics. Тому policy часто сприймається як щось, що має відношення до сфери діяльності
політиків і політичних організацій. З іншого боку, справи політики все більше стосуються освітян
всіх щаблів управління в системі освіти. Найпростіше визначення policy запропоновано
професором Римантасом Желвісом з Вільнюського педагогічного університету: "Політика - це те,
що можуть вирішити робити або не робити особи, які приймають рішення"2. В цьому визначенні
відображені принаймні дві важливі характеристики політики. По-перше, політика – це те, що
роблять наділені владою. Це означає, що політика не є повністю прерогативою політиків або топ
менеджерів. Всі, хто має владу, залучені до процесу творення політики. В освітньому секторі
рішення приймаються як на центральному рівні, так і на рівнях регіону і школи. Це особливо
важливо зрозуміти країнам Центральної та Східної Європи, які довгий час мали централізовану освіту.
По-друге, не робити нічого так само важливо, як і щось робити. Для того, щоб зрозуміти освітню
політику, необхідно проаналізувати і те, що зроблено і те, що відкладене або відхилене. Вагання щодо
прийняття рішень або ігнорування проблем також відображають певні напрями в політиці. Інший, більш
яскравий приклад визначення політики може звучати так: "Політика – це серія цілеспрямованих дій,
направлених на досягнення певних цілей". Виходячи з цього, освітня політика може бути визначена як
серія цілеспрямованих дій, направлених на досягнення цілей освітніх організацій та / або системи освіти.
Це визначення підкреслює цілеспрямованість політичних процесів. Також воно відзначає те, що
прийняття рішення передбачає серію дій. Одинична дія або певний політичний документ не дозволяють
нам говорити про якийсь політичний напрям. Освітня політика належить до області суспільної політики.
Отже, важливо згадати, що суспільна політика покликана відображати очікування і домінуючі цінності
суспільства. Політика також може представляти позицію або напрям певних суспільних подій і обставин.

2. Поняття структури освіти. Освітні рівні.

Згідно з Законом України "Про освіту"
Стаття 10. Складники та рівні освіти
1. Невід’ємними складниками системи освіти є:
 дошкільна освіта;
 повна загальна середня освіта;
 позашкільна освіта;
 спеціалізована освіта;
 професійна (професійно-технічна) освіта;
 фахова передвища освіта;
 вища освіта;
 освіта дорослих, у тому числі післядипломна освіта.
2. Рівнями освіти є:
дошкільна освіта, яка відповідає нульовому рівню Національної рамки кваліфікацій;
початкова освіта, яка відповідає першому рівню Національної рамки кваліфікацій;
базова середня освіта, яка відповідає другому рівню Національної рамки кваліфікацій;
профільна середня освіта, яка відповідає третьому рівню Національної рамки кваліфікацій;
перший (початковий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає другому
рівню Національної рамки кваліфікацій;
другий (базовий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає третьому
рівню Національної рамки кваліфікацій;
третій (вищий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає четвертому
рівню Національної рамки кваліфікацій;
фахова передвища освіта, яка відповідає п’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій;
початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти, який відповідає шостому рівню Національної
рамки кваліфікацій;
 перший (бакалаврський) рівень вищої освіти, який відповідає сьомому рівню Національної рамки
кваліфікацій;
другий (магістерський) рівень вищої освіти, який відповідає восьмому рівню Національної рамки
кваліфікацій;
третій (освітньо-науковий/освітньо-творчий) рівень вищої освіти, який відповідає дев’ятому
рівню Національної рамки кваліфікацій;
науковий рівень вищої освіти, який відповідає десятому рівню Національної рамки кваліфікацій.
3. У системі позашкільної освіти та освіти дорослих (включно з післядипломною освітою) можуть
здобуватися часткові кваліфікації відповідного рівня Національної рамки кваліфікацій.
Часткові кваліфікації, які здобуваються в системі позашкільної освіти, можуть відповідати
нульовому - третьому рівням Національної рамки кваліфікацій.
3. Якість освіти. ЗНО як одна з форм оцінювання якості освіти.
Якість освіти - відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством,
відповідним стандартом освіти та/аб о договором про надання освітніх послуг.
Як розуміється якість освіти? Мак Джін та Борден (1985)69 у роботі "Формулювання питань,
побудова відповідей: встановлення зв’язку між дослідницькою роботою та освітньою політикою країн,
які розвиваються" надають п’ять визначень якісної освіти, які тепер використовуються: 1. Якість
інвестицій. Стосується того, чи ресурси (матеріали, кадри, фізичні умови тощо) відповідають визначеним
стандартам. 2. Якість процесу. Містить не тільки те, що вчителі роблять в класі, але також практики
менеджменту, шкільні традиції, шкільну атмосферу.
3. Якість продукту. В результаті інвестицій і самого процесу навчання учні певним чином
змінюються. Ми можемо оцінити якість навчання порівнюючи його з визначеними стандартами. 4.
Якість результатів. Самооцінка випускників освітньої системи, оцінка батьками, роботодавцями,
суспільством взагалі, може призвести до покращення соціального становища, працевлаштування,
підвищення зарплатні тощо. 5. Кількість доданої цінності. Коли ми оцінюємо додану цінність, ми
запитуємо чи можна пов’язувати поточний стан індивіда (його знання, цінності, поведінку) з школою,
яку він відвідував. Якщо так, то ми можемо казати, що школа “додала певної цінності”. Стандарти або
критерії можуть розглядатися як відправна точка для визначення якості освіти. Радо (2001)70 у роботі
"Перехід в освіті" відмічає, що якість освіти може бути визначена трьома способами: • досягнути
стандартів якості, що були розроблені експертами (наприклад, вимоги навчального плану або іспитів); •
досягнути вимог, які були викладені в “контракті” (наприклад, спеціальна програма, яка була
запропонована школою батькам); • задовольнити попит кожного особистого “споживача”, тобто
задовольнити певні навчальні потреби кожної дитини.
Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) – це стандартизоване тестування, проходження якого є
обов’язковим для всіх випускників українських шкіл, які бажають вступати до вищих навчальних
закладів України.
Зовнішнє незалежне оцінювання проводиться з основних предметів шкільного курсу: української
мови та літератури, історії України, математики, біології, хімії, фізики, географії, англійської мови,
німецької мови, французької мови, іспанської мови та російської мови.
Тест з української мови та літератури є обов’язковим для всіх абітурієнтів України, проходження
інших тестів зовнішнього оцінювання пропонується на вибір вступнику в залежності від спеціальності,
яку обрав абітурієнт для навчання у вищому навчальному закладі.
Абітурієнт має можливість обрати не більше чотирьох предметів для складання тестів
зовнішнього оцінювання. Тестування є безкоштовним.
Тестування проводяться щорічно, наприкінці навчального року в українських школах. Взяти
участь у тестуванні можна тільки один раз на рік. Перескласти тести у випадку негативного результату
неможливо.
Після основної сесії ЗНО проводиться додаткова сесія незалежного оцінювання для абітурієнтів,
які з об’єктивних причин (хвороба, участь у олімпіадах та інше) не змогли взяти участь у основному
тестуванні.
Умови проведення всіх тестувань визначаються Українським центром оцінювання якості освіти –
установою, що забезпечує організацію проведення зовнішнього незалежного оцінювання в Україні.
Організація проведення ЗНО у регіонах покладена на регіональні центри оцінювання якості освіти.
Також вони здійснюють реєстрацію бажаючих взяти участь у тестуванні.
Для отримання інформації та ознайомлення майбутніх вступників із процедурою проведення ЗНО
регіональні центри щороку проводять пробне тестування.
Українським центром оцінювання розробляються завдання кожного тесту, встановлюється час на
виконання цих завдань, правила виконання цих завдань та система їх оцінювання.
Оцінювання тестових завдань учасників ЗНО відбувається у два етапи. Спочатку розраховується
сума тестових балів (у кожному предметі сума тестових балів різна), після цього розраховується
рейтингова оцінка учасника тестування за шкалою від 100 до 200 балів. Рейтингова оцінка ЗНО є
основною складовою формування конкурсного бала абітурієнта, який використовується вищими
навчальними закладами при визначенні рейтингу вступників під час вступу.
Шкала переведення тестових балів в оцінку за шкалою 100-200 балів щороку змінюється оскільки
розраховується в залежності від результатів виконання абітурієнтами конкретного тесту.
 БІЛЕТ 5
1. Впровадження освітньої політики.
Виділяють такі аспекти впровадження політики:
• Гравці. Низка осіб і груп, які залучені до освітньої реформи або зацікавлені в ній і, отже, можуть
вступити у гру задля успіху політики.
• Влада. Відносна влада кожного гравця політичної гри, заснована на політичних ресурсах,
доступних кожному гравцю.
• Позиція і сила. Позиція кожного гравця, тобто його підтримка політики або опозиція їй, та
інтенсивність відданості кожного гравця, тобто пропорція ресурсів, які гравець має намір витратити на
політику.
• Сприйняття. Публічне сприйняття визначеної проблеми і запропонованої політики може
впливати на те, які групи буде мобілізовано та на їх позицію щодо політики.
Є декілька можливих стратегій впровадження політики:
Торгуватися, щоб змінити позиції гравців. Цього досягають за допомогою обіцянок, погроз,
домовленості та компромісів.
Розподіл ресурсів з метою згуртування друзів і послаблення ворогів. Крім попередньої стратегії,
для забезпечення впровадження освітньої політики можна застосовувати перерозподіл влади. Існують
такі методи підтримки друзів або прихильників:
• надання або позичання грошей, працівників чи обладнання групам прихильників;
• забезпечення інформацією або освітою друзів з метою збагачення їх досвіду;
• надання ширшого доступу прихильникам до забезпечення лобіювання інтересів серед політиків;
• забезпечення прихильникам ефірного часу і уваги для підвищення їх легітимізації; зосередження
уваги на їх кваліфікації, чесності, національному патріотизмі, інших позитивних соціальних якостях.
Щодо опонентів застосовують такі методи:
• зменшення ресурсів внаслідок переконування людей не працювати на них. Це може бути
зроблено шляхом дискусії щодо законності групи та її мотивів;
• відмова від співпраці з опонентами через ненадання інформації;
• зменшення доступу опонентів до ключових постатей, які приймають рішення;
• домовленість із пресою про невисвітлення діяльності опонентів як непрофесіоналів, які слугують
собі, та підкреслюючи інші негативні соціальні цінності.
Придбання нових друзів і послаблення ворогів. Можливими союзниками у процесі впровадження
політики є учні та їхні батьки, оскільки політичні рішення приймаються з метою забезпечення потреб
користувачів. Однак вони нерідко неорганізовані й не до кінця розуміють реальний зміст кроків, які роб-
ляться заради них. Засоби масової інформації також є потенційно впливовим прихильником. Тому
активна й адекватна кампанія необхідна для забезпечення впровадження освітньої політики.
Зміна відчуття проблеми і рішення. Використовуючи ретельно відібрані символи, риторику,
апеляцію до національних почуттів і цінностей, кампанію в ЗМІ, рекламу, підтримку відомих людей,
намагатися змінити відчуття щодо впровадження політики. Важливі політичні кроки можна
репрезентувати як необхідні передумови на шляху до соціального та економічного процвітання нації.
Причини, які роблять процес впровадження освітньої політики більш складним, ніж в інших
галузях урядових ініціатив:
1. Технічна складність. Система освіти - дуже складна і розгалужена. Багато її складових
переплітаються і зумовлюють певні наслідки. З огляду на це треба здійснювати одночасно і скоорди-
новано багато змін. Такі дії зазвичай дуже складні з технічного боку.
2. Сконцентрованість витрат на добре організованих групах.
3. Розсіяна вигода для неорганізованих груп. Часто реформи надають нові можливості раніше
знедоленим групам, як, наприклад, соціальне знедоленим або мешканцям сільської місцевості. Такі групи
зазвичай неорганізовані й не мають політичних контактів.

2. Форми здобуття освіти, їх характеристика.

Основними формами здобуття освіти є:
1) інституційна;
2) індивідуальна;
 3) дуальна.
1)Очна (денна, вечірня) форма здобуття освіти - це спосіб організації навчання здобувачів освіти,
що передбачає їх безпосередню участь в освітньому процесі.
Заочна форма здобуття освіти - це спосіб організації навчання здобувачів освіти шляхом
поєднання очної форми освіти під час короткочасних сесій і самостійного оволодіння освітньою
програмою у проміжку між ними.
Дистанційна форма здобуття освіти - це індивідуалізований процес здобуття освіти, який
відбувається в основному за опосередкованої взаємодії віддалених один від одного учасників освітнього
процесу у спеціалізованому середовищі, що функціонує на базі сучасних психолого-педагогічних та
інформаційно-комунікаційних технологій.
Мережева форма здобуття освіти - це спосіб організації навчання здобувачів освіти, завдяки якому
оволодіння освітньою програмою відбувається за участю різних суб’єктів освітньої діяльності, що
взаємодіють між собою на договірних засадах.
2)Екстернатна форма здобуття освіти (екстернат) - це спосіб організації навчання здобувачів
освіти, за яким освітня програма повністю засвоюється здобувачем самостійно, а оцінювання результатів
навчання та присудження освітньої кваліфікації здійснюються відповідно до законодавства.
Сімейна (домашня) форма здобуття освіти - це спосіб організації освітнього процесу дітей
самостійно їхніми батьками для здобуття формальної (дошкільної, повної загальної середньої) та/або
неформальної освіти. Відповідальність за здобуття освіти дітьми на рівні не нижче стандартів освіти
несуть батьки. Оцінювання результатів навчання та присудження освітніх кваліфікацій здійснюються
відповідно до законодавства.
Педагогічний патронаж - це спосіб організації освітнього процесу педагогічними працівниками,
що передбачає забезпечення ними засвоєння освітньої програми здобувачем освіти, який за
психофізичним станом або з інших причин, визначених законодавством, зокрема з метою забезпечення
доступності здобуття освіти, потребує такої форми.
Здобуття освіти на робочому місці - це спосіб організації навчання здобувачів освіти, завдяки
якому оволодіння освітньою програмою (як правило, професійної (професійно-технічної), фахової
передвищої освіти) відбувається на виробництві шляхом практичного навчання, участі у виконанні
трудових обов’язків і завдань під керівництвом фахівців-практиків, залучених до освітнього процесу.
3)Дуальна форма здобуття освіти - це спосіб здобуття освіти, що передбачає поєднання навчання
осіб у закладах освіти (в інших суб’єктів освітньої діяльності) з навчанням на робочих місцях на
підприємствах, в установах та організаціях для набуття певної кваліфікації, як правило, на основі
договору.

3. Якість освіти.,PISA (Програма міжнародного оцінювання учнів), як одна із форм

оцінювання якості освіти.
Якість освіти - відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством,
відповідним стандартом освіти та/або договором про надання освітніх послуг
У 2018 році Україна вперше долучиться до Програми міжнародного оцінювання учнів – PISA.
Програма має на меті порівняти освітні системи близько 80 країн світу через вимірювання
компетентностей учнів із читання, математики та природничих дисциплін, прямо не пов’язаних з
оволодінням шкільними програмами. Крім того, велика увага у дослідженні PISA приділяється вивченню
факторів, що впливають на успішне навчання учнів.
Дослідження PISA проводиться кожні три роки, починаючи з 2000 року, шляхом тестування
навичок і знань 15-річних учнів. Вважається, що в більшості країн саме в цьому віці учні закінчують
основну школу, і постають перед вибором професії і загалом майбутнього життєвого шляху. Однак PISA
не перевіряє рівня навчальних досягнень учнів, натомість оцінює наскільки учень зможе
використовувати знання й уміння, отримані в школі, за можливих життєвих труднощів і викликів.
Читацька грамотність визначається як здатність особи до широкого розуміння тексту, пошуку
нової інформації, її відтворення та використання, інтерпретації змісту й формулювання власних
умовиводів, осмислення й оцінювання змісту та форми тексту тощо.
 Математична грамотність – це здатність особи до визначення й усвідомлення ролі математики
в сучасному світі, надання добре обґрунтованих суджень, уміння використовувати математику в
особистих цілях і в суспільному житті.
Природничо-наукова грамотність передбачає уміння пояснювати наукові явища, робити
обґрунтовані висновки про них, усвідомлювати вплив науки і технологій на зміну матеріального,
інтелектуального й культурного середовищ.
Крім оцінки предметних компетентностей, метою PISA також є визначення чинників, що
впливають на рівень навчальних досягнень учнів у світі. Саме тому учасники Програми заповнюють
анкету, що досліджує різноманітні аспекти їхнього життя. Ідеться про такі чинники, як міграційні
процеси, гендерна політика, соціально-економічний стан, піклування і підтримка з боку батьків, навчання
в ранньому дитинстві, мотивації до навчання, а також здатності регулювати свою власну навчальну
поведінку, залучення до читання, інтерес до математики або задоволення від науки, повага до інших.
Дослідження PISA здійснюється в три етапи (підготовчий, пілотний, основний). Під час
підготовчого етапу відбувається переклад та адаптація тестових матеріалів, а також анкет для опитування
учнів та адміністрацій навчальних закладів. Пілотний передбачає апробацію завдань та інструментарію
дослідження до контексту країн-учасниць. В основний період проводиться тестування, підготовка
міжнародного та національного звітів.
Участь України в дослідженні PISA має кілька важливих аспектів. Зокрема, отримання
об’єктивної інформації про готовність молодих громадян до повноцінного життя в сучасному суспільстві
відповідно до міжнародних стандартів; розуміння чинників, які впливають на ефективність освіти в
країні; можливість приймати рішення та формувати національну освітню політику на основі реальних
даних про стан вітчизняної системи освіти. Крім того, завдання PISA та методологія оцінювання їхнього
виконання слугуватимуть практичним орієнтиром для освітян у становленні компетентнісної парадигми
освіти в Україні.
 БІЛЕТ 6
1.. Різні інтерпретації освітньої політики
Особливості формування освітньої політики як мультидисциплінарної сфери досліджень знайшли
своє відображення в існуючих її визначеннях. Західні дослідники, формулюючи їх, намагаються
враховувати, як правило, наявність двох напрямів у дослідженні освітньої політики - і як politics, і як
policy. З огладу на це, бачення освітньої політики як "politics" спирається на визначення її політичною
наукою як сфери "взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів у межах використання інститутів
публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб" .Біхейвіористський підхід
до інтерпретації освітньої політики (Educationpolitics) застосовується в процесі розгляду її
функціонування на усіх рівнях - від масштабу суспільства - до організаційного простору школи.
Відповідно, предметом аналізу є сфера вищої освіти - в національному, регіональному та світовому
вимірах.
Дослідники, що орієнтуються на потенціал науки про політику (PolicyScience) роблять наголос у
своїх визначеннях освітньої політики (policy) на характеристиці її ознак як певного плану, напряму дій
політичних акторів - держави, бізнесових структур, інституцій громадянського суспільства тощо. Що ж
стосується практично в усіх наявних визначень освіт-ньої політики у вітчизняній літературі, то її мета
заздалегідь вже відома - "розвиток освіти
Роль українських науковців щодо питань державної політики переважно реактивна, а не
проективна. Вони радше завзято беруться описувати й описують те, що вже стало предметом
директивних рішень влади, аніж критикувати їх з позицій науки чи пропонувати нові рішення. Науковці
залишаються соціально пасивними як в теоретичних дискусіях, так і в практичному вимірі .Останнім
часом з'явились варіанти, автори яких пропонують визначення освітньої політики, що охоплюють ознаки
як politics, так і policy. При цьому робиться наголос на особливостях їх взаємовпливів. Зустрічаються
поряд з академічними, метафористичні характеристики освітньої політики (politics) як "політичного
спектаклю".
Отже, різні варіанти інтерпретації освітньої політики пов'язані із складнощами пізнання
багатомірних, динамічних суспільних явищ. До того ж, у представника тієї чи іншої галузі знання є своє,
притаманне йому бачення проблеми, використовується відповідний науковий апарат. А, по-друге,
відбувається інтенсивний процес інтернаціоналізації відповідної сфери знань.

2. Інклюзивна освіта. Основні принципи інклюзивного навчання.

Інклюзивна освіта — навчання учнів або студентів із особливими потребами вводячи їх до
загального освітнього середовища за місцем їхнього проживання. Інклюзивне навчання розглядається як
альтернатива інтернатній системі (коли дітей з особливими потребами утримують та навчають окремо від
інших дітей) та навчанню вдома.
Принципи інклюзивної освіти:
 Цінність людини не залежить від її здібностей і досягнень.
 Кожна людина здатна відчувати і думати.
 Кожна людина має право на спілкування і на те, щоб бути почутою.
 Адаптація системи до потреб дитини, а не навпаки.
 Справжня освіта може здійснюватися тільки в контексті реальних взаємостосунків.
 Всі люди потребують підтримки і дружби ровесників.
 Задоволення індивідуальних освітніх потреб кожної дитини.
 Визнання спроможності до навчання кожної дитини та, відповідно, необхідність створення
суспільством відповідних для цього умов.
 Залучення батьків до навчального процесу дітей як рівноправних партнерів та перших
вчителів своїх дітей.
 Командний підхід у навчанні та вихованні дітей.
 Складність завдань повинна відповідати здібностям дитини.
 Рівний доступ до навчання у загальноосвітніх закладах та отримання якісної освіти кожною
дитиною.
 Подолання потенційних бар'єрів в навчанні.
 3.Дошкільна освіта. Роль сім’ї у дошкільній освіті
Дошкільна освіта — галузь освіти, яка спрямована на реалізацію навчальних та виховних завдань
для дітей дошкільного віку (від народження до шести років). В Україні це обов'язкова первинна складова
частина системи безперервної освіти.
Роль сім'ї у дошкільній освіті
1. Сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах
або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти.
2. Відвідування дитиною закладу дошкільної освіти не звільняє сім'ю від обов'язку виховувати,
розвивати і навчати її в родинному колі.
3. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність перед суспільством і державою за
розвиток, виховання і навчання дітей, а також збереження їх життя, здоров'я, людської гідності.
Сучасний стан дошкільної освіти потребує цілісного підходу до особистості дитини. Цим
пояснюється необхідність ділового педагогічного взаємозв’язку сім’ї та дитячого садка на основі
об’єднання їх виховних зусиль. Вихователь та батьки діють в інтересах дитини, приймають рішення
стосовно її виховання та навчання, створюють для неї належні умови. Від того, наскільки ці
взаємовідносини будуть узгоджені, настільки залежить успіх формування особистості в цілому.
Завдяки тісному співробітництву дошкільного навчального закладу з батьками та іншими
старшими членами родини навколо дітей створюється атмосфера довіри, взаєморозуміння, підтримки,
єдиних вимог. Це означає, що батьки та інші члени родини мають перестати бути пасивними, виступати в
ролі експертів чи спостерігачів, і почати діяти з вихователями і дітьми на засадах партнерства з правом
ініціативи, активної дії, самоконтролю. Вони рівноправні партнери і союзники. Ідеї батьків слід цінувати,
до їх порад – прислухатися. Бажано разом з батьками обговорювати і розв'язувати глобальні проблеми та
конкретні питання, приймати важливі рішення. Тільки завдяки високій культурі спілкування педагогів і
батьків, доброзичливості, неупередженості у розв'язанні різних проблем можна досягти ефективної
взаємодії дошкільного закладу і сім’ї.
 БІЛЕТ 7
1. Реформація освітнього простору
Міністерство освіти та науки України разом з Інститутом іноваційних технологій і змісту освіти
формують «Нову українську школу».Підготовчий етап з 2016 року по 2018 називається «Перша фаза». Є
Друга фаза і третя відповідно. Значною зміною в навчальній програмі, відповідно до європейських
стандартів навчання, стала рекомендація комплектувати навчальні класи мультимедійними пристроями
для демонстрації дослідів і проведення експериментів на уроках в шкільних лабораторіях і предметних
кабінетах.
Реформування педагогіки загальної середньої освіти передбачає перехід до педагогіки
партнерства між учнем, вчителем і батьками, що потребує ґрунтовної підготовки вчителів за новими
методиками і технологіями навчання, зокрема інформаційно-комунікативними технологіями.Створення
умов для інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами:корекційно-реабілітаційні
заходи, психолого-педагогічний супровід і засоби для навчання таких дітей. Школа матиме право
розробляти і впроваджувати власні освітні програми відповідно до державного стандарту загальної
середньої освіти, змінювати статус бюджетної установи на статус неприбуткової організації із
збереженням податкових пільг і отриманням фінансової автономії.
Стимулювання вчителя до особистого і професійного зростання та надання йому академічної
свободи. Реформування передбачає перехід до 12-річної школи із трирічною профільною школою
академічного або професійного спрямування.
Тим часом у вищій освіті реформи запущено – чинний Закон «Про вищу освіту» прийнято в липні
2014 року. Нині триває його імплементація, тобто переведення з теоретичної площини в практичну.2016
року востаннє був набір на «спеціаліста», з 2017 після бакалаврату вступатимуть лише на магістра. Так
само зникне науковий ступінь «кандидата наук». Після аспірантури і захисту дисертації науковець
ставатиме доктором філософії. Українські їхні дипломи корелюватимуть з вимогами закордонних вишів.
Контроль якості освіти відходить до неурядової організації – Національного агентства із
забезпечення якості вищої освіти.Вищих закладів буде 3 типи: багатопрофільний (університет), галузевий
(інститут, академія), галузевий, що готуватиме не вище рівня бакалавра (коледж).
Реформування діяльності вишів відбувається в бік автономії та саморегуляції. Виші можуть
самостійно розробляти навчальні програми, визначати кадрову політику, формувати структурні
підрозділи, присуджувати ступені вищої освіти та наукові ступені (вченою радою).Новий закон
впроваджує більш жорсткі вимоги щодо дотримання академічної доброчесності. Одним з основних
нововведень є норма про обов’язковість впровадження системи перевірки письмових робіт на плагіат.

