МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ФАКУЛЬТЕТ РОМАНО-ГЕРМАНЦЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КУРСОВА РОБОТА З МОВОЗНАВСТВА

на тему:
«Походження і розвиток мови»

Роботу виконала:
студентка 2 курсу
Ковтун Вікторія Вікторівна
Перевірила:
доцент Плівачук Катерина
Володимирівна

Біла Церква 2023

 2

ПЛАН

ВСТУП………………………………………………………………….. 3
РОЗДІЛ 1 ПОХОДЖЕННЯ МОВИ………………………..…………. 4
1.1 Теорії походження мови……………………………………...…… 4
1.2 Класифікації мов світу порівняльне вивчення мов……………… 8
1.3 Історичний розвиток мов………………………………………….. 10
РОЗДІЛ 2 ПРОБЛЕМАТИКА МОВИ………………………………... 15
2.1 Сучасний погляд на проблему походження мови…………..…… 15
2.2 Процес еволюції мови.……………………………………….……. 16
РОЗДІЛ 3 РОЗВИТОК МОВИ………………………..………………. 18
3.1 Закономірності розвитку мов……………………………………… 18
3.2 Основні процеси розвитку діалектів і мов: диференціація й
ішеграція............................................................................................................. 20
3.3 Походження Української мови………………..………………….. 23
ВИСНОВОК………………………………………..…………………... 27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………... 29
 3

ВСТУП

Проблема походження мови в загальному мовознавстві є дуже складною.

Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо
первісна мова не має пам′яток письма. Головні питання, які ставлять перед собою
дослідники, стосуються передусім того, а «Коли і як з'явилася мова?», «Якою
вона була на перших етапах розвитку людства?» тощо [1].
В кожній мові внутрішня форма вічна і незмінна. І хоча у мові й
відбуваються зміни, вони не виходять за рамки внутрішньої форми або ж
здійснюються на її основі. Як бачимо, розуміння внутрішньої форми у
Гумбольдта пронизане ідеями метафізики, на що не раз указували дослідники.
Дана робота присвячена дослідженням в галузі мови, і стосується вивчення
мови . Актуальність теми полягає в тому, щоб визначити походження мови
Мета роботи це обгрунтувати теорії походження мови. Реалізація цієї мети
передбачає виконання низки конкретних завдань:
- теорії походження мови;
- класифікації мов світу порівняльне вивчення мов;
- історичний розвиток мов;
- сучасний погляд на проблему походження мови;
- процес еволюції мови;
- закономірності розвитку мов;
- основні процеси розвитку діалектів і мов: диференціація й ішеграція;
- походження Української мови;
Об’єктом дослідження є походження та розбиток мови.
Предмет дослідження є теорії походження та розвитку мови.
Структура роботи: Відповідно до мети і завдань робота складається зі
вступу, трьох розділів (Розділ 1. Походження мови, Розділ 2. Проблематика
мови, Розділ 3. Розвиток мови), висновків, списку використаної літератури та
джерел.
 4

РОЗДІЛ 1
ПОХОДЖЕННЯ МОВИ

1.1 Теорії походження мови

Теорії походження мови — комплекс гіпотез, тверджень, учень про

виникнення та розвиток мови.
Ще з античних часів (V-IV ст.) виникали чималі філософські дискусії у
межах розуміння сутності мови, її виникнення, походження. Представники
школи Платона вважали, що назви предметам даються не довільно, а відповідно
до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно,
закономірну біологічну зумовленість її виникнення[1].
Представники школи Демокріта стверджували, що назви зовсім не
пов′язані з природою речей, що жоден предмет не потребує її. Назви предметів
потрібні тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому
встановлюються за умовною домовленістю[1].
Теорії походження мови:
А) звукосимволічна гіпотеза
Між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок.
Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Близька до
звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу
цієї гіпотези покладено не звуконаслідування [1], а 2 звукосимволізм, що,
безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати.
Б) вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).
Предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона
мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово –
дзеркало душевного стану людини. Скажімо, первісна людина натрапила в спеку
на струмочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утворилися похідні
– ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова. Започаткували цю
теорію епікурейці Давньої Греції (IV-III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення
 5

мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний

стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що
“пристрасті зумовили перші звуки голосу” і що “мова перших людей була не
мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів”. Безумовно, не можна
заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову
гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона
вбачає в індивідуальному душевному стані людини [1]. Виникнення мови, за
цією теорією, є випадковим явищем (хоча зрозуміло, що жодна дитина не
заговорить, поки не опиниться серед мовців)
В) логосична теорія походження мови;
На ранніх етапах розвитку цивілізації виникла логосична теорія (від греч.
logos ‘поняття; розум, думка’) походження мови, яка існує в декількох
різновидах – ведичний, біблійний, конфуціанський. В уявленні народів Індії і
Передньої Азії (X ст. до н.е.), мова має божествений, духовний початок.
Позначаючи духовний початок, стародавні люди використовували терміни бог,
слово, логос, дао. Найстародавнішими літературними пам'ятками є індійські
Веди. Згідно з Ведами, установником імен є Бог, який створював не всі імена, а
тільки підлеглих йому Богів. Імена речам вже встановлювали люди, але за
допомогою одного з Богів – натхненника красномовства і поезії. У міфології
стародавніх греків був сюжет про те, що творцем мови виступає Бог Гермес –
покровитель торгівлі і засобів повідомлення, що ототожнювався з єгипетським
Богом мудрості і листа Тотом.
За Біблією, носієм Слова є Бог Створюючи світ, Бог вдається до акту
говоріння. Потім він встановлює імена створеним єствам. Таких імен Бог
встановлює трохи: день, ніч, небо, земля, море, доручаючи все інше назвати
Адамові. Отже, за Біблією, Бог наділяв людей здібністю до мови, яку вони
спожили для найменування речей. Ідея божественного походження мови
проходить через всю історію мовознавства. Платон ( IV в. до н.е.), єпископ
Ансельм Кентерберійській (1033-1109), німецький просвітитель і вчений Й.
Гердер (1744-1803), класик німецької філософії епохи Просвітництва Г. Лессінг
 6

