Густав Малер з’явився на світ 7 липня 1860 в Калиште (Чехія) в сім’ї дрібного торговця.

Через
кілька років сім’я переселилася в маленьке промислове містечко Їглава в Південній Моравії. У
дитинстві Малер брав уроки гри на фортепіано та акордеоні, рано почав писати музику, а в 10 років
він зіграв свій перший концерт. У 15 років вступив до Віденської консерваторії. Його педагогами були
Юліус Епштейн (фортепіано), Роберт Фукс (гармонія) і Франц Крен (композиція).

У 1880 році почалася його кар’єра капельмейстера. Він працював диригентом в театрах Праги,
Лейпцига, Будапешта, Гамбурга. У творчості Малера головне – симфонії і пісенні цикли. У 1891 році
Малер став головним диригентом Гамбурзької опери. Успіх породив попит на концерти Густава: з
гастролями він побував в Голландії, Італії, Франції та Росії.

У 1897 році Малера призначили директором Віденської опери. Але для цього композитору,
який був євреєм, довелося стати католиком. Десять років, які Малер провів на цій посаді, багато
музикознавців вважають золотим часом Віденської опери. У 1907 році в результаті інтриг його
директорство закінчилося. А рік потому музикант прийняв пропозицію попрацювати в Метрополітен
Опера, де провів один сезон.

У 1909 році Малер став головним диригентом реорганізованого Нью-Йоркського

філармонічного оркестру і на цій посаді залишався до кінця життя. Але незважаючи на успіх в Новому
Світі, він часто бував в Європі. Після чергового повернення в Нью-Йорк 20 лютого 1911 року в нього
піднялася температура і була діагностована ангіна. Лікар рекомендував Малеру тимчасово не
виступати і не працювати. Але композитор не вважав це захворювання небезпечним. Але через
деякий час ангіна дала ускладнення на серце. Малер незважаючи на проблеми зі здоров’ям
продовжував працювати, поки не опинився в лікарні. 18 травня 1911 року він помер у Відні.
Він ввів в симфонічний оркестр нові інструменти, такі, як гітара, мандоліна, челеста, коров’ячий
колокольчик.

