Основні дати життя і творчості Миколи Гоголя

(З книжки "Тарас Бульба", видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)

1809 20 березня (1 квітня за старим стилем) у Великих Сорочинцях у
маєтку відомого лікаря Михайла Трохимовського народився Микола
Васильович Гоголь. Марія Гоголь-Яновська, 18-річна мати Миколи Гоголя,
заприсяглася назвати майбутнього сина Миколою на честь чудотворної
ікони Миколи Диканського. У травні мати з сином повернулася до
Василівки, де майбутній письменник провів перші 9 років життя. Д. П.
Трощинський, сановний родич Гоголів-Яновських (колишній міністр юстиції
Російської імперії!), на честь народження Миколи Гоголя пообіцяв щорічно
сплачувати по 1200 карбованців на його науку. Обіцянку було дотримано.
У три роки Микола Гоголь читав і писав. У п’ять років почав складати вірші.
1818—1819 Гоголь навчається в Полтавському повітовому училищі.
1820 Смерть дев’ятирічного брата Івана. Велике душевне потрясіння,
щоденне просиджування біля могили брата, з яким разом училися й росли.
1821 У травні Микола Гоголь вступає до Ніжинської ґімназії вищих наук
князя Безбородька.
1825 Помирає батько — Василь Панасович Гоголь-Яновський, український
письменник, автор водевілів «Собака-вівця» (текст не зберігся) та
«Простак або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом». Був управителем
маєтків та організатором домашнього театру українського поміщика Д. П.
Трощинського в Кибинцях поблизу Миргорода, де й помер у березні 1825
року. Похований у Василівці.
1826 Після літніх канікул (за розповідями ґімназійних товаришів) Гоголь
привіз комедію українською мовою, яку грали в домашньому театрі
Трощинського. Тоді ж організував театр у Ніжинській ґімназії, ставши
водночас його директором, автором і художником-декоратором. Відтоді
театр став його захопленням. Завдяки М. Гоголю, Є. Гребінці, Н.
Кукольнику, В. Забілі, В. Афанасьєву-Чужбинському, М. Прокоповичу, які в
різний час навчалися в Ніжинській ґімназії, тут зароджується рукописна
журналістика: «Метеор литературы», «Парнасский навоз», «Северная
заря», «Литературное эхо», «Литературный промежуток» та ін. Гоголь
брав найактивнішу участь у створенні рукописної журналістики, подаючи
до них вірші російською та українською мовами. На жаль, самі видання не
збереглися.
1827 Пише поему «Ганц Кюхельґартен». Вирішує стати суддею.
1828 У червні закінчив повний курс ґімназії вищих наук князя Безбородька.
15 грудня з маєтку Трощинського в Кибинцях виїжджає до Петербурга на
державну службу.
1829 У журналі «Сын Отечества» (№12) вперше друкує вірш «Италия» без
підпису. Публікує окремим виданням, під псевдонімом В. Алов, писану ще
в Ніжині ідилію «Ганц Кюхельґартен». Після негативної рецензії Полєвого
в «Московском телеграфе» (1829, №12, червень) скуповує і спалює увесь
тираж книжки. Влітку здійснює морську подорож у Данію, кілька місяців
живе в Любеку. Мотиви поїздки до кінця не з’ясовано.
1829—1830 Служить чиновником у різних відомствах, одержує чин
колезького реєстратора. У грудні 1830 року виходить у світ альманах
«Северные цветы на 1831 год», де було надруковано главу з історичного
роману «Гетьман», підписану криптонімом ОООО (МикОла ГОгОль-
ЯнОвський).
1831 У №1 «Литературной газеты» опубліковано під псевдонімом П.
Глечик главу з повісті «Учитель» та статтю «Декілька слів про викладання
дітям географії» (під псевдонімом Г. Янов). 16 січня в «Литературной
газете» №4 надруковано статтю Гоголя «Жінці», що вперше підписана
прізвищем Гоголь. Знайомство з Дельвігом, Жуковським, Плетньовим.
Працює учителем у Патріотичному інституті, а також домашнім учителем.
У травні завершив роботу над кількома повістями, що склали перший том
«Вечорів на хуторі біля Диканьки». Перший успіх, тріумф. Травень.
Знайомство з Пушкіним. На початку вересня вийшла друком перша
частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки», до якої увійшли: «Передмова»,
«Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або
Потопельниця», «Пропала грамота». «Ціле літо я провів у Павловському і
Царському Селі... Майже щовечора сходилися ми: Жуковський, Пушкін і
я».
1832 19 лютого. Гоголя введено в коло літераторів на обіді у відомого
книговидавця Смірдіна. На початку березня вийшла друком друга частина
«Вечорів на хуторі біля Диканьки», до якої увійшли: «Передмова», «Ніч
проти Різдва», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його
тітонька», «Зачароване місце». 22 квітня — перший вечір у Гоголя.
Відомий цензор Нікітенко записав: «Був на вечорі у Гоголя-Яновського,
автора цілком приємних, особливо для українця, «Повістей пасічника
Рудого Панька». Це молодий чоловік, років 25-ти, приємної зовнішності.
Одначе у фізіономії його є трохи лукавства, яке викликає недовір’я до
нього. У нього я застав близько десяти чоловік українців, майже всі
вихованці Ніжинської ґімназії». Йдеться про М. Прокоповича, О.
Данилевського, Н. Кукольника, Т. Пащенка, А. Мокрицького, Є. Гребінку, В.
