МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний

Університет імені Григорія Сковороди

Гуманітарно-природнича освіта
Соціальні технології

Кафедра географії, екології і методики навчання

Навчальна практика
з гідрології, метеорології і кліматології

Студентки 2 курсу,ГФ-2
Совгуть Ольги М.
Керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Носаченко В.М

Переяслав– 2022
 1. Мета та завдання навчальної практики з гідрології, метеорології і
кліматології.
Мета навчальної практики – формування у майбутніх учителів географії знань про
водні об’єкти, їх характеристики і функціонування в системі гідросфери і біосфери, про
географічні закономірності розподілу водних ресурсів; знань про основні атмосферні
явища і процеси, що формують метеорологічний, кліматичний та екологічний стан планети
та окремих її регіонів.
Завдання:
Вміти:
1. Оперувати базовими освітніми та географічними поняттями, концепціями,
парадигмами, ідеями, принципами і теоріями.
2. Аналізувати просторову диференціацію географічної оболонки і географічного
середовища на глобального, регіональному та локальному територіальних рівнях.
3. Оперувати основними механізмами функціонування природних і суспільних
територіальних комплексів, окремих їхніх компонентів, класифікує зв’язки і залежності
між компонентами, знає причини, перебіг і наслідки процесів, що відбуваються у них.
4. Пояснювати зміни, які відбуваються в географічному середовищі під впливом
природних і антропогенних чинників, формулює наслідки і детермінанти у контексті
концепції сталого (збалансованого) розвитку людства.
5. Оволодіти методами ведення спостережень за гідрологічним режимом водойм.
Знати:
1. Історичні етапи розвитку предметної області в географії.
2. Знати та розуміти принципи, форми, сучасні методи, методичні прийоми навчання
географії в закладах середньої освіти (рівень базової середньої освіти).
3. Знати та розуміти структуру географії, предмет її дослідження, місце і зв’язки в
системі наук, етапи історії розвитку географічної науки.
4. Принципи дії метеорологічних приладів і набути навичок роботи з ними.
Компетентності, які формуються у студента під час проходження практики:
1. Знати принципи дії та будову основних гідрологічних та метеорологічних
приладів.
2. Знати одиниці вимірювання основних характеристик атмосфери.
3. Здатність розрізняти форму хмар за міжнародною класифікацією хмар.
4. Готовність пояснювати атмосферні процеси.
5. Вміння будувати та аналізувати графіки добового ходу температури води та
повітря.
6. Здатність прогнозувати вплив стану водних ресурсів на економічну діяльність і
водопостачання регіонів.

2. Програма навчальної практики з гідрології, метеорології і кліматології.

 ДЕНЬ 1–2
Виконання практичних завдань
1.Дати визначення поняттям: «океан», «море», «озеро», «водосховище», «ставок»,
«болото», «річка», «струмок», «канал», «наземні води», «багатовікова мерзлота».
Навести конкретні приклади.
Океан - це водний простір, що вкриває більшу частину земної кулі й поділяє суходіл
на материки та острови ( Тихий, Атлантичний, Індійський, Північно Льодовитий,
Південний)
Мо́ ре — частина океану, яка відокремлена від нього суходолом, підвищеннями
підводного рельєфу або островами і має своєрідний гідрометеорологічний режим,
вирізняється властивостями та складом води (солоністю, прозорістю, температурою,
біологічним складом) (Чорне, Азовське, Баренцеве,Охотське та ін.)
О́ зеро — природна водойма в заглибленнях суходолу (улоговинах) з виробленим
хвилями і течіями профілем берегової зони, що заповнена в межах озерної чаші
(озерного ложа) різнорідними водними масами зі сповільненим водообміном, не має
однобічного ухилу і безпосереднього зв'язку з морем чи океаном ( Ялпуг,
Кугурлуй,Світязь, Кагул та ін.)
Водосхо́ вище — штучна водойма (озеро), створена за допомогою греблі з метою
регулювання стоку, роботи ГЕС чи з іншої господарської потреби ( Київське,
Канівське, Кременчуцьке, Кам'янське, Дніпровське, Каховське та ін.)
Ставок — штучна водойма для зберігання води з метою водопостачання, зрошення,
розведення риби (ставкове рибне господарство) і водоплавної птиці, а також для
санітарних і спортивних потреб.
Боло́ то - надмірно зволожена ділянка земної поверхні, вкрита вологолюбними
рослинами, наприклад, мохом (маскег), з залишків яких звичайно утворюється торф
(Остерське ,Сновське ,Смолянка , Ірдинське та ін.)
Рі́чка (рідше ріка́ ) — природний водний потік (водотік), який витікає з джерела, озера
чи болота (рідше), має власне сформоване річище і тече під дією сили тяжіння; живиться
поверхневими й підземними водами, а також атмосферними опадами свого сточища
(басейну) (Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець та ін.)
Струмо́ к - неширокий водотік, що має здебільшого звивисте річище і довжину до 10 км.
Кана́ л - гідротехнічна споруда у вигляді відкритого штучного русла з безнапірним
рухом води.
Води наземні –води суходолу, які постійно або тимчасово перебувають на земній
поверхні у формі різних водних об'єктів, у рідкому (водотоки, водойми) чи твердому
(льодовики, сніговий покрив) станах.
Багаторі́чна мерзлота́ або ві́чна мерзлота — частина кріолітозони, де породи мають
температуру, нижчу за 0 °C і містять підземний лід. Час існування — від декількох років до
сотень тисяч років.

Заповнити таблицю 1.
Таблиця 1.
Класифікація водних об’єктів

Водні об’єкти
 Підписати основні типи морських берегів, зображені на рисунку 1.

Фіордовий Лагунний Лимановий

Ріасовий Шхерний Аральський

Рис. 1. Зображення основних типів морських берегів
2.Дати визначення поняття «гідросфера». Скласти схему видів води, використовуючи
дані таблиці 2, підрахувати загальний об’єм водних ресурсів адміністративної області
України.
Гідросфера — водяна оболонка Землі, до складу якої входять океани, моря
та континентальні водні маси, різні снігові покриви і льодовики.

Види води

Світовий Вода
Льодовики Озера Водосховища
океан річок

Підземні Води багатолітніх Вода Вода в 2.

Таблиця
Вода боліт атмосфери
води мерзлих порід організмах
 Запаси води

Частка в світових запасах, %

Площа, млн. Об’єм, тис. від
Види води гідросфери від запасів прісних
км2 км3 загальних
вод
запасів
Світовий океан 361 1338000 96,4 -
Льодовики 16,3 25800 1,86 70,3
Озера, 2,1 176 0,013 -
у т.ч. прісні 1,2 91 0,007 0,25
Водосховища 0,4 6 0,0004 0,016
Вода річок - 2 0,0002 0,005
Вода боліт 2,7 11 0,0008 0,03
Підземні води, - 23400 1,68 -
у т.ч. прісні - 10530 0,76 28,7
Води багатолітніх
2,1 300 0,022 0,82
мерзлих порід
Вода атмосфери - 13 0,001 0,04
Вода в організмах - 1 0,0001 0,003
Загальний запас води,
у т.ч. прісної - 1398330 100 100

Загальний об’єм водних ресурсів Рівненської області

Водні Кількість Загальна площа Об’ємом води, млн. м3

ресурси
Водосховища 12 2942,0 га 47,8
Ставки 1688 8549,0 га 93,946
Озера 150 29,49 км2 94
Річки 171 44.59 км 1,72
Загальний 237.466
об’єм

3. Скласти схему кругообігу води в гідросфері, використовуючи знання про такі

процеси: випаровування, конвекція, адвекція, конденсація, сублімація, випадіння
опадів, стік води по поверхні суші, інфільтрація та інфлюація, водоупори, підземний
стік. На схемі виділити океанічний та континентальний ланцюги, показати процеси,
які пов’язують загальний кругообіг води на Землі.

Кругообіг води
Кругообіг води на Землі – це безперервний замкнутий процес переміщення води на ній.
Він створює механізм перерозподілу на Землі речовини та енергії, об'єднує не тільки водні
об'єкти, але й окремі частини планети. Кругообіг має циклічний характер і складається з
кількох основних процесів: випаровування води, перенесення водяної пари повітряними
течіями, утворення хмар, випадання опадів, поверхневого і підземного стікання вод суші в
океан. Рушійними силами кругообігу води є притік до поверхні Землі сонячної енергії та
сила тяжіння
Під впливом сонячної енергії з поверхні океанів, морів, озер, річок, льодовиків, снігового
покриву, ґрунту і рослинності щороку випаро- вується 577 тис. км3 води (табл. 2.2). В
атмосфері водяна пара поширюється шляхом дифузії, вертикальної конвекції і переважно
повітряними течіями, які переносять її на великі відстані. Сила тяжіння примушує вологу,
яка конденсується в атмосфері за сприятливих умов, випадати у вигляді опадів, а всі
поверхневі і підземні води стікати по схилах земної поверхні і в нахилених шарах земної
кори. Основним джерелом надходження води в атмосферу є Світовий океан, з поверхні
якого під дією сонячної енергії щороку випаровується 505 тис. км3 води, або 87,6 %
загальної кількості вологи, що
випаровується на земній кулі. Більша частина цієї вологи (458 тис. км3, або майже 91 %)
повертається у вигляді атмосферних опадів безпосередньо на поверхню океанів і морів.
Процес випаровування води з поверхні Світового океану і повернення її у вигляді
атмосферних опадів знову в океан називається малим або океанічним кругообігом води
(океанічною ланкою глобального кругообігу). Менша частина вологи (47 тис. км3) бере
участь у великому кругообігу (материковій ланці глобального кругообігу), вступаючи в
складну взаємодію із земною поверхнею, фізичними, хімічними й біологічними процесами,
які на ній проходять. Схематично великий кругообіг води на земній кулі відбувається так.
Волога, яка переноситься повітряними течіями з океанів на сушу, за певних умов
конденсується і випадає на поверхню у вигляді атмосферних опадів. Ці опади під впливом
сили тяжіння або стікають по поверхні суші в напрямку загального похилу місцевості, або
просочуються вглиб, або знову випаровуються. Та частина атмосферних опадів, що стікає
по земній поверхні, збирається в струмки, річки, замкнуті водойми. Більшість річок несе
свої води в моря та океани, а з поверхні замкнутих водойм вода випаровується повністю
або частково. Волога, що потрапляє в ґрунт, також частково випаровується безпосередньо з
його поверхні або транспірується рослинністю, частина її просочується вглиб і утворює
підземні води. Останні беруть участь у живленні річок, частина їх підземним шляхом
досягає морів і океанів. Волога, яка потрапляє в атмосферу з поверхні суші та її водойм і
водотоків, доповнює вологу, що надходить з океану. Повітряні течії переносять її на
віддалені від океану території, де ця волога за певних фізико-географічних умов випадає
атмосферними опадами. Тут вона знову частково випаровується, а частково просочується в
ґрунт, а також стікає по земній поверхні в моря та океани. Стікання води в океан замикає
великий кругообіг вологи на земній кулі. Таким чином, води Світового океану, атмосфери і
суші зв'язані між собою в одне ціле, в єдину систему. На поверхню суші щорічно випадає в
середньому 119 тис. км3 атмосферних опадів. Вони складаються з вологи, яка
випаровується з поверхні суші (72 тис. км3), та вологи, що надійшла з океану (47 тис. км3).
Із 72 тис. км3 води, яка щорічно випаровується з поверхні суші, 30 тис. км3 (42 %)
становить транспірація рослинного покриву.
Надзвичайно важлива властивість кругообігу води полягає в тому, що він, взаємодіючи з
літосферою, атмосферою і біосферою, пов'язує воєдино всі частини гідросфери: океан,
річки, ґрунтову вологу, підземні води, атмосферну воду. Завдяки круговороту води
втрачається дискретний характер гідросфери. Всі води Землі єдині не тільки за їхнім
походженням, але і в результаті постійно діючого їх кругообігу.
Механізм кругообігу води діє повсюдно і безперервно. Рушійні сили кругообігу води —
теплова енергія і сила тяжіння. Під впливом тепла відбуваються випаровування,
конденсація водяної пари і інші процеси, а під впливом сили тяжіння — падіння крапель
дощу, течія річок, рух ґрунтових і підземних вод. Часто ці дві причини діють спільно:
наприклад, на атмосферну циркуляцію впливають як теплові процеси, так і сила тяжіння.
У кругообігу води виділяються наступні основні ланки: атмосферна, океанічна, материкова,
що включає літогенну, ґрунтову, річкову, озерну, льодовикову, біологічну та господарську.
Кожна з цих ланок відіграє в круговороті свою особливу роль.
Жодна з перерахованих ланок кругообігу води не являє собою замкнутої системи
Розглянути водний баланс кожної з частин Землі, показати розбіжності, пов’язуючи
ланцюги балансу та кругообігу. Скласти та підрахувати водний баланс суші, океану і
всієї Землі в цілому, використовуючи дані таблиці 3. Зробити висновки.
Таблиця 3.

