1. Волинський говір. Ареал волинських говірок, історія їх дослідження.

Волинський говір належить до волинсько-подільської групи говорів південно-

західного наріччя української мови.
1. Межі волинського говору . Волинський говір – один із старожитніх говорів
волинсько-подільської групи південно-західного наріччя. Ареал волинського говору
охоплює південні райони Волинської, Рівненської і Житомирської областей, а також
північні райони Львівської, Тернопільської, Хмельницької і Вінницької областей.
Волинський і подільський говори як окрема група говорів південнозахідного наріччя
характеризуються тим, що більша східна їх частина споріднена з говорами південно-
східного наріччя, переважно особливості цих говірок нашаровувались на північно-
східну діалектну основу в процесі створення середньонаддніпрянського говору і далі
всього південно-східного наріччя1. На своєрідності території сходу Волині наголошував
Ю. Шевельов, відзначаючи, що цей ареал є зоною змішаних говірок, “у яких
сполучаються між собою риси західноволинські, подільські, східноукраїнські та (до
певної міри) подільські”2. Волинський говір межує на півночі з середньополіським
говором і західнополіським говором північного наріччя, на сході – із
середньонаддніпрянським говором південно-східного наріччя, на півдні – з
наддністрянським говором і подільським говором. Ареал волинського говору
поділяють на північноволинські і південноволинські говірки (приблизна межа – по лінії
Горохів – Шепетівка – Бердичів), західноволинські і східноволинські говірки
(приблизно по течії р. Стир). Розмежування західноволинських і східноволинських
говірок, очевидно, пов’язане з найдавнішими етнічно-мовними межами. Територія
давніх волинян знаходилася між р. Західний Буг на заході і р. Случ на сході, та між
басейном верхньої течії р. Прип’яті на півночі і водорозділом басейнів Прип’яті та
Західного Буга і Дністра на півдні. Західноволинські говірки більшості говірок
волинського говору протиставляються рисами, які переважно збігаються з
особливостями наддністрянських говірок.
2. Історія дослідження волинського говору К. Михальчук у праці у праці “Наречия,
поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины” (1871,
опублікована у 1877 р.) говори середньоукраїнського і південноукраїнського піднаріч
об’єднує в дві групи: південно-східну, до якої входять канівсько-полтавський і
слобідськоукраїнський говори, і західну, до якої належить волинсько-український і
побережно-подільський говори. Саме однією із вагомих неточностей К. Михальчука
було віднесення волинського різноріччя до українського наріччя (в сучасній
класифікації – південно-східних говорів), адже ці говірки за основними рисами
належать до південно-західного наріччя. Г. Шило у монографічному дослідженні
«Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра» (1957), класифікуючи південно-
західні діалекти, виділяє середньонадбужанський говір (західні райони Волині над
Бугом), південноволинський говір (східна частина південної Волині та південні райони
Рівненщини) та перехідні говори від наддністрянських до південноволинських. На
думку автора, південноволинський говір не становить якоїсь цілості, на захід від лінії
Війниця – Локачі – Свинюхи – Підбереззя існують діалектні риси, які невідомі для
говірок східної частини південної Волині3. Сучасний поділ українського діалектного
простору здійснений на основі лінгвогеографічного дослідження (передусім даних
АУМ, а також рекартографування) відображено на карті українських говорів І.
Матвіяса. Автор вживає термін “волинський говір”, що узагальнює погляди на
класифікацію південно-західних діалектів. У науковій літературі існують різні погляди
на походження назви Волинь4. Волинь (Волинська земля) – історико-географічна
область у північнозахідній частині України в басейні притоки Прип’яті та верхів’я
Західного Бугу. Землі Волині були заселені з найдавніших часів. Назву “Волинь” як
назву міста літопис фіксує від 1018 року: “Ярослав […] прийшов до [города] Волині, і
стали [війська обаполи Бугу]5. Поняття “Волинська земля” вперше зустрічається в
літописі під 1077 р.: “Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив
мир”6. Існує також думка, що назва походить від міста “Велинь” або “Волинь”, про яке
згадують давні літописи. Місто Волинь розташовувалось більш як за 20 кілометрів на
захід від нинішнього Володимира-Волинського, поблизу гирла річки Гучви, яка впадає
в Західний Буг. Від назви міста походить і назва краю та племені, що його населяло.