2. Розвиток державної політики в галузі освіти за період незалежності України

Для освітньої сфери України за 25 років незалежності характерним є те, що:
По-перше, формувалася національна самодостатня цілісна система освіти суверенної країни.
По-друге, освітня система вбудовувалася в нові (демократичні, ринкові тощо) суспільні відносини.
По-третє, національна освітня сфера інтегрувалася в європейський та світовий освітні простори,
здебільшого зі значно вищими стандартами освіти порівняно з тими, що дісталися в спадщину від
радянського минулого.
По-четверте, принципово нова якість суспільного світопорядку вимагала докорінного перегляду
національної доктрини і парадигми реалізації освіти в Україні.
По-п'яте, запозичений міжнародний досвід гармонізувався з кращими національними традиціями.
Найважливішими досягненнями слід визнати:
1) Розроблення нової методології розвитку української освіти
3) Визначення засад рівного доступу всіх громадян до якісної освіти всіх рівнів як
магістральний напрям її розвитку;
4) Формування змісту освіти на основі ДС як важеля збереження єдиного освітнього простору
та управління якістю освіти в країні;
5) Створення науково-методичного і значною мірою програмно-методичного ресурсу для
переходу на повну дванадцятирічну загальну середню освіту;
6) Перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних
посібників як у центрі, так і в регіонах, а також у навчальних закладах;
 7) Використання нових форм і технологій контролю та оцінювання навчальних досягнень
учнів, студентів; запровадження зовнішнього незалежного оцінювання;
8) Впровадження нової методики атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів,
державної акредитації навчальних закладів;
9) Поширення нових навчальних технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта,
інтерактивні методики тощо);
10) Рух до багатоканального фінансування освіти;
11) Створення національної педагогічної преси;
12) Розвиток професійних об'єднань, товариств у центрі та регіонах, що сприяло розвитку
державно-громадського самоврядування.

3. Інклюзивна освіта. Сегрегація, інтеграція, інклюзія - ознаки та відмінності.

Інклюзивне навчання - система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на
принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення
до освітнього процесу всіх його учасників.
Сама ідея інклюзії базується на тому, що життя і побут людей з обмеженими можливостями мають
бути найбільш наближені до умов і стилю життя суспільства, в якому вони перебувають.
Основні принципи інклюзивного навчання:
➢ всі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не
зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними;
➢ школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів, узгоджуючи різні
види й темпи навчання;
➢ забезпечення якісної освіти для всіх завдяки відповідному навчально‐ методичному
забезпеченню, застосуванню організаційних заходів, розробці стратегії викладання, використанню
ресурсів і партнерських зв'язків зі своїми громадами;
➢ діти з особливими освітніми потребами мають отримувати додаткову допомогу, яка може
знадобитися їм для забезпечення успішності процесу навчання.
На відміну від інтеграції, в концепції інклюзії розглядається не лише інвалідність. Інклюзія
охоплює всі форми різноманітності і передбачає, що всі учні як правило належать до системи масової
освіти. За інтеграційною моделлю вважалося, що учень повинен пристосуватися до вимог та умов школи.
Але ж школи існують передусім для того, щоб задовольняти потреби учнів, а не навпаки. Інклюзивна
модель передбачає, що школи повинні бути готовими приймати різних учнів з особливостями розвитку,
поважати їх, враховувати індивідуальні відмінності в своїх педагогічних підходах, в організації шкільних
заходів та плануванні навчально – виховного процесу.
Інтеграція - зусилля, спрямовані на введення дітей з особливими освітніми потребами у
регулярний освітній простір. Ми пристосовуємо учня до вимог школи.
Модель сегрегації припускає, що дитина з особливими освітніми потребами – хвора людина, яка
потребує довготривалого догляду і лікування, що найкращим чином може здійснюватись у спеціальних
закладах. Головним об’єктом уваги в освіті таких учнів стають їх обмеження – їх поміщають у класи,
тому що вони хворі, а не тому, що вони досягли шкільного віку і мають право отримувати освіту. Таким
чином, учні сегрегованих класів втрачають можливість перебувати у середовищі дітей загальноосвітніх
закладів, чим не соціалізуються, не осягають основи незалежного життя, не засвоюють нові форми
поведінки, спілкування, взаємодії.
 БІЛЕТ 8
1. Основні характеристики освітньої політики.
Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб розуміти, яким чином
вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві, Лінгард, Генрі (1997) у роботі «Освітня політика та курс на
зміни» визначають такі її характеристики:
Політика - це більше ніж текст. Багато аспектів о. п. не відображаються в офіційних політичних
документах.Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як читати між рядками
документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень
в освіті.
Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю
влади і впливовістю. Тому о. п. нагадує пиріг з багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп
представлені не однаково.
В основі політики - певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяє
більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення.
Політика існує в контексті. Політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування
обставин, в яких вона впроваджується. Треба брати до уваги загальний контекст творення політики.
Політичні рішення - державна справа. О. п. належить до сфери суспільної політики. Відносини
між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе
відповідальність за розробку і впровадження національної о. п.
О. п. взаємодіє з політикою в інших галузях. Соціальні політики взаємопов'язані. О. п. зазвичай
залежить від державної політики в таких сферах, як економіка, фінанси, міжнародні відносини і навіть
оборона. У країнах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу.
Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями.
Тому для тих, хто формує о. п. необхідно стежити за подіями у пов'язаних політичних сферах.

2. Найважливіші досягнення в системі освіти за період державного суверенітету України.

Ухвалення Закону Української РСР “Про освіту” та затвердження державної національної
програми «Освіта» (Україна ХХІ століття);
Удосконалення базового законодавства про освіту, ухвалення Закону України “Про внесення змін
і доповнень до Закону Української РСР “Про освіту”, який за своєю суттю, змістом і напрямами став
фактично новою редакцією Закону “Про освіту”;
Прийняття законів прямої дії, що визначають стратегію розвитку національно освіти, закріплюють
її нормативи, вимоги, стандарти, законодавчо регулюють відносини всіх структурних підрозділів освіти;
Утілення в життя окремих положень законів прямої дії шляхом формування нормативно-правової
бази галузі освіти; розробка стратегічного документа щодо розвитку освіти, підготовка до затвердження
цільових державних програм;
Затвердження стратегічного плану дій – Національної доктрини розвитку освіти, формування
відповідної нормативно-правової бази, спрямованої на її реалізацію;
Забезпечення поліпшення функціонування та інноваційного розвитку освіти, підвищення її якості
та доступності, коригування завдань та заходів відповідно до сучасних потреб (запровадження 11-річного
терміну навчання в загальноосвітніх навчальних закладах та обов’язкової дошкільної освіти дітей 5-
річного віку), інтеграції до європейського освітнього простору;
Ухвалення Національної стратегії розвитку освіти України на 2012-2021 рр., визначення основних
напрямів дальшого розвитку системи освіти.

3. Дошкільна освіта. Здобуття дошкільної освіти.

Прийняття Верховною Радою України Закону “Про дошкільну освіту” та підписання його
Президентом дає новий імпульс розвитку дошкільної освіти.
Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в
Україні.
Дитина може здобути дошкільну освіту за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють:
 у дошкільних навчальних закладах, незалежно від підпорядкування, типів і форм власності;
 у сім’ї;
  за допомогою фізичних осіб з високими моральними якостями, котрі мають відповідну
вищу освіту, ліцензію на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної освіти та фізичний стан
здоров’я яких дозволяє виконувати обов’язки педагога.
Нові форми організації дошкільної освіти:
 групи короткотривалого перебування дітей;
 центри розвитку дітей.
Як відомо, Міністерством освіти і науки України вже дано певні орієнтири щодо варіативних
організаційних форм роботи з дітьми, які не відвідують дошкільні заклади. Ці орієнтири та наявний
практичний досвід дають можливість визначити найбільш ефективні нові форми організації дошкільної
освіти:
 групи короткотривалого перебування дітей;
 центри розвитку дітей.
Варіативні форми роботи з дітьми, як правило, передбачають перебування дітей в таких групах і
центрах неповний робочий день, а харчування забезпечують батьки.
Групи підготовки старших дошкільників до навчання в школі створюються в дошкільному
закладі, при загальноосвітній школі, вдома. Навчання може здійснюватися протягом року, з першого
січня, з середини травня, увесь червень.
У групі, яка працює вдома з педагогом, діти перебувають у колі однолітків, що забезпечує
найбільш ефективні умови для їхнього розвитку, соціалізації.
Є ще й така форма, як індивідуальна допомога дитині вдома.
Здається, що і максимальні умови створені для здійснення особистісно-орієнтованого підходу до
дитини, проте знову ж таки, відсутні важливі фактори виховання і розвитку дошкільника – спілкування з
однолітками та гра.
Таким чином, в роботі з неорганізованими дітьми найбільш доцільно створювати групи
короткотривалого перебування при дитячому навчальному закладі.
Там, де немає дошкільних навчальних закладів, групи створюються при школах (за умов
щоденних занять по 2-3 години під керівництвом дошкільного педагога) і вдома у педагога.
У дошкільних навчальних закладах можуть створюватися і такі групи:
 прогулянкові – тут має бути організований повноцінний догляд, ігри, прогулянки на
свіжому повітрі без спеціальної навчальної діяльності;
 консультативні – відвідування дітьми окремих занять з логопедом, психологом, іншими
фахівцями (залежно від потреб);
 сезонні – створюються на базі вже існуючих ДНЗ, функціонують від 1 до 8 календарних
місяців на рік. Вони є закладами суспільного виховання дітей від 2 до 6 років і здійснюють догляд за
ними, виховання та оздоровлення;
 “особлива дитина” (5-9 років) з індивідуальним режимом;
 неповного вихідного дня;
 інтенсивного розвитку (для підготовки до вступу в гімназію, ліцей);
 підвищеної індивідуальної уваги (з низьким рівнем шкільної зрілості);
 сімейні;
 різновікові, в яких братики і сестрички, сусіди, друзі перебуватимуть разом.
 БІЛЕТ 9
1. Назвіть чинники впливу на формування ОП.
Економічні чинники– це насамперед стан економіки держави, її фінансової системи, які через
рівень добробуту в суспільстві впливають на зростання освітніх потреб громадян, зумовлюють більші або
менші можливості для фінансування бюджетної, а також освітньої сфери. Високий рівень загального
економічного розвитку, високорозвинені ринкові відносини створюють сприятливі умови для наповнення
бюджету держави, що позитивно позначається на фінансуванні системи освіти.
Політичні чинники – це курс внутрішньої та зовнішньої політики держави. Конкретні політичні
дії та ситуації також утворюють загальне тло освітньої діяльності, для якої вкрай бажана спокійна,
конструктивна, творча соціально-політична ситуація в суспільстві. До правових факторів відносять
характер чинних законодавчих актів та правових норм. Саме вони окреслюють рамки правового поля
освіти, встановлюють «правила гри» на ньому. Соціально-психологічні та етичні чинники – це
загальний морально-психологічний клімат у суспільстві, спосіб і стиль життя різних прошарків
населення.
Екологічні чинники:стан довкілля, яке впливає на здоров’я майбутніх і сучасних суб’єктів
освіти, що значно підвищує вимоги до профілактичної та оздоровчої спрямованості діяльності освітнього
закладу.
Демографічні чинники – характер народжуваності, типовий склад сімей – також значно
впливають на ситуацію в освіті. Якщо не вивчати тенденцій у цій галузі, більшість освітніх закладів та
система освіти загалом через деякий час можуть залишитися без контингенту учнів або, навпаки,
опинитися в ситуації, коли бракуватиме навчальних місць
Культурні, духовно-ідеологічні чинники – стан культури в державі, рівень духовного здоров’я
та культурних запитів населення є тлом для прояву освітньої активності людей, її спрямованості.
Галузеві чинники: стан і тенденції змін системи освіти в державі й світі, нові ідеї, концепції,
зразки кращого освітнього досвіду, що впливають на стан освіти в державі.
Інституціональні чинники – це наявність розгалуженої мережі спеціалізованих соціальних
інститутів, установ і організацій, із якими могли б співпрацювати освітні заклади у виконанні своїх
завдань, ще один елемент значущого соціального середовища освіти.

2. Основні втрати реформування укр.освіти за період Незалежності.

•відсутність системної науково обґрунтованої ідеології розвитку освіти, її ситуативна політизація,
слабкий вплив на освітній і культурний рівень суспільства, що зумовило значне послаблення
консолідуючої, культуротворчої місії освіти;
•згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок відсторонення влади від розв’язання
проблем дошкілля, відсутність прогнозу демографічної ситуації і потреб розвитку освітив регіонах,
нерозробленість правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовили неготовність цієї освітньої
ланки забезпечити дошкільну освіту, передусім для дітей старшого дошкільного віку;
•дотепер невизначено функцій професійно-технічних навчальних закладів і технікумів, училищ,
коледжів у нових ринкових умовах, інноваційній економіці;
•унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях кількісного зростання мережі вищих
навчальних закладів виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української
вищої школи закордоном. Задавненість і масштабність проблеми спричиняють велике соціально-
педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, уможливлюють корупцію і
хабарництво;
•перехід до наступних етапів модернізацій системи освіти без належного моніторингу якості
попереднього стану зумовив безвідповідальність управлінців за результати, загальмував розвиток
економіки освіти, інноваційний рух до її нової якості тощо;
•педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, її стратегія — наздогнати, а не випередити.
Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. Навіть
у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лишена одну з-поміж інших. Учитель
недостатньо формується як суб’єкт сучасних цінностей;
•старіння матеріально-технічної бази, особливо в секторі професійно-технічної освіти;
Загалом українська освіта фактично нестала загальнонаціональним пріоритетом.
 Причинами такого стану є:
•відсутність реального визнання в державі освіти локомотивом суспільного та економічного
розвитку;
•певна неузгодженість законів прямої дії, їх функціональна неповнота;
•несформованість моніторингу виконання законів і нормативів розвитку освіти;
•недостатня осмисленість швидких і несистемних змін розвитку освіти, що зумовили
непослідовність впливів, зокрема процесуальну незавершеність попередніх модернізацій низький
соціальний і матеріальний статус педагогічних та науково-педагогічних працівників централізація
управління, що призводить до надмірної бюрократизації, негнучкості реагування на потреби освіти,
знижує відповідальність регіонів і суспільства за її якість;
•брак сучасної статистики, своєчасної об’єктивної і повної інформації щодо управління освітою не
дає змоги вірогідно визначити її якість у регіонах, місце української освітив європейському і світовому
співтоваристві;
•за два з половиною десятиліття не досягнуто вчасного необхідного і достатнього забезпечення
навчальних закладів програмами, підручниками, навчальним обладнанням розриву часі та змісті
модернізаційних процесів у загальній, професійно-технічній, вищій і післядипломній освіті став
причиною неготовності значної частини педагогічних, науково-педагогічних і управлінських кадрів до
ефективної участі в інноваційному розвитку освіти;
•залишається на периферії державної уваги розбудова системи безперервної освіти громадян
різного віку впродовж життя, яка має охоплювати формальну, неформальну та інформальну її складові, а
також інструменти модулювання, кредитування та кодифікації навчання з метою його обліку,
накопичення і трансферу, що гальмує формування суспільства, яке постійно навчається.

3. Територіальна доступність повної загальної середньої освіти. Опорні школи та філії.

Стаття 13. Територіальна доступність повної загальної середньої освіти
1. Для забезпечення територіальної доступності повної загальної середньої освіти органи
місцевого самоврядування створюють і утримують мережу закладів освіти та їхніх філій.
Кожна особа має право здобувати початкову та базову середню освіту в закладі освіти (його філії),
що найбільш доступний та наближений до місця проживання особи.
Право особи здобувати початкову та базову середню освіту у державному або комунальному
закладі освіти (його філії), за яким закріплена територія обслуговування, на якій проживає ця особа,
гарантується, що не обмежує право особи обрати інший заклад освіти.
2. З метою створення умов для здобуття повної загальної середньої освіти, запровадження
профільного навчання, забезпечення всебічного розвитку особи, раціонального та ефективного
використання наявних ресурсів і матеріально-технічної бази закладів освіти, їх модернізації створюється
освітній округ.
Освітній округ - це сукупність закладів освіти (їхніх філій), у тому числі закладів позашкільної
освіти, закладів культури, фізичної культури і спорту, що забезпечують доступність освіти для осіб, які
проживають на відповідній території.
Опорний заклад освіти - це заклад загальної середньої освіти, що має зручне розташування для
підвезення дітей з інших населених пунктів, забезпечений кваліфікованими педагогічними кадрами, має
сучасну матеріально-технічну і навчально-методичну базу та спроможний забезпечувати на належному
рівні здобуття профільної освіти.
Положення про освітній округ і опорний заклад освіти затверджується Кабінетом Міністрів
України.
3. З метою наближення місця навчання дітей до їхнього місця проживання у відповідному
населеному пункті може утворюватися філія закладу освіти. Філія закладу освіти - це територіально
відокремлений структурний підрозділ закладу освіти, що не має статусу юридичної особи та діє на
підставі положення, затвердженого засновником відповідного закладу освіти на основі типового
положення, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.
Початкова школа може забезпечувати здобуття початкової освіти дітьми (незалежно від їх
кількості) одного або різного віку, які можуть бути об’єднані в один або в різні класи (групи). Освітній
процес у такій школі може організовуватися одним чи кількома вчителями або в будь-якій іншій формі,
яка є найбільш зручною та доцільною для забезпечення здобуття дітьми початкової освіти відповідно до
стандарту початкової освіти.
4. Особи, які здобувають повну загальну середню освіту, проживають у сільській місцевості і
потребують підвезення до закладу освіти і у зворотному напрямку, забезпечуються таким підвезенням за
кошти місцевих бюджетів, у тому числі із забезпеченням доступності відповідного транспорту для осіб з
порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату та інших маломобільних груп населення.
5. Органи місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць мають право
прийняти з урахуванням потреб і пропозицій територіальних громад спільне рішення про організацію
здобуття початкової, базової та профільної середньої освіти в закладі освіти (його філії) та забезпечення
підвезення здобувачів освіти до нього і у зворотному напрямку.
Опорна школа має не лише забезпечити якісну освіту, а й стати ядром сільської громади. Процес
утворення опорних шкіл триватиме, адже децентралізація лише в розпалі. Розглянемо особливості
структури та створення опорної школи Задля підвищення якості освіти, раціонального та ефективного
використання ресурсів, модернізації навчальних закладів розпочато реорганізацію системи освіти в
сільській місцевості. Замість моделі «школа на кожне село» запропоновано систему опорних шкіл (hub-
school) та їхніх філій. При цьому очікують дотримати таких умов: початкова школа максимально
наближена до місця проживання дитини наявність навчального закладу, що може виконувати функції
опорного розвиток необхідної інфраструктури та довезення учнів і вчителів до опорної школи.
Оскільки початкові школи залишаються на місцях, то функції ЗНЗ І ступеня виконують філії.
Тобто учні 1-4-х класів навчаються у філіях, а учні 5-9-х класів — в опорній школі. Хоча за потреби філія
опорної школи може функціонувати і як ЗНЗ І-ІІ ступенів — відповідно до рішення засновника.
Протягом 2016 року утворено 137 опорних шкіл та 360 їхніх філій.
Опорна школа має свої особливості:
як навчальний заклад:
 надає повну загальну середню освіту
 забезпечений кваліфікованими педагогічними кадрами
 забезпечує допрофільну підготовку та профільне навчання, поглиблене вивчення окремих
навчальних предметів
 має сучасну матеріально-технічну і навчально-методичну базу, зокрема спортивні об’єкти,
навчальні кабінети фізики, хімії, біології, географії, лабораторії
 кожній паралелі вище 4-го класу сформовано принаймні по два класи
 навчаються не менше ніж 360 учнів (не враховуючи філій
 територіально доступний
як юридична особа:
 має власні рахунки в Державній казначейській службі України, самостійний баланс
 діє на підставі установчих документів: – статуту опорного закладу;– положення про філію
 використовує штамп, печатку
 має у своєму складі не менше трьох філій
Як бачимо, філія: не є юридичною особою підпорядкована опорній школі діє на підставі
положення, затвердженого в установленому порядку. Найменування філії має вказувати на належність до
опорної школи, у складі якої вона створена. А звідси — й ієрархія системи управління:
ОПОРНА ШКОЛА:
 Директор
 заступники директора
ФІЛІЯ
 завідувач
 заступники завідувача
 БІЛЕТ 10
1. Пріоритети ОП.
Існує три пріоритети, які певною мірою описані в національний політичних документах кожної
країни: якість, ефективність, рівність.
1. Поняття «якість» - системно-соціальний феномен, сукупність властивостей якого
спрямована на забезпечення вимог і потреб споживача у теперішньому та майбутньому часі.
Якість освіти – це узагальнений показник розвитку суспільства у певному часовому вимірі, тому
його слід розглядати в динаміці тих змін, що характеризують поступ держави в контексті світових
тенденцій. Вона є суспільною характеристикою, а не предметом змагання чи політичним аргументом в
оцінці розвитку держави на конкретному етапі її становлення.
«Якість освіти» як процес - це стан, що задовольняє потреби людини, відповідає інтересам
суспільства і держави; натомість, як результат діяльності навчального закладу вказує на відповідність
рівня підготовки учнів вимогам діючих освітніх програм.
Феномен якості освіти охоплює всі сторони діяльності навчального закладу: результати
навчально-виховної діяльності учнів, рівень професійної підготовки педагогічного колективу, здатність
адміністрації школи забезпечити відповідні умови для функціонування й розвитку навчального закладу.
Поняття «якість освіти» невід'ємно пов'язане з поняттям «розвиток» як незворотнім, закономірним
і цілеспрямованим процесом якісних змін шкільної освіти, а відтак розглядається як динамічна категорія.
2. Оцінювати ефективність освіти потрібно на підставі таких критеріїв, як економність,
продуктивність і результативність.
1) Економність характеризує затратну, ресурсну сторону ефективності. За цим критерієм
витрати мають бути мінімальними.
2) Продуктивність визначається як співвідношення обсягів продукції або послуг з величиною
затрат на їх виробництво.
3) Результативністьсвідчить про відповідність затрат і досягнутих результатів конкретним
цілям. Якщо при оцінці продуктивності увага концентрується на окупності витрат, то при аналізі
результативності – на мірі адекватності одержаних результатів певним потребам суспільства.
Економність й продуктивність характеризують економічний аспект ефективності, тобто
величину затрат, а також її співвідношення з одержаним продуктом, тобто
ефектом. Результативність відображає соціально-економічний аспект ефективності, а саме –
відповідність результатів діяльності соціальним та економічним цілям суспільства.
3. Принцип рівного доступу громадян України до освіти всіх рівнів закріплений у
Конституції України (стаття 53) і є основним принципом, на якому базується державна політика в галузі
вищої освіти. Гарантом надання безоплатної загальнодоступної освіти виступає держава. Реалізація цього
права передбачає прозорість, спадкоємність системи освіти всіх рівнів, її здатність реагувати на
демографічні, соціальні, економічні зміни.

2. Заклади освіти. Організаційно правовий статус.

