Бесіда

Славнозвісний Михайло Коцюбинський

25 квітня 1913-го, перестало битись серце видатного сина українського
народу - письменника та громадського діяча Михайла Коцюбинського.
Останній спочинок він знайшов на
Болдиній горі у Чернігові - саме там, де найбільше любив прогулюватись
сонячними днями.

1. Гребінець і дзеркальце - у кишені. Під час навчання у Шаргородському

духовному училищі, Михайло завжди віддавав перевагу книжці перед
дитячими пустощами.

Ось як пише про нього у спогадах один з викладачів: "Він завжди був
старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи
завжди були вичищені. Видно було, що вдома йому віддавали особливу
увагу. Та й сам він турбувався про свою акуратність: в боковій кишені його
піджачка завжди був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви
між лекціями можна було все привести до ладу; не залишався він також без
носової хусточки”.

2. Вчитель - тактовний, але строгий. В 1891 році Михайло Коцюбинський

склав екстерном іспит на звання народного вчителя при Вінницькому
реальному училищі і почав працювати в селі Лопатинці - готував до вступу в
гімназію дочку та двох синів бухгалтера цукроварні Кіндрата Мельникова. В
той час багато спілкувався з селянами, роздавав книжки з власної бібліотеки,
а в неділю ходив на молодіжні гуляння і подовгу розмовляв з хлопцями та
дівчатами.

"Вчитись у нього було легко й приємно. Але разом з тим був і строгий
порядок у заняттях. Починались вони о 9-ій годині ранку і тривали до 12-ої
години дня. А в спеціальному журналі виставлялись оцінки за знання", -
згадував Микола Мельников.

3. Грушка при покійнику. Дуже ретельно Михайло Коцюбинський збирав

гуцульський фольклор та традиції, готуючи "Тіні забутих предків". Не раз
їздив у Карпати, за рекомендацією свого друга етнографа Володимира
Гнатюка відвідав Криворівню, яку той називав "українськими Афінами".
Петро Шекерик-Доників, активний збирач фольклору з села Голови пригадує
події літа 1912 року (стиль збережено):
"Я був у Красноїллі тоді, як Коцюбинський їхав на червонім (каштанового
кольору) коні з Криворівні до Голов до Луки Гарматія (місцевий сільський
вчитель). Разом з ним був його син Юрко. Я прилучився до них.

Коцюбинський, ідучи понад шумливою річкою, розпитував мене про

чугайстрів. Він говорив мені, що хотів би сам бути на гуцульськім
посіджінню (оселі), і сам усе наочно бачити. Якраз в тім часі у Головах на
Ділку умерла баба, багачка Василина Маротчак. Гарматій запропонував
Коцюбинському піти туди на грушку. Грушка - це гра, яку гуцули
влаштовують при покійнику".

4. "Дуже люблю правду". "...Коцюбинський цілу дорогу випитував у мене

детально про життя гуцулів, гуцулок, про грушку і похорони, - продовжує
Петро Шекерик-Доників. - Він робив те, що й ми: прийшов мовчки, засвітив
воскову свічку, приліпив до свічника, зговорив молитви. Я разом з місцевим
метнувся й зорганізував забави на грушці.

Коцюбинський пильно придивлявся, то радів ними, то поважнів, у щось

вдумувався, а у деяких і сам разом з нами брав участь. Коцюбинський сидів
до зір на грушці, а на дворі грали трембіти, і він сим любувався. Питав мене,
чого грають трембіти. Я йому казав, що се в нас в горах, де далеко хата від
хати, одинокий спосіб сповістити людей про смерть.

Я у нього питав, чого він так детально все розпитує, і він відповів: "Я дуже
люблю правду. Хочу писати оповідання з гуцульського життя і боюся
написати там неправду. Мені було б дуже прикро, аби люди казали, що я
брехав..."

5. Дев'ять мов. Попри те, що не здобув вищої освіти, був надзвичайно

освіченим. Понад 10 років займався репетиторством, вчителював, і жоден з
учнів Коцюбинського не міг сказати про нього чогось поганого. Загалом,
знав  дев'ять мов - три слов'янські: українську, російську, польську; три
романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську,
турецьку та циганську.

6. Любив сонячні ванни. Був одружений з Вірою Дейшею, з якою мали

четверо дітей. Донька Ірина у книжці спогадів пригадує один із літніх днів:
"В затишному кутку садочка, на бічній доріжці, де ясно звисають тонкі гілки
спіреї, що ніби утворюють зелену альтанку, з зеленого моріжка мама зробила
для тата канапку.

Батько любив приймати сонячні ванни в цьому затишному куточку на своїй

канапці. Ось і зараз він спочиває тут. Тато в легкому сірому костюмі та
червоній фесці з великою чорною китицею. Він переглядає газети. Щоб
уберегти його від простуди, підмостили йому згорнутий вчетверо старий
килим..."

7. 300 листів до музи. Останні 10 років життя його серце належало іншій
жінці -- юній Олександрі Аплаксиній, на час знайомства їй був 21 рік, на 16
років молодша за Коцюбинського. Відомо про понад 300 листів, якій
письменник написав своїй музі. Перший з них -- записка: "Не сердитесь на
меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне".
Згодом і далі він пише листи до коханої російською мовою - українську вона
знала погано. Першим українським твором, який прочитала Олександра, був
"Цвіт яблуні" Коцюбинського. Коли дружина довідується про стосунки,
спокійно просить не руйнувати сім'ю, письменник погоджується і
залишається.

8. Жив на віллі Горького. З 1909 по 1912 рік Михайло Коцюбинський тричі

відвідує Італію - через потребу у лікуванні. Його мучить астма та тисне
серце. Вирішує їхати у теплі краї. На острові Капрі зупиняється на віллі
Максима Горького, вони здружуються. Там пише новелу "Дебют", повість
"Fata morgana", оповідання "Що записано в книгу життя".

Відома історія, коли жандарми під час повернення з Італії, запитують в

Коцюбинського чи везе він зброю, на що письменник каже: "Так. Ось моя
зброя!" - і показує на ручку, що виглядає з кишені піджака.

9. "Гвоздика Коцюбинського". Понад усе любив сонце, дітей та квіти - таке

часто можна прочитати про українського письменника. Й справді -- в його
творах чимало гурнтовних описів рослин, дерев, кущів. А найбільше любив
червону красолю - є навіть потрет Михайла Михайловича на фоні цих квітів.
З острова Капрі привіз насіння  гвоздики, акліматизував її тут, тож тепер в
науковій літературі цей сорт відомий як “гвоздика Коцюбинського”.

10. І цвіт яблуні - в останню дорогу. Важкохворий та після багатьох місяців

лікування помирає 25 квітня 1913 року.  Поховали Михайла Коцюбинського
на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького
монастиря. На похорон прийшло понад три тисячі осіб. В головах покійного
поклали вінок від Олександри Аплаксиної - сплетений нею із цвіту яблуні.