Зиґмунд Фройд

Конструкції в аналізі

І
Один достойник — дослідник, якому я завжди віддавав
належне, — враховував психоаналіз навіть тоді, коли більшість
інших учених не брали на себе такої відповідальності. А втім,
одного разу він висловився про нашу аналітичну техніку так,
що це було однаково образливо й несправедливо. Він сказав,
що, повідомляючи пацієнту про наші тлумачення, ми вчиняємо
згідно із сумнозвісним принципом: орел — я виграю, решка —
ти програєш (heads I win, tails you lose). Коротко кажучи, якщо
пацієнт з нами погоджується, то це означає, що наші
тлумачення правильні, а якщо сперечається, то це лише
ознака спротиву, тому також доводить нашу правду. Отже, ми
всякчас маємо рацію щодо сердечної особи, яку аналізуємо,
байдуже як вона реагує на будь-яке з наших невиправданих
домагань. Хоч і правда, що «ні» пацієнта загалом не спонукає
нас відкинути наші тлумачення як неправильні, усе ж
розвінчання аналітичної техніки такого штибу особливо
вітають противники аналізу. Ось чому варто докладно

~1~
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

застановитися на тому, як ми оцінюємо «так» і «ні» пацієнта

під час аналітичного лікування — як його згоду чи як його
незгоду. Звісно, жоден аналітик-практик не дізнається
завдяки цьому виправданню нічого з того, про що він не знав
раніше.
Мета аналітичної роботи — змусити пацієнта скасувати
витискання раннього періоду розвитку (у найширшому сенсі),
щоб замінити їх реакціями, які ліпше відповідають станові
психічної зрілості. Для цього він має пригадати певні
переживання й викликані ними афективні імпульси, про які
забув. Бо ж відомо, що наявні симптоми й гальмування —
наслідок таких витискань, тобто замінники забутого. Що за
матеріал, за допомогою якого ми можемо вивести його на
шлях відновлення втрачених спогадів, він дає нам у
розпорядження? Передусім розмаїті уривки із цих спогадів
наявні в сновидіннях, що дуже цінні самі собою, але зазвичай
неабияк викривленні безліччю чинників, які беруть участь у
їхньому формуванні. Крім того, це також ідеї, які він продукує,
вдавшись до «вільних асоціацій», і в яких ми можемо віднайти
алюзії (Anspielungen) на витиснені переживання, а також
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

похідні пригнічених афективних імпульсів і реакцій на них.

Урешті, це й ознаки повторення афектів, які належать
витисненому й наявні в значливих чи малозначних діях
пацієнта як у межах аналітичної ситуації, так і поза нею.
Досвід показує, що повторенню таких афективних зв’язків
особливо сприяють побудовані з аналітиком стосунки
перенесення. Тож із цієї, так би мовити, сировини ми й маємо
виготовити те, що нам потрібно.
Ми прагнемо отримати повну в усіх істотних моментах,
вірогідну картину забутих років життя пацієнта. Утім, варто
нагадати, що аналітична робота складається з двох цілком
різних частин — так би мовити, розігрується на двох окремих
сценах, — а також стосується двох різних осіб, і перед кожною
стоїть окреме завдання. Може виникнути запитання, чому на
цей засадничий факт так довго не звертали уваги, але відразу
відповімо: тут немає нічого прихованого — це
загальновідомий самозрозумілий факт, який тут лише
підкреслюють з особливим наміром і який цінний як такий. Усі
ми знаємо, що мета аналізу — змусити пацієнта пригадати
щось, що він пережив і витиснув. Динамічні умови цього
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

процесу такі цікаві, що друга частина роботи — звершення

аналітика — відсувається на задній план. Оскільки аналітик
нічого такого не пережив і не витиснув, перед ним не стоїть
завдання щось пригадати. У чому ж тоді полягає його робота?
Він має вгадати або, точніше кажучи, сконструювати забуте за
ознаками, що воно їх лишило по собі. Як, коли і з якими
поясненнями він повідомляє про свої конструкції
аналізованому, якраз і встановлює зв’язок між двома
частинами аналітичної роботи — між його частиною і
частиною роботи аналізованої особи.
Його робота з конструювання, або, якщо хочете,
реконструювання, дуже схожа на роботу археолога, який
розкопує зруйновані й поховані під землею споруди. Це, по
суті, та сама робота, за винятком, що аналітик працює за
ліпших умов і з більшою кількістю допоміжного матеріалу, бо
має справу із живим, а не зруйнованим об’єктом, але,
ймовірно, ще й з іншої причини. Як археолог споруджує стіни із
самих лише залишків муру, визначає кількість і положення
колон за заглибленнями в землі, відновлює зі знайдених у
завалах залишків давні настінні прикраси й фрески, так само
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

