1 завдання.

Українські землі у складі Російської

імперії
План

1. Адміністративно - територіальний устрій та регіональний поділ.

2. Національне та соціальне становище українського населення.

3. Імперська колонізаторська політика України.

Основні поняття та терміни:

Адміністративно - територіальний поділ - поділ території держави на систему 

адміністративних  одиниць (область, провінція, штат, воєводство, губернія, повіт,
волость, місто, село) відповідно до якого утворюється вертикальна структура органів
державної влади й управління.

Генерал - губернаторство -  адміністративно-територіальна одиниця в Російській

імперії (1775 - 1917). Включало одну або кілька губерній, під управлінням генерал -
губернатора.

Повіт -   адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських, а

також польських, литовських і білоруських землях з другої половини XIV ст.

Стан - адміністративно-поліцейська одиниця в повітах Росії та України в XIX ст. ;

запроваджена  1837р. у зв'язку з посиленням селянського руху.

Адміністративно - територіальний устрій та регіональний поділ

Таблиця "Адміністративно - територіальний поділ українських земель, що входили

до складу Російської імперії в першій половині XIX ст."

Наддніпрянська Україна
Малоросійське генерал- Київське генерал- Новоросійсько -
губернаторство: губернаторство: Бессарабське генерал-
губернаторство:
 Харківська губернія  Київська губернія
 Чернігівська  Подільська губернія  Катеринославська
губернія  Полтавська  губернія
 Полтавська губернія  Херсонська губернія
губернія  Таврійська губернія

Наприкінці XVIII ст. територія України входила до складу Російської та Австрійської

імперій. У першій половині XIX ст. українська етнічна територія становила до 700 тис.
км2. До складу Російської імперії входило 90% цієї території - Правобережна і
Лівобережна Україна, Слобожанщина та південна (Степова) Україна, а до складу
Австрійської - 10% - Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Такий
територіальний поділ існував аж до початку Першої світової війни.

В історичному розвитку українського народу визначальна роль, як і раніше, належала

Наддніпрянщині. Її вважало своїм історичним, політичним та культурним центром
також українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття,
підвладне Австрійській імперії.

Поширення на територію України адміністративно - територіального устрою

Російської імперії мало на меті прискорити колонізацію українських земель.
Розроблена царським урядом на початку 50 -х рр.. XIX ст. інструкція зобов'язувала
генерал - губернаторів посилити всебічний нагляд за «станом умів».

Найстараннішими провідниками царської колонізаторської політики в Україні були

київський генерал - губернатор граф Д. Бібіков, малоросійський (харківський) - князь
М. Долгоруков та новоросійський - граф М. Воронцов. Останнього як ревносного
прислужника царизму висміяв у відомій епіграмі О. Пушкін. Антинародну діяльність
перших двох - під керівництвом тодішнього найвищого провідника та ідейного
натхненника колонізаторської політики в Україні царя Миколи I  - навіки затаврував
український поет Т. Шевченко такими гнівно - глузливими рядками:
 

  Во дні фельдфебеля - царя

З своїм єфрейтором малим
Капрал Гаврилович Безрукий
Та жвавим, на лихо лихим.
Та унтер п'яний Долгорукий
До того люд домуштрували,
Україну правили. Добра
Що сам фельдфебель дивувались
Таки чимало натворили,
І маршировкою, і всім,
Чимало люду оголили
І «благосклонні пребивали
Оці сатрапи - ундіра
Всегда к єфрейторам своїм»
А надто стрижений Гаврилич

Національне та соціальне становище українського населення

Регіони України, що склались історично, різнилися не тільки  за адміністративним

устроєм, а й за етнічним складом. Лівобережжя вважалося найбільш українським за
етнічним складом. У 1795р. тут мешкало 98,1% місцевих жителів, решту становили
росіяни та євреї; у Слобідській Україні  мешкало 85,9% українців; росіяни проживали
тільки в місті Харкові та у східній частині регіону, євреї - лише в містах Суми та
Харків. На Правобережній Україні українці становили 88%, поляки - 5%, євреї - 3,5%
( на середину XIX ст. -10%); степова Україна була заселена переважно українцями
(71,5%), на частку росіян та молдаван припадало по 9%, вірмени і цигани складали  3
- 4 %, менше 1% - було сербів, поляків, болгар, німців, грузин, євреїв, угорців. Татар
наприкінці XVIII  ст. у Криму мешкало 250тис. чол.., а на середину XIX ст. - лише 100
тис. чол.

На середину XIX ст. у складі Російської імперії у дев'яти губерніях, утворених на

території України, проживало 13,6млнчол. За становою ознакою вони поділялися на
дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство. Зрівнявши 1835р.
козацьку старшину  управах з російським дворянством, самодержавство прихилило
на свій бік ту частину українського суспільства, яка у XVIII ст. виступала головним
речником і поборником національної державності.