Середній річний водний баланс Землі (за Львовичем М. І.), тис. км3
Площа Опад Випаро Стік Рівняння
, млн. и - Річкови Льодови Підземни водного
2
км Р, мм вуванн й -ковий й балансу
 Sn Sl Su
я
Світовий P+Sn+Sl+Su=
361 458 505 41,7 3,0 2,2
океан E
Суша: P=Sn+Sl+Su+
у т.ч. E
149 119 72 41,7 3,0 2,2
зовнішнього
стоку, P=Sn+Sl+Su+
119 110 63 41,7 3,0 2,2
внутрішньог E
30 9 9 - - -
о стоку
P=E
Земля
510 577 577 - - - P=E
вцілому

P+Sn+Sl+Su=E
458+41,7+3,0+2,2=504,9мм - водний баланс Світового океану
P=Sn+Sl+Su+E
Р=41,7+3,0+2,2+72
119=119- водний баланс суші вцілому
P=Sn+Sl+Su+E
Р=41,7+3,0+2,2+63
Р=110-водний баланс зовнішнього стоку
Р=Е
9=9-водний баланс внутрішнього стоку
Р=Е
577=577-водний баланс Землі вцілому
Водний баланс Землі — кількісне вираження планетарного гідрологічного кругообігу,
який зумовлює невичерпність водних ресурсів. Водний баланс Землі тісно пов'язаний з
тепловим балансом і поряд з ним є одним із найважливих показників для характеристики
природних зон. Жива речовина (сукупність всіх живих організмів, що мешкають на нашій
планеті) відіграє активну роль у визначенні швидкості кругообігу води на Землі.
Підраховано, що вся вода планети проходить через живу оболонку Землі за 2 млн років.
Розрахунком складових водного балансу широко користуються в гідрології і в метеорології
для вивчення водного режиму.
Водний баланс суші характеризується основною залежністю: кількість атмосферних опадів,
що випадають на даній території, дорівнює сумі випаровування, стоку та накопичення (або
витрати) води у верхніх шарах літосфери. Для всієї земної кулі за річний період і для
середніх багаторічних умов його окремих територій останній член водного балансу
дорівнює нулю.
Водний баланс атмосфери істотно залежить від умов атмосферного вологообороту, в ході
якого водяна пара переноситься з одних районів в інші. Хоча випаровування з поверхні
суші становить близько 2/3 від кількості опадів на континентах, фактично велика частина
опадів, що випадають на суші, формується з водяної пари, принесеної повітряними течіями
з океанів. Це пояснюється тим, що циркуляція атмосфери забирає із континентів на океани
значну частину водяної пари, утвореної місцевим випаровуванням. Різниця між
випаровуванням і опадами на континентах, рівна різниці між приходом і витратою водяної
пари в атмосфері над континентами, одночасно дорівнює величині річкового стоку з
континентів в океани.
Якщо розглядати водний баланс для всієї земної поверхні в цілому, так само як і для всієї
атмосфери, то річна сума опадів дорівнює величині випаровування, яка відповідає, за
сучасними даними, приблизно 100 см/рік (див. табл.).
Складові водного балансу: опади, випаровування та сток вимірюються на метеорологічних
і гідрологічних станціях. Для визначення випаровування, стоку і інших членів водного
балансу широко використовуються розрахункові методи.
4. За даними таблиці 4 побудуйте колові діаграми відсоткового вмісту молекул
гідрату, дигідрату і тригідрату при різній температурі і неоднаковому стані речовини.
Загальний вміст молекул Н2О, (Н2О)2, (Н2О)3 візьміть за 360° (100 %).
Таблиця 4.
Зміна співвідношення молекул у воді при зміні температури, %
Температура води, °С
Молекула
лід 0° 5° 40° 80° 98°
Н2О 0 19 20 29 32 39
(Н2О)2 41 58 59 50 48 46
(Н2О)3 59 23 21 21 20 15