(1729-1781), багато роздумуючи над походженням мови, прийшли до висновку

про її божественний початок.
Г) гіпотеза соціального договору
Її основоположником вважають Діодора Сицилійського (90-21 pp. до н.е.),
який писав "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, подібно до звірів,
поодинці виходили на пасовища і живились смачною травою і плодами. Біда
навчила їх захищатися від звірів, допомагати один одному. Вони почали
поступово впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і
нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи
для кожної речі, створили зрозуміле для них самих пояснення всього, що їх
оточує". Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою щодо того, як речі
дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про
умовність, довільність назв (назви за домовленістю).
Д) гіпотеза трудових вигуків
Інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку
вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових
процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів. Виникла в другій
половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829- 1889), підтримував Карл Бюхер
(1847-1930).
Е) гіпотеза жестів
Спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова. Її
обстоював російський учений Микола Якович Марр (1864-1934). За цією
гіпотезою, Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили
представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений
Вільгельм Вундт (1832-1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві
мови – мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за
допомогою жестів – уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт
існування мови жестів у наш час.
Теорія моногенезу (від гр. monos ‘один’ і genesis ‘народження,
походження’) – вчення про походження всіх мов світу від однієї мови. Ця теорія
 7

пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо

Тромбетті (1866-1929) про спорідненість деяких сімей мов і правомірність їх
об'єднання в макросім'ї, з ученням М.Я. Марра про 4 елементи (сал, бер, йон,
рош), від яких нібито походять усі слова сучасних мов, з методом
глотохронології американського мовознавця Морріса Сводеша (1909-1967), який
довів існування великих макросімей мов і наявність між ними споріднених
зв'язків. Нині зроблено перші вдалі спроби об'єднання сімей у макросім'ї, як,
наприклад, НОСТРАТИЧНА макросім’я, до якої входять індоєвропейські,
картвельські, уральські, дравідські й алтайські мови. Вважають, що до
ностратичних мов належать і ескімосько-алеутські мови. Генетична
спорідненість ностратичних мов доведена наявністю в них великої кількості
споріднених морфем. Низка подібних рис, зокрема в займенникових
позначеннях осіб у всіх мовах світу, також підтверджує єдність походження всіх
мов світу [1].
Автором гіпотези про ностратичні мови став у 1903 данський лінгвіст
Хольгер Педерсен. На початку 1960-х ностратичну теорію істотно розвинув
московський славіст В. М. Ілліч-Світич, надалі нею активно займалися російські
вчені А. Б. Долгопольський, В. А. Дибо й С. А. Старостін. Одностайності щодо
реальності існування такої надсім'ї мов серед науковців нема, але визнання її
зростає. В. М. Ілліч-Світич дослідив лексичні, словотворчі і морфологічні
подібності шести великих мовних сімей Старого Світу: алтайської, уральської,
дравідійської, індоєвропейської, картвельської і семіто-хамітської. Він
стверджує, що ці подібності отримують тлумачення лише в межах теорії, яка
постулює генетичну спорідненість згаданих мовних сімей, тобто їх належність
до одного ширшого угруповання, котре він називає ностратичним. В. М. Ілліч-
Світич й А. Б. Долгопольський відносили до ностратичних також афроазійську
макрородину, однак, на думку С. А. Старостіна й А. Ю. Мілітарьова,
афроазійські мови являють собою окрему родину, того ж віку, що й ностратична
 8

1.2 Класифікації мов світу порівняльне вивчення мов

Порівнюючи окремі мови, можна помітити, що між деякими з них є

подібність. Так, зокрема, всі слов'янські мови мають дуже велику кількість
спільних слів. Наприклад: Надзвичайна близькість слов'янських мов навела
вчених на думку про спільність їх походження, тобто вони мали спільного предка
– мову-основу, або прамову, яка існувала до V-VI ст. н.е. Таким же чином була
виявлена близькість німецької та англійської мов. Пор [2].
Однак використання словникових подібностей для обґрунтування
спорідненості мов і їх класифікації за ступенем спорідненості не є надійним
критерієм. Річ у тому, що слова легко запозичуються і в такому разі близькість
словникового складу є наслідком контактування мов. Так, скажімо, в японській
мові числівники від 1 до 6 такі самі, як у тибетській. З'ясувалося, що вони
запозичені з тибетської мови 1000 років тому, коли японці мали тісні контакти з
Китаєм (тибетська мова поширена в Китаї) [2]. Пор. ще слово комбайн зараз є
майже в усіх мовах, тоді як у близьких мовах можна віднайти різні слова на
означення предметів та понять, що здавна є в усіх культурах, як, наприклад, укр.
осінь і чеськ. podzim, укр. підлога і рос. пол.
Спорідненість мов — структурна подібність мов, зумовлена їхнім
походженням від спільної прамови. Спорідненість мов може бути близькою,
помітною при поверховому спостереженні (напр., між окремими слов’янськими
мовами) і віддаленою, коли вона виявляється тільки шляхом наукового аналізу
за допомогою порівняльно-історичного методу в мовознавстві (напр., між
слов’янськими й германськими мовами) [2]. Близькоспоріднені мови
об’єднуються у групи (напр., слов’янські, балтійські, германські, романські,
кельтські, індійські та ін. мови) віддаленоспоріднених, що утворюють групи —
сім’ї мов (напр., індоєвропейські, семітські, тюркські та ін.).
Генеалогічна класифікація мов (від грец. γενεαλογικός — родовідний) —
класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості.
 9