Соціальний склад населення земель - регіонів  також мав свої особливості. На

Лівобережжі переважали дрібномаєтні дворяни - землевласники; селянство
складалося з посполитих  та козаків (останні становили третину населення і
проживали на своїх хуторах, маючи статус державних селян, зобов'язаних
сплачувати чверть прибутків до державної скарбниці). Правобережна Україна
вирізнялася специфічною структурою населення: до магнатів і шляхти належало 135
тис. чол.., селян - українців налічувалося 3 млн чол.., польських кріпаків становив: на
Волині 74%, у Київській губернії - 90%, у Подільській - 91%. Південна Україна
(Новоросія) відрізнялася тим, що тут не було кріпаків. Основу населення складали
колонізатори - переселенці з європейських країн, вільні селяни, відставні солдати.
Українці в усіх губерніях являли собою здебільшого селянську націю з мало
чисельною верствою духовної та світської інтелігенції.

Імперська колонізаторська політика України

Колонізаторську політику  щодо українських земель проводили обидва імперські

уряди. Так, внутрішня політика російського самодержавства була  спрямована на
встановлення  контролю над усіма сферами існування українського  суспільства. 
Царське законодавство змінювало землекористування, становище  станів, діяльність
місцевих адміністрацій. Особливістю цієї політики  було те, що цивільна  влада,
спираючись на військову силу, проводила русифікацію системи  освіти,
упроваджувала кріпацтво, общинну систему відносин на селі, утверджуючи тим
самим воєнно - феодальний деспотизм. Особливою формою колонізаторської
політики Росії стало запровадження генерал - губернаторств, підпорядкованих
безпосередньо імператору, що дозволяло встановити всеосяжний контроль над
життям краю. Кожне генерал - губернаторство охоплювало кілька цивільних губерній,
на чолі  яких стояли губернатори, підзвітні ще й   міністерству внутрішніх справ.
Губернське правління здійснювалося за участю станових дворянських органів -
повітових та губернських зборів, очолюваних предводителями дворянства. Губернії
поділялися на повіти, де владу  здійснювали адміністративні  та повітові управи. На
відміну від центральних російських губерній, на українських землях судді  та
чиновники не обирались, а призначалися із росіян.

Завд 2
 Тема VІ
Західноукраїнські землі у складі Австрійської ( Австро-
Угорської) імперії у другій половині ХІХ ст.
 
§ 28. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій
половині ХІХ ст.
Пригадайте: 1. Яким було становище українців під владою Габсбургів? 2. Як вплинули на розвиток
західноукраїнських земель реформи Марії-Терезії та Йосифа II? 3. Що було характерним для розвитку соціально-
економічних відносин на західноукраїнських землях протягом першої половини ХІХ ст.?

 
1. Населення та умови життя на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.
Протягом другої половини століття кількість населення західноукраїнських земель збільшилася. За
даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., на західноукраїнських землях
мешкало відповідно 2600 тис. і 3814 тис. українців. Оскільки за цей відтинок часу загальна кількість
населення значно зросла, питома вага українців у його складі зменшилася. Зростання чисельності
населення дедалі більше загострювало місцеві соціально-економічні проблеми. У Галичині густота
населення в сільській місцевості протягом цього часу збільшилася з 32 до 102 осіб на 1 кв. км.
 

Демографічний стан західноукраїнських земель наприкінці ХІХ  ст.

 
Протягом другої половини ХІХ ст. соціально-економічні характеристики західноукраїнських земель не
зазнали значних змін. Вони залишалися аграрним суспільством, позаяк 95% населення трудилося на
землі, а близько 1% працювало на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, з
місцевим духовенством включно, була чисельно невеликою. Так, у Східній Галичині вона становила
близько 0,5% від загальної кількості українського населення. Рівночасно поляки, скажімо, складали 22%
мешканців Східної Галичини, а їхня інтелігенція становила понад 3% загальної кількості населення.
Примітка. На закарпатті 85% населення у цей час працювало в сільському господарстві, 10%  у
промисловості та транспорті.

 
Умови життя на західноукраїнських землях були вкрай тяжкими для корінного населення. Рівень
життя західних українців становив лише одну десяту від загального рівня життя решти населення на цих
землях. Смертність сягала 40–48 осіб на 1 тис. серед українців і 28 осіб на 1 тис. серед поляків. Кількість
продуктів, яку споживала одна особа в Галичині, становила лише половину від того, що споживав
громадянин західноєвропейської країни. За підрахунками істориків, щорічно від голоду, недоїдання і
хвороб у самій лише Галичині помирало 50 тис. осіб. Більше половини дітей не доживало до 5 років,
вмираючи інколи від найелементарніших хвороб через відсутність медичної допомоги. У західних і
центральних провінціях імперії Габсбургів одна лікарня припадала на 295 жителів, а в Галичині – на
1200.
 
2. Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття
Революційні події 1848–1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. Попри те, що
революції завершилися поразкою, вони уможливили пришвидшення процесів подальшого становлення
індустріального суспільства.
Зовсім інша ситуація склалася на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже
не перешкоджали економічному розвиткові. Одначе західноукраїнські землі до останніх днів існування
імперії залишалися найбільш відсталими в економічній площині територіями Австро-Угорщини з
найнижчим рівнем життя населення.
У 50–60-х рр., завдяки політиці віденського уряду і західних і центральних провінціях Австро-
Угорщини швидкими темпами розвивалася промисловість, а Галичина, Буковина і Закарпаття зберігали
давній, аграрний характер економіки. Її розвиток на західноукраїнських землях дедалі більше визначався
інтересами великої фабричної промисловості у західних провінціях.
Імперський уряд фактично не вживав ніяких заходів для розвитку промисловості на
західноукраїнських землях. Урядові кола відмовлялися надавати західноукраїнським підприємцям
податкові пільги, якими користувалися в західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на
ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги на вивезення
звідси сировини й напівфабрикатів. Навіть усередині краю західноукраїнським підприємцям було дуже
важко вести конкурентну боротьбу з іноземними фірмами. Дешеві фабричні товари витісняли з ринку
місцеві вироби.
У 70-х рр. західноукраїнські землі привертали дедалі більшу увагу австро-угорських підприємців не
лише як ринок збуту товарів, а й як джерело дешевої сировини. Внаслідок цього стали швидко
розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці ХІХ ст. іноземний
капітал посилив свої позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми перебирали торгівлю,
банки, цілі галузі промисловості. Іноземні підприємці поглинали всі підприємства, чиє існування було їм
небажане, унеможливлювали створення тих, діяльність яких суперечила їхнім інтересам.
Сільське господарство західноукраїнських земель розвивалося надзвичайно повільно. Величезні
земельні масиви знаходились у власності поміщиків, тоді як більшість селянства постійно страждала від
малоземелля. Природне зростання чисельності населення ще більше загострювало ситуацію.
Економічне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини як і раніше залишалося
наближеним до колоніального. Цей край був ринком збуту готової продукції з центральних регіонів
імперії і джерелом надходження сировини. Одночасно він був резервуаром дешевої робочої сили, яка
надходила звідси на західноєвропейський та заокеанський ринки праці.
 
3. Розвиток промисловості
У несприятливих умовах австро-угорського панування західноукраїнська промисловість розвивалася
сповільненими темпами. Переважна більшість промислових робітників працювала не у великій
фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і майстернях. За офіційними даними, 1885 р. в
Східній Галичині на 175 підприємствах обробної промисловості з числом робітників понад 20 осіб
працювало лише 10 тис. душ. У Закарпатті тоді ж було декілька таких підприємств, а на Буковині взагалі
не було.
Галузева структура промисловості краю була однобокою. Основну частину продукції давали галузі з
добування і переробки місцевої сировини – лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна.
Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися з середини ХІХ ст. Центром
нафтової промисловості був Борислав. Контроль над розвитком цієї галузі одразу встановили
австрійські та німецькі підприємці. Зацікавленість у збільшенні експорту галицької нафти спонукала їх до
застосування технічних вдосконалень. Результатом цього стало зростання видобутку нафти з 20 тис.
тонн на рік 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р. Але віденський уряд перешкоджав спорудженню
нафтоперегінних заводів у Східній Галичині. Галицьку нафту переробляли на австрійських та угорських
заводах. Хоча видобуток нафти і виробництво гасу постійно зростали, селяни не мали за що його купити
і освітлювали свої оселі скалкою.
Іноземні нафтові магнати по-хижацькому грабували природні багатства краю, отримували величезні
прибутки. Акціонерні кампанії, які діяли в краї, сплачували своїм акціонерам дивіденди в розмірі 20–27%
річних. Таких високих прибутків ніколи не отримували акціонери в західних частинах імперії.
Велика кількість високоякісних лісів (дуб, смерека та бук) спричинила у другій половині 60 – на
початку 70-х рр. стрімкий розвиток лісопильної промисловості. До лісових районів Карпат було
підведено залізничні колії і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції,
Туреччини та інших країн. На початку ХХ ст. з Карпат щорічно вивозилося 608 млн куб. м лісу.
Якщо лісопильна промисловість розвивалася швидко, то темпи розвитку меблевого виробництва та
інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби західноукраїнського
населення у меблях, папері й картоні задовольнялися імпортною продукцією.
До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна промисловість промисловість.
Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани
носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик. «Вироби з тканин і пряжі, від сорочки аж
до килиму,– писав один із тогочасних галицьких економістів,– залізні та металеві вироби, знаряддя,
машини, добрива... словом усе, чого людина потребує від колиски аж до могили, майже все імпортуємо,
купуємо, позичаємо в чужих».
Найбільшим підприємствами краю були залізничні ремонтні майстерні у Львові, Стрию та Станіславі.
Одначе зробити в них капітальний ремонт можливості не було, і машини відправляли до Німеччини.
Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільними темпами.
У другій половині ХІХ ст. у краї діяли лише п'ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній
Галичині – чотири, в Закарпатті – одна), на яких працювали 4 тис. робітників. У Східній Галичині
існувало також кілька сірникових фабрик, металургійних і машинобудівних підприємств.
Розвиток промисловості був пов’язаний з виникненням нової суспільної верстви – промислових
робітників. Наприкінці ХІХ ст. їхня кількість у краї становила близько 55 тис. душ. Джерелами
поповнення робітництва були розорені ремісники й селяни.
Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. У гонитві за високими
прибутками підприємці не бажали витрачати гроші на створення безпечних умов праці. Внаслідок цього
постійно зростала кількість нещасних випадків. У гірничодобувній промисловості Закарпаття їхня кількість
була в декілька разів вищою, ніж у центральних провінціях імперії та інших країнах Західної Європи.
Жахливими були побутові умови бориславських робітників-нафтовиків. Основна маса їх жила в бараках, де
спала просто на долівці. Частина робітників ночувала просто неба. Робітники, зайняті на лісозаготівлях,
проводили зиму в землянках. Робочий день західноукраїнських робочих тривав у середньому 12–18 годин.
 Заробітна платня промислових робітників у краї була в півтора раза меншою, ніж у центральних районах
імперії. За офіційними даними австрійських установ, платня робітників у Львові становила 48–58% заробітку
їхніх колег у Відні. Нерідко (а надто в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а
талонами, за якими робітники могли отримати продукти за вищими цінами лише у крамниці підприємця.
Поширення набуло штрафування робітників під різними приводами. Інколи розміри штрафів досягали
кількаденного заробітку. Розмір платні промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.
Тяжкі умови праці та низький життєвий рівень спричиняли поширення серед робітників таких захворювань,
як туберкульоз, ревматизм тощо. Медична допомога внаслідок її високої вартості була для них майже
недоступною.
 