Про заклади освіти вказується у статті 22 розділу III ЗУ «Про освіту».
У ній вказується, що:
1. Юридична особа має статус закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня
діяльність.
Права та обов’язки закладу освіти, передбачені цим Законом та іншими законами України, має
також фізична особа - підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи
публічного права, основним видом діяльності якого є освітня діяльність.
Фізична особа - підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи
публічного права, освітня діяльність якого перестає бути основним видом його діяльності, втрачає права і
обов’язки, у тому числі права на пільги, передбачені законодавством для закладу освіти.
Освітня діяльність вважається основним видом діяльності, якщо надходження на цей вид
діяльності та/або від цього виду діяльності перевищують половину загальних надходжень цієї юридичної
особи (фізичної особи - підприємця).
2. Заклад освіти як суб’єкт господарювання може діяти в одному з таких статусів:
бюджетна установа;
 неприбутковий заклад освіти;
прибутковий заклад освіти.
3. Заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи
корпоративний.
4. Заклад освіти може здійснювати освітню діяльність одночасно на різних рівнях освіти та за
різними видами освіти, утворювати для цього структурні підрозділи.
5. Заклад освіти для здійснення статутної діяльності може на договірних засадах об’єднуватися з
іншими юридичними особами, створюючи освітні, освітньо-наукові, наукові, освітньо-виробничі та інші
об’єднання, кожен із учасників якого зберігає статус юридичної особи.
6. Статус, організаційно-правова форма, тип закладу освіти визначаються засновником і
зазначаються в установчих документах закладу освіти.
7. Заклади освіти всіх форм власності мають рівні права і обов’язки у провадженні освітньої
діяльності відповідно до законодавства.
8. Заклади освіти діють на підставі власних установчих документів, що затверджуються їх
засновниками відповідно до законодавства.

3. Нова укранська школа. Ключові компоненти.

Нова українська школа – це ключова реформа Міністерства освіти і науки. Головна
мета якої створити школу, у якій буде приємно навчатись і яка даватиме учням не тільки знання, як це
відбувається зараз, а й вміння застосовувати їх у житті.
Ключові компоненти:
1. Спілкування державною (і рідною у разі відмінності) мовами. Це вміння усно і письмово
висловлювати й тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання, говоріння,
читання, письмо, застосування мультимедійних засобів). Здатність реагувати мовними засобами на
повний спектр соціальних і культурних явищ – у навчанні, на роботі, вдома, у вільний час. Усвідомлення
ролі ефективного спілкування.
2. Спілкування іноземними мовами. Уміння належно розуміти висловлене іноземною мовою,
усно і письмово висловлювати і тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання,
говоріння, читання і письмо) у широкому діапазоні соціальних і культурних контекстів. Уміння
посередницької діяльності та міжкультурного спілкування.
3. Математична грамотність. Уміння застосовувати математичні (числові та геометричні)
методи для вирішення прикладних завдань у різних сферах діяльності. Здатність до розуміння і
використання простих математичних моделей. Уміння будувати такі моделі для вирішення проблем.
4. Компетентності в природничих науках і технологіях. Наукове розуміння природи і сучасних
технологій, а також здатність застосовувати його в практичній діяльності. Уміння застосовувати
науковий метод, спостерігати, аналізувати, формулювати гіпотези, збирати дані, проводити
експерименти, аналізувати результати.
5. Інформаційно-цифрова компетентність передбачає впевнене, а водночас критичне
застосування інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) для створення, пошуку, обробки, обміну
інформацією на роботі, в публічному просторі та приватному спілкуванні. Інформаційна й медіа-
грамотність, основи програмування, алгоритмічне мислення, роботи з базами даних, навички безпеки в
Інтернеті та кібербезпеці. Розуміння етики роботи з інформацією (авторське право, інтелектуальна
власність тощо).
6. Уміння навчатися впродовж життя. Здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття
нових вмінь і навичок, організації навчального процесу (власного і колективного), зокрема через
ефективне керування ресурсами та інформаційними потоками, вміння визначати навчальні цілі та
способи їх досягнення, вибудовувати свою навчальну траєкторію, оцінювати власні результати навчання,
навчатися впродовж життя.
7. Соціальні і громадянські компетентності. Усі форми поведінки, які потрібні для ефективної
та конструктивної участі у громадському житті, на роботі. Уміння працювати з іншими на результат,
попереджати і розв’язувати конфлікти, досягати компромісів.
 8. Підприємливість. Уміння генерувати нові ідеї й ініціативи та втілювати їх у життя з метою
підвищення як власного соціального статусу та добробуту, так і розвитку суспільства і держави.
Здатність до підприємницького ризику.
9. Загальнокультурна грамотність. Здатність розуміти твори мистецтва, формувати власні
мистецькі смаки, самостійно виражати ідеї, досвід та почуття за допомогою мистецтва. Ця
компетентність передбачає глибоке розуміння власної національної ідентичності як підґрунтя відкритого
ставлення та поваги до розмаїття культурного вираження інших.
10. Екологічна грамотність і здорове життя. Уміння розумно та раціонально користуватися
природними ресурсами в рамках сталого розвитку, усвідомлення ролі навколишнього середовища для
життя і здоров’я людини, здатність і бажання дотримуватися здорового способу життя.
 БІЛЕТ 11
1. Процес творення освітньої політики.
Цикл освітньої політики
1. Визначення проблеми – з’ясування потреби урядових дій.
2. Встановлення порядку денного – з’ясування того, на яких специфічних аспектах проблеми
слід зосередити увагу уряду і тих, хто повинен займатися їх розв’язанням.
3. Формулювання пропозицій політики – висунення альтернативних пропозицій щодо
розв’язання наявних проблем.
4. Ухвалення політики – відбір однієї із пропозицій, створення політичної підтримки для неї
та впровадження її через прийняття відповідного повноважного рішення.
5. Впровадження політики – заходи по реалізації поставлених цілей політики.
6. Оцінювання та зміна політики – систематична оцінка якості діяльності і результативності
виконання програми з метою вивчення її впливу, внесення пропозиції щодо змін та виправлень.
Компоненти освітньої політики
1. Визначення проблеми. Експерти повинні визначити, чи це реальна проблема, що має бути
розв’язана політичним способом в рамках освітньої сфери, та які її реальні причини. Експертиза повинна
бути проведена щонайменше кількома незалежними експертами або експертними групами. Завжди
проблематично покладатися на висновки одного експертного джерела, що представляє одну інституцію
або одну теоретичну школу. Об’єктивний і кваліфікований діагноз проблеми - одна з найнеобхідніших
умов успіху подальших політичних кроків.
2. Розвиток політики. Іноземні представники або представники з інших сфер політики, як
правило, репрезентують позитивні сторони своїх політичних розробок, однак не слід приймати всі
поради як належне. З іншого боку, рекомендації можуть бути цінними, але важкими для впровадження.
Наприклад, не завжди країни Центральної та Східної Європи можуть дозволити собі впровадження
політичних рішень, які були запропоновані економічно розвиненими країнами.
3. Обговорення і прийняття рішень. Одним із найважливіших кроків тут є визначення
відповідних зацікавлених груп. Важливо знати, які з цих груп виграють, а які втратять унаслідок
впровадження єдиної політики. З часом деякі зацікавлені групи підтримуватимуть зміни, а деякі будуть в
опозиції до них. Як правило, групи, в інтересах яких робляться зміни (національні меншини, соціальне
обділені родини тощо), не мають організаційних можливостей і впливу, в той час як опозиційні групи
набагато краще організовані та більш потужні. Останні не слід ігнорувати, навпаки, їх треба активно
залучати до процесу обговорення з метою пошуку спільних сфер інтересів. Надзвичайно важливо знайти
впливових союзників і заручитися їх політичною підтримкою. Коли знайдено спільні рішення, що
враховують інтереси різних груп, політики мають визначити рівень, на якому прийматимуться політичні
рішення, і людей, які їх будуть приймати.
4. Впровадження політики. Для успішної імплементації необхідні відповідні вміння і здійснення
певних заходів. Простий підхід «зверху» не завжди спрацьовує. Ефективне впровадження політики
потребує додаткового часу і матеріальних затрат, а також ентузіазму й відданості тих, хто безпосередньо
бере участь у процесі впровадження.
5. Оцінювання політики. Політика вимагає оцінювання для отримання цінної зворотної реакції,
визначення недоліків і помилок і як наслідок - підвищення ефективності політичних зусиль. Тим, хто
приймає політичні рішення, завжди складно об’єктивно оцінити свої політичні кроки. Тому надзвичайно
важливо знайти незалежних експертів або агенцію, яка б зробила неупереджений аналіз того, що
відбувалося на політичній арені. Аналіз політики - один із можливих способів оцінювання, який можна
застосовувати ще до прийняття політичних рішень або/і після їх впровадження.

2. Освітня політика в Україні у галузі позашкільної освіти в контексті сучасних суспільних

викликів.
Мета освітньої політики України полягає у створенні умов для виховання творчих особистостей,
здатних до самовдосконалення та діяльності. Загалом, цю проблему має розв’язати система освіти країни,
адже саме у шкільному віці діти більшість часу проводять у школі, а їхня провідна діяльність –
навчальна. Навчальний процес у загальноосвітньому закладі істотно впливає на розвиток особистості,
становлення її кругозору і світогляду, формування соціальної культури, вибір життєвих пріоритетів.
Проте, для успішної самореалізації підлітка навчальний процес у школі має органічно поєднуватися із
позакласною та позашкільною навчально-виховною діяльністю.
Необхідно зберігати і всіляко розвивати систему позашкільної освіти. Їй потрібна постійна
цілеспрямована відповідальна державна підтримка. Адже що більша кількість дітей буде охоплена
позашкільною освітою, то успішнішим стане наше молоде покоління в майбутньому.
Утвердження і забезпечення права людини на освіту є одним із найважливіших обов’язків кожної
цивілізованої країни. У нашій державі забезпечення цього права передбачено статтею 53 Конституції
України, згідно з якою «держава забезпечує… розвиток дошкільної, повної загальної середньої,
позашкільної, професійно¬технічної, вищої і післядип¬ломної освіти, різних форм навчання…»
На нашу думку, ігнорування конституційних норм щодо забезпечення розвитку позашкільної
освіти, чинного законодавства про освіту, неврахування її ролі та місця в системі освіти України в новій
редакції Закону України «Про освіту» призведе до переведення позашкільної освіти до статусу
другорядної. А невключення позашкільної освіти до структури освіти України стане сигналом до наступу
на позашкільну освіту. А отже, до скорочення мережі позашкільних навчальних закладів, зменшення
контингенту вихованців та педагогічних працівників, перепрофілювання, реорганізації, закриття закладів
із подальшим відторгненням приміщень, земельних ділянок, матеріально¬технічної бази.
Нова редакція Закону України «Про освіту» змінює структуру освіти і вводить нові поняття:
формальна, неформальна та інформальна освіта. Звідки взялись ці поняття? Ці поняття взято із
Міжнародної стандартної класифікації освіти (МСКО) – концептуального документу, розробленого
Інститутом статистики ЮНЕСКО і призначеного для класифікації і надання відповідних
статистичних даних на міжнародному рівні. Оскільки кожна держава керується своїми нормативними
документами, це унеможливлює використання МСКО як єдиного нормативного документа для всіх
країн.
Головною проблемою є те, що позашкільну освіту у новому Законі «відривають» від дошкільної,
загальної середньої, професійної та вищої освіти. Таким чином, позашкільна освіта буде переходити
суто в комерційний сектор, що порушує право дитини на позашкільну освіту згідно ст. 53 Конституції
України.
У статті, в якій виписано положення та норми стосовно позашкільної освіти, варто зазначити, що
позашкільна освіта забезпечує навчання, виховання, розвиток та соціалізацію дітей і молоді у закладах
позашкільної освіти у вільний час. Метою позашкільної освіти є реалізація права на освітню, культурну,
творчу, спортивну та іншу діяльність дітей і молоді в закладах позашкільної освіти.
Держава гарантує доступність, безоплатність та розвиток позашкільної освіти, умови для її
здобуття дітьми й молоддю.
Фінансування позашкільної освіти здійснюється за кошти державного і місцевого бюджетів,
батьків дітей або їхніх законних представників, з інших джерел, не заборонених законодавством.
Для здійснення освітньої діяльності закладам позашкільної освіти надаються спортивні об'єкти,
культурні, оздоровчі та інші заклади безкоштовно та на пільгових умовах.
За аналогією із закладами дошкільної, загальної середньої, професійнотехнічної та вищої освіти
прописати в законопроекті окрему статтю «Заклади позашкільної освіти», варто зазначити, що заклади
позашкільної освіти створюються центральними органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, громадянами за наявності необхідної
матеріальнотехнічної, науковометодичної бази, педагогічних кадрів. Перелік типів закладів позашкільної
освіти затверджується постановою Кабінету Міністрів.
Заклади позашкільної освіти державної та комунальної форм власності не можуть бути відчужені,
перепрофільовані чи здані в оренду.
Державні (національні) заклади позашкільної освіти підпорядковані центральним органам
виконавчої влади й фінансуються з Державного бюджету України.
Державні (національні) заклади позашкільної освіти, крім освітньої діяльності, забезпечують
проведення всеукраїнських і міжнародних очнозаочних освітньооздоровчих і масових заходів із дітьми за
різними напрямами позашкільної освіти.
 3. Нова українська школа. Ключові компетентності.
Нинішня освітня реформа спрямована на підвищення якості освіти. Серед чинників, які цьому
очікувано сприятимуть, — упровадження методик особистісно й компетентнісно орієнтованого
навчання, виховання та розвитку молодших учнів. Тому в ключових компонентах Формули Нової
української школи — новий зміст освіти, заснований на формуванні компетентностей.
За статтею 32 Закону України «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 № 651-XIV,
потрібних учневі початкової школи для успішної самореалізації в суспільстві, визначено
10 компетентностей Нової української школи:
1. Спілкування державною (і рідною у разі відмінності) мовами. Це вміння усно і письмово
висловлювати й тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання, говоріння,
читання, письмо, застосування мультимедійних засобів). Здатність реагувати мовними засобами на
повний спектр соціальних і культурних явищ – у навчанні, на роботі, вдома, у вільний час. Усвідомлення
ролі ефективного спілкування.
2. Спілкування іноземними мовами. Уміння належно розуміти висловлене іноземною мовою,
усно і письмово висловлювати і тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання,
говоріння, читання і письмо) у широкому діапазоні соціальних і культурних контекстів. Уміння
посередницької діяльності та міжкультурного спілкування.
3. Математична грамотність. Уміння застосовувати математичні (числові та геометричні)
методи для вирішення прикладних завдань у різних сферах діяльності. Здатність до розуміння і
використання простих математичних моделей. Уміння будувати такі моделі для вирішення проблем.
4. Компетентності в природничих науках і технологіях. Наукове розуміння природи і сучасних
технологій, а також здатність застосовувати його в практичній діяльності. Уміння застосовувати
науковий метод, спостерігати, аналізувати, формулювати гіпотези, збирати дані, проводити
експерименти, аналізувати результати.
5. Інформаційно-цифрова компетентність передбачає впевнене, а водночас критичне
застосування інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) для створення, пошуку, обробки, обміну
інформацією на роботі, в публічному просторі та приватному спілкуванні. Інформаційна й медіа-
грамотність, основи програмування, алгоритмічне мислення, роботи з базами даних, навички безпеки в
Інтернеті та кібербезпеці. Розуміння етики роботи з інформацією (авторське право, інтелектуальна
власність тощо).
6. Уміння навчатися впродовж життя. Здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття
нових вмінь і навичок, організації навчального процесу (власного і колективного), зокрема через
ефективне керування ресурсами та інформаційними потоками, вміння визначати навчальні цілі та
способи їх досягнення, вибудовувати свою навчальну траєкторію, оцінювати власні результати навчання,
навчатися впродовж життя.
7. Соціальні і громадянські компетентності. Усі форми поведінки, які потрібні для ефективної
та конструктивної участі у громадському житті, на роботі. Уміння працювати з іншими на результат,
попереджати і розв’язувати конфлікти, досягати компромісів.
8. Підприємливість. Уміння генерувати нові ідеї й ініціативи та втілювати їх у життя з метою
підвищення як власного соціального статусу та добробуту, так і розвитку суспільства і держави.
Здатність до підприємницького ризику.
9. Загальнокультурна грамотність. Здатність розуміти твори мистецтва, формувати власні
мистецькі смаки, самостійно виражати ідеї, досвід та почуття за допомогою мистецтва. Ця
компетентність передбачає глибоке розуміння власної національної ідентичності як підґрунтя відкритого
ставлення та поваги до розмаїття культурного вираження інших.
10. Екологічна грамотність і здорове життя. Уміння розумно та раціонально користуватися
природними ресурсами в рамках сталого розвитку, усвідомлення ролі навколишнього середовища для
життя і здоров’я людини, здатність і бажання дотримуватися здорового способу життя.
 БІЛЕТ 12
1. Основні компоненти процесу творення ОП.
Виділяють 5 основних компонентів процесу освітньої політики:
1. Визначення проблеми. Яка проблема має бути вирішена політичним способом? Чому це
вважається проблемою? Що ми знаємо про причини проблеми? Експерти повинні визначити чи це
реальна проблема та які її реальні причини. Експертиза повинна бути проведена, якнайменше, кількома
незалежними експертами або експертними групами. Об’єктивний і кваліфікований діагноз проблеми –
необхідна умова успіху подальших політичних кроків.
2. Розвиток політики. Які є можливі шляхи вирішення проблеми? Як оцінити їх валідність,
вартість і можливий влив? Які ми маємо можливості та недоліки? Корисні ідеї можна запозичити з
досвіду інших країн або переглядаючи інші галузі суспільної політики. Небезпечно автоматично
переносити ідеї з контексту 1 країни на іншу. Представники з закордону або з інших сфер
політикипредставляють позитивні сторони їх політичних розроблень, але не можна приймати всі поради
як належне.
3. Обговорення та прийняття рішення. З ким консультуватися? Як організувати дискусію? На
яких рівнях і в який спосіб повинна проходити дискусія? Одним з най важливих кроків в цій фазі є
визначення відповідних зацікавлених груп. Важливо знати, які зацікавлені групи виграють, а які втратять
внаслідок впровадження певної політики. Як правило, групи, в чиїх інтересах робляться зміни
(національні меншини, соціально обділені родини тощо), не мають організаційних можливостей і впливу,
в той час як опозиційні групи є набагато краще організованими і більш потужними. Останні не потрібно
ігнорувати, навпаки, їх потрібно активно залучати до процесу обговорення з метою пошуку спільних
сфер інтересів. Важливо знайти впливових союзників і заручитися їх політичною підтримкою. Коли
знайдені спільні рішення, які враховують інтереси різних груп, політики мають визначити рівень, на
якому будуть прийматися політичні рішення, і людей, які їх будуть приймати.
4. Впровадження політики. Які способи і шляхи впровадження політики можуть дати найкращі
результати? Багато інноваційних ідей не впроваджується тому, що недостатньо уваги приділялося
процесу їх практичного впровадження. Висловити політичну волю недостатньо. Для успішної
імплементації необхідні відповідні вміння і потрібно вжити певні міри. Ефективне впровадження
політики потребує додаткового часу і матеріальних затрат, а також ентузіазму і відданості тих, хто
безпосередньо бере участь у процесі впровадження.
5. Оцінювання політики Що оцінюється, як і ким? Політика вимагає оцінювання для отримання
цінної зворотної реакції, визначення недоліків і помилок, і, внаслідок цього, підвищення ефективності
політичних зусиль. Важливо знайти незалежних експертів або агенцію, яка б зробила незавзяте
оцінювання того, що діялось на політичній арені. Аналіз політики – це один з можливих способів
оцінювання, який можна застосовувати ще до прийняття політичних рішень або / і після закінчення їх
впровадження.

2. Особливості громадського самоврядування в закладі освіти.

Громадське самоврядування — це право учасників освітнього процесу як безпосередньо, так і
колективно, через органи громадського самоврядування: розв’язувати питання щодо: – організації та
забезпечення освітнього процесу в закладі освіти – захисту прав та інтересів – організації дозвілля та
оздоровлення брати участь (в межах повноважень, визначених законом та установчими документами
закладу освіти): – у громадському нагляді (контролі) – в управлінні закладом освіти.
У закладі освіти можуть діяти:
- органи самоврядування працівників закладу освіти
- органи самоврядування здобувачів освіти
- органи батьківського самоврядування
- інші органи громадського самоврядування учасників освітнього процесу.
Нинішня школа скута кайданами бюрократії та надмірного контролю. Нова школа матиме широку
автономію.Зросте вплив місцевих громад на формування локальної освітньої політики, з урахуванням
місцевих культурних особливостей та особливостей ринку праці, на основі державної освітньої політики.
 В управлінні школою братиме участь громадське самоврядування працівників закладу, учнів та
їхніх батьків. Колегіальним органом батьківського самоврядування закладу освіти в Новій українській
школі є батьківська рада.
Автономія передбачає і вищий рівень відповідальності закладу освіти. Засновники школи
контролюватимуть освітню та фінансово-господарську діяльність закладу освіти, призначатимуть на
умовах контракту керівника школи. Керівник буде обиратися на конкурсних засадах строком до п'яти
років і зможе обіймати посаду не більше як два терміни поспіль. Колегіальним органом управління
школою в Новій школі є Педагогічна рада. Повноваження, порядок формування і регламент роботи
Педагогічної ради визначаються установчими документами закладу освіти.
Наглядова рада школи здійснюватиме громадський нагляд, зокрема зможе брати участь у
визначенні стратегії розвитку закладу освіти, аналізувати діяльність закладу освіти та його посадових
осіб, контролювати виконання кошторису та/або бюджету закладу освіти, сприяти залученню додаткових
джерел фінансування.

3. Нова українська школа. Основні принципи “педагогіки партнерства”.