Лід 0°

3 1
2 23% 19%
41%

3
59%

2
58%

5° 40°

3 1 3
21% 20% 21% 1
29%

2 2
59% 50%
 80° 98°

3 3
20% 1 15%
32% 1
39%

2
2 46%
48%

Проаналізуйте зміну у співвідношенні складних і одиночних молекул залежно від

температури. Які властивості води пояснюють цими змінами? Зробіть висновки.
Результати роботи оформити у вигляді звіту, зробити узагальнюючий висновок,
показати основні властивості води.
У пароподібному стані (при t>100 °C) вода складається переважно з однорідних простих
молекул, які інколи називаються гідролями (Н2О). Агрегат із двох молекул (Н2О)2
називається дигідролем, із трьох (Н2О)3 – тригідролем і т. п. Рідка вода являє собою в
основному суміш гідролів, дигідролів і тригідролів. При зміні температури води
співвідношення між кількістю простих молекул Н2О і різних асоціатів (Н2О)n змінюється,
змінюються і віддалі між ними. Однак основне значення для агрегатування води за
подібним принципом, формування її структури у рідкому стані (лід), і особливо у твердому,
має утворення так званих водневих зв'язків. Останні виникають за рахунок взаємодії (на
електронному рівні) атому водню однієї молекули води з атомом кисню іншої.
Вода одночасно і проста, і складна. Молекула води складається з трьох атомів — двох
атомів водню та одного атому кисню. Водночас, вода має такі особливості будови, які
зумовлюють ряд її незвичайних, майже магічних властивостей.
Молекули води з’єднані між собою водневими зв’язками. Ці слабкі зв’язки між позитивно
зарядженими атомами водню та від’ємним зарядом атомів кисню іншої молекули
визначають фізичні, а також деякі хімічні властивості води.
Вода — єдина речовина на Землі, яка зустрічається у трьох агрегатних станах: твердому,
рідкому та газоподібному. За нормальних умов, температура замерзання чистої води
дорівнює 0 градусів Цельсія, а кипіння – відповідно 100 градусів Цельсія, що покладено в
основу температурної шкали Цельсія. В залежності від атмосферного тиску, наприклад, на
висоті, де тиск нижчий, температура кипіння води теж знижується. Розчинення різних
речовин у воді знижує її температуру замерзання. Це добре знають люди, які посипають
узимку вулиці сіллю для запобігання утворенню льоду.
Воду називають універсальним розчинником. Вона розчиняє майже всі тверді та
газоподібні сполуки значно краще, ніж будь-який інший розчинник. Практично немає такої
речовини, присутність якої не виявлено у воді.
Молекули води зчіплюються водневими зв’язками між собою. Подібним же чином вони
здатні «прилипати» до різних матеріалів, таких як скло, вата, поверхневий шар рослин або
ґрунту. Ця властивість називається адгезією.
Молекули води здатні, так би мовити, «підійматися» тонкими капілярами. Цей процес
продовжується доти, доки сила притягання молекул не врівноважується силою їхньої ваги.
Ця особливість води обумовлює дію капілярних сил. Вона дозволяє нам збирати розлиту
воду губкою. Без капілярних сил поживні речовини, необхідні для життя рослин, лишилися
б у ґрунті.
При переході від рідкого до твердого стану густина і вага майже всіх речовин збільшується.
На відміну від них, вода збільшує свій об’єм і стає легшою при замерзанні. Ця властивість
має велике значення для збереження життя у водних об’єктах узимку. Лід утворюється на
поверхні водойми і захищає її від повного промерзання.
Падаюча крапля дощу розчиняє різні гази, які знаходяться в атмосфері. Таким чином, дощ
може змінити фізичні та хімічні властивості ґрунту або води річок та озер.
Вода здатна зберігати велику кількість теплової енергії. Океани, моря і озера – це гігантські
накопичувачі тепла. Така особливість води істотно впливає на клімат районів, близьких до
великих водних об’єктів, перш за все морів та океанів. Завдяки цій властивості вода
широко використовується як теплоносій в техніці і побуті для охолодження або підігріву.
Поверхневий натяг води визначається силами зчеплення молекул води одна з одною. Сили
притягання між молекулами води спричиняють появу плівки на її поверхні, яка по стійкості
поступається тільки поверхневій плівці ртуті. Завдяки силам поверхневого натягу,
предмети навіть важчі від води можуть плавати на її поверхні. Деякі водні організми,
залежать від цієї властивості, яка дозволяє їм пересуватися на поверхні води, наприклад,
водомірка
5. Проаналізуйте фізичну карту Світового океану. Дати визначення поняття
«океан». Виділити на контурній карті межі океанів. Дати їх описання.
Світовий океан – це водна поверхня Землі, яка омиває всі материки та острови. Світовий
океан розділено материками на частини, які називають океанами.
 На Землі є чотири океани: Тихий, Атлантичний, Індійський та Північний Льодовитий.
Тихий океан за його розміри називають Великим, так як це найбільший водний об’єкт
Землі. А ще Тихий океан:
Найглибший і найтепліший в поверхневому шарі океан. Тут утворюються найвищі вітрові
хвилі і самі руйнівні тропічні урагани.
Він займає перше місце за кількістю островів. Острови центральної частини океану
об’єднують під загальною назвою Океанія.
Він займає майже половину площі всього Світового океану і омиває береги п’яти материків
Землі.
Тихий океан покриває більше 30% поверхні Землі і перевершує за площею всі материки. З
півночі на південь він простягається на 16 000 км, а з заходу на схід – більш ніж на 19 000
км.
На сході межами океану є береги Південної і Північної Америки, протоку Дрейка, на заході
– береги Азії, Малаккська протока, острови Суматра, Ява, Малі Зондські, Нова Гвінея,
Торресова протоку, острів Тасманія, на півдні межа проходить умовно по лінії
антарктичної конвергенції.
Середня глибина Тихого океану 3976 м, максимальна 11 034 м (Маріанський жолоб).
На дні Тихого океану поширені вулкани. При виверженні підводних вулканів іноді
утворюються острови, багато з яких недовговічні і розмиваються водою.
Підводний рельєф величезного океану різноманітний. На дні Тихого океану є і великі
улоговини, і окремі гори, і височини, і в південній частині два підняття, які утворюють
океанічні хребти.
Клімат океану різноманітний і змінюється від екваторіального до субарктичного на півночі
і антарктичного на півдні.
Найбільш широка частина розташована в жарких поясах. Тому середня температура в
поверхневому шарі на 2 градуси вище, ніж в Атлантичному і Індійському океанах.
Середня солоність океану – 34,5 проміле – це нижче, ніж в інших океанах, так як з
атмосферними опадами і річками в нього потрапляє більше прісної води, ніж
випаровується.
Простягання океану від північних до південних полярних широт обумовлює кліматичне
розмаїття на його просторах:
– Для західної частини океану характерні мусони
– Помірні широти характеризуються вітрами, нестійкими у напрямку, і досить частою
повторюваністю штормових вітрів зі швидкістю понад 16 м / сек, а їх максимальна
швидкість часом досягає 45 м / сек
– У тропічних широтах – пасати
У тропіках нерідко утворюються тайфуни (від китайського «тай фин» – великий вітер) –
тропічний циклон, всередині якого дмуть ураганні вітри зі швидкістю до 100 км / год.
Органічний світ Тихого океану багатий і різноманітний. Він найбагатший за кількістю
видів живих організмів. В цілому, в океані мешкає близько 100 тис. видів тварин. Тільки
рослинний планктон налічує близько 1300 видів. На його частку припадає половина всієї
маси живих організмів Світового океану.
У холодних і помірних водах Тихого океану багато бурих водоростей. У Південній півкулі
в цих широтах росте гігант зі світу водоростей довжиною в 200 м.
Коралові рифи – одне з чудес тропічних морів. Різноманітні за кольором і формою споруди
коралів створюють під водою чарівний світ. Серед лілових, зелених, помаранчевих, жовтих
гілок коралових споруд миготять світлі силуети риб; тут живуть молюски, морські зірки і
водорості.
Створюють коралові рифи живі організми – коралові поліпи, що живуть колоніями. Зростає
гілляста колонія коралів багато років, швидкість росту – 10-20 см в рік.
Для розвитку коралів необхідна морська вода солоністю 27-40 ‰ і температурою не менше
+20 ºС. Живуть корали лише в верхньому 50-метровому шарі чистої прозорої води.
У південному тропічному поясі біля берегів Австралії утворився унікальний природний
комплекс Великого Бар’єрного рифа. Це найбільший на Землі «гірський хребет», створений
організмами.
Близько половини населення Землі живе на берегах Тихого океану. Життя багатьох з них
нерозривно пов’язане з океаном і залежить від нього.
Найдовші морські шляхи пролягають через цей океан, поєднуючи портові міста різних
континентів. Однак господарська діяльність людей призвела до серйозної проблеми
забруднення Великого океану. Цілі острови сміття скупчилися в його водах.
Атлантичний океан. Площа океану – 91,7 млн.км.2 Максимальна глибина – 8742 м (жолоб
Пуерто-Ріко). Кількість морів – 16. Найбільші моря – Саргасове, Карибське, Середземне.
Найбільша затока – Мексиканська. Найбільші острови та групи островів – Великі
Антильські, Великобританія, Ньюфаундленд, Ісландія, Ірландія. Найпотужніші течії –
Гольфстрім, Бразильська, Північна і Південна пасатні (теплі), Бенгальська, Лабрадорська,
Канарська, Західних Вітрів (холодні).
Атлантичний океан простягається від субарктичних широт до Антарктиди. Він межує з
Тихим океаном на південному заході, Індійським – на південному сході та Північним
Льодовитим – на півночі.
Берегова лінія материків, що омиваються водами Атлантичного океану, дуже розчленована
тільки у Північній півкулі. Тут є багато внутрішніх морів, особливо на сході. Більша
частина островів розташована біля суходолу і має материкове походження. Шельфова зона
океану невелика – 7 % його площі.
Атлантичний океан люди почали освоювати ще з прадавніх часів. Починаючи з XV ст.
Атлантичний океан стає головним водним шляхом людства і свого значення не втрачає й
нині.
Перший період дослідження океану тривав до середини XVIII ст. Він характеризувався
вивченням розподілу океанічних вод і встановленням меж океану. Пізніше проводились
глибоководні дослідження і вивчались властивості водних мас. Комплексні дослідження
природи Атлантики розпочались з кінця XIX ст.
У наш час понад 40 наукових кораблів з різних країн продовжують вивчати природу
океану. Океанологи ретельно досліджують взаємодію океану і атмосфери, спостерігають за
Гольфстрімом та іншими течіями, за рухом айсбергів.
Згідно з теорією літосферних плит Атлантичний океан є відносно молодим. Майже
меридіонально простягається Серединно-Атлантичний хребет, який розділяє ложе океану
на дві приблизно рівні частини. На півночі окремі вершини хребта підносяться над водою у
вигляді вулканічних островів, найбільшим з яких є Ісландія.
Материкова обмілина найбільшу ширину має у Північному та Балтійському морях. Тут
шельф простягається на 200-400 км.
Оскільки Атлантичний океан знаходиться в усіх кліматичних поясах, клімат його
просторів досить різноманітний. Більша частина океану розташована у тропічних та
помірних широтах. Кліматичні умови тут визначають пасати і західні вітри. Найбільшої
сили вітри досягають у помірних широтах південної частини Атлантичного океану.
У районі Північної Атлантики поблизу о. Ісландія знаходиться центр зародження циклонів,
які значною мірою впливають на природу всієї Північної півкулі.
Середні температури поверхневих вод в Атлантичному океані значно нижчі, ніж у Тихому.
Це пояснюється впливом холодних вод і льоду, що надходять з Північного Льодовитого
океану та з Антарктики.
Течії в Атлантичному океані, внаслідок значної його протяжності з півночі на південь,
мають майже меридіональне спрямування. Вони характеризуються надзвичайною
активністю переміщення водних мас з одних широт в інші. Найпотужнішими теплими
течіями є Гольфстрім, Бразильська, Північна і Південна пасатні, холодними – Течія
Західних вітрів, Бенгальська, Лабрадорська, Канарська.
У високих широтах трапляється багато айсбергів та дрейфуючої криги. Айсберги на
півночі сповзають з Гренландії, а на півдні – з Антарктиди. Тепер за рухом айсбергів
спостерігають за допомогою штучних супутників Землі.
Органічний світ Атлантичного океану за видовим складом бідніший, ніж Тихого. Це
пояснюється геологічною молодістю першого і дещо прохолоднішими кліматичними
умовами. Але, незважаючи на обмежену кількість видів, запаси риби та інших морських
тварин у цьому океані досить значні.
 В Атлантичному океані є майже всі природні пояси. Своєрідністю виділяються природні
комплекси окремих морів та заток. Особливо це стосується внутрішніх морів:
Середземного, Чорного, Північного та Балтійського.
Органічний світ більш багатий у помірних широтах. Найсприятливіші умови життя
багатьох видів риб склались у північній та північно-західній частині океану, де змішуються
потоки теплих і холодних течій. Тут промислове значення мають тріска, оселедець,
морський окунь, скумбрія, мойва.
У північному субтропічному поясі знаходиться Саргасове море, відоме велетенськими
саргасовими водоростями.
Через Атлантичний океан пролягають найважливіші морські шляхи, що сполучають країни
Європи й Африки з Новим Світом. На узбережжі і островах Атлантичного океану
знаходяться всесвітньовідомі райони відпочинку та туризму.
Історично склалося, що Атлантичний океан давно став місцем інтенсивного рибальства і
звіропромислу на китів, тюленів, моржів. Більша частина вилову риби припадає на північну
частину океану. Крім риби в океані добувають крабів, кальмарів, омарів, устриць,
лангустів.
Дно Атлантичного океану багате на корисні копалини. Підводні родовища кам'яного
вугілля видобувають Велика Британія і Канада. З морського дна видобувають нафту в
Мексиканській та Гвінейській затоках, Північному морі.
Останнім часом надмірний вилов риби і промисел морських тварин призвели до значного
скорочення біологічних ресурсів Атлантики, а тому необхідні термінові заходи, спрямовані
на відновлення їх запасів. Викликає тривогу екологічний стан Середземного та Північного
морів. Найбільшим джерелом забруднення Північного моря є нафта, робота бурових
платформ. Атлантичний океан вже не в змозі самоочищатись та відновлювати свої
біологічні ресурси.
Індійський океан. Площа океану - 76,2 млн. км2. Найбільша затока – Бенгальська.
Максимальна глибина – 7729 м. Найбільші острови – Мадагаскар, Шрі-Ланка. Кількість
морів – 11. Найпотужніші течії – Південна Пасатна, Мусонна, Західних вітрів, Сомалійська.
Найбільші моря – Аравійське, Червоне.
Індійський океан посідає третє місце за розмірами. Він більшою своєю частиною лежить у
Південній півкулі. На півночі він омиває береги Євразії, на заході – Африки, на півдні –
Антарктиди, а на сході Австралії. Берегова лінія Індійського океану розчленована слабо.
Океан має незначну кількість морів та островів. На півночі глибоко врізаються в суходіл
Бенгальська і Перська затоки та Аравійське море. З півночі Індійський океан ніби
огорнутий сушею, в результаті чого він єдиний з океанів, не зв'язаний з Північним
Льодовитим.
Окремі знання про Індійський океан були нагромаджені ще за 3 тис. років до нашої ери
індійськими, єгипетськими та фінікійськими мореплавцями. Перші описи маршрутів
плавання водами океану склали араби.
Після відкриття Індії Васко да Гамою в 1499 р. європейці почали освоювати Індійський
океан. Перші заміри глибин океану були зроблені під час експедиції англійського
мореплавця Джеймса Кука.
Комплексне вивчення природи Індійського океану починається з кінця XIX ст., але лише в
наш час науково-дослідні експедиції з різних країн світу ретельно вивчають природу
Індійського океану та його ресурси.
 Індійський океан утворився в результаті розколу давнього материка Гондвана на окремі
частини. Він знаходиться в межах трьох літосферних плит – Індо-
Австралійської, Африканської та Антарктичної. Серединно-океанічні хребти Аравійсько-
індійський, Західно-індійський та Австрало-Антарктичний – є межами між цими плитами.
Підводні хребти і підняття поділяють океанічне ложе на окремі улоговини.
Шельфова зона вузька. Більша частина океану розміщена у межах лож і має значні
глибини (4000-6000 м). Найбільші глибини знаходяться поблизу Великого Зондського
жолоба.
Кліматичні особливості океану зумовлені його географічним положенням. Індійський
океан надійно захищений горами від проникнення холодних повітряних мас з півночі. Тому
температура поверхневих вод у північній частині океану станови +29 °С, а у Перській
затоці влітку підвищується до +30 ... +35 °С.
Важливою особливістю природи Індійського океану є мусонні вітри та утворена ними
Мусонна течія, яка змінює свій напрям за сезонами. Частими є урагани, особливо біля
острова Мадагаскар.
Найхолоднішими є води на півдні океану, де відбувається вплив Антарктиди. Тут
трапляються айсберги.
Солоність поверхневих вод вища, ніж середня у Світовому океані. Рекорд солоності
зафіксовано у Червоному морі - 41 ‰.
На відміну від північної частини океану, де циркуляцію вод визначають мусони, у
південній – течії відповідають загальній схемі розміщення у Світовому
океані. Найпотужнішими теплими течіями є Південна Пасатна та Мусонна, холодними –
Течія Західних Вітрів та Сомалійська.
Органічний світ Індійського океану різноманітний. Тропічні водні маси багаті планктоном.
До найпоширеніших риб належать сардинела, скумбрія, летючі риби, тунець, макрель,
камбала, численні акули.
Особливо насичені життям райони шельфу та коралові рифи. В теплих водах океану
водяться велетенські морські черепахи, морські змії, багато кальмарів та каракатиць,
морських зірок. Ближче до Антарктиди можна побачити китів і тюленів.
У північних районах Індійського океану набуває розвитку промислове рибальство, яке
нині дає лише 5% від світових виловів риби.
З давніх часів в Індійському океані, особливо у Перській затоці та навколо острова Шрі-
Ланка добували перлини. На шельфі океану нині видобувають нафту, природний газ, руди
металів. Найбільші світові родовища нафти знаходяться у Перській затоці. Під час
видобутку і транспортування нафти досить часто трапляються аварії, внаслідок чого
забруднюються океанічні води.
Через Індійський океан, особливо північну його частину, проходять важливі судноплавні
траси. Збудований наприкінці XIX ст. Суецький канал з'єднав Індійський океан з
Середземним морем.
Теплі води і мальовничі коралові острови Індійського океану приваблюють увагу туристів
з різних країн світу.
Північний Льодовитий океан. Площа океану – 14,1 млн. км2. Максимальна глибина -
5527 м. Кількість морів – 11. Найбільші моря – Гренландське, Норвезьке, Карське, Бофорта.
Найбільша затока – Гудзонова. Найбільші острови і групи островів – Гренландія,
Канадський Арктичний архіпелаг, Шпіцберген, Нова Земля. Найпотужніші течії –
Норвезька, Шпіцбергенська (теплі), Східногренландська (холодна).
 Північний Льодовитий океан – найменший з океанів. Він займає центральну частину
Арктики і знаходиться на північ від материків Північна Америка та Євразія. Береги
Північного Льодовитого океану дуже розчленовані.
Моря Північного Льодовитого океану переважно окраїнні. Більшість островів зосереджена
біля материків: Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Шпіцберген, Земля Франца-
Йосифа, Нова Земля, Новосибірські острови та інші.
Північний Льодовитий океан сполучається широкими протоками з Атлантичним океаном.
Зв'язок з Тихим океаном відбувається через вузьку Берингову протоку.
Дослідження Північного Льодовитого океану складні й небезпечні.
Наприкінці XVIII ст. за результатами плавання російської експедиції Вітуса Беринга була
складена достовірна карта західної частини океану. Перші відомості про природу
навколополярних областей були отримані лише наприкінці XIX ст. під час дрейфу судна
норвезького дослідника Фрітьофа Нансена, пізніше плавання російського полярного
дослідника Георгія Сєдова.
У 1932 р. російський учений Отто Шмідт очолив експедицію на криголамі "Сибіряков", у
ході якої були проведені заміри глибини, встановлено товщу льодового покриву в різних
частинах океану, здійснювались спостереження за погодою.
Нині для дослідження океану використовують авіацію і космічні апарати, з яких надходить
інформація про зміни стану атмосфери над Арктикою та про переміщення криги.
Дно Північного Льодовитого океану має досить складну будову: океанічні хребти тут
чергуються з глибоким розломами.
Характерна особливість океану – великий шельф, який займає понад 1/3 його площі, великі
глибини в центральній частині, що чергуються з підводними хребтами Гекеля, Ломоносова,
Менделєєва.
Кліматичні умови океану визначаються його полярним положенням. Протягом року над
океаном панують арктичні повітряні маси.
Більша частина сонячної енергії відбивається льодом. Внаслідок цього середня
температура повітря влітку наближається до 0°С, а взимку змінюється від -20 до -40 °С.
Істотно впливає на формування клімату океану тепла Північноатлантична течія, яка несе
водні маси з заходу на схід. Від Берингової протоки до Гренландії відбувається рух води у
зворотному напрямі: зі сходу на захід. Надлишок вод океан повертає в Атлантику у вигляді
Трансарктичної течії, що починається у Чукотському і прямує до Гренландського моря.
Крига вкриває взимку близько 9/10 поверхні океану. Вона утворилась внаслідок низької
температури впродовж року і порівняно низької солоності поверхневих вод. У зв'язку з
тим, що перенесення криги в інші океани досить обмежене, товща багаторічного льоду
досягає від 2 до 5 м. Під дією вітрів і течій відбувається повільний рух криги, що
призводить до утворення торосів - скупчення льодових брил у місцях їх зіткнення.

6. Визначити за допомогою таблиці 6 основні морфометричні характеристики океанів.

На контурній карті нанести точки максимальних глибин океанів.
Світовий океан, що розчленовує сушу на окремі, не зв'язані один з одним масиви (Євразія,
Північна і Південна Америка, Австралія, Африка, Антарктида, Гренландія й ін.), у свою
чергу розділений материками на окремі, сполучені між собою частини.
Частина Світового океану, розташована між окремими материками і яка відрізняється
своєрідною конфігурацією берегової лінії й особливостями підвідного рельєфу, що
 відображає історію формування даної ділянки земної кори, називається океаном.
Основними ознаками океанів є самостійна система течій і атмосферної циркуляції і
структура водяних мас з характерним просторовим і вертикальним розподілом
океанологічних елементів. По цих ознаках Світовий океан умовно підрозділяють на чотири
частини: Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий океани. Границі океанів
чітко виражені лише береговими лініями суші, омиваної ними. Морські ж границі носять
до деякої міри умовний характер.
Найбільший по площі Тихий океан розташований між Північною і Південною Америкою,
Антарктидою, Австралією й Азією. Границя його з Північним Льодовитим океаном
проходить між Азією і Північною Америкою в Беринговій протоці по лінії м.Унікін (п-ів
Чукотка) — південний вхідний мис бухти Шишмарьова (п-ів Сьюард) через о-ви Діоміда.
На заході границя Тихого океану проходить уздовж берегів Азії до п-ова Малакка, далі по
північній окраїні Малаккської протоки, південно-західній окраїні Східно-Індійського
архіпелагу, потім до м. Бугенвіль (14° ю.ш., 12° в. д.) на півночі Австралії, через Бассову
протоку до о. Тасманія, по його південно-східному березі до м. Саут-Іст-Пойнт, відкіля по
меридіану цього мису до Антарктиди. На півдні границею всіх трьох океанів є берег
Антарктиди. Східною границею Тихого океану служать береги Північної і Південної
Америки, далі границя проходить від м. Горн через протоку Дрейка до Антарктичного
півострова.
Атлантичний океан розташований між Європою, Африкою, Північною і Південною
Америкою й Антарктидою. На південному-сході він межує з Індійським океаном (по
меридіану м. Ігольного, 20° в. д.), а на південному-заході з Тихим. На півночі Атлантичний
океан примикає до Північного Льодовитого океану. Границя з цим океаном проходить по
лінії п-ів Стадтланд (західний берег Норвегії, 62° 10' с. ш., 5° 10' в. д.) — Шетландські
острови — Фарерські острови — Ісландія. Між Ісландією і Гренландією границя іде по
південному схилі узвишшя дна Датської протоки, по лінії м. Бьярхтаунгар (Ісландія) —
о.Ангмагсалик (Гренландія). Між Гренландією і Північною Америкою границя проходить
по південній межі узвишшя дна Девисової протоки, по лінії Суккертоппен (Гренландія) —
м. Мерсі (Баффінова Земля), далі по південно-східному березі о. Баффінова Земля до о.
Локсленд, від нього до північного краю о. Резолюшен, по його східному березі і потім до м.
Чідлі (південний вхідний мис Гудзонової протоки). Уся північна границя Атлантичного
океану проходить по підводних порогах, що відокремлює його від Норвезького,
Гренландського і Баффінова морів.
Індійський океан розташований між Африкою, Азією, Австралією й Антарктидою. На
південному-сході він граничить з Тихим океаном, на заході — з Атлантичним.
Південною границею Північного Льодовитого океану є береги Європи, Азії, Північної
Америки і Гренландії, а також морські границі з Тихим і Атлантичним океанами, зазначені
вище. У табл.6 приводяться морфометричні характеристики океанів.
Таблиця 6.
Основні морфометричні характеристики
Півн.
Характеристики Атлантичний Індійський Тихий Світовий
Льодовитий
Площа, млн. км2 91,66 76,17 14,75 178,68 361,26
Об’єм, млн., км3 329,7 282,6 18,1 710,4 1340,7
Середня
3597 3711 1225 3976 3711
глибина, м
Максимальна
8742 7729 5527 11022 11022
глибина, м

7. Схарактеризувати Чорне та Азовське моря (табл. 7).