За версією О. Шахматова, назва “Волинь” знаходить свої відповідники в німецькому
“walhōs” у значенні готський, давньо-верхньо-німецькому “walah, walh” – іноземець,
середньоверхньо-німецького “walch” – чужий, кельт, представник романських
народів, середньо-нижньо-німецького “wale” – іноземець, які, в свою чергу, походять
від кельтського етноніма “Volcae”, згаданого у творах Цезаря в спорідненні з назвою
країни Вельс (Уельс). Польський історик Ян Длуґош вважав, що назва регіону Волинь
походить від назви однойменної фортеці, яка була розташована усті річки Гучви у
Західний Буг, а точніше у селі Грудек (теперішня назва Грудек-над-Бугом, біля міста
Грубешува). Це припущення підтримав М. Грушевський, зазначивши: “Значіннє її
добре відгадав Другош (а може знайшов се обясненнє в сьвіжій традиціх або в своїх
джерелах). Волинська земля, каже він, прозивалась від Волиня, замка, що був колись
на устю Гучви в Буг”. О. Трубачов походження слова Волинь виводив від
праслав’янського кореня *velěti ‘воліти’ (Волинь – ‘підвладна земля’). М. Янко
виводить назву від слова воло (очевидно у результаті семантичної зміни ‘пухлина’ –
‘підвищення, пагорб’), адже Волинь – “країна підвищень, як Поділля, що до ХV ст.
мало назву Пониззя – країна низовин, долин”.
2. Фонетичні, морфологічні, синтаксичні, лексичні особливості волинського говору.
1. Фонетичні риси • у частині волинських говірок, зокрема західноволинських, фонема [е] набуває
розширеної вимови, а на зіткненні із сонорними, шиплячими, а також губними і деякими
передньоязиковими, переходить в [а] (|траба, |цагла, ти|пар, |жанит’, |шастий, се|ло – по |салах,
зем|л’і – |замл’у та ін.);
• у ряді зах.новол. говірок фонема [и] під наголосом, набуваючи обниженої артикуляції, переходить
в [е](|села – |сила,|пеше –|пише, ку|десʹ – ку|дисʹ та ін.).
• у західноволинських говірках відповідно до етимологічного [о] в новозакритому складі поряд з [і]
виступає також монофтонг [у], [и] (стʹіл, віл, сто|лʹіў, сто|луў, стил, |ничка, |тилʹк’і
• у південній частині західноволинських говірок, що межують з наддністрянськими, можливий
переголос, тобто перехід [а] в [е] після м’яких приголосних і шиплячих (|ч’есом, желʹ, |місʹецʹ);
• для південноволин. говірок характерне здебільшого помірне, а не сильне “укання” (голо|ва, моло|
ко та ін., але гуо|лупка, куо|жух, йу|му, до|ругуйу та ін.);
• м’яке, як правило, [т] у закінченнях 3-ї особи однини і множини дієслів теперішнього часу і 2-ї
особи множини наказового способу (худитʹ, |носитʹ, |ходатʹ, |носатʹ, |ходитʹ, |носитʹ та ін.), хоч у
західноволинських говірках у формах теперішнього часу [т] може бути і твердим при збереженні його
м’якості у формах наказового способу (|худит, |носит, |ходат, |носат);
• у частині говірок, особливо західних і сусідніх з поліськими діалектами, поширені звукосполуки [гі],
[кі], [xi] (|рук’і, |ног’і, |х’ітрий та ін., але й о|пин ки, го|рʹіхи та ін.). 2. Морфологічні риси: • для
південноволинських говірок у формах називного та знахідного відмінків однини іменників
середнього роду характерне закінчення -а з неподовженим м’яким приголосним перед ним (|зʹіл’а,
на|сʹінʹа, жи|тʹе та ін.), хоч у західноволинських, зокрема в суміжних з поліськими говірках, часто
побутують форми, як і в поліських, із закінченням -е і подовженим м’яким приголосним перед ним (|
зʹілʹ:е, жи|тʹ:е, |п’ірйе, подв’ірйе та ін.);
• часто вживане закінченні -ойу в орудному відмінку однини іменників жіночого роду, проте в
західноволинських говірках зафіксовано й форми на -оў, -ом (|дорогоў, д|ниноў, ру|коў, но|гом, ру|
ком та ін.);
• у давальному і місцевому відмінках множини іменників у західноволинських говірках часто
вживані закінчення -ем, -ex (|ж’інʹцем, коува|лʹем, на ж’інʹцʹех, на коува|лʹех, та ін., але: |конʹам, на
конʹах та ін.), а в орудному відмінку множини – -ема (|ж’інʹцʹема, коува|лʹема, м’і|ш’ема, ту|
пуолʹема та ін.);
• у західноволинських говірках поширені нестягнені форми прикметників середнього роду (дрʹіб|
нійе, зе|ленуйе та ін.);
• у західноволинських говірках присвійні прикметники можуть мати паралельні форми (по|повий
лан і по|пʹіў син та ін.);
• у родовому і орудному відмінках однини прикметників жіночого роду у західноволинських
говірках звичайні закінчення -ейі, -ейу (моулоу|дейі, моулоу|дейу, ста|рейі, ста|рейу та ін.), що
виникли, очевидно, під впливом займенникових форм;
• поширені стягнені форми родового і орудного відмінків однини вказівного і присвійного
займенників жіночого роду (|сейі, |тейі, |мейі, т|вейі, |сейу, |тейу, |мейу, с|вейу, т|вейу та ін.);
• у непрямих відмінках особового займенника в сполуці з прийменниками звичайно немає
приставного [н] (до |його, з |йойу, ў |йейі та ін.);
• у формах першої особи однини теперішнього часу зберігається чергування приголосних [д] – [дж],
[з] – [ж], [т] – [ч], [с] – [ш] (|ходжу, |хожу, кри|чу, п|рошу та ін.)
