Семінар: Дезінформація: види, інструменти та способи захисту

Дезінформація та маніпулювання. Типи неправдивої інформації. Три типи

маніпулятивного контенту: помилкова інформація без наміру зашкодити (misinformation),
неправдива інформація з наміром зашкодити — дезінформація (disinformation), правдива
особиста інформація, яку поширюють, щоб зруйнувати репутацію особи чи організації
(malinformation). «Синдром злого світу».

Із розвитком технологій у сфері масової комунікації Україна і світ постають перед новими
викликами. Одним із найскладніших і найпідступніших сьогодні є дезінформація. Бо чи не
несе загрози отримана мільйонами людей “новина” про “розп’ятого хлопчика” на Донбасі,
про безпечність чи взагалі відсутність коронавірусу, про те, що конкурент на виборах —
наркоман, алкозалежний тощо? 

Кембриджський словник називає дезінформацію “неправдивою інформацією, яка

поширюється з метою введення в оману людей”. У Спільній декларації про свободу
вираження думки, “фейкові новини”, дезінформацію і пропаганду представники ООН,
ОБСЄ та інших організацій зазначили, що найчастіше дезінформація спрямована на обман
людей і перешкоджання знати, отримувати, шукати, поширювати інформацію. А
Спеціальний доповідач із заохочення і захисту права на свободу думок і їхнє вільне
вираження (ООН) у доповіді від 13 квітня 2021 року узагальнив поняття дезінформації як
“брехливої інформації, навмисне поширюваної з метою заподіяння серйозної соціальної
шкоди”. У Кодексі практики ЄС щодо протидії дезінформації вказано, що дезінформація
має на меті економічні вигоди для поширювача. 

Дезінформація – це маніпулятивний контент який створюють навмисне, наприклад, теорії