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних,

граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у
споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів
однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр.,
сучасні слов’ян, мови походять від колишньої спільнослов’янської, або
праслов’янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних
причин, у т. ч. міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного
змішування і т. ін. Споріднені мови об’єднують у підгрупи, групи (гілки), сім’ї,
або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім’ї). Напр.,
українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’ян, групи
індоєвропської родини мов, яку окремі вчені об’єднують разом з іншими
родинами в ностратичну (бореальну) надродину.
Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість,
набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об’єднувати мови
неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетнічних та
міжмовних контактів мають у своїй структурі спільні риси [3]. Сучасна
генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох
десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська,
афразійська (стара назва — семіто-хамітська), уральська з фінно-угорським
(угро-фінським) та самодійським відгалуженнями, тюркська, монгольська,
тунгусо-маньчжурська (останні три родини часом об’єднують в одну алтайську,
до якої деякі вчені відносять і корейську мову), картвельська, абхазько-
адигейська, нахськодагестанська (їх інколи об’єднують в одну родину
кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов), дравідська, чукотсько-камчатська,
ескімоськоалеутська, тибето-китайська (сіно-тибетська), тайська (таїкадайська),
австразійська, австронезійська (стара назва — малайськополінезійська). На о-ві
Нова Гвінея під назвою папуаські мови відомо від 13 до 20 мовних родин і багато
ізольованих мов. Мови аборигенів Австралії й Тасманії з погляду їхньої генеал.
класифікації вивчено недостатньо. В Африці, крім згаданої афразійської родини,
поширені родини конгокордофанських (нігеро-кордофанських), нілосахарських
 10

і койсанських мов. Мови тубільців американського континенту об’єднуються в

родини: надене, алгонкіно-мосанську, пенутіанську, хокальтекську, каддо-
ірокезьку, сіу, мускогі-натчезьку, юто-ацтекську, майя-соке-тотонакську,
отомангську, чибчанську, аравакську, карибську, кечуа-аймара, же(жес), тупі-
гуарані та ін.

1.3 Історичний розвиток мов

Проблема походження мови як засобу спілкування. Виникнення

конкретних мов. Походження мови як засобу спілкування і виникнення
конкретних мов - дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з
них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання - з'ясувати, як
люди почали говорити, друга - коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи
інша конкретна мова [4].
У з'ясуванні того, як виникла у людей погреба спілкуватися, не можна
спиратися на знання історії виникнення різних конкретних мов, якими б давніми
вони не були. Це й зрозуміло, адже історія мертвих (відомих за пам'ятками) чи
живих мов нараховує всього кілька тисячоліть. Від часу ж зародження людської
мови нас відділяє щонайменше кілька десятків тисяч років. З цього можна
зробити висновок, що від "первісної" мови ніяких реальних залишків, що
підлягали б прямому вивченню, немає.
Археологи та антропологи, розкопуючи давні стоянки і поховання,
знаходячи кістки і черепи первісних людей, не відкопали і не зможуть
"відкопати" "первісну" мову з огляду на те, що вона не зафіксована писемністю,
адже письмо з'явилося на значно пізніших стадіях розвитку людства [4].
Установити ж звукове оформлення, набір слів і граматичну будову "первісної"'
мови без історичних мовних даних неможливо.
Щодо конкретних мов, то їх історія встановлюється за писемними
пам'ятками, що дійшли до наших часів. На основі їх вивчення вчені одержують
більш-менш точні відомості про час, місце і про звукові, словесні і граматичні
 11

ознаки давнього періоду' формування конкретної мови [4]. Усім цим, тобто
виникненням і шляхами розвитку конкретних мов, займається часткове
мовознавство. Загальне ж мовознавство, яке пов'язує своє завдання з
розв'язанням проблеми походження мови як засобу спілкування, не прагне
встановити час. місце і особливості "первісної" мови.
Воно ставить мету -виявити умови, завдяки яким могла зародитися і
зародилася мова, інакше: що викликало потребу в передачі одне одному думок.
Історія мовознавства засвідчує: людство здавна цікавилося тим, як виникла
мова, що зумовило появу різних гіпотез. їх розгляд становить певний інтерес
(про них - у наступному параграфі).
Гінагези про походження мови. Ще в античній Греції, приблизно в VT-му
ст. до и. е. , намітилися паростки наукової думки про виникнення людської мови,
зокрема гіпотези зв\ конаслідувальна, вигукова і договірного її походження.
За гіпотезою звуконаслідувального походження мови, мовленнєва
діяльність у людей почалася з того, що первісна людина свідомо й несвідомо
наслідувала звуки навколишньої природи [4]. Кожне такс наслідування стало
згодом назвою окремих предметів і тварин подібно до того, як малі діти
називають собаку "гав-гав", корову - "му".
Найповніше ця теорія відбита в творах античного письменника Августіна.
Так. назви беззвучних речей, вважав він, утворилися за схожістю враження. А те,
чи вони формуються з твердих чи м'яких звуків, залежить, за його переконанням,
від того, як предмети діють на почуття людини - грубо чи м'яко. Наприклад,
слово лєие ('м'яке') звучить м'яко, а слово астерітас ('грубість*) - твердо.
Що ж, не молена заперечити наявність у мовах світу деякої кількості
звуконаслідувальних слів. Учені припускають, що, наприклад, у російській мові
звуконаслідувальними є слова бормотать, брякать,
булькать, жужжать рьічать, чирикать, мьічать, у туркменській -гарна ('ворона')
та ін. Проте було б помилково думати, що так механічно могла утворитися мова,
яка виникла і розвивалася в людини разом із свідомістю [4]. Ця гіпотеза
 12

