"Цю жінку я люблю" – твір, який звучить як мелодія ностальгії і любові, слова

письменника, які течуть як ріка, несуть із собою відтінки емоцій та почуттів,

дозволяючи читачеві поглибитися в світ внутрішніх переживань героя.

Тривога і печаль, що огортають головного героя, стають як туман, що нависає

над його життям. Споглядаючи на кохану жінку, він відчуває нестримну
турботу і страх перед втратою. Порівняння з життям – ніч прожита в страсі,
день почався в страсі – створює образ безперервності внутрішнього пошуку і
невпинності відчуттів. Образ молочаю і посічканої соломи пробуджує
відчуття природності та невинності, але разом із тим – крихкості і легкості
втрати. Останні рядки твору відзначають важливість миті, які лишаються в
серці, недивлячись на час і долю. Любов стає як чорний чай Цейлону –
глибокою, насиченою, та водночас, можливо, із підтекстом гіркоти. Літо
впадає у лиман, але, як і любов, воно може бути як тимчасовий дарунок,
невловимий і непередбачуваний.

У всій своїй красі "Цю жінку я люблю" розповідає про вічний пошук
внутрішньої гармонії в умовах невизначеності та нестабільності, які
накладають свій відбиток на любовні відносини.