5. Зміни в сільському господарстві
Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849 рр., увільнили
селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє вивільнення
селяни мусили протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. У цілому реформа 1848 р. коштувала
західноукраїнському селянству понад 300 млн флоринів.
На користь поміщиків вирішувалось і земельне питання. Хоча згідно з реформою за селянами
повинні були зберігатися ті землі, якими вони користувалися, поміщики відібрали в них більш родючі
вгіддя. Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну картину складали
дрібні селянські господарства розміром 2–5 га і великі земельні володіння по 15–20 тис. га.
Внаслідок цього еволюція сільського господарства відбувалася дуже повільно. В економічних
відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки – за позичене зерно, за оренду землі, за
дрова тощо. Лише наприкінці ХІХ ст. відробітки стали поступатися місцем вільнонайманій праці. Близько
80% селянських господарств мали наділи менше ніж 5 га (пригадайте, який розмір наділу міг
забезпечити мінімальні потреби селянина). Внаслідок цього більшість селянських господарств була
приречена на зубожіння, розорення і занепад.
Одним із найголовніших питань для селянина в той час було право користуватися сервітутами.
Землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними, розуміючи, що дітися
селянам нікуди. Сподівання тисяч селян знайти справедливість у судах були марними. Протягом 1848–
1881 рр. у судах краю розглядалися 32 тис. справ про права на сервітути, з яких на користь
землевласників було вирішено 30 тис.
Неможливість більшості селян забезпечити себе необхідним завдяки праці у власному господарстві
змушувала їх йти наймитувати до великих землевласників. Проте за свою працю вони отримували в
чотири рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів.
Новою проблемою у напівжебрацькому житті західноукраїнського селянства стало лихварство.
Вимушені позичати гроші для сплати численних податків, селяни швидко опинялись у залежності від
лихварів, які, вдаючись до безсоромного шахрайства, під приводом сплати боргу і процентів на нього (в
середньому 150–250%) відбирали їхні господарства. Наслідком безпросвітного становища селян було
поширення пияцтва. Землевласники часто самі штовхали їх до цього, видаючи замість платні за роботу
батракам талони, що їх можна було реалізувати лише в шинку. Тому не дивно, що наприкінці ХІХ ст. у
Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 жителів, в той час як початкова школа – на кожних
1500.
Основною галуззю сільського господарства в краї було рільництво. Через зубожіння селян прогрес у
способах обробітку землі був дуже незначним. За рівнем механізації сільськогосподарського
виробництва західноукраїнські землі значно поступалися іншим регіонам Австро-Угорщини. Велика
кількість дешевої робочої сили безземельних селян робила невигідним імпорт недешевих машин із
західних регіонів імперії або навіть з Англії. Повільне впровадження досягнень агрономічної науки,
відстала техніка обробітку землі обумовлювали низькі врожаї. Протягом другої половини ХІХ ст.
врожайність сільськогосподарських культур у краї була в півтора-два рази нижчою, ніж у
західноєвропейських країнах.
І все ж, хоч і повільно, вигляд західноукраїнського села змінювався. Переважну більшість складали
малоземельні господарства, господарі яких не могли проіснувати зі своїх наділів. Місцева
слаборозвинена промисловість була нездатна поглинути надлишок сільськогосподарського населення.
Господарства середняків і заможних селян були тією основою, з якої могла формуватися нова суспільна
верства західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-
підприємці були в основному українцями.
5. Початок трудової еміграції українців
Злиденні заробітки або повна їх відсутність, страх іще не розорених селян перед майбутніми
злиднями, зубожіння більшості селянства, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті, тягар
національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами масової трудової
еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки.  Вона була прямим
наслідком політики віденського уряду, спрямованої на висмоктування життєдайних соків із національних
окраїн на користь розвиненого центру імперії.
 