Любич-Романовича, які складали в Петербурзі найближче оточення
Гоголя. Працює над комедією «Володимир 3-го ступеня». Влітку їде у
Василівку на Полтавщині.
1833—1834 Робить відчайдушні спроби домогтися, щоб його призначили
професором загальної історії в Київському університеті. Не вийшло.
1834 Закінчив працю над книгами «Миргород» та «Арабески». Опублікував
статтю «Про малоросійські пісні». Призначений ад’юнкт-професором
загальної історії Санкт-Петербурзького університету.
1835 Залишає викладацьку роботу. Безоглядно віддається літературі.
Вийшла друком збірка «Миргород», до якої увійшли: Частина 1:
«Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба»; Частина 2: «Вій», «Повість про
те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Вийшла
збірка «Арабески».
1835 Середина березня. Надсилає для «Московского наблюдателя»
повість «Ніс». 4 грудня закінчив комедію «Ревізор», яку почав писати на
початку жовтня.
1836 19 квітня на петербурзькій сцені поставлено комедію «Ревізор».
1836—1839 Подорож Гоголя по Німеччині та Швейцарії. Гоголь у Парижі і
в Римі — «престолі краси».
1840 Початок душевної кризи, спричиненої смертю близького друга —
графа Йосифа Вієльгорського. У Відні менш як за два місяці пише план
трагедії з історії Запоріжжя, переробляє й доповнює «Тараса Бульбу»
(після ущипливих дорікань Бєлінського і К° в «непатріотичності»). Пише
«Шинель» та три глави «Мертвих душ». Поїздка в Росію з Італії для
влаштування родинних та фінансових проблем. У червні повертається до
Італії.
1841 Наприкінці року приїжджає в Росію друкувати перший том «Мертвих
душ».
1842 Літо. Знову залишає Росію, тепер на 6 років. Кінець року. Готує до
друку повне зібрання власних творів у чотирьох томах. 1842—1847 Гоголь
за кордоном. Поволі, але неухильно відходить від мистецтва.
1847 Січень. Готує до друку «Вибрані місця із листування з друзями».
Травень. Пише «Авторську сповідь», у якій пояснює, чому він покидає
мистецтво на користь проповіді.
1848 Кінець січня. Відбуває до Святої землі, в Палестину. Наприкінці квітня
повертається до Одеси, звідки їде у Василівку, де пробув весну і літо.
Епідемія й голод в Україні викликають у Гоголя передчуття кінця світу.
1848—1851 Роки духовного просвітлення Гоголя. Інтенсивна праця над
завершенням другого тому «Мертвих душ», які він писав протягом
одинадцяти років (з 1840-го).
1852 10 лютого в передчутті смерті доручає графові Толстому, в якого тоді
мешкав, відвезти свої рукописи до митрополита, щоб той порадив, що
можна друкувати, а що ні. Граф, не бажаючи утверджувати Гоголя в думці
про смерть, відмовляється. Уночі проти 12 лютого Гоголь спалює рукопис
другого тому «Мертвих душ». Коли майже все згоріло, він довго сидів у
задумі, а тоді почав промовляти по-українському: «Негарно ми зробили,
негарно, недобре діло...» На ранок скаржився графові Толстому: «Хотів
був спалити деякі речі, давно для цього приготовлені, а спалив усе! Яка
сила в лукавого, — ось до чого мене підштовхнув! А я був там багато
слушного з’ясував і виклав... із нього всі могли б зрозуміти й те, що у мене
неясне в попередніх творах...» 21 лютого. Гоголя не стало.
За власним визнанням письменника головною думкою всього його життя
та творчості було «Як чорта виставити дурнем».
За мотивами творів М.В.Гоголя створено відомі оперні спектаклі:
«Сорочинський ярмарок» М.П. Мусорського, «Черевички»
П.І.Чайковського, «Майская ночь» Н.А. Римського-Корсакова, «Нос»
Д.Д.Шостаковича.
«Немає ключа до розгадки Гоголя... Тим часом, як, наприклад, Пушкін і
без «ключа» зрозумілий.: ніхто над ним не сушив собі голову і нічого в
ньому не розгадував... У Гоголі прикметне не лише те, що його не
розуміють, а й те, що всі відчувають у ньому присутність цього
незбагненного...» Васілій Розанов
«Йдеться про... відреставрування справжнього образу. А що образ той є
і був національний — на те ради немає. Тільки справжній, отже
національний, образ Гоголя відкриє нам т. зв. таємницю Гоголя...» Євген
Маланюк
«Киньте нарешті цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це
зробити. Якщо добре порозмислити, то які ж ми дурні єсьмо!..» «...Туди,
туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він — наш, а не їхній —
правда?..» З листів М.Гоголя до М.Максимовича
Родина
Докладніше: Гоголі-Яновські
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 року (за іншими даними
19 березня (31 березня) 1809[15]) в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії.
Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая[16]. Згідно з сімейними
переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком
відомого козака Остапа Гоголя, що був наприкінці XVII століття гетьманом Правобережної
України. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхти, і ще
дід Гоголя, Панас Дем'янович Гоголь-Яновський (1738-1805), писав в офіційному папері, що
«його предки, прізвищем Гоголь, польської нації[17]», хоча більшість біографів схильні
вважати, що він все ж був «малоросом».