Грандіозна Восьма симфонія Малера, вимагає для виконання близько 1000 учасників – близько
150 учасників оркестру і більше 800 хорових співаків.
 Ріхард Штраус
Майбутній німецький диригент і композитор Ріхард Штраус з’явився на світ 11 червня 1864 в
баварській столиці Мюнхені. Його батько був валторністом придворного оркестру. Хлопчика з 4 років
почали навчатися грі на фортепіано. Уже в 6 років він намагався складати свої перші п’єси і зробив
начерк увертюри для оркестру. Перший симфонічний твір, симфонію ре мінор, він написав в 1880
році.
У період 1882 – 1883 років Ріхард Штраус займався вивченням філософії й історії мистецтва в
Мюнхенському університеті. Після навчання композитор їде в Берлін. Тут він знайомиться з
керівником і диригентом Мейнінгенського придворного оркестру – Гансом фон Бюлов, який змінив
життя юнака. Штраус в 1885 році став наступником Бюлова і керівником придворного оркестру
Саксен-Мейдінгенского. Через рік його взяли в Мюнхенську придворну оперу на посаду третього
капельмейстера.
З кінця XIX – початку ХХ століття, будучи при посаді диригента придворного Веймарського
театру, Штраус гастролює в Бельгії, Англії, Франції, Голландії, Іспанії та Італії.
У період 1898-1918 років працює в Берліні в Королівській опері. Тут його обрали президентом
Загального німецького музичного союзу. Також композитор був першим, хто вніс законопроект до
рейхстагу про охорону авторських прав композиторів.
Ріхард Штраус був універсальним композитором, який складав музику в різних жанрах. Однак
він прославився як автор симфонічних опер і поем. У 1888 році виконали його першу симфонічну
поему «З Італії». Через рік була написана поема «Дон-Жуан», яка зробила Штрауса знаменитим.
Всього Ріхард Штраус написав 7 симфонічних поем (найвідоміші «Веселі витівки Тіля
Уленшпігеля», «Так говорив Заратустра», «Домашня симфонія»). На початку ХХ століття композитор
вирішив присвятити себе новому для себе жанру – опері. Він написав такі опери як «Гунтрам», «Згаслі
вогні», «Саломея», «Електра», «Кавалер троянди». У 1914 році композитор пробує себе в балетній
музиці, створивши «Легенду про Йосипа», «Інтермеццо».
У 1919 році Ріхард Штраус очолив Віденську оперу, керуючи нею разом з композитором
Францом Шальке аж до 1924 року. У період 1933 – 1935 років займав пост президента Імперської
музичної палати. У 1936 році він створив гімн для XI літніх Олімпійських ігор, які проходили в Берліні.
У 1940 році композитор написав «Урочисту музику в честь 2600-річчя союзної з рейхом
японської монархії». Через 2 роки була поставлена його остання опера «Каприччіо» в Мюнхені.
З 1945 року композитор живе в Швейцарії, а після закінчення Другої світової війни його
засудили за співпрацю з нацистами. Останній твір автора – «Чотири останні пісні для сопрано і
оркестру».
Ріхард Штраус в травні 1949 року повертається до Баварії, в свій маєток Гарміш-Партенкірхені,
де і помер 8 вересня цього року.
Історія створення
 1889 року Штраус, будучи капельмейстером Веймарського театру, познайомився з оперою
сучасного німецького композитора Кирила Кістлера "Уленшпігель", до лібрето якої поставився різко
негативно. У цей час він і сам вирішив спробувати свої сили в оперному жанрі. З 1887 року Штраус
працював над оперою "Гунтрам" на власне лібрето, поставив її у Веймарському театрі в 1894 році й
одразу став накидати лібрето наступної - одноактної опери "Тіль Уленшпігель у простаків" (В автора
статті тут і далі - Тіль Ейленшпігель. - прим. ред.). Думка про неї не полишала композитора впродовж
кількох років; "от тільки образ самого пана Тіля Уленшпігеля ще не уявляю собі досить чітко. Народні
перекази зберегли нам тільки вигляд лукавого шахрая, занадто дрібний для драматичного
персонажа; з іншого боку, глибше трактування цього образу, виявлення його зневажливого ставлення
до людей становлять великі труднощі".
Тіль Уленшпігель - не тільки фольклорний, а й реально існуючий персонаж. Німецький
волоцюга-селянин, він народився близько 1300 року в Брауншвейзі, жив поблизу Любека і помер від
морової виразки 1350 року. На його могилі, що збереглася аж до початку XX століття, зображена сова
(Eule) - символ мудрості і дзеркало (Spiegel). Тіль став героєм побутових розповідей про кумедні
хитрощі і витівки, дотепні відповіді і шахрайство, що нерідко зустрічаються у зв'язку з іменами інших
фольклорних персонажів. Зібрані разом, ці розповіді склали "народну книгу" (1483), видання якої
немов спеціально було приурочено до 200-річчя передбачуваного дня народження Тіля. Він дурив
усіх: ремісників і торговців, дворян, попів і професорів і незмінно виходив сухим з води. "Народна
книга" про Тіля Уленшпігеля - втілення невмирущого духу німецького народу - користувалася
широкою популярністю і була перекладена багатьма мовами. 1867 року вона привернула увагу
бельгійського письменника Шарля де Костера, який назвав героя Уленшпігелем і зробив його одним
із гезів - борців за незалежність фламандського народу в XVI столітті.
Штраус не прагнув такого докорінного переосмислення народного образу (немає жодних
відомостей, що він коли-небудь читав "Легенду про Уленшпігеля" Костера). Однак композитор усе ж
бачив у Тілі не просто спритного шахрая, а "героя, який зневажає людей тому, що він їх, по суті,
любить". А французький письменник і музикознавець Ромен Роллан несподівано виявив схожість між
Тілем і його творцем. Познайомившись зі Штраусом, він побачив у ньому риси, "які притаманні
уродженцям Мюнхена, південної Німеччини, а саме - традиційну схильність до блазнів, парадоксів і
сатири, характер розпещеної дитини або Тіля УленшпігеляЗгодом Штраус говорив німецьким
критикам, які писали про цю поему, про конкретні витівки Тіля, закарбовані в музиці. Стало
традицією виділяти кілька великих епізодів: Тіль на ярмарку, Тіль-проповідник, любовна сцена,
диспут із вченими, суд і страта. Завершенням поеми слугує епілог, зазначений самим автором у
партитурі.
Так ніколи й не написавши оперу про Тіля, Штраус 6 травня 1895 року в Мюнхені закінчив
симфонічну поему з довгою назвою "Веселі витівки Тіля Уленшпігеля за старовинним шахрайським
зразком у формі рондо". Вона присвячена другу композитора доктору філософії Зейдлю і вперше
прозвучала 5 листопада того ж року в Кельні. Диригував Франц Вюльнер, який розпочав пропаганду
творчості молодого композитора ще 1882 року; два роки по тому Штраус присвятив йому
шестиголосний хор у супроводі оркестру "Пісня мандрівника в бурю". Коли диригент хотів до
прем'єри "Тіля" надрукувати програму, композитор заперечив: "Для мене неможливо дати програму
до "Уленшпігеля": багато чого з того, про що я думав, коли писав окремі частини, здалося б дивним,
якби я вдягнув мої думки в слова, а дещо, можливо, викликало б і невдоволення. Тому нехай цього
разу слухачі самі розгризуть горішок, піднесений їм шахраєм Тілем. Для полегшення розуміння
цілком достатні обидві теми Уленшпігеля, що проходять у найрізноманітнішому образі, характері та
ситуаціях через увесь твір аж до катастрофи, коли Тіля вішають після того, як прозвучав мотив смерті.
Утім, залишимо веселим жителям Кельна самим здогадуватися, що за музичні жарти зіграв із ними
шельмець Тіль..."
Ця поема відкриває довгий список комічних, сповнених дотепності й глузування творів Штрауса
(завершує його опера "Любов Данаї", написана 75-річним композитором). І водночас для такого
симфонічного скерцо, гуморески, жарту генія, як називали сучасники "Тіля", уперше потрібен був
настільки грандіозний оркестр - четверний склад із 8 валторнами і 6 трубами, з великою тріскачкою,
доданою до різноманітної групи ударних.