1. Організаційна структура управління підприємством.

Типи організаційних
структур управління.
Організаційна структура управління - це впорядкована сукупність взаємопов'язаних
елементів, що знаходяться між собою у стійких взаємостосунках, які забезпечують їх
функціонування і розвиток як єдиного цілого.
Елементами структури можуть бути як окремі працівники, служби так і окремі ланки
апарату управління, а взаємозв'язки між ними підтримуються через горизонтальні і
вертикальні зв'язки, які носять лінійний і функціональний характер.
Організаційна структура повинна:
- відображати цілі і завдання організації, підпорядковуватись виробництву і
змінюватись разом з ним;
- відображати функціональний розподіл праці і обсяг повноважень працівників
управління, які визначаються політикою, процедурами, правилами, посадовими
інструкціями;
- відповідати соціально-культурному середовищу і умовам в яких вона буде
функціонувати. Тому спроби сліпо копіювати структури управління, які мають успіх не
призведуть до бажаного результату, якщо умови будуть різними;
- встановлювати відповідність функцій і повноважень посадової особи з однієї
сторони і рівня культури з іншої. Типи організаційних структур
Теорія і практика менеджменту розробили багато різних принципів побудови структур
управління, які можна звести до наступних основних типів:
- лінійна організаційна структура;
- лінійно-штабна організаційна структура;
- функціональна організаційна структура;
- лінійно-функціональна організаційна структура;
- дивізіональна організаційна структура;
- матрична організаційна структура;
- та інші: проектна, кластерна, модульна, атомістична.
Лінійна організаційна структура являє собою систему управління, в якій кожний
підлеглий має тільки одного керівника і в кожному підрозділі виконується весь комплекс
робіт, пов’язаних з його управлінням. Схематично ця структура представлена на рис.4.11.
Переваги лінійної оргструктури:
- чіткість і простота взає’ємодії (неможливість отримання підлеглим суперечливих
розпоряджень та вказівок);
- відповідальність кожного за виконання свого завдання (надійний контроль та
дисципліна);
- оперативність підготовки і здійснення управлінських рішень;
- економічність (за умови невеликих розмірів організації).
Недоліки лінійної оргструктури:
- необхідність високої кваліфікації керівників;
- зростання числа рівнів управління при збільшенні розмірів організації;
- обмеження ініціативи у робітників на нижчих рівнях.
Лінійно-штабна організаційна структура. Вона є різновидом лінійної оргструктури.
За такої структури для розвантаження вищого керівництва створюється штаб, до складу
якого включають фахівців з різних видів діяльності. Всі виконавці підпорядковуються
безпосередньо лінійним керівникам. Повноваження штабних спеціалістів стосуються
підготовки порад та рекомендацій лінійним керівникам або видачі вказівок виконавцям за
дорученням лінійного керівника. Завдяки цьому підвищується ступінь оперативного та
організаційного реагування. Принципова схема лінійно-штабної оргструктури наведена на
рис.
 Функціональна організаційна структура. Особливість цього типу оргструктури
полягає в тому, що для виконання певних функцій управління утворюються окремі
управлінські підрозділи, які передають виконавцям обов’язкові для них рішення, тобто
функціональний керівник в межах своєї сфери діяльності здійснює керівництво
виконавцями.
Переваги функціональної оргструктури:
- спеціалізація діяльності функціональних керівників;
- скорочення часу проходження інформації;
- розвантаження вищого керівництва.
Недоліки функціональної оргструктури:
- можливість отримання суперечливих вказівок;
- порушення принципу єдиноначальності (розмивання єдності розпорядництва і
відповідальності);
- складність контролю;
- недостатня гнучкість.
Лінійно-функціональна організаційна структура являє собою комбінацію лінійної та
функціональної структур. В основу такої структури покладено принцип розподілення
повноважень і відповідальності за функціями та прийнятті рішень по вертикалі. Лінійно-
функціональна структура дозволяє організувати управління за лінійною схемою, а
функціональні підрозділи допомагають лінійним керівникам у вирішенні відповідних
управлінських функцій
Переваги лінійно-функціональної структури:
- поєднує переваги лінійних та функціональних структур;
- забезпечує відносно швидке здійснення управлінських рішень завдяки своїй
ієрархічності;
- спеціалізація функціональних керівників.
Недоліки лінійно-функціональної структури:
- складність регулювання відносин лінійних і функціональних керівників;
- в умовах реорганізації збільшується потік інформації, який спричиняє
перевантаження керівників;
- така структура чинить опір здійсненню змін в організації.
Лінійно-функціональна оргструктура застосовується при вирішенні задач, які
постійно повторюються, забезпечуючи максимальну стабільність організації. Вона
ефективна для масового виробництва зі стабільним асортиментом продукції при незначних
(еволюційних) змінах технології виробництва.
