Образ «зайвої людини» частіше за все застосовують до літературних

героїв 19 століття – такі класики «Золотої доби», як Пушкін, Лермонтов,

Грибоєдов та Гончаров писали про «зайвих людей». Я переконаний, що цей
образ має велике значення не тільки в російський літературі, а й у світовій
літературі.
Перш за все треба зрозуміти, що являє собою ця «зайва людина». Ця
людина зазвичай освічена, дворянського походження, талановита і
надзвичайно обдарована, яка через різні причини не змогла реалізувати себе
та свої можливості. Однак, треба зазначити, що самотній, відкинутий
суспільством герой не був плодом фантазії письменників, а був помічений як
хворобливе явище життя російського суспільства.
Одним з яскравих прикладів «зайвої людини», мабуть, пращуром усіх
«зайвих людей» вважають Євгенія Онєгіна з однойменного роману у віршах
Олександра Пушкіна. Він виріс та виховувався у дворянській родині;
підрісши, він вів богемний спосіб життя: бали, прогулянки Невським
проспектом, відвідування театрів – його життя нічим не відрізнялось від
життя «золотої молоді» того часу.
Але рано чи пізно йому набридає таке життя, він не може знайти
справу, яка йому б подобалась, тому він вирішує переїхати до села – тим не
менш, зміна обстановки не змінює його життя. Він так само не може довести
ніяку справу до кінця: ні написання віршів, ні сільські реформи. Навіть
кохати він не спроможний: на початку роману він відмовляє Тетяні,
говорячи, що він не може кохати, а у кінці, навпаки, вона відмовляє йому.
У російській літературі існує багато прикладів зайвих людей: Григорій
Печорін з роману «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, Олександр
Чацький з роману «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова та інші. Мені
здається, що у світі завжди будуть люди, які не зможуть знайти своє
призначення, тому образи «зайвих людей» завжди будуть актуальними.