1

МЕНЕДЖМЕНТ ТА ЛІДЕРСТВО В МЕДСЕСТРИНСТВІ

Лекція 4
Структура управління в охороні здоров’я
План:
1. Управлінський цикл.
2. Типи структур управління.
3. Структура управління лікувально-профілактичним закладом.
4. Структура управління в системі охорони здоров’я.

1. Управлінський цикл.
Суть управління: приведення керованої групи до визначеної мети.
Управління - процес циклічний. В. Афанасьєв в управлінський цикл включає
вироблення і прийняття рішення, організацію, регулювання та коректування, звіт і контроль.
Ю.Тихомиров вважає, що цей цикл складається із прогнозування, планування, збору та
аналізу інформації, підготовки і прийняття рішення, організації, коректування і координації,
контролю і оцінки результатів управлінських дій. Тейлер - плануй -роби - дивись". Японці,
пропонують свою формулу (круг Корні): "плануй - виконуй - перевіряй - впливай".
Пропонуємо дві схеми управлінського циклу:
1. аналіз ситуації-прийняття рішення-організація виконання рішення-контроль
2. (Ф. І. Хміль) встановлення мети-планування-рішення-організація-оперативний вплив-
мотивація-контроль-інформація.
Аналіз ситуації. Необхідність здійснення процесу управління диктується інформацією
про ситуацію в об'єкті управління.
Ситуація - це стан керованої системи або окремого об'єкта, який оцінюють відносно
мети.
Ситуація в процесі управління виникає під впливом змін характеристик внутрішніх
змінних організації або чинників зовнішнього середовища, в якому працює організація.
Ситуація може виявляти на організацію або керований конкретний об'єкт позитивний вплив,
підвищуючи ефективність, або негативний, зменшуючи її. Складність і сфера впливу ситуації
є причиною виникнення постійних або періодичних процесів управління.
В менеджменті ситуація має важливу особливість: багаточисельні ситуації, що
впливають на організацію, як правило, взаємозв'язані. Одна ситуація викликає за собою
багато інших. Тому перший процес управління, який виробляє реакцію на вплив ситуації,
викликає появу інших процесів управління, а ті, в свою чергу, викликають нові процеси, тим
самим створюючи постійні управлінські цикли.
Ситуації в процесі управління створюють проблеми, які повинні вирішуватися
менеджерами.
Проблема — це протиріччя між бажаним і реальним станом речей.
Вибираючи можливі напрямки виходу із ситуації менеджер повинен пам'ятати про
взаємозв'язок ситуацій і для прийняття рішення користуватися системним підходом.
Прийняття рішення - це конкретний вплив на ситуацію.
Рішення — це заключний етап управління, який являє собою вид розумового,
емоційного та організаційно-правового акту, який керівник приймає самостійно чи
колегіально. Саме цей акт приводить до дії людські, матеріальні та фінансові ресурси.
Організація виконання рішення завершує процес управління. Для виконання рішення
необхідно не лише прийняти ефективний варіант, а й спланувати хто, коли, як, що саме, де,
якими засобами і в якій послідовності виконуватиме дане рішення.
Контроль. Своєчасне виявлення проблеми можливе лише за наявності постійного
контролю.
Контроль — це управлінська функція й управлінська операція, за допомогою яких
здійснюється зіставлення того, що повинно бути з тим, що є фактично. Контроль - це
 2

особлива фаза управлінського циклу. Фактично він здійснюється на всіх етапах

управлінського циклу, сприяючи їх якісному виконанню. Є кілька видів контролю:
попередній, текучий або спрямовуючий, фільтруючий і заключний. В процесі управління
використовуються всі види контролю.
За характером виконання етапів управлінського циклу та достатністю інформації
розрізняють різні типи процесу управління:
1. Лінійний тип - характерний суворою послідовністю виконання етапів управління. Для
вирішення таких завдань існують завчасно розроблені процедури, інструкції, тощо.
2. Коригований тип - характерний послідовним уточненням кожного попереднього
етапу після завершення наступного.
3. Розгалужений тип характерний багатоаспектністю оцінки ситуації та варіантністю
побудови процесу управління. Крім тогою кожен варіант має свою проблему, яка вимагає
вирішення.
4. Ситуаційний тип характерний попереднім формулюванням мети впливу, яку
уточнюють після оцінки ситуації, визначення проблеми і розробки рішення.
5. Пошуковий тип характерний повною визначеністю мети і неможливістю достатньо
повно оцінити існуючу ситуацію відносно цієї мети і складності формулювання основної
проблеми. В цій ситуації рішення розробляють для основних цілей при загальній оцінці
ситуації, а потім корегують рішення.

2. Типи структур управління.