змови і плітки.
В інформаційному середовищі існує три типи маніпулятивного контенту.
Помилкова інформація без наміру зашкодити (англ. misinformation). Наприклад,
журналістські помилки, чутки та плітки. Зазвичай, люди вірять цій інформації та
поширюють її.
У травні 2019 року журналісти різних видань писали, що Всесвітня організація охорони
здоров'я (ВООЗ, англ. World Health Organization (WHO), визнала емоційне вигорання
хворобою. Про це написали навіть CNN. Ця новина досягла такого поширення, що ВООЗ
підготувала офіційне пояснення, що емоційне вигорання у жодному разі не є діагнозом.
ВООЗ фіксує не лише хвороби, але й різні стани здоров'я у Міжнародну статистичну
класифікацію хвороб та проблем, пов'язаних зі здоров'ям, загальновідому як МКХ-10
(Міжнародна класифікація хвороб десятого перегляду). До того ж українські та французькі
ЗМІ наголошували, що емоційне вигорання включили до МКХ вперше. Це теж неправда.
Цей стан внесли до класифікації ще у 2010 році.
Неправдива інформація з наміром зашкодити — дезінформація (англ. disinformation).
Цей тип неправдивої інформації створюють спеціально, щоб завдати шкоди особі,
соціальній групі, організації чи країні.
Якщо люди поширюють помилкову інформацію, вони часто вірять у те, що поширюють.
Неправдиву ж інформацію сторюють і поширюють навмисно, щоб ввести в оману інших.
Часто трапляється, що неправдива інформація з наміром зашкодити перетворюється на
інформацію без такого наміру. Наприклад, якщо політик стратегічно поширює неправдиву
інформацію у формі статей, фото, мемів — це неправдива інформація з наміром
зашкодити. А коли люди вірять цій інформації і продовжують поширювати її — вона
перетворюється на помилкову інформацію без наміру зашкодити.
Більшість дезінформації ґрунтується на методі напівправди, коли брехню поєднують з
правдою, щоб неправдива інформація здавалася більш достовірною. Цей тип неправдивої
інформації часто цитує «очевидців» та різні «дослідження», які можуть бути повністю
сфабриковані. Іноді дезінформацію ретельно розробляють спеціалісти та політтехнологи,
щоб схилити громадську думку на користь чогось чи когось або посіяти сумнів чи
суперечки.
Деякі люди створюють дезінформацію, щоб певне пояснення чи інформація здавалися
сумнівними, коли насправді це не так. Наприклад, згадайте літак компанії Malaysia Airlines
на рейсі MH17, який збили у 2014 році. Російські медіа запропонували безліч неправдивих
гіпотез, щоб пояснити катастрофу: літак збила українська ракета «Бук» або український
винищувач; українці думали, що МН17 — особистий літак Путіна і спробували вбити його;
це був літак на радіокеруванні, на борту якого були вже мертві пасажири; катастрофу
спричинили місцеві сепаратисти, які використовували зенітні ракети. Головна мета — не
примусити людей повірити в одну з цих суперечливих гіпотез, а викликати сумніви щодо
того, що дійсно могло статися, та відвернути їхню увагу від доказів, що літак збила ракета
російських військових.
Правдива особиста інформація, яку поширюють, щоб зруйнувати репутацію особи чи
організації. (англ. malinformation). Це можуть бути інтимні фото, приватне листування або
інший компрометуючий контент.
Наприклад, історія про Принца Гаррі у нацистській символіці, або подібна історія про витік
приватного листування Еммануеля Макрона, який стався в п'ятницю напередодні виборів
у Франції. Листи з'явилися в мережі за декілька годин до початку дня тиші, коли
заборонена будь-яка передвиборча агітація. Журналісти розуміли свою етичну
відповідальність і ніяк не коментували цю ситуацію. Водночас боти, політичні опоненти та
офіційна сторінка WikiLeaks у Twitter почали поширювати інформацію в соціальних медіа.
Мета багатьох типів контенту — привернути нашу увагу. Зазвичай, за допомогою емоцій.
Насправді, ми відіграємо важливу роль у медіапросторі, адже саме ми поширюємо
інформацію в соціальних мережах та усно.
Щоразу коли ми пасивно сприймаємо і поширюємо контент без належної перевірки, ми
примножуємо шум та збентеження, які вже існують у перенасиченому інформаційному
середовищі. Тож ми несемо таку саму відповідальність за перевірку інформації, яку
поширюємо, як і її автори.
Синдром злого світу — це термін, придуманий Джорджем Гербнером, щоб описати
феномен, коли сюжети, пов'язані з насильством, у засобах масової інформації змушують
глядачів вірити, що світ є більш небезпечним, ніж насправді. Синдром злого світу є одним
з головних висновків теорії культивації. Гербнер, який був одним з перших дослідників
впливу телебачення на суспільство, стверджував, що люди, які дивляться телевізор, як
правило, думають про світ як загрозливе та нещадне місце. Була доведена пряма
кореляція між часом, який людина витрачає на телевізор, і рівнем боязні світу, який вона
відчуває, хоча напрямок причинного зв'язку залишається дискусійним, адже люди, які
бояться світу, можуть бути більш схильні ховатись від нього і більше часу проводити в
приміщенні, за одиночними заняттями, такими як перегляд телебачення.
Ряд думок, образів і ставлень, які глядачі формують при перегляді телевізора, мають
прямий вплив на те, як вони сприймають реальний світ. Люди будуть пригадувати і
сприймати найбільш поширені зображення та повторювані повідомлення, як такі що
впливають на їх власне життя. Гербнер одного разу сказав: «…той, хто розповідає історію
культури, насправді управляє поведінкою людини. Колись це були батьки, школа, церква,
громада. Зараз це жменька глобальних конгломератів, яким нема чого сказати, але є дуже
багато, що продати».
Гербнер вважає, що поширення синдрому зростає з плином часу. Він описує, як нові
технології, такі як відеомагнітофон, DVD-диск, кабельне телебачення не лише не
порушували теорію культивації, але й дозволяли більш повний доступ і поширення
повторюваних повідомлень, хоча розширення доступу до інформації в Інтернеті, на його
думку, могло протидіяти цьому. Моделі біхевіоризму 1930-х років, «Дослідження Фонду
Пейна», показали, що вплив ЗМІ на поведінку є значним. Це називається «модель ін'єкції»
(англ. hypodermic needle model) або «теорія чарівної кулі»: люди заражаються бажаними
повідомленнями та ідеями, створеними засобами масової інформації.

Дезінформація поширюється тими ж шляхами, що й будь-яка інша інформація:

телебачення, радіо, Інтернет, друковані матеріали (як медіа, так і брошури, буклети тощо).
Місця поширення дезінформації мають свої особливості.

Досі одним із джерел залишаються друковані матеріали. Це можуть бути як засоби

масової інформації, так і рекламні матеріали, політичні буклети тощо. Під час виборів
друковані матеріали масово використовуються як засіб агітації і мають вплив на частину
населення. 

Вагомою перевагою поширення дезінформації у друкованих матеріалах є, зокрема, те, що

їх часто роздають безкоштовно або за низьку ціну у місцях великого скупчення людей.
Таким чином легко поширити повідомлення серед малозабезпеченого населення, осіб
пенсійного віку, малолітніх дітей, яким притаманно не відмовлятися від кольорових
безкоштовних друкованих матеріалів.