Таблиця 7.
Характеристики Чорного та Азовського морів
Площа, Об’єм, Середня Максимальна
Море Солоність, ‰ 2 3
тис. км тис. км глибина, м глибина, м
Чорне 18 422 555 1315 2210
Азовське 13 39 0,3 7 13
Чорне та Азовське моря належать до басейну Атлантичного океану. Води Чорного
моря омивають береги України, Росії, Ґрузії, Туреччини, Болгарії та Румунії, а води
Азовського – береги України й Росії. Між собою моря сполучаються мілководною
Керченською протокою; межа проходить по лінії мис Такил – мис Панаґія. Чорне море
протокою Босфор (межа по лінії мис Румелі – мис Анадолу) сполучається із Мармуровим
морем і далі протокою Дарданелли – із Середземним. Найбільша довжина Чорного моря по
паралелі 42°29’ пн. ш. становить 1148 км; найбільша ширина – між Очаковом і мисом
Ереглі – 611 км, а найменша – по меридіану південної точки Криму (мис Сарич) – 258 км.
Найбільша довжина Азовського моря – від коси Арабатська Стрілка до гирла р. Дон – 360
км, а найбільша ширина – 176 км. Середня глибина Чорного моря становить 1300 м,
максимальна – 2245 м; Азовське море мілководне – середня глибина його 7 м, максимальна
– 15 м. Площа Чорного моря дорівнює 423 тис. км2; об’єм води – 538 тис. км3. Площа
Азовського моря дорівнює 39 тис. км2, об’єм води у ньому – 290 км3. Середній рівень
Чорного моря є нижчим за середній рівень Азовського на 711 см та вищим за рівень
Мармурового моря на 22 см. Чорне море належить до типу внутрішніх міжматерикових
океанічних морів, а Азовське – до внутрішньо материкових шельфових.
Протяжність берегової лінії Чорного моря згідно з вимірами по топографічній карті
масштабу 1:100 000 становить 4725 км, з яких 1629,1 км (34,5%) знаходиться у межах
України. В інших країнах протяжність берегової лінії така: 410 км (8,7%) у Росії, 315 км
(6,7%) у Ґрузії, 1701 км (36,0%) у Туреччині, 385 км (8,1%) у Болгарії та 285 км (6,0%) у
Румунії. Загальна довжина берегів Азовського моря становить 1860 км. Порізаність
берегової лінії Чорного моря є порівняно незначною, виняток становлять низовинні береги
його північнозахідної частини, які порізані затоками й лиманами. Північнозахідний берег
Чорного моря невисокий. На схід від Севастопольської бухти береги помітно крутішають.
Береги Керченського півострова майже по всій його протяжності обривисті, за винятком
ділянок з пересипами, лиманами та лагунами. Північносхідний берег Чорного моря
здебільшого високогірний. Виняток становить низинний район між мисами Панаґія та
Анапський на узбережжі Таманського півострова. На сході до моря примикає велика
Колхідська низовина. Південний берег, на відміну від східного, високий та обривистий
майже вздовж усієї системи ПівнічноТаврійських гір. Місцями він переривається
рівнинними низовинами в гирлових районах (дельтах) великих річок Кизилирмак,
Єшільирмак, Фільос, Сакар’я. Берег західніше протоки Босфор порівняно невисокий, з
поступовим переходом до низинного. На північ від гирла р. Резовська розташовані
узбережжя Странджицьке та Меденрудніцьке впритул до Бурґаської затоки. Далі знову
тягнеться низький берег до Варненської затоки. Миси на цій ділянці з боку моря круто
обриваються. Від високого мису Каліакра до дельти Дунаю берег знижується, поступово
переходячи у велику рівнину цієї дельти. Береги Азовського моря на заході, півночі і сході
переважно низинні, а на півдні – обривисті. Характерним елементом для цього морського
узбережжя, як і для чорноморського, є наявність лиманів та лагун, особливо у північно-
західному секторі. Типовим тут є вторинне членування з формуванням великих піщано-
черепашкових кіс та різнотипних пересипів. Вони відділяють від моря низку мілководних
заток і лиманів. Найбільша з кіс – Арабатська Стрілка – відокремлює мілководну лагуну –
затоку Сиваш. Незначні підвищення являють собою активні кліфи, швидкість абразії в
середньому на рік становить від 0,3 до 2,7 м – на півночі, від 0,2 до 4,5 м – на сході таУ
Чорному морі переважає циклонічний рух водних мас, що у період з червня по грудень
поділяється на два циклонічні кругообіги у західній і східній частинах моря. В цей само
період, при зниженні інтенсивності загальної циркуляції моря, починають розвиватися
антициклонічні вихори, що локалізуються у зоні материкового схилу. Течії в Азовському
морі переважним чином вітрового походження і циклонічного характеру. Найскладнішою є
структура течій у Керченській протоці, де потоки можуть спрямовуватися з Чорного моря в
Азовське і навпаки – залежно від напрямку вітру, а при довготривалих вітрах у протоці
виникають компенсаційні течії, направлені проти вітру. Гідрохімічна структура Чорного
моря характеризується наявністю незначного поверхневого шару аеробних вод, що містять
розчинений кисень, і потужного глибинного анаеробного шару, в якому немає кисню, а є
сірководень і його похідні. Можливість появи сірководню визначається наявністю
окиснювачів і відновників, в першу чергу співвідношенням потоків кисню і органічної
речовини. У глибинних водах Чорного моря спостерігається дефіцит окиснювачів. У
значній мірі це пов’язано зі зміною густини вод, що призводить до істотного обмеження
вертикального потоку кисню, тоді як потік осідаючої завислої органічної речовини
підтримує високий рівень відновлювальних біогеохімічних процесів, що сприяє
продукуванню і накопиченню сірководню. Гідрохімічна структура водного шару над
основним пікнокліном. Процеси її формування аналогічні тим, що спостерігаються у водах
більшої частини Світового океану, які містять розчинений кисень. Кисень продукується у
верхньому 3040метровому фотичному шарі моря, або поступає туди з атмосфери, а потім
переноситься завдяки фізичним процесам водообміну у більш глибокі шари. Кисень
витрачається на окиснення органічної речовини. При цьому органічний вуглець і біогенні
елементи (азот, кремній, фосфор) переходять у неорганічні форми. З цим пов’язане
зменшення, залежно від глибини, концентрації кисню і збільшення концентрації нітратів,
силікатів і фосфатів, а також збільшення карбонатної лужності. Гідрохімічна структура
шару основного пікнокліну є перехідною від аеробних до анаеробних умов. У цьому шарі
концентрація кисню зменшується спочатку до субаеробного рівня (10 мікромоль/л), а потім
кисень зникає ближче до межі появи сірководню. Зміна окиснювальновідновлювальних
умов призводить до того, що форми азоту поступово з глибиною змінюються від нітратів
до амонію. При цьому спостерігається максимальний вміст нітратів над верхньою межею
субкисневого шару, зменшення вмісту нітратів аж до їх зникнення поблизу межі появи
сірководню, поява у нижній частині субкисневого шару амонію і зростання його
концентрації зі зростанням глибини, а також поява шару підвищених концентрацій нітриту
у нижній частині субкисневого шару. Вміст силікатів не піддається впливу окиснювально-
відновлювальнихних умов, що змінюються, а їх концентрація з глибиною збільшується.
Вертикальний розподіл фосфатів характеризується наявністю локального мінімуму у
нижній частині субкисневого шару і максимуму у верхній частині анаеробної зони.
Гідрохімічна структура вод нижче основного пікнокліну характеризується посиленням з
глибиною анаеробних умов. Кисень відсутній. Кількість сірководню, амонію, силікатів і
фосфатів збільшується, досягаючи максимальних значень у придонному шарі вод. Процес
формування сучасної флори і фауни Чорного моря триває впродовж останніх 58 тис. років,
після чергового його сполучення зі Світовим океаном. Нині за своїм генезисом у басейні
моря виділяють чотири основні групи гідробіонтів: середземноморські іммігранти –
найчисельніші за видовим і кількісним складом; понтичні автохтонні релікти; прісноводні
види й інтродуценти. У межах економічної зони України, за останніми даними, виявлено
близько 150 видів зоопланктонних організмів, серед яких є кілька видіввселенців. Разом із
тим деякі аборигенні види повністю зникли, включаючи важливі кормові об’єкти живлення
для личинок риб. За оцінками 90х років ХХ ст. вміст «кормового» зоопланктону у
верхньому заселеному шарі (до глибин 150200 м) коливався у межах від 1 до 25 г/м2. Різке
зниження чисельності й біомаси «кормового» зоопланктону співпало у цей період із
вселенням гребінника мнеміопсиса. Флора макрофітів української частини шельфу Чорного
моря нараховує понад 270 видів, у тому числі 4 види морських трав і 2 види квіткових
рослин. У альгофлорі домінують червоні водорості (близько 140 видів), а кількість бурих і
зелених майже однакова і більше ніж удвічі менша. Рослинні угруповання поширені на
глибині від 0 до 20 м, однак найбільші зарості макрофітів зосереджено на глибині від 1 до 5
м. Протягом останніх десятиліть відбулися істотні зміни у складі і структурі цистозірових і
філофорових фітоценозів. Ці зміни найбільш виражені у північнозахідній частині Чорного
моря і у низці районів біля кримського узбережжя. Основними показниками стану
іхтіопланктонних угруповань є видовий склад, чисельність ікри та личинок, а також
виживання личинок у різних умовах. На початку 90х років минулого століття чисельність
іхтіопланктону, порівняно з 5060 роками, скоротилась на 12 порядки, а частка мертвої ікри
збільшилась від 40 до 80% і більше. У 20002003 роках частка мертвої ікри знову
зменшилася приблизно до 70%. Іхтіофауна Чорного моря налічує майже 200 видів і
підвидів, включаючи випадкових прісноводних і морських риб, відомих за поодинокими
знахідками. Основу іхтіофауни – близько 140 видів і підвидів – становлять власне морські
риби, які, в свою чергу, поділяються на дві підгрупи: середземноморські іммігранти і
бореальноатлантичні релікти. Середземноморські види заселяють переважно верхній шар,
що прогрівається. З них понад 60 видів повністю натуралізувались аж до утворення
ендемічних підвидів, і всі стадії їх життєвого циклу пов’язані з Чорним морем. Інші
регулярно мігрують у теплий період року на нагул з інших морів Середземноморського
басейну. Бореальноатлантична підгрупа представлена 13 видами, що мешкають теплої пори
року переважно в охолодженому підповерхневому шарі й проникають у поверхневий шар у
зимовий період. Група солонуватоводних риб нараховує 22 ендемічні або спільні з
Каспійським морем види і підвиди, які є автохтонними реліктами солонуватоводного
нижньопліоценового Понтичного озераморя. Анадромні прохідні і напівпрохідні риби
представлено 25 видами, які мають давнє походження – приблизно 1,5 2 млн. років.
Штучно акліматизована в АзовоЧорноморському басейні далекосхідна кефаль (піленгас).
Чорне та Азовське моря мають велике економічне значення як перспективний регіон
видобутку вуглеводневої сировини та район промислу риби, а також як важлива
транспортна магістраль. Має він і величезний рекреаційний потенціал. У межах акваторії
цих морів лежать значні поклади корисних копалин. Деякі з цих родовищ промислово
експлуатуються. Родовища вуглеводневої сировини розвідано на північнозахідному
шельфі, перспективні поклади газогідратів – в області халістаз та материкового схилу.
Залізні, марганцеві та хромові руди зустрічаються ближче до прибережної зони. Ділянки
поширення залізомарганцевих конкрецій (перспективних руд) виявлено на шельфі та у
верхній частині материкового схилу уздовж північних, західних і південних берегів
Чорного моря. Розсипні родовища важких металів та титаноільменіту віднайдено на шельфі
у тектонічній зоні альпійського орогенезу. Уздовж підніжжя материкового схилу західної
частини Чорного моря зустрічаються ділянки відкладів, збагачених ураном. Біля
Південного берега Криму, кавказького берега та північносхідних берегів Туреччини відомі
підводні джерела прісних вод, придатних для використання. Інтенсивно експлуатуються
родовища будівельного піску. Наявність грязевих вулканів вказує на активні тектонічні
процеси і є ознакою нових родовищ корисних копалин. Чорне та Азовське моря донедавна
були найбільш рибопродуктивними у Середземноморському басейні. Проте надмірний
рівень антропогенного впливу в останній чверті ХХ ст. призвів до значного зниження їх
продуктивності. Основними промисловими видами риб в АзовоЧорноморському басейні
протягом останніх десятиріч є шпрот і камса. У Чорному морі частка цих видів від
загального вилову України становить понад 98%. В Азовському морі промисел базується
на тюльці, камсі, піленгасі й судаку, спостерігається відновлення запасів бичків.
Занепокоєння викликає стан запасів найцінніших видів риб АзовоЧорноморського басейну
– осетрових, чорноморського лосося та камбали калкан. Найбільшими портами України є
Ізмаїл, Іллічівськ, Одеса, Южний, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Феодосія і Керч – на
Чорному морі, Бердянськ і Маріуполь – на Азовському. Порти Одеса, Іллічівськ, Южний
відіграють значну роль не лише в транспортній системі України, а й у структурі
транспортних міжнародних коридорів, що активно розвиваються. Природнокліматичні
умови морського узбережжя сприяють розвитку курортів і туризму у приморській смузі як
Чорного, так і Азовського морів. Протяжність морського узбережжя України становить
майже 2500 км, з яких 1160 – цінні пляжі. Тут вирізняються два основні регіони
зосередження природних рекреаційних ресурсів – Кримський та АзовоЧорноморський.
Виконати одне завдання на вибір:
8. Проаналізувати картину розподілу солоності води. На контурній карті відмітити
райони океану найбільшої солоності.
Пояснити їх місцезнаходження на основі складових водного балансу. Пояснити
збільшення солоності Північного Льодовитого океану при намерзанні нових льодів.
Солоність — сумарний вміст всіх твердих розчинених речовин, що містяться в
1 кг морської води, виражені в грамах. Вимірюється в проміле (‰), або одиницях PSU
(PracticalSalinity Units).
Середня солоність Світового океану 35 ‰. Вміст розчинних солей у природних водах:
 прісна вода — до 0,5 — 1 г/л (0,5 — 1 ‰);
 солонувата вода — від 1 до 3 г/л (1 — 3 ‰);
 слабосолона вода — від 3 до 10 г/л (3 — 10 ‰);
 солона і дуже солона вода — від 10 до 50 г/л (10 — 50 ‰);
розсі́л (або ропа) — понад 50 г/л (50 ‰).
Середня солоність Світового океану змінюється на його поверхні незначно.
У екваторіальній зоні солоність може знижуватися через випадання рясних дощів та
велику хмарність до 32 ‰. У тропіках солоність води підвищена до 38 ‰. Це пов'язано з
відсутністю хмарності та дією постійних вітрів, що викликають
посилене випаровування води. Солоність помірних широт відповідає середній солоності
океану. До полярних широт вона зменшується до 32 ‰, що обумовлено
надходженням прісних вод з материків і таненням льодовиків. Солоність
внутрішньоматерикових морів особливо залежить від припливу річкових і океанічних вод.
Зміна солоності з глибиною відрізняється великою розмаїтістю. Суттєві зміни відбуваються
лише у верхньому шарі, до глибини 1500 м. Нижче цього горизонту коливання солоності
надзвичайно малі. У деяких районах океанів солоність стає одноманітною зі значно вищих
горизонтів. У полярних областях солоність сильно змінюється тільки лише глибини 200 м,
а глибше вона практично незмінна
Є в океані льодовики, і на скільки інтенсивно відбувається їх танення. Холодні природні
умови можуть по-різному впливати на рівень солей у воді. Якщо відбувається процес
льодоутворення, то вся прісна вода йде в сніг, а мінерали залишаються, підвищуючи їх
концентрацію. І навпаки, чим більше льодовики тануть, тим більше розбавляють воду.
9. Проаналізувати карту розподілу температури води в поверхневих водах океану.
Знайти лінію термічного екватора, нанести на контурну карту (табл. 8). Визначити
залягання шару найбільших градієнтів температури води – «термоклину», пояснити
його місцезнаходження.
Таблиця 8.
Розподіл температури води по шарах
Глибина, м
Шар води
0 100 200 500 1000 3000 5000
Екваторіальний 26,6 19,5 13,1 8,1 4,9 2,0 1,6
Тропічний 26,1 23,5 18,1 8,8 4,6 2,0 1,6
Помірний 20,3 17,2 14,9 10,1 4,9 2,0 1,6
Субполярний 8,2 5,8 4,8 3,6 2,8 1,4 0,86
Полярний 1,7 0,6 1,3 1,8 1,6 0,4 0,6