аналітик робить свої висновки, спираючись на фрагменти

спогадів, асоціації та активність аналізованого. Обидва мають
незаперечне право на реконструкцію за допомогою
доповнення та поєднання збережених залишків. І в обох
випадках також наявні деякі спільні перешкоди й джерела
помилок. Ми знаємо, що одне з найвитонченіших завдань
археології — визначити відносний вік знахідки, і коли об’єкт
виявляють у певному шарі ґрунту, часто залишається
з’ясувати, чи належить він саме до цього шару, а чи він був у
нього заглиблений внаслідок пізніших потрясінь. Що саме
відповідає цьому сумніву в аналітичних конструюваннях,
угадати нескладно.
Ми вже казали, що аналітик, як порівняти з археологом,
працює за сприятливіших умов, оскільки в нього є матеріал,
якому немає аналогів під час розкопувань. Наприклад,
повторення реакцій, що походять з раннього дитинства, і все,
що показується в перенесенні, пов’язаному із цим
повторенням. Також можна гадати, що землекоп працює зі
зруйнованими об’єктами, найбільші та найважливіші частини
яких, найімовірніше, загублені через дію механічних сил,
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

пожежі й грабування. Жодні зусилля не допоможуть знайти їх,

щоби поєднати зі збереженими рештками. Усе тут цілком
залежить від реконструкції, яка часто не в змозі піднестися
вище за певну міру ймовірності. Інакша ситуація з психічним
об’єктом, передісторію якого хоче відновити аналітик. Тут
регулярно відбувається те, що з археологічними об’єктами
трапляється лише в поодиноких щасливих випадках, як-от з
Помпеями й гробницею Тутанхамона. Зберігається все
суттєве — навіть те, що здається цілком забутим, досі десь і
якось наявне, тільки поховане й недоступне індивіду. Як
відомо, у нас виникають сумніви, чи справді якесь психічне
здатне цілковито зруйнуватися. Чи можливо цілком вивести
на яву приховане — це лише питання аналітичної техніки. Цій
винятковій прихильності до аналітичної роботи суперечать
лише два факти, а саме те, що психічний об’єкт незрівнянно
складніший за матеріальний об’єкт копача, а також те, що
наше знання недостатньо підготовлене до того, що ми маємо
відшукати, оскільки внутрішня структура цього знання досі
містить чимало таємниць. І ось наше порівняння двох типів
роботи добігає кінця, бо головна між ними відмінність у тому,
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

що для археології реконструкція є метою і завершенням

зусиль, а для аналізу конструкція — це лише попередня
робота.

ІІ
Попередня робота, звісно, не в тому сенсі, що її треба цілком
завершити перед тим, як узятися за іншу (як, наприклад, коли
ми щось будуємо, то спершу зводимо всі мури та
встановлюємо вікна, а вже потім обставляємо покої). Кожен
аналітик знає, що аналітичне лікування перебігає по-різному й
що обидва види роботи йдуть поруч: одна завжди попереду, а
друга її наслідує. Аналітик, завершивши частину конструкції,
має повідомити про неї аналізованому, щоб та на нього
подіяла. Затим він конструює наступну частину й далі в такий
самий спосіб застосовуючи цю процедуру до самого кінця.
Якщо в розмовах про аналітичну техніку так мало чути про
«конструкції», то це тому, що замість них говорять про
«тлумачення» і їхній вплив. Але я гадаю, що конструкція —
термін доцільніший. Тлумачення відсилає до того, що роблять
з одиничним елементом матеріалу — ідеєю, помилкою тощо.
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

