1. Методика навчання літератури як наука.

Зв’язок з іншими
дисциплінами у виші.
Методика навчання української літератури як прикладна наукова галузь у
своєму розвитку спирається на суміжні фундаментальні науки, що дає змогу
глибше пізнати явища і процеси літературної освіти. Вона тісно пов’язана з
педагогікою — наукою, що узагальнено вивчає процеси виховання, навчання
і розвитку особистості, адже ці процеси у їх конкретиці є об’єктом методики
викладання української літератури. Педагогічні парадигми (базові моделі)
стають основою для методичних концепцій; навчальні технології, розроблені
дидактами, зазнають модифікацій, зумовлених мистецьким характером
художньої літератури; мета виховання, сформульована теоретиками
виховання, конкретизується у зв’язку із художнім текстом, який вивчають на
уроці.
Літературознавство — комплекс галузей знань про сутність і функціонування
в суспільстві художньої літератури — є для методиста інформаційним полем,
де він може знайти відомості, необхідні для формування в учня літературної
компетентності. Ідеться передусім про історію літератури, добір постатей і
текстів для вивчення. З теорії літератури шкільне літературознавство
запозичує науковий інструментарій для аналізу художнього тексту, визначає
літературні напрями тощо. Серед багатьох шкіл та методів
літературознавчого аналізу методика обирає засадничі для шкільного
викладання. Літературна критика допомагає витлумачити та оцінити твори
національного письменства, стежити за сучасним літературним процесом.
Зв’язок із компаративістикою — розділом літературознавства, який розглядає
твори в зіставленні — забезпечує інтегративне вивчення предмета, позаяк у
школі паралельно вивчають українську і зарубіжну літератури. Зіставлення
творів рідного письменства із зарубіжними на часі, оскільки триває
розбудова Української держави, яка прагне ввійти в коло європейських країн
і економічно, і культурологічно.
Філософія — наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства
і мислення — є основою філософського прочитання художнього тексту.
Досліджуючи образне втілення думки письменника про світ і людину в
ньому, методика рекомендує філософську характеристику світоглядних
позицій автора, його героїв, мотивів ліричного твору, пояснення принципів
кожного літературного напряму тощо. Джерелом методики викладання
української літератури є також естетика — філософська наука про прекрасне
та його роль у житті суспільства, про загальні закони художнього пізнання
дійсності й розвитку мистецтва, адже її категоріями «прекрасне»,
«потворне», «трагічне», «комічне», «піднесене», «нице» послуговується
література, і вони мають бути зрозумілими учням.
Методика навчання української літератури перебуває в тісному зв’язку з
історією України, яка дає матеріал для наукового коментування образного
слова письменника. Учень з допомогою вчителя осмислює діалог, який веде
текст із певними історичними подіями. Відомості з історичної науки
залучають до методичної моделі тоді, коли в літературному творі зображено
важливі для нації події минулого, проаналізовано сучасне або спрогнозовано
майбутнє батьківщини. Характеристику історичної доби вводять також до
викладу біографії письменника.
Оскільки в шкільному курсі літератури значне місце відведено фольклору,
постає необхідність використання здобутків народознавства, що вивчає
звичаї, обряди, свята народу. Народознавчі знання методист застосовує і
щодо інших тем, бо етнічна специфіка життя відображена в багатьох,
передусім класичних, текстах вітчизняних письменників. Із метою
відродження молоддю старовинних звичаїв, продовження національних
традицій методика розробляє сценарії розігрування народознавчих сцен із
твору, які можуть стати яскравим елементом уроку та позакласного заходу.
Літературу нині розглядають і як феномен історичного буття нації, і як явище
мистецтва. Наголошуючи на мистецькій сутності художнього слова,
методист пропонує відповідне контекстне вивчення творів. З огляду на це
проведення діалогу естетичного характеру потребує залучення інших видів
мистецтва: театру, музики, живопису, кінематографії, архітектури,
прикладної творчості, — так здійснюються зв’язки з мистецтвознавством.
Тісний зв’язок методики навчання української літератури із психологією —
наукою, яка вивчає закономірності, розвиток і форми психічної діяльності
людини. Вона допомагає методисту збагнути вікові психологічні особливості
учнів, рекомендує поняття і теорії для тлумачення психологічного підтексту
художнього твору, розкриває засоби психологічного зображення персонажа
тощо.
Методика навчання української літератури пов’язана з лінгвістикою —
наукою про мову, адже в полі зору методиста-літератора розвиток усного і
писемного мовлення учня. Особливо важливими є відомості зі стилістики,
необхідні під час розробки уроків літератури, на яких вивчають
індивідуальний стиль автора, а також для вироблення в школярів власного
грамотного і виразного стилю, що виявиться у написанні творчих робіт.
Художня література відображає життя в усьому його різноманітті, тому
методичні моделі її вивчення можуть містити зв’язки з різними сферами
наукового знання: під час розгляду твору про боротьбу за соціальну
справедливість — із соціологією, про обстоювання незалежності — з
політологією, про мандри — з географією тощо. Учений-методист, як і
вчитель української літератури, має бути особистістю із широкою
гуманітарною культурою.
Отже, методика навчання української літератури тісно пов’язана з багатьма
галузями гуманітаристики, зокрема педагогікою, літературознавством,
фольклористикою, історією, мистецтвознавством, психологією, філософією.
Водночас це самостійна наука, яка має свою специфіку: визначає і
обґрунтовує, що саме з літератури викладати в школі, як викладати, у який
спосіб сприяти самотворенню особистості учня.

2. Інтерактивні технології на уроках української літератури: користь

і шкода.
Інтерактивний ( «Inter» –це взаємний, «act» - діяти )- означає взаємодіяти,
знаходитись у режимі бесіди, діалогу із будь-ким. Іншими словами ,на
відміну від активних методів, інтерактивні зорієнтовані на більш широку
взаємодію учнів не тільки із учителем ,але й один з одним , на домінування
активності учнів у процесі навчання. Місце вчителя в інтерактивних уроках
зводиться до скерування діяльності учнів на досягнення мети уроку. 
Учитель також розробляє план уроку ( звичайно, це інтерактивні вправи та
завдання , у ході виконання яких учень вивчає матеріал). Важлива різниця
інтерактивних вправ та завдань від звичайних у тому , що ,виконуючи їх,учні
не тільки і не стільки закріплюють уже вивчений матеріал,скільки вивчають
новий, при яких учні відчувають свою успішність, що робить продуктивним
сам процес навчання. Але інтерактивні технології навчання не заміщують
інші форми проведення занять,вони сприяють кращому засвоєнню
навчального матеріалу, а також формують думки,відношення,навички
поведінки.
Нестандартні за змістом запитання ,незвичний погляд на життєву проблему,
використання мультимедійної дошки створюють певну емоційну обстановку
на уроках,активізують учнів,сприяють розвитку логічного та критичного
мислення,викликають бажання пізнати більше та досконаліше.