прийнятна для пояснення появи окремих слів. З'ясувати ж причини виникнення

мови як засобу спілкування людей вона неспроможна.
Автори вигукової гіпотези, або гіпотези афективного походження мови,
припускали утворення людської мови з мимовільних криків, що супроводжували
біль, радість, страх, тобто - з вигуків, властивих істотам як інстишегивна реакція
організму на зовнішнє подразнення. Ці викрики начебто й проклали шлях до
творення слів: від ох в українській мові - охкати, від ой- ойкати. Безперечно,
подібні слова існують у мовах світу. Але їх мало, навіть менше, ніж
звуконаслідувальних. Тому для з'ясування того, звідки взялася мова, і ця гіпотеза
нічого не дає.
За гіпотезою договірного походження мови, люди нібито домовилися про
вживання відповідних слів, про називання певними словами різних предметів,
явищ, дій. Однак, щоб домовитися про мову, треба мати саму мову, якою і слід
бу'ло б домовлятися. Тому і цю гіпотезу не можна визнати задовільною для
пояснення проблеми появи здатності людей спілкуватися [5].
Загальним недоліком цих гіпотез було те, що проблему походження мови
їх автори брали поза зв'язками з виникненням самої людини, утворенням
первісного колективу, тобто без урахування її суспільної функції та зв'язку з
мисленням. По суті ці гіпотези обстоюють індивідуалістичний шлях виникнення
мови. Проте перелічені гіпотези були для свого часу позитивним явищем, адже
вони спростовували біблійний міф про створення мови (мова - дар Божий) тим,
що вказували на людей як на безпосередніх її творців, а не пов'язували
виникнення мови з волею надприродної сили.
До гіпотез стародавніх греків людство поверталось і в середні віки, і в
наш час, розвиваючи й уточнюючи їх [5]. Проте паралельно з ними з'являлися
інші припущення щодо причин появи мови. Серед них гіпотези трудових
викриків та еволюційного виникнення мови.
У ХЇХ ст. учені Л. Нуаре і К. Бюхер намагалися пояснити виникнення мови
трудовими вигуками: мова, начебто, формувалася на основі тих вигуків, які
мимохіть супроводжували всяку діяльність первісної людини. Беззмістовні
 13

спочатку сполуки звуків поступово почали позначати роботу, а також різні види
трудового процесу людини [5].
Хоч прибічники цієї гіпотези пов'язують походження мови з колективною
працею, гіпотеза не розв'язує проблеми. Примітивна трудова діяльність могла
дати невелику кількість слів, але ж цього недостатньо, щоб пояснити виникнення
мови [4].
Відповідно до гіпотези еволюційного виникнення мови людська мова
утворювалася поступово як результат задоволення різноманітних бажань і
потреб. За В. Вундгом, первісна людина, відчуваючи задоволення чи, навпаки,
невдоволення, передавала їх не тільки жестами, а й органами мови. Поступово
так звані звукові жести закріплювалися. Оскільки вони були зручнішими, ніж
інші жести, то й залишалися в спілкуванні людей. У цьому й виявляється
еволюція мови: вона поступово еволюціонувала від супроводу жестів рук, від
міміки до людського мовлення. Отже, ця гіпотеза припускала можливість
виражати мислення та емоційний стан самими жестами, мімікою без словесної
мови, яка з'явилася потім. А це навряд чи правдоподібно, адже в процесі трудової
діяльності здійснити спілкування жестами не можна.
Жодна з цих гіпотез не дала по-справжньому наукового пояснення
проблеми походження мови. Гіпотези розглядали мову як суто природний
процес, пов'язаний з розвитком індивідуальної психіки або з розвитком уже
існуючого людського розуму. Роль же суспільно-виробничої практики у
виникненні мови або зовсім не враховувалась, або ж розумілась спрощено [5].
Далекі від наукового розв'язання цієї проблеми й зарубіжні учені
новітнього часу. Вони припускаються методологічної помилки, розглядаючи
мову як щось таке, що належить передусім окремому індивіду [5]. Вони
залишають поза увагою кардинальне питання проблеми: у чому головна причина
виникнення мови і що привело до того, що в людей склалася мова -засіб
спілкування.
 14

Сучасна лінгвістична наука, спираючись на діалектику як філософський

метод і враховуючи досягнення інших наук, пов'язаних з вивченням людини,
подає таке пояснення проблеми походження мови (див. наступний параграф) [5].
 15

РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМАТИКА МОВИ

2.1 Сучасний погляд на проблему походження мови

Проблема походження звукової мови є складовою частиною більш

загальної проблеми - проблеми походження людини і водночас мислення. Це
означає, що, спираючись на дані ряду наук, що вивчають людину і людське
суспільство, процес зародження людської мови слід віднести до часу фор^вання
людини, який тривав мільйони років [6].
Предком людини був високорозвинений вид людиноподібних мавп, які
стоять до людини ближче, ніж горила чи шимпанзе, що живуть і -зараз в нетрях
тропічної Африки. Закам'янілі залишки викопних людиноподібних мавп були
знайдені на початку XX ст. в Південній Африці [6]. Цим найближчим до людини
мавпам було дано наукову назву австралопітеків, що означає "південні мавпи"
Дослідження показали, що австралопітеки, які мешкали, на думку вчених
XX ст. . півтора - два з половиною мільйони років тому в жаркому поясі
Африки, були невеликі на зріст і не сильні, не жили на деревах, а пересувалися
по землі на задніх кінцівках.
На початку XXI ст. ці свідчення доповнили археологи зі США та Ефіопії,
які знайшли найстарійший у світі скелет предка людини - його приблизний вік
3,8-4 млн. років. Розкопки велися в ефіопський області Афар, за 60 км. від
Хадара, на ділянці, де раніше вже траплялися археологічні знахідки [6].
Засвоєння людиноподібною мавпою прямої ходи, вивільнення передніх
кінцівок від необхідності пересуватися було першою передумовою олюднення
мавпи. Поступово пряма хода в наших предків (пітекантропів, синантропів і їм
подібних мавп-людей) стала правилом, а згодом і необхідністю [6]. Вивільнені
від ходіння передні кінцівки можна було використати для самозахисту, збирання
їжі, ними можна було зробити примітивні знаряддя. Здатність до виготовлення
знаряддя праці є однією з найважливіших специфічних особливостей трудової
 16