• у західноволинських говірках, паралельно із звичайними “простими” формами минулого часу
вживаються й “складні”(хо|див’ім, хо|див’іс, хо|дилисʹмо, хо|дилисʹте)
3. Лексичні риси: Для діалектної системи волинського говору характерна значна кількість лексичних
особливостей. Часто лексика говору вирізняється спільністю для волинсько-подільської групи говорів
південно-західного наріччя. Проте існує значний пласт специфічних, часто локальних лексем: Маци|
ґони ‘деруни’; |манза ‘сметана, що назбирується на молоці’; холо|духа ‘салат зі сметаною та
зеленою цибулею’; пат|равина ‘вишита скатертина на стіл’; |бездрик ‘божа корівка, комашка’, в’іцʹок
‘немудрий, нерозумний’; |бурта ‘батіг’; |кострик ‘мале вогнище’; |ламус ‘підвал’; кар|тофанцʹі
‘варена картопля для свиней’; |ф’іра ‘віз’; кропиў|нʹак ‘борщ зі щавлем і кропивою’; г|лейа ‘круча,
звалище’; за|терка ‘суп із вермішелем’; на|б’ідрик ‘легке вбрання’; |пизи ‘вершки’; к|ришка ‘чашка’;
|байка ‘ганчірка’; |сʹінʹі ‘комора’9. Випрень|ґовуватисʹа ‘пручатися, вириватися з обіймів’; |
ґ’едзґатисʹа ‘вередувати, мати поганий настрій, те саме, що козиритися’; зад|рíпатисʹа ‘забруднити
взуття та низ одягу при ходьбі’; з|рейдатисʹа ‘зіпсуватися’, з|носитисʹа ‘(про одяг, взуття), набути
поганого вигляду, понівечитися’; змар|нитисʹа ‘зіпсуватися (про їжу), набути поганого вигляду,
понівечитися’; |момлʹти ‘повільно їсти, нечітко говорити; повільно щось робити’; наст|ренчити
‘підбурювати когось проти когось’; на|бомчитисʹа ‘насупитися’; |пенʹкати ‘тріскатися, лопатися;
сердитися’; телебендати– ‘знев. говорити багато, говорити дурниці, те саме, що пасталякати’; |
чусʹатисʹа ‘дит. чухатися, гладити дитину по спинці перед сном’; ше|мортатисʹа ‘крутитися під час
сну’. Наведені діалектизми репрезентують багатство та різноманітність волинського говору, зокрема
говірок території півдня Волинської області, засвідчують специфічні для цієї території говіркові
особливості .

3. Подільський говір. Ареал подільського говору.

Подільський говір – один з говорів волинсько-подільської групи південно-західного
наріччя. Поширений у південних районах Хмельницької і Вінницької областей, у
південно-західних районах Черкаської, у західних районах Кіровоградської, північно-
західних районах Миколаївської областей та у північно-західних районах Одеської
області, тобто на території історичного Поділля. На заході по річці Збруч подільський
говір межує з наддністрянським. Подільський говір неоднорідний. Оскільки він межую
з іншими говорами південно-західного наріччя (наддністрянським, покутсько-
буковинським, волинським) та з говорами (середньонаддніпрянським і степовим).