На уроках української літератури можна практикувати такі інтерактивні

методи та прийоми:
- робота в малих групах - дає змогу учням набути навичок , необхідних
для спілкування та співпраці. Вона стимулює роботу в команді. Ідеї ,
вироблені в групі, допомагають учасникам бути корисним одне одному.
Висловлювання думок допомагає їм відчути особисті можливості та зміцнити
їх;
- робота в парах – одна з форм в малих групах. Кожна пара обмінюється
своїми ідеями та аргументами з усім класом, що допомагає провести
дискусію. Ці форми роботи дуже ефективні на уроках української мови,
особливо у 5 – 6 класах. Учні із задоволенням перевіряють знання правил
одне у одного. Крім того , у них з`являється живий дух суперництва, тому
кожна група прагне виконати завдання краще. У групах діти спроможні
раціонально розподіляти навантаження, щоб найслабші також брали
посильну участь й оволоділи матеріалом, що вивчається;
- розв’язання проблем – метод , за допомогою якого можна вирішити
більшість дилем. Він складається з кількох етапів:
аналіз проблеми;
пошук розв’язання проблеми;
вибір розв’язання;
- стимуляційні ігри – це створення вчителем ситуації , під час яких учні
копіюють у спрощеному вигляді процеси , які відбуваються в справжньому
суспільному, економічному та політичному житті. Під час таких ігор не
йдеться про демонстрування акторських здібностей, а про вміле і безособове
відтворення даного процесу;
- вироби особисту позицію – це метод, який корисний під час
проведення в класі дискусії стосовно суперечливої теми. Як проблеми слід
використовувати дві протилежні думки, які не мають правильної відповіді;
- прес – цей метод слід використовувати тоді, коли виникають
суперечливі питання та під час проведення вправ, у яких треба посісти
визначену позицію з обговорюваної теми;
- «мікрофон» - цей метод дає змогу кожному сказати щось швидко , по
черзі, відповідаючи на запитання або висловлюючи свою думку;
- Розігрування ситуації за ролями – мета такого методу – визначити
ставлення до конкретної ситуації або проблеми, набути досвіду шляхом гри;
- аналіз ситуації – одна з форм роботи на уроках. Для розгляду певної
ситуації ( випадку з життя) необхідно звернути увагу на основні моменти:
факти;
проблеми;
аргументи;
рішення;
- дискусія – дає чудову нагоду виявити різні позиції з певної проблеми
або з приводу суперечливого питання. Для того, щоб дискусія була
відвертою, необхідно створити атмосферу довіри та взаємоповаги. Тому в
класі бажано виробити правила культури ведення дискусії;
- коло ідей – цей метод залучає всіх учнів до дискусії. Він добре
спрацьовує , коли ставлять запитання або виступають доповідачі від малих
груп;
Найголовнішою перевагою інтерактивного навчання вважаю те, що в учнів
виникає глибока внутрішня мотивація до навчання, адже вони мають змогу
приймати важливі рішення щодо процесу навчання, будучи не об’єктом його,
а суб’єктом - особою, що може сперечатися, доводити свої думки , а не сліпо
сприймати сказане учителем. Учні розвивають свої комунікативні навички,
розширюють пізнавальні можливості.
На жаль, використання інтерактивних технологій має і деякі перешкоди на
своєму шляху. У першу чергу, це чималий обсяг часу, необхідний і при
підготовці занять і безпосередньо на самому уроці. Але найбільшою
перевагою, по – моєму, є те, що створюється особлива атмосфера у класі, яка
найліпшим чином сприяє співпраці, порозумінню та доброзичливості.
Інтерактивні уроки часто проводити не рекомендовано, та й не зовсім
реально, оскільки підготовчий процес є досить тривалим. А от застосовувати
інтерактивні методи на звичайних уроках – справа потрібна, цікава,
перспективна.
3. Погляди Івана Франка на викладання літератури в школі.
З надзвичайною гостротою І. Франко, який протягом усього життя боровся за
розвиток української мови на народній основі, ставив проблему навчання
дітей рідною мовою. Його не міг не хвилювати стан її викладання. Спроби
передових діячів того часу, починаючи від М. Шашкевича, запровадити
українську мову в школи зустрічали шалений опір не тільки урядових кіл, а
також, з боку духовенства і реакційно настроєної інтелігенції, яка не хотіла
говорити народною мовою [6, с. 76]. Політика полонізації Галичини призвела
до посилення національного гніту українського учительства, тому «учителі-
русини (українці)... мусять... ховатися з своїм рідним язиком або мовчати, або
говорити по-польськи» [4, с. 71]. Своєю письменницькою діяльністю І.
Франко показував, якою повинна бути мова, що вивчається учнями. «Він
боровся за утвердження в Галичині української літературної мови, в основі
якої лежала мова видатних письменників України: Котляревського, Квітки-
Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького. Франко зробив
багато для того, щоб піднятися до вершин української літературної мови» [6,
с. 79]. Зразком для Франка була мова Тараса Шевченка. Він глибоко вивчав її
й перший дослідив мовну лабораторію Великого Кобзаря. Турбота про
дохідливість і ясність мови виявилася, зокрема, і в роботі Франка над своїми
прозовими і поетичними творами. У цій важливій справі «йому доводилося
бути одночасно і реформатором і основоположником, і практиком і
теоретиком» [2,
Школярі були позбавлені можливості вивчення безсмертних творів світової
та української літератури не тільки на уроках, а й під час позакласного
читання. Багато книг за розпорядженням міністерства культури та освіти
було ви- лучено або вирізано з них цілі сторінки. Учні вимушені були
користуватися не оригіналами, а підручниками i хрестоматіями. Досить
критично ставився I. Франко до хрестоматії Я. Головацького, яка була
складена тільки з творів, написаних старослов’янською i староруською
мовами. I. Франком були проаналізовані й інші підручники та хрестоматії для
середніх навчальних закладів. Однак, жоден з них не відповідав, на його
думку, передовим педагогічним поглядам. Про один iз таких підручників він
писав: «Ну, як нашим дітям прийдеться визубрювати всі oті глупості?» [10, с.
509-510]. У педагогічній спадщині І. Франка важливе місце належить
висвітленню проблеми методів навчання. Стан навчання та виховання у
народних школах та гімназіях письменник піддавав гострій критиці не тільки
у статтях, а й у художніх творах («Отець гуморист», «Грицева шкільна
наука» та ін.) Навчання письму, читанню проводилося механічно, без
застосування логічного зв’язку між складами слова. Аналізуючи методику
навчання, яка вимагає бездумного відтворення букв або тексту, письменник
звертає увагу читача на відсутність опори на мислення учнів. Словами свого
героя вчителя Міхонського в оповіданні «Борис Граб» I. Франко наголошує
на необхідності «власної духовної праці» учнів гімназії. Найголовніше під
час навчання – «навчатися володіти своїм мозком». Мета гімназії – навчити
учнів «володіти духовними органами, виробити пам’ять, порядне думання,
систематичність i, нapeшті, критичність». Молода людина після закінчення
гімназії повинна бути «приготована узятися до всякої праці чи науки». Уся
навчальна діяльність учня в гімназії «лише – гімнастика, вироблювання
здібностей, а з них найвища, найдорожча – здібність власного думання» [3, с.
312].