Однак якщо аналізованому представити частину його забутої

передісторії в такий спосіб: «До такого-то року ви вважали
себе єдиним і необмеженим власником своєї матері, але
невдовзі з’явилася друга дитина й разом з нею — гірке
розчарування. Мати покинула вас на деякий час, а пізніше вже
не присвячувала себе тільки вам. Ваші почуття до матері
стали амбівалентними, а батько набув нового значення» — і
так далі, тоді це вже буде конструкція. У цьому нарисі увага
звернена тільки на підготовчу роботу конструкцій. І перше
питання стосується того, чи маємо ми під час роботи з
конструкціями гарантії, що не схибимо й не наразимо на
небезпеку успіх лікування, якщо обстоюватимемо
неправильну конструкцію? Здається, це питання взагалі не
передбачає загальної відповіді, але, перш ніж його розглянути,
прислухаймося до втішних новин, які пропонує наш
аналітичний досвід. Він учить нас, що немає ніякої шкоди,
якщо одного разу ми схибимо й запропонуємо пацієнтові
неправильну конструкцію як імовірну історичну правду.
Звісно, це спричинить певну втрату часу, і той, хто вміє лише
накидати пацієнтові хибні комбінації, не справить на нього
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

доброго враження й не просунеться далеко в його лікуванні,

але одна така помилка однаково нешкідлива1. У такому разі
пацієнт радше лишається незворушним і не реагує на нашу
конструкцію ані за допомогою «так», ані за допомогою «ні».
Імовірно, це буде тільки затримка реакції, і якщо справді так,
тоді можна зробити висновок, що ми помилилися, і за
сприятливої нагоди визнати це без будь-якої шкоди нашому
авторитету. Така нагода трапляється, щойно виникає новий
матеріал — підстава звести нову конструкцію та виправити
помилку. У цьому разі варто відкинути фальшиву конструкцію,
немовби її ніколи й не було. Однак у деяких випадках може
здатися, ніби ми, за висловом Полонія, вловили
справжнісінького сома за допомогою хибної наживки2.
Небезпека завести пацієнта в оману через навіювання,
«вмовляння» в правдивості речей, у яких ми самі переконані,
але з якими пацієнт не бажає погоджуватися, безперечно,
надто перебільшена. Якщо ж з аналітиком таки трапилося це

1
Приклад хибної конструкцій згадується на початку ІІІ розділу дослідження
випадку «Чоловіка-вовка» (1918b), Studienausgabe, Bd. 8, S. 139.
2
Шекспір, Вільям. Гамлет, принц данський / Вільям Шекспір ; з англ. пер.
Юрій Андрухович ; [іл. В. Єрко ; ред. І. Малкович]. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-
ГА, 2008. С. 64.
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

лихо, то, мабуть, він повівся вкрай некоректно. Передусім він

мав би дорікнути собі, що не давав пацієнтові говорити. Без
вихвалянь скажу, що в моїй роботі такого зловживання
«навіюванням» ще жодного разу не траплялося.
Уже зі сказаного ясно, що ми в жодному разі не схильні
нехтувати вказівками, які випливають з реакції пацієнта на
повідомлення про одну з наших конструкцій. Розгляньмо цей
момент докладніше. Це правда, що ми не приймаємо «ні»
аналізованого як цілком слушне, але ми й не переоцінюємо
його «так». Тому звинувачувати нас у тому, що ми
витлумачуємо будь-яке його висловлювання як
підтвердження наших слів, несправедливо. Насправді все це
не так просто, тож не робімо легких висновків.
Пряме «так» аналізованого аж ніяк не однозначне. Воно
може вказувати на те, що аналізований справді визнає
правильність почутої конструкції, але й може бути безглуздим
або ж навіть «лицемірним», оскільки для його спротиву
згода — це зручний спосіб і далі приховувати нерозкриту
істину. Його «так» вартісне лише тоді, коли його
супроводжують непрямі підтвердження, коли безпосередньо
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