[показати]Родовід Яновських
Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в
російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і
від нього пішло прізвисько «Яновських». За іншою версією вони були Яновськими, оскільки
жили в місцевості Янові. Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем'янович змінив
прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним
«Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його,
кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський
(1777-1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька,
який був чудовим оповідачем і писав п'єси для домашнього театру українською мовою[18],
визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.

Василь Афанасійович Гоголь-Яновський, батько письменника

Марія Іванівна Гоголь-Яновська (нар.Косяровська), мати письменника

Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791—1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року
у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім'ї було
ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли
після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців,
де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський[19]. У маєтку
Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.

22 березня (3 квітня) 1809 року у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений.

Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського,
що приймав пологи у матері Гоголя.

Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни
Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови
та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень[20],
прислів'їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він
так писав про українську пісню:
«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що
не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні
літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені
допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що
розкриває все життя народу».[21]
Освіта і студентські роки
У 1818-1819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі.

У 1821-1828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного

театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін»
та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник
цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував:

«… Я бачив цю п'єсу і в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодній актрисі не

вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь».
А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував:

«Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».

У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну
народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських
базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі
сценки увійшли до творів письменника.

У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних
журналах та альманахах. Тут з'явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода»,
«Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику
некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори.

Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на

таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»:

«Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав
принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять
шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не
втрачати, не зробивши блага»
У Петербурзі
Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургу. Матеріальна
незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів.

У 1829-му році він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен».
Того ж року в журналі «Отечественные записки» з'явилася повість «Басаврюк, або Вечір
проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були
романтичної спрямованості, підкріплені ґрунтовними знання усної народної творчості.
Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на
читача[джерело?].