Кардинального вдосконалення вимагала також методика викладання

української літератури. І. Франко піддавав гострій критиці стан викладання
літератури, програми і підручники з цього предмета. В. Смаль, відомий
дослідник педагогічних ідей I. Франка, на основі матеріалів, опублікованих у
журналі «Вчитель» 1894 року, наводить такі дані про становище вивчення
української літератури в Галичині: «Знання, які подавалися учням з цього
предмета, були дуже обмеженими, хоч вивчався він протягом восьми років...
Програма переобтяжувала учнів вивченням давньої літератури» [6, с. 90-91].
Письменник уважав, що «старорущина» i «старословенщина» – предмет
студій університетських, а не гімназіальних[3, с. 311]. На думку І. Франка, в
школі на уроках літератури повинна звучати жива народна мова. Вивчення
народної творчості в кypci літератури сприятиме формуванню почуття
любові до краси рідного слова. Вивчення літератури в школі повинно
будуватися на ґрунтовному аналізі твору після попереднього читання тексту i
розуміння його змісту, на оцінці літературних образів i явищ,. Педагогічні
науки. зв’язку з життям, конкретними історичними обставинами, вирішенням
виховних завдань тощо [3, с. 311-312]. У своїх публіцистичних творах
письменник також відстоював необхідність бережного ставлення, любові й
поваги до кожної дитини з боку батьків і вчителів. «Діти,– зазначав він,– такі
ж люди, як i старші, дітей, їx особисту гідність i їx потреби треба так само
шанувати, як i старших, i тільки поводячись з ними лагідно, щиро, розумно,
як з рівними, входячи у спосіб думання, можна їx виховувати на чесних,
щирих, правдолюбних i справді вільних людей» [4, с. 209].

4. Реформа освіти в Україні. Проблеми й перспективи розвитку методики

української літератури.

5. Диференціація та індивідуалізація навчання на уроках української

літератури.
Одним із визначальних напрямків оновлення школи є диференціація
навчання, у якому вбачають нові можливості максимального розвитку
дітей з різним рівнем здібностей. Питання диференціації навчання на
уроках завжди актуальне, бо це шлях до поглиблення знань школярів.
Особливо, коли освіта переходить на нову філософію ставлення до
навчального процесу.

Шкільна практика показує, що кількість дітей, які навчалися на

«відмінно» та «добре» в молодших класах, зменшується в старших. Це
свідчить про невикористані навчальні можливості, а також про
невміння окремих педагогів охопити своїх вихованців продуктивною
творчою роботою на уроці. Щоб не допустити відставання школярів,
деякі вчителі намагаються після уроків опрацювати те, чого не вдалось
на уроці, а це призводить до перевантаження і вчителя, і учнів.

Перевага диференційованого навчання у тому, що воно:

- стимулює й активізує пізнавальну діяльність учнів;

- сприяє свідомому засвоєнню матеріалу;

- коригує розумову діяльність учнів;

- розвиває їхню творчість і здібності;

- виховує самостійне мислення;

- допомагає виокремити головне у виучуваному матеріалі;

- підвищує ефективність процесу засвоєння знань;

- сприяє усуненню формалізму в оцінюванні знань учнів;

- привчає учня самостійно працювати.

Диференціація та індивідуалізація навчання допомагає залучити до

роботи кожного учня, знайти найоптимальніший, найраціональніший
підхід до груп школярів різних рівнів, дає можливість учневі засвоїти
максимум інформації, поданої педагогом на уроці. Технологія
диференційованого навчання дозволяє створювати сприятливі умови
для того, щоб кожен учень міг оволодіти навчальним матеріалом
відповідно до рівня своїх навчальних можливостей.

На кожному уроці і в кожній його частині вчитель може

диференціювати навчальну діяльність школярів, використовуючи ті
ознаки, які в даному конкретному випадку дозволяють найкраще
врахувати індивідуальні особливості учня, зробити його працю
цікавою, змістовною і продуктивною, принести радість від навчання.

Використовувати диференційований підхід можна на всіх етапах уроку.

Для використання диференційованого підходу на уроках української

мови потрібно скористатися такими правилами:

1. Для диференціювання використовують вправи підручника,

друкований дидактичний матеріал.
 2. Завдання пропонують за кількома варіантами, що полегшують
підготовку до занять, перевірку завдань після кожного етапу уроку.

3. Вправи добирають так, щоб усі учні могли одночасно їх

закінчити.

4. Варіанти не нав’язують. На уроці створюють такі умови, за

яких учень має можливість сам дібрати посильне завдання. Так
забезпечують гуманне ставлення до кожного вихованця.

5. Оцінюють здебільшого спільне завдання. Це дає можливість не

поспішати з добором вправ, оскільки учні знають, що різні види робіт
пропонуються для того, щоб усі змогли успішно виконати спільне
завдання.

6. Діти кольоровими картками сигналізують про обраний варіант,

що дає можливість побачити кожного учня.

Сильні учні мають високий рівень активності мислення. Вони здатні

встановлювати зв’язки між явищами, подіями, фактами та ін.., а тому
інтелектуальні операції процесу засвоєння навчального матеріалу в них
здійснюється на високому рівні абстрагування й узагальнення.

У середніх учнів процес пізнання проходить повільно. Причини цього

– відсутність цілеспрямованості, недостатня мотивація, невміння
зосереджуватися на головному, нестійка увага, а також брак системи
вивчення навчального матеріалу. Імпульсом для стимулювання
пізнавальної діяльності у таких дітей є застосування допоміжних
дидактичних посібників, які необхідно використовувати,
організовуючи самостійну роботу.