Не можна оминути і радіо як місце поширення дезінформації. Серед українців частка

людей, які отримують інформацію на радіо, швидко зменшується, проте 13% досі
слухають новини на радіостанціях. До того ж радіо є супутником багатьох автомобілістів.
Щодо решти Європи, то станом на 2019 рік радіостанціям як медіа довіряли найбільше. 

Потужність радіо як місця дезінформації особливо помітна в Африці. У великої кількості

населення бідних африканських країн відсутній доступ до телебачення чи інтернету, а
тому радіо залишається основним джерелом інформації. Саме радіо відіграло ключову
роль у розпалюванні ворожнечі між племенами хуту і тутсі в Руанді, яка призвела до
геноциду.

За даними щорічного опитування USAID-Internews «Ставлення населення до ЗМІ та

споживання різних типів медіа у 2020 р.», 52% українців використовують телебачення
для отримання новин, поступаючись лише соціальним мережам. 41% довіряє
телебаченню. У Європейському Союзі, за даними Європейської спілки мовлення, у 2019
році йому довіряло 49% населення. Зважаючи на такі показники, ТБ є дієвим
майданчиком для поширення дезінформації і може завдавати значної шкоди. 

Європейська конвенція про транскордонне телебачення передбачає, що телемовник

“забезпечує  об’єктивне  висвітлення  фактів  і подій та сприяє вільному формуванню
думок”, що можна вважати правовим запобіжником від поширення дезінформації. 

У рішенні ЄСПЛ у справі Manole and others v. Moldova йдеться про те, що телебачення і
радіо мають більш “безпосередній і потужний ефект”, ніж преса, а тому вони відіграють
особливо важливу роль в контексті плюралізму і свободи вираження думки. Йдеться не
просто про те, що медіа мають право поширювати інформацію повно, а про те, що люди
мають право таку інформацію отримувати. Цей висновок доцільний і в контексті
дезінформації: люди мають право на достовірну інформацію, а телебачення відіграє в
цьому важливу роль. 

В Україні ризик збільшується і за рахунок того, що найпопулярніші телеканали належать

представникам великого бізнесу, які мають значний вплив на політику. Задля досягнення
політичних або економічних вигод ці телеканали можуть свідомо маніпулювати
суспільною думкою. 

Інтернет став найпопулярнішим місцем отримання інформації в Україні 2020 року. За

даними вже згаданого опитування, 62% респондентів отримують інформацію із
соціальних мереж, 48% — з сайтів новин. Говорячи про соцмережі, поширити в них
дезінформацію просто: там відсутній редакційний контроль, публікуватися може будь-
який користувач, до того ж створити і поширити інформацію можна швидко і
безкоштовно. До того ж саме в інтернеті контент часто стає вірусним, тобто масово
поширюється користувачами зі сторінки на сторінку, з сайту на сайт тощо. 

Так, через соцмережу Facebook, наприклад, ширився фейк про те, що в Індії нібито немає
спалаху Covid-19 (хоча на початку травня там було зафіксовано найбільше заражень в
світі, а система охорони здоров’я не могла витримати навантаження). Також, згідно з
дослідженням міжнародної організації Avaaz, під час виборів у США 44% виборців
бачили у соцмережі дезінформацію про фальсифікацію виборів, а 35% повірили в це. 

Керiвництво Facebook розуміє, що мережа часто є майданчиком для дезінформації, тому

заявляє про боротьбу з цим явищем за допомогою покращення механізмів виявлення
дезінформації і сповіщення про неї, сприяння більшої поінформованості користувачів
тощо. Політики щодо розповсюдження політичної та іншої реклами є й у Twitter, Google.

Протягом останніх років роль Інтернету у проблемі дезінформації визнали і в

міжнародних актах. Наприклад, у Кодексі практики ЄС з протидії дезінформації
підписанти зобов’язуються впроваджувати політики щодо ідентифікації та
неправомірного використання ботів, розповсюдження в мережі оманливої реклами. 

Серед форм поширення дезінформації можна виділити текстову, відеоконтент, аудіальний

контент, а серед способів — координована неавтентична поведінка, таргетинг, діпфейки
тощо. 

Дезінформація у формі тексту найпростіша у створенні, адже написати і поширити текст

може практично кожен. Не потрібно фахових навичок монтажу, дизайну, щоб створити
маніпулятивне текстове повідомлення. Більшість публікацій у Facebook, Telegram, на
сайтах інтернет-видань, у друкованих матеріалах є текстовими. 

Відеоконтент також набув набагато простіших форм, ніж раніше. Якщо колись відео
потребувало вираження виключно на телебаченні чи в кінотеатрах, що вимагало часу і
витрат на його створення, то зараз відеоблогінг на найпростішому рівні цього не потребує:
достатньо мати смартфон та доступ до інтернету. 