Пам'ятник Миколі Гоголю у Яготині

Пам'ятник М. В. Гоголю в Миргороді

Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському
університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом
Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком,
ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав:

«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я
історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд,
повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна
умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!»[22]
У липні 1833 Гоголь вмовляв попередника Чарльза Дарвіна біолога та етнографа Михайла
Максимовича:

«Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного

року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми
жертвуємо всім. Їдьмо!...»[23][24][25].
А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові:

«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди!
До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх — чи неправда? Там або
довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся,
але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо
з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не
здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже
приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов'ян»[25][26].
У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).

1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті,

але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав
з педагогічною діяльністю:
«…Вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої
величі думки хвилювали мене».
З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов'язаний з драматургією.

«
«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як
зв'язаний заєць…»
Ці зауваження Гоголя написані через два роки опісля «Ревізора», але вони так яскраво
відбивають те, чого хотів досягти Гоголь своєю драмою: його мистецтво просилось на
сцену, там повинно воно було розквітнути. Але «Одруження» (рос. «Женитьба») його це
саме його особливий, майже безідейний, той, що жалкує і зовсім не шмагає, гумор.[27]"

Оригінальний текст (рос.)

»
Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836).

«
«Навіть у «Ревізорі», котрий так образив публіку на першій виставі, бо вона упізнала у ньому
саму себе, і тут Гоголя не можна назвати таким, що шмагає. <…> Добрі наміри задуму
«Ревізора» чудово оцінив Микола I, що протегував цій комедії.[28]»
Оригінальний текст (рос.)
»
«В галереї чиновників, виведених в «Ревізорі», представники російської поліційно-
бюрократичної держави пізнали себе, де всі вони виступали в ролі «вищого лакейства»
перед неприсутньою в комедії постаттю головного чиновника держави російської Миколи I.
Комедія Гоголя своїми образами являла зловісний символ всього державного ладу
Російської імперії. Це добре відчула вища петербурзька знать і сам Микола I, який після
першої вистави, виходячи з ложі, зауважив:
«Ну й п'єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»[29]»

За кордоном

Меморіальна дошка, встановлена в Римі на будинку, в якому проживав Гоголь

Невдовзі після прем'єри п'єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав
Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

В Італії пише перший том поеми-роману «Мертві душі», що виходить друком 1842 року.
«З появою «Ревізора» і «Мертвих душ» кофлікт Гоголя з російським суспільством ще більше
визначився і загострився. <…> Бо Гоголь показав не тільки Україну, а й — мов би для
контрасту — і Росію. Це зіставлення глибоко зачепило національні почування російських
патріотів. К. Аксаков у листі до Гоголя 1842 року передає йому, яке враження викликали
його «Мертві душі»: «Дивіться, яке страшне, тяжке глузування в кінці цієї книжки:«Русь, куда
несешся ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах від цілковитого
відчаю: вони говорять, що той не руський, у кого серце не обливається кров'ю при
спогляданні безрадісного стану,— говорять: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна
Малоросія і яка Росія»; додають: «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і
погода навіть вся мокра і брудна»»[30]
«Під тиском критики і моральним терором російського суспільства Гоголь поставив своїм
завданням дати у другому томі «Мертвих душ» позитивний обрах Росії, створити
позитивний образ російської людини, «обдарованої божественними чеснотами», або
ідеальну російську «дєвіцу», «якої не знайти ніде у світі». З приводу цього задуму
Бєлінський з тривогою зауважував: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і
взяти того, чим виконати обіцянку, тому що того і нема ще на світі»[31]»[32]
Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних,
і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним[33].

«
Художній реалізм Пушкіна знаходить свій подальший розвиток у «натуральній школі»
Гоголя. В його «Мертвих душах», перший том котрих вийшов друком 1842 р., а другий
закінчений автором 1845-го (хоча з'явився друком лише у 1855 р., і до того ж неповністю),
розгорнулась у всій своїй безпосередній геніальності художня обдарованість визначного
побутописця. <…> Незалежно від того, хотів чи не хотів того автор, його «Мертві душі» були
найбільшою сатирою на дореформенне руське життя, що досягло межі паскудства,
мізерності, економічного й духовного зубожіння. Навіть II том «Мертвих душ» підтримує таке
враження.[28]
Оригінальний текст (рос.)
»
Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у
виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих
душ», написані в Італії.