Для учнів із початковим рівнем знань, щоб посилити сприймання

змісту навчального матеріалу, необхідні опорні слова і речення,
консультаційні картки, навідні запитання й інші допоміжні засоби, які
забезпечують перехід до творчості.

6. Основні завдання і зміст викладання української літератури в

школі.
Завдання даного курсу на сучасному етапі розвитку є досягнення високої
ефективності процесу вивчення літератури, наслідком чого повинне стати не
тільки зміцнення знань, а й посилення її виховного впливу, вироблення у
школярів сталих інтересів до літератури.

Проголошення самостійної Української держави зумовлений цим актом

процес національного відродження поставили перед загальноосвітньою
школою систему завдань нового підходу до викладання основ, зокрема,
літератури.

З принципових теоретичних позицій і з практичних потреб державного

будівництва випливають і найголовніші сучасні завдання викладання й
вивчення літератури, а саме:

- формування в учнів на уроках і в позакласній та позашкільній діяльності

національної самосвідомості;

- виховання в кожному з них активної самодіяльної особистості, свідомого

громадянина України;

- формування засобами витонченої словесності майбутніх матерів, батьків,

чоловіків, жінок, себто проектування патріотичної й високоморальної
української родини;

- розвиток розумових сил школярів – їхньої багатої мови, логічного

мислення, міцної довільної пам’яті, зосередженої уваги, відтворюючої уяви, а
завдяки її – образного мислення;

- плекання сучасного кваліфікованого читача з аналітичним підходом до

літературного твору й самобутнім поціновуванням його змісту й форми.
Прищеплення корисної й благородної звички залюбки постійно читати,
систематично стежити за літературною періодикою;

- стимулювання емоційної сфери учнів, високої культури їхніх почуттів,

цілеспрямованості й міцності переконань.
Школа на Україні покликана формувати таку особистість, яка б почувала
себе частиною нації, виявляла причетність до її історії, традицій, культури,
духовного життя.

+Зміст літературної освіти учнів, тобто система знань та вмінь, які повинні
набути учні певного класу, визначається шкільними програмами і
державними документами, обов’язковими для виконання кожним вчителем
літератури. Вимоги до змісту шкільних програм поставлені у стандартах
мовно-літературної галузі. Визначений зміст літературної освіти
конкретизується й дозується у відповідності з віковими можливостями і
психологічними особливостями учнів у програмі з літератури для середніх і
старших класів.

Жити в Україні – це означає обов’язково знати українську культуру, її

літературу, в якій знаходять своє вираження історія народу, його моральні
цінності, ідеали, традиції, звичаї, його ментальність, національний характер.

Оволодіння літературою – це шлях до оволодіння українською мовою як

державною, що забезпечує ієрархічну цілісність державних структур
суверенної України. Адже першоелементом літератури саме є її мова в
різноманітних стильових вираженнях.

Українська література – література світового рівня. Чимало її художніх

творів набули всесвітнього звучання.
Як державний документ, що спрямовує уроки літератури і зв’язані з ними
основні форми позакласної роботи, програма становить для вчителя
послідовно-систематичне керівництво його навчально-виховною роботою з
учнями.

+Інваріантність програм зумовлена різними типами навчальних закладів

(школи-ліцеї, гімназії, профтехучилища, технікуми т.д.), диференціацією
навчання в загальноосвітніх школах, яка повинна задовольнити різні
природні здібності учнів. Це, насамперед, класи з поглибленим вивченням
предметів, профільні, різні факультативи та ін.
Навчально-виховний потенціал класів із поглибленим вивченням літератури
збагачується за допомогою нових для учнів літературних творів, особливо
нині, коли відкриваються нові імена, друкується література українського
зарубіжжя. Ці твори вивчаються глибше, ніж у звичайних класах. Школярі
оволодівають методологічними основами оцінки літературних явищ,
широким колом умінь і навичок літературної самоосвіти, різними методами
аналізу художніх творів.

Уроки в класах із поглибленим вивченням літератури повинні мати яскраво

виражений проблемний характер. Основні форми занять – це уроки-лекції,
семінари, диспути, уроки літературної творчості.

7. Зміст виховання у процесі вивчення української літератури.

Складниками національної системи виховання українських школярів є рідна
мова, родовід сімʹї, рідна історія, український фольклор, національне
мистецтво, народна обрядовість тощо. «Тому цілком очевидно, - пише
Антоніна Сергієнко, кандидат педагогічних наук, - що в основу сучасного
навчально-виховного процесу покладено культурно-історичний досвід
української спільноти, українських виховних традицій, національного
надбання». Авторка зазначає, що особистість поєднується з історичним
буттям людського роду саме через національне буття, бо національне
входить у свідомість і підсвідомість людини поза її бажанням, виступає для
неї соціокультурною даністю[29, с.15 ].
Учені (В. Андрущенко, І. Бех, М. Конох та ін.) пишуть, що виховання –
це необхідна форма вдосконалення особистості, яка ґрунтується на основі
засвоєння нею матеріальних і духовних пластів культури, це потужний
чинник формування національної еліти та цінностей державотворення
[3,4,20]. Ці орієнтації утверджуються та посилюються у процесі виховання
засобами переконання, стимулювання, спонукання.
Ще в ХХ столітті вчені вдавалися до значення поняття «цінність», а
потім й «ціннісні орієнтації».
У ціннісних орієнтаціях утверджується життєвий досвід людей. У
широкому розумінні ціннісні орієнтації можна розглядати як вибір людиною
певних матеріальних і духовних цінностей як обʹєктів, що визначають її
цілеспрямовану життєдіяльність, спосіб життя [14, с.120].
 Філософський енциклопедичний словник зазначає: «Цінність – це те,
що змушує людське почуття визнати вищим над усе і до чого варто прагнути,
ставитися з повагою, визнанням і поклонінням (П. Менцер)» [ 35].
Якщо взяти дослідження сучасної психології, то поняття «ціннісні
орієнтації» та «цінності» не ототожнюються. Ціннісні орієнтації – це
елементи внутрішньої структури особистості, які формуються й
закріплюються життєвим досвідом індивіда у процесах соціальної адаптації
та соціалізації. А цінності – певна основа для сенсу та мети життя [29, с.15].
За словами А. Сергієнко, ціннісні орієнтації надають інтересам та
прагненням особистості певної спрямованості, систематизують інтереси й
потреби, визначаючи одні з них як більш важливі для індивіда, інші – як
менш значущі[29, с.15].
Переконання учня формуються саме на підставі ціннісних орієнтацій. Від їх
змісту залежить, як дитина сприймає ту чи іншу ситуацію, які завдання
ставить перед собою і як їх вирішує. У статті «Формування ціннісних
орієнтацій особистості на уроках української мови і літератури» авторка
пише про три найважливіші функції ціннісних орієнтацій, а саме:
1) гармонізують та інтегрують духовний світ індивіда, визначаючи його
соціальну значущість;
2) забезпечують цілісність, унікальність і неповторність особистості;
3) регулюють поведінку і діяльність людини в суспільстві, координуючи її дії
та вчинки[29, с.16].
Ознакою зрілості особистості є розвинені ціннісні орієнтації, які формуються
протягом усього її життя під впливом різних чинників. Саме через освіту
вони здійснюються найефективніше. Соціалізація її становлення як
особистості та громадянина цілеспрямовано відбувається під час навчально-
виховного процесу.
Таким чином, система ціннісних орієнтацій особистості є
багатофункціональною. Вона виконує одночасно функції регуляції
поведінки і визначення її мети, яка звʹязує в єдине ціле особистість і
соціальне середовище. Ф. Василюк вважає, що «цінність внутрішньо
висвітлює все життя людини, наповнюючи її простотою і справжньою
волею»[8]. Як він підкреслює в цьому звʹязку, цінності здобувають якості
реально діючих мотивів і джерел свідомості буття, що ведуть до росту й
удосконалення особистості в процесі власного послідовного розвитку.
Ціннісні орієнтації і самі носять характер, що розвивається, та виступають
динамічною системою.
Цінності можна визначити і як духовні загальнолюдські принципи, які є
складовою особистості людини, а ціннісні орієнтації – як певні переконання
особистості щодо важливості, правильності, необхідності прагнення до них.
Дуже цікавою є діагностика Д Леонтьєва для визначення ціннісних
орієнтацій молоді [ 24 ]. Цю методику було використано для вивчення учнів
6-х, 8-х, 11-х класів, що дало можливість прослідкувати динаміку змін
системи ціннісних орієнтацій з віком та під впливом навчально-виховного
процесу у середній та старшій школі.

