У

найтемнішу ніч починаєш світити найяскравіше. Коли здається, що не побачиш більше сонця,
усім тілом оволодіває страх смерті, але на зміну йому приходить надзвичайне відчуття польоту,
легкості, якогось залізобетонного спокою, героїчної безстрашності, що тягне тебе нагору, в
небо, до самих зірок… Коли приймаєш свою долю, якась невичерпна мудрість приходить у
хвилини відвертості, усе напускне і буденне, неварте, вмить втрачає усякий сенс, в пріоритетах
лишається дійсно головне. Спадають маски, душа людська оголюється. «Є така легенда про
пташку, що співає лише раз за усе своє життя, але ця пісня прекрасніша з усіх на світі. Коли
птаха залишає домівку, то шукає кущ терену, і не заспокоюється, поки не знайде його. Серед
колючих гілок вона зачинає пісню і кидається грудьми на найдовший та найгостріший шип.
Єдина, незрівнянна пісня, котра дістається їй ціною життя» - моя улюблена цитата з «Тих, хто
співає у терені»
Та я зіштовхнулася з дещо іншою реальністю. Коли тебе б‘ють, нищать, ламають, стирають з
лиця землі, хочеться співати якомога голосніше, на розрив аорти, хочеться вкласти своє життя у
цю пісню, якщо тільки це і залишається. Ніхто не знає, коли саме впаде остання піщинка в
годиннику твого життя, коли незчуєшся, як і сам проростеш тереном… А у хвилини смерті, мені
здається, найстрашніше - усвідомити, що не дограв, не доспівав, і не горів, і не палав, а жив як
всі, чекаючи на диво, що: « Ооот, колииись, а поки рано, а той сервіз у нас на свято»… І можна
все життя чекати «завтра», ігноруючи «сьогодні», але тоді все перетвориться на суцільне
«вчора».
А хочеться прожити недарма, лишити щось корисне після себе. Коли я слухаю музику, дивлюся
драматичні вистави, я завжди з дитячою наївністю чекаю на мурахи, я немов радіоприймач,
ловлю енергію, що транслює виконавець, натомість віддаю свою, енергію чистого захоплення.
Так відбувається обмін енергіями. І коли ця дивовижна сила пронизує усі клітини мого тіла, то
сльози самі линуть рікою, мурахи не відпускають, а у грудях інколи нестерпно щемить.
Виконавці під впливом музики здатні транслювати глибинні почуття, пробуджувати у слухачах
такі грані душ, про які вони і гадки не мали.. Музика - це могутня стихія, яку не можна
приборкати, їй можна тільки слугувати. Вона вивертає душі назовні, загоює їхні рани і лікує
краще знаних лікарів.
Я надихаюсь музикою, вона вбиває мене і народжує знову.
Цікаво, що при згадуванні цього магічного слова «Музика», наша уява автоматично малює
людину: співака, скрипаля, піаніста, диригента, тощо. Але хто згадує про музику води, гірських
річок, дерев і вітру? Це найдосконаліша її форма. Тут немає брехні, природа точно не схибить,
заграє усі «ноти» чисто, натомість наповнить сенсом твоє буття. Живучи у бетонних коробках,
ми часто забуваємо, що ми є частиною цієї великої сили. Я люблю втікати від людей у місця, де
з природою ніби сам на сам, де ти згадуєш, Хто ти Є. У часи пандемії XXI сторіччя – цієї
кривавої, безжальної війни, я опинилась там, куди , здавалося б, мої думки ніколи не
заходили. Чехія – дуже мальовнича країна зі своїми гірськими хребтами, обпікаючими
холодом гірськими річками і щирими людьми. Я годинами блукала по лісу, розмовляла з
гірськими струмками, чула шепіт трав, збирала мінерали, співала деревам – тільки так я змогла
оновитися, тільки в гармонії з природою..
І звісно, я надихаюсь людьми, їхніми великими серцями, здатністю любити всупереч,
протистояти цілому світові, якщо буде необхідність, чи одній великій державі, яка велика
тільки за розмірами…
Жити у час змін – нелегка задача, але ніщо не дається легко. Треба шукати себе, і якщо кожен
на цій планеті буде працювати над собою і вдосконалюватися з геометричною прогресією, ми
зможемо побороти цю чуму. Не дарма кажуть, що світ починається з себе. Я хочу говорити
через музику з людьми, через музику слова. Я вірю, що зможу змінити цей світ на краще,
змінивши себе. Зміцнивши себе.