після «так» пацієнт продукує нові спогади, які доповнюють і

розширюють конструкцію. Лише в цьому разі ми вважаємо
«так» повним розв’язанням розглядуваної проблеми.
Так само неоднозначним є «ні» аналізованого, яке, по
суті, навіть менш помічне ніж його «так». У поодиноких
випадках воно виявляється виразом справедливого
заперечення. Утім, куди частіше є вираженням спротиву,
викликаного змістом повідомлюваної конструкції, але який
однаково може виникати й під впливом іншого чинника
складної аналітичної ситуації. Тож «ні» пацієнта також не
свідчить про правильність конструкції, але чудово з нею
поєднується. Оскільки будь-яка така конструкція є неповною
та охоплює лише частину забутих подій, ми вільні припустити,
що насправді аналізований не заперечує повідомленого, а в
такий спосіб підтримує спротив, який походить із ще не
розкритої частини його психіки. Зазвичай він виражає згоду
лише після того, як дізнається всю правду, яка часто має
значний обсяг. Тож єдине надійне тлумачення його «ні» — це
те, що воно вказує на незавершеність. Конструкція, певно, не
сказала йому всього.
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

Із цього випливає, що з безпосередніх висловлювань

пацієнта після повідомлення нашої конструкції неможливо
зрозуміти, чи праві ми, а чи ні. Цікаво, що існують непрямі,
доволі надійні форми підтвердження. Одна з них — це форма
мови, яку можна схопити в злегка видозмінених словах геть
різних людей: «Я ніколи не думав» (або «Я ніколи не мав би
думати»). Це твердження можна безпомилково перекласти
так: «Так, у цьому разі ви влучили в несвідоме». На жаль, таку
бажану аналітиком формулу часто можна почути після
індивідуальних тлумачень, а не після повідомлення розлогих
конструкцій. Однаково цінним підтвердженням — цього разу
вираженим позитивно — є ситуація, коли аналізований
відповідає асоціацією, яка містить певну схожість чи аналогію
зі змістом конструкції.
Замість прикладу з аналізу (його легко відшукати, але
він надто розлогий) я хотів би розповісти про невеличкий
досвід поза аналізом, що являє цей стан речей з майже
комічною гостротою. Ідеться про колегу, який дуже давно
обрав мене консультантом у своїй лікарській діяльності.
Одного разу він привів до мене свою молоду дружину, яка
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

завдавала йому клопоту. Вона під усяким приводом

відмовляла йому в статевому зв’язку, і він, вочевидь, очікував,
що я поясню їй наслідки такої недоцільної поведінки. Я
погодився, пояснивши, що її відмова, ймовірно, спричинить
прикре розладження здоров’я її чоловіка чи викликає спокуси,
які можуть призвести до розпаду їхнього шлюбу. Аж раптом
він перервав мене й сказав: «Англієць, у якого ви
діагностували пухлину мозку, також уже помер». Спершу його
висловлювання видалося мені незрозумілим, а слово також —
загадковим, адже про жодного іншого померлого ми не
говорили. Але невдовзі я збагнув. Чоловік, очевидно,
погодився зі мною й хотів сказати: «Так, ви цілком маєте
рацію, ваш діагноз щодо іншого пацієнта також підтвердився».
Цей випадок є протилежним до непрямих підтверджень
завдяки асоціаціям, які ми отримуємо в аналізі. Я не
заперечую, що в тому, що сказав мій колега, відіграли свою
роль й інші думки, від яких він відмахнувся.
Непряме підтвердження завдяки асоціаціям, що
відповідають змістові конструкції, яка містить «також», як і в
згаданій історії, надає нашому судженню вагоме опертя
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

припустити, чи виявиться істинною наша конструкція

впродовж аналізу. Особливо вражає випадок, коли
підтвердження закрадається до прямої суперечності за
допомогою помилки. Раніше я вже публікував чудовий
приклад такого роду. Добре відоме у Відні ім’я Яунер (Jauner)
постійно виринало в сновидіннях одного мого пацієнта, і в
нього не було достатньо асоціацій, щоб це пояснити. Тоді я
спробував витлумачити це так: мабуть, коли він каже Яунер
(Jauner), то насправді має на увазі шахраїв (Gauner). Пацієнт
одразу відповів: «Мені видається це занадто зухвалим
(gewagt)». Або коли пацієнт намагається відкинути думку про
певну плату, надто високу для нього, то він, замість сказати:
«Десять доларів не відіграють для мене ролі», каже про менші
гроші — десять шилінгів.
Іноді аналіз перебуває під тиском негативних чинників,
які спричиняють негативні терапевтичні реакції, наприклад
почуття провини, мазохістська потреба страждати чи опір
допомозі аналітика. У такому разі знайти бажане рішення
допомагає поведінка пацієнта, коли йому повідомили
конструкцію. Якщо конструкція хибна, то в пацієнті нічого не
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