Дивізіональна організаційна структура. Групування видів діяльності тут
здійснюється за принципом розподілу праці за цілями. Це означає, що навколо певного
виробництва формується організаційний підрозділ з автономією у здійсненні своєї
повсякденної операційної діяльності
Переваги дивізіональної оргструктури:
- невтручання в оперативну діяльність виробничих підрозділів;
- можливість для вищого керівництва зосередитись на вирішенні стратегічних
проблем;
- підвищення якості рішень, що приймаються (завдяки наближенню до місця
виникнення проблеми);
- внутрішньофірмова конкуренція.
Недоліки дивізіональної оргструктури:
- дублювання функцій управління на рівні підрозділів;
- збільшення витрат на утримання апарату управління.
 Дивізіональна організаційна структура відповідає умовам динамічного середовища та
організаціям з великою кількістю виробництв, життєвий цикл яких відносно тривалий.
Матрична організаційна структура з’явилась як відповідь на підвищення ступеня
динамічності (мінливості) середовища функціонування фірм. Особливістю оргструктур у
такому середовищі має бути високий ступінь адаптованості. Це можна забезпечити за
рахунок тимчасового характеру функціонування структурних одиниць.
В матричній організаційній структурі крім звичайних функціональних підрозділів, які
функціонують постійно, формуються так звані проектні групи як тимчасові колективи.
Проектні групи відповідають за реалізацію стратегічних планів. Робітники проектних груп
залишаються членами своїх функціональних підрозділів і повертаються в підпорядкування
своїх функціональних керівників після розформування своєї проектної групи
Переваги матричної структури:
- високий ступінь адаптації до змін у середовищі;
- наявність ефективних механізмів координації між багатьма складними і
взаємопов’язаними проектами.
Недоліки матричної структури:
- обмежена сфера застосування;
- виникнення конфліктів на підставі “боротьби за владу” між функціональними
керівниками і керівниками проектів.
Для вибору типу організаційної структури управління використовують такі основні
методи:
1. Метод аналогій – полягає в застосуванні організаційних форм, що виправдали себе
в організаціях зі схожими організаційними характеристиками (середовищем, стратегією,
технологією, розмірами) відносно до організації, що проектується.
2. Експертно-аналітичний метод – полягає в обстеженні і аналітичному вивченні
організації кваліфікованими фахівцями-експертами, які і розробляють відповідну
організаційну структуру управління.
3. Метод структуризації цілей – передбачає розробку системи цілей організації,
включаючи їх кількісне та якісне формулювання і наступний аналіз базових організаційних
структур з точки зору їх відповідності системі цілей.
4. Метод організаційного моделювання – базується на розробці різних варіантів
можливих організаційних структур для конкретних об’єктів управління з наступним їх
порівнянням (співставленням) і оцінкою за певними критеріями. Критеріями ефективності
при співставленні різних варіантів організаційних структур слугують можливості
щонайповнішого досягнення цілей організації при відносно нижчих витратах на її
функціонування.

2. Рентабельність сільськогосподарського виробництва та шляхи її підвищення.

Рентабельність - це найважливіша економічна категорія, що властива всім
підприємствам, котрі працюють на основі господарського розрахунку. Вона означає
прибутковість підприємства і визначається шляхом співставлення одержаних результатів
(прибутку, валового доходу) з витратами або не використовуваними ресурсами. Будучи
узагальнюючим показником економічної ефективності сільськогосподарського
виробництва, рентабельність відображує ефективність використання спожитих
виробництвом ресурсів галузі - трудових, земельних і матеріальних, рівень керування й
організації виробництва і праці, кількість, якість і результати реалізації продукції,
можливості здійснення розширеного відтворення й економічного стимулювання
працівників. Таким чином, рентабельність знаходить своє вираження насамперед у
наявності прибутку.
 Прибуток являє собою реалізовану частину чистого доходу і розраховується
вирахуванням із грошового виторгу від реалізації продукції (Вг) комерційної (повної)
собівартості (Ск) чи витрат виробництва (Вв):
П = Вг - Ск (ВВ)
Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами
характеризує таке поняття, як рентабельність. Слово рентабельність означає буквально -
доходність, прибутковість, від німецького rentable - вигідний, прибутковий, доходний.
При визначенні рівня рентабельності традиційно використовують абсолютні та
відносні показники. Абсолютна величина рентабельності рівнозначна прибутку і
обчислюється в грошовому вигляді. Відносні показники рентабельності виражаються у
вигляді двох величин: прибутку та собівартості реалізованої продукції в оптових цінах,
прибутку та виробничих фондів.
За ступенем узагальнення рентабельність можна підрозділити на показники
загальногосподарської рентабельності та галузевої (регіональної) рентабельності.