Звісно, з поширенням конкуренції на ринку відеоконтенту, блогери теж значно більше

вкладають у свій продукт для залучення більшої кількості користувачів. Водночас, навіть
найпростіші відеоблоги можуть стати популярними і небезпечними в контексті
дезінформації. Яскравим прикладом цьому є пропагандист Анатолій Шарій, який почав із
звичайного знімання своїх висловлювань на суспільно-політичні теми, а зараз має доволі
широку аудиторію, політичну партію і ймовірне фінансування проросійськими
політичними силами. 

Один із сучасних способів дезінформації, діпфейки, також найчастіше проявляється у

формі відео. Про його особливості йтиметься пізніше. 

Контент у вигляді аудіо застосовується в усному ораторстві, на радіо, у подкастах, з уст в

уста. Не варто применшувати ефективність цього способу дезінформації. Історичний
контекст показує, що аудіальна дезінформація мала шалений успіх у нацистській
Німеччині завдяки ораторському мистецтву Адольфа Гітлера. А серед людей, які мало
користуються інтернетом або не перевіряють почуте можуть ширитися дезінформаційні
повідомлення у вигляді чуток від сусідів, колег, пасажирів у транспорті. 

Одним із поширених способів поширення дезінформації є координована неавтентична

поведінка. Як повідомляється у звіті Facebook, такий спосіб використовується для
створення маніпуляцій навколо важливих для громадськості тем. Цей спосіб полягає у
створенні багатьох фейкових акаунтів (часто під прикриттям медіа чи іншої публічної
сторінки), які залучають якомога більше користувачів і в однаковий період поширюють
однакові тези, посилаючись один на одне чи на однакове джерело. Найчастіше це нібито
сенсаційна інформація або ж чийсь коментар, поданий під гучним заголовком. Мета такої
діяльності — створити для читачів усіх цих фейкових акаунтів інформаційну завісу, в якій
вони читають тільки те, що треба авторам дезінформаційних повідомлень, а інформація з
інших джерел туди не потрапляє. 

До прикладу, у травні цього року Facebook зафіксував координовану неавтентичну

поведінку десятків сторінок, пов’язаних із наближеним до президента Росії бізнесменом
Євгеном Прігожиним. Вони поширювали інформацію про те, що у Судані блокують
гуманітарні поставки з Росії, організовані самим Прігожиним. Таким чином, усі ці
сторінки працювали на створення позитивного іміджу Росії і дискредитацію невигідних
для Росії сил у Судані. Варто зазначити, що Прігожин вже давно курує інтереси Росії в
африканських країнах. Для цього він використовує, зокрема, так звану “фабрику тролів”,
тобто сотні акаунтів, які розповсюджували фейки, розпалювали ворожнечу і
маніпулювали суспільною думкою. 

У грудні 2020 року Facebook видалив десятки сторінок в Україні, пов’язаних із партією
“Європейська солідарність” та громадською організацією “Справа Громад”, яка має
спільні проєкти з Фондом Петра Порошенка та партією “ЄС”. За даними Facebook,
сторінки за допомогою координованої неавтентичної поведінки поширювали позитивні
коментарі про Порошенка і негативні — про президента України Володимира
Зеленського. 

Популярним способом поширення дезінформації є таргетовані повідомлення, які

працюють завдяки збиранню інформації про поведінку людини в інтернеті. Спеціальні
мережі збирають дані про те, на які сторінки людина підписана, що лайкає, коментує, які
товари купує або переглядає в інтернеті, яку має освіту тощо. Завдяки цьому поширювач
інформації має приблизний список користувачів, для яких найімовірніше буде цікавим те
повідомлення, яке він бажає поширити. 

Цей “трекінг поведінки” і його застосування під час виборів президента США 2016 року
описав дослідник медіа, комунікацій, журналіст Джонатан Олбрайт. На людей, які
потенційно могли б стати прихильниками Дональда Трампа, ціленаправлено
спрямовувалися матеріали з дискредитацією його опонентки Гілларі Клінтон, емоційні
повідомлення з маніпулятивними заголовками тощо. 

Останнім часом це питання виникає і в правовому полі, адже захист персональних даних
актуалізується. Так, одним із способів відслідковування поведінки користувача є файли
“cookies”. Наприкінці 2019 року Суд Європейського Союзу постановив, що згода
користувача щодо використання сайтом файлів “cookies” повинна бути свідомою і явною.
Фактично суд заборонив сайтам самостійно попередньо ставити галочки згоди у вікнах на
використання цих файлів. Сайти зобов’язані надавати користувачам інформацію про
доступ до цих файлів третіх сторін, а також про тривалість зберігання даних про
користувача. Такі рішення повинні обмежити можливість зацікавлених осіб маніпулювати
думкою людей. 