Лінійний тип управління організацією є найпростішим за своєю структурою. Суть
його полягає в тому, що на чолі кожного колективу стоїть керівник, який здійснює всі функції
управління. Кожен член колективу підпорядковується, як і вся організація, лише цьому
керівникові (органу) і виконує лише його розпорядження. В свою чергу, цей керівник
підпорядковується вищестоящому керівникові (органу). Останній не має права давати
розпорядження підлеглим в обхід їхнього безпосереднього керівника. Ієрархія - це основна
ознака лінійного управління. Ланки лінійного управління в основному відповідають ланкам
виробничого процесу, між якими встановлюються пості і чіткі взаємовідносини.
Переваги та недоліки лінійного управління
Переваги Недоліки
Одержання підлеглими несуперечливих та Керівник повинен мати
пов'язаних між собою завдань і розпоряджень. різнобічні знання, необхідні при
керівництві відповідним об'єктом.
Повна відповідальність кожного керівника за Немає фахівців з реалізації
результати роботи. окремих функцій управління.
Забезпечення єдності керівництва зверху Не відповідає повною мірою
донизу. зростаючим функціям сучасної
організації.
Функціональний тип управління характерний тим, що вивільняє лінійних керівників
від потреби детального знання всіх сторін управління організацією. Кваліфіковані фахівці
добре знають конкретні ланки організації і готують кваліфіковані рішення.
Переваги та недоліки функціонального управління
Переваги Недоліки
Якісне виконання функцій Управлінський процес розривається
менеджменту. на окремі функції.
  Підлеглий може отримувати
вказівки від кількох функціональних
керівників.
 3

Лінійно-штабний тип управління характерний тим, що при лінійних керівниках

створюються штаби (служби, відділи, бюро, групи, колегії, тощо), які спеціалізуються на
виконанні певних управлінських функцій. Штаби не приймають управлінських рішень, а
лише забезпечують їх якісну підготовку.
Переваги та недоліки лінійно-штабного управління
Переваги Недоліки
Рішення компетентні і виважені Тенденція до збільшення штатів
штабних служб.
  Збільшення витрат на управління
Матричний тип управління характеризується тим, що тут на традиційну, поділену за
функціями організацію (вертикальне структурування), нашаровується орієнтована на проект
чи окремий продукт організація (горизонтальне структурування). Суть такого типу
управління в сприянні горизонтальним комунікаціям всередині організації та гарантуванні
суворої відповідальності за хід робіт, проектів та процесів в організації. В завдання проект-
менеджерів входить координація всіх точок зору щодо свого продукту чи проекту.
Переваги та недоліки матричного типу управління
Переваги Недоліки
Рухомість організації в Поділ компетенцій та окреме
горизонтальному напрямку передавання завдань
Сувора відповідальність за діяльність Динаміка динамічних процесів мусить
в межах своєї компетенції бути ідеально вписана в структуру організації

3. Структура управління лікувально-профілактичним закладом.

Ми уже вели мову про заклад в системі охорони здоров'я. Враховуючи напрямки і зміст
діяльності різних галузей системи охорони здоров'я, контингенти обслуговування, види
медико-санітарної допомоги і її ресурсного забезпечення, визначено номенклатуру закладів
охорони здоров'я, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я, до якої входять
лікувально-профілактичні, санітарно-профілактичні заклади, заклади судово-медичної
експертизи, аптечні заклади. У зв'язку з тим, що однією із головних функцій системи охорони
здоров'я є надання медико-профілактичної допомоги, найбільша питома вага саме закладів
такого спрямування, до них, зокрема, належать:
 лікарняні заклади, в т.ч. спеціалізовані лікарні;
 лікувально-профілактичні заклади особливого типу (лепрозорії);
 амбулаторно-поліклінічні заклади;
 заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги і переливання крові;
 заклади охорони материнства і дитинства;
 санаторно-курортні заклади.
Управлінська діяльність лікувально-профілактичного закладу здійснюється у
відповідності і на основі статуту даного закладу. Будь-який лікувально-профілактичний
заклад очолює головний лікар, який має, як правило, кілька заступників (з економічних
питань, з експертизи, з поліклінічної роботи – завідувач поліклініки, з лікувальної роботи –
начмед). Головного лікаря лікувально-профілактичного закладу обирають на конкурсній
основі згідно закону "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997р.
До рівня управління закладом відносяться також завідувачі відділами та відділеннями,
хоч доплати за кваліфікаційну категорію з організації охорони здоров'я вони не отримують.
Допоміжними управлінськими структурами лікувального закладу можна вважати фінансово-
економічний відділ, відділ кадрів та інформаційний відділ або відділ статистики,
адміністративно-господарський відділ.
 4

4. Структура управління в системі охорони здоров'я.