27 жовтня 2016 року Міністерство освіти і науки схвалило Концептуальні засади реформування
середньої освіти “Нова українська школа”.
Метою є різнобічний розвиток, виховання і соціалізація особистості, яка усвідомлює себе
громадянином України, здатна до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з природою, має
прагнення до самовдосконалення і навчання впродовж життя, готова до свідомого життєвого вибору та
самореалізації, трудової діяльності та громадянської активності.
Відповідно до проекту нового базового Закону «Про освіту» ключовими для Нової української
школи визначено такі компетентності: 1. Спілкування державною (і рідною у разі відмінності) мовами.
2.. Спілкування іноземними мовами. 3. Математична грамотність. 4. Компетентності в
природничих науках і технологіях. 5. Інформаційно-цифрова компетентність 6. Уміння навчатися
впродовж життя. 7. Соціальні і громадянські компетентності. 8. Підприємливість. 9. Загальнокультурна
грамотність. 10. Екологічна грамотність і здорове життя
Ідея реформи передбачає введення 12-річної шкільної освіти: початкова школа – 4 роки, як
базовий період, адаптаційний цикл і 3–4 класи, базова середня школа, яка буде називатися гімназією,
там 5 років, де 5–6 класи мають свої особливості, 7–9 – профільна середня школа (3 роки) – 2 цикли.
В основі педагогіки партнерства – спілкування, взаємодія та спів праця між учителем, учнем і
батьками. Учні, батьки та вчителі, об’єднані спільними цілями та прагненнями, є добровільними та
зацікавленими однодумцями, рівноправними учасниками освітнього процесу, відповідальними за
результат. Школа має ініціювати нову, глибшу залученість родини до побудови освітньо-професійної
траєкторії дитини. Нова школа допомагатиме батькам здобувати спеціальні знання про стадії розвитку
дитини, ефективні способи виховання в дитині сильних сторін характеру і чеснот залежно від її
індивідуальних особливостей. Діалог і багатостороння комунікація між учнями, учителями та батьками
змінить односторонню авторитарну комунікацію “вчитель” – “учень”.
ФОКУС-ГРУПА БАТЬКИ - КОРИСТЬ АКТИВНОЇ РОБОТИ
Будуть широко застосовуватися методи викладання, засновані на співпраці (ігри, проекти –
соціальні, дослідницькі, експерименти, групові завдання тощо). Учні залучатимуться до спільної
діяльності, що сприятиме їхній соціалізації та успішному перейманню суспільного досвіду. Буде змінено
підходи до оцінювання результатів навчання. Оцінки слугуватимуть для аналізу індивідуального
прогресу і плануванню індивідуального темпу навчання, а не ранжуванню учнів. Оцінки
розглядатимуться як рекомендація до дії, а не присуд.
ФОКУС-ГРУПА ДІТИ – УЧИТЕЛЬ ЯК ДРУГ. Педагогіка партнерства і компетентнісний підхід
потребують нового освітнього середовища. Таке середовище допомогає створити, зокрема, новітні
інформаційно-комунікаційні технології.Вони підвищують ефективність роботи педагога, ефективність
управління освітнім процесом, а водночас уможливлюють індивідуальний підхід до навчання. Нову
українську школу буде підтримувати електронна платформа для створення і поширення електронних
підручників і навчальних курсів для школярів та вчителів.
 БІЛЕТ 13
1. Напрямки формування освітньої політики, їх характеристика.
Основні стратегічні напрямки формування освітньої політики:
• особистісна орієнтація освіти; принцип пріоритетності людини;
• формування національних і загальнолюдських цінностей;
• створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;
• постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-
виховного процесу;
• розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;
• пропаганда здорового способу життя;
• розширення україномовного освітнього простору;
• забезпечення освітніх потреб національних меншин;
• забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних,
науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;
• розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та
професійно-технічної освіти;
• органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки,
дистанційної освіти;
• запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
• створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними
навчальних закладів;
• створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;
• інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів;
• модернізація структури, змісту та організації освіти на засадах компетентнісного підходу;
• створення та забезпечення можливостей для реалізації різноманітних освітніх моделей,
створення навчальних закладів різних типів і форм власності;
• побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді;
• формування безпечного освітнього середовища, екологізації освіти;
• інформатизація освіти, вдосконалення бібліотечного та інформаційно-ресурсного забезпечення
освіти і науки;
• забезпечення проведення національного моніторингу системи освіти;

2. Аналіз досягнень і втрат в системі вищої освіти у процесі модернізації освіти в Україні
(1991-2017рр.) з позицій освітньої політики.
Досягнення:
1. Розроблення нової методології розвитку української освіти (цілі та цінності демократичного
суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейського освітнього простору тощо).
2. Створення каркаса нового законодавства і нормативного поля функціонування освіти.
3. Визначення засад рівного доступу всіх громадян до якісної освіти всіх рівнів як магістральний
напрям її розвитку.
4. Докорінне (або часткове) оновлення змісту освіти; запровадження механізму державних
стандартів як важеля збереження єдиного освітнього простору та управління якістю освіти в країні.
5. Перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних
посібників.
6. Використання нових форм і технологій контролю оцінювання навчальних досягнень учнів,
студентів; запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та врахування його результатів при
вступі до вищих навчальних закладів.
7. Впровадження нової методики , удосконалення атестації педагогічних і науково-педагогічних
кадрів та державної акредитації навчальних закладів.
8. Поширення нових технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта, інтерактивні
методики тощо).
9. Рух до багатоканального фінансування галузі.
10. Створення національної педагогічної преси.
 11. Розвиток професійних об’єднань, товариств, громадських організацій у центі та регіонах, що
сприяло розвитку державно-громадського управління.
Основні втрати:
1. Фактичне усунення центральних і регіональних органів влади від нагальних освітніх потреб,
підміна системної науково обґрунтованої ідеології ситуативною політизацією освіти, слабкий вплив на
освітній стан наукової, культурної спільноти, що негативно відбилося на культурному та освітньому рівні
суспільства, зумовило втрату освітою своєї консолідуючої, культурно-творчої місії в українському
суспільстві.
2. Згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок фактичного усунення влади від
розв’язання проблем дошкілля, невміння прогнозувати демографічну ситуацію і потреби розвитку освіти
в регіонах, відсутність правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовило неготовність до
останнього часу забезпечити системну дошкільну освіту, зокрема перед шкільної для дітей старшого
дошкільного віку.
Неповне забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної загальної середньої освіти,
зокрема в сільській місцевості. Не завжди виправдане скорочення мережі загальноосвітніх навчальних
закладів, розташованих у сільській місцевості.
3. Дотепер не визначено місця професійно-технічних навчальних закладів і технікумів у нових
ринкових умовах, інноваційній економіці.
4. Унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях процесу розвитку мережі вищих навчальних
закладів різного рівня виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української
вищої школи за кордоном. Задавненість і масштабність проблеми спричиняють велике соціально-
педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, унеможливлюють
корупцію і хабарництво.
5. Перехід до наступних етапів модернізації системи освіти без належного моніторингу якості
попереднього стану призвів до системної безвідповідальності за їхні результати, загальмував розвиток
економіки освіти, інноваційний рух до її нової якості тощо.
6. Педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, її стратегія – наздогнати, а не випередити.
Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. Навіть
у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж інших. Учитель не
виховується як суб’єкт сучасних цінностей.

3. Нова українська школа. Охарактеризуйте структуру нової школи.

27 жовтня 2016 року Міністерство освіти і науки схвалило Концептуальні засади реформування
середньої освіти “Нова українська школа”.
Метою є різнобічний розвиток, виховання і соціалізація особистості, яка усвідомлює себе
громадянином України, здатна до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з природою, має
прагнення до самовдосконалення і навчання впродовж життя, готова до свідомого життєвого вибору та
самореалізації, трудової діяльності та громадянської активності.
Нова структура:
Початкова школа-4 роки
1-2 класи – 1(адаптаційно-ігровий) цикл, 3-4 класи – 2 (основний)цикл.
Перший цикл початкової освіти допоможе учню звикнути до шкільного життя. А саме:
навчальні завдання і час на їхнє виконання будуть враховувати індивідуальні особливості;
• навчальний матеріал можна буде інтегрувати в змісті споріднених предметів або вводити до
складу предметів у вигляді модулів;
• обсяг домашніх завдань буде обмежено;
• навчання буде організовано через діяльність, ігровими методами як у класі, так і поза його
межами; • учитель матиме свободу вибору (створення) навчальних програм у межах стандарту
початкової освіти;
• оцінки не будуть виставлятися; найважливіше завдання вчителя – підтримувати в кожному
учневі впевненість і мотивацію до пізнання.
У другому циклі початкової освіти в учнів буде формуватися почуття відповідальності й
самостійність, зокрема: • у процесі навчання будуть використовуватися методи, які вчать робити
самостійний вибір, пов'язувати вивчене з практичним життям, враховують індивідуальність учня; •
запроваджується предметне навчання; частина предметів буде оцінюватися.
Базова середня школа(гімназія)-5 років
5-6 класи – 1(адаптаційний) цикл, 7-9 класи- 2 цикл(базовий, предметнее навчання).
Перший цикл буде пробуджувати і підтримувати інтерес до сфер знань і діяльності, передбачених
навчальною програмою. Другий цикл базової середньої освіти сприятиме формуванню учнів як
відповідальних членів суспільства, здатних самостійно долати проблеми повсякденного життя, вибирати
шлях подаль- шого навчання відповідно до своїх інтересів і здібностей.
Профільна середня школа – 3 роки
10 клас – 1 цикл, 11-12 класи – 2 цикл.
У рамках профільної освіти старшокласник зможе обирати одне з двох спрямувань навчання:
• академічне (ліцей), із поглибленим вивченням окремих предметів з орієнтацією на продовження
навчання в університеті;
• професійне (проф.ліцей/колледж), яке поряд з отриманням повної загальної середньої освіти
забезпечує отримання першої професії (не обмежує можливість продовження освіти).
 БІЛЕТ 14
1. Рівні освітньої політики, їх характеристика.
Визначають три рівні освітньої політики:
•обговорення політики (обговорення, наміри, оголошення);
•діяльність політики (документи, плани, накази, директиви);
•впровадження політики (політика впроваджена, змінена та адаптована).
Треба також звернути увагу на два невірні припущення щодо рівней освітньої політики:
а) не існує прямої залежності між політикою, що планується, впроваджується та вжевпроваджена.
Це не означає, що обговорення політики неодмінно приведуть до діяльностіполітики, а діяльність
політики дуже обмежено впливає на те, як політика впроваджується.
б) політики змінюють школи.
Сучасна політика багаторівнева. Рівні політики складають структуру як внутрішньої, так і
зовнішньої політики.
1. Внутрішня політика зазвичай поділяється на:
- федеральну (у федеративних державах) або національну (в унітарних державах);
- регіональну, під якою розуміється політика в регіонах і для регіонів, проведеної центральною
владою цієї країни;
- локальну, яка включає політичні заходи місцевої влади і заходи місцевого самоврядування.
2. Зовнішня політика має:
- глобальний або всесвітній рівень;
- континентальний рівень;
- регіональний рівень (йдеться про регіони міжнародної політики, таких, наприклад як Південно-
Східна Азія, Східна Європа, арабський світ, країни чорної Африки і т.д.);
- місцевий або локальний рівень міжнародної політики, який визначає відносини двох або
декількох поруч розташованих країн.
Рівні реалізації освітньої політики: дошкільна освіта, загальна середня освіта, позашкільна
освіта, професійно-технічна освіта, вища освіта, післядипломна освіта.

2. Державна політика у сфері загальної середньої освіти.

З-поміж найважливіших типів і видів державної політики як багатовекторної системи, що
відтворює динамічну єдність і взаємодію пріоритетних сфер розвитку суспільства, державна політика в
галузі освіти постає як невід'ємна складова утвердження і забезпечення державою прав і свобод людини
та їх гарантій.
Принципи освітньої політики України. Державний характер управління системою загальної
середньої освіти закріплений у такій системі принципів:
- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються
державою;
- доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;
- обов'язковість повної загальної середньої освіти;
- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
- органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;
- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
- науковий, світський характер освіти;
- інтеграція з наукою і виробництвом;
- взаємозв'язок з освітою інших країн;
- гнучкість і прогностичність системи освіти;
- єдність і наступність системи освіти;
- безперервність і різноманітність освіти;
- поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті1 .
Ці принципи визначають основні напрями, пріоритети освітньої політики, а отже, і характер
освіти та освітніх закладів у країні.
 Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі загальної середньої
освіти є Міністерство освіти і науки України.
Міністерство освіти і науки реалізує державну політику в сфері загальної середньої освіти;
здійснює в межах своїх повноважень нормативно-правове регулювання відносин у системі загальної
середньої освіти; визначає перспективи розвитку системи загальної середньої освіти; розробляє,
впроваджує і контролює додержання Державного стандарту загальної середньої освіти; контролює
діяльність органів управління освітою та навчальних закладів системи загальної середньої освіти;
організовує нормативне, програмне, науково-методичне та інформаційне забезпечення системи загальної
середньої освіти; визначає порядок атестації педагогічних працівників загальноосвітніх навчальних
закладів; організовує підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних працівників, приймає рішення
щодо організації інноваційної діяльності, координує та контролює її проведення; забезпечує підготовку і
видання підручників, посібників, методичної літератури, схвалює їх видання; затверджує типові переліки
обов'язкового навчального та іншого обладнання, навчально-методичних та навчально-наочних
посібників, підручників; виконує інші функції.

3. План упровадження Нової української школи

Кабінетом Міністрів затверджений план заходів на 2017—2029 роки із запровадження Концепції
реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа».
Документом передбачена реалізація заходів у 23 напрямах, які мають здійснюватись різними
інституціями, що є відповідальними за реалізацію державної політики у сфері освіти.
1. Розробити та внести в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України
проекти державних стандартів загальної середньої освіти, зокрема:
2. Розробити типові освітні програми відповідно до нових державних стандартів, зокрема:
 1) типові освітні програми початкової освіти. (II квартал 2018 р.);
 2) типові освітні програми базової середньої освіти. (III квартал 2019 р.);
 3) типові освітні програми профільної середньої освіти. (Грудень 2020 року).
3. Розробити, апробувати та запровадити навчальні програми на основі нового Державного
стандарту початкової освіти:
4. Підготувати нові підручники та інші навчальні матеріали, а також забезпечити:
 1) друк та апробування навчальних матеріалів у початкових класах
експериментальних шкіл. (Протягом 2018—2022 років);
 2) навчання укладачів програм, авторів підручників і посібників, підготовку
експертів з урахуванням питань доступності для дітей з порушеннями психофізичного розвитку.
(Протягом 2018—2020 років);
 3) підготовку та видання підручників (враховуючи етап апробації): для 1, 5, 10
класів у III кварталі 2018 р.; для 2, 6, 11 класів у III кварталі 2019 р.; для 3 та 7 класів у III кварталі
2020 року. (Протягом 2018—2020 років).
5. Удосконалити навички вчителів початкової школи шляхом:
 1) підготовки тренерів, які допомагатимуть вчителям застосовувати в роботі
принципи Нової української школи. (Протягом 2017—2021 років);
 2) підвищення кваліфікації вчителів початкової школи, заступників директорів та
директорів експериментальних шкіл, які апробують проект нового Державного стандарту
початкової освіти та навчальні матеріали для початкової школи. (Протягом 2017—2021 років);
 3) підвищення кваліфікації вчителів початкової школи щодо впровадження нового
Державного стандарту початкової освіти. (Протягом 2017—2018 років).
6. Впровадити концептуальні засади нової системи підготовки та професійного розвитку
педагогічних працівників шляхом:
 1) розроблення та затвердження Концепції педагогічної освіти та професійного
розвитку педагогічних працівників. (II квартал 2018 р.);
 2) розроблення та затвердження стандартів вищої освіти для педагогічних
спеціальностей. (IV квартал 2018 р.);
  3) розроблення та запровадження обов’язкового курсу для всіх педагогічних
працівників щодо особливостей роботи з дітьми з особливими освітніми потребами в рамках
інклюзивного навчання. (III квартал 2018 року).
7. Розробити:
 1) професійні стандарти педагогічної діяльності вчителя початкової школи. (I
квартал 2018 р.);
 2) професійні стандарти педагогічної діяльності керівника школи. (III квартал 2018
р.);
 3) професійні стандарти педагогічної діяльності вчителя-предметника закладу
загальної середньої освіти. (III квартал 2019 року).
8. Забезпечити професійний розвиток вчителя і керівника школи.
9. Сформувати мережу профільних шкіл.
10. Забезпечити:
 1) створення перспективної мапи мережі академічних ліцеїв. (III квартал 2019 р.);
 2) створення мережі профільних закладів загальної середньої освіти. (Протягом
2020—2023 років).
11. Сформувати мережу опорних шкіл.
12. Забезпечити різноманітність форм здобуття освіти.
13. Розвинути управлінський потенціал об’єднаних територіальних громад у сфері освіти .
14. Забезпечити ефективне управління загальною середньою освітою, що сприятиме
реальній автономії школи
15. Зменшити бюрократичне навантаження на школу.
16. Створити систему моніторингу якості середньої освіти.
17. Долучитися до міжнародних моніторингових досліджень якості освіти.
18. Удосконалити систему незалежного оцінювання результатів навчання за курс базової та
профільної середньої освіти.
19. Підвищити соціальний статус вчителя.
20. Забезпечити принцип свободи вибору в освіті.
21. Забезпечити прозорий розподіл публічних коштів
22. Розробити національну електронну платформу “Нова українська школа”.
23. Створити нове освітнє середовище шляхом.
 БІЛЕТ 15
1.Чинники впливу на формування освітньої політики, їх характеристика.
Економічні чинники– це насамперед стан економіки держави, її фінансової системи, які через
рівень добробуту в суспільстві впливають на зростання освітніх потреб громадян, зумовлюють більші або
менші можливості для фінансування бюджетної, а також освітньої сфери. Високий рівень загального
економічного розвитку, високорозвинені ринкові відносини створюють сприятливі умови для наповнення
бюджету держави, що позитивно позначається на фінансуванні системи освіти.
Політичні чинники – це курс внутрішньої та зовнішньої політики держави. Конкретні політичні
дії та ситуації також утворюють загальне тло освітньої діяльності, для якої вкрай бажана спокійна,
конструктивна, творча соціально-політична ситуація в суспільстві. До правових факторів відносять
характер чинних законодавчих актів та правових норм. Саме вони окреслюють рамки правового поля
освіти, встановлюють «правила гри» на ньому. Соціально-психологічні та етичні чинники – це
загальний морально-психологічний клімат у суспільстві, спосіб і стиль життя різних прошарків
населення.
Екологічні чинники:стан довкілля, яке впливає на здоров’я майбутніх і сучасних суб’єктів освіти, що
значно підвищує вимоги до профілактичної та оздоровчої спрямованості діяльності освітнього закладу.
Демографічні чинники – характер народжуваності, типовий склад сімей – також значно
впливають на ситуацію в освіті. Якщо не вивчати тенденцій у цій галузі, більшість освітніх закладів та
система освіти загалом через деякий час можуть залишитися без контингенту учнів або, навпаки,
опинитися в ситуації, коли бракуватиме навчальних місць
Культурні, духовно-ідеологічні чинники – стан культури в державі, рівень духовного здоров’я
та культурних запитів населення є тлом для прояву освітньої активності людей, її спрямованості.
Галузеві чинники: стан і тенденції змін системи освіти в державі й світі, нові ідеї, концепції,
зразки кращого освітнього досвіду, що впливають на стан освіти в державі.
Інституціональні чинники – це наявність розгалуженої мережі спеціалізованих соціальних
інститутів, установ і організацій, із якими могли б співпрацювати освітні заклади у виконанні своїх
завдань, ще один елемент значущого соціального середовища освіти.

2.Освіта осіб з особливими освітніми потребами. Категоріальність дітей та їх особливості.

Стаття 19. Освіта осіб з особливими освітніми потребами
1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють умови для
забезпечення прав і можливостей осіб з особливими освітніми потребами для здобуття ними освіти на
всіх рівнях освіти з урахуванням їхніх індивідуальних потреб, можливостей, здібностей та інтересів.
2. Держава забезпечує підготовку фахівців для роботи з особами з особливими освітніми
потребами на всіх рівнях освіти.
3. Особам з особливими освітніми потребами освіта надається нарівні з іншими особами, у тому
числі шляхом створення належного фінансового, кадрового, матеріально-технічного забезпечення та
забезпечення розумного пристосування, що враховує індивідуальні потреби таких осіб, визначені в
індивідуальній програмі розвитку.
4. Для навчання, професійної підготовки або перепідготовки осіб з особливими освітніми
потребами застосовуються види та форми здобуття освіти, що враховують їхні потреби та індивідуальні
можливості.
5. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та заклади освіти створюють умови
для здобуття освіти особами з особливими освітніми потребами шляхом забезпечення розумного
пристосування та універсального дизайну.
6. Навчання та виховання осіб з особливими освітніми потребами, зокрема тими, що спричинені
порушенням розвитку та інвалідністю, у закладах дошкільної, позашкільної та середньої освіти
здійснюються за рахунок коштів освітніх субвенцій, державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не
заборонених законодавством, у тому числі з урахуванням потреб дитини, визначених в індивідуальній
програмі розвитку.
7. Зарахування осіб з особливими освітніми потребами до спеціальних закладів освіти,
переведення з одного типу закладу до іншого та відрахування таких осіб здійснюються у порядку,
встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.
 8. Категорії осіб з особливими освітніми потребами визначаються актами Кабінету Міністрів
України.
До категорії осіб з особливими освітніми потребами, які потребують додаткової підтримки
під час освітнього процесу, належать:
 особи з порушеннями зору, слуху, опорно-рухового апарата; хворобами нервової системи;
затримкою психічного розвитку, інтелектуальними порушеннями, складними порушеннями мовлення (у
тому числі з дислексією);
 іншими складними порушеннями розвитку (у тому числі з розладами спектру аутизму);
 особи, яким встановлено електрокардіо-стимулятор або інший електронний імплантат чи
пристрій;
 особи, які мають захворювання, що можуть бути перешкодою для проходження
зовнішнього незалежного оцінювання, визначені МОН спільно з МОЗ;
 особи, які мають захворювання, що потребують постійного медичного нагляду, або
періодичного здійснення індивідуальних медичних процедур із забезпечення життєдіяльності людини
та/або контролю за її станом;
 особи, які потребують відновлення стану здоров’я у закладах загальної середньої освіти
санаторного типу;
 особи, які опинились у складних життєвих обставинах, влаштовані до дитячих будинків
сімейного типу, соціально-реабілітаційних центрів, перебувають у школах соціальної реабілітації;
 особи, які проживають на тимчасово окупованій території, або у населених пунктах, на
території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження або у населених
пунктах, що розташовані на лінії зіткнення;
 особи, які мають статус внутрішньо переміщених;
 діти-біженці та діти, які потребують додаткового та тимчасового захисту;
 особи, які здобувають спеціалізовану освіту та/або можуть прискорено опанувати зміст
навчальних предметів одного чи декількох класів, освітніх рівнів;
 особи, які здобувають(ли) повну загальну середню освіту мовою, що не належить до
слов’янської групи мов, або базову чи профільну середню освіту – мовою корінних народів (особи з
особливими мовними освітніми потребами).

3.Спеціалізована освіта.
Спеціалізована освіта - це освіта мистецького, спортивного, військового чи наукового
спрямування, яка може здобуватися в рамках формальної, неформальної, інформальної освіти,
спрямована на здобуття компетентностей у відповідній сфері професійної діяльності під час навчання у
безперервному інтегрованому освітньому процесі на кількох або всіх рівнях освіти та потребує раннього
виявлення і розвитку індивідуальних здібностей.
Держава створює умови для здобуття освіти мистецького, спортивного, військового та наукового
спрямування, у тому числі в закладах спеціалізованої освіти всіх рівнів.
Мистецька освіта передбачає здобуття спеціальних здібностей, естетичного досвіду і ціннісних
орієнтацій у процесі активної мистецької діяльності, набуття особою комплексу професійних, у тому
числі виконавських, компетентностей та спрямована на професійну художньо-творчу самореалізацію
особистості і отримання кваліфікацій у різних видах мистецтва.
Спортивна освіта передбачає засвоєння освітньої програми з відповідного виду спорту з метою
набуття комплексу професійних компетентностей у галузі фізичної культури і спорту, формування та
розвитку індивідуальних здібностей особи, поглибленого оволодіння спеціалізацією в обраному виді
спорту та здобувається одночасно з середньою, професійною (професійно-технічною), фаховою
передвищою чи вищою освітою.
Освітні програми з відповідного виду спорту розробляються всеукраїнськими федераціями з видів
спорту та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту.
Військова освіта передбачає засвоєння освітньої програми з військової підготовки з метою
набуття комплексу професійних компетентностей, формування та розвитку індивідуальних здібностей
особи і поглибленого оволодіння військовою спеціалізацією та здобувається одночасно з середньою,
професійною (професійно-технічною), фаховою передвищою чи вищою освітою.
 Засади військової освіти регулюються цим Законом, Законом України "Про військовий обов’язок і
військову службу" та спеціальними законами.
Освіта наукового спрямування - це вид спеціалізованої освіти, що базується на дослідно-
орієнтованому навчанні, спрямований на поглиблене вивчення профільних предметів та набуття
компетентностей, необхідних для подальшої дослідно-експериментальної, конструкторської,
винахідницької діяльності.
6. Стандарти спеціалізованої освіти, крім стандартів вищої освіти, затверджуються центральними
органами виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у
відповідних сферах.
7. Заклади спеціалізованої освіти здійснюють освітню діяльність за власними освітніми
програмами, у тому числі наскрізними, або типовими освітніми програмами, що затверджуються
центральними органами виконавчої влади, до сфери управління яких належать відповідні заклади освіти.
8. Фінансування здобуття спеціалізованої освіти здійснюється за рахунок коштів державного
бюджету, у тому числі шляхом надання освітніх субвенцій місцевим бюджетам, коштів місцевого
бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством.
 БІЛЕТ 16
1.Розкрийте суть стратегічний напрямків осв.пол.
Стратегічні напрями державної освітньої політики визначають її загальні пріоритети та завдання,
спрямовані на досягнення довгострокових цілей та крупномасштабних завдань у довгостроковому
періоді.
До таких напрямів доцільно віднести:
Забезпечення інтеграції вітчизняної освіти в міжнародний освітній простір.
Трансформація традиційної парадигми освіти до віртуально-дистанційної.
Розробка та впровадження науково обґрунтованих освітніх стандартів з метою підвищення якості
освіти.
Підвищення рівня зайнятості випускників навчальних закладів
Основні стратегічні напрямки формування освітньої політики:
• особистісна орієнтація освіти; принцип пріоритетності людини;
• формування національних і загальнолюдських цінностей;
• створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;
• постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-
виховного процесу;
• розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;
• пропаганда здорового способу життя;
• розширення україномовного освітнього простору;
• забезпечення освітніх потреб національних меншин;
• забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних,
науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;
• розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та
професійно-технічної освіти;
• органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки,
дистанційної освіти;
• запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
• створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними
навчальних закладів;
• створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;
• інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів;
• модернізація структури, змісту та організації освіти на засадах компетентнісного підходу;
• створення та забезпечення можливостей для реалізації різноманітних освітніх моделей,
створення навчальних закладів різних типів і форм власності;
• побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді;
• формування безпечного освітнього середовища, екологізації освіти;
• інформатизація освіти, вдосконалення бібліотечного та інформаційно-ресурсного забезпечення
освіти і науки;
• забезпечення проведення національного моніторингу системи освіти;

2.Освітні реформи, зміни та інновації. Дайте їхню характеристику та наведіть приклади.