Розподіл температури поверхневих вод тісно пов’язаний із розподілом сонячної радіації і

витратою тепла на випаровування, внаслідок чого він має в значній мірі зональний
характер. Хоча ця зональність під впливом місцевих чинників (океанічних течій, вітрів,
близькість материків) у багатьох районах значно порушується. Найвищі температури
спостерігаються північніше екватора. Тут знаходиться термічний екватор (лінія найвищих
температур), положення якого змінюється в залежності від сезонів. Термічний екватор
знаходиться приблизно в межах 7-10° північної, а в окремих місцях південної широти.
Найвищі температури спостерігаються на поверхні Світового океану в серпні (32°С)
поблизу берегів Америки і Азії в Тихому океані. Поверхневі води Світового океану в
Північній півкулі тепліші ніж в Південній внаслідок ізоляції вод помірних і низьких широт
від холодних полярних вод у порівнянні з Південною півкулею. Середня річна температура
поверхневих вод Світового океану –17,4°С, в Атлантичному океані –16,9°С, в Тихому –
19,1°С, Індійському –17,1°С.Добові коливання температури поверхневих вод
неперевищують 0,2-0,3°С, а у високих широтах –0,1°С. найбільші добові коливання
спостерігаються в тропіках, де вони досягають 1°С. Добові коливання температури влітку
вищі ніж взимку. Річні коливання температури поверхневих вод значно вищі ніж добові і
залежать від географічної широти. Найбільші ці коливання в помірному поясі між 30° і 40°,
що пояснюється впливом материкових вод. Добові коливання температури спостерігаються
до глибини 25-30 м, в окремих районах до 50 м. Річні коливання можуть спостерігатися до
глибини 300-400м.Лід в океанах. Лід в океанах і морях існує завдяки сприятливим
кліматичним умовам. Великі площі зайняті льодом в Арктичній і Антарктичній областях.Із
зниженням температури до точки замерзання деяким переохолодженням вода та наявністю
в ній центрів кристалізації стає можливим утворення льоду. І при видаленні теплоти
льодоутворення починають з’являтися кристалики чистого льоду, завислі у порівняно
тонкому поверхневому шарі води. Це льодяні голки, що ростуть у довжину. При більшій
концентрації льодяні голки зіштовхуються, обламуються, змерзаються докупи і утворюють
своєрідну льодяну сітку, а пізніше –суцільний шар або плями, подібні до застиглого сало,
так зване льодяне сало. Скупчення льодяного сала при вітрі й хвилюванні та внутрішньо-
водного льоду, що спливає, називається шугою. Потім відбувається утворення ніласового
льоду, 15 еластичного, товщиною до10см, що вигинається на хвилі. З часом нілас
перетворюється на молодик товщиною 10-30 см світло-сірого кольору, менш еластичний,
що під впливом вітру ламається. Лід товщиною понад 30 см, що проіснував більше однієї
зими, називається однолітнім. Лід, що не встиг розтанути протягом літа, переходить в
розряд старого, а той, в свою чергу, поділяється на дворічний і багаторічний. Товщина
льодяного покриву в Північному океані досягає 2-5 м.Лід не завжди утворюється на
поверхні. При перемішуванні замерзаючої води сильними течіями або хвилюванням лід
утворюється у водній товщі або навіть на дні. На неглибоких місцях лід може примерзати
до дна і утворювати донний лід. З часом донний лід підіймається на поверхню і примерзає
до поверхневого.
Термічний екватор — лінія (ізотерма), що сполучає точки з найвищими на земній
поверхні середніми температурами повітря. Він лежить у районі 5°- 10° північної широти.
Термоклин або шар (зона) температурного стрибка — межа та перехідна зона між двома
вертикальними зонами води з різною температурою. Як правило холодна вода знаходиться
нижче термоклину, а тепла — вище. Оскільки зниження температури з глибиною є нормою
для водойм, то термоклином вважаються ті зони, де подібне відбувається значно швидше
ніж звичайно в подібних умовах, а також вище та нижче термоклину. Нерідко термоклин є
вузьким (кілька метрів) прошарком між масами води, температура яких відрізняється на 10
чи навіть більше градусів. Окрім температури води, розділені термоклином, часто
відрізняються також за солоністю, вмістом кисню та іншими фізико-хімічними
властивостями. Термоклин відіграє важливу роль у фізиці водойм та впливає на їхні
екосистеми. Він перешкоджає вертикальному водообміну та призводить до дефіциту
мінеральних речовин у поверхневих шарах води.
Термоклин трапляється практично в усіх типах водойм. Зазвичай у глибоких водоймах зі
спокійною водою він значно різкіший. Однак є він і в океані, де щоправда зона термоклину
ширша, а сам температурний перехід не такий швидкий як наприклад в озерах.
Фізичною основою явища є той факт, що теплі тіла розширюються. У випадку з водою це
призводить, до того, що густина (питома вага) теплої води дещо менша ніж в холодної.
Основним джерелом тепла для водойм є Сонце. Однак воно прогріває лише верхній шар
води який не змішується з холодною, важкою водою глибин. Фактично, тепла вода ніби
плаває на поверхні холодної. Саме це і є причиною виникнення термоклину. Іншим
важливим фактором є те, що найбільшу густину вода має при температурі близько 4 °C, а
при нижчих температурах знову починає розширюватися завдяки цьому може існувати і
термоклин де маси переохолодженої води розташовані вище від тепліших[1].
Як видно з написаного вище основою виникнення термоклину є температура поверхневого
шару води яка прямо залежить від сонячної радіації та пов'язана з температурою повітря.
Відповідно на формування термоклинів впливають сезонні зміни. Тому у Світовому
океані та інших водоймах високих та середніх широт формуються сезонні термоклини, які
руйнуються вихолодженням верхніх шарів води в холодний сезон, а в низьких тропічних
широтах існує квазістаціонарний термоклин[2].
У водоймі може бути кілька термоклинів, але головним термоклином є той, що відділяє
приповерхневий перегрітий шар води від нижчих холодних.
Оскільки густина води в термоклині різко зростає, то в його зоні часто затримуються
органічні рештки, що призводить до замутнення води.
 10. Ознайомитись і побудувати таблицю морфометричних характеристик
Дніпровських водосховищ, їх режиму і особливостей.

Морфометричні характеристики Дніпровських водосховищ

Назва Рік Площа Довжин Мах . Мах.глибин О’бєм

водосховища заповненн водного а, ширина а, м ,
я дзеркал км , км км3
а , км2
Київське 1965-1966 922 110 12 14,5 3,73
Канівське 1973-76 582 123 8 21 2,48
Кременчуцьке 1960 -61 2250 149 28 20,5 13,5
Дніпродзержинсь 1963-64 567 114 8 16 2,45
ке
Дніпровське 1931-34 410 123 7 53 3,3
Каховське 1955 -56 2155 230 25 24 18,2