Рентабельність характеризує також ефективність спожитих засобів виробництва, що
включають суму річної амортизації основних фондів і вартість використаних у господарстві
матеріальних засобів виробництва, які тією чи іншою мірою використовуються в
господарстві.
Норма прибутку визначається відношенням прибутку до середньорічної вартості
основних і оборотних засобів і виражається у відсотках. Цей показник визначається по
господарству в цілому і показує величину прибутку, що припадає на oдну гривню основних
і оборотних фондів.
Визначальним у змісті поняття «рентабельність виробництва» є величина прибутку. У
зв'язку з цим установлення факторів рентабельності являє собою насамперед установлення
факторів, що впливають на формування прибутку. Фактори прибутку можна умовно
розділити на дві групи:
1) фактори внутрішнього порядку, що залежать від виробника продукції і носять
суб'єктивний характер;
2) фактори зовнішнього порядку, що не залежать від товаровиробників і є
об'єктивними.
Щоб постійно забезпечувати зростання прибутку, треба шукати невикористані
можливості його збільшення, тобто резерви зростання. Резерв - це кількісна величина.
Резерви виявляються на стадіях планування та безпосереднього виробництва продукції і її
реалізації.
У процесі виявляння резервів виділяють три етапи:
1) аналітичний - на цьому етапі виявляють і кількісно оцінюють резерви;
2) організаційний - тут розробляють комплекс інженерно-технічних, організаційних,
економічних і соціальних заходів, які повинні забезпечити використання виявлених
резервів;
3) функціональний - коли практично реалізують заходи і контролюють їх виконання.
Резерви збільшення прибутку є можливими:
=> за рахунок збільшення обсягу випуску продукції (робіт, послуг);
=> за рахунок зниження витрат на виробництво і реалізацію продукції;
=> за рахунок економії і раціонального використання коштів на оплату праці
робітників та службовців;
=> за рахунок запровадження досягнень науково-технічного прогресу, в результаті
чого зростає продуктивність праці.
Іншим важливим напрямком пошуку резервів збільшення прибутку є зниження витрат
на виробництво та реалізацію продукції. Підрахунок зростання прибутку за рахунок
виявлених резервів зниження собівартості можна проводити за такими напрямами:
 1. Здійснення організаційно-технічних заходів. За рахунок цього можна одержати
економію протягом 12 місяців з моменту повного впровадження цих заходів.
2. Зменшення кількості робітників. Цей захід може забезпечити економію за багатьма
напрямками через те, що він передбачає:
- збільшення продуктивності праці, а отже, збільшення обсягу виробництва з меншою
кількістю робітників;
- зміну трудомісткості продукції;
4. Зменшення прямих матеріальних витрат.
5. Зниження умовно-постійних витрат також може бути резервом збільшення
прибутку. Таке зниження може статися у зв'язку зі зростанням обсягу випуску продукції.
6. Підвищення якості продукції. Це значний резерв збільшення прибутку.
Найважливішим фактором і шляхом підвищення економічної рентабельності
виробництва є подальше збільшення врожайності всіх сільськогосподарських і насамперед
зернових культур. Ріст врожайності зернових культур стримується недостатньою
інтенсивністю галузі, не дотриманням всіх елементів грунтозахисної системи землеробства,
повільним освоєнням раціональних сівозмін і інтенсивних технологій, недоліками
насінництва, відступом від вимог агротехніки оброблення культур. По оцінках українських
вчених та економістів, приріст врожайності зернових культур при інтенсивній технології
забезпечується за рахунок: раціонального застосування мінеральних добрив - на 30 -35%,
використання інтенсивних сортів - на 15 -18%. Інше збільшення врожайності досягається за
рахунок дотримання термінів і високої якості проведення усіх видів технологічних процесів
оброблення зернових культур.
Збільшення врожайності впливає не тільки на збільшення валових зборів зерна, але і
на економічну ефективність його виробництва: продуктивність праці, собівартість, а отже і
на рентабельність.

3. .Функції ціни і її роль в сільськогосподарському виробництві.

Ціна є кінцевим показником, що характеризує товар, вона в рівній мірі враховує
інтереси всіх учасників процесу товарообміну - виробників і споживачів.
Роль і значення ціни в ринковій економіці визначаються її інформаційною,
стимулюючою, орієнтуючою, розподільчою функціями:
інформаційна функція — полягає в тому, що ціна інформує про пропозицію товару,
його величину і про те, скільки продавець хоче отримати за свій товар. Така ж інформація
формує позицію покупця, визначаючи розмір його попиту;
стимулююча функція — виявляється у здатності заохочувати підприємців, які
раціонально використовують виробничі можливості для отримання кращих остаточних
результатів, застосовують постіндустріальну технологію і техніку;
орієнтуюча функція — суть її в орієнтуванні продавця і покупця на формування
пропозиції та вибору товару;
розподільча функція — її специфіка виявляється в перерозподілі капіталів,
спрямуванні їх в ефективніші й прибутковіші галузі.