Освітня реформа в Україні — це підвищення якості освіти, насамперед через покращення умов
вступу до ВНЗ та супутні реформи.
Якщо розглядати кожне з цих понять окремо, то поняття «освітні зміни» означає зміни будь-якого
роду, що відбуваються протягом деякого часу в системі освіти, в освітньому законодавстві, системі
управління освітою, освітніх організаціях і навчальних закладах у їхніх взаєминах, а також між
суб'єктами освітнього процесу; освітня зміна - найбільш загальне поняття, що характеризує динаміку в
галузі освіти.
Оскільки зміни в системі освіти стосуються майже всіх елементів суспільства, прийнято
розділяти їх на 4 рівні:
- глобальний рівень - це зміни, що стосуються всієї системи освіти (наприклад, зміни, зумовлені
приєднанням України до Болонського процесу, зміни, зумовлені ацією тощо);
 - рівень освітньої структури - зміни в структурі освіти (на рівні дошкільної освіти, загальної
середньої підготовки, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти);
- рівень інституцій і навчальних закладів - зміни, що відбуваються в рамках окремих освітніх
інституцій (сфері управління освітою і навчальними закладами);
- рівень міжособистісних відносин - зміни на рівні окремих суб'єктів системи освіти.
Зміну можна розглядати і як процес, і як результат цього процесу.
Педагогічна інноватика пов'язана з перебудовою, модифікацією, удосконаленням, зміною
системи освіти або її окремих складових (створенням нових прогресивних законодавчих актів, структур,
моделей та концепцій навчання, форм інтеграційних зв'язків тощо).
Інноваційна освітня діяльність вищого навчального закладу - комплекс заходів із забезпечення
інноваційного процесу на тому чи іншому рівні і власне сам процес. При цьому, головною метою
інноваційної освіти є гармонійний розвиток особистості й творчих здібностей людини, підвищення її
інтелектуального, творчого та культурного потенціалу.

3.Основні принципи інклюзивного навчання.

Основні принципи інклюзивного навчання:
всі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не зважаючи на
певні труднощі чи відмінності, що існують між ними;
школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів, узгоджуючи різні види й
темпи навчання;
забезпечення якісної освіти для всіх завдяки відповідному навчально‐методичному забезпеченню,
застосуванню організаційних заходів, розробці стратегії викладання, використанню ресурсів і
партнерських зв'язків зі своїми громадами;
діти з особливими освітніми потребами мають отримувати додаткову допомогу, яка може
знадобитися їм для забезпечення успішності процесу навчання.
Взаємодія зі здоровими дітьми сприяє когнітивному, фізичному, мовному, соціальному та
емоційному розвиткові дітей з особливими освітніми потребами. При цьому діти з типовим рівнем
розвитку демонструють відповідні моделі поведінки дітям з особливими освітніми потребами і
мотивують їх до розвитку та цілеспрямованого використання нових знань і вмінь. Взаємодія між учнями
з особливими освітніми потребами та іншими дітьми в інклюзивних класах сприяє налагодженню між
ними дружніх стосунків. Завдяки такій взаємодії діти вчаться природно сприймати і толерантно
ставитися до людських відмінностей, вони стають більш чуйними, готовими до взаємодопомоги.
Інклюзивні підходи також корисні для сім’ї. В цьому випадку родини дітей з особливими
освітніми потребами можуть отримувати підтримку з боку інших батьків, вони краще розуміють, у чому
розвиток їхніх дітей типовий, а в чому атиповий, а також беруть активнішу участь у процесі навчання і
виховання.
Вчителі інклюзивних класів глибше розуміють індивідуальні відмінності й особливості дітей, а
також ефективніше співпрацюють з батьками та іншими фахівцями (спеціалістами з лікувальної
фізкультури, реабілітологами, логопедами, соціальними працівниками та ін.).
 БІЛЕТ 17
1. Етапи формування державної політики в галузі освіти.
Формування і реалізація державної політики у сфері вищої освіти забезпечуються шляхом:
1) гармонійної взаємодії національних систем освіти, науки, мистецтва, бізнесу та держави з
метою забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку держави;
2) збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення якості вищої освіти;
3) розширення можливостей для здобуття вищої освіти та освіти протягом життя;
4) створення та забезпечення рівних умов доступу до вищої освіти, у тому числі забезпечення осіб
з особливими освітніми потребами спеціальним навчально-реабілітаційним супроводом та створення для
них вільного доступу до інфраструктури закладу вищої освіти з урахуванням обмежень життєдіяльності,
зумовлених станом здоров’я;
5) розвитку автономії закладів вищої освіти та академічної свободи учасників освітнього процесу.
Автономія закладу вищої освіти зумовлює необхідність таких самоорганізації та саморегулювання, які є
відкритими до критики, служать громадському інтересові, встановленню істини стосовно викликів, що
постають перед державою і суспільством, здійснюються прозоро та публічно;
6) визначення збалансованої структури та обсягу підготовки фахівців з вищою освітою з
урахуванням потреб особи, інтересів держави, територіальних громад і роботодавців;
7) забезпечення розвитку наукової, науково-технічної, мистецької та інноваційної діяльності
закладів вищої освіти та їх інтеграції з виробництвом;
8) надання особам, які навчаються у закладах вищої освіти, пільг та соціальних гарантій у
порядку, встановленому законодавством;
9) належної державної підтримки підготовки фахівців з числа осіб з особливими освітніми
потребами на основі створення для них вільного доступу до освітнього процесу та забезпечення
спеціального навчально-реабілітаційного супроводу;
10) створення умов для реалізації випускниками закладів вищої освіти права на працю,
забезпечення гарантії рівних можливостей щодо вибору місця роботи, виду трудової діяльності на
підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності з урахуванням здобутої вищої освіти та
відповідно до суспільних потреб;
11) запровадження механізмів стимулювання підприємств, установ, організацій усіх форм
власності до надання першого робочого місця випускникам закладів вищої освіти.

2. Стандарти освіти.
Перш за все, Закон України "Про освіту" вимагає встановлення стандарту освіти в Україні. Це
необхідно в умовах багатопрофільної і різнорівневої середньої освіти, щоб забезпечити еквівалентну
середню освіту випускників усіх типів середніх навчальних закладів. Стандарт освіти є змістовним ядром
освіти, який містить у собі матеріал, необхідний і достатній для забезпечення завдань середньої освіти.
На основі цього документу створюються варіативні програми і підручники для різних навчальних
закладів (загальноосвітніх шкіл, шкіл з поглибленим вивченням різних предметів, гімназій, коледжів,
різних авторських шкіл, технікумів, училищ та ін.).
У цих програмах у відповідності з конкретною метою даного навчального закладу, зміст освіти, у
порівнянні з стандартом, може бути розширено, поглиблено, але не може бути скорочено. Стандарт
освіти відображає мінімум змісту освіти. Стандарт є еталоном дня співставлений результатів освіти в
галузі української мови і літератури, інших навчальних предметів у різних типах шкіл, на його основі
визначаються рівні оволодіння навчальним матеріалом на всіх ступенях шкільної освіти.
Державні стандарти освіти містять вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової
підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян
незалежно від форм одержання освіти.
Державні стандарти освіти розробляються окремо з кожного освітнього та освітньо-
кваліфікаційного рівня і затверджуються Кабміном. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не
рідше, як один раз на десять років.
Додержання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти як зведення норм і положень,
що визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової і
повної загальної середньої освіти та гарантії держави у її досягненні є обов’язковим для загальноосвітніх
навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

3. Робота з обдарованими дітьми в системі середньої освіти.

Підтримка та розвиток учнів, що володіють потенціалом до високих досягнень, є одним із
пріоритетних напрямів сучасної світової та української освіти. Це відображено в базових державних
нормативних документах, таких як:
• Концепція загальної середньої освіти, у якій першим з основних завдань загальноосвітньої
школи названий «різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків і
здібностей, формування ціннісних орієнтацій, задоволення інтересів і потреб»;
• Закон України «Про освіту» («Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються
профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофесійної
підготовки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних
комплексів, об'єднань»);
• Національна доктрина розвитку освіти («Держава повинна забезпечувати: формування в дітей та
молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання,
самоосвіти та самореалізації особистості; створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді»).
Основою роботи з обдарованими дітьми повинно стати реальне знання їхніх потенційних
можливостей, прогнозування потреб і моделей розвитку особистості. Саме тому важливим є визначення
пріоритетів у цьому аспекті діяльності навчального закладу, створення чіткої системи роботи з названою
категорією учнів, здійснення пошуку, відбору, творчого розвитку обдарованої, талановитої учнівської
молоді в галузі науки, культури, мистецтва, спорту, створення сприятливих умов для реалізації
потенціальних можливостей дітей.
Загальношкільні програми, спрямовані на розвиток здібностей та обдарувань учнів, чітко
окреслюють основні моменти організації та змісту навчального процесу: формулювання основних
завдань оновлення змісту та організації освіти, що передбачають використання інтегрованого навчання
як умови успішної адаптації в сучасному інформаційному просторі; орієнтацію на дослідницько-
пошукову діяльність учнів; розробку й упровадження нових педагогічних технологій оптимізації та
інтенсифікації навчання; врахування особливостей індивідуального розвитку обдарованої дитини, її
провідних інтересів і нахилів; забезпечення відповідних умов для фізичного та морального розвитку
учнів. Чіткої структури набуває організація та зміст виховної роботи, яка, перш за все, має орієнтуватися
на основні завдання національного виховання учнів та на індивідуальні програми розвитку творчої
особистості обдарованого учня. Доцільно запроваджувати в практику виховної роботи форми творчо
організованого дозвілля учнів.
Система роботи з обдарованими учнями базується на активній життєвій позиції та творчій
діяльності вчителя, емоційній стабільності, цілеспрямованості, адекватній самооцінці, вмінні правильно
оцінювати успіхи учнів, знанні особливостей вікового розвитку дітей, високому рівні володіння
предметом, використанні інноваційних методів, почутті гумору, педагогічному такті, наявності
організаторських та комунікативних здібностей. Але безумовною запорукою успіху у роботі
педагогічного колективу з обдарованими учнями є сприятливий психологічний клімат та співпраця
вчителів, батьків, учнів. Навчально-виховна діяльність у закладах освіти будується на позитивних
емоціях, стимулюючи і заохочуючи всіх учасників навчально-виховного процесу до активної
пізнавальної діяльності на основі створення ситуації успіху на уроках і в позаурочній діяльності.
 Білет 18
1.Чинники впливу на процеси формування освітньої політики.
На формування освітньої політики в сучасному суспільстві вливають такі чинники, як:
глобалізація, мобільність, змінність, інноваційність, інтелектуалізація, інформатизація, демократизація,
конкурентність як визначальні складові цивілізаційного розвитку постіндустріального суспільства.
Економічнічинники– це насамперед стан економіки держави, її фінансової системи, які через
рівень добробуту в суспільстві впливають на зростання освітніх потреб громадян, зумовлюють більші або
менші можливості для фінансування бюджетної, а також освітньої сфери. Високий рівень загального
економічного розвитку, високорозвинені ринкові відносини створюють сприятливі умови для наповнення
бюджету держави, що позитивно позначається на фінансуванні системи освіти.
Політичні чинники – це курс внутрішньої та зовнішньої політики держави. Конкретні політичні
дії та ситуації також утворюють загальне тло освітньої діяльності, для якої вкрай бажана спокійна,
конструктивна, творча соціально-політична ситуація в суспільстві.
Соціально-психологічні та етичні чинники – це загальний морально-психологічний клімат у
суспільстві, спосіб і стиль життя різних прошарків населення.
Екологічні чинники:стан довкілля, яке впливає на здоров’я майбутніх і сучасних суб’єктів
освіти, що значно підвищує вимоги до профілактичної та оздоровчої спрямованості діяльності освітнього
закладу. Освіта може зробити певний внесок, щоб поліпшити екологічну ситуацію через екологічну
освіту й виховання всіх суб’єктів освіти, які беруть активну участь у природоохоронній діяльності,
пропагуючи здоровий спосіб життя.
Демографічні чинники – характер народжуваності, типовий склад сімей – також значно
впливають на ситуацію в освіті. Якщо не вивчати тенденцій у цій галузі, більшість освітніх закладів та
система освіти загалом через деякий час можуть залишитися без контингенту учнів або, навпаки,
опинитися в ситуації, коли бракуватиме навчальних місць.
Культурні, духовно-ідеологічні чинники – стан культури в державі, рівень духовного здоров’я
та культурних запитів населення є тлом для прояву освітньої активності людей, її спрямованості.
Галузеві чинники: стан і тенденції змін системи освіти в державі й світі, нові ідеї, концепції,
зразки кращого освітнього досвіду, що впливають на стан освіти в державі.
Інституціональні чинники – це наявність розгалуженої мережі спеціалізованих соціальних
інститутів, установ і організацій, із якими могли б співпрацювати освітні заклади у виконанні своїх
завдань, ще один елемент значущого соціального середовища освіти.

2.Поняття кваліфікації— це:

наявність підготовки, професійних знань, навичок та досвіду, які дають можливість особі
належним чином проводити певні дії;
рівень підготовленості, майстерності, ступінь готовності до виконання праці за визначеною
спеціальністю чи посадою, що визначається розрядом, класом чи іншими атестаційними категоріями.
Кваліфіка́ція з ви́щоїосві́ти — офіційний результат оцінювання і визнання, який отримано, коли
уповноважена установа встановила, що особа досягла компетентностей (результатів навчання) відповідно
до стандартів вищої освіти, що засвідчується відповідним документом про вищу освіту

3.Робота з обдарованими дітьми в системі позашкільної освіти.

Позашкільна освіта – це сукупність знань, умінь та навичок, що отримують вихованці, учні та
слухачі в позашкільних навчальних закладах у час, вільний від навчання в загальноосвітніх та інших
навчальних закладах. Вона спрямована на розвиток здібностей та обдарувань вихованців, учнів і
слухачів, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні.
Позашкільна освіта є складовою системи безперервної освіти, визначеної Конституцією України,
Законом України "Про освіту" і Законом України «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 року.
підготовка до роботи з обдарованими дітьми має містити:
1. Формування знань (уявлень) про те, що таке обдарованість і хто такі обдаровані діти, які
особливості їхнього навчання і розвитку у різних умовах.
 2. Формування особистісного ставлення до обдарованого (як і до будь-якого іншого) учня не
як до об’єкта педагогічного впливу, а як до суб’єкта спільної конструктивної педагогічної взаємодії, у
ході якої відбувається навчання й розвиток учнів (в ідеалі – і самого педагога).
3. Навчання основних організаційних форм, психологічних і дидактичних методів практичної
роботи з обдарованими дітьми в освітніх середовищах (сімейному, шкільному, позашкільному).
4. Знайомство з роботою освітніх установ різного типу, які працюють з обдарованими дітьми.

Здобуття позашкільної освіти ґрунтується на принципі добровільності вибору типів закладів та

видів діяльності, а також здійснюється за участю батьків або осіб, які їх замінюють, трудових колективів,
громадських організацій, товариств, фондів.
Позашкільний навчальний заклад за своїми організаційно-правовими формами може бути
державної, комунальної або приватної форми власності. Вони можуть функціонувати у формі центрів,
комплексів, палаців та будинків творчості, клубів, студій, шкіл мистецтв тощо. Позашкільні навчальні
заклади можуть бути комплексними та профільними.
Типи позашкільних навчальних заклади:1. Дитячо-юнацькі спортивні школи
2. Клуби: військово-патріотичного виховання, дитячо-юнацькі ..3. Мала академія мистецтв
(народних ремесел)4. Мала академія наук учнівської молоді. 5. Оздоровчі заклади для дітей та молоді:
дитячо-юнацькі табори : оздоровчі, заміські, профільні, праці та відпочинку, санаторного типу, з
денним перебування.6. Початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади (музичні, художні,
хореографічні, театральні, хорові, мистецтв та інші).7. Центр, палац,будинок, клуб художньої творчості
дітей, юнацтва та молоді 8. Центр, будинок, клуб еколого-натуралістичної творчості учнівської
молоді, станція юних натуралістів. 9. …науково-технічної творчості учнівської молоді, станція юних
техніків.10. …бюро туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді, туристсько-
краєзнавчої творчості учнівської молоді, станція юних туристів.11. Центри: військово-патріотичного
та інших напрямів позашкільної освіти.
12. Дитяча бібліотека, дитячий парк, дитячий стадіон, дитячо-юнацька картинна галерея,
дитячо-юнацька студія (хорова, театральна, музична, фольклорна тощо), кімната школяра,
курси, студії, школи мистецтв, освітньо-культурні центри національних меншин.
 БІЛЕТ 19
1. Досягнення і втрати вітчизняної системи освіти: аналіз розвитку галузі за період
незалежності
Для освітньої сфери України за 25 років незалежності характерним є те, що:
формувалася національна самодостатня цілісна система освіти суверенної країни, освітня система
вбудовувалася в нові (демократичні, ринкові тощо) суспільні відносини.
Національна освітня сфера інтегрувалася в європейський та світовий освітні простори.
Принципово нова якість суспільного світопорядку вимагала докорінного перегляду національної
доктрини і парадигми реалізації освіти в Україні. Запозичений міжнародний досвід гармонізувався з
кращими національними традиціями.
Найважливішими досягненнями слід визнати:
1) Розроблення нової методології розвитку української освіти (цілі та цінності
демократичного суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейського освітнього
простору тощо);
2) Створення каркаса нового законодавчого поля функціонування освіти;
3) Визначення засад рівного доступу всіх громадян до якісної освіти всіх рівнів як
магістральний напрям її розвитку;
4) Формування змісту освіти на основі ДС як важеля збереження єдиного освітнього простору
та управління якістю освіти в країні;
5) Створення науково-методичного і значною мірою програмно-методичного ресурсу для
переходу на повну дванадцятирічну загальну середню освіту;
6) Перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних
посібників як у центрі, так і в регіонах, а також у навчальних закладах;
7) Використання нових форм і технологій контролю та оцінювання навчальних досягнень
учнів, студентів; запровадження зовнішнього незалежного оцінювання;
8) Впровадження нової методики атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів,
державної акредитації навчальних закладів;
9) Поширення нових навчальних технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта,
інтерактивні методики тощо);
10) Рух до багатоканального фінансування освіти;
11) Створення національної педагогічної преси;
12) Розвиток професійних об'єднань, товариств у центрі та регіонах, що сприяло розвитку
державно-громадського самоврядування.
Основні втрати реформування української освіти такі:
1) Відсутність системної науково-обґрунтованої ідеології розвитку освіти, її ситуативна
політизація, слабкий вплив на освітній і культурний рівень суспільства, що зумовило значне послаблення
консолідуючої, культуротворчої місії освіти;
2) Згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок відсторонення влади від
розв'язання питань дошкільної освіти (ДО), відсутність прогнозу демографічної ситуації і потреби
розвитку освіти регіонах, не розробленість правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовило
неготовність цієї освітньої ланки забезпечити ДО, передусім для дітей старшого дошкільного віку;
3) Дотепер не визначено місця професійно-технічних навчальних закладів і технікумів,
училищ, коледжів у нових ринкових умовах, інноваційній економіці;
4) Унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях кількісного зростання мережі ВНЗ
виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української вищої школи за
кордоном;
5) Перехід до наступних етапів модернізації системи освіти без належного моніторингу якості
попереднього стану призвів до системної безвідповідальності за їхні результати, загальмував розвиток
економіки освіти, інноваційний рух до її якості тощо;
6) Педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, а її стратегія - наздогнати, а не
випередити. Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього
вчителя. Навіть у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж
інших. Учитель переважно не виховується як суб'єкт сучасних цінностей;
 7) Старіння матеріально-технічної бази,особливо у секторі професійно-технічної освіти.
Загалом українська освіта фактично не стала загальнонаціональним пріоритетом.

2. Рамки кваліфікацій.
В Україні функціонують такі рамки кваліфікацій:1. Національна рамка кваліфікацій; 2.
галузеві рамки кваліфікацій.
Національна рамка кваліфікацій - це системний і структурований за компетентностями опис її
рівнів.
Національна рамка кваліфікацій ґрунтується на європейських і національних стандартах та
принципах забезпечення якості освіти, враховує вимоги ринку праці до компетентностей працівників та
запроваджується з метою гармонізації норм законодавства у сферах освіти і соціально-трудових
відносин, сприяння національному та міжнародному визнанню кваліфікацій, здобутих в Україні,
налагодження ефективної взаємодії сфери освіти і ринку праці.
У галузевих рамках кваліфікацій конкретизується опис їх рівнів у термінах компетентностей, що
характерні для кваліфікацій певної галузі знань та/або виду економічної діяльності.Рівні галузевих рамок
кваліфікацій мають співвідноситися з відповідними рівнями Національної рамки кваліфікацій.
Національна система кваліфікацій - це сукупність інституцій і правових норм, які регулюють
процеси формування освітніх та/або професійних вимог до осіб відповідно до потреб суспільства та
ринку праці, оцінювання кваліфікаційного рівня.

3. Новації у початковій школі. Рекомендації до змісту початкової освіти, його реалізація

Ключові зміни в оновлених програмах початкової школи
1. Оцінювання роботи учня – це конфіденційна інформація, яка стосується лише вчителя, дитини та
її батьків, тобто навчальні досягнення учнів не мають озвучуватися на батьківських зборах чи
вивішуватися публічно у вигляді різноманітних рейтингів.
2. Знято оцінювання каліграфії, вимоги до якої були занадто деталізовані в попередній редакції
документу, залишено лише вимогу, що письмо має бути охайним та розбірливим. Також учням не будуть
знижувати оцінки за «неправильний» відступ кількості клітинок та рядків.
3. Вилучено вимоги та критерії щодо підписання зошитів та щомісячну оцінку за ведення.
4. Домашні завдання не повинні задавати на вихідні, святкові та канікулярні дні (канікули), а їх
обсяг віднині обмежено. Так, в перших класах домашніх завдань не повинно бути взагалі, в 2 класі – не
більше, ніж дитина може виконати самостійно за 45 хвилин, в 3 класі – за 1 годину 10 хвилин, в 4 класі –
за 1 годину 30 хвилин.
5. Наголошено на неприпустимості перевантаження учнів завданнями, які містяться у
додаткових посібниках, зошитах з друкованою основою тощо.
6. До предметів, що не оцінюються за бальною системою протягом всієї початкової школи,
додано «Трудове навчання» та «Я у світі». Тобто, загалом за бальною системою в 1-4 класах не
оцінюються «Інформатика», «Музичне мистецтво», «Образотворче мистецтво», інтегрований курс
«Мистецтво», «Основи здоров’я», «Фізична культура», «Я у світі» та «Трудове навчання».
7. Щоб понизити психологічне напруження у першокласників, за рішенням учителя, до
сформування навички письма рекомендується користуватись простим олівцем. На розсуд учителя
допускається виправлення або гумкою, або закресленням. При цьому наявність охайних виправлень,
здійснених самою дитиною, не впливає на зниження балу за роботу, а час і етап переходу на кулькову
ручку визначає сам учитель, індивідуально для кожної дитини.
8. Вчителям також не рекомендують користуватися червоною ручкою при перевірці
письмових робіт в адаптаційному періоді (1 клас). Колір ручки для виставлення оцінок в зошитах і
щоденниках вчитель може вибирати самостійно.
9. Знято оцінювання темпу читання. Кількісні показники темпу читання лишилися, але
наголошується, що ці показники – орієнтир для розвитку темпу читання, а не для перевірки та
оцінювання.
10. Вимоги до оцінювання розроблено з урахуванням вікових особливостей дітей – окремо для
1,2,3,4 класів.
 БІЛЕТ 20
1.Методи державного регулювання освітньої політики.
Методи державного регулювання освітньої політики.
За формою впливу:
1) Методи прямого впливу – безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку
освітных послуг (державне замовленн, ліцензування, акредитація).
2) Методи опосередкованого впливу – регламентують поведінку суб»єктів ринку освітніх
послуг через створення певних економічних умов, які змушують їх діяти в потрібному державі напряму
(оподаткування, кредитування).
Залежно від засобів впливу:
1) Правові – встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм поведінки суб»єктів
ринку освітніх послуг.
2) Економічні - створення економічного середовища , яке зумовлює поведінку суб»єктів
ринку освітніх послуг, враховуючи державні пріорітети.
3) Адміністративні – використання сили державної влади.
4) Донорські – заохочення благодійництва, меценатства, спонсорської допомоги.
5) Морально – етичні – заходи виховання, морального заохочення, роз»яснення та
популяризації цілей і змісту о.п.