11. Оцінити кліматичні ресурси за умовами теплозабезпечення і

вологозабезпечення території України. Позначити їх на контурній карті.
Кліматичні ресурси — невичерпні природні ресурси.
— Енергетичні:
сонячна радіація — відзначається високою екологічною чистотою, може
використовуватися для перетворення на теплову, електричну (за допомогою
фотоелементів) енергію, для створення освітлення біологічних систем з рослин
(водоростей), які накопичують органічну масу для подальшої переробки її на
метан; в Україні існують умови для використання енергії Сонця на півдні та в
Криму переважно в теплий період (квітень—жовтень);
вітрова енергія — ефективність установок найвища взимку і в перехідні періоди,
коли зростає циклонічна діяльність і швидкість вітру; умовою роботи вітроустановок
є швидкість вітру понад 3 м/с, тому можливості для їх будівництва є у степовій зоні,
гірських районах та на берегах великих водойм; І
— сільськогосподарські (агрокліматичні) — температурний режим повітря і ґрунту із
запасами вологи; характеризуються пересічними місячними сумами температури
повітря та атмосфері них опадів за вегетаційний період та сумами цих показників
протягом дня і ночі; на рівнинній частині України сума температур змінюється з 2400°
(на півночі) до 3600° (на півдні);
— рекреаційні — це комплекс показників, які відображують вплив погодних умов (чисте
повітря, з підвищеними швидкостями вітру і значеннями вологості, своєрідний режим
температури та співвідношення з температурою води та ґрунту) на самопочуття людини,
тобто ступінь сприятливості для проведення відпочинку й лікування; в Україні
найсприятливіші для рекреації береги морів, річок, водосховищ, озер, Карпати та
Кримські гори, лісові масиви тощо.
 Взаємодія кліматотвірних чинників обумовлює кліматичні особливості певної
території. Щоб оцінити ці особливості або порівняти їх із кліматичними умовами інших
територій існують кліматичні показники. Сьогодні я досліджую основні кліматичні
показники, що характеризують клімат України. Це допоможе нам скласти уявлення про
загальні риси клімату нашої держави.
Температура повітря
У теплий період температури повітря над територією України обумовлені в
основному радіаційним чинником, тобто змінюються в широтному напрямку.
Додатковий вплив циркуляційних процесів й особливостей підстилаючої поверхні
обумовлює зростання липневих ізотерм з півночі — північного заходу на південь —
південний схід (тут зафіксований і температурний максимум).
У холодний період більший вплив мають циркуляційні процеси, тому температури
вище на південному заході — заході, які зазнають більше впливу теплих повітряних мас
з Атлантики й Середземного моря. Менші температури на північному сході — сході
(зафіксований і температурний мінімум), що обумовлено зменшенням впливу
Атлантики, збільшенням — Азіатського максимуму.
Середньорічні амплітуди температур зростають із заходу на схід (збільшення
континентальності клімату).
Розподіл атмосферних опадів
Переважають фронтальні опади, в горах — орографічні. Більша кількість опадів
випадає в літній період, на півдні — майже рівномірно протягом року, на ПБ Криму —
взимку. Кількість опадів зменшується з північного заходу — півночі (600 — 650 мм) на
південь — південний схід (400 — 300 мм). Максимум опадів у Карпатах (до 2000 мм) і
Кримських горах (до 1100 мм).
Випаровуваність — це максимально можлива кількість води (не обмежена запасами
вологи), що може випаруватись з поверхні за певної температури. Якщо К > 1 —
зволоженість надлишкова, К = 1 — норма, К < 1 — недостатня.
Кліматичні карти
Клімат певної території характеризують за відповідними показниками: температурою
повітря, кількістю опадів, переважаючими напрямами вітрів та зволоженням території. Усі
ці складові відображені на кліматичних картах.
Ізотермами синього кольору на кліматичній карті відображають значення середньої
температури січня, а ізотермами червоного кольору середню температуру липня. Значення
максимальних і мінімальних температур повітря позначено цифрами відповідного кольору
біля назви населеного пункту.
Способом кольорового фону на карті зображають розподіл кількості опадів на території.
Переважаючий напрям вітру передають за допомогою стрілочок.
На кліматичній карті зазвичай присутні кліматичні діаграми, що характеризують
кліматичні особливості різних частин території України.
Температура повітря
Температура повітря є однією з важливих характеристик клімату. Протягом року в
Україні вона змінюється паралельно до змін сонячної радіації, відстаючи на один місяць.
Середня багаторічна температура в Україні перебуває в межах від +6...+7 °С на півночі і до
+12...+13 °С на півдні.
 Середня тривалість безморозного періоду в південній частині України складає від
(двохсот шістдесяти до двохсот сімдесяти) 260-270 днів. На північному сході країни та у
Криму до (ста сімдесяти) 170 днів.
Температурний режим влітку і взимку, а також у весняний та осінній періоди істотно
змінюється територіально. Періоди, коли середньодобова температура повітря перевищує
20 °С, на півдні тривають до 3 місяців, на заході і півночі – лічені дні. Періоди морозів з
середньою температурою повітря нижче 0 °С здебільшого тривають близько 2 місяців на
півдні і близько 5 місяців на північному сході.
Розподіл температур повітря на території України можна простежити за ізотермами –
лініями, що з'єднують місця з однаковою температурою повітря.
Режим опадів
На кліматичний режим України значною мірою впливає кількість опадів, їх розподіл за
регіонами, місяцями і порами року.
Найбільше опадів на рік буває в Українських Карпатах: сімсот-вісімсот мм в передгір'ях,
до двох тисяч мм на найвищих хребтах. Середня кількість опадів у Кримських горах
складає 600 мм. На вершинах Кримських гір вона може сягнути тисячі ста мм. На решті
території цей показник коливається від семисот-семисот п’ятдесяти мм на заході до
трьохсот-трьохсот п’ятдесяти мм на південному сході. Такий розподіл опадів є наслідком
панування у південно-східних районах антициклонів, що приходять зі сходу, а в північно-
західних – циклонів атлантичного походження.
У посушливі роки кількість опадів значно знижується: у прибережних районах
Азовського й Чорного морів кількість опадів сягає до 100 мм.
Сніговий покрив
Основна частина опадів в Україні припадає на теплий період з квітня по жовтень. У
холодний період (листопад-березень) їх випадає значно менше.
Важливим показником є також сніговий покрив: його тривалість, висота, час появи і
танення. Він є важливим джерелом поповнення ґрунтів вологою та засобом захисту
рослини від вимерзання.
Висота снігового покриву в Україні найбільша в гірських районах, особливо в Карпатах.
У горах максимальна товщина снігового покриву зафіксована на значних висотах.
Наприклад, у високогірних районах Івано-Франківської і Закарпатської областей середня
товщина снігового покриву часто перевищує 30-40 см.
Зволоження території
Ступінь зволоження території залежить від співвідношення між кількістю опадів та їх
випаровуванням, тобто надходженням в атмосферу водяної пари з поверхні ґрунту, води,
рослин. Випаровування виражається товщиною шару води у мм.
Кількість вологи, яка може випаровуватись за певної температури, називають
випаровуваністю. Чим вища температура місцевості, тим більший показник
випаровуваності. На території України у теплий період року він становить 850 мм на
північному заході та 1100 мм – на півдні.
Зволоження території характеризують коефіцієнтом зволоження – відношенням річної
кількості опадів до випаровуваності за той самий період. Якщо річна кількість опадів
дорівнює випаровуваності, то коефіцієнт становить одиницю. Тобто зволоження є
достатнім. Коли ж показник зволоження менший за одиницю, то зволоження недостатнє.
На території України коефіцієнт зволоження становить від 0,8-1,0 у лісовій зоні і до 0,4-
0,6 – у степовій.
Кзв = О:В, де О — об'єм опадів; В — випаровування.
Якщо Кзв = 1, це N — норма, зволоженість достатня (Лісостеп).
Якщо Кзв > 1, зволоженість надмірна (Полісся).
Якщо Кзв < 1, зволоженість недостатня (Степ)
Загальні особливості клімату
 Найбільш загальними територіальними особливостями клімату України є зростання
температури повітря з півночі на південь, крім того збільшення температури спостерігають
улітку із заходу на схід. Також є закономірним збільшення відносної вологості повітря зі
сходу на захід і з півдня на північ.
Кліматичні ресурси
Україна належить до територій. з кліматичним комфортом. Помірний клімат із
достатньою кількістю опадів на більшій частині території є сприятливими для життя,
господарської діяльності та відпочинку населення. Проте, вплив циркуляційних процесів
зумовлює часту повторюваність несприятливих явищ погоди у різні роки.

Сезонні особливості клімату України

Зима Весна Літо Осінь
Температура Температура Температура Температура
повітря нижча 0 °С; повітря від 0 °С до повітря перевищує повітря від +15 °С
тривалість — 75 - +15 °С; +15 °С; до 0 °С;
130 днів; тривалість — 50 - тривалість — 100 - тривалість 65—100
помірно м'яка на 100 днів; 165 днів; днів;
заході, прохолодна погода нестійка тепле, максимум нестійка погода,
на південному опадів зростання
сході и сході циклічної
діяльності
 ДЕНЬ 3–4
1. «Метеорологічний майданчик». Побудова схеми-плану стандартного
метеорологічного майданчика та учбового. Встановлення існуючих приладів, її
призначення та умов експлуатації. Порівняльний аналіз майданчиків. Типовий
порядок спостережень. Вивчення фізико-географічних умов розташування
метеорологічного майданчика, характеру навколишньої місцевості. Результати
спостережень записуються у щоденник навчальної практики.
Спостереження за більшістю метеорологічних елементів проводяться на
метеорологічному майданчику. Точність отриманих результатів багато в чому залежить від
вибору місця для метеорологічного майданчика й розміщення приборів на ньому.
Метеорологічний майданчик обладнують на рівній, відкритій горизонтальній ділянці,
типової для даного району, з метою отримання даних спостережень, які є характерними для
даної території.
Метеорологічний майданчик має форму прямокутника, боки якого зорієнтовані згідно
сторін світу (з півночі на південь та з заходу на схід відповідно).
Розміри майданчика залежать від кількості обладнання, встановленого на ньому.
Стандартні майданчики мають розмір 26 м на 26 м, майданчики з скороченим переліком
спостережень 20 м на 16 м, метеопости – 6 м на 5 м.
Ділянку, відведену для метеорологічного майданчику, огороджують стандартною
загорожею з металевої сітки або дроту, яку натягують через 10-20 см на дерев’яні стовпи.
Вхід на майданчик роблять з північної сторони.
Прилади на метеорологічному майданчику розміщують у визначеному порядку (рисунок
1). З метою, щоб прилади не робили один одному тінь та не запобігали вільному обміну
повітря, відстань між ними, а також загорожею повинна бути від 4 м до 6 м.
З північної сторони майданчику розміщують більш високі прилади: флюгер з легкою
дошкою, флюгер з важкою дошкою та ожеледний станок. У виняткових випадках на деяких
метеорологічних станціях флюгер встановлюють на даху будівлі. В південній частині
майданчику передбачають ділянки з натуральним покровом та очищену для встановлення
ґрунтових термометрів. На ділянці з натуральним покровом встановлюють також
мерзлотомір і снігомірну рейку. В середній частині майданчику розміщують
психометричну будку, будку для самописців, опадомір, плювіограф.
Актинометричні прилади встановлюють в південній частині майданчику. Всі інші прилади
розміщують на вільних місцях, переважно на північній стороні майданчику.
Для зберігання натурального покрову на метеорологічному майданчику ходіння
дозволяється тільки по стежкам шириною від 40 см до 50 см. Їх прокладають так, щоб
спостерігач мав змогу підходити до приладів з північної сторони й витрачати менше часу
на переходи від одного приладу до іншого. Взимку, при рівномірному сніговому покрові не
рекомендується очищати стежки від снігу. Влітку висота рослинного покрову на
майданчику не повинна перевищувати 20 см. Скошену траву зразу прибирають з
майданчику.
1- фл югер з
легкою

дошкою; 2 – флюгер з важкою дошкою; 3- ожеледний станок; 4 – психрометрична будка; 5