Поняття «функція» означає зовнішній прояв властивостей якого-небудь об’єкта в
даній системі відносин. Функція є способом реалізації в реальній дійсності внутрішньої
глибинної суті економічної категорії.
Функція ціни є зовнішнім проявом її внутрішнього змісту. До функцій ціни може бути
віднесено тільки те, що характерно для кожної конкретної ціни без винятку.
1. Облікова функція. Визначається самою суттю ціни, тобто, будучи грошовим
вираженням вартості, ціни показують скільки коштує суспільству задоволення конкретної
потреби в тій чи іншій продукції. Ціна вимірює, скільки витрачено праці, сировини,
матеріалів, що комплектують вироби, на виготовлення товару, характеризує, з якою
ефективністю використовується праця. Насамкінець ціна показує не тільки величину
сукупних витрат виробництва та обігу товарів, а й розмір прибутку.
2. Стимулююча функція. Її значення виявляється у впливі на виробництво та
споживання різних товарів. Ціна стимулює виробника через рівень вкладеного в неї
прибутку. У результаті ціни сприяють чи перешкоджають зростанню випуску й споживання
різних товарів. Стимулювання відбувається шляхом підвищення частки прибутку в ціні,
надбавок і знижок з основної ціни. Стимулюючу функцію має така ринкова ціна, яка
дозволяє виробнику вигідно продавати свій товар.
3. Розподільна функція. Вона пов’язана з можливістю відхилення ціни від вартості під
впливом безлічі ринкових чинників. Ціни виступають інструментом розподілу й
перерозподілу національного доходу між галузями економіки, її секторами, різними
формами власності, регіонами, фондами нагромадження і споживання, різними соціальними
групами населення. Ця функція ціни також передбачає облік у ціні акцизу на окремі групи
товарів, податку на додану вартість (ПДВ) та інших форм централізованого чистого доходу,
що надходить у бюджети різних рівнів на загальнодержавні нестатки.
4. Вимірювальна функція. Ціна обслуговує обіг товарів і забезпечує реалізацію
економічних інтересів усіх відносно самостійних учасників товарного обігу: виробника →
посередника → споживача. У цій якості вона виступає як кількість грошей (товарів і
послуг), що сплачується й отримується за одиницю товару чи послуги. Завдяки ціні можна
виміряти, визначити кількість грошей, що покупець має сплатити, а продавець — одержати
за проданий товар.
5. Функція балансування попиту та пропозиції. Через ціни здійснюється зв’язок між
виробництвом та споживанням, пропозицією та попитом. Надмірно високі чи низькі ціни
свідчать про диспропорції у виробництві та обігу. З появою диспропорцій у господарстві
рівновагу можна досягнути зміною обсягу виробництва чи зміною цін. Ціна повинна
зацікавлювати виробника в підвищенні якості й розширенні асортименту необхідних ринку
товарів, що користуються попитом. Попит виражає потребу в товарі з боку покупця за
наявності у нього можливостей купити товар.
Пропозиція характеризується прямою залежністю між ціною та кількістю товарів,
представлених на ринку. У разі підвищення цін зростає обсяг товарів, що пропонуються до
продажу, і навпаки. Функцію, що врівноважує попит та пропозицію, виконує ціна. Вона
стимулює збільшення пропозиції у разі недостачі товарів і знижує попит у разі надлишку
товарів.
6. Функція ціни як критерію раціонального розміщення виробництва. Ця функція
виявляється в тому, що за допомогою механізму цін для одержання більш високого
прибутку здійснюється перехід капіталів з одного сектора економіки в інший і всередині
окремих секторів туди, де норма прибутку більш висока. Подібний перехід капіталів
здійснюється підприємствами, компаніями самостійно під впливом законів конкуренції й
попиту.
Ціни відіграють важливу роль не тільки в економіці в цілому, але й у підприємницькій
діяльності окремих підприємств, тому що від їх рівня залежать кінцеві результати їх
діяльності, у тому числі прибуток і рентабельність. Ціни виступають основним чинником у
вирішенні таких питань, як визначення ринків збуту продукції, доцільності виробництва
товарів чи послуг, розрахунку витрат виробництва, визначення обсягів інвестицій.
Ціна є одним з ключових елементів ринкової економіки. Це складна економічна
категорія, обумовлена товарним виробництвом, при якому економічні відносини
проявляються, головним чином, через ринок. В економічній літературі існує кілька
визначень даного поняття. Ціна є грошове вираження вартості товару. Вартість визначається
витратами праці на виробництво товару, тобто має трудову природу.