Однією з найсучасніших форм дезінформації є так звані діпфейки. Це підроблені

аудіовізуальні записи, створені за допомогою штучного інтелекту, в яких заміна
візуального і звукового контенту може створити ілюзію реальності. Таким чином за
допомогою діпфейків можна дискредитувати відомих осіб, вчиняти шантаж, приписувати
людям не їхні слова тощо. Ще в січні 2020 року Facebook заявив, що починає блокування
відеозаписів із політичними діпфейками, бо розглядає такий контент як дезінформацію.
Детально це явище ЦЕДЕМ розібрав в аналітичному огляді. 

Яскравим прикладом діпфейків є відеозапис 2018 року, на якому нібито колишній

президент США Барак Обама некоректно висловлюється про тодішнього президента
Дональда Трампа. Також діпфейки можуть використовуватися у порнографії або нібито
інтимних відеозаписах (на одному з перших таких відео застосували обличчя акторки
Галь Гадот замість реальної акторки порно), що можна розглядати як порушення права на
честь, гідність, ділову репутацію тощо.

У світі досі немає усталеного законодавства і практики щодо діпфейків, їхнього

визначення і відповідальності за поширення. У США представлений законопроєкт, який
криміналізуює діпфейки у порно або для шахрайства. У законодавстві штату Нью-Йорк
діпфейки називають цифровими копіями і вказують на те, що для захисту приватності не
можна застосовувати обличчя людини без її згоди, наприлад, в комерційних цілях. Так,
описане вище відео з Обамою не можна розглядати як порушення, адже воно не мало
комерційної мети, до того ж сам Обама — публічна особа. Водночас, діпфейки
порнографічного або наклепницького характеру можна тлумачити як дифамацію
(безпідставне осоромлення або наклеп), проте без оцінки діпфейку як явища. 
І якщо зараз діпфейки можна відрізнити від реальних відео неозброєним оком, якщо
уважно придивитися до рухів, міміки, то в майбутньому, з розвитком штучного інтелекту,
вони можуть стати набагато реалістичнішими. В цьому і полягає їхня небезпека як у
засобі дезінформації. 

Зміст дезінформації 

Дезінформація може ширитися у вигляді абсолютної вигадки або на основі реальних

фактів, перекручених чи зманіпульованих. У першому випадку фейк може мати вкрай
короткочасну дію зі швидким і голосним спростуванням. Надалі він може стати
загальновідомим мемом чи ознакою маргінальності сторони, зацікавленої у його
поширенні. У другому випадку ефект може бути триваліший і сильніший. 

Так, прикладом дезінформації на основі повної вигадки є сюжет російських

пропагандистів про нібито розп’ятого українськими військовими хлопчика у місті
Слов’янськ. Пізніше виявилося, що інформація повністю неправдива, а зараз той сюжет
розглядається як ознака маргінальності, непрофесійності і заангажованості російських
медіа. 

Що стосується маніпуляції, то вона може проявлятися у хибній аргументації фактів,

перекручуванні інформації, вириванні з контексту, неповноти викладеного тощо. Щодо
неповноти інформації є висновок ЄСПЛ. Так, у справі Траваліо проти Італії суд відхилив
скаргу журналіста, який у своєму матеріалі про зв’язки політиків з мафією свідомо
процитував лише частину заяви державного діяча. Через це у читачів могло скластися
враження, що той зустрічався із представниками мафії. 

Контекст, в якому поширюється дезінформація 

Контекст дезінформації надзвичайно важливий, адже впливає на її дієвість і сприйняття.

Фейки, пов’язані із хворобою, дієвіші у період пандемій, дезінформація щодо дій
військових актуальніша в часи і на територіях, де тривають війни, ворожнеча найкраще
розпалюється тоді, коли між сторонами існують спори і конфлікти. Тобто контекст
включає в себе сенситивні середовища, період поширення інформації, ймовірну реакцію її
споживачів.  

В Україні, наприклад, особливу небезпеку несуть дезінформаційні повідомлення з

наративами, вигідними Росії в рамках гібридної війни проти України. Українські
інформаційні ресурси “Страна.ua” і телеканал “Наш” періодично поширюють
маніпулятивну, спотворену або неправдиву інформацію з метою дискредитувати Україну.
За даними “Детектора медіа”, протягом періоду загострення військової небезпеки з боку
Росії через накопичення військ на кордоні з Україною, ці медіа поширювали наративи про
те, що Росія не зацікавлена у війні, а Україна є нібито знаряддям в руках США. Більше
того, інформація часто подавалася з посиланням на російських спікерів, застосовувалися
маніпулятивні заголовки, на кшталт “Это же так выгодно: разворовывать страну и во всем
винить Путина” тощо.