До нинішнього часу в світі склалися 3 основні моделі охорони здоров'я:
-державна, що фінансується здебільшого (до 90%) з бюджетних джерел
(Великобританія, Данія);
-страхова, що фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, робітників
підприємств, організацій і субсидій держави. Фінансування з позабюджетних фондів
медичного страхування превалює в Канаді (76 %), Германії (78 %), Італії (87 %), Франції (71
%), Швеції (91 %), Японії (73 %). Управління і фінансування галузі державної і бюджетно-
страхової моделей охорони здоров'я здійснюється або централізовано Міністерством охорони
здоров'я і соціального забезпечення (Великобританія), або на регіональному рівні (Канада,
Швеція, Норвегія). Приватним страхуванням здоров'я охоплена незначна частина населення;
-приватнопідприємницька, що фінансується, головним чином, за рахунок внесків по
добровільному медичному страхуванню (ДМС) і реалізації платних медичних послуг
населенню (США, Південна Корея, Нідерланди, Ізраїль).
В усіх європейських країнах медичне страхування здійснюється фондами медичного
страхування. Звичайно це приватні корпорації, що функціонують в системі законів
обов'язкового страхування здоров'я.
В країнах з регульованим страхуванням здоров'я практично все населення має страхові
поліси. Соціальні функції цієї моделі охорони здоров'я не відрізняються від державної.
Розподіл медичної допомоги в такій системі не залежить від прибутків застрахованих.
Система медичного страхування гарантує рівні права для населення, особливо для
малозабезпечених його прошарків. Основне навантаження по наданню первинної медико-
санітарної допомоги в країнах з системою медичного страхування несуть родинні лікарі або
лікарі загальної практики. На одного лікаря загальної практики припадає по 850 (Австралія) і
975 (Іспанія) жителів. Число годин роботи лікаря загальної практики в тиждень коливається
від 25 (Франція) до 57 (Японія). За кількістю консультацій на 1 годину прийому найбільш
інтенсивно лікарі загальної практики працюють в Японії - 5.7.
Порівняно з іншими країнами, медична допомога у Великобританії безкоштовна і
найдоступніша, але значно поступається, наприклад, США в плані технічного оснащення і
використання новітніх технологій. У країні існують державні цільові фонди підтримки: фонд
1 -— охорони здоров'я матері й дитини до 1 року; фонд 2 — підлітковий; фонд 3 —
організації медичної допомоги населенню в екстремальних умовах; фонд 4 — організації
медичної допомоги ветеранам і т.д. Є у Великобританії й оплачувані послуги: пацієнти
оплачують виписування рецептів, половину вартості лікування в стоматолога і деякі послуги
в лікарнях.
В країнах з бюджетно-страховою системою охорони здоров'я, як і у Великобританії,
також існує 2 моделі роботи лікаря загальної практики: індивідуальна практика (лікар і
середній медперсонал), як основний вид в Італії, Австрії, Бельгії, Канаді та ін.; групова
практика, коли декілька лікарів загальної практики об'єднуються в групи, що дозволяє
зекономити кошти, організувати взаємозамінність (Фінляндія, Швеція та ін.).
Найефективнішою в Західній Європі вважається така єдина система первинної і
стаціонарної медично-санітарної допомоги, як Центри здоров'я. В Фінляндії, Швеції - вони
безкоштовні, загальнодоступні і є найважливішими ланками охорони здоров'я. Вони
призначені для охорони здоров'я матері і дитини, школярів і студентів, а також інших
прошарків населення. В центрах надається як амбулаторна, так і стаціонарна медична
допомога, здійснюється санітарна освіта мешканців муніципалітету, всілякі консультації.
В Японії фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок фондів страхування.
Більшість населення застрахована або за територіальним, або за виробничим принципом.
Перший принцип страхування (страхувач-держава) застосовується у відношенні дрібних
власників і членів їхніх сімей, інвалідів і непрацюючих осіб. Другий принцип - (страхове
товариство, створюване галуззю) охоплює найманих працівників і їхніх утриманців.
 5