2.Учасники навчально-виховного процесу у сфері загальної середньої освіти.

Закон України "Про освіту".Розділ 3. Стаття – 50. Учасники навчально-виховного процесу
Учасниками навчально-виховного процесу є: діти дошкільного віку, вихованці, учні, студенти,
курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти; керівні, педагогічні, наукові,
науково-педагогічні працівники, спеціалісти; батьки або особи, які їх замінюють, батьки - вихователі
дитячих будинків сімейного типу;представники підприємств, установ, кооперативних, громадських
організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.

3. Особливості відносин між закладами освіти та політичними партіями (об’єднаннями) і

релігійними організаціями.
Стаття 31. Особливості відносин між закладами освіти та політичними партіями (об’єднаннями) і
релігійними організаціями
1. Державні та комунальні заклади освіти відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають
світський характер.
2. Приватні заклади освіти, зокрема засновані релігійними організаціями, мають право визначати
релігійну спрямованість власної освітньої діяльності.
3. Політичні партії (об’єднання) не мають права втручатися в освітню діяльність закладів освіти.
У закладах освіти забороняється створення осередків політичних партій та функціонування будь-
яких політичних об’єднань.
4. Керівництву закладів освіти, педагогічним, науково-педагогічним і науковим працівникам,
органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється
залучати здобувачів освіти до участі в заходах, організованих релігійними організаціями (крім закладів
освіти, визначених частиною другою цієї статті) чи політичними партіями (об’єднаннями), крім заходів,
передбачених освітньою програмою.
5. Керівництву закладів освіти, органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх
посадовим особам забороняється залучати працівників закладів освіти до участі в заходах, організованих
релігійними організаціями (крім закладів освіти, визначених частиною другою цієї статті) чи
політичними партіями (об’єднаннями).
6. Здобувачі освіти не можуть бути обмежені у праві на здобуття освіти в державних і
комунальних закладах освіти за їх належність або неналежність до релігійних організацій чи політичних
партій (об’єднань).
7. Додаткові вимоги до провадження педагогічної (науково-педагогічної) діяльності у закладах
освіти, визначених частиною другою цієї статті, визначаються їхніми установчими документами.
 БІЛЕТ 21
1. Поняття сертифікації.
Загалом, сертифікація (ліцензування) учителів – це досить поширена світова практика, і залежить
ця процедура від системи управління школами. Можна виділити 2 такі системи –
централізована (Японія, Норвегія та ін.) та лібералізована (США, Канада, Велика Британія тощо). При
централізованій системі учитель не може потрапити у школу, не маючи сертифіката, тому в цих країнах
процедура уніфікована. Натомість у лібералізованих дозволено, наприклад, для приватних шкіл
самостійно визначати рівень компетентності учителя і державні органи не цікавляться, чи має сертифікат
учитель приватної школи. У Канаді, так само, як і в США, кожна провінція встановлює власні вимоги до
тестів для сертифікації (ліцензування). У Швеції сертифікацію вчителів увели лише кілька років тому (з
2011 року), тому результати цієї новації поки що не оприлюднюють.
Усе більшої популярності набуває міжнародна сертифікація для вчителів. Такі сертифікати
вимагають у міжнародних школах, де учням видають атестати, з якими вони можуть продовжувати
навчання у більшості західноєвропейських країн, а також США, Австралії та Канаді. Пройти процедуру
міжнародної сертифікації можна після спеціально пройдених навчальних програм за кордоном (Велика
Британія, Канада, США та ін.).
У Латвії на самому початку реформ замість процедури сертифікації ввели загальний іспит на
знання державної мови. Учителів, які не підтвердили відповідного рівня, штрафують на суму від 35 до
280 євро і пропонують перескласти іспит через 3 – 4 місяці. Якщо повторний іспит не складено,
директору школи рекомендують такого вчителя звільнити з роботи.

2.Громадське і національно-патріотичне виховання в контексті цілісного підходу до

виховання дітей та молоді.
КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ
Становлення української державності, побудова громадянського суспільства, інтеграція України у
світове та європейське співтовариство передбачають орієнтацію на Людину, її духовну культуру й
визначають основні напрями виховної роботи з молоддю та модернізації навчально-виховного процесу.
Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинений національно свідомий,
високоосвічений, життєво компетентний громадянин, здатний до саморозвитку та самовдосконалення.
Головною домінантою національно-патріотичного виховання молоді є формування у особистості
ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та самої себе, активної за формою та моральної, за
змістом, життєвої позиції.
В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української
державності як консолідуючий чинник розвитку суспільства й нації в цілому. Форми й методи виховання
базуються на українських народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й
психології.
Сьогодні сформоване соціальне замовлення на ефективні виховні системи й технології. Зростає
увага до виховання засобами музеїв, театральної педагогіки, дитячого та юнацького спорту.
Створюються реальні умови для прояву творчих здібностей молодих людей. Сучасна молодь добре
інформована щодо процесів в різних сферах науки, техніки, соціального життя; динамічно оволодіває
сучасними комунікаційними технологіями.
Усе це створює сприятливі умови для розвитку національно-патріотичного виховання як
пріоритетної сфери соціального життя країни, підвищення його статусу та розвитку потенціалу,
досягнення якісно нових результатів у духовно-моральному, патріотичному, трудовому, художньо-
естетичному, екологічному вихованні підростаючого покоління.
Сучасний етап розвитку України особливо потребує від органів державної влади та суспільних
інституцій здійснення системних заходів, спрямованих на національно-патріотичне виховання молоді,
зокрема з огляду на потребу підготовки потенційних кандидатів для прийняття на державну, військову
службу.
Концепція розроблена на виконання Указу Президента України від 03.07.2008 № 616/2008 «Про
проведення у 2009 році в Україні Року молоді», з урахуванням норм Указу Президента України від
25.10.2002 № 948 «Про затвердження Концепції допризовної підготовки і військово-патріотичного
виховання молоді», Постанови Верховної Ради України від 22.05.2003 № 865 „Про заходи Кабінету
Міністрів України щодо захисту національних інтересів держави у сферах національно свідомого і
патріотичного виховання молодого покоління та забезпечення умов його розвитку” та пропозицій
центральних, місцевих органів виконавчої влади та молодіжних громадських організацій.

3.Роль МАНУ в системі роботи з обдарованими дітьми та молоддю.

Однією з ефективних форм роботи з обдарованою молоддю в школі є науково-дослідницька
діяльність учнів у МАН. Найвищим продуктом цієї роботи є науково-творча конференція, яка
проводиться щорічно в листопаді. Науково-дослідницька робота реалізується чотирма відділеннями:
філологічним, фізико-математичним, хіміко-біологічним, історико-географічним. Кожна з секцій цих
відділень веде безперервну роботу з обдарованими учнями, спрямовуючи всі зусилля на розвиток творчо-
інтелектуальної, оздоровчої обдарованостей дитини, а також на її соціалізацію. Себто втілюють завдання
таких підпроектів, як: «Інтелектуал», «Гармонія», «Лідер»
Окреме місце в системі навчально-виховного комплексу в школі посідає естетична секція,
представлена кафедрами музики, малювання, фізичної культури. Саме ця секція впроваджує в життя
розвиток, вдосконалення, гранування творчо-мистецької, спортивно-оздоровчої обдарованостей за
підпроектами «Натхнення», «Гармонія».
Для реалізації Програми «Обдаровані діти» застосовуються традиційні засоби:
1) виявлення обдарованості учнів;
2) психолого-педагогічний супровід обдарованих учнів;
3) залучення до участі в предметних олімпіадах, конкурсах, турнірах, науково-творчих
конференціях, зокрема МАН тощо.
Крім вищезазначених засобів, активно застосовуються й інноваційні:
1) Проект «Зелене яблуко»
2) Профілізація учнів
3) Програма соціального партнерства
Проект «Зелене яблуко» призначений заохочувати до науково-творчої діяльності учнів 5 – 7
класів, він реалізує потребу дітей у творчій, дослідницькій, пошуковій, мистецькій діяльності, що сприяє
втіленню особистих ідей, прагнень дитини, які спрямовані на створення нового.
З метою оптимізації та забезпечення умов для профорієнтації учнів було запроваджено комплекс
заходів з організації профільного навчання. Профільна освіта складається з двох напрямів:
І – філологічний напрям, профіль – українська філологія (це сучасна риторика та програма
поглибленого вивчення української мови та літератури);
ІІ напрям – технологічний, профіль – соціально-орієнтовані технології (це основи пожежно-
профілактичної діяльності, основи пожежної справи, основи хімічної технології та промисловості, основи
адаптації та самореалізації особистості).
Соціальне партнерство реалізовано через різні пріоритетні напрями співпраці з ВНЗ та ДНЗ.
Наприклад, орієнтація випускників на вибір професії у системі МНС, створення умов для якісної
спеціалізованої підготовки майбутніх абітурієнтів – це пріоритетний напрям соціального партнерства
школи з Академією цивільного захисту України; системна робота з орієнтації обдарованої молоді на
професії філологічного профілю – партнерство з Харківським національним університетом імені
В.Н.Каразіна; орієнтація учнів старшої школи на вчительську професію – з кафедрою соціальної
педагогіки Харківського національного університету імені Г.С.Сковороди.
Очікуваними результатами від реалізації програми є:
- вдосконалення системи моніторингу, відбору та підтримки обдарованих дітей;
- підвищення рівня науково-методичного та інформаційного забезпечення педагогічних,
науково-педагогічних працівників, які працюють з обдарованими учнями;
- створення всіх необхідних умов для повнішого розкриття інтелектуального, творчого
потенціалу учнів.
Всеукраїнський конкурс-захист науково-дослідницьких робіт учнів – членів Малої академії наук
України є одним із провідних заходів МАН. Конкурс проводиться з метою духовного, творчого,
інтелектуального розвитку дітей країни, виховання їх у дусі патріотизму і демократичних цінностей,
створення умов для формування інтелектуального потенціалу нації.
 БІЛЕТ 22
1. Індикатори освітньої політики, їх характеристика.
Індикатори мають бути кількісними,хоча й значити більше, аніж просто числовий вираз.Вони
мають передавати узагальнену інформацію про важливий аспект функціонування освітньої системи.
Індикатори передбачають інформування всіх зацікавлених сторін в освіті –учнів, батьків, учителів,
директорів шкіл,управлінців, розробників освітньої політики.
Індикатори – це інструмент діагностики, їх використовують для аналізу та прийняття рішень.
Перша група - ефективність освітніх установ, освіта та соціально-економічний контекст. У
рамках цього розділу розглядається динаміка змін таких індикаторів, як рівень освіти дорослого
населення; кількість учнів, які закінчують середню школу, кількість студентів, що одержали вищу освіту;
дисципліни, найпривабливіші для студентів; вплив соціально-економічного становища учнів на
результати навчання; взаємозв’язок бажання читати і навичок читання; вплив рівня освіти на подальшу
трудову діяльність, доходи від освіти; витрати на освіту; «вартість» випускників на ринку праці;
соціальні ефекти відосвіти.Індикатори, що розглядаються в цьому розділі, дозволяють не тільки оцінити
ефективність різних освітніх систем, але також зрозуміти контексти, в яких розробляється освітня
політика.
Друга група індикаторів- це фінансові та людські ресурси, що інвестуються в освіту.Витрати на
освіту - найважливіша характеристика рівня ресурсного забезпечення освітньої системи. У міжнародній
статистиці використовуються різні показники, як абсолютні, так і відносні. Завдання міждержавних
порівнянь індикаторів фінансування освіти - спроба визначити «нормальний» або прийнятний рівень
витрат, зрозуміти тенденції, що складаються, виявити зв’язки між розмірами та структурними
характеристиками фінансування як інтегрального показника ресурсного забезпечення, з одного боку, і
різними результатами функціонування освітньої системи, з іншого.Аналіз цих індикаторів дозволяє
оцінити освітню політику тієї чи іншої країни з точки зору інвестицій в освіту. Враховується те, куди
йдуть кошти: у школи, професійно-технічні коледжі, виші та інші освітні установи. Також розглядається
цільове призначення коштів. І, нарешті, досліджуються джерела фінансування: приватні й державні.
Третя група індикаторів - доступ до освіти, участь в освітньому процесі, перехід за рівнями
системи освіти. У цьому розділі розглядаються такі індикатори: профіль учня; кількість школярів,
вступників до вищих навчальних закладів; профіль студента, що навчається за кордоном; перехід учня з
системи освіти на ринок праці; участь дорослих в освітніх програмах. Дані індикатори дають уявлення
про контекст і ефективності будь-якої освітньої системи. Аналіз даних дозволяє визначити, які галузі
освітньої системи вимагають своєчасних заходів щодо стимулювання для досягнення найкращих освітніх
результатів населення країн-членів та країн-партнерів ОЕСР.
Четверта група індикаторівпов’язана з освітнім середовищем і системою організації процесу
навчання в школах. Тут наводиться інформація про наступні індикатори: кількість часу, проведеного
учням у класі; співвідношення викладач-учень, розмір класів; заробітна плата вчителів, час, витрачений
учителем на викладання; система підзвітності шкіл; рівність освітніх результатів і можливостей.
Індикатори дозволяють порівняти стан освітніх систем різних країн: дають інформацію про
контекст в якому працює система освіти, про вхідні фінансові та людські ресурси, про функціонування та
результативність освітніх систем різних країн, а також про доходи від інвестицій в систему освіти.

2. Система забезпечення якості освіти.

Система забезпечення якості освітньої діяльності та якості вищої освіти Університету складається
із:
 Концепції розвитку Університету до 2025 року;
 системи внутрішнього забезпечення якості;
 системи зовнішнього забезпечення якості.
Система зовнішнього забезпечення якості складається із:
 стандартів вищої освіти для кожного рівня вищої освіти в межах кожної спеціальності
відповідно до Національної рамки кваліфікацій;
 ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти;
 акредитаційних вимог проведення освітньої діяльності закладів освіти;
 вимог державної атестації щодо набутих компетентностей випускників;
  стандартів співпраці з роботодавцями щодо забезпечення конкурентоспроможного рівня
підготовки фахівців;
 світового та національного рейтингового оцінювання діяльності Університету.
Система внутрішнього забезпечення якості передбачає:— контроль за:
o кадровим забезпеченням освітньої діяльності;
o навчально-методичним забезпеченням освітньої діяльності;
o матеріально-технічним забезпеченням освітньої діяльності;
o якістю проведення навчальних занять;
o якістю знань студентів;
o забезпеченням мобільності студентів;
o забезпечення наявності інформаційних систем для ефективного управління освітнім
процесом;
o здійснення моніторингу та періодичного перегляду освітніх програм;
o забезпечення публічності інформації про освітні програми, ступені вищої освіти та
кваліфікації;
o систему запобігання академічного плагіату у працях здобувачів вищої освіти.
Законодавчо Система управління якістю (СУЯ) – це сукупність систематично здійснюваних видів
діяльності Університету, спрямованих на створення організаційних, технічних, економічних і соціальних
умов, що гарантують належний рівень і стабільність якості освітньої діяльності.
Основою запровадження та функціонування СУЯ є стандарт ISO 9001:2015 «Система управління
якістю. Вимоги». Ним визначені вимоги, яким повинна відповідати система якості, щоб гарантувати
постійну відповідність результатів освітньої діяльності вимогам замовника.

3. Рамки кваліфікацій та їх характеристики.

МСКО (Міжнародна стандартна класифіація освіти):
Освітня програма – узгоджений комплекс видів освітньої суспільності, що розроблений та
організований для досягнення навчальних цілей увпродовж певного тривалого і безперервного часу.
Освітня кваліфікація – це офійійне підтвердження у формі документу, про успішне завершення
освітньої програми або її етапу.
Кваліфікацію можна здобути після успішного завершення нової освітньої програми – кінцева;
успішного завершення з етапу освітньої програми – проміжна; в реузльтаті підтвердження здобутих
знань, умінь та уасті в освітній програмі.
МСКО не охоплює програми інформальної освіти.
Національна система:
Згідно з законом Про освіту освітня програма визначається як стандарт освіти відповідного рівня.
Освітня кваліфікація – це визнана закладом освіти чи іншим уповноваженим суб’єктом освіти
сукупність встановлених стандартів освіти та здобутих особою результатів навчання. В Україні
кваліфікують на повні та часткові, а за змістом на освітні та професійні.
Особа реалізує своє право:
Формальна освіта – освіта, яка здобувається за освітніми програмами відповіно до визначених
законодавствам рівнів освіти,галузей знань, спеціальностей і передбачені досягнення здобувачами освіти,
визначених стандартами освіти результатів навчання відповідного рівня освіти та здобуття кваліфікації,
що визнаається державою.
До рівнів освіти відносяться:
 дошкільна освіта, яка відповідає нульовому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 початкова освіта, яка відповідає першому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 базова середня освіта, яка відповідає другому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 профільна середня освіта, яка відповідає третьому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 перший (початковий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає
другому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 другий (базовий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає
третьому рівню Національної рамки кваліфікацій;
  третій (вищий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає
четвертому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 фахова передвища освіта, яка відповідає п’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти, який відповідає шостому рівню
Національної рамки кваліфікацій;
 перший (бакалаврський) рівень вищої освіти, який відповідає сьомому рівню Національної
рамки кваліфікацій;
 другий (магістерський) рівень вищої освіти, який відповідає восьмому рівню Національної
рамки кваліфікацій;
 третій (освітньо-науковий/освітньо-творчий) рівень вищої освіти, який відповідає
дев’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій;
 науковий рівень вищої освіти, який відповідає десятому рівню Національної рамки
кваліфікацій.
Неформальна освіта – освіта, яка здобувається як правило за освітніми програмами та не
передбачає визнаних держ. освіт. кваліфікацій за рвінями освіти, але може завершуватися присвоєнням
професійних або асткових кваліфікацій.
Інформальна освіта (самоосвіта) – освіта, яка передбачає самоорганізоване здобуття особою
певних компетенцій, зокрема під час повсякденної діяльності.
 БІЛЕТ 23
1. Схема обговорення освітньої політики (на стадії обговорення варіантів політики).
Аналіз освітньої політикиє відповіддю на питання – наскільки ефективними є заходи, що
реалізуються, для вирішення поставленої мети.
Аналіз політики має на меті проникнути в сутність політики як цілісного суспільного явища,
виявити на макро-і мікрорівні її необхідні структурні елементи, внутрішні і зовнішні зв'язки та
відносини, визначити основні тенденції та закономірності, що діють у різних суспільно-політичних
системах, намітити найближчі і кінцеві перспективи її подальшого розвитку, а також виробити об'єктивні
критерії соціального виміру політики
Складність і багатогранність політики як суспільного явища дозволяє досліджувати її на макро-і
мікрорівнях. У першому випадку досліджуються політичні явища і процеси, які відбуваються в рамках
основних інститутів влади і управління, що мають відношення до всієї суспільної системи. У другому -
описуються і аналізуються факти, пов'язані з поведінкою індивідів і малих груп в політичному
середовищі.
Аналіз політики проводиться з тим, щоб виявити основні закономірності та тенденції
функціонування та розвитку політики і таким чином пізнати сутність політики, пояснити її. На основі
знання політичних закономірностей виробляються раціональні принципи і норми політичної
діяльності.
Освітня політика держави базується, перш за все, на цілому ряді принципів, що обумовлюють
стратегію і тактику освітньої політики на конкретному етапі розвитку суспільства.
Відповідно до практичних потреб державного керування та управління сформувалась відсутня
ланка у процесі вироблення освітньої політики – її аналіз. Існує багато визначень аналізу політики,
найпростіше з них - аналіз політики – це вивчення того, що робить держава, чому і з якими
наслідками.Аналіз політики є інструментом для відповіді на певні основні питання освітньої політики.
Спираючись на нього, громадськість має можливість формулювати обґрунтовані питання щодо урядових
рішень з освітньої політики. А саме: чому держава робить певну політику? Чиї інтереси відображає
державна освітня політика? Які будуть наслідки? Забезпечення ефективності та практичної
результативної аналізу освітньої політики – одне з актуальних завдань суспільствознавства. Аналіз
політики можна застосовувати до однієї або кількох стадій процесу розробки політики. Існує багато
моделей та схем аналізу освітньої політики.
Якщо аналіз відбувається на стадії обговорення можливих варіантів політики, то
застосовують таку схему з восьми кроків:
1. Визначення об'єкта аналізу. 2. Збір відповідних фактів і даних. 3. Визначення загальних
тенденцій і напрямів. 4. Формулювання політичних альтернатив. 5. Вибір критеріїв для обдуманого
прийняття політичних рішень. 6. Передбачення можливих наслідків для кожної з
альтернатив. 7.Оцінювання всіх "за" та "проти". 8. Вибір найпридатнішої оцінки. Незалежні групи
дослідників, центри аналізу політики, міжнародні агенції видають політичні документи, в яких
аналізують конкретні політичні ініціативи або загальні тенденції розвитку національної політики.

2. Форми і методи національно-патріотичного виховання дітей та молоді.