Такі повідомлення можуть вважатися розпалюванням ворожнечі за критерієм контексту,

адже поширюються вони в умовах агресії Росії на Сході України, яка супроводжується
налаштовуванням місцевого населення проти України і західних цінностей. Згідно із
Рабатським планом дій щодо заборони пропаганди національної, расової або релігійної
ненависті (ООН), при вирішенні питання про відповідальність за дискримінаційні
висловлювання варто “помістити висловлювання в соціальний і політичний контекст,
який переважав на час висловлювання”.

ЄСПЛ, своєю чергою, у справі Dmitriyevskiy v. Russia визнав, що фактор соціальних та

політичних обставин, за яких було вжито певні висловлювання, має враховуватися під час
оцінки органами влади цих висловлювань. 

Тож дезінформація, поширена у підходящому контексті, несе особливу небезпеку. Вона

може підбурити певні групи до агресії (наприклад, геноцид племені тутсі в Руанді на тлі
тривалої пропаганди ненависті у медіа), вплинути на вибори, погіршити
внутрішньонаціональні політичні і соціальні стосунки. 

Особа, яка поширює дезінформацію 

У згаданому вище Рабатському плані серед іншого вказано, що важливу роль при оцінці
дискримінаційних повідомлень має особа оратора (статус у суспільстві, ставлення з боку
аудиторії), а також ступінь публічності (розмір аудиторії, рівень поширення). Ці критерії
можна спроектувати і на поширення дезінформації. 

Очевидно, що небезпечнішою є та дезінформація, яку поширює особа із високим рівнем

довіри і широкою аудиторією. Так, предметом розгляду у ЄСПЛ справи Savva Terentyev v.
Russia стало засудження особи за публікацію блогу, який нібито розпалює ненависть щодо
правоохоронців. При оцінці впливу його блогу на громадськість суд, зокрема, звернув
увагу на той факт, що публікацію прочитало доволі мало людей, при цьому більшість
дізналася про його блог вже після відкриття справи. Це означає, що і при оцінці ефекту від
дезінформації суди повинні враховувати рівень поширення певних висловлювань. 

У рішенні Le Pen v. France ЄСПЛ вказав, що суд повинен здійснювати суворий контроль 
щодо втручання у свободу вираження думки осіб, які представляють своїх виборців і
захищають їхні інтереси. Тобто публічність особи і наявність в неї аудиторії (виборців,
поціновувачів) є тим критерієм, на який суд обов’язково звертає увагу. 

Наприклад, у січні 2021 року Twitter заблокував акаунт президента США Дональда
Трампа через поширення дезінформації. За даними аналізу видання CNBC, 36 зі 100
найпопулярніших дописів Трампа містили фейки про вибори у Штатах. Вони отримали
більше 22 млн вподобань і майже 4 млн поширень від користувачів. Можна уявити, який
ефект має публічна людина з багатомільйонною аудиторією, поширюючи дезінформацію.
Це проявляється, наприклад, у тому, що прихильники Трампа були готові штурмувати
Капітолій з метою скасування результатів виборів. 

Небезпека і наслідки дезінформації

Дезінформація небезпечна для суспільства, певної особи, функціонування нормальних

державних або суспільних процесів. Є сфери, загроза для яких є особливо помітною: це
охорона здоров’я, оборонна сфера і нацбезпека, політичне життя і демократичні вибори.
Розглянемо, як дезінформація впливає на кожну з них. 

Охорона здоров’я 

Дезінформація навколо теми охорони здоров’я існувала завжди. Це стосувалося і фейків

навколо ефективності чи шкідливості певних препаратів, методів лікування, і маніпуляцій
щодо медичної реформи в Україні тощо. 
Так, поширеним прикладом дезінформації є переконання людей в ефективності гомеопатії
(нетрадиційної медицини з використанням неперевірених і часто шкідливих препаратів).
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, населення різних країн витрачає на
гомеопатичні препарати мільярди доларів (за 2007 рік тільки у США люди витратили 2,9
млрд доларів). При цьому гомеопатичні препарати не визнані лікарськими на рівні
провідних медичних організацій. Більше того, за даними досліджень Національної ради
здоров’я та медичних досліджень Австралії, гомеопатія не має більшої ефективності, ніж
плацебо. 

При цьому численні компанії і приватні особи просувають гомеопатію у медіа, рекламі,
навіть у послугах реальних клінік. Так, нещодавно на телеканалі “1+1” вийшов сюжет до
так званого дня гомеопатії, у якому і ведуча йшлося про нібито існування дієвої
гомеопатії, яку треба відрізняти від шахрайства. 