– будка для самописців; 6, 7 – додаткові будки; 8 – опадомір; 9 – плювіограф; 10 – очищена
ділянка для надґрунтових та колінчатих термометрів; 11 – ділянка для витяжних
термометрів; 12 – мерзлотомір;
13 – снігомірна рейка; 14 – місце для актинометричних спостережень; 15 – загорожа; 16 –
вхід на метеорологічний майданчик
Рисунок 1 - План метеорологічного майданчика
При виборі місця для метеорологічного посту (рисунок 2) дотримуються всіх вимог, що
висуваються до метеорологічного майданчику. Основний прилад метеопоста – будка
Селянинова (психрометрична будка) (рисунок 3), в якій розміщують термометри для
виміру температури повітря та гігрометри.
Термометри для виміру температури поверхні ґрунту розміщують на очищеній ділянці.
Взимку на ній встановлюють снігомірну рейку. Аспіраційний психрометр підвішують на
стовпі будки.
1- будка Селянинова; 2- опадомір; 3 - очищена ділянка для ґрунтових термометрів; 4-
снігомірна рейка;
5 - стовп для аспіраційного психрометра; 6 - загорожа; 7 - вхід
Рисунок 2 - План метеорологічного майданчику метеопоста
Метеорологічний майданчик є, по суті, природною лабораторією метеорологічної станції.
Він знаходиться під відкритим небом на відкритій і типовій для навколишньої місцевості
горизонтальній і рівній ділянці для розміщення установок із метеорологічними приладами.
Рекомендації по оснащенню метеорологічного майданчика.
1. Відстань до найближчих джерел вологи повинна перевищувати 100 м, а відстань до
найближчих окремих перешкод (будівель, дерев) та значних за протяжністю
перешкод (лісів, великих груп будівель, міських вулиць тощо) повинна бути відпо-
відно 10 - 20-кратною. Не можна розташовувати метеорологічний майданчик поблизу
глибоких ярів, урвищ та інших різко відмінних форм рельєфу. На території
метеорологічного майданчика та поблизу забороняються роботи, що можуть
призвести до спотворення природних умов його місцезнаходження.
 2. Метеорологічний майданчик станції повинен мати форму квадрата зі стороною 26 м,
з орієнтацією однієї зі сторін у напрямку північ-південь. У випадку, якщо на станції
ведуться спостереження не по повній програмі, тобто відсутні спостереження за
температурою ґрунту на глибині під природним покривом, немає самописців
допускається зменшення розмірів майданчика до 20x16 м.
Метеорологічний майданчик повинен мати огорожу, яка б добре вентилювалась і взимку
перешкоджала б утворенню снігових заметів. Такою є стандартна, висотою 1,5 м, огорожа з
дротяної сітки, яка натягується на металеві рами. Суцільну огорожу встановлювати
заборонено. Хвіртка встановлюється з північного боку і закривається на замок.
Для зручності спостережень у нічний час метеорологічний майданчик повинен мати
стаціонарне освітлення від електромережі. При відсутності цього слід користуватись
надійним електричним ліхтарем.
Метеомайданчик повинен знаходитись, по можливості, недалеко від службового
приміщення станції (не далі як за 150 м) і постійно бути під контролем її працівників.
3. Оскільки підстильна поверхня метеорологічного майданчика повинна зберігатись у
природному стані, характерному для навколишньої місцевості, то для цього необхідно:
регулярно скошувати траву і негайно виносити її за межі майданчика; сніговий покрив
залишати у природному стані з моменту його утворення до остаточного танення, але великі
снігові замети слід зрізати і виносити за межі майданчика, не порушуючи структури шару
снігу, що залишився тощо. Прилади та обладнання метеорологічного майданчика повинні
постійно підтримуватись у належному робочому стані.
Огорожу, будки, підставки для приладів слід тримати у чистоті і своєчасно фарбувати
білою фарбою
2. Гідрологічне вивчення ріки Трубіж. Присвячена вивченню методики опису річки як
гідрологічного об’єкту. Під час практичних польових занять у студентів-географів
закріплюються знання про річку, формуються уміння проводити гідрологічні
спостереження та обробляти гідрологічну інформацію. Побудова плану ріки в ізобатах та в
плані, побудова 3 поперечних профілів ріки і обрахунки поперечного перерізу, визначення
швидкості водної течії ріки та витрат води в річці, встановлення температури, кольору та
прозорості води ріки, опис характеру гідрологічних процесів в річці.
Гідрологічні дослідження ми продимо за допомогою найпростішого спеціального
спорядження: рулетки, мотузки, жердини для вимірювання глибин і секундоміра. Ще
краще, коли є глибоководні перекидні термометри для вимірювання температури морів,
озер, річок на значній глибині, літрові бляшані кварти для вимірювання витрат води в
джерелах і струмках, мірні склянки, пробірки, піпетки, записник тощо. Для вимірювання
глибин водойм репшнур розмічають на метри, а жердину — на сантиметри.
Аби визначити характер рельєфу дна і зміни русла річки, промірюють глибину.
Задля вимірювання глибин застосовують рейки, жердини, вудки або ручний лот. Проміри
роблять уздовж і впоперек течії річки за профілем. Під час вимірювання глибин на
рівнинних річках визначають на дотик грунт дна (пісок, глина, мул, галька, каміння,
моноліт тощо).
У щоденнику вказують місце спостереження, дату, час, зміну рівня за час промірів, берег
(лівий чи правий), відстань від берега до кожної точки проміру на основі даних
спостережень можна викреслити профіль поперечного перерізу, річки, за яким потім
обчислюють площу перерізу русла для підрахунку витрату води. Для визначення швидкості
течії річки та витрат води вибирають таку ж ділянку річки, як і для водомірних
спостережень, розбивають створ і проводять проміри. Найпростішим і найзручнішим
способом є поплавковий. У щоденник записують місце вимірювання швидкості, дату і час,
швидкість у метрах за секунду.
Для визначення витрат води в річці вимірюють кількість води, що протікає через
поперечний переріз річки за одиницю часу (у кубічних метрах за секунду). Витрати води,
які обчислюють гідрометричним способом, дорівнюють площі поперечного перерізу русла,
помноженій на середню швидкість течії річки.
Аби визначити кількість твердих часток, завислих у воді, потрібно взяти проби води і здати
у спеціальні лабораторії для аналізу. Проби води беруть з поверхні річки в такому місці, де
передбачається середня мутність на даній ділянці річки. Пробу беруть у півлітрову пляшку,
яку перед тим ополіскують водою з цієї річки. Наповнену пляшку з пробною водою
закривають чистою пробкою і заливають парафіном. До шийки пляшки прив'язують
етикетку, на якій вказують місце взяття проби, прозорість і температуру води, дату і
прізвище того, хто взяв пробу. Так само, як і для визначення завислих у воді часток, для
визначення їх хімічного, складу беруть поверхневі проби води. При цьому в етикетці
додатково відмічають колір і смак води.
Для вимірювання температури води в річці бажано користуватись інерційним термометром
з металевою оправою. Якщо для вимірювання температури поверхневих шарів можна
використовувати будь-які технічні ртутні термометри, то для визначення температури
глибинних вод звичайним ртутним термометром користуватися не можна, бо за час його
піднімання на поверхню показники зміняться.
Вимірювання температури води бажано проводити о 8-й і 20-й год, супроводжуючи їх
вимірюванням температури повітря.
Прозорість води визначають за допомогою металевого білого диска Секкі діаметром 30 см,
її виражають у метрах. Рекомендується визначати її одночасно з промірами глибин,
особливо на плесах і у місцях впадіння приток. У щоденник записують місцезнаходження
точки вимірювання, глибину, дату, час і прозорість води.
Колір води визначають на око (безколірна, світло-сіра тощо). Приблизно визначають смак
води (без смаку, солона, гірка, солодка, кисла) та інші смакові відчуття — присмаки.
Визначають смак і присмак сирої води, здорової у санітарному відношенні.
Взимку проводять спостереження і за льодовим режимом річки. Перед льодоставом
відмічають, як проходить замерзання по довжині і ширині річки. Визначають температуру
води і повітря, зміну рівня і прозорості води, дію приток на льодовий режим. За певних
умов досліджують характер льодоходу, його тривалість та інтенсивність, обстежують
затори. В період льодоставу збирають відомості про товщину криги, яку вимірюють у
лунках спеціальною рейкою, загостреною на кінці. В щоденник записують місця
розташування ополонок, вимоїн, промерзань річки до дна.
Під час візуальних спостережень у поході відмічають силу вітру, опади, утворення проток,
звивистість русел річок, зсуви, обвали, селі, обмілі і перемерзанням річок, броди, наявність
поромних переправ і переправ по льоду, можливість пересування по льоду, сплаву лісу та
судноплавства, забрудненість річки стічними водами, відходами промислових,
сільськогосподарських і транспортних підприємств тощо. Гідрологічний звіт містить: а)
опис річки; б) окомірно знятий план річки; в) креслення поперечних профілів річки; г)
характеристику метеорологічної обстановки (погоди); д) гідрологічну інформацію у вигляді
окремих показників та зведених таблиць; е) географічну характеристику басейну (геологія,
рельєф, грунти, рослинність); є) альбом фотографій; ж) кінофільм або кінофрагменти.
 Опис річки Трубіж
1. Найбільшою і найповноводнішою річкою Баришівщини є річка Трубіж. Протікає вона в
межах Козелецького району Чернігівської області та Броварського, Баришівського та
Переяслав-Хмельницького районів Київської області. Є лівою притокою Дніпра, впадає у
Канівське водосховище біля м. Переяслав-Хмельницький (загальна довжина її 113 км).
2
Площа басейну Трубежа становить 4700 км .
2. Бере початок Трубіж з болота поблизу с. Петровське, тече Придніпровською низовиною.
Притоки: ліві: Бистриця, Басанка, Недра, Каратуль;
праві: Безіменна, Став, Гоголів, Красилівка, Пилявка, Ільтиця (Альта), Альта, Карань
Верхів'я річки каналом з'єднується з річкою Остер, звідти за допомогою насосних станцій
перекачується вода з Десни.
У заплаві Трубежа збудовано Трубізьку осушувально-зволожувальну систему (загальна
площа 33 400 га). У пониззі над річкою лежить місто Переяслав.
3.Сучасна гідрографічна мережа басейна р. Трубіж є результатом складних фізико-
географічних процесів та господарської діяльності людини. Притоками першого порядку
Трубежа є малі річки: Карань, Броварка, Попівка, Недра, Вибла, Альта, Ільта, Сага
(Широкий Рукав), Стара Красилівка, Красилівка, Холодна Рудка, Гогопівка, Смолянка,
Рудня, Крижень, Басанка, Гніздна, Мокрець, Бистриця. Притоками другого порядку є:
Гнилка, Булатець, Березанка, Войтовка, Бакумівка, Драч, Горобіївка, Свердлик. Притоків
третього порядку залишилось всього три: Сухоберезиця, Строкова, Безіменна. Найбільшою
притокою Трубежа є р. Недра. У Баришівському районі, крім Трубежа, протікають його
притоки: Недра, Альта, Ільта, Бакумівка, Сага (Широкий Рукав), Стара Красилівка
(Білоконь), Холодна Рудка, Березанка, Сухоберезиця. Загальна протяжність річок району
177 м. В басейні Трубежа розміщено 210 ставків та інших водойм, в тому числі на
Баришівщині – 49 .
4. Має коритоподібну долину, ширина якої до 3.5 км, а глибина до 10 метрів. Заплава річки
плоска, завширшки 500-600 м, меліорована. Річище слабо звивисте, майже на всьому
протязі відрегульоване, ширина його до 15 метрів. Верхня течія Трубежа сполучається
капалом з річкою Остер, звідки за допомогою насосних станцій перекачується вода з
Десни. Похил річки незначний – 0.26 м/км..
5. На півночі і заході басейн Трубежа межує з басейном р. Десна, на південному заході – з
долиною Дніпра, на сході – з басейном р. Супій, на півдні – з Канівським водосховищем.
Протяжність басейну з півночі на південь – 110 км, а найбільша ширина із сходу на захід –
70 км. Рельєф басейну рівнинний, спокійний, з рідкими угловинами стоку. Його північна
частина має риси поліського, а південна – лісостепового ландшафту. Характерним для
басейну є наявність великої кількості замкнутих понижень – «блюдець», які навесні і під
час великих злив улітку перетворюються на пересихаючі озера. Лісистість басейна
становить 387 км² [5, с. 4]. На Трубежі чітко виражена асиметрія схилів долини – правий
корінний берег крутіший і вищий, лівий – пологий і низький.
6. Характеристика берегів: висота, крутість, виходи відслонень, джерел, грунти, місця
розмивання берегів, наявність рослинності та ступінь заростання.
7. Ширина річкової долини – до 5 км, річка має глибокі ділянки – до 10 м.
8. Замерзає наприкінці листопада — на початку грудня, скресає у 2-й половині березня.
Основне живлення снігове.
9. Річний стік води та його розподіл залежно від пори року.
10. Характеристика водного режиму річки (початок і кінець весняної повені, найбільший
рівень підняття води, площа розливу та його тривалість у часі, період найнижчого рівня
води, час замерзання води, товщина криги тощо).
11. Робота річки (підмивання і руйнування берегів, інтенсивність утворення наносів у руслі
і заплаві, мутність води та відмінність її в різні пори року).
12. Характеристика поздовжнього профілю річки,
13. Тип рослинності та її фенологічний стан на окремих ділянках.
14. Результати проб води для визначення хімічного складу (беруть чистою посудиною,
бажано на середині річки з глибини не більше 0,5 м) не проводили.
15. Вода у річці мутна (визначали за допомогою батометра Жуковського).
16. У заплаві Трубежа збудовано Трубізьку осушувально-зволожувальну систему (загальна
площа 33 400 га.
А також в заплаві Трубежа створено 15 ставків, площа водного дзеркала яких становить
78.3 га. Також води річки використовуються для індивідуального поливу та рибальства
Метою дослідження річки є одержання відомостей для складання характеристик їх. Усі
відомості (дані спостережень і вимірювань) записують у щоденники і наносять на карту.
Велике практичне значення мають відомості про режим річки, особливо в періоди високої
або низької води. Тому метою спостереження є визначення змін рівня води в різний час і за
різних умов. У щоденник записують місцезнаходження пункту спостереження, дату, час
спостережень і зареєстрований рівень.