міняється, але якщо вона правильна чи наблизилася до

істинної, то на це він реагує очевидним загостренням
симптомів, а також погіршенням загального самопочуття.
Підсумовуючи, наголосимо, що ми не заслуговуємо на
докір — мовляв, ми зневажливо відкидаємо ставлення
аналізованих до наших конструкцій. Насправді ми звертаємо
увагу на їхнє ставлення й часто в такий спосіб отримуємо цінні
підказки. Однак реакції пацієнтів здебільшого неоднозначні й
не дають змоги ухвалити остаточного рішення. Тільки якщо
продовжити аналіз, це допоможе визначити, правильна
конструкція чи ні. Індивідуальну конструкцію ми пропонуємо
не більше як здогадку, яку очікує перевірка, підтвердження чи
спростування. Ми не претендуємо на визнання її авторитету,
не вимагаємо від пацієнта безпосередньої згоди й не
сперечаємося з ним, якщо спершу він не згоден. Словом,
поводимося на взірець відомого нестроївського персонажа —
брамного, у якого на всі запитання й заперечення готова одна
відповідь: «Усе з’ясується по ходу справи».
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

ІІІ
Навряд чи варто намагатися показати, як під час аналізу наша
здогадка перетворюється на переконання пацієнта. Про це
відомо з повсякденного досвіду кожному аналітику й тому не
становить труднощів для розуміння. Лише один момент
потребує дослідження та прояснення. Шлях, який починається
від конструкції аналітика, має завершитися спогадом
аналізованого. Це не завжди веде аж так далеко. Часто нам не
вдається змусити пацієнта як слід пригадати витиснене.
Натомість завдяки правильно виконаному аналізу в нього
можна викликати стійке переконання в істинності конструкції.
З терапевтичного погляду це те саме, що й відновлений
спогад. Предметом подальшого дослідження досі є питання,
за яких умов це відбувається і в який спосіб недосконалий
замінник має вагомий ефект.
Це невеличке повідомлення я завершу кількома
заувагами, які допоможуть ширше осягнути тему. У деяких
аналізах мене неабияк вразило, що в аналізованих пацієнтів
повідомлення очевидно застосовної конструкції спричиняло
дивовижний і спершу незрозумілий феномен. У них виникали
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

яскраві спогади, які самі пацієнти називали надто чіткими

(überdeutlich), — утім, насправді вони пам’ятали не подію, що
була пов’язана зі змістом конструкції, а деталі, які її
стосувалися. Наприклад, виразними були обличчя згаданих у
конструкції осіб, або ж кімнати, у яких могло трапитися щось
схоже, або щось віддаленіше — обстава цих приміщень, про
яку, ясна річ, у конструкції могло не йтися. Це траплялося з
ними як уві сні безпосередньо після повідомлення, так і
притомно в стані фантазування. Оскільки нічого більше із цим
спогадом не пов’язано, вочевидь, його варто розглядати як
певний компроміс. Піднімальна сила (Auftrieb) витисненого,
простимульована повідомленням конструкції, мала на меті
довести до свідомості значущі сліди пам’яті. Спротив вдався,
але не спинив руху [афекту], а радше змістив його на сусідній,
побічний об’єкт.
Ці спогади можна було б назвати галюцинаціями, якби
до їхньої чіткості додалася віра в їхню реальність. Утім, ця
аналогія стала ще ціннішою, коли я помітив наявність
випадкових актуальних галюцинацій у вочевидь
непсихотичних випадках. Хід моїх думок такий: можливо, цей
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

загальний характер галюцинацій недостатньо оцінили.