Наслідками популяризації гомеопатії є депопуляризація традиційної медицини, що може

призвести до збільшення кількості перенесених хвороб. Також проблемою є й те, що за
гомеопатичними препаратами не здійснюється професійний лабораторний контроль,
можуть не проводитися жодні дослідження, тож існує небезпека для здоров’я людей,
ризик серйозних побічних ефектів тощо. 

Протягом останнього часу найбільшою проблемою охорони здоров’я у світі є пандемія

COVID-19. Її наслідком станом на зараз стала смерть 3,5 млн людей. Ще на початку 2020
року генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров’я Тедрос Адханом
Гебреєсус заявляв, що дезінформація у період коронавірусу шириться ще швидше, ніж
вірус і є не менш небезпечною. 

Дезінформацію про “безпечність” коронавірусу часто поширюють і лідери думок, довіра

до яких у певного кола осіб є високою. Так, наприклад, блогерка Софія Стужук у березні
2020 року писала про те, що коронавірус нібито штучно створили, а його наслідки не
важчі, ніж від звичайного грипу. Проте вже у жовтні 2020 року від ускладнень,
спричинених коронавірусом, помер чоловік блогерки.

Дезінформація у період пандемії стосується і вакцини проти коронавірусу.

Найпоширенішими фейками є нібито смертність від вакцинації, недієвість вакцини чи,
наприклад, неправдиве повідомлення про відмову від певної вакцини у Європі, тоді як
йдеться лише про її тимчасову перевірку (країни Європи призупиняли вакцинацію
препаратом AstraZeneka, проте потім відновили після досліджень). Міністерство охорони
здоров’я детально описало основні дезінформаційні повідомлення. 

Через подібну дезінформацію люди можуть нехтувати заходами безпеки, не звертатися до

лікарів, відмовлятися від вакцини тощо. Чим більша аудиторія особи чи медіа, які
публікують дезінформацію, тим критичніші наслідки. 

Національна безпека і оборона

Нещодавно Facebook опублікував звіт щодо умисної скоординованої дезінформації у світі

протягом 2017-2020 років. З нього випливає, що на початку 2020 року Facebook видалив
створену російською військовою розвідкою дезінформаційну мережу, яка працювала в
Україні й інших країнах поблизу. Мережа складалася з осіб, які видавали себе за
експертів, журналістів, масовано дописували на форумах і намагалися зв’язуватися з
місцевими політиками, журналістами, іншими публічними особами. Такі мережі
створювали й інші мілітаристські країни, такі як Іран. 
Цей факт один із багатьох, які підтверджують, що дезінформацію використовують як
потужну зброю проти інших країн. Україна є однією з мішеней російської дезінформації. 

Фатальні наслідки дезінформації продемонструвала історія із переслідуванням етнічної

групи рохінджа у М’янмі протягом 2016-2017 років. Військові проводили каральні
операції з масовими вбивствами, ґвалтуваннями, вигнанням рохінджа. Внаслідок цього
загинули тисячі представників етнічної групи, сотні тисяч покинули країну як біженці.
Офіційним приводом військових операцій стали напади на прикордонні пункти
бойовиками, які належали до рохінджа. Соціальні мережі, зокрема Facebook, стали
майданчиком для розпалювання міжетнічної ворожнечі, що визнано місією Організації
Об’єднаних Націй. Через свої сторінки місцеві пропагандисти із мільйонами підписників
розповсюджували фейкові новини з дискредитацією мусульман-рохінджа. Місцева влада
не допускала до місця проведення каральних операцій журналістів західних ЗМІ,
натомість медіа М’янми значно применшували наслідки від дій військових. Створення
атмосфери ворожості у цьому випадку сприяє підтримці населенням гонінь недружньої
групи. 

Тобто дезінформація відіграє важливу роль під час розпалювання расової, етнічної чи
іншої ворожнечі, адже може давити на “хворобливі” місця у стосунках між тими чи
іншими групами. Те ж саме можна сказати про заклики до сепаратизму, війни тощо. 

Фейки застосовують і для дискредитації політичних позицій інших держав, аби

налаштувати про них своїх громадян чи інші країни, створити приводи для агресії чи
недружніх дій. Так, Міністерство оборони Російської Федерації опублікувало скріншоти з
гри для смартфонів як доказ співпраці США і терористичного угруповання “Ісламська
держава”.  Згодом брехню викрили, а фото росіяни видалили. Проте факт того, що РФ
скористалася дезінформацією для дискредитації свого стратегічного суперника,
залишається незмінним. 