Ефективність патріотичного виховання в позакласній діяльності значною мірою залежить від
спрямованості виховного процесу, форм та методів його організації. Серед методів і форм патріотичного
виховання пріоритетна роль належить активним методам, що грунтуються на демократичному стилі
взаємодії, спрямовані на самостійний пошук істини і сприяють формуванню критичного мислення,
ініціативи й творчості.
До таких методів належать:
- бесіди – «Моя рідна Україна», «Знати і поважати Герб своєї Вітчизни, її прапор і гімн», «Наша
вітчизна Україна», «Державна символіка Батьківщини», «Твої права і обов’язки», «Що таке воля», «Рід,
родина, рідня», «Патріотизм – нагальна потреба України»;
- огляди періодичної преси – «Що, де, коли?», «За текстами газет», «Цікаві хвилинки», «Пульс
планети»;
- огляд телепередач«Горизонт»;
- засоби, які виховують любов до української мови – «Свято рідної мови», «Мужай прекрасна наша
мово», «Шевченківське слово», «Літературні вечорниці», «Тиждень української мови.
- форми роботи, пов’язані з вивченням історії рідного краю і народу – історичне краєзнавство:
відвідання місць історичних подій, вивчення літератури, збирання документів та матеріальних пам’яток,
замальовування чи фотографування історично цінних об’єктів, виготовлення схем, макетів, щомісячного
історичного календаря, влаштування виставок,.
- форми роботи військово-патріотичного виховання: патріотичні клуби, участь у Пласті, юний
рятівник, фестивалі патріотичної пісні; святкування Дня перемоги, Дня збройних сил України.
- архівно-пошукова робота, екскурсії до музеїв, зустрічі з ветеранами ВВв, родичами загиблих
захисників Батьківщини, випуск плакатів, буклетів, газет за матеріалами пошукової діяльності;
- участь у «Вахтах пам’яті», акціях «Збережемо пам’ять про подвиг», «Ветеран мого двору»,
«Школа – госпіталь», «Солдатські вдови»;
- вивчення факультативних курсів за вибором «Історія української культури», «Видатні військові
України», «Історія дипломатії», «Велика Вітчизняна війна як складова Другої світової війни», «Ми –
громадяни», «Практичне право», обов'язкових предметів «Людина і світ», «Людина і суспільство»;
- проведення семінарів, конференцій, «круглих столів»: «Партизанський рух в Україні у спогадах
учасників, мовою документів, нових досліджень», «У пам’яті світ врятований», «Утверджувати ідеали
культури миру – служити миру», «Діячі руху Опору в Україні в роки Великої Вітчизняної війни»;
- уроки пам’яті, уроки мужності: «Їх славні імена в літописі Великої Вітчизняної», «Зростаємо
громадянами-патріотами землі, що
- виховання бережного ставлення до природи – створення учнівських проектів«Наукові знання
про природу», «Очевидне – неймовірне», «Дивосвіт»;
- засоби виховання правосвідомості – вивчення Конституції України, клуби юних юристів,
дипломатів, загони ЮІР та ДЮР, шкільні штаби порядку,
- виховання засобами праці – соціально-проектна діяльність, підприємництво, кооперативи,
бізнес-клуби, табори праці і відпочинку, фермерські господарства, аукціони, ярмарки, індивідуальна
трудова діяльність, розширення зеленої зони біля школи, впорядкування та догляд за подвір’ям,
проведення операцій «Турбота», «Милосердя», «Біля мого будинку» та

3. Академічна доброчесність.
Академічна доброчесність — це етичні принципи та правила, яких мають дотримуватися всі
учасники освітнього процесу, аби забезпечити довіру до результатів навчання.
Отримання академічної доброчесності педагогічними, науково-педагогічними та науковими
працівниками передбачає:
 посилання на джерела інформації у разі використання ідей, тверджень, відомостей;
 дотримання норм законодавства про авторське право;
 надання достовірної інформації про результати досліджень та власну педагогічну (науково-
педагогічну, творчу) діяльність;
 контроль за дотриманням академічної доброчесності здобувачами освіти.
Дотримання академічної доброчесності здобувачами освіти передбачає:
 самостійне виконання навчальних завдань, завдань поточного та підсумкового контролю
результатів навчання (для осіб з особливим освітніми потребами ця вимога застосовується з урахуванням
їх індивідуальних потреб і можливостей);
 посилання на джерела інформації у разі використання ідей, тверджень, відомостей;
 дотримання норм законодавства про авторське право;
 надання достовірної інформації про результати власної навчальної (наукової, творчої)
діяльності.
Порушенням академічної доброчесності вважається:
1. академічний плагіат, фабрикація, обман, списування, хабарництво
 БІЛЕТ № 24
1. Соціальні індикатори освітньої політики, їх характеристика.
Соціальні індикатори — інструмент аналізу стану соціальної сфери суспільства та результатів
проведеної соціальної політики.
Соціальний аналіз передбачає не лише фіксацію існуючого рівня, а й прогнозування зміни
показників під впливом проекту.
Індикатори, що використовуються в соціальному аналізі:
1. Демографія - Чисельність населення, динаміка зміни чисельності населення, густота
(кількість жителів на 1 кв. км), урбанізованість (питома вага населення, що проживає в містах), вікові й
етнічні пропорції співвідношення статей по вікових групах, структура сімей
2. Зайнятість - чисельність працездатного населення, рівень безробіття, структура робочої
сили за віковою та статевою ознаками, плинність кадрів по професійних групах, наявність вакансій по
різних професійних групах, по змісту праці, пропозиція робочої сили по тих самих групах
3. Соціальна структура - освітня структура населення, кількість студентів на 1 тис.
населення, кількість осіб з вищою освітою, чисельність науковців, професійна структура населення,
кількість працівників, зайнятих у матеріальному та нематеріальному виробництві, структура населення за
майновим статусом
4. Житлові умови.- Питома вага сімей, що проживають у власних оселях; частка населення,
що проживає у власних квартирах; величина житлової площі, що припадає на одну особу
5. Громадське життя. - Наявність громадських організацій (ділових, професійних, етнічних,
релігійних, політичних); участь населення в цих організаціях; рівень суспільних проблем, що
порушуються локальними засобами масової інформації; програми (кількість, масштаб), ініційовані
громадськими організаціями
6. Охорона здоров’я.- Кількість лікарів у розрахунку на 1 тис. населення, кількість
лікарняних ліжок на 1 тис. населення, величина дитячої смертності, величина коштів, що виділяються на
охорону здоров'я з бюджету в розрахунку на одного жителя
7. Злочинність, алкоголізм, наркоманія.- Кількість вчинених злочинів, у т.ч. за ступенем
тяжкості, кількість осіб, засуджених за вчинення злочинів; кількість осіб, що страждають на алкогольну
залежність; кількість наркоманів

2. Нормативно-правове поле розвитку вищої освіти

Основною складовою нормативної бази реформування вищої освіти сучасної України є
Конституція України, Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), Національна
доктрина розвитку освіти та Закон України “Про вищу освіту”.
ЗУ «Про освіту»1991 р.
ЗУ «Про вищу освіту» у 2002 р.
ЗУ «Про вищу освіту» (набув чинності 6 вересня 2014) Запроваджена нова структура рівнів
вищої освіти та їх відповідність кваліфікаційним рівням Національної рамки кваліфікацій (НРК),
Освітні нормативні акти стратегічного значення:
Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») 3.11.1993 затверджена
постановою Кабміна. 1-й документ, який визначив пріоритети і стратегію розвитку вищої освіти.
Національна доктрина розвитку освіти (затверджена 17 квітня 2002 р. Указом Президента
України) Стосовно вищої освіти передбачала фінансування державного замовлення за встановленими
нормативами з урахуванням якості освіти.
Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр., (затверджена Указом
Президента України 25 червня 2013 р.) визначила стратегічні завдання розвитку вищої освіти.
Нормативні акти, які регулюютьпитання:
1. Управління у сфері вищої освіти. Кабінет Міністрів України черезсистему органів виконавчої
влади здійснює державну політику в галузіосвіти, у межах своїх повноважень видає нормативно-правові
акти з питаньвищої освіти та забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищуосвіту
(постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 “Про порядок створення, реорганізації і
ліквідації навчально-виховних закладів”, від 29 листопада 2001 р. “Положення про Державнуінспекцію
навчальних закладів”).
 Управління в галузі вищої освіти вмежах своєї компетенції здійснює і Міністерство освіти і науки
України(накази МОН України “Положення про ради ректорів (директорів) вищих
закладів освіти України” від 12 травня 1996 р.).
2. Державні стандарти вищої освіти. За Законом “Про вищу освіту”система стандартів вищої
освіти є основою оцінки якості вищої освіти тапрофесійної підготовки, а також якості освітньої
діяльності ВНЗ незалежновід їх типів, рівнів акредитації та форм навчання. Порядокрозроблення
стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а такожздійснення контролю за їх дотриманням
визначається Кабінетом МіністрівУкраїни, а за галузевими стандартами вищої освіти –Міністерством
освіти і науки України.
3. Ліцензування освітніх послуг, акредитація та атестація ВНЗ.Освітня діяльність на території
України здійснюється ВНЗ на підставіліцензій, які видаються в порядку, встановленому Кабінетом
МіністрівУкраїни. За результатами акредитації напрямів, спеціальностей та ВНЗвидаються сертифікати
(постанови Кабінету Міністрів України “Про
ліцензування освітніх послуг” від 29 серпня 2003 р. та “Проліцензування діяльності з надання
освітніх послуг” від 8 серпня 2007 р.).

3. Упровадження реформи зазальної середньої освіти “Нова українська школа”

27 жовтня 2016 року Міністерство освіти і науки схвалило Концептуальні засади реформування
середньої освіти “Нова українська школа”.
Реформа середньої освіти – реформа, орієнтована на те, щоб випустити зі школи всебічно
розвинену, здатну до критичного мислення цілісну особистість, патріота з активною позицією,
інноватора, здатного змінювати навколишній світ та вчитися впродовж життя.
Презентуючи концепцію «Нова українська школа», міністр оголосила план дій з упровадження
Нової української школи, розрахований на період до 2020 року, містить 7 пріоритетних напрямків:
1. оновлення змісту середньої освіти шляхом затвердження нових, стандартів, навчальних
планів і типових навчальних програм , орієнтованих на компетентнісне навчання;
2. розвиток людських ресурсів - підготовка вчителів, керівників навчальних закладів та
працівників органів управління освітою;
3. зміна структури середньої школи, яка забезпечить перехід до профільного навчання;
4. запровадження нової системи управління в умовах децентралізації, котра передбачає
реальну автономію навчальних закладів та вчителів;
5. створення системи постійного моніторингу та забезпечення якості освіти;
6. забезпечення справедливого розподілу публічних коштів та гарантування прозорого їх
використання;
7. формування в школі та поза її стінами освітнього середовища, яке сприяє творчій
самореалізації дітей та освітян – лідерів змін.
Ідея реформи передбачає введення 12-річної шкільної освіти:
початкова школа – 4 роки, як базовий період, адаптаційний цикл і 3–4 класи, базова середня
школа, яка буде називатися гімназією, там 5 років, де 5–6 класи мають свої особливості, 7–9 – свої,
профільна середня школа (три роки) – 2 цикли.
Графік реформи
 1 етап розпочнеться з набору до 1 класу в 2018 році. Діти, які у 2018 році вперше сядуть за
парти, закінчать школу в 2030 році.
 2 етап розпочнеться у 2020 році і стосуватиметься базової школи. Школи матимуть свободу
вибору: одні навчатимуть 5-класників, які пішли до школи у 2016 році, за оновленими програмами
відповідно до теперішнього стандарту, а інші – за стандартом Нової української школи.
 3 етап розпочнеться в 2023 році і стосується запровадження профільної школи. За
відсутності фінансування повноцінну профільну школу доцільно запроваджувати не пізніше 2027, коли у
10 клас піде набір-2018.
Вже з 2016/2017 навчального року в рамках реформи проведено розвантаження і модернізацію
навчальних програм 1–4 класів. Проект оновлення програм початкової школи ґрунтувався на великому
онлайн-обговоренні на відкритій платформі EdEra (освітній проект із соціальною місією зробити освіту
якісною та доступною).
 БІЛЕТ 25
1. Освітні індикатори, їх характеристика.
У світі запроваджено кілька моніторингових програм, за допомогою яких можна оцінювати й
порівнювати системи освіти. Серед найбільш поширених – освітні індикатори ЮНЕСКО та індикатори
Організації економічної співпраці та розвитку ОЕСР, що координуються ними спільно за єдиною
програмою. На ці системи орієнтуються і при розробці національних систем освітніх показників. За
ініціативою ЮНЕСКО, починаючи із 1991 р., на основі аналізу освітніх індикаторів публікуються
результати порівняльних досліджень стану освітніх систем багатьох країн світу. Аналогічні дослідження,
починаючи з 1993 р., проводить також і ОЕСР. Так у доповіді «Погляд на освіту 2011: індикатори
ОЕСР» подано порівняльний аналіз основних індикаторів фінансових ікадрових ресурсів у сферіосвіти42
країн, серед яких – 34 країни-члени ОЕСР
Система індикаторів, яку щорічно застосовує для своєї доповіді ОЕСР, ґрунтується на моделі
«Контекст-ресурси-процес-результати». Відповідно до цієї схеми основними категоріями показників є
показники:
• контексту: демографічного, соціального, економічного, де знаходиться система освіти;
• ресурсів: фінансових та людських, інвестованих в систему освіти;
• процесу: доступ до освіти, участь в навчанні, навчальний прогрес, умови навчання, методики
навчання, програми і підручники.
• освітніх результатів: навчальні досягнення, перехід на інший ступінь освіти, працевлаштування.
• довготермінових освітніх результатів: рівень зайнятості, рівень заробітної плати, цінності і
ставлення
У числі наднаціональних інститутів, що забезпечують якість освіти, центральне місце належить
Європейській мережі агентств з якості (ENQA), метою якої є розвиток співпраці, обмін успішним
досвідом та інтеграція національних систем управління якістю.
Міністерство освіти і науки України наказом від 19.09.2016 затвердило Перелік національних
освітніх індикаторів ефективності та якості загальної середньої освіти та методологію їх обрахунку
Новини з теми Збір статистичних і фінансових даних та обрахунок індикаторів здійснюватиме Інститут
освітньої аналітики за такими індикаторами:
Індикатори напряму А. Ефективність навчальних закладів системи загальної середньої освіти
Індикатори напряму Б. Фінансові ресурси, що інвестуються в загальну середню освіту
Індикатори напряму В. Доступ до освіти, участь у навчально-виховному процесі, перехід за
освітніми рівнями
Індикатори напряму Г. Навчально-виховний процес і організація процесу навчання.
Окрім того, щорічно до 15 серпня Український центр оцінювання якості освіти надаватиме
Інституту освітньої аналітики статистичні дані для обрахунку тематичних індикаторів напряму
«Ефективність освітніх установ (результати діяльності освітніх закладів)» за індикатором А2 «Якість
освіти випускників загальноосвітніх навчальних закладів».

2. Державна політика у вищій освіті

1991-2013 рр.освітня політика з розвитку вищої освіти здійснювалася у рамках парадигми
«суверенної, раціонально обмеженої держави з мінімальною університетською автономією».
1991 р.прийняття ЗУ«Про освіту»- заклади вищої освіти отримали певну автономію.
Зафіксовано рівноправне функціонування державних, комунальних і недержавних за формою власності
закладів вищої освіти.
ЗУ «Про вищу освіту» у 2002 р. згадана вище практика закріплена законодавчо.
Освітні нормативні акти стратегічного значення:
Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»)3.11.1993 затверджена
постановою Кабміна. 1-й документ, який визначив пріоритети і стратегію розвитку вищої освіти.
Національна доктрина розвитку освіти (затверджена 17 квітня 2002 р. Указом Президента
України) Стосовно вищої освіти передбачала фінансування державного замовлення за встановленими
нормативами з урахуванням якості освіти.
Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр., (затверджена Указом
Президента України 25 червня 2013 р.) визначила стратегічні завдання розвитку вищої освіти.
 Стан і розвиток вищої освіти України на сучасному етапі
(2014-2016 рр.)
ВР України 1 липня 2014 р. прийняла нову редакцію Закону України «Про вищу освіту».Це
стимулювало розгортання нового етапу реформ національної системи вищої освіти України.
Концепція нової реформи вищої освіти в Україні
Ліберально-екстенсивний розвиток вищої освіти в Україні у 1991-2013 рр. актуалізував потребу в
невідкладній комплексній модернізації вищої освіти.
Закон України «Про вищу освіту» (набув чинності 6 вересня 2014 р.), головною метою є якісна
трансформація вищої освіти.
Реформи, введені Законом, спричинені внутрішніми потребами та зовнішніми викликами
запровадження Болонських принципів. Внутрішні причини: низька якість вищої освіти; невизнання укр.
дипломів за кордоном; невідповідність потребам ринку праці; централізація управління вищою освітою,
яка генерує корупцію. Боротьба з корупцією стала однією із ключових вимог Революції гідності (2013-
2014 рр.), і прийняття сучасного Закону.
Система вищої освіти включає ступені: молодший бакалавр, бакалавр, магістр, доктор
філософії, доктор наук.
Передбачено наявність учених звань — старший дослідник,доцент, професор.

3. Моніторинг якості освіти– це науково обґрунтована, неперервна, діагностико-прогностична

комплексна система збору, зберігання, аналізу й розповсюдження інформації про якість освітніх послуг
на основі їх відповідності визначеним цілям та отриманим результатам (комплексне відстеження якості
за всіма показниками освітньої діяльності).
Моніторинг якості освіти використовується у двох напрямах:
управлінський – для прийняття відповідних управлінських рішень (як система збору, накопичення
інформації про стан освіти, обробки показників динаміки її розвитку)
наукового дослідження – для визначення й створення оптимальних умов здійснення освітнього
процесу з метою досягнення максимально позитивного результату.
Моніторинг має комплексний, системний характер і створює умови для планування – річного,
перспективного, стратегічного, дозволяє оцінити ефективність функціонування та розвитку навчального
закладу не формально, а за досягнутими показниками.
Система моніторингу виявляється на різних рівнях функціонування освіти:
• індивідуальному рівні – самооцінка учнями й студентами якості своєї загальноосвітньої та
професійної підготовки, суспільної, професійної і життєвої компетентності тощо;
• локальному рівні – оцінювання навчальним закладом учасників навчально-виховного процесу
щодо якості освіти, досягнення ними поставленої мети в опануванні вимог державного стандарту
відповідного рівня освіти тощо;
• муніципальному рівні – оцінювання місцевими органами управління суб’єктів освітньої
діяльності та порівняння результатів діяльності власної мережі навчальних закладів;
• регіональному рівні – оцінювання ефективності функціонування місцевої системи освіти,
зокрема підпорядкованих органів управління, забезпечення ними державної освітньої політики в регіоні
тощо;
• державному рівні (всеукраїнському, національному) – акцентоване й узагальненеоцінювання
якості функціонування національної системи освіти та порівняння її показників з міжнародними
індикаторами й системами, аналіз і порівняння стану реалізації державної освітньої політики в різних
регіонах України;
• міжнародному рівні – оцінювання якості функціонування систем освіти різних країн світу;
порівняння показників якості освіти; узагальнення інформації про якість освіти у світі в цілому;
визначення тенденцій розвитку освіти.
 БІЛЕТ 26
1. Групи індикаторів освітньої системи, їх характеристика.
Індикатори результатів освіти, рівнів освітніх систем у доповіді «Погляд на освіту 2011»
згруповані таким чином:
· індикатори, що демонструють результати діяльності освітніх систем, так само як і індикатори,
що описують вплив знань і навичок на індивідів, суспільства та економіки;
· індикатори, пов’язані з політичним контекстом, які описують чинники, що формують освітні
результати на різних рівнях освітніх систем;
· індикатори, які стосуються різних рівнів освітніх систем, що описують чинники, які визначають
або перешкоджають досягненню освітніх результатів.
 Перша група — ефективність освітніх установ, освіта та соціально-економічний контекст.
У рамках цього розділу розглядається динаміка змін таких індикаторів, як рівень освіти дорослого
населення; кількість учнів, які закінчують середню школу, кількість студентів, що одержали вищу освіту;
дисципліни, найпривабливіші для студентів; вплив соціально-економічного становища учнів на
результати навчання; взаємозв’язок бажання читати і навичок читання; вплив рівня освіти на подальшу
трудову діяльність, доходи від освіти; витрати на освіту; «вартість» випускників на ринку праці;
соціальні ефекти відосвіти.
Індикатори, що розглядаються в цьому розділі, дозволяють не тільки оцінити ефективність різних
освітніх систем, але також зрозуміти контексти, в яких розробляється освітня політика.
 Друга група індикаторів, представлених в «Education at a Glance 2011», — це фінансові та
людські ресурси, що інвестуються в освіту. Як відомо, витрати на освіту — найважливіша
характеристика рівня ресурсного забезпечення освітньої системи. У міжнародній статистиці
використовуються різні показники, як абсолютні, так і відносні.
Аналіз цих індикаторів дозволяє оцінити освітню політику тієї чи іншої країни з точки зору
інвестицій в освіту. Враховується те, куди йдуть кошти: у школи, професійно-технічні коледжі, виші та
інші освітні установи. Також розглядається цільове призначення коштів, одержуваних освітніми
установами: придбання навчальних посібників, фінансування наукових досліджень, витрати на
інфраструктуру, транспорт, харчування тощо. І, нарешті, досліджуються джерела фінансування: приватні
й державні.
 Третя група індикаторів — доступ до освіти, участь в освітньому процесі, перехід за
рівнями системи освіти. У цьому розділі розглядаються такі індикатори: профіль учня; кількість
школярів, вступників до вищих навчальних закладів; профіль студента, що навчається за кордоном;
перехід учня з системи освіти на ринок праці; участь дорослих в освітніх програмах. Дані індикатори
дають уявлення про контекст і ефективності будь-якої освітньої системи. Аналіз даних дозволяє
визначити, які галузі освітньої системи вимагають своєчасних заходів щодо стимулювання для
досягнення найкращих освітніх результатів населення країн-членів та країн-партнерів ОЕСР.
 Четверта група індикаторів пов’язана з освітнім середовищем і системою організації
процесу навчання в школах. Тут наводиться інформація про наступні індикатори: кількість часу,
проведеного учням у класі; співвідношення викладач-учень, розмір класів; заробітна плата вчителів, час,
витрачений учителем на викладання; система підзвітності шкіл; рівність освітніх результатів і
можливостей.

2. Учасники освітнього процесу. Права та обов’язки здобувачів освіти.

Учасниками освітнього процесу у вищих навчальних закладах є:
1) наукові, науково-педагогічні та педагогічні працівники;
2) здобувачі вищої освіти та інші особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;
3) фахівці-практики, які залучаються до освітнього процесу на освітньо-професійних програмах;
4) інші працівники вищих навчальних закладів.
До освітнього процесу можуть залучатися роботодавці.
Права вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів,
аспірантів, докторантів1. Вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори,
аспіранти, докторанти відповідно мають гарантоване державою право на:
навчання для здобуття певного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів;
 вибір навчального закладу, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм,
позакласних занять;додаткову відпустку за місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги,
передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;продовження освіти за
професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової
освіти відповідно до угоди із навчальним закладом;одержання направлення на навчання, стажування до
інших навчальних закладів, у тому числі за кордон;користування навчальною, науковою, виробничою,
культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою навчального закладу;доступ до інформації в
усіх галузях знань;участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторській та інших видах наукової
діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;особисту або через своїх представників
участь у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-
виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту
тощо;участь в об'єднаннях громадян;безпечні і нешкідливі умови навчання та праці;забезпечення
стипендіями, гуртожитками, інтернатами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України;трудову діяльність у встановленому порядку в позаурочний час;перерву в навчанні у вищих та
професійно-технічних навчальних закладах;користування послугами закладів охорони здоров'я, засобами
лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров'я;захист від будь-яких форм експлуатації,
фізичного та психічного насильства, від дій педагогічних, інших працівників, які порушують права або
принижують їх честь і гідність.
2. Відволікання учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів,
докторантів за рахунок навчального часу на роботу і здійснення заходів, не пов'язаних з процесом
навчання, забороняється, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету Міністрів України.
Обов'язки вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних
ординаторів, аспірантів, докторантів
1. Обов'язками вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів,
аспірантів, докторантів відповідно є:
додержання законодавства, моральних, етичних норм;
систематичне та глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною
майстерністю, підвищення загального культурного рівня;
додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку навчального закладу.
2. Випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого
бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.
3. Інші обов'язки осіб, що навчаються, можуть встановлюватися законодавством, положеннями
про навчальні заклади та їх статутами.
3. Професійний розвиток та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних
працівників
В п.2 статті 59 Закону України «Про освіту» вказується, що «педагогічні та науково-педагогічні
працівники мають право підвищувати кваліфікацію в інших суб’єктів освітньої діяльності, фізичних та
юридичних осіб. Результати підвищення кваліфікації педагогічного (науково-педагогічного) працівника у
таких суб’єктів визнаються окремим рішенням педагогічної (вченої) ради».
Метою навчання працівників є вдосконалення професійної підготовки особи шляхом поглиблення
і розширення її професійних знань, умінь і навичок, набуття особою досвіду виконання додаткових
завдань та обов’язків у межах спеціальності.
1.3. Основними завданнями навчання працівників є:
оновлення та розширення знань, формування нових професійних компетентностей в психолого-
педагогічній, науково-дослідній, організаційно-управлінській діяльності;
засвоєння інноваційних технологій, форм, методів та засобів навчання;
набуття досвіду формування змісту навчання з урахуванням його цільового спрямування,
посадових обов’язків працівників, здобутої освіти, досвіду практичної роботи та професійної діяльності,
їх інтересів і потреб;
вивчення педагогічного досвіду, сучасного виробництва, методів управління, ознайомлення з
досягненнями науки, техніки і виробництва та перспективами їх розвитку;
 розроблення пропозицій щодо удосконалення навчально-виховного процесу, впровадження у
практику навчання кращих досягнень науки, техніки і виробництва;
застосування інноваційних технологій реалізації змісту навчання, що передбачає його
диференціацію, індивідуалізацію, запровадження дистанційних, інформаційно-комунікативних
технологій навчання.
Заклад-замовник забезпечує навчання працівників не рідше ніж один раз на п’ять років зі
збереженням середньої заробітної плати.
У разі навчання з відривом від основного місця роботи працівники мають право на гарантії і
компенсації, передбачені законодавством України.
Навчання працівників може здійснюватись також у вищому навчальному закладі, у якому вони
працюють відповідно до цього Положення.
Навчання працівників здійснюється на підставі договорів, що укладаються між закладом-
замовником та закладом-виконавцем.
Фінансування витрат, пов’язаних з навчанням працівників, здійснюється за рахунок коштів
державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених законодавством України, а також за
рахунок коштів фізичних та юридичних осіб.
 БІЛЕТ 27
1. Тенденції розвитку державної освітньої політики в Україні
Головна мета державної політики у сфері освіти відповідно до Державної національної програми
«Освіта» («Україна ХХІ століття») полягає у визначенні стратегії розвитку освіти в Україні на
перспективу ХХІ століття, створенні життєздатної системи безперервного навчання й виховання для
досягнення високих освітніх рівнів, забезпеченні можливостей постійного духовного самовдосконалення
особистості, формуванні інтелектуального та культурного потенціалу нації.
Стратегічними завданнями реформування освіти в Україні визначено: – відродження і розбудова
національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян, формування
освіченої, творчої особистості, забезпе- чення пріоритетного розвитку людини, відтворення й трансляції
культури й духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків; – виведення освіти на
рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного рефор- мування її концептуальних, структурних та
організаційних засад; подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на
рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів; глибокої демократизації традиційних
навчально-виховних закладів; формування багатоваріантної інвестиційної політики у галузі освіти.
Серед факторів, що зумовлюють та визначають вектор розвитку державної політики в освіті
є:зовнішні та внутрішні чинники.
Тенденції розвитку:Демократизація освітнього простору, що передбачає ліквідацію монополії
держави на освіту, перехід до громадсько-державної освітньої системи, автономність навчальних
закладів та розширення прав педагогічних працівників, перехід від педагогіки репресивної до педагогіки
партнерства і співпраці. Децентралізація освіти, що означає звуження управлінських функцій центру і
розширення їх на місцях, а це, у свою чергу, сприяє розвитку творчої ініціативи місцевих органів влади
та оперативному розв’язанні регіональних проблем.
Дитиноцентризм – максимальне наближення навчання і виховання кожної дитини до її сутності,
здібностей та особливостей.
Формування державної політики в галузі освіти зумовлене змінамисоціально-економічного стану,
характером суспільства та його особливостями. Зокрема, стан системи освіти залежить від виваженої
освітньої політики, компетентності державницьких рішень та правильно розставлених акцентів у
визначенні стратегічних пріоритетів. На даному етапі розвитку, освітня політика має розвиватися на
вітчизняному досвіді освітньо-педагогічної діяльності з урахуванням досягнень міжнародного
співробітництва в освітній сфері.