Розселення та еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ст.
 
Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших
розмірів досягла на початку ХХ ст. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової
заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини,
США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх
країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.
 

Одні з перших українських емігрантів до Америки – баптисти І.Сипченко, Г.Кузений, І.Юхимів

та Ю.Сич
  
Основна маса постійних емігрантів вирушала за океан. Для організації набору й перевезення
переселенців існували спеціальні компанії. Їхні агенти розповсюджували листівки, у яких змальовували
принадні умови переїзду та поселення на нових землях, обіцяли селянам можливість безкоштовного
отримання землі, добру платню у промисловому та сільськогосподарському виробництві. Агенти
компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів, оскільки отримували за кожного
завербованого гроші: за дорослого – 5 доларів і 2 долари за дитину. При цьому умови перевезення
через океан більшості західноукраїнських селян вельми нагадували транспортування африканських
рабів у минулі часи. За другу половину ХІХ ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини виїхало в
пошуках кращої долі за океан близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871–1900 рр. залишили 170
тис. переселенців.
На нових місцях українські емігранти опинялись у тяжких і незвичних умовах. Для пристосування до
нових умов економічного, соціального й культурного життя потрібен був певний час. Для переважної
більшості українців він був тяжким і тривалим.
 

Українські вуглекопи у США. 1903 р.

 
Група українських вуглекопів у Канаді. 1904  р.
 

Емігранти з України за роботою у полі. Канада. 1904  р.

 
Перша хвиля трудової еміграції з західноукраїнських земель тривала до початку першої світової
війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на зламі
ХІХ–ХХ ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її вислідом стала
поява на Американському континенті значної української діаспори.
  
6. Міста і міське населення. Львів
Західноукраїнські міста, внаслідок імперської політики гальмування індустріалізації краю, впродовж
тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд. Міське населення поступово зростало. Швидше за
інші розвивалися Львів і Чернівці, а також міста, що були значними залізничними центрами,– Станіслав,
Стрий та ін. Зростало також населення Дрогобича й Борислава, де виникли нафтодобувні підприємства.
У цілому відсоток міського населення західноукраїнських земель залишався досить невеликим. У
Галичині мешканці міст складали 10% від усього населення. Українці у складі міського населення
складали лише 14–25%. Більшість серед міських жителів у Східній Галичині належала полякам та
євреям. А втім, навіть невеликі за чисельністю українські міські громади відігравали значну роль у
розвиткові українського національного життя. Містами-осередками українського культурного і
політичного життя в краї були у другій половині ХІХ ст. Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия,
Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів.
Заснований у ХІІІ ст. князем Данилом Галицьким Львів був культурним, адміністративним, економічним
центром Східної Галичини та історичною столицею краю. Протягом другої половини ХІХ ст. його населення
зросло найбільше з-поміж усіх західноукраїнських міст – із 70 тис. 1857 р. до 160 тис. 1900 р. та понад 200 тис.
мешканців 1910 р. Наприкінці ХІХ ст. він був п’ятим за чисельністю населення містом імперії Габсбургів (після
Відня, Будапешта, Праги і Трієста) й четвертим на українських землях (після Одеси, Києва і Харкова).
Розвиткові міста сприяла розбудова залізничної мережі краю. Внаслідок цього Львів став одним із
найбільших у Східній Європі залізничних вузлів. Будівництво вокзалу далеко від давнього історичного центру
міста спричинило появу там нових торговельно-промислових дільниць. Місто поступово розвивалося від
історичного передмістя в напрямі до вокзалу і товарної станції. Швидке зростання населення наприкінці
ХІХ ст. сприяло розбудові Львова, появі нових житлових дільниць. Із 1858 р. головні вулиці освітлювалися
газовими ліхтарями, а з 1900 р. почало поширюватись електричне освітлення.
Основним видом громадського транспорту в 1888–1907 рр. був кінний трамвай. Перші електричні трамваї
з’явилися на львівських вулицях 1894 р. На високому рівні знаходилася міська система водопостачання й
каналізації. Деякі міські водогони діяли ще з XVI ст. У південній частині міста 1887 р. було закладено
славнозвісний Стрийський парк. Завдяки своїм мальовничим і затишним алеям він став улюбленим місцем
відпочинку львів’ян.
Своєрідною хронікою історії міста стали численні архітектурні та мистецькі пам’ятки, які збереглися ще з
ХІІІ ст. І тоді, і зараз чисельні мандрівники вважали і вважають Львів одним із найгарніших містЄвропи.
Протягом ХІХ ст. Львів зберігав також значення польського культурного й політичного центру.
Користуючись своїм привілейованим становищем у Східній Галичині поляки намагалися збільшити свій
вплив у місті. Тому впродовж цього часу Львів постійно був ареною боротьби між поляками та
українцями.
В економічній площині західноукраїнські міста зберігали свій характер центрів ремесла й торгівлі.
Однак українців у складі місцевого купецтва майже не було. Абсолютну більшість у цьому секторі
економіки мало єврейське купецтво. Завдяки їхній діяльності в краї було налагоджено економічні зв’язки
між містами й селами. Єврейські купці скуповували в селах сільськогосподарську продукцію і привозили
на продаж селянам необхідні товари. Рівночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні
операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське
селянство втягувалось у товарно-грошові відносини.
Єврейське купецтво діяло, звісна річ, із метою отримання прибутку і тому інколи не розминалося з
можливістю обдурити занадто довірливого селянина. Проте це не спричинило появи національної
ненависті між представниками двох народів. Українські селяни поважали й цінували єврейських купців
за їхню комерційну діяльність, розуміючи необхідність їхньої праці.