Відповідно до нього, щось, пережите в ранній період і затим
забуте, повертається; щось, що дитина бачила чи чула тоді,
коли заледве була здатна говорити, і те, що тепер
виштовхується у свідомість, імовірно, викривляється та
зміщується під впливом дії сил, які чинять спротив такому
поверненню. А з огляду на тісний зв’язок галюцинацій з
певними формами психозів хід наших думок може рушити ще
далі. Імовірно, мареннєві утворення, що в них ми так часто
надибуємо ці галюцинації, не такі незалежні від піднімальної
сили несвідомого та повернення витисненого, як ми це
переважно припускаємо. Зазвичай у механізмі утворення
марення ми виокремлюємо лише два моменти: з одного боку,
відвертання від реального світу та його мотивів, а з другого —
вплив здійснення бажання на зміст марення. Однак чи не
може цей динамічний процес полягати радше в тому, що
піднімальна сила витисненого використовує відвертання від
реальності, щоб виштовхнути у свідомість свій зміст,
унаслідок чого спротив, який постає в цьому процесі, і
тенденція до здійснення бажання стають відповідальними за
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

викривлення та зміщення пригаданого? Це і є той самий

механізм сновидінь, що його прадавні уявлення прирівнювали
до безумства.
Таке уявлення про марення не цілком нове, однак хочу
наголосити на поглядові, який зазвичай не виходить на
перший план. Істотним тут є твердження, що безумство не
лише має методу, як це вже відомо поетам, а й містить
частину історичної істини — ми схильні навіть припустити, що
нав’язлива віра, яку виявляє безум, бере сили безпосередньо
із цього інфантильного джерела. Наразі на підтвердження цієї
теорії я можу вам запропонувати лише спогади, а не свіжі
враження. Імовірно, довелося б докласти чимало зусиль, якби
ми спробували дослідити відповідні випадки хвороб з огляду
на розроблені тут припущення, щоб згодом організувати їхнє
лікування. Можна було б відмовитися від марних зусиль
переконати хворого в безглуздості його марення — у тому, що
вони суперечать реальності, — і радше намагатися віднайти
зерно істини в спільному ґрунті, на якому можна розвивати
терапевтичну роботу. Ця робота полягала б у тому, щоб
звільнити частину історичної істини від викривлень та
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

покликань на реальне теперішнє і в такий спосіб встановити її

на місце минулого, якому вона й належить. Переміщення
матеріалу із забутої давнини в теперішнє або ж в очікування
майбутнього регулярно трапляється навіть у невротиків.
Достатньо часто, коли невротик перебуває в стані тривоги, бо
має трапитися щось жахливе, на нього просто впливає
витиснений спогад, у якому він хоче, але не може усвідомити,
що щось справді жахливе таки трапилося. Я гадаю, що такі
зусилля можуть бути неабияк корисними під час лікування
психотиків, навіть якщо вони не матимуть терапевтичного
успіху.
Я розумію, що не варто розглядати таку важливу тему
так поверхово, як це роблю тут. Утім, я не зміг утриматися від
спокуси вдатися до аналогії. Мареннєві утворення пацієнта
видаються мені еквівалентними конструкціям, які ми будуємо
під час аналітичного лікування. Однак в умовах психозу
спроби пояснити й відновити втрачені частини мареннєвих
утворень можуть лише замінити частини реальності, що її
заперечують у теперішньому, на іншу частину, яку так само
раніше відкинули. Завдання індивідуального дослідження —
 Зиґмунд Фройд
Конструкції в аналізі

розкрити тісні зв’язки між матеріалом теперішнього

заперечення й матеріалом минулих витискань. Як наша
конструкція повертає лише частину втраченої історії життя,
так само й марення завдячує своєю переконливою силою
частині історичної істини, яку ставить на місце відкинутої
реальності. Отже, марення також підпадає під визначення, що
я його раніше застосовував лише до істерії: хворий страждає
від своїх ремінісценцій. Утім, навіть тоді я зовсім не мав на
меті цією формулою заперечити можливість ускладнення
причин хвороби й виключити вплив чималої кількості інших
чинників.
Якщо взяти людство загалом і поставити його на місце
окремого індивіда, то виявиться, що в нього також
розвинулося мареннєве утворення, недоступне для логічної
критики й таке, що суперечить дійсності. Якщо, попри це, воно
може керувати людьми, то в нашому дослідженні ми маємо
дійти такого самого висновку, що й у ситуації з окремим
індивідом. Своєю силою мареннєве утворення завдячує
вмістові історичної істини, яку воно видобуло з витисненої,
забутої давнини.