8. Контроль та оцінювання знань учнів у сучасній школі.

Контроль та оцінка знань, умінь та навичок учнів – невід’ємний структурний
компонент навчального процесу. Виходячи з логіки процесу навчання, він є,
з одного боку, завершальним компонентом оволодіння певним змістовним
блоком, а з другого – своєрідною зв’язуючою ланкою в системі навчальної
діяльності особистості.

При правильній організації навчально-виховного процесу контроль сприяє

розвитку пам’яті, мислення та мови учнів, систематизує їхні знання,
своєчасно викриває прорахунки навчального процесу та служить їх
запобіганню. Добре організований контроль знань учнів сприяє
демократизації навчального процесу, його інтенсифікації та диференціації
навчання. Він допомагає вчителю отримати об’єктивну інформацію
(зворотній зв’язок) про хід навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Контроль – це виявлення, встановлення та оцінка знань учнів, тобто

визначення об’єму, рівня та якості засвоєння навчального матеріалу,
виявлення успіхів у навчанні, прогалин в знаннях, уміннях та навичках
окремих учнів та всього класу для внесення необхідних коректив в процес
навчання, для вдосконалення його змісту, методів, засобів та форм
організації.

Зауважимо, що складовою частиною контролю виступає перевірка, завдання

якої є виявлення знань, умінь та навиків учнів та порівняння їх з вимогами,
певними навчальними програмами. В цьому випадку контроль виконується
виключно з метою оцінювання знань, умінь та навиків учнів. Заключним
актом контролю в такому разі є виставлення вчителем певної оцінки (балу).
Основні завдання контролю – виявлення рівня правильності, об’єму, глибини
та дійсності засвоєних учнями знань, отримання інформації про характер
пізнавальної діяльності, про рівень самостійності та активності учнів в
навчальному процесі, встановлення ефективності методів, форм та способів
їх навчання.

Контроль – це підсистема в рамках системи навчання в цілому, яка реалізує

притаманні їй функції, яка має свій об’єкт, свої методи.

Розглянемо основні функції контролю, які передбачені системою аналізу та

оцінки знань, умінь та навиків учнів: навчальна, стимулююча, діагностична,
виховна та оціночна.

Навчальна функція виявляється в забезпеченні зворотного зв’язку як

передумови підтримання дієвості й ефективності процесу навчання. У ньому
беруть участь два суб’єкти – учитель та учень. Тому система навчання може
ефективно функціонувати лише за умов дії прямого і зворотного зв’язків. В
переважній більшості в процесі навчання добре проглядається прямий
зв’язок (учитель знає, який обсяг знань має сприйняти й усвідомити учень),
але складно, епізодично налагоджується зворотній зв’язок (який обсяг знань,
умінь та навиків засвоїв кожен учень).

Діагностична функція контролю й оцінки знань, умінь та навиків передбачає

виявлення прогалин в знаннях учнів. Процес учіння має форму
концентричної спіралі Якщо на нижчих рівнях учіння траплялися прогалини,
то буде порушено закономірність його спіралевидної структури . Тому так
важливо виявити своєчасно ці прогалини, працювати над їх усуненням і
лише потім рухатися вперед.

Стимулююча функція контролю та оцінки навчальної діяльності учнів

зумовлюється психологічними особливостями людини, що проявляється в
бажанні кожної особистості отримати оцінку результатів певної діяльності,
зокрема навчальної. Це викликано тим, що у процесі навчання школярі
щоразу пізнають нові явища і процеси. В силу недостатнього рівня
соціального розвитку учням не під силу об’єктивно оцінити рівень і якість
володіння знаннями, уміннями та навиками. Учитель своїми діями і має
допомогти учням усвідомити якість і результативність навчальної праці, що
психологічно стимулює школярів до активної пізнавальної діяльності.

Виховна функція полягає у впливу контролю та оцінки навчальної діяльності

на формування у учнів ряду соціально-психологічних якостей:
організованості, дисциплінованості, відповідальності, сумлінності,
працьовитості, наполегливості, дбайливості та ін.

Відомо, що діяльність взаємодіючих сторін, учителя та учнів, потребує

оцінки, і, в першу чергу, це має відношення до учнів. Тут має своє виявлення
функція оцінки. Оцінка діяльності учнів може здійснюватися в двох
напрямках. В одному випадку оцінюється процес діяльності учнів,
виноситься судження про якість протікання навчальної діяльності, про
степінь активності учня. В другому – оцінка пов’язана з результатом
навчальної діяльності учня.