 
Витяг з актів судової справи стосовно боргу закарпатського селянина Василя Ряшка
«Василь Ряшко позичив від Е.Герша з Буковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвишкою. Та
Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов’язався сплатити до кінця 1876 року 40 золотих і
сплачував лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді коли міг. Не мав грошей – приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на
нього – привів коня, потім ще 5 корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряшкові 5 зол. боргу зробилося 600.
Справа пішла до суду. Герш заперечив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол., а також заперечив, що дістав 600 зол.
Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко позичив і скільки він дістав від нього звороту. Через брак доказів
справу припинено».
Поміркуйте: Як лихварі використовували необізнаність селян у фінансових справах на свою користь?

 
Витяг з таємного рапорту австрійської поліції до Відня про ставлення західноукраїнського
селянства до євреїв (1890 р.)
«За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і
дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими
вимагатимуть їхнього повернення. Хоча євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи
під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання
антисемітизму в розумінні расової ненависті».

Західна Україна у 18-19 ст. Реферат

У рефераті подано відомості про західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ
ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис.
кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської
імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку
феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище
українців.

У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на

Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний
гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу "королівства Галіції
та Лодомерії" з центром у Львові.

В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. Золочівський, Тернопільський,

Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський,
Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу
Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу
панщинно-кріпосницької системи господарювання.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші

дві парові машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях
розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова,
цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і
сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України. Велике
феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.
Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійській імперії, серйозно
гальмувала й духовний поступ українців, розвиток національного руху. І все ж ці процеси і тут
набирали сили. Активну участь у них брало уніатське духовенство.

У 1816 р. І. Могильницький, канонік із Перемишля, створив так зване "Клерикальне

товариство", що ставило за мету поширення релігійної літератури українською мовою. У 1820-ті
роки в Перемишлі виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ І. Снігурський. Члени
гуртка збирали й пропагували український фольклор, історичні матеріали.
Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові
виникає гурток "Руська трійця". Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М.
Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р. група студентів - членів гуртка проголошує
своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь
підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М.
Максимович.
   
"Руська трійця" намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї
об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах
"Зоря". Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під
назвою "Русалка Дністрова" у 1837 р. все ж удалося опублікувати в Будапешті.
Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських
революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено
уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й
запроваджено парламентський устрій.
Одним з найважливіших результатів революції 1848-1849 рр. було скасування кріпосництва. Це
сталося 23 квітня 1848 р., тобто на п'ять місяців раніше скасування панщини в усій імперії.
2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило "Головну Руську Раду" на чолі з
єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої
відділки вона мала по всій Східній Галичині. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український
тижневик "Зоря Галицька". Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського
парламенту, в якому українцям удалося здобути 39 депутатських місць.
Найбільші досягнення в 1848-1849 рр. український національний рух мав на ниві культури
та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію "Галицько-руська матиця",
яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При
Львівському університеті відкрилася кафедра української мови. В Галичині вперше почали
перевидаватися твори українських письменників.
У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських виступах.
Особливо активними вони були протягом 1815-1825 рр. у Галичині. Своєрідною формою
протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті. Сотні селян озброювалися і втікали у
важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби проти влади. Опришки
нападали на панські й державні маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори,
розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою
селянських протестів була відмова від виконання феодальних повинностей.
Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання в Північній Буковині під
проводом Л. Кобилиці, який на той час був депутатом парламенту. 16 листопада 1848 р. він
зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їх до боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив
гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Загін під проводом Л. Кобилиці до літа 1849
р. вів боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в 1850 р.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала "Головну
Руську Раду". У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії змушена була визнати Угорщини на
самоврядування і віддати їй Закарпаття. Українські національні здобутки тут знову були втрачені.