діяльності, яка намічалася в процесі переходу мавпи в людину. Природно, що

для перетворення нерозвиненої кінцівки мавпи на вмілу руку людини потрібні
були сотні тисяч років, які в історії Землі мають не більше значення, ніж секунда
в житті людини [6]. Протягом цих сотень тисяч років рука удосконалювала
продукти праці, що засвідчують учені в різних кутках розселення давніх наших
предків.
За свідченням учених, "пра-люди" (прямо ходячі люди) вийшли з Африки
і розселилися по Близькому Сході, Європі. Південній Азії. Новітні дослідження,
засновані на аналізі ДНК різних народів і рас, засвідчують, що процес
розселення повторювався двічі - близько 500. 000 р. і близько 100. 000 р. Після
цього сталося переселення з Південної Азії на Близький Схід, в Європу і
Африку близько 50. 000 р.
Першу хвилю переселення з Африки здійснили "пра-люди". що
виготовляли камінні й інші знаряддя, користувалися вогнем. Переселенці 100.
000 p. давності - це, можливо, неандертальці, що населяли Європу і Азію від 100.
000 до 40. 000 р. і виготовляли спеціальні знаряддя не тільки з каменя, але й з
кісток і дерева [6]. Наступну хвилю переселенців, на думку вчених, становили
кроманьйонці, зовні схожі на сучасну людину, що виготовляли більш досконалі
знаряддя з кісток і каменя, будували житло з ракушняка.

2.2 Процес еволюції мови

Природно, що процес еволюції удосконалення знарядь охоти і праці

пов'язаний з боротьбою за виживання. У протистоянні силам природи з
допомогою виготовлених знарядь праці й охоти згуртовувався первісний
колектив, частішали випадки взаємної підтримки і стала ясніше
усвідомлюватися корисність спільних дій для кожного окремого члена племені.
Так праця зумовила розвиток спільної діяльності: з'явилася потреба щось сказати
одне одному [6]. На цій стадії розвитку людини стався великий стрибок у
розвитку мозку: дослідженням викопних черепів доведено, що у неандертальців
 17

мозок був удвічі більший, ніж у пітекантропів (і в три рази більший, ніж у
горили), що й дало роду Homo можливість еволюційного домінування 1,5-2
мільйони років тому. До того ж, як свідчить вивчення знарядь цієї епохи,
неандерталець працював правою рукою, що дозволяє припустити появу ознак
асиметрії лівої й правої частин мозку. Це дає змогу погодитися з думкою про те,
що в неандертальців уже була мова. На зміну неандертальців в епоху пізнього
палеоліту (приблизно 40 тисяч років тому) приходить неоантроп. тобто 'нова
людина, або Homo sapiens (людина розумна). Вона вже вміє виготовляти
складене знаряддя (наприклад, сокиру й рукоять), чого не було в неандертальців,
володіє багатокольоровим наскельним живописом [6]. Важливо також те, що
будова і розміри черепа в нього принципово не відрізняються від сучасної
людини. У цю епоху завершується становлення звукової мови як повноцінного
засобу спілкування, засобу формування понять.
Потреба в спілкуванні створила свій орган: нерозвинені гортань і глотка
мавпи перетворилися поволі в розвинений орган мовного апарата: органи рота
поступово навчилися вимовляти один членороздільний звук за одним. Отже, та
праця, що створила саму людину, створила і людську мову, яка матеріалізувала
мислення. Минули сотні тисяч років, поки виникли мовні нейронні центри, не
залежні від примітивних емоцій, ті нейронні центри в корі мозку, що до сьогодні
зберегли нейронну структуру і керують нашим мовленням. Далі ж у процесі
паралельного розвитку мови і мислення диференціювалися і концепції мислення
(тобто розуміння певних явищ або процесів) і форми мови [6].
Такими були природні умови, які забезпечили виникнення людини і
людського суспільства, однією з невід'ємних ознак якого на всіх етапах його
існування була і є мова - форма мислення [6]. Звідси й розуміння мови як
суспільного явища, яке виникло в суспільстві, існує в суспільстві для
задоволення його потреб і розвивається в суспільстві разом з прогресивними
змінами в житті суспільства.
 18

РОЗДІЛ 3
РОЗВИТОК МОВИ

3.1 Закономірності розвитку мов

Виділяють зовнішні і внутрішні фактори, що зумовлюють зміни мов.

Фактори, що діють на розвиток мови ззовні, називають поза
лінгвістичними, або екстралінгвістичними (від лат. extra- поза, 'зовні'). До них
відносять:
1) розщеплення колись єдиної етнічної єдності на дві або більше етнічних
груп;
2) вплив різних форм контактів: племені з племенем, народності з іншою
народністю, нації - з нацією, що зумовлює зміни в мові;
3) вплив історичних подій у межах державного об'єднання, а саме: зміна
суспільно-економічних формацій, прогрес у науці і техніці;
4) розвиток суспільних ідей і навіть діяльність окремих осіб;
5) поява письма.
В лінгвістичні, або інтралінгвістичні (від лат. intra- 'всередині'), фактори
закладені в самій мові, в її внутрішніх тенденціях розвитку, які виявляються у
внутрішніх законах звукових, словесних, граматичних змін. Проілюструємо
прикладами дію цих різних факторів [7].
Відомо, що позалінгвістичні фактори можуть викликати зміни різних
мовних рівнів - звукового, словникового і граматичного.
Поява слів-нсологізмів у будь-якій мові, як правило, зумовлюється
екстралінгвістичними факторами - змінами в житті суспільства, виробництва,
науки, техніки. Так, розвиток біологічної науки спричинився до появи в
європейських мовах слова ген; після реюлюції 1917 року з'явилися радянізми
колгосп, радгосп; розвиток космонавтики зумовив появу слів космонавт,
космодром [8].
 19