Окрім цих основних функцій контроль може також виконувати функцію

управління, корекції та планування.

Функція управління є унікальною функцією, яка реалізується в процесі

контролю. Значення даної функції контролю визначається тим, в якій мірі
забезпечується грамотне протікання учбового процесу за допомогою
контролю. Функція управління виявляється в керівництві навчання на основі
запланованої навчальної взаємодії вчителя та учня.

Функція корекції контролю реалізується в двох напрямках: корекція

навчаючих вправ та досягнення адекватності прийомів контролю учбових
завдань.

У ході контролю реалізується функція планування. Її значення визначається

тим, в якій мірі за допомогою контролю можна досягти ефективності в
плануванні засвоєння навчального матеріалу та використання прийомів
навчання, змісту та протікання навчальної діяльності учнів, своєї власної
навчальної діяльності, а також в плануванні об’єктів та прийомів контролю.
Процес контролю й оцінки навчальної діяльності учнів має спиратися на
вимоги принципів систематичності, об'єктивності, диференційованості й
урахування індивідуальних особливостей учнів, гласності, єдності вимог,
доброзичливості. Використовуючи оцінку, учитель має володіти
педагогічним тактом, виявляти високий рівень педагогічної культури. Адже
“найголовніше заохочення, – зауважував В.О.Сухомлинський, – і
найсильніше (та не завжди дійове) покарання в педагогічній праці – оцінка.
Це найгостріший інструмент, використання якого потребує величезного
вміння і культури” [33].

В залежності від дидактичної мети використовують різні види контролю за

навчанням: попередній, біжучий. повторний, тематичний, періодичний,
підсумковий, комплексний.

Попередній контроль носить діагностичний характер. Напередодні вивчення

певної теми, засвоєння якої має грунтуватися на раніше вивченому матеріалі,
учитель має з'ясувати рівень розуміння опорних знань, актуалізувати їх, аби
успішно рухатися вперед.

Біжучий контроль передбачає перевірку якості засвоєння знань у процесі

зичення конкретних тем.

Повторний контроль спрямований на створення умов для формування умінь і

навичок. При цьому треба виходити з позиції, яку визначив ще
К.Д.Ушинський: хороші дидакти те й роблять, що без кінця повторюють і
лише кожен раз додають щось нове. Повторна перевірка якнайкраще сприяє
переведенню знань з короткотермінової до довготривалої пам'яті.

Тематичний контроль пов'язаний з перевіркою рівня знань, умінь га навичок

учнів в обсязі певного розділу чи об'ємної теми конкретної навчальної
дисципліни.

Періодичний контроль передбачає за мету встановити, яким обсягом знань

учні володіють з тих або інших проблем стосовно вимог програм.
Підсумковий контроль має своїм завданням з'ясувати рівень засвоєння
учнями навчального матеріалу в кінці навчального року або по завершенню
вивчення навчальної дисципліни. Це проводиться у формі заліків, екзаменів.

Комплексний контроль передбачає перевірку рівня засвоєння знань, умінь та

навичок з кількох суміжних дисциплін, що забезпечують комплексний підхід
до формування світогляду учнів. Наприклад, можна з'ясувати рівень знань
учнів з історії, літератури, народознавства, що стосується певної історичної
епохи.

Щодо методів контролю знань, умінь та навичок, то в історії розвитку школи

виокремилися такі основні методи контролю знань, умінь і навиків учнів:
усна перевірка, письмова перевірка, графічна перевірка, практична перевірка,
тестова перевірка. Дещо умовно до методів перевірки можна віднести
спостереження.

Усна перевірка поки ще займає переважаюче місце в школах та вищих

навчальних закладах. Техніка усної перевірки полягає в тому, що учитель
ставить перед учнями певні запитання, учні мають дати на них відповіді,
використовуючи слово. Цей метод сприяє розвитку в учнів вмінь мислити,
грамотно висловлювати думки в логічній послідовності, розвивати культуру
усного мовлення. Використання цього методу вимагає від учителя значних
зусиль і майстерності: грамотно формулювати запитання, спонукаючи учнів
до активного мислення, будувати систему запитань у певній логічній
послідовності, уважно слухати відповіді учнів, враховувати індивідуальні
особливості школярів. Проте цей метод не позбавлений недоліків: він
призводить до неефективного використання часу на уроці.

Письмова перевірка у порівнянні з усною більш ефективна, оскільки всі учні

класу отримують завдання для підготовки письмових відповідей на них. Це
сприяє піднесенню самостійної пізнавальної діяльності учнів, формуванню
культури писемного мовлення, ефективності використання навчального часу.

Графічна перевірка спрямована на виявлення вмінь і навичок учнів у процесі

виконання різних видів графічних робіт з різних дисциплін навчального
плану. Це – робота з контурними картами, побудова таблиць, схем, графіків,
діаграм та ін. Такий метод ширше використовується в середніх і особливо у
старших класах, оскільки спрямований на узагальнення знань,
систематизацію певних процесів, технологій. Все це сприяє підвищенню
самостійності учнів у процесі учіння, оволодіння методами навчальної
діяльності.

Практична перевірка тісно пов'язана з включенням учнів у конкретну

практичну діяльність, в ході якої перевіряються вміння учнів застосовувати
знання на практиці, а також рівень сформованості вмінь і навичок. Логічно
така перевірка випливає із сутності процесу пізнання, в якому практика
відіграє спонукальну і контролюючу роль.

Тестова перевірка все більше набуває свою поширення. Сутність цього

метолу полягає у визначенні завдань (запитань), на які подані альтернативні
відповіді. Учень має обрати правильну відповідь, аргументувати свій вибір.
Можуть бути завдання для конструювання відповіді. Тестова перевірка може
здійснюватися машинним і безмашинним способом.

Основні положення щодо організації контролю за навчанням школярів

подаємо у схемі 1.

Контроль входить органічною частиною в процес навчання як засіб

керування корекції і стимулювання. Без нього не може бути ні навчання, ні
самої школи. Але для успішного здійснення перевірки і обліку успішності
учнів не досить лише виявити, що вони знають і вміють. Їхні знання і вміння
потрібно правильно оцінити. Оцінка становить смисл контролю знань. Вона
може виступати в різних формах: словесної і бальної, якісної і кількісної.

Під оцінкою успішності учнів розуміють систему певних показників, які

відображають об’єктивні знання та уміння учнів. Тобто оцінку можна
розглядати як визначення ступеня засвоєння учнями знань, умінь та навичок
у відповідності з вимогами, що пред’являються до них шкільними
програмами [20].