Повернення до Російської імперії

1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих
душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі
після цього Микола Васильович Гоголь помер.

Смерть

Церква Симеона Стовпника на Поварській, яку Гоголь в останні роки життя відвідував
З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський
протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того
був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним
змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія:
«Відречися від Пушкіна».[34]. Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої
частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але дістав
відмову священика. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для
прочитання[35]. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї
частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть
просив знищити» їх[36] (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…»,
назвавши книгу «шкідливою»[36]).

Смерть Хом'якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали

Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він
проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу
А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету,
але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках.

Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого
1852 року, тобто в велике повечір'я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь
розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель.
Вийнявши з нього в'язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів
графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив
все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо
дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі
намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо
готуючись до смерті.

20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом

якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам'ятство, а на ранок
21 лютого в четвер помер[37].

Опис майна Гоголя показав, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рублі
88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, були обносками і свідчили про повну
байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же
час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем
на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не
вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника[34].

Згідно з сумнівними мемуарними спогадами письменника В. Лідіна, котрий був присутнім

під час ексгумації тіла покійного 1931 року, серед залишків був відсутній череп.[38]
Офіційний акт експертизи співробітників НКВС це спростовує.

Суспільно-політичні погляди
Відповідно до цих поглядів, визначалося ставлення Гоголя до відомого українського поета
Тараса Шевченка. Гоголь стверджував що любить Шевченка як «земляка й обдарованого
художника», проте негативно оцінював його поетичні твори. Перш за все через українську
мову, якою писав Шевченко, а також через те що в них, за словами самого Гоголя, було
«дьогтю багато, більше, ніж самої поезії».[39]

Разом з тим, у листі від 20 квітня 1834 року М.Гоголь аналізує функціонування деяких слів,
ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою
мовою», тобто фактично ідентифікує українську мову як рідну для себе і
Максимовича.[40][41]

Вплив на сучасну культуру

Твори Гоголя багаторазово екранізувалися. Його твори використані кількома
композиторами при створенні опер та балетів. Крім цього, Гоголь був персонажем кількох
фільмів та інших художніх творів.

1910 року у Російській імперії був випущений фільм «Жизнь и смерть А. С. Пушкина»
(виробництво Московського відділку французького Товариства «Гомон»), де, серед іншого,
О. Пушкін читає свої твори Гоголю.

За мотивами повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки» 1961 року кіностудія «Мосфільм»
випустила кольоровий фільм.

1967 року на кіностудії «Мосфільм» режисером Олександром Птушко був знятий фільм
«Вій» за однойменним твором Гоголя.

1972 року кіностудія ім. Олександра Довженка за сценарієм Івана Драча, створеним за
мотивами ранніх творів М. Гоголя, випустила фільм російською мовою «Пропавшая
грамота».

1977 року на тій же кіностудії «Мосфільм» Леонідом Гайдаєм був створений фільм
«Інкогніто з Петербурга», за п'єсою М. Гоголя «Ревізор», а 1996 року був екранізований
спектакль Московського театру сатири під цією ж назвою.

2003 року був екранізований балет у постановці Ігоря Моісєєва «Ночь на Лысой горе» за
мотивами творів Миколи Гоголя.

Компанія Step Creative Group випустила два квести: «Вечори на хуторі біля Диканьки»
(2005) і «Вечір напередодні Івана Купала» (2006).

Першою грою за повістю Гоголя стала «Вій: Історія, розказана заново» (2004)[42].
2009 року в Україні режисерами Петром Пінчуком та Євгенієм Березяком створений фільм
«Дума про Тараса Бульбу». У той же час у Москві режисером Володимиром Бортком
поставлений фільм «Тарас Бульба», з очевидним пропагандистським відтінком.

Мотиви гоголівських творів та їхніх персонажі використані у фільмі режисера Костянтина

Худякова «Марево», завершеному у 2010 році.