Також наочним прикладом небезпечного впливу дезінформації у сфері оборони є фейки

про військових західних країн на навчаннях у Балтиці. Так, улітку 2018 року мережею
поширився фейк про те, що американські військові під час навчань НАТО в Литві збили
насмерть дитину на велосипеді. Разом із повідомленням ширилася й фотографія
велосипеда. Міністр оборони Литви тоді спростував цей фейк. 

Цікаво, що за рік до того мережею ширилося й інше дезінформаційне повідомлення, у

якому німецьких солдатів звинувачували у зґвалтуванні. Високопосадовці НАТО у
коментарях ЗМІ заявили, що ця кампанія ймовірно спродюсована Росією. 

Такі повідомлення недарма поширюються саме країнами Балтії, в яких досі є багато
російськомовного населення. Таким чином РФ намагається дискредитувати НАТО та
військових західних країн в очах громадян. 

Тож можна дійти до висновку, що наслідками дезінформації у сфері безпеки та оборони

може бути ворожнеча, яка призводить до активної агресії, дискредитація блоків, альянсів,
країн, що впливає на електоральні вподобання і суспільні протистояння. Також
дезінформація може бути одним із вагомих гвинтиків сепаратизму, війни.

Політика і вибори 

Через постійну боротьбу політичних сил за місце у владі, сфери впливу, а також в
контексті конкуренції і боротьби на зовнішній арені дезінформація є надзвичайно
поширеною зброєю у сфері політики і виборів. І тут вона є доволі дієвою, адже дозволяє
маніпулювати людською свідомістю, спонукати до певного вибору, який впливає на життя
всієї країни. Серед наслідків політичної дезінформації можна виділити програш чи
перемогу певних сил на виборах, відставка, економічна і фінансова нестабільність,
збройні протести тощо. 

Одним із прикладів масової дезінформації є вибори президента Бразилії 2018 року.

Протягом усієї кампанії тоді ще кандидат, а тепер президент Жаір Болсонару
розповсюджував відверту брехню щодо опонентів. Болсонару, який притримується правих
поглядів і критикує ЛГБТ-спільноту, поширював у мережі інформацію про те, що його
опонент на виборах, Фернанду Аддад, намагався за допомогою друкованих матеріалів
переконати 6-річних дітей стати гомосексуальними. Це виявилося брехнею. Вищий
виборчий суд Бразилії зобов’язав Facebook і YouTube видалити публікації Болсонару із
подібними фейками. 

Дезінформація є поширеною проблемою і в Африці і може впливати навіть на економіку

деяких країн. Так, у 2018 році у Південно-Африканській республіці поширилася
неправдива інформація про відставку тодішнього президента країни Джейкоба Зума. В
очікуванні його відставки валюта ПАР, ранд, зміцнилася на 1% щодо долара, проте
втратила позиції після того, як спікер президента назвав інформацію про відставку
фейковою.    

В Україні під час місцевих виборів дезінформацію використовував не один кандидат. У

Києві, наприклад, кандидат у міські голови Андрій Пальчевський набивав собі рейтинг за
допомогою неправдивих соціологічних досліджень. За даними громадської організації
“Опора”, низка скоординованих сторінок у Facebook поширювали дані нібито
соцопитування, які ставили Пальчевського на друге місце у виборчих перегонах з
невеликим відривом (в межах 5-7%) від лідера Віталія Кличка. В результаті Пальчевський
не увійшов навіть у п’ятірку кандидатів. 

Така дезінформація є прикладом політичної боротьби і має серйозний ефект. На рівні із

підкупом виборців вона може впливати на результати виборів. Навіть якщо частина
фейків спростовується одразу після появи, спростування не завжди діє так ефективно, як
сама дезінформація. За даними австралійських дослідників, добре виправлена
недостовірна інформація може продовжувати впливати на пам’ять, розуміння і вчинки, що
називається подовженим ефектом впливу. Більше того, дезінформація навколо певних
публічних осіб може назавжди залишити за ними шлейф, який впливатиме як на
політичне майбутнє, так і кар’єру. Так, напередодні виборів президента України в
передачі “Українські сенсації” на телеканалі “1+1” висловили припущення про те, що
тодішній президент і кандидат на другий термін Петро Порошенко замовив вбивство
свого брата. При цьому не було надано ані переконливої аргументації, ані фактів, а саме
повідомлення не було спростоване. Пізніше міністр культури Олександр Ткаченко, який
на час виходу сюжету був генпродюсером “1+1”, назвав сюжет контраверсійним і
неоднозначним. Це можна розглядати як дезінформацію, яка могла вплинути на ставлення
виборців до кандидата в президенти.