Йому характерні риси обох наріч, але переважають ті, що належать до південно-
західного наріччя. За матеріалами “Атласу української мовиˮ і за даними
монографічних досліджень виділяють західно-, східно-, північно- й південноподільські
говірки. Г. Шило вважав, що подільські говірки мають такі ж риси, як наддністрянські
говірки, з деякими лише рисами південноволинського, а у східній частині Поділля є
риси південно-східних говірок.

4. Історія дослідження подільського говору.

В історії дослідження подільського говору дослідники виділяють чотири етапи.
Перший етап хронологічно обмежений ІІ половиною ХІХ ст. і пов’язаний із
нагромадженням емпіричного матеріалу та вичленуванням подільського говору з-
поміж інших діалектних ареалів. Уперше подільський говір виокремив і лаконічно
охарактеризував І. М. Вагилевич у вступі до граматики української мови для галичан,
виданої у Львові 1845 р. Другий етап дослідження подільського говору тривав
упродовж І половини ХХ ст. Це перші спроби лінгвістичного осягнення говору. Відомі
розвідки – невеликі статті, присвячені здебільшого аналізові зафіксованих авторами
фонетичних, граматичних і лексичних особливостей окремих говірок сіл Бодачівки,
Монастирського, Кобилівки, Пахутинець, Могильної, Пановець та Старої Ушиці,
Писарівки колишньої Подільської губернії. Автори – Г. К. Голоскевич, О. І. Сорочан, В.
Отроковський, Б. М. Яцимирський, Є. К. Тимченко, Є. Грицак, Є. Рудницький –
визначили приналежність досліджуваної говірки до певного наріччя, окреслили
переважно мовні особливості фонетичного рівня. Уже тоді мовознавці усвідомлювали
евристичну цінність зв’язних текстів – зразків діалектного мовлення, а тому окремі
дослідники подавали після словників говірки також зразки живого мовлення подолян,
використовуючи фонетичну транскрипцію. 4 Третій етап вивчення подільського говору
(ІІ пол. ХХ ст.) пов’язаний із активізацією діалектологічних студій після Другої світової
війни. Системне дослідження діалекту здійснювалося в різних площинах:
1. Окреслення меж подільського діалекту знаходимо в дослідженнях Г. Ф. Шила –
“Південно-західні говори УРСР на північ від Дністраˮ, Ф. Т. Жилка – “Нариси з
діалектології української мовиˮ, С. П. Бевзенка – “Українська діалектологіяˮ. Загальне
членування діалекту здійснено в “Атласі української мовиˮ.
2. Систематизація основних рис говору на різних мовних рівнях здійснена у працях Ф.
Т. Жилка, С. П. Бевзенка, І. Г. Матвіяса, О. Горбача, П. Ю. Гриценка.
3. Лексикографічна робота: Д. М. Брилінський 1991 року в Хмельницькому опублікував
“Словник подільських говірокˮ, що містить понад 3000 слів і фразеологізмів, записаних
без використання фонетичної транскрипції, без граматичних і стилістичних коментарів;
невелику кількість лексем локалізовано. Цінним також є “Словник специфічної
лексики говірки села Писарівки (Кодимського району Одеської області)ˮ О. С.
Мельничука. Мовознавець упорядкував 1300 лексем із докладною лінгвістичною
супровідною інформацією. Зауважимо, що діалектологічні напрацювання О. С.
Мельничука є першим найґрунтовнішим описом та аналізом лексики однієї з говірок
подільського діалекту.
4. Дослідження окремих мовних особливостей подільського говору на різних
структурних рівнях. Четвертий етап вивчення подільського говору – кінець ХХ ст. –
початок ХХІ ст. Усвідомивши, що мовознавство має прогалини у вивченні діалектної
лексики, здатність лексичної системи до динаміки, вплив позамовних чинників на
діалектні межі, діалектологи визначили завданнями своїх монографічних досліджень
вивчення лексико-семантичної системи говору, встановлення зовнішніх меж
подільського говору та внутрішнього членування. Довгий час здійснити внутрішнє
членування подільського говору не дозволяла відсутність монографічних описів
говірок на всіх структурних рівнях. Сучасні дослідники виділяють східноподільські,
західноподільські та центральноподільські говірки. Визначення меж східноподільських
та західноподільських говірок дозволяє установити зовнішні межі подільського говору.
5. Фонетичні, морфологічні, синтаксичні, лексичні особливості поділського говору.