Прикладом змін у граматичній будові мови в результаті дій

позалінгвістичних причин може бути історія розвитку складнопідрядних речень
у мові Київської Русі. У той період такої системи складнопідрядних речень, як
зараз, не було, були складні конструкції з сполучниками сурядності, її появі
сприяло використання писемної форми мови в державних канцеляріях і судах, у
дипломатичних зносинах, в торгівлі й літературі. Потреба у чіткому
формулюванні думки виробила своєрідні сполучникові конструкції з підрядними
частинами складних речень. Так екстралінгвістичний фактор (застосування
письма) викликав появу нової якості синтаксичної будови мови [9].
Подібне сталося і в історії німецької мови. Розвиток писемності німецькою
мовою, який почався в XVI - XVII ст. після витіснення з ужитку латинської мови
і проникнення німецької мови в усі сфери спілкування (в науку, державні
установи, школу), вимагав створення нормативних граматик і словників, що в
свою чергу зумовило значні зміни в синтаксичній структурі німецької мови.
Під впливом дій зовнішніх причин зміни в мові здійснюються здебільшого
на основі свого власного мовного матеріалу, за своїми правилами. Щоправда, в
поповненні словникового складу тієї чи іншої мови часто відіграють роль
міжмовні контакти, що зумовлює появу запозичень. Як правило, з мови в мову
переносяться слова [9]. Проте можливе й перенесення префіксів і суфіксів (але
не закінчень).

3.2 Основні процеси розвитку діалектів і мов: диференціація й ішеграція.

Наслідком диференціації є утворення з одного діалекту або однієї мови

двох або більше діалектів чи мов. Таке траплялося тоді, коли єдиний мовний
колекгив з певних причин роз'єднувався, а роз'єднані частини його починали
самостійне життя [10]. У результаті - у відокремлених колективах створювалися
своєрідні > мови для розвитку специфічних ознак у колись єдиному діалекті або
єдиній мові. Цікаве свідчення такого стану розвитку діалектів знаходимо у
відомого російського етнографа М. М. Миклухи-Маклая. Побувавши в 187Гр. у
 20

Новій Гвінеї, він констатував, що майже в кожному селі свій діалект. Він
помітив, що в селах, розташованих на відстані чверть години ходьби, є кілька
різних слів для позначення одних і тих же предметів, а ті мешканці сіл, що
віддалені одне від одного на відстані години ходьби, розмовляють іноді на різних
діалектах, що майже не розуміють одне одного. З такого спостереження
напрошується висновок, що виникнення споріднених діалектів сталося в
результаті поділу колись єдиного племені з єдиним діалектом [10].
На основі споріднених діалектів утворювалися споріднені мови
народностей і націй. Так, розвиток групи германських мов (німецької,
англійської, норвезької, шведської та ін. ) ішов від племінних діалектів колись
єдиного діалекту і пов'язано це з численними міграціями їх носіїв[10].
Отже, спорідненість територіальних діалектів будь-якої мови, а також
спорідненість великих груп мов треба генетично (тобто за походженням)
пов'язувати з наявністю в давнину єдиного мовного джерела - племінного
діалекту. У світлі цього стає очевидною ненауковість біблійних легенд про
походження мови і утворення різних мов. Доречно згадати в зв'язку з цим
твердження видатного математика Норберта Вінера, який цікавився
проблемами мовознавства, як і його батько-лінгвіст, проте, що. . стара теорія, за
якою давньоєврейська мова була мовою людини, що була в раю. і що
змішування мов датується з часу вавілонського стовпотворіння, може цікавити
нас лише як примітивне випередження наукової думки".
У результаті процесу інтеграції (сходження) з кількох діалектів чи мов
утворюється один діалект або одна мова. Інтеграція виникає внаслідок
завоювання одним народом території іншого етноса. що створює умови
безпосереднього контактування мов автохтонного (від грец. autochthon -*
місцевий*) і чужомовного народів. У цих випадках відбувається схрещення мов,
що зумовлює утворення нової (третьої) мови. її основу становить одна з
контактуючих мов. це - мова-переможниця [11].
Субстрат - це залишки переможеної мови автохтонного народу в мові
народу-завойовника. яка склала основу третьої мови. Суперстрат - цс одиниці
 21

переможеної мови завойовника в мові-переможниці автохтонного населення, яка

становить базу новоствореної мови.
Прикладом субстрату є галльські елементи в сучасній французькій мові,
яка утворилася від схрещення народної латини з галльськими діалектами і
перемоги латини, принесеної на територію Галлії (сучасної Франції) римськими
завойовниками на початку нашої ери.
Супсрстратні елементи - це. наприклад, залишки болгарської мови (однієї
з мов тюркської сім'ї) в болгарській мові, що виникла від схрещення однієї з
південнослов'янських мов з мовою булгар, що вийшли з території гирла р. Ками
і були асимільовані південними слов'янами, що жили на сході Балканського
півострова. Булгари залишили по собі назву країни – Болгарії [11].
Інший приклад. У французькій мові є невелика кількість суперстратних
елементів, германських за походженням, занесених германськими
завойовниками колишньої Галлії - франками, бургундами, вестготами, які були
асимільовані місцевим галло-романським населенням. До речі, назва держави -
Франція - суперстратна. успадкована від одних із германських завойовників -
франків.
На відміну від термінів субстрат і суперстрат поняття адстрату (від лат. ad-
'при*, 'біля' та stratum - 'настил') означає нейтральний тип мовної взаємодії, яка
не приводить до асиміляції одного народу іншим і розчинення однієї мови в
іншій. Взаємодіючі мови залишаються окремими самостійними мовами.
Стається це в умовах тривалого співіснування і контактів територіально
близькорозташованих народів. У результаті - утворюються адстратні прошарки
у взаємодіючих мовах у вигляді деяких рис мовної системи, що виникають
унаслідок взаємопроникнення мовних одиниць
Прикладом адстрату- є формально близькі явища, засвідчувані, з одного
боку, в українській хмові, що виникли завдяки взаємодії з польською, а з другого
-в польській - як результат впливу на неї української [11].
Взаємовплив територіально близьких мов зумовлював у прикордонних
регіонах двохмовність (білінгвізм) у їх мешканців. Тому іноді термін ''адстрат"
 22

