Підготувала Коваленко Вікторія, група УМЛ-1маг

Постмодерні стратегії Х. Л. Борхеса в оповіданні «Алеф»

1. Поетика назви твору.

«Труд поэта часто обращён не на саму поэзию, но на изобретение

доказательств того, что поэзия превосходна.» (Алеф)

«Перша літера єврейського алфавіту стає точкою, в якій сходиться весь час і
всесвіт.» (Джейн Чабаттарі)

«Алеф» – точка, яка вміщує у собі весь Всесвіт. Саме тому і шлях до пізнання
«Алефа» автор описує неоднозначно, адже його ліричний герой слухає майже
божевільного графомана – кузена померлої Беатрис – та прямує на
дев’ятнадцяту сходинку у темному й моторошному підвалі. І трапляється
щось дуже містичне: він починає бачити предмети одразу зі всіх сторін, вони
не нашаровуються одне на одного, вони не прозорі, а він бачить їх
одночасно. Бачить власні нутрощі, тлінне тіло Беатрис, наскрізь бачить
сутність кожної людини в метро, усі дзеркала світу, але не бачить свого
відображення у них. Чому саме свого відображення не бачить ліричний
герой? Тому, що у творчості письменника дзеркало відіграє роль сукупного
образу всього, що створив Бог, а власне божественної сутності. А сам
«Алеф» має вигляд маленької крапки посеред чорного світу. Тут автор
апелює до притчі філософа Платона про печеру, а підвал в будинку –
прототип печери. Так Борхес залучає методи інтертекстуальності для
загравання з читачем, котрий повинен сам зрозуміти, на що натякає автор.

2. Жанрова своєрідність твору.

Оповідання Борхеса сповнені цитат, імен, назв – одні з них реальні, інші –
вигадані, але, що особливо важливо, навіть історичні персонажі або друзі й
сучасники Борхеса на сторінках його творів починають жити новим,
фантастичним життям, що часом не має нічого спільного з їх колишнім
існуванням. У дуже важливому для Борхеса оповіданні «Алеф» (1949 р.)
героя звуть Борхес, а його кохану, що померла, – Беатрис Вітербо. Так у
тексті виникають образи Беатріче – коханої Данте – і ченця Джованні з
Вітербо, якому в XV ст. були містичні видіння. Смерть Беатрис і туга
Борхеса здаються спочатку не пов’язаними з основним сюжетом оповідання,
де герой, знемагаючи від нудьги, спілкується з кузеном покійної, що описує
«весь світ» у нестерпно бездарних віршах. Проте поступово з’ясовується, що
Беатріче і Джованні з Вітербо виникли на сторінках оповідання не
випадково. Вони належним чином підготували читача до найважливішого: до
появи Алефа, містичного місця, що чомусь знаходилося в старому будинку
невдалого поета. Перед тим, хто зазирнув до Алефа, дійсно відкривався весь
світ – у прямому розумінні слова.

3. Система образів в оповіданні.

Таємничий сюжет розвивається навколо ліричного героя, який по вуха

закоханий у свою померлу наречену з подвійним ім’ям (героїня має подвійне
ім’я згідно з католицькою традицією). Ця прекрасна жінка – образ реальної
коханої автора, який він втілив на папері. Її ім’я – Беатрис-Олена, що уже
провокує читача до певного трактування такого найменування. Алюзія до 
образу Єлени Троянської, яка споконвіків була символом краси та
бездоганності, адже вона змушувала відчувати ревнощі навіть самих богинь,
є доволі прозорою. А пам’ятаєте символ чистоти та святості у Данте
Аліг’єрі? Так, це була Беатріче Портінарі. До слова, варто згадати, що образ
сліпця-бібліотекаря на ймення Хорхе(сам Борхес був сліпим бібліотекарем)
уже траплявся кожному поціновувачу постмодерністської літератури. 

Презирство до графоману Карлосу Архентіно призводить до неприйняття

його творчого методу: оповідач не хоче «по Алеф» каталогізувати
навколишній світ. Але справа не тільки в цьому. У втечі від абсолютного
знання міститься і небажання оповідача визнати його цілком приватний
аспект - факт зради Беатріс.