Передусім оцінка характеризує рівень засвоєння і якості знань набутих

учнями в процесі навчання, а також їх розвиток та готовність до застосування
цих знань на практиці і показує відношення між тим, що учень знає з певних
питань програми, і тим, що він може знати з цих же питань на даний момент
навчання. На нашу думку це визначення характеризує важливі моменти
оцінки, суть якої, однак, набагато глибша і функціонально значуща.

Оцінювання знань – це активний систематичний процес. У ході

спостереження за діяльністю учнів та їх вивчення під час занять, перевірки
виконання ними домашніх завдань, різних вправ на уроці, відповідей учитель
уявно “оцінює” не тільки якість знань, а й старанність, працелюбність,
здібності, психологічні особливості самих учнів. Його оцінні судження, що
характеризують якість роботи школярів, сприяють кращому засвоєнню знань,
спрямовують дії або відповіді в потрібне русло.

Найважливіша вимога до оцінки знань і вмінь учнів – об’єктивність, що

полягає в точному оцінюванні, адекватному встановленні критеріїв, які
виведено в навчальних програмах. Ця вимога означає, що оцінка має
характеризувати кількість і якість знань та вмінь незалежно від методів і
засобів контролю, особових якостей учителя, який здійснює контроль
[20;124].

Можна виділити такі функції оцінки знань: встановлення їх фактичного

рівня; співвідношення виявлених знань з еталонними, визначеними
програмою; вираження одержаного результату контрольованої діяльності
учнів у вигляді оцінки чи якогось іншого способу характеристики виявлених
знань. Виступаючи показником успіхів в оволодінні новими знаннями, оцінка
є водночас серцевиною контролю, без якого немислимо просування учнів
уперед. Вона, як правило, складається з двох компонентів – оцінювання як
процесу, що відбувається на всіх етапах навчання на уроках, і оцінки яка
фіксує результат перевірки знань, умінь та навичок школярів. Оцінка може
бути виражена як словесно, описово, так і у формі суворо рангових балів.
Крім оцінки існують ще й оцінні судження, які характеризують якість роботи
учнів, заохочувальні зауваження або, навпаки, короткі заперечення типу
“неправильно”, “не так”, що спрямовують на пошуки правильного розв’язку.

Оцінка, як правило, відображає відносини залежності учня від учителя,

якому дано право судити не лише про знання першого, а й про його здібності,
достоїнства і недоліки. В оцінці виражається такт професійні вміння,
освіченість і педагогічна культура вчителя.
Таким чином, значення оцінки виходить далеко за межі однієї лише фіксації
результатів контролю, тому що певним чином вона характеризує самого
учня, його ставлення до праці, його підготовленість, здібності.

Критерієм оцінки знань, умінь та навичок учнів є точно обрана величина, що

є вимірювачем навчальної діяльності.

Існують загальні положення, які враховуються при використанні бальної

системи оцінки. Більш чіткий характер мають нормативи оцінок, які
подаються в навчальних програмах з окремих дисциплін, оскільки
співвідносяться з конкретними знаннями, уміннями та навичками учнів з
предметів. Вчитель повинен ознайомитися з ними і керуватися їх
положеннями у своїй повсякденній роботі.

Іншою формою оцінки, як було вже згадано вище, є оцінне судження. Воно
сприяє розумінню учнями якості та рівня засвоєних знань, умінь та навичок,
включає оцінку способів роботи учнів, їх ставлення до навчання, ступінь їх
старанності, коротко характеризує відповіді учня. Обгрунтовуючи бал
вчитель аналізує виявлені знання за формою, змістом, обсягом, з погляду
правильності та виразності мовлення. Значну користь можуть принести
окремим учням вказівки вчителя про те, які саме прогалини в знаннях
необхідно подолати, яку конкретно роботу потрібно для цього використати.
Важлива мета використання оцінного судження – зробити вимоги і критерії
оцінки вчителя відомими всьому класу. З використанням оцінного судження
пов’язане і вміння учнів розгорнуто проаналізувати свою роботу, виявити
залежність своєї оцінки від способу роботи. Якщо об’єктивно встановлений
бал підбиває підсумок роботи школяра в минулому, то розумне, добре,
продумане слово підчас його виставлення націлює учня на майбутнє.

Потрібно зауважити, що ще не всі вчителі вміють по справжньому

користуватися таким потужним інструментом, впливу на психіку учнів,
стимулювання їх пізнавальних можливостей, як об’єктивна оцінка знань. В
книзі “ Серце віддаю дітям ” В.О.Сухомлинський справедливо твердив, що “ .
саме головне заохочення і саме сильне покарання в педагогічній праці –
оцінка. Це найбільш гострий інструмент, використання якого потребує
величезного вміння та культури . Якщо хочете, то оцінка – це один з самих
тонких інструментів виховання”[34;57].

Почуття міри і додержання педагогічного такту, об’єктивності потрібні

вчителеві завжди. Але найнеобхіднішими вони є при оцінюванні знань, умінь
та навичок, бо цей процес найглибше проникає в особисті переживання
учнів.

Таким чином, дидактична проблема контролю та оцінки рівня підготовки

учнів одна з самих складних. Саме краще, технологічно продуманих урок по
оцінці знань та умінь учнів приречений на крах, якщо між учителем та
учнями немає взаєморозуміння, довіри один до одного.