уживають для позначення білінгвізму. Але з цим значенням термін "адстрат" не

набув визнання. До того ж він рідковживаний, оскільки взаємовплив мов
супроводжується здебільшого перенесенням з мови в мову лише окремих
елементів. Типологічні ж ознаки мов залишаються незмінними.

3.3 Походження Української мови

Коли йдеться про виникнення української мови, у свідомості переважної

більшості зацікавлених громадян вона часто асоціюється із сучасною
літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку
вивчають у школах, якою друкують книжки, газети й часописи і т. ін. Проте слід
пам’ятати, що національна мова — це не тільки спільна для всієї нації
літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна,
що має діалектні відмінності на різних територіях України [12].
Щодо походження сучасної української літературної мови жодних
проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами
«Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її основоположником
став Т. Шевченко. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі
українських середньонаддніпрянських говорів. До І. Котляревського і Т.
Шевченка в Україні були дві літературні мови: церковнослов’янська, запозичена
від болгар разом із прийняттям християнства, і староукраїнська писемно-
літературна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.) [12]. На давній Русі також було дві
літературні мови. Поряд з церковнослов’янською виникла на її основі також
давньокиївська (інша назва — давньоруська) писемна мова зі значним впливом
місцевих мовних особливостей. Її використовували для світських потреб — у
державному управлінні, у князівських канцеляріях, літописах, в оригінальних і
перекладних художніх творах тощо. Цією мовою були створені «Повість
минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Руська Правда» та багато інших.
 23

Після занепаду Київської Русі давньокиївська (давньоруська) мова і далі

вживалася на її колишній території, але в українських князівствах вона зазнала
ще більших впливів народнорозмовної мови, через що витворився її своєрідний
варіант — староукраїнська писемно-літературна мова, що функціонувала в
Україні аж до кінця ХVІІІ ст [12].
Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української
мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її давній або сучасний
літературні варіанти, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти. Сaме
в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні
риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким
чином, дослідити походження української мови — це насамперед з’ясувати
послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що
поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант
якої став основою сучасної української літературної мови [13].
Поява будь-якої мови — це не подія, а тривалий процес, що відбувається
протягом кількох століть. Оскільки мова є невід’ємною ознакою етносу, вона
формується разом з відповідним етносом. Встановлення науковими методами
віку етносу, як і будь-якого суспільно-історичного явища (держави, міста,
культурно-історичного регіону тощо) передбачає необхідність довести
неперервність його життя від припущуваного часу його виникнення. Сaме
завдяки неперервності етнокультурного розвитку зберігається генетичний
зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етносу протягом
усього його життя [13].
Термін «давньоруська мова» має право на існування, але вживати його
правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із
церковнослов’янською (мовою православної церкви), обслуговувала всі сфери
державного життя і була справді спільною (хоч і з певними регіональними
мовними особливостями) для всієї території Київської Русі [9].
Виникнення окремих східнослов’янських народностей відбувалося не
внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом
 24

консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов’янських

територіально-племінних об’єднань у компактні культурно-етнографічні
масиви, що в результаті їх дальшої консолідації поступово переросли в
українську, білоруську та російську народності. Цей процес був об’єктивним і не
породжувався феодальною роздрібненістю, а лише стимулювався нею, отже,
почався значно раніше — з VІ—VІІ ст. Таким чином, традиційне твердження про
Київську Русь як «колиску трьох братніх східнослов’янських народів» не має під
собою реального наукового ґрунту, — його слід відкинути як ідеологічну
вигадку.
Діалектні риси нащадків давніх склавинів стали основою дуже своєрідного
північного наріччя української мови, а на основі діалектних особливостей
нащадків давніх антів сформувалося південно-західне наріччя. Третє наріччя
сучасної української мови — південно-східне досить пізнє, воно виникло в
ХVІ—ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся й особливо з Волині та
Поділля. Ці переселенці почали з’являтися на Середній Наддніпрянщині
починаючи з ХІІІ—ХІV ст., але аж до ХVІ ст. сучасні південно-східні українські
землі були переважно диким полем [11].
Коли ж виникли найхарактерніші мовні ознаки, які становлять специфіку
української мови, і з якого часу можна вважати, що українська мова існувала вже
як самостійна мовна система?
Виникнення своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних
особливостей, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час.
Деякі з них з’явилися ще в мовленні давніх східнослов’янських племен, що жили
на території сучасної України у спільнослов’янський (праслов’янський) період,
інші сформувалися вже після розпаду праслов’янської етномовної спільності
(протягом VІ—ІХ ст.), ще інші — в епоху Київської Русі, і значна їх частина —
у період нового етапу самостійної історії східнослов’янських мов, тобто після
ХІ—ХІІ ст [10].
Найдавніші особливості української мови перейшли їй у спадщину від
праслов’янської мови, а в інших слов’янських мовах вони замінилися іншими.
 25