2. Органи управління у сфері освіти.

Для управління освітою в Україні створені система державних органів управління і органи
громадського самоврядування.
До державних органів управління освітою належать: - Міністерство освіти і науки України; -
міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти; - Вища атестаційна комісія
України; - місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і
підпорядковані їм органи управління освітою. Згідно з статтею 12 Закону України "Про освіту" (1996)
Міністерство освіти і науки України є центральним органом державної виконавчої влади, який
здійснює керівництво у сфері освіти. У зв'язку з цим воно бере участь у визначенні державної політики в
галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти, її державні
стандарти; - встановлює державні стандарти знань із кожного предмета; - визнає мінімальні нормативи
матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти; - здійснює навчально-методичне
керівництво, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування; -
забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його
компетенції; - розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів
України; - організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм
кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених знань та інше.
Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти
України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки
кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні
функції по дотриманню вимог щодо якості освіти, забезпечують зв'язок із закладами освіти та
державними органами інших країн з питань, що належать до їхньої компетенції, організовують
впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду.
Місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування
створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямовується на: - управління
закладами освіти, що с у комунальній власності; - організацію навчально-методичного забезпечення
закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх підготовку та
атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти України; - координацію дій педагогічних,
виробничих колективів, сім'ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей; - визначення потреб,
розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на
педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку; - контроль за дотриманням вимог щодо змісту,
рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

3. Загальна середня освіта. Типи закладів освіти.

Загальноосвiтнiй навчальний заклад - навчальний заклад, що забезпечує реалiзацiю права
громадян на загальну середню освiту. Загальноосвiтнiй навчальний заклад, заснований на приватнiй
формi власностi, здiйснює свою дiяльнiсть за наявностi лiцензiї, виданої в установленому законодавством
України порядку.
Вiдповiдно до освiтнього рiвня, який забезпечується загальноосвiтнiм навчальним закладом
(початкова загальна освiта, базова загальна середня освiта, повна загальна середня освiта), iснують рiзнi
типи загальноосвiтнiх навчальних закладiв I, II, III ступенiв. Школи кожного з трьох ступенiв можуть
функцiонувати разом або самостiйно.
До загальноосвiтнiх навчальних закладiв належать:
середня загальноосвiтня школа - загальноосвiтнiй навчальний заклад I-III ступенiв (I ступiнь -
початкова школа, II ступiнь - основна школа, III ступiнь - старша школа, як правило, з профiльним
спрямуванням навчання);
спецiалiзована школа (школа-iнтернат) - загальноосвiтнiй навчальний заклад I-III ступенiв з
поглибленим вивченням окремих предметiв та курсiв; гiмназiя - загальноосвiтнiй навчальний заклад II-III
ступенiв з поглибленим вивченням окремих предметiв вiдповiдно до профiлю;
лiцей - загальноосвiтнiй навчальний заклад III ступеня з профiльним навчанням i допрофесiйною
пiдготовкою;
колегiум - загальноосвiтнiй навчальний заклад III ступеня фiлологiчно-фiлософського та (або)
культурно-естетичного профiлiв;
загальноосвiтня школа-iнтернат - загальноосвiтнiй навчальний заклад з частковим або повним
утриманням за рахунок держави дiтей, якi потребують соцiальної допомоги; спецiальна загальноосвiтня
школа (школа-iнтернат) - загальноосвiтнiй навчальний заклад для дiтей, якi потребують корекцiї
фiзичного та (або) розумового розвитку; загальноосвiтня санаторна школа (школа-iнтернат) -
загальноосвiтнiй навчальний заклад I-III ступенiв з вiдповiдним профiлем для дiтей, якi потребують
тривалого лiкування;
школа соцiальної реабiлiтацiї - загальноосвiтнiй навчальний заклад для дiтей, якi потребують
особливих умов виховання (створюється окремо для хлопцiв i дiвчат); вечiрня (змiнна) школа -
загальноосвiтнiй навчальний заклад II-III ступенiв для громадян, якi не мають можливостi навчатися у
школах з денною формою навчання.
Iншi навчальнi заклади системи загальної середньої освiти: позашкiльний навчально-виховний
заклад - навчальний заклад для виховання дiтей та задоволення їх потреб у додатковiй освiтi за
iнтересами (науковими, технiчними, художньо-естетичними, спортивними тощо); мiжшкiльний
навчально-виробничий комбiнат - навчальний заклад для забезпечення потреб учнiв загальноосвiтнiх
навчальних закладiв у профорiєнтацiйнiй, допрофесiйнiй, професiйнiй пiдготовцi; професiйно-технiчний
навчальний заклад - навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професiйно-технiчнiй i
повнiй загальнiй середнiй освiтi; вищий навчальний заклад I-II рiвнiв акредитацiї - навчальний заклад для
задоволення потреб громадян за освiтньо-квалiфiкацiйними рiвнями молодшого спецiалiста i бакалавра з
одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освiти. 3. Загальноосвiтнi навчальнi
заклади можуть створювати у своєму складi класи (групи) з вечiрньою (заочною) формою навчання,
класи (групи) з поглибленим вивченням окремих предметiв.
 БІЛЕТ 28
1. Стратегічні напрямки формування освітньої політики.
Стратегічні напрями розвитку освіти Стратегія розвитку національної системи освіти має
формуватись адекватно сучасним інтеграційним і глобалізаційним процесам, вимогам переходу до
постін- дустріальної цивілізації, чим забезпечити стійкий рух і розвиток України в першій половині ХХІ
століття, інтегрування національної системи освіти у європейський і світовий освітній простір.
Ключовими напрямами державної освітньої політики мають стати:
 реформування системи освіти на основі філософії «лю- диноцентризму» як стратегії
національної освіти;
 оновлення законодавчo-нормативної бази системи освіти, адекватної вимогам часу;
 модернізація структури, змісту й організації освіти на за- садах компетентнісного підходу,
переорієнтації змісту освіти на цілі сталого розвитку;
 створення і забезпечення можливостей для реалізації рі- зноманітних освітніх моделей,
навчальних закладів різних типів і форм власності, різноманітних форм та засобів отримання освіти;
 побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді;
 забезпечення доступності та неперервності освіти впро- довж життя;
 формування здоров’язбережного середовища, екологіза- ції освіти, валеологічної культури
учасників навчально- виховного процесу;
 розвиток наукової та інноваційної діяльності в освіті, під- вищення якості освіти на інноваційній
основі;
 інформатизація освіти, удосконалення бібліотечного та інформаційно-ресурсного забезпечення
освіти і науки;
 забезпечення національного моніторингу системи освіти;
 підвищення соціального статусу педагогів;
 створення сучасної матеріально-технічної бази системи освіти.
2. Органи із забезпечення якості освіти та їх повноваження.
Державна служба якості освіти — центральний орган виконавчої влади України в галузі освіти,
попередником якого є Державна інспекція навчальних закладів[1].
Відповідно до нового Закону «Про освіту», ДСЯО призначена допомагати закладам освіти
підвищити її якість, сформувати довіру суспільства, гарантувати якість освіти[2].
Створення
Про реорганізацію рішенням Уряду Державної інспекції навчальних закладів шляхом
перетворення у Державну службу якості освіти стало відомо 6 грудня 2017 року. Процес розпочався 17
січня 2018 року.
Таке реформування відбувається згідно з новим Законом «Про освіту», який передбачає
впровадження нових підходів до реалізації та контролю за якістю освіти в Україні.
Очікується, що Служба має запрацювати 1 січня 2018 року, а перші інституційні аудити будуть
проведені у вересні.
Роль і повноваження
Новий орган матиме набагато більше повноважень, які дадуть змогу здійснювати контроль за
якістю освіти.
До зони відповідальності Державної служби якості освіти потраплять заклади дошкільної,
позашкільної, загальної середньої та професійно-технічної освіти. Питаннями вищої освіти
займається Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, створене 2014 року[3].
ДСЯО матиме повноваження:
 здійснювати інституційний аудит закладів освіти;
 надавати рекомендації закладам освіти щодо організації та функціонування внутрішньої
системи забезпечення якості освіти;
 акредитувати громадські фахові об'єднання та інші юридичні особи, що здійснюють
незалежне оцінювання якості освіти та освітньої діяльності закладів освіти;
 затверджувати нетипові освітні програми дошкільної та загальної середньої освіти;
 проводити моніторинг якості освітньої діяльності та якості освіти[2].
 Інституційний аудит має проводитися раз на десять років працівниками територіальних органів
Служби. Його мета — оцінити якість освітньої діяльності закладу освіти, виробити рекомендації щодо її
підвищення та вдосконалення внутрішньої системи забезпечення якості освіти, а також привести освітній
та управлінський процеси у відповідність до вимог законодавства та ліцензійних умов.
Основним завданням інституційного аудиту є допомога закладу, керівництву, вчителям у
підвищенні якості їх діяльності та якості результатів навчання учнів. Крім того, Служба отримає
повноваження звертатися до судів з позовами про зобов'язання органів місцевого самоврядування,
місцевих органів управління освітою усунути порушення та виконати вимоги законодавства в сфері
освіти[1].
Керівництво
Першим головою Служби став попередній очільник ДІНЗ Руслан Гурак

3. Загальна середня освіта. Терміни навчання та режим роботи закладу загальної

середньої освіти.
Зага́льна сере́дня осві́та в Украї́ні — державна політика, система заходів, матеріального,
практичного та теоретичного забезпечення з надання освітніх послуг у загальних середніх навчальних
закладах, а також система навчальних закладів, що надають такий освітній рівень.
Стаття 12. Термiн навчання
1. Термiн навчання для здобуття повної загальної середньої освiти у загальноосвiтнiх навчальних
закладах I-III ступенiв становить 12 рокiв:
у загальноосвiтнiх навчальних закладах I ступеня - 4 роки;
у загальноосвiтнiх навчальних закладах II ступеня - 5 рокiв;
у загальноосвiтнiх навчальних закладах III ступеня - 3 роки.
2. Термiн навчання у загальноосвiтнiх навчальних закладах для дiтей, якi потребують корекцiї
фiзичного та (або) розумового розвитку, встановлюється Кабiнетом Мiнiстрiв України.
3. У професiйно-технiчних та вищих навчальних закладах I-II рiвнiв акредитацiї термiн здобуття
повної загальної середньої освiти встановлюється Мiнiстерством освiти України.
Стаття 16. Навчальний рік та режим роботи закладу загальної середньої освіти
1. Навчальний рік у закладах загальної середньої освіти незалежно від підпорядкування, типів і
форм власності розпочинається у День знань - 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня наступного
року.
3. Структура навчального року (за чвертями, півріччями, семестрами), тривалість навчального
тижня, дня, занять, відпочинку між ними, інші форми організації освітнього процесу встановлюються
закладом загальної середньої освіти у межах часу, передбаченого освітньою програмою.
Організація освітнього процесу не повинна призводити до перевантаження учнів та має
забезпечувати безпечні та нешкідливі умови здобуття освіти.
4. Режим роботи закладу загальної середньої освіти визначається таким закладом освіти на основі
відповідних нормативно-правових актів.
5. Тривалість уроків у закладах освіти становить: у перших класах - 35 хвилин, у других -
четвертих класах - 40 хвилин, у п’ятих - одинадцятих класах - 45 хвилин. Заклад освіти може обрати інші,
крім уроку, форми організації освітнього процесу.
Різниця в часі навчальних годин перших - четвертих класів обов’язково обліковується і
компенсується проведенням додаткових, індивідуальних занять та консультацій з учнями.
6. Тривалість канікул у закладах загальної середньої освіти протягом навчального року не може
бути меншою 30 календарних днів.
 БІЛЕТ 29
1. Методи впливу державної освітньої політики на освіту.
За формою впливу:
3) Методи прямого впливу – безпосередньо дыють на функцыонування суб»эктыв ринку
освытных послуг (державне замовленн, ліцензування, акредитація).
4) Методи опосередкованого впливу – регламентують поведінку суб»єктів ринку освітніх
послуг через створення певних економічних умов, які змушують їх діяти в потрібному державі напряму
(оподаткування, кредитування).
Залежно від засобів впливу:
1) Правові – встановлення обов»язкових для виконання юридичних норм поведінки суб»єктів
ринку освітніх послуг.
2) Економічні - створення економічного середовища , яке зумовлює поведінку суб»єктів
ринку освітніх послуг, враховуючи державні пріорітети.
3) Адміністративні – використання сили державної влади.
4) Донорські – заохочення благодійництва, меценатства, спонсорської допомоги.
5) Морально – етичні – заходи виховання, морального заохочення, роз»яснення та
популяризації цілей і змісту о.п.

2. Громадське самоврядування та державно-громадське управління у сфері освіти.

Громадське самоврядування в закладі освіти - це право учасників освітнього процесу як
безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування колективно вирішувати питання
організації та забезпечення освітнього процесу в закладі освіти, захисту їхніх прав та інтересів,
організації дозвілля та оздоровлення, брати участь у громадському нагляді (контролі) та в управлінні
закладом освіти у межах повноважень, визначених законом та установчими документами закладу освіти.
Державно-громадське управління освітою - це процес поєднання різноспрямованої діяльності
державних і суспільних суб'єктів управління, що пов'язані з функціонуванням і розвитком освітньої
установи, в інтересах суб'єктів навчально-виховного процесу, соціуму, влади.
У сутності поняття «державно-громадського управління в освіті» на сьогодні доцільно розділяти
явища нових, більш демократичних відношень, погоджених взаємодій між державою та громадянським
суспільством. Участь цих сторін у розв'язанні різних питань освіти, а саме управлінські аспекти цих
взаємодій, які пов'язані з можливістю відповідально та результативно впливати на освітню політику,
визначальним пріоритетом якої є забезпечення якості освіти на основі збереження його
фундаментальності та відповідності актуальним і перспективним потребам особистості, суспільства й
держави.
Зміст державно-громадського управління складає діяльність його суб'єктів з інтеграції трьох
напрямів роботи:
 демократизації діяльності органів державної влади й управління освітою;
 розвитку самоврядних асоціацій учасників освітньої діяльності (професійних асоціацій
педагогів, органів учнівського й батьківського самоврядування всіх рівнів);
 створення та організації діяльності громадських органів управління освітою, де
представлено всі верстви населення.
Таким чином, актуальність державно-громадського управління освітою визначається змінами в
суспільно-політичній структурі нашої країни, що обумовлюють необхідність нової освітньої політики,
спрямованої на побудову демократичної, правової держави та задоволення освітніх потреб громадян
незалежної України.

3. Позашкільна освіта. Основні напрями.

Позашкільна освіта – сукупність знань, умінь та навичок, що отримують вихованці, учні і слухачі
в позашкільних навчальних закладах у час, вільний від навчання в загальноосвітніх та інших навчальних
закладах.
Позашкільна освіта у закладах позашкільної освіти може здійснюватися за такими напрямами:
 художньо-естетичний, який забезпечує розвиток творчих здібностей, обдарувань та здобуття
вихованцями, учнями і слухачами практичних навичок, оволодіння знаннями в сфері вітчизняної і
світової культури та мистецтва;
мистецький, який забезпечує набуття здобувачами спеціальних мистецьких виконавських
компетентностей у процесі активної мистецької діяльності;
туристсько-краєзнавчий, який спрямовується на залучення вихованців, учнів і слухачів до
активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, світової цивілізації, географічних,
етнографічних, історичних об'єктів і явищ соціального життя, оволодіння практичними уміннями та
навичками з туризму та краєзнавства;
еколого-натуралістичний, який передбачає оволодіння вихованцями, учнями і слухачами
знаннями про навколишнє середовище, формування екологічної культури особистості, набуття знань і
досвіду розв'язання екологічних проблем;
науково-технічний, який забезпечує набуття вихованцями, учнями і слухачами техніко-
технологічних умінь та навичок, розширення наукового світогляду, підготовку до активної науково-
дослідної роботи, оволодіння сучасною технікою та технологіями;
дослідницько-експериментальний, який сприяє залученню вихованців, учнів і слухачів до
науково-дослідницької, експериментальної, конструкторської та винахідницької роботи в різних галузях
науки, техніки, культури і мистецтва, а також створенню умов для творчого самовдосконалення та
виявлення, розвитку і підтримки юних талантів та обдарувань;
фізкультурно-спортивний або спортивний, який забезпечує розвиток фізичних здібностей
вихованців, учнів і слухачі;
військово-патріотичний, який забезпечує належний рівень підготовки вихованців, учнів і слухачів
до військової служби, виховання патріотичних почуттів та громадянської відповідальності;
бібліотечно-бібліографічний, який спрямований на поглиблення пізнавальних інтересів
вихованців, учнів і слухачів, підвищення їх інформаційної культури, набуття навичок і умінь
орієнтуватися у зростаючому потоці інформації;
соціально-реабілітаційний, який забезпечує соціальне становлення та розвиток інтересів,
здібностей, нахилів, потреб у самореалізації вихованців, учнів і слухачів, підготовку їх до активної
професійної та громадської діяльності, організацію їх змістовного дозвілля та відпочинку;
оздоровчий, який забезпечує необхідні умови для змістовного відпочинку та передбачає
оволодіння вихованцями, знаннями про здоровий спосіб життя, організацію їх оздоровлення, набуття і
закріплення навичок, зміцнення особистого здоров'я і формування гігієнічної культури особистості;
гуманітарний, який забезпечує розвиток здібностей, обдарувань, практичних навичок вихованців,
учнів і слухачів, оволодіння знаннями з основ наук соціально-гуманітарного циклу.
 БІЛЕТ 30
1. Проблеми освітньої політики України на сучасному етапі розвитку освітньої сфери.
Стан освіти в сучасному світі складний і суперечливий. З одного боку, освіта стала однією з
найважливіших сфер людської діяльності; величезні досягнення в цій галузі лягли в основу грандіозних
соціальних і науково-технологічних перетворень. З іншого ж боку, розширення сфери освіти та зміни її
статусу супроводжуються загостреннями проблем у цій сфері, що свідчать про кризові явища освітньої
галузі. І, нарешті, в останні роки в процесі пошуків шляхів подолання кризи освіти відбуваються
радикальні зміни у цій сфері та формування нової освітньої системи. Сьогодні освіта розглядається як
стратегічний пріоритет держави, а тому проблема її формування потребує особливої уваги. Державна
політика в галузі освіти є невід’ємною складовою загальнодержавної політики.
Основні проблеми:
 децентралізація системи вищої освіти, реальна автономізація ВНЗ;
 поступова реструктуризація й оптимізація державного замовлення на підготовку
спеціалістів за участі роботодавців з метою приведення державного замовлення у відповідність до
реальних потреб державного і приватного секторів національної економіки;
 розвиток системи освіти протягом життя;
 недостатня інтеграція Болонського процесу в університети країни;
 старі підручники, зміст і методи не відповідають актуальним вимогам щодо якості;
 недостатня компетентність введення стандартів «Нової української школи»;
 відірваність шкільної програмивід практичної компетенції;
 мала кількість учнів у сільських школах робить неефективним створення профільних класів
 Низька організаційна та управлінська підготовка освітянських кадрів гальмує втілення
поставлених Міністерством освіти і науки завдань переходу до нових стандартів, перешкоджає
засвоєнню сучасної методології викладання в школах, ставить під питання нові моделі і принципи
організації навчально-виховного процесу
 ресурси шкіл використовуються неефективно, розпорошуються

2. Фінансово-господарська діяльність закладів освіти та установ.

Фiнансування державних навчальних закладiв та установ, системи освiтиздiйснюється за рахунок
коштiввiдповiднихбюджетiв, коштiв галузей народного господарства, державних пiдприємств i
органiзацiй, а також додаткових джерел фiнансування.Держава забезпечує бюджетнi асигнування на
освiту в розмiрi не меншому десяти вiдсоткiвнацiонального доходу.
Кошти, отриманi навчальним закладом як плата за навчання, пiдготовку, перепiдготовку,
пiдвищенняквалiфiкацiїкадрiв або за надання додаткових освiтнiх послуг, не оподатковуються i не
можуть бути вилученi в доход держави або мiсцевихбюджетiв. Зазначенi кошти знаходяться у
розпорядженнi навчального закладу за умови, якщо вони спрямовуються на статутну дiяльнiсть
навчального закладу.
Матерiально-технiчна база навчальних закладiв та установ, органiзацiй, пiдприємств системи
освiти включає будiвлi, споруди, землю, комунiкацiї, обладнання, транспортнiзасоби, службове житло та
iншiцiнностi. Майно навчальних закладiв та установ, органiзацiй, пiдприємств системи освiти належить
їм на правах, визначених чинним законодавством.
Навчальнi заклади самостiйно розпоряджаються прибутками вiд господарської та iншої
передбаченої їх статутами дiяльностi.
Об'єкти освiти i науки, що фiнансуються з бюджету, а також пiдроздiли, технологiчнопов'язанi з
навчальним та науковим процесом, не пiдлягаютьприватизацiї, перепрофiлюванню або використанню не
за призначенням.

3. Вища освіта. Рівні та ступені вищої освіти.

Вища освіта - сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів

мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших
компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за
певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної
середньої освіти.

Законом України «Про вищу освіту» (2014 р.) запроваджена нова структура рівнів вищої освіти
та їх відповідність кваліфікаційним рівням Національної рамки кваліфікацій (НРК), а саме:
— початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти (відповідає 6-му рівню НРК);
— перший (бакалаврський) рівень (відповідає 7-му рівню НРК);
— другий (магістерський) рівень (відповідає 8-му рівню НРК);
— третій (освітньо-науковий) рівень (відповідає 9-му рівню НРК);
— науковий рівень (відповідає 10-му рівню НРК).
Система вищої освіти включає ступені: молодший бакалавр, бакалавр, магістр, доктор
філософії, доктор наук.
Передбачено наявність учених звань — старший дослідник,доцент, професор.
Структурно-семантична класифікація

Розглядає речення як єдине структурно-семантичне ціле. Враховує до чого відноситься підрядна частина, якими
формально-граматичними засобами підрядна приєднується до головної, які змістові відношення наявні між
частинами

1. Нерозчленовані (одночленні): з’ясувальні, означальні, порівняльні, зіставні - прислівні

2. Розчленовані (двочленні): часу, умови, допиту, причини, мети, наслідку, порівняльні, зіставні – детермінантні

Спрощений варіант:

1. сполучниковий тип

2. відносний (сполучнослівний)

3. займенниково-співвідносний

Деколи те саме речення реалізується у всіх типах, частіше у двох

Формально-семантична класифікація

Ґрунтується на засобах зв’язку головної і підрядної частини

1. поєднуються сполучниками

2. сполучними словами

3. спр з роздільною паузою

Ігнорує інші конструктивні ознаки речення. А сполучники можуть бути і асемантичні.

Логіко-граматична (традиційна) класифікація

Підрядні речення розглядають як розгорнуті члени простого речення. Класифікація спирається на семантичні
особливості складнопідрядних речень.

*підметове – підрядна частина виконує роль відсутнього в головній частині підмета чи конкретизує підмет головної
частини, виражений займенником. Питання: хто?, що?

*присудкове – підрядна частина конкретизує іменну частину складеного присудка в головному реченні, виражену
займенником

*додаткове – підрядна виконує роль додатка до одного з членів головного речення або ж конкретизує додаток
головної частини, виражений займенником. Відповідає на питання непрямих відмінків. Найчастіше стосується
присудка головної частини, вираженого дієсловом

*означальне – підрядна виконує роль означення чи уточнює означення до якогось члена головного речення.
Відповідає на питання який? Яка? Яке? Які?

*обставинне – підрядна виконує роль обставини: часу, місця, причини, умови, допусту, мети, наслідку, способу дії,
порівняння