9. Виховання національної свідомості на уроках української

літератури.
Патріотичне виховання – складова частина національного світогляду і
поведінки людини, її ставлення до рідної країни,всіх націй та народів
Відданість Україні - невід’ємна ознака національно свідомого громадянина.
Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати
честь і славу, а за необхідності – віддати життя за її свободу і незалежність,
людина не може бути громадянином.
«Справжні герої – це ті, хто ставить перед собою великі та шляхетні завдання
і бореться за них, не шкодуючи для цього ні сил, ні навіть життя ,- зазначала
український педагог Софія Русова,
Ми часто задумуємося: що ж несе в собі слово «патріотизм », і тут же твердо
собі відповідаємо:
- це і поважливе ставлення до історії своєї країни, свого народу, його традиці;
- це герої минулих часів – невмирущі зразки української нескореності, на
яких виростали й виховувались нові покоління .
Упродовж усього періоду існування України народ боровся за волю та
незалежність. І, на жаль, зараз ми переживаємо важкі часи, які дали нашій
країні достатньо героїв. І кому, як не нам варто зробити все, щоб справжніх
патріотів не забули, а несли в своїх серцях пам'ять про них і передавали це
нашим наступним поколінням.
Ми часто зустрічаємось з дуже непростими запитаннями:
Чи потрібно говорити з дітьми про війну? Як сформувати реальне бачення та
ставлення до цих подій, що зараз відбуваються?.
І не одна я переконана, що говорити з дітьми про війну життєво важливо, і
таку розмову треба вести так, щоб їхні душі надовго запам’ятали ці події і
дали змогу зрозуміти, що життя людини – це найцінніше, що її даровано
природою. Зустрічі з воїнами - визволителями, розповіді солдат допоможуть
молодому поколінню зрозуміти цю цінність в мирні часи та берегти пам’ять
про людей, які захищали свою країну, віддавали свої життя заради того, щоб
збереглась наша нація, мова, культура, формувалась в молодого покоління
громадянська мужність заради майбутнього України.
У щирих висловлюваннях учнів, їх розумінні сьогоднішньої ситуації в країні,
їх роздумах у «Листі захиснику » (фільм в рамках акції) відчувається гордість
за тих, хто захищає їх спокій і мирне навчання. А це і є те джерельце
національної гідності, з якого згодом розіллється велика ріка патріотизму,
відданості і громадянської відповідальності.

Отже, виховання національної самосвідомості на уроках мови і літератури

сприяє збагаченню духовного світогляду школярів, формує усвідомлення
особистістю себе як часточки українського народу з власною національною
гідністю. Виховуючи в учнях любов до рідного краю, свого народу, своєї
землі ми формуємо гідне майбутнє нашого народу.
10.Урок української літератури в школі, його особливості.
Який же має бути алгоритм сучасного уроку української літератури? На мою
думку, це:
1. Виклик (актуалізації, мотивації)
2. Осмислення змісту (усвідомлення і розуміння)
3. Шлях до успіху
4. Задоволення від процесу пізнання, від розвитку.
«Урок літератури, — відзначав В.Сухомлинський, — це таке слово про твір,
слухаючи яке підліток думає про свій життєвий шлях, про своє сьогодення і
майбутнє. Урок літератури повинен бути безпосереднім зверненням до
людини, яка виховується».
Завдання уроку Українська література - сприяти формуванню ціннісного
ставлення до того, що відбувається навколо, розуміти, що події важливо
пропускати через себе. У пам’яті лишається те, що має емоційне позначення.
Тому, готуючись до уроку, потрібно зорієнтувати його на реалізацію
компетентнісного підходу та вирішити ряд завдань,зокрема:

Завдання вчителя Завдання учня

1. Підвищувати рівень мотивації. 1. Бажання пізнати нове.
2. Використати досвід, набутий 2. Практичне застосування
учнями. досвіду учнями.
3. Підвищувати рівень 3. Проявляти креативність.
самоосвітньої та творчої активності
4. Наявність самоконтролю та
учнів.
взаємо-контролю у процесі
4. Наявність контролю за навчання.
процесом навчання.
5. Вибудовувати ієрархію
5. Формування моральних високих моральних цінностей.
цінностей особистості.
6. Прагнення до вершини акме,
6. Створення ситуації успіху. учень прагне до успіху, до
самовдосконалення.

Сучасний урок треба розглядати не тільки як діяльність вчителя, а і як

діяльність учня. Основна умова сучасного уроку - максимальна насиченість
різноманітними формами роботи, застосування сучасних технічних засобів,
враховуючи загальну підготовку учнів, рівень знань, умінь , навичок.
Ключовим завданням уроку української літератури є формування
літературної компетентності, яка полягає у готовності і здатності працювати
з текстами різних художньо-естетичних систем, культурно-історичних епох,
світоглядних орієнтирів, традицій і стилів: розуміти зміст прочитаного,
з’ясовувати авторську позицію і художні засоби донесення її до читача,
творити на основі прочитаного власні смисли щодо порушених проблем,
висловлювати власну (подеколи критичну) позицію стосовно прочитаного,
сприймати художній твір як чинник формування життєвого досвіду та
соціально - психологічного й соціокультурного становлення.
Відповідно, учня, який володіє такою здатністю, вважаємо компетентним
читачем.
На сьогодні урок був і залишається головним елементом навчального
процесу, не зважаючи на те, що значно змінюється його функція, форма та
мета.
Адже учні не просто слухають учителя, а співпрацюють з ним. А їх
співпрацю вдало відображають слова П.Лессінга: «Сперечайтеся, плутайте,
але заради Бога, міркуйте і, хоча б хибно, але самостійно. І читайте, читайте,
читайте».
Українська школа, як зазначено в нормативних освітніх документах,
розбудовується на засадах особистісно орієнтованого, компетентнісного і
діяльнісного підходів, які спрямовані на розвиток творчої особистості учня,
розвитку його життєвих компетентностей, соціальної мобільності, здатної до
змін.
Адже якість навчально-виховного процесу, його результати, великою мірою
залежить від учителя, його теоретичної підготовки та педагогічної
майстерності. Тому завдання, які стоять перед сучасною школою, вимагають
змін у ставленні вчителя до власної діяльності, її результатів, до самого себе
як професіонала та, передусім, проаналізувати сучасні педагогічні технології
для впровадження у свою практику.
Ознакою сучасного уроку є активне використання методів інтерактивного
навчання.
Найчастіше вчитель-словесник має використовувати технології групового
(кооперативного) навчання( робота в малих групах, робота в парах).
Поширеним і ефективним є використання фронтальних технологій
інтерактивного навчання (обговорення проблем у загальному колі,
«Мікрофон», «Незакінчене речення», «Дерево рішень», «Навчаючи - вчуся).
Актуальними завжди залишаються навчання у грі, це і є технології
ситуативного моделювання (імітації, ігрове моделювання явищ, рольова гра,
драматизація).
Важливим засобом пізнавальної діяльності учня на уроках літератури
виступають технології опрацювання дискусійних питань:
- Метод «Прес»;
- «Займи позицію»;
- «Дебати», «Дискусія», «Шкала думок»;
- «Ток-шоу».
Отож сучасний урок української літератури проводиться не для учнів, а
разом з ними. Його характеризує не лише навчання словом, а навчання
справою. Влучно сказав Конфуцій: «Жити - значить, мати проблеми,
вирішувати їх - рости інтелектуально». Унікальність нашої професії саме в
тому, шановні колеги, що вона дає змогу вчитися вирішувати життєві
проблеми та паралельно рости інтелектуально, і бути сучасним разом зі
своїми учнями. Саме цього я вам і бажаю.