За Законом про добробут престарілих, особи старше 60 років проходять щорічне,

безкоштовне медичне обстеження. До них прикріплено для обслуговування середній
медичний персонал. В країні є суспільні фонди, що фінансують профілактику туберкульозу,
психічних, інфекційних, спадкових захворювань і фонди, що компенсують збитки здоров'ю
громадян від забруднення навколишнього середовища.
Охорона здоров'я США є прикладом приватної моделі охорони здоров'я. На охорону
здоров'я в США витрачається 14% ВНП. Фінансування галузі забезпечується за рахунок
федеральних і регіональних податків, страхових і приватних внесків громадян. Тільки 40%
населення наприкінці 80-х - початку 90-х років було охоплене медичним страхуванням.
Однак за даними 1996 року вже 74 % населення мають медичні страховки. Здоров'я
працюючих і членів їхніх сімей в 61 % випадків страхуються роботодавцями, 13 % - мають
приватну страховку. Більшість компаній вносять страхові суми за робітників тільки тоді, коли
тим необхідно лікування, у випадку ж звільнення робітник виявляється незастрахованим,
таким чином медичне страхування в США пов'язане з трудовою зайнятістю, що
безпосередньо залежить від роботодавця. Біля 10 % населення відноситься до категорії
бідних. Медична допомога надається їм в межах невідкладної з коштів федерального
бюджету або лікарень. З федерального бюджету, бюджетів штатів, місцевих органів
управління фінансуються також програми "Медікер" (обов'язкове страхування людей старше
65 років, виплата пенсій по інвалідності) і "Медікейд" (для сімей з дітьми і інвалідів, що
потребують такої допомоги). Недоліками такої моделі охорони здоров'я є висока і
всезростаюча вартість лікування, його обмежена доступність для бідних і соціально
незахищених прошарків населення.
Введення обов'язкового медичного страхування в Росії зіткнулось з великими
фінансовими труднощами. В умовах недостатнього фінансування виконання базової
програми в повному обсязі виявилося неможливим. Недостатнє фінансування веде до
порушення багатьох важливих принципів соціальної рівності в розподілі медичних послуг
населенню. Так, по відношенню до робітників тих підприємств, що мають заборгованість по
платежам в фонд обов'язкового медичного страхування, приймаються рішення про надання їм
тільки екстреної медичної допомоги. Це порушує принцип загальнодоступності медичної
допомоги і незалежності надаваних обсягів медичних послуг від розміру страхових платежів.
Ще одна проблема існування галузі - велика кількість страхових компаній, з якими
потрібно мати справу медичним установам. Не всі страхові організації можуть ефективно
вести роботу - багато банкрутств, частих змін страхового поля, що веде до плутанини,
проблем оплати рахунків. Більшість проблем обов'язкового медичного страхування пов'язані
з ціноутворенням В цілому, система обов'язкового медичного страхування в Росії поки що
носить яскраво виражений витратний характер, тому медичним установам вигідно обирати
найбільш дорогі засоби надання медичної допомоги.
Організація та управління охороною здоров'я України визначається "Основами
законодавства України про охорону здоров'я", Законом України "Про місцеве самоврядування
", іншими законами, а також підзаконними актами, до яких передовсім належать положення
про органи, заклади та окремі посадові особи системи охорони здоров'я, затверджені
Постановами Уряду і наказами Міністерства охорони здоров'я.
Загальне керівництво охороною здоров'я як галуззю народного господарства і
державного управління здійснює Міністерство охорони здоров'я, яке очолює Міністр охорони
здоров'я - член Уряду України (Кабінету Міністрів). Відповідно до існуючих галузей і служб
охорони здоров'я до його структури входять головні управління лікувально-профілактичної
роботи, медичної допомоги дітям і матерям, санітарно-епідеміологічне, санаторіїв, медико-
соціальної експертизи, з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС і радіаційного
захисту, економіки, медичного страхування, ліцензування та акредитації Закладів охорони
здоров'я, державної служби і медичних кадрів, закладів медичної освіти, науки, міжнародних
зв'язків, експлуатації і капітального будівництва, медичної промисловості, науково-виробничі
 6

об'єднання "Укрфармація", "Політехмед", Укрмедпостач", центр медичної статистики, центр

наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи, тощо.
В областях, м. м. Києві та Севастополі працюють управління охорони здоров'я обласних
(міських) державних адміністрацій, начальники яких призначаються цими адміністраціями за
погодженнями з МОЗ України. Вони здійснюють адміністративне і фінансово-господарське
управління медичними закладами. Аналогічну роль грає Міністерство охорони здоров'я
Автономної республіки Крим.
У складі цих управлінь функціонують відділення лікувально-профілактичної роботи,
медичної допомоги дітям і матерям, фінансово-економічне, медичних кадрів, тощо.
У містах управління охороною здоров'я здійснюють відділи охорони здоров'я
виконавчих комітетів міських Рад народних депутатів, в сільських районах - головні лікарі
центральних районних лікарень, в районах великих міст - генеральні директори
територіальних медичних об'єднань, які призначаються відповідними Радами за погодженням
з вищими органами управління охорони здоров'я.
Керівництво окремими медичними закладами одноособово здійснюють головні лікарі
які призначаються відповідними органами управління охороною здоров'я з числа лікарів, що
мають проходити спеціальну підготовку з соціальної медицини, організації та управління
охороною здоров'я. Хоча відбуваються зміни в управлінні, зокрема у порядку фінансування
медичних закладів, воно залишається централізованим, а адміністративно-командні методи
мають перевагу над економічними.