В Україні проводиться щорічний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва

ГОГОЛЬFEST, названий на честь письменника.

Прізвище письменника відбилося в назві музичної групи Gogol Bordello, лідер якої, Євген
Гудзь, є вихідцем з України.
Лондон – Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі,
якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами
України вважають росіянином. Причина проста: прибувши до Росії
ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він
досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його
творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки
зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.
Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув
центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був
українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не
відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Гоголь опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні

знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних
політичних обставин у Російській імперії він знав, як ідеологічно
пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської
імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого»
літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у
літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом

натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були
літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом

знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там
сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?

1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії,

з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки
оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони
російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла
українськими словами та виразами.

Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та

«Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються
класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової
літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших
книжок усіх часів»).

Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної,

української мови, та все-таки писати про Україну?
Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за
обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно
була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після
невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя)
проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які
прояви незалежного українського культурного життя.

Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик

Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його
батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український
вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої
московської мови».

Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у

його листуванні з українським приятелем, ректором київського
університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року
Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у
російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою
мовою».

Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала
низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато
українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали
українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася
на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську.
Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року,
згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити
російською мовою.

Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких

вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для
народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали
літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян,
які просто походять зі специфічного регіону Росії.

Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не

сприймалися як окрема література, але як
якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема,
«Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською
мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років
до народження Гоголя.

До тодішнього сприйняття українських творів росіянами негативу

додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису.
Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський,
батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською,
вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські
слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що
через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось
написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.

Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були

двомовними. Ґіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою
домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій,
тоді як усе більш-менш серйозне: листи, щоденники й ліричні вірші –
писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською,
а вірші – російською.

Український учений Сергій Шелухин у написаній 1909 року статті «Гоголь

та малоросійське суспільство» зазначав: «Навіть найбільш
«українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві
мови». Як приклади Шелухин наводить Миколу Костомарова, Данила
Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка.

До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок,

Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української
літератури. Наприклад, Куліш – автор історичного роману та віршів
українською мовою, що був першим біографом Гоголя, – цю біографію
написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для
написання оповідань, листів і навіть щоденника.

Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина

перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було
використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем
російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів
церковнослов’янського походження.

Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто

автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді
як українська мова поставила б його на периферію російської літератури
того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів
досягти визнання як письменник.

Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки

писав українською перед тим, як поїхав до Росії. Коли він усе ще вчився у
ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на
одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони
грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський
критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної
п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.
Чому Гоголь писав про Україну?

Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що,

на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною
серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів
письменника.

Ґіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний

ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який
тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним
письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері,
наскільки великим було зацікавлення в Україні.

У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини

1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській
літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу
російських письменників від копіювання західних моделей і до
впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала
об’єктом надзвичайного зацікавлення.

Ґіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого – ні.
Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, що водночас був досить
екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як це сприймалося у Санкт-
Петербурзі.

А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна

почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські
письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і
Орест Сомов, почали обирати українські сюжети.

Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку
Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та
Волтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що
її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з
Наполеоном (1812–15) почала активніше досліджувати своє слов’янське
коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на
відміну від західного європейця.

Поступово питання того, що саме є таким специфічно російським у

Російській імперії, стало одним із найголовніших. У пошуках відповіді
багато хто звернувся в бік України. Тому їм було цікаво вивчати Україну,
читати про неї, бо здавалося, що лише там, на землі, яку з історичного
погляду вони одержали досить недавно і про яку мало знали, зберігся
справжній дух давньої слов’янської культури.

У зв’язку з цим цікавим є спостереження британського критика Девіда

Саундерса. Російська аристократія перед війною з Францією відмовлялася
від російських цінностей, включно з мовою, щоб продемонструвати свою
вищість щодо російськомовних простолюдів у власне Росії. Водночас
українська еліта відмовлялася від власної української культури й мови, а
натомість брала російську, щоб показати свою вищість над простими
людьми в Україні. В результаті, коли у Санкт-Петербургу почався процес
культурної переорієнтації, російська еліта розглядала українські суспільні
вершки як «більш російські, ніж самі росіяни».