Завд 3
 УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-21
 

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили
Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична
еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної
державної незалежності.
 
Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та
діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.
 
Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в
працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів
доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика
Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії
партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі
досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній
Україні.

Інфографіка у  повному розмірі.

 
Етапи революції 1917–1921 років
 
 березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її
Універсалів;
 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
 грудень 1918 – листопад 1921.  Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення
масштабного повстанського руху.
 
Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)
 
Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у
Петрограді. В цей час у Києві було створено  національний представницький орган – Українську Центральну
Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на
загальноукраїнську.
 
У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної
федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять
більшість населення.
 
ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат.
 
У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до
частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги,
“українізувалися” та визнавали УЦР.
 
Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.
 
ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала
більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал).
Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший
в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога
Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.

Державний архів Львівської області. Плакат 1917 р.: «Своїй хаті своя правда і сила, і воля»
 
Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)
 
Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ
української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона
контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження
до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.
 
За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено
основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова
реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками
державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.
 
Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)
 
Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української
Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу
до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу
української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни,
взяла участь українська делегація.
 
Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією,
Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися
кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід
засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-
польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником
напризволяще  українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року
тривав масовий повстанський рух.

Державний архів Львівської області. Плакат Української Народної Республіки: «Чужого не хочу, а свого не
віддам!»
 
Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)
 
Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів.
Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського
та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та
Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але
їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав.
 
Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події
увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських
земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна
Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені
залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний
характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд,
адміністрацію, військо.
 
Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не
допомогла виграти війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували
майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив
ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.
 
У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся територія України опинилася під контролем
окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею,
фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го
до Чехословаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій
конференції – її приєднано до Польщі.
 
Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав,
питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було
проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання
територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової
розбудови України.
 
Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це
обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій
війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню
консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у
захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних
союзників.
Завд 4

