Модуль «Внутрішня медицина»

Змістовий модуль «Ведення хворих в пульмонологічній клініці»

Тема 3. Ведення пацієнта з дихальною недостатністю.
Варіант 1
1. Діагностика та диференціальна діагностика дихальної недостатності.

Діагностика дихальної недостатності включає в себе проведення анамнезу та

фізикального обстеження пацієнта, а також проведення інструментальних
досліджень.

Зазвичай проводять наступні дослідження:

 Аналіз газів крові
 Спірометрія
 Бронхоскопія
 Пульсоксиметрія
 Рентгенівське дослідження легенів
 Комп'ютерна томографія легенів
 ЕКГ

Диференціальна діагностика дихальної недостатності передбачає

виключення інших станів, які можуть викликати подібні симптоми.

Такими станами можуть бути:

 Пневмонія,
 ХОЗЛ
 Легенева емболія
 ГРДС
 Кардіогенний набряк легень
 Бронхіальна астма

2. Роль дослідження функції зовнішнього дихання у пацієнта з дихальною

недостатністю.
Дослідження функції зовнішнього дихання є важливим
діагностичним засобом у хворих з дихальною недостатністю. Це може
допомогти визначити основну причину дихальної недостатності, стежити
за прогресуванням захворювання та приймати рішення щодо лікування
для покращення результатів.

Є кілька тестів, які можна використовувати для вивчення функції

зовнішнього дихання – це:
 Спірометрія - може бути використана для вимірювання кількості повітря,
яке можна примусово видихнути за одну секунду, що є важливим
 показником функції легенів. Низький ОФВ1 може вказувати на зниження
функції легень, що може сприяти дихальній недостатності.
 Вимірювання пікового потоку - вимірює максимальну швидкість, з якою
пацієнт може видихнути повітря, і може допомогти визначити зміни у
функції легенів з часом.
 Газовий аналіз артеріальної крові - надає інформацію про рівні кисню та
вуглекислого газу в крові, що може допомогти прийняти рішення про
лікування та контролювати ефективність лікування.

3. Диференційована терапія при дихальній недостатності.

Лікування дихальної недостатності залежить від основної причини та

тяжкості стану. Диференційована терапія передбачає пристосування
лікування до конкретних потреб пацієнта та основної причини дихальної
недостатності.

 Киснева терапія передбачає надання додаткового кисню пацієнту для

покращення оксигенації та полегшення гіпоксії. Необхідна кількість
кисню залежатиме від тяжкості дихальної недостатності та може
надходити через носову канюлю, маску або штучну вентиляцію легень.
 Механічна вентиляція у важких випадках дихальної недостатності. Це
передбачає використання апарата для доставки кисню та допомоги
диханню. Механічна вентиляція може бути інвазивною або неінвазивною і
може використовуватися протягом короткого періоду часу або
довгостроково.
 Медикаментозне лікування - залежно від основної причини дихальної
недостатності, ЛЗ можуть використовуватися для купірування симптомів
або лікування основного захворювання. Лікування основної причини
дихальної недостатності має вирішальне значення для успішного
лікування.
 Неінвазивна вентиляція з позитивним тиском використовується для
лікування пацієнтів з дихальною недостатністю при ХОЗЛ і набряку
легенів.
 Екстракорпоральна мембранна оксигенація забезпечує тимчасову
підтримку серця та легенів у пацієнтів із важкою дихальною
недостатністю. Він передбачає видалення крові з тіла, насичення її киснем
і повернення в кровообіг пацієнта.