Отже, Микола Гоголь дуже швидко оцінив становище на літературному

ринку. Він зрозумів, що краще, ніж будь-хто інший, є підготований, щоб із
нього скористатися. Адже він мав значно глибші знання України та її
культури, ніж будь-хто у культурних колах столиці Росії.

Іще з 1826 року як учень Ніжинського ліцею він вів щоденник, до якого
вписував уривки з документів щодо історії України, багатий етнографічний
матеріал (народні звичаї, ігри, одяг, традиційні страви), фольклор
(легенди, приказки, прислів’я), літературні уривки (старі українські вірші та
витяги з «Енеїди» Котляревського). Також він уклав українсько-російський
словничок, у якому пояснював значення деяких українських слів.

Та найбільш цінним його надбанням був особистий досвід вимираючої

культури українського бароко, що мала розквіт в Україні у 17–18 століттях.
У його сім’ї ще була сильною пам’ять про цю культуру.

Іще в дитинстві майбутній письменник неодноразово був глядачем вистав

барокової драми, що найяскравіше була представлена ляльковим
вертепом та «шкільною драмою». Також він знав українські барокові
поеми, і доказом цього є присутність у його щоденнику твору «Вірша,
говорена гетьману Потьомкіну запорожцями на світлий празник
Воскресенія». Гоголь також студіював щонайменше один бароковий
літопис – «Історію русов».

Дослідник Юрій Барабаш зауважує, що «поєднання романтичної

історичної традиції і її пафосу з елементами комедії й гротеску, релігійної
суворості із фантазією, суму зі сміхом», які є рисами, які вирізняють
творчість Гоголя і роблять його унікальним явищем у російській літературі,
походять безпосередньо з української барокової традиції, яка на початку
творчості письменника в Росії була там абсолютно невідомою, а тому
сприймалася як подих свіжого повітря.

(Далі буде)
• Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.
• Безцінним даром є вміння чути душу людини[1].
• Бути у світі й нічим не позначити свого існування — це здається мені жахливим.
• Варто тільки дотепному посміятися з одного боку справи, як слідом за ним тупіший і
дурніший глузуватиме з усіх боків справи.
• Гнів скрізь недоречний, а більш за все у справі справедливій, тому що затемнює і
каламутить її.
• Глупота є особливою принадою гарненької жінки.
• Дивіться на те, чи любите ви інших, а не на те — чи люблять вас інші.
• Зі сміхом слід поводитися обережно, бо він заразний[1].
• Мерці так само втручаються у справи наші і діють разом з нами, як живі.
• Жінці легше поцілуватися з чортом, ніж назвати когось красунею.
• Молодість щаслива тим, що в неї є майбутнє.
• Хоч які дурні слова дурня, а іноді буває і їх достатньо, щоб розумна людина зніяковіла.
• У кожнім слові безодня простору.
• Кожне слово неосяжне.
• Стражданнями і горем визначено нам добувати зернини мудрості, не видобуті із книг.
• Поети з'являються не звідкись з-за моря, а виходять зі свого народу.
• Навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити.
• Театр — це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра.
• Якщо навіть трапиться розгніватись на когось, тоді розгнівайся і на себе самого.
• У глибині холодного сміху можуть віднайтися гарячі іскри вічної могутньої любові.
• Часто крізь видимий світу сміх ллються невидимі світу сльози.
• Потрібно зі сміхом бути дуже обережним, — тим більше, що він заразливий.
• Поріднитися душею, а не кров'ю, може лише людина.
• Слава не може наситити і дати насолоду тому, хто украв її, а не заслужив; вона викликає
постійний трепет тільки в гідних їх.
• У письменника тільки один вчитель: самі читачі.
• У літературному світі немає смерті.
• У людській душі так багато прекрасного, що треба, не сормлячись, відкривати її[1].
• Що більше в людині зла, то більше треба її любити[1].
• Стань спершу сам чистішим душею, а потім намагайся, щоб інші були чистіші.
• Якби не існувало смерті, життя не здавалося б нам таким прекрасним[1].
• Якого горя не забирає час? Яка пристрасть вціліє у нерівній боротьбі з ним?