а) Фонетичні риси: повне або часткове нерозрізнення ненаголошених голосних [е], [и] та [о]: сеи|ло,
си|ло, ше|рокиǐ, тоу|б’і, ту|б’і, доу|п’ік, ду|п’ік;
відсутність переходу [а] в [е], [і] після м’яких приголосних: зʹатʹ, ўзʹаў, йаг|нʹа; лише в
західноподільських говірках спостерігається перехід [а] > [е]: зʹетʹ, ўзʹеў, йаг|нʹе;
твердість [p] перед голосними: бу|рак, ра|док, рас|ниǐ, зо|ра, го|вору; твердість (у
південноподільських говірках) кінцевого [ц]: х|лопеиц, |м’ісʹац; твердість передньоязикових
приголосних [т], [д], [н], [с], [з], [л] перед [і], що походить з давнього [о]: ніс, сік, стіл, ліǐ;
наявність вставних [лʹ], [нʹ] після губних приголосних: рип|лʹах, здо|роўлʹа, |жаблʹачиǐ, ко|роўлʹачиǐ,
м|нʹасо, м|нʹата; перехід [в] у [м] у сполуці [вн]: |рʹімниǐ, дам|но;
наявність протетичних приголосних [в] та [г] перед голосними: |госʹінʹ, |восʹінʹ, го|рати, во|рати, во|
рʹіх, |востриǐ, |гостриǐ;
стягнення подвоєних приголосних: на|сʹінʹа, ко|рʹінʹа, жи|тʹа;
твердість приголосного [т] у дієсловах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу і 2-ї особи
множини наказового способу: |робит, |носит, |роблʹат, |носʹат, ро|б’іт, но|сʹіт;
відсутність переходу зубних приголосних у шиплячі в дієслівних формах |ходʹу, |носʹу, к|рутʹу, |водʹу
та ін.;
б) Морфологічні риси 1) відмінювання іменників м’якої та мішаної груп за зразком твердої групи:
ко|нʹов’і, то|варишов’і, ко|нʹом, то|варишом, зеим|лʹойу, до|лонʹойу, г|рушойу, |полʹом;
2) у західноподільських говірках іменники жіночого роду в орудному відмінку однини мають
закінчення -еў або -оў, -ом: зем|леў, ду|шеў, зеим|лʹоў, ду|шоў, зеим|лʹом, ду|шом;
3) наявність (у південноподіл. говірках) флексій -и у формі родового відмінка однини іменників III
відміни: |соли, с|мерти;
4) іменники жіночого роду ІІІ відміни в орудному відиінку однини мають закінчення –ойу: |солʹойу, |
тʹінʹойу, |ночойу, |печойу;
5) іменники середнього роду на –а, як ІІ, так і ІV відмін, в орудному відмінку однини мають
закінчення –ом: |зʹілʹом, на|сʹінʹом, сʹм’і|тʹом, кур|чом, ло|шом, коти|нʹом;
6) усічення закінчень прикметників та присвійних займенників жіночого роду в давальному і
місцевому відмінках однини: зеи|ленʹі тра|в’і, на зеи|ленʹі тра|в’і, |наш’і бри|гадʹі, у |наш’і бри|
гадʹі;
г) Лексичні особливості У лексиці подільський говір має також має багато спільного з сусідніми
говорами. У його межах закінчуються ізоглоси ряду лексем, поширених у 6 більшості говорів
південно-західного наріччя: наǐ ‘хай, нехай’, ко|гут ‘півень’, |рʹішча ‘хмиз’, кома|рʹі ‘мурашки’, а-|са
‘вигук, яким відганяють свиней’, а-р|йа ‘вигук, яким відганяють овець’, та ін. У південноподільських
говірках є деякі запозичення зі східнороманських мов: пап|шойа ‘кукурудза’, бур|деǐ ‘землянка’ та
ін. Унаслідок міждіалектних контактів у подільських говірках виявляється багато лексичних
паралелізмів – діалектних синонімів: гас|ник – сʹ|в’ітло – |лампа, |гобраз – ги|кона ‘ікона’, |чара –
сковоро|да – па|телʹнʹа та інші. Широко вживані в подільських говірках такі слова: |булʹба ‘ріпа’, ґ|
ралʹі ‘залізні вила’, ґрис ‘висівки’, до|п’іру ‘тільки що’, жмик ‘пучок’, кала|батина ‘калюжа’, ку|сати
‘їсти’, |лʹаповицʹа ‘сльота’, лиг ‘ковток’, ли|гати ‘ковтати’, |писки ‘губи’, рʹіў|чак ‘струмок’ |рʹішча
‘хмиз’, со|кирник ‘тесля’, |хопта ‘бур’ян’, |хусʹтʹа ‘білизна’.