4. Ігровий автобіографізм в оповіданні.

5. Філософсько-езотеричний зміст твору.

У творчості письменника дзеркало відіграє роль сукупного образу всього, що

створив Бог, а власне божественної сутності.  А сам «Алеф» має вигляд
маленької крапки посеред чорного світу. 

І трапляється щось дуже містичне: ліричний герой починає бачити предмети

одразу зі всіх сторін, вони не нашаровуються одне на одного, вони не
прозорі, а він бачить їх одночасно. Бачить власні нутрощі, тлінне тіло
Беатрис, наскрізь бачить сутність кожної людини в метро, усі дзеркала світу,
але не бачить свого відображення у них.

Усі твори прозаїка об’єднані спрямованістю на пізнання світобудови та

лабіринтів людської душі, на дослідження колосальних здібностей нашого
інтелекту.

6. «Естетика Алефа» у творчості Х. Л. Борхеса.

Х.Л. Борхес дійсно багатозначний і багатогранний. Він запозичує свої теми з

усіх сфер гуманітарного знання. У математичній логіці, історії філософії і
релігії, в західній і східній містиці, фізики XX століття, історії літератури,
навіть в політиці Борхес відшукує теми, що представляють, за його словами,
«естетичну цінність». Поряд з цим, він своєю творчістю зачіпає філософсько-
антропологічну проблематику, актуальну для всього XX століття.
Проаналізувати образи як авторські коди Х. Л. Бохреса та пояснити їх
роль у розкритті ідейного змісту новели.

Дзеркала, йдеться в «Алеф», всього лише «оптичні прилади». Їх фізична

здатність відображати постійно руйнується в обох новелах, оскільки вони, як
то кажуть в тексті, «відображають все». Герой бачить в Алеф то, чого «не
бачить ніхто» і там, де ніхто нічого не бачить - в підвалі, який завтра буде
знищений, до того ж - безпросвітно темному.
Тема суперництва, на цей раз - літературного, розігрується в даній новелі
підкреслено сниженно і пародійно, як дріб'язкова метушня навколо
запобігливих прохань претендента на муніципальну премію познайомити,
зателефонувати, замовити слівце, нагадати і т. п. За цим явним і навіть
помітним сюжетом, як зазвичай у Борхеса, розгортається інший,
символічний. Він організований протистоянням двох типів листи. Один це,
можна сказати, лист відображення, воно представлено в циклопічної і
нескінченної описової поемі. Інший - лист одкровення: така спроба
персонажа на ім'я Борхес переказати побачене їм в магічній точці Алеф і
відмова від завдання безпосередньо передати цю безмежність, mise en abime
«незбагненного всесвіту» - відмова, що вирішується для героя сльозами і
почуттям «нескінченної жалості».
Натхнення приходить до Борхесу-персонажу в буенос-айреському будинку,
де жила його любов і куди він регулярно з'являвся як до пам'ятника,
цвинтарного надгробка. Причому осяяння відвідує його якраз напередодні
того, як сам будинок знесуть (в постскриптумі його вже півроку як знесли).
Мотив руїн продубльований: в розгорнутій герою через точку «Алеф»
картині світу, яка нагадує докладні переліки з новели «Фунес, чудо пам'яті»,
миготить, зокрема, зруйнований німецької бомбардуванням Лондон. Тим
самим, вічність після своєрідного «кінця світу» відкривається в
захаращеному підвалі буенос-айреського будинку, приреченого на знесення
двома нуворишами для розширення їх щойно відкритої кондитерської.
Останнє, що Борхес бачить в своєму баченні - «твоє обличчя».
Такий самодостатній світ, за визначенням, не є мовою. Саме тому його не
можна вичерпати, уявити лінійно, описати до кінця. Але можна включитися в
нього інакше, символічно, тобто розуміючи сенс необразотворчих і
неотражательних пристроїв, подібних «Алеф», і визнаючи цей загальний
зміст своїм, зверненим до тебе.