2

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3

Кароль Войтила.......................................................................................................4

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.........................................................................................8
 3
ВСТУП

Постать Папи Римського Івана Павла Другого привертає увагу

мільйонів. Тому не дивно, що поезії Кароля Войтили, який теж друкувався і
під псевдонімом Анжей Явень і який також є Папою Римським,
зацікавлюють усіх, хто про ці поезії дізнається. Прискіпливий погляд
літературного критика не підшукає в цих поезіях якихось певних рис, за
якими б можна було віднести Кароля Войтилу до тих чи тих митців, до тієї
чи іншої школи. Кароль Войтила — пост осібний, і, хоч твори його й
належать літературі, в літературі вони теж займають осібне місце. Пов’язане
це не тільки з постаттю автора. Пост Кароль Войтила стверджує у своїх
творах віру, надію і любов.
Шукає Бога і шукає Людину. Розмірковує про життя і смерть,
«наближення поверхні до дна», мріє про воскресіння. Поезія Кароля Войтили
— це народження сповідей і народження майбутніх проповідей. Наче б
передбачаючи свою непросту життєву місію, поет —майбутній Папа - готує
глибоке філософське підґрунтя у слові. Опираючись на необхідність
духовних цінностей, він шукає істину, починає «розрізняти окремі профілі»,
сумнівається в собі, але твердо вірить, що Христос веде його непомильною
дорогою.
 4
Кароль Войтила