1921 18 березня Ризьким мирним договором затверджено кордон між СРСР та Польщею
1921 23 березня Олександрівська губернія перейменована разом з її центром
1921 27 квітня Переяславський повіт Полтавської губернії віднесено до Київської губернії
1921 18 жовтня створена Кримська АРСР
1922 21 жовтня ліквідовані Миколаївська, Запорізька та Кременчуцька губернії
1923 12 квітня із введенням поділу на округи змінено межі губерній (межі можуть бути уточнені)
(1924 3 березня розширення БСРР)
1924 12 жовтня створено Автономну Молдавську СРР
28 жовтня Малинську округу на Київщині розформувано
26 листопада скасування Балтської округи Одеської губернії
1924 10 грудня колишня Аджамська волость перечислена зі складу Катеринославщини до Одещини
1925 5 січня уточнено межі Харківської та Полтавської губерній
1925 31 березня 3 сільради Красноградської округи передано до Харківської
1925 червень скорочення кількості та зміна меж округ
1 серпня скасовано поділ на губернії, 43 округи безпосередньо підпорядковані центрові
1925 19 серпня Новгород-Сіверська округа реформована
1925 15 вересня Житомирська округа перейменована
1925 16 жовтня зміна кордону між УСРР та РСФРР
1926 17 лютого зміна межі між Павлоградською та Катеринославською округами
1926 16 червня Павлоградська округа ліквідована
20 липня Катеринославська округа та її центр перейменовані
(6 грудня 1926 розширена БСРР)
1927 січень Черкаська округа перейменована
(14 травня 1928 запроваджено Центрально-Чорноземну область)
1928 центр Молдавської АРСР перенесено до с. Бірзула
19/24 жовтня уточнення кордону між УСРР та РРФСР
1929 центр Молдавської АРСР перенесено до м. Тирасполь
1930 13 червня скасовано 13 округ
1930 15 вересня поділ на округи скасовано
1930 16 грудня Сарненський повіт передано до Волинського воєводства
1931 17 квітня Турчанський повіт передано до Львівського воєводства
1932 9/27 лютого утворення 5 областей; 13 районів та 4 міста Донеччини підпорядковані
безпосередньо центру
(4 квітня 6 районів, 22 червня 2 райони перетворені на міські ради) (межі умовно)
1932 2 липня створена Донецька область
1932 16 липня центр Донецької области перенесено до м. Сталіне
1932 15 жовтня створена Чернігівська область, 2 райони Київської області передано до Харківської, 7
районів Вінницької передано до Київської
1934 5 березня декілька сільрад Яготинського району Харківської області
передано до складу Мало-Дівицького району Чернігівської області
1934 4 червня село Олено-Корицьке Одеської області передано до складу АМСРР
(13 червня 1934 Центрально-Чорноземна область поділена)
1934 24 червня столиця УРСР перенесена до Києва
1935 14 листопада із Близнецівського району Харківської області до Дніпропетровської були
зараховані 4 сільради
1937 22 вересня створено 4 нових області
1938 3 червня Донецька область розділена на дві
1938 14 серпня Румунія поділена на цинути
1938 26 жовтня Підкарпатська Русь перейменована
1938 2 листопада за Першим Віденським арбітражем Угорщині передано південь Карпатської Русі та
південь Словаччини (приєднані 12 листопада)
10 листопада центр Карпатської України перенесено до м. Хуст
1939 10 січня створені Запорізька, Кіровоградська та Сумська області
(1939 14 березня утворена Словацька республіка)
1939 15 березня Угорщина захопила Карпатську Русь
(1939 4 квітня Угорщина захопила Стакчин і Собранці)
1939 12 жовтня утворено генерал-губернаторство
1939 1 грудня Західна Україна приєднана до УРСР
4 грудня створено 6 нових областей
1940 28 червня СРСР захопив Басарабію та Північну Буковину
2 серпня утворена Молдавська РСР
7 серпня утворені Чернівецька й Аккерманська області УРСР
(1940 30 серпня другий Віденьский арбітраж)
1940 4 листопада уточнено кордон між УРСР і МРСР
1940 7 грудня Аккерманська область перейменована через перенесення її центру до м. Ізмаїл
(1941 1 января последнее упоминание киева как областного города)
1941 15 березня центр Кам'янець-Подiльської області перенесено до м. Проскурів
(1941 17 липня утворено райхскомісаріат Остланд)
1941 22 липня створено губернаторство Буковина
1941 1 серпня створено губернаторство Бесарабія
до генерал-губернаторства приєднано новостворений дистрикт Галичина
1941 19 серпня створено губернаторство Трансністрія (фронт на 25 серпня)
1941 1 вересня утворено райхскомісаріат Україна (фронт на 10 вересня)
1941 17 жовтня центр Трансністрії перенесено до Одеси
1941 жовтень до губернаторства Буковина приєднано Дорохойський повіт (фронт на 2 грудня)
1941 20 жовтня до райхскомісаріату Україна приєднано новостворені округи Житомир і Київ
1941 15 листопада до райхскомісаріату Україна приєднано новостворені округи Миколаїв і
Дніпропетровськ (фронт на 2 грудня)
1942 1 вересня до райхскомісаріату Україна приєднано лівобережні території (фронт на 18 листопада)
(1944 29 січня передача Трансністрії румунському військовому командуванню
1944 18 березня передача Трансністрії німецькому військовому командуванню)
1944 30 березня утворена Херсонська область (фронт на 17 квітня)
(1944 1 квітня округ Білорутенія райхскомісаріату Остланд передано військовому командуванню)
1944 9 серпня Тарнопільська область перейменована (фронт на 29 серпня)
(1944 22 серпня поновлено поділ Польщі)
(1944 10 листопада скасовано райхскомісаріат Україна)
1945 29 червня Закарпаття передано від Чехословаччини до СРСР
1945 30 червня скасовано автономію Криму
1945 16 серпня Перемисль передано Польщі
1945 анклав Ростовськоі області на території Луганської села Дар'їно-Єрмаківка та Кошари передані
від РРФСР до УРСР (не показано)
1946 4 квітня СРСР повернув Чехословаччині с. Лекаровце
(1946 1 вересня первое упоминание киева как республіканського подчинения)
1948 4 лютого Румунія передала СРСР 4 острови в дельті Дунаю
1948 травень Медиківський район передано Польщі (кордон умовно)
1948 23 травня Румунія передала СРСР острів Зміїний
1948 29 жовтня Севастополь став містом республіканського підпорядкування
1951 15 лютого Польща передала СРСР міста Белз, Угнів, Кристинопіль, Варяж і Хоробрів
1951 3 квітня Устрицький район передано Польщі
(1954 6 січня Білгородська область)
1954 6 січня до складу Київської області віднесено два райони Полтавської області
1954 7 січня створено Черкаську область
(1954 8 січня укрупнені області БРСР)
1954 4 лютого Кам'янець-Подiльська область перейменована
1954 15 лютого ліквідовано Ізмаїльську область, змінено межі Одеської області
1954 19 лютого Кримська область та Севастополь передані від РРФСР до УРСР
1957 24 квітня Балаклавський район приєднано до Севастополя
1959 21 травня Дрогобицьку область ліквідовано, її райони приєднані до Львівської
1961 9 листопада Сталінська область перейменована
1962 9 листопада Станіславська область перейменована
1965 4 січня частину колишьного Талалаївського району Сумської області передано до складу
Чернігівської
1970 5 січня Луганська область перейменована
1987 19 лютого від Чернігівської області до Київської відокремлено м. Славутич
1988 26 серпня до Києва приєднано села Жуляни, Троєщина та смт Бортничі
1990 4 травня Ворошиловградська область перейменована
1991 12 лютого відновлена Кримська АРСР
1991 11 червня Ровенська область перейменована згідно правопису
1992 22 квітня Кримська АРСР перейменована
1994 21 вересня Автономна республіка Крим у складі України