Це — закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чол. роду (солоду,

гороху, роду, меду, пороху, гомону), -ові, -єві в давальному відмінку цих самих
іменників (Богові, ангелові, синові, домові, змієві, духові), кличний відмінок
іменників (владико, Маріє, учителю, жено, друже, княже, Ігорю, брате, земле),
закінчення -ої в родовому відмінку прикметників жін. роду (великої, доброї,
святої, пагубної), форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього
часів без кінцевого -ть: (живе, иде, може, поучає, убиває, утворяє), закінчення -
мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього й майбутнього часів (даємо,
поставимо, помагаємо, не питаємо) і т. ін.
У пам’ятках другої половини XI ст. вже засвідчено чимало українських
діалектних особливостей (зокрема, перехід вибухового g у
фрикативний h (hолова, ноhа, hородити), злиття голосних ы, і у специфічний
український звук и, зближення ненаголошених е-и у вимові слів типу сеило,
веисна, веиликий, перехід — («ятя») в і у словах типу л-съ — ліс, д-дъ — дід, кам-
нь — камінь тощо) та ін [13].
Якщо ці діалектні риси широко засвідчені в давньоруських пам’ятках,
значить, вони в другій половині ХІ ст. для мовлення тодішніх книжників були
вже настільки звичними, що мимоволі, усупереч усім настановам дотримуватися
традицій усе ж таки проникали в писемність, а утворювалися вони, звичайно,
набагато раніше — десь у період між VІ — Х ст., задовго до того, як були
зафіксовані на письмі [13].
Походження праукраїнської етномовної території до слов’янської
прабатьківщини спричинилося до того, що українська мова увібрала в себе
значну частину праслов’янської мовної спадщини, яка в інших слов’янських
мовах відображена меншою мірою або й зовсім зникла. У протоукраїнських
діалектах протягом VІ—ІХ ст. виникло в різний час чимало інших специфічно
українських або українсько-білоруських, менше — українсько-російських
діалектних особливостей, деякі з них — під впливом інших мов.
Цей процес тривав і в епоху Київської Русі, і в наступний період — від ХІV
ст. і далі. У ході суспільно-економічного і культурно-політичного розвитку
 26

різних українських земель тривало дальше зближення окремих регіонів і

консолідація їхнього населення, що завершилося утворенням української
народності, а потім і нації.
 27

ВИСНОВОК

Отже, мова – це постійна діяльність, спрямована на перетворення

членороздільного звука у вираз думки так виникає відома гумбольдтівська
антиномія: мова такою ж мірою діяльність, як і твір. Ця антиномія наштовхнула
її автора на нову ідею, що стала надбанням світового мовознавства, - ідею
необхідності розрізнення мови і мовлення як взаємозв’язаних і водночас різних
об’єктів наукового дослідження [1].
Проблема походження мови в загальному мовознавстві є дуже складною.
Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо
первісна мова не має пам′яток письма [3]. Головні питання, які ставлять перед
собою дослідники, стосуються передусім того, а «Коли і як з'явилася мова?»,
«Якою вона була на перших етапах розвитку людства?» тощо.
Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю.
Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична
система. Не буде перебільшенням стверджувати, що словниковий склад мови
змінюється щодня. Одні слова з'являються в мові (саміт, електорат, дайджест,
спікере, інтернет), інші зникають (боярин, неп, червонець, раднарком, каламар).
Щоправда, темпи змін у різних групах лексики не однакові. Основний
словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно. Заданими
американського мовознавця М. Сводеша, за 1000 років змінюється 20 відсотків
слів ядра основного словникового фонду [4].
Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо
зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко
помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика
підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни
все ж мають місце. Так, у давньоукраїнській мові зникли носові голосні звуки [9]
і М, зредуковані голосні звуки [т>] і [ь], звук [ь* ] перейшов у [і], стало діяти
чергування [о], [е] з [і] у закритому складі тощо [5].
 28

Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут

відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових
форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми - аорист, імперфект,
перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Не
було і дієприслівників. Вони з'явились у XIV-XV ст. Приблизно в той самий
період замість семи відмін іменників усталилися чотири. В англійській граматиці
значні зміни відбулися в XI ст. під впливом масового запозичення французьких
слів [12].
Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не
піддається швидким змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.
 29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. Одеса, 2020. 187 с.

2. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. Київ, 2000. 39 с.
3. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. Київ, 2007. 44 с.
4. Ющук І.П. Вступ до мовознавства. -Київ, 2000. 14 с.
5. Маслов Ю.С. Введення мови. Київ, 2007. 220 с.
6. Міняйло Р. В. Семантичний аналіз назв. Харків, 2009 . 181 с.
7. Барчук В. М. Граматична темпоральність: Інтревал. Час. Таксис:
Монографія / В. Барчук. Івано-Франківськ: Сімик, 2011. 416 с.
8. Бевзенко С. П. Сучасна українська мова. Синтаксис: навч. посіб. / С. П.
Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. В. Семеренко. Київ: Вища школа, 2005. 270 с.
9. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови
/ І. Р. Вихованець. Київ: Наук. думка, 1992. 224 с.
10. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови: підручник / К. Ф.
Шульжук. Київ: ВЦ «Академія», 2010. 408 с
11. Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія: Підручник /
О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. Київ, 1993. 336 с
12. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. Київ, 1993. –
168 с
13. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Морфологія:
монографія / А. П. Загнітко. – Донецьк: ДонДУ, 1996. – 437 с

https://moodle.znu.edu.ua/pluginfile.php/640021/mod_resource/content/1/%D0
%9B%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F%206.%20%D0%9F%D0%B
E%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%
20%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B2.%20%D0%BC%D0%BE%
D0%B2_%D0%93%D0%86%D0%9F%D0%9E%D0%A2%D0%95%D0%97%D0%
98_%D1%82%D0%B5%D0%B7%D0%B8.pdf
30