Важливу роль у становленні оновленої католицької антропології

відіграло вчення видатного релігійного мислителя Кароля Войтили. Він
заклав основи для розуміння не тільки «католицької» особистості, але
обґрунтував можливість розкрити феномен людини на тлі культурних
трансформацій ХХ століття. Також, його філософсько–антропологічні
погляди посприяли становленню нового розуміння людини, особливістю
якого є визначення людини як активного начала. Людина у своїй діяльності
керується світоглядними засадами, які виражаються у її прагненнях, але,
сутність усвідомленого вчинку несе надсуб’єктний характер.
Іван Павло ІІ (мирське ім'я: Ка́роль Ю́зеф Войтила); 18 травня 1920,
Вадовиці, Польща — 2 квітня 2005, Ватикан) — 264-й Папа Римський. Римо-
католицький польський єпископ, єпископ-помічник Кракова, а пізніше
архієпископ-митрополит Краківський і кавалер Ордену Білого Орла; 6-й
суверенний голова міста-держави Ватикан. Святий Католицької церкви,
канонізований 2014 року.
Іван Павло II перебував на чолі Католицької церкви протягом двадцяти
шести з половиною років, що є другим за тривалістю понтифікатом після
Папи Пія IX, який займав цю посаду 32 роки. Іван Павло II — перший в
історії Папа-слов'янин, а також перший Папа-неіталієць з часів голландця
Адріана VI, що служив з 1522 по 1523 роки.
Поет і поліглот, також актор, драматург і педагог. Філософ історії,
феноменолог, містик й представник християнського персоналізму.
Для того, щоб краще зрозуміти метод К.Войтили, необхідно провести
комплексний релігієзнавчо–філософський аналіз його творчих здобутків,
його філософської творчості у період до понтифікату (1979 р.). Це дасть
змогу виокремити основоположні філософсько–пізнавальні принципи, які
лежать в основі його вчення про людину.
Визначальною роботою, яка висвітлює ключові аспекти методології
антропологічного вчення К.Войтили є написана в 1961 році «Особистість та
 5
вчинок». Сучасні дослідники розходяться у визначенні філософського
напрямку К.Войтили, зокрема, його вчення називають «феноменологізуючий
неотомізм», або «неотомістизуюча феноменологія» [1]. Вже на ранньому
етапі своїх філософських пошуків, майбутній Папа відзначав необхідність
розширення неотомістичного вчення за рахунок інших філософських
напрямків та методологічних систем. Слід зазначити, що вже у середні ХХ
століття для католицької філософської доктрини – неотомізму, очевидною
постала необхідність методологічного розширення [1]. Цьому сприяли як
внутрішні процеси розвитку філософської думки, так і зовнішні. Насамперед,
деякі ідейно–філософські напрямки того часу, зокрема персоналізм, могли
суттєво посприяти вирішенню антропологічної проблематики. К.Войтила
зазначав, що чільне місце у антропологічному вченні може посісти
праксеологія людської особистості. Іншими словами, аналіз людської
діяльності через пояснення мотивації, на його думку, дозволяє розкрити
сутність усвідомленого вчинку, яка вказуватиме на сутнісну характеристику
особистості. Майбутній понтифік відзначав: «Ми дотримуємось того, що
вчинок – це особливий момент у контексті розуміння особистості» [1].
Аналіз тексту роботи «Особистість та вчинок», дозволяє вказати на те,
що К.Войтилі властиво використовувати феноменологічний метод у
контексті неотомістичного розуміння особистості. На його думку, людські
вчинки «об’єктивуються» якщо розглядати їх як дії, що зумовлені
усвідомленим прагненням людини до богопізнання. Кожен усвідомлений
вчинок можна розглянути як пізнавальний акт, але слід зазначити, що така
позиція є характерною для усього західного персоналізму середини ХХ
століття.
Подальший аналіз ідейних витоків антропологічного вчення К.Войтили,
акцентує увагу на специфіці визначення особистості. Вчинок, як дія, яка
ґрунтується на самосвідомості та яка, об’єктивно, спрямована на пізнання,
обов’язково має моральнісний вимір. Стосовно цього автор зазначає, що
протягом історії свого становлення, антропологія постійно перепліталася із
 6
етикою [2]. Етичний вимір вчинку дозволяє розкрити деякі важливі
характеристики особистості. Зокрема, особистість реалізує себе через різні у
моральнісному вимірі вчинки. Відповідно, уможливлюється етична оцінка
особистості.
К.Войтила відмічав: «Необхідно ще раз підкреслити: якщо йдеться про
усвідомлення вчинку, то йдеться не тільки про самосвідомість як
відображення, але і як про інтенціональну самосвідомість» [1]. Тобто, автор
запропонував розуміти усвідомлення вчинку як акт, який об’єктивує і
дозволяє розуміти вчинок як дійсно вчинок особистості.
К.Войтила обстоює персоналістське розуміння природи етики. На його
думку, етичний вимір особистості забезпечується феноменом
самоусвідомлення «Я». Саме «Я» визначає моральність особистості та
безпосередньо впливає на формування цінностей.
Важливу роль у антропологічному вченні К.Войтили відіграє поняття
«самореалізація». Ним позначається багатоаспектний процес реалізації «Я»
через самоусвідомлення, самопізнання, самовідповідальність. Самореалізація
є послідовністю усвідомлених вчинків, які не слід плутати із діяльністю.
Самореалізація дозволяє людині досягти благості у той час, коли діяльність
призводить до задоволення. Іншими словами, якщо людина тамує спрагу,
вона діє, оскільки ця дія зумовлена природою й відбувається без участі
центрального елементу особистості – «власного Я». Натомість, коли людина
займається активною інтелектуальною пізнавальною діяльністю, вона здатна
пережити стан благості, оскільки у своїй пізнавальній діяльності особистість
самореалізується через вчинок. Тамування спраги не має етичного виміру,
оскільки зумовлено фізіологією людського тіла і не більше; інтелектуальне
пізнання має етичну складову, оскільки «Я» співвідносить результати свого
пізнавального акту – вчинку, із цінностями.
Те, що вже написане, залишається як у польській, так і в світовій
літературі. І знову ж таки — не тому, що поет — Папа Римський. Поет
Кароль Войтила самодостатній, як поет. Він не покривив у своїх віршах ні
 7
душею, ні словом. Завидна образність його творів, помножена на
філософічність, високо піднімає мистецьку планку цих віршів. Духовність —
органічна , щира, висока духовність поезій Кароля Войтили - це те
наповнення слова, яким, може гордитися будь-яка література. Незвичайна
поезія незвичайного поета стверджує ту просту істину, що й постать самого
поета багатогранна і в багато чому несподівана. Вірші, схожі до молитв за
силою словесної енергетики, сповнені притишеної палкості й зачаєної
ніжності, наповнені образами й метафорами, які є знаковими для світової
літератури, свідчать про те, що писані рукою сильною і талановитою.
Сьогодні, коли в перекладі українською мовою видано дві чи й більше
поетичних збірок Кароля Войтили, приємно усвідомити, що й українська
література долучилася до його неповторної творчості.
Хтось, можливо , скаже, що ці переклади – данина візитові Папи. Це не
зовсім так, тому, шо переклади віршів Кароля Войтили в Україні з’явилися
майже одночасно з тим, як були надруковані оригінали в Польщі.
Не завжди ці переклади могли бути опублікованими в Україні , особливо
в сумні відомі часи тоталітарного комуністичного режиму. Тому дехто з
перекладачів довгі роки тримав свої переклади у шухляді. А те, що
перекладати вірші Кароля Войтили взялися й представники молодших
поколінь українських літераторів, свідчить тільки про неперехідність
цінності оригіналів.
І, без сумніву, те, що вихід у світ перекладів творів збігається з приїздом
до України самого поста - в іпостасі Папи Римського, несе в собі якусь
дивну, гарну і вагому символіку. Якийсь добрий знак.
 8
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Вейгл, Джордж. Свидетель надежды. Иоанн Павел II: в 2 кн.: кн.1

/ Джордж Вейгл; [под ред. Е.М. Кострова, пер. с англ. А.А. Помогайбо и др.]
– М.: АСТ,2001. – Кн.1 – 603 с.
2. Иоанн Павел II (Кароль Войтыла; папа Римский). Личность и
поступок / Иоанн Павел; пер. с пол. и коммент. Е.С. Твердислова // Иоанн
Павел II. Сочинения: в 2 томах: том 1. – М.: Изд–во Францисканцев, 2003. –
Т.1. – 608 с. – (Иоанн Павел II. Сочинения в 2 томах).
3. Якимець Н.Р. Соціально–етичне вчення К. Войтили як
персоналістичні постулати інтегральної антропології в теоретичному
контексті його філософської спадщини / Н.Р. Якимець // Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка / відп. ред. А.Є.
Конверський. – К.: Київський ун–ет, 2012. – Вип.109. – С.44–45.