Про Гоголя[ред.]
•
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…

— Т. Шевченко «Гоголю»; 30. XII 1844, С.-Петербург

•
Гоголь - це безодня, а в безодню завжди зазирнути хочеться.

— В. Троїцький
•
Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити... тільки одним: за природою свого духу і
творчості він був чужий для великоруської літератури.

— А. Перетц
•
Випадково якось зайшла мова у мене з вами про «Мертві душі». І ви відгукнулися
надзвичайно сухо. Мене це неприємно вразило, тому що я завжди читав Гоголя з
 насолодою і тому що я в глибині душі поважав ваш шляхетний розум, ваш смак і ваші
ніжно піднесені почуття. Мені було боляче, я подумав, невже я настільки нерозумний і
грубий, що не можу ні розуміти, ні відчувати прекрасного. Так, ви правду кажете, що
упередження ні в якому раз не дозволено, як почуття без підстави. Мене захоплють ваші
теперішні думки - і про Гоголя, і про його безсмертний твір! я в захваті, що ви зрозуміли
істинно християнську мету його! так!.. Перед Гоголем потрібно благоговіти як перед
людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Сю, по-
моєму, схожий на живописця, який, не вивчивши порядно анатомії, заходився малювати
людське тіло, і щоб прикрити своє невігластво, він його напівосвітлює. Щоправда, подібне
напівосвітлення ефектне, але враження від нього миттєве! - Так і твір Сю, поки читаєш -
подобається і пам’ятаєш, а прочитав - і забув. Ефект і більше нічого! Не такий наш Гоголь
- справжній знавець серця людського! Наймудріший філософ! і найбільш піднесений поет
повинен благоговіти перед ним як перед людинолюбцем! Я ніколи не перестану
шкодувати, що мені не вдалося познайомитися особисто з Гоголем. Особисте
знайомство з такою людиною є неоціненним, в особистому знайомстві іноді випадково
відкриваються такі принади серця, які не в силах жодне перо зобразити!

Случайно как-то зашла речь у меня с вами о «Мертвых душах». И вы отозвались

чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал
Гоголя с наслаждением и потому что я в глубине души уважал ваш благородный
ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства. Мне было больно, я подумал,
неужели я так груб и глуп, что не могу ни понимать, ни чувствовать прекрасного.
Да, вы правду говорите, что предубеждение ни в каком случае не позволительно,
как чувство без основания. Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о
Гоголе, и о его бессмертном создании! я в восторге, что вы поняли истинно
христианскую цель его! да!.. Перед Гоголем должно благоговеть как перед
человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!
Сю, по-моему, похож на живописца, который, не изучив порядочно анатомии,
принялся рисовать человеческое тело, и чтобы прикрыть свое невежество, он
его полуосвещает. Правда, подобное полуосвещение эффектно, но впечатление
его мгновенно! — так и произведение Сю, пока читаешь — нравится и помнишь,
а прочитал — и забыл. Эффект и больше ничего! Не таков наш Гоголь —
истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый
возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я
никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с
Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно, в личном
знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в
силах никакое перо изобразить!

— Лист Т. Шевченка до В. М. Рєпніної; 7. III 1850, Оренбург[2]

•
Тьотя Мотя: Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас
Бульба, наприклад…
Дядько Тарас: Хто?
Тьотя Мотя: Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський
Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто…
Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас: Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га?
Тьотя Мотя: Що?
Дядько Тарас: Говорили по-московському?
Тьотя Мотя: Що з вами?
Дядько Тарас: По-московському, га?
Тьотя Мотя: А ви думали по-вашому, по-хохлацькому?
Дядько Тарас: Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно
по-вкраїнському…
Тьотя Мотя: Єтого нє может бить!
Дядько Тарас: Га?
Тьотя Мотя: Єтого нє может бить!
Дядько Тарас: Доводи?
Тьотя Мотя: Доводи? Будь ласка,— доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого
нє может бить нікада.
Рина Мазайло: Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли.
Тьотя Мотя: Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько Тарас: Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш.[3] — Микола Куліш «Мина
Мазайло» (третя дія, 4).