ДЕНЬ 5–6
1. «Мікрокліматичні дослідження». Виконання мікрокліматичних досліджень на
висоті 0,5 та 2,0 м. Вимірювання температури повітря та характеристик вологості,
обчислення вертикальних градієнтів. Розрахувати вертикальний градієнт
температури повітря у шарі 0,5 – 2,0 м.
ТЕМПЕРАТУРА ПОВІТРЯ
Температурні умови атмосфери визначають: сонячна радіація і постійний тепловий обмін з
поверхнею Землі. Проте безпосередньо сонячним промінням атмосфера нагрівається мало.
Основним її нагрівачем і охолоджувачем є земна поверхня. Тому з переходом у верхні
шари атмосфери температура повітря знижується — на кожні 100 м приблизно на 0,6°
(вертикальний температурний градієнт).
Тепло від Землі передається вгору через молекулярну теплопровідність, яка внаслідок
незначної своєї величини істотної ролі в нагріванні атмосфери не відіграє. Вирішальне
значення має теплова конвекція, турбулентне переміщування повітря й конденсація
атмосферної вологи.
Повітря, будучи поганим провідником тепла, нагрівається тільки в нижньому, приземному
шарі й піднімається вгору. При цьому воно поступається місцем новим масам повітря. Так
виникають конвекційні (вертикальні) течії, що переносять тепло у верхні шари атмосфери.
Турбулентне переміщування зумовлене виникненням у повітряних масах, що
переміщуються (внаслідок внутрішнього тертя і тертя об земну поверхню) безсистемних
рухів окремих невеликих мас повітря — завихрення. Вони рухаються в різних напрямах, в
тому числі й у вертикальному.
У процесі конвекційного і турбулентного переміщування повітря піднімається вгору і,
потрапляючи в умови безперервного зменшення тиску, розширюється. На це витрачається
певна робота і відповідно певна кількість енергії, тому повітря адіабатично охолоджується.
Сухе чи вологе ненасичене повітря, піднімаючись угору, адіабатично охолоджується
приблизно на 1°С кожні 100 метрів.
У насиченому повітрі при піднятті угору водяна пара конденсується. Тепло, що при цьому
вивільнюється, нагріває повітря, в зв’язку з цим воно охолоджується повільніше —
приблизно на 0,6° кожні 100 метрів.
При опусканні повітря відбуваються протилежні процеси.
В умовах безперервного збільшення тиску повітря, опускаючись, стискується. Енергія,
витрачена на його розширення, вивільнюється, і повітря, незалежно від ступеня його
вологості, адіабатично нагрівається на 1° кожні 100 м
Для вимірювання температури повітря користується переважно рідинними термометрами,
які поміщають на метеомайданчику в психрометричній 3 будці.
На метеорологічних станціях температуру повітря вимірюють за допомогою сухого
термометра станційного психрометра, яким також визначають характеристики вологості
(ТМ-4). Психрометричні термометри мають вставну шкалу з молочного скла з ціною
поділки 0.2°С. Відліки проводяться з точністю до 0.1°С. Межі вимірювань -35°С до +50°С.
Для вимірювання максимальної температури поміж термінами спостережень служить
максимальний ртутний термометр (ТМ 1) із шкалою молочного скла і ціною поділки 0.5°С.
Для вимірювання найнижчої температури за час між строками спостережень (Мал. 3.3)
служить мінімальний термометр (ТМ 9). Мінімальний термометр спиртовий має вставну
шкалу із молочного скла і ціну поділки 0.5°С. Нижня межа вимірів є від –70 до –40°С,
верхня – від +20 до + 40°С
Для вимірювання температури повітря в польових умовах застосовують сухий термометр
аспіраційного психрометра і термометр-пращ. Аспіраційний психрометр складається з двох
ртутних термометрів, які мають вставні шкали з молочного скла з ціною поділки шкали
0,2°С. Обидва термометри поміщені в металічну оправу, на верху якої знаходиться
аспіратор, що забезпечує постійну швидкість повітря (2м/сек) біля приймальної частини
термометрів. На відміну від стаціонарного психрометра, термометри в ньому мають менші
розміри і іншу форму резервуара. Аспіраційний психрометр служить також для
вимірювання вологості повітря в польових умовах (другий термометр "змочений",
резервуар якого під час спостережень зволожуються за допомогою мокрого батисту).
Термометр – пращ – ртутний термометр з паличковою шкалою молочного скла і ціною
поділки шкали 0.5°С. На верхньому кінці термометра є кулька, до якої прив'язують шнур.
При вимірюванні температури повітря термометр крутять за допомогою шнура на висоті
витягнутої догори руки по горизонтальній площині (2-3хв). Потім шнур намотують на
вказівний палець і швидко знімають відлік. Крім рідинних термометрів на метеостанціях
використовують термографи (деформаційні термометри М16АС), які поміщають у
психрометричну (метеорологічну) будку.
ВОДЯНА ПАРА В АТМОСФЕРІ
Водяна пара потрапляє в атмосферу в процесі випаровування води з поверхні морів й
океанів, річок і озер, вологих грунтів, рослинного покриву, снігу й льодовиків. Основна її
маса зосереджена в нижній п’ятикілометровій товщі атмосфери.
Випаровування води, снігу й льоду супроводжується значними затратами тепла. Так, для
випаровування 1 г води при температурі 0° необхідно 597 кал, а для випаровування 1 г
льоду — 677 кал.
Потрапляючи в повітря, волога переноситься повітряними течіями, конденсується й у
вигляді опадів знову повертається на Землю
В кожному кубічному метрі повітря при відповідній температурі може міститися тільки
певна кількість водяної пари
Кількість водяної пари і температура, при яких повітря стає насиченим
Так, в 1 м3 повітря при температурі 5° може бути скільки завгодно водяної пари, але не
більш як 6,8 г.
Кількість вологи, що може міститися в повітрі, збільшується з підвищенням його
температури. Це пояснюється тим, що, нагріваючись, повітря розширюється, в ньому
збільшується міжмолекулярний простір, а значить, збільшується і здатність вбирати в себе
вологу.
Найбільша кількість водяної пари в грамах, що при даній температурі може міститися в 1
м3 повітря, називається максимальною вологістю, або максимальним вологонасиченням.
Повітря, що містить у собі максимально можливу при даній температурі кількість водяної
пари, називається насиченим.
Кількість водяної пари в грамах, що міститься в даний момент в 1 м3 повітря, називається
абсолютною вологістю повітря. Крім абсолютної вологості, кількість водяної пари в повітрі
визначає її пружність
Пружність водяної пари — це тиск водяної пари, який міститься в повітрі, на підстилаючу
поверхню (поверхню випаровування). Пружність водяної пари є складовою частиною
загального тиску атмосфери і так же, як і атмосферний тиск, вимірюється міліметрами
ртутного стовпчика або мілібарами.
В насиченому повітрі пружність водяної пари найбільша і називається пружністю
насичуваної пари, або максимальною пружністю водяної пари.
Абсолютна вологість і пружність водяної пари взаємозалежні, що дає змогу, знаючи одну з
величин, визначити іншу. Але й абсолютна вологість, і пружність водяної пари, вказуючи
на абсолютну кількість вологи в повітрі, не визначають ступеня його насиченості водяною
парою (одна й та сама кількість водяної пари при різній температурі по-різному насичує
повітря). Показником ступеня насиченості повітря водяною парою є відносна вологість.
Відносна вологість (r) — це виражене в процентах відношення фактичної пружності (е)
водяної пари, що міститься в повітрі в даний момент, до максимальної пружності (E)
водяної пари в повітрі при даній температурі:
або через відношення абсолютної вологості водяної пари ( ), що міститься в даний момент
у повітрі, до максимальної при даній температурі вологості повітря
Кількість водяної пари, якої не вистачає для повного насичення повітря, називається
дефіцитом вологи.
Насиченим повітря стає при збільшенні в ньому водяної пари або в результаті
охолодження. Температура, при якій вологе ненасичене повітря, що охолоджується, стає
насиченим, називається точкою роси.
Для того, щоб водяна пара, що міститься в повітрі, перейшла в рідкий стан
(конденсація) або в твердий стан (сублімація), необхідно, щоб повітря, пройшовши
точку насичення, стало перенасиченим водяною парою.
Зміни температури повітря з висотою
 Розпреділення температури в атмосфері по вертикалі покладено в основу розподілу
атмосфери на п’ять основних шарів. Для метеорології найбільш цікаві
закономірності розподілу температури в тропосфері, особливо в її приземному шарі.
В вільні атмосфері та тропосфері температура повітря з висотою зменьшується.
Зміна температури повітря на 100 м висоти називається вертикальним градієнтом
температури і виражається формулою:
t1 – t2 – різниця температур на нижньому та верхньому рівнях;
h1 – h2 – різниця між висотами, м;
Якщо температура в верхній точці менша за температуру в нижній точці, то
температура повітря зменшується із збільшенням висоти, то ВГТ позитивний. Таке
розпреділення температури в тропосфері найбільш характерно. Якщо температура в
верхній точці більша за температуру в нижній точці, тобто спостерігається
температурна інверсія ( збільшення температури з висотою) , то ВГТ має від’ємне
значення. Якщо температури в верхній та нижній точках співпадають , то ВГТ =
00С/100 м. Таке розпреділення температури, коли вона в шарі повітря не змінюється
з висотою, називають ізотермією.
ВГТ залежить від багатьох факторів:
- пори року (зимою він менший, літом більший);
- частини доби ( вночі менше, вдень більше);
- розташування повітряних мас (якщо над шаром холодного повітря знаходиться
маса теплого повітря, то ВГТ змінює знак на протилежний).
Особливо сильно змінюється вертикальний градієнт температури в приземному шарі
атмосфери. В цьому шарі ВГТ залежить від частини доби, погоди, від характеру
підстилаючої поверхні. Вдень ВГТ майже завжди позитивний, особливо влітку над
сушею, але при ясні погоді він в десятки разів більший, ніж при хмарній. В ясний
день температура над поверхнею грунту може на 100С і більше перевищувати
температуру на висоті 2 м. Внаслідок цього Вгт в цьому шарі може становити
5000С /100 м. Вітер зменшує ВГТ, по скільки при перемішуванні повітря його
температура вирівнюється. Зменшують ВГТ хмарність та опади. При вологому
грунті різко знижується ВГТ в приземному шарі атмосфери. Над оголеним грунтом
ВГТ більше, ніж над поверхнею покритою рослинністю. Взимку ВГТ над сніговим
покривом невеликий і нерідко від’ємний. З висотою вплив підстилаючої поверхні і
погоди на ВГТ слабішає і ВГТ зменшується. Вище 500 м вплив добового ходу
температур зникає і на висоті понад 1,5 км середній ВГТ становить 0,50С/100 м. На
висоті від 0,5 до 5-6- км ВГТ находиться в межах 0,5-0,60С/100 м. На висоті 6 – 9 км
ВГТ складає 0,65-0,750С/100 м. А в верхніх шарах тропосфери ВГТ зменшується до
0,2-0,50с/100 м.
Дані про ВГТ в різних шарах атмосфери використовують для складання прогнозів
погоди, при метеорологічному обслуговувані реактивних самольотів і при виводі
супутників на орбіту, а також для визначення умов викиду та розповсюдження
промислових відходів в атмосфері. Від’ємний ВГТ навесні або восени вказує на
можливість приморозків.
Встановити режим зволоження території, виявити на досліджуваних рівнях,
проаналізувати їх зміни та пояснити відповідно до існуючих закономірностей в
метеорології та кліматології. Зробити висновок щодо оптимального (несприятливого)
режиму зволоження.
 Абсолютна річна кількість опадів на території країни ще не свідчить про достаток вологи.
Адже значна частка вологи випаровується, а величина випаровування залежить від
температури [5]. Чим вища температура повітря, тим більше вологи воно може в собі
містити, а отже - більше вологи може випаровувати. Величина випаровуваності може бути
меншою або більшою, ніж кількість опадів. Співставивши ці дві величини, можна
визначити зволоженість території. Характеризують її коефіцієнтом зволоження, що
визначається відношенням кількості опадів до величини випаровуваності за певний період.
Тобто, K= O/B, де О - річна кількість опадів, В - величина випаровуваності, К - коефіцієнт
зволоження. Якщо К=1, то зволоження достатнє, К>1 - надмірне, К< 0,3 – бідне [1].
Коефіцієнт зволо́ ження — відношення річної кількості опадів до випаровуваності за той
самий період. Є одним з головних кліматичних показників і вказує на посушливість, чи
навпаки — вологість клімату. Якщо коефіцієнт зволоження більший, то клімат вологіший, а
якщо менший — то сухіший. Якщо кількість опадів і випаровуваність збігаються, то
коефіцієнт дорівнює одиниці. Слід враховувати, що при розрахунках береться потенційна
випаровуваність, а не реальна, оскільки частина опадів зазвичай не випаровується, а
просочується під землю, стікає річками тощо.
Вперше визначений В. В. Докучаєвим, доопрацьований Г. Н. Висоцьким та Н. М. Івановим.
Коефіцієнт зволоження за Н. М. Івановим:
Кзв= P/f,
де P — кількість опадів (мм), а f — випаровуваність за цей же період, максимально
можливе випаровування за даних температурних умов, не обмежене запасами вологи,
зазвичай з поверхні водойм (%).
Розрахунок випаровуваності проводиться за Н. М. Івановим:
E = 0,0018*(t + 25)2*(100 — R),
де t — середня температура за період (°C/рік), R — середня відносна вологість (%).
За класифікацією Н. М. Іванова, Кзв вказує на природні зони: напівпустелі — 0,5; сухий
степ — 0,5-0,8; степ — 0,8-1; лісостеп — 1-1,2; лісова зона — понад 1,3.
Незважаючи на абстрактність цього показника та наявність багатьох факторів, що
впливають на реальну вологість клімату, кількість опадів та середні температура й
вологість повітря є основними показниками, і загалом розташування природних зон справді
узгоджується з цими показниками. Цікаво, що співвідношення опадів і випаровуваності,
яке відображає коефіцієнт зволоження, впливає на природні екосистеми більше, ніж
абсолютна кількість опадів сама по собі. Наприклад, середня кількість опадів у тропічних
пустелях зіставна з такою ж у північній тайзі. І навпаки, опадів на Волині випадає менше,
ніж у багатьох посушливих районах Індії.
2.Вітровий режим: пояснити щодо зміни напрямку, силу вітру на різних рівнях.
З’ясувати, чи отримані дані відповідають існуючим закономірностям в метеорології.
Вітер – це рух повітря в певному напрямку вздовж діяльної поверхні. У приземному
шарі спостерігаються значні коливання як його напрямку, 16 так й швидкості. З
наближенням до діяльної поверхні зростання сили тертя зумовлює зменшення швидкості
вітру, а утворення вихорів впливає на мінливість напрямку. Безпосередньо на підстильній
поверхні повітря знаходиться у стані спокою або майже спокою.
Інтенсивність послаблення вітру з наближенням до діяльної поверхні залежить від
нерівностей грунту або рослинного покриву – тобто від її шершавості. Різні види
неоднорідної діяльної поверхні (форма рельєфу, експозиція та крутість схилів, водоймища,
дерева) змінюють швидкість і напрямок вітру на малих відстанях.
 У приземному шарі повітря жоден із метеорологічних елементів не характеризується
такою значною мінливістю у часі та просторі як швидкість й напрямок вітру. В усі сезони
року швидкість вітру зростає з висотою, в середньому, в 1,5 рази, а взимку – майже в 2
рази.
Для оцінки вертикального профілю вітру розраховано відношення швидкості вітру на
цих висотах до величини V на стандартній висоті z, на якій розміщують анеморумбограф
на метеорологічному майданчику, тобто на висоті 10 м від підстильної поверхні Vz/V.
Наочно видно, що у шарі повітря від 2 до 100 м весною та восени швидкості вітру
мінімальні, а взимку – максимальні. Відношення Vz/V найменше влітку і не перевищує на
висотах 2 і 100 м відповідно 0,84 і 1,33, а взимку найбільше і складає для висот 25 і 100 м 1,
34 і 1,70.
Безперечно важливе значення мають результати аналізу добового ходу швидкості
вітру Наочно видно, що найбільша мінливість швидкості вітру влітку спостерігається на
висоті 2 м від земної поверхні в денні години – на 1,5- 2 м·c -1 більше, ніж вночі та вранці.
На значній висоті (100-300 м) відзначається зворотній добовий хід швидкості вітру –
максимум вночі й мінімум вдень.
Для сільськогосподарської оцінки вітрового режиму найбільш важлива його
характеристика в приземному шарі повітря – в межах 0,2-2,0 м від поверхні грунту або
рослинного покриву. Оскільки на метеорологічних станціях спостереження за показниками
вітрового режиму проводяться на висоті 10 м, то для оцінки їх мікрокліматичної мінливості
необхідно виконувати розрахунки цих показників на висоті z. Для цієї мети можна
використовувати запропоновані С.А.Сапожниковою формули розрахунку швидкості вітру
вверх або вниз від 10 м: V z = V10 (в + 0,6), (1.9) V z= V 10 (с + 0,8), (1.10) де V z –
швидкість вітру на висоті z, м∙с-1 ; V10 – швидкість вітру за флюгером на висоті 10 м, м∙с-1
; в і с - змінні величини, значення яких залежить від висоти z, відповідно вище і нижче 10
м, безр.вел.
Відомо, що мікрокліматичні процеси у приземному шарі повітря значною мірою
визначаються вертикальним турбулентним обміном, інтенсивність якого тісно пов’язана із
швидкістю вітру. При деформації повітряного потоку, який долає певну перепону, нерідко
порушується зв’язок швидкості вітру з турбулентним обміном. Різні типи неоднорідної
діяльної поверхні змінюють швидкість та напрямок вітру і, взагалі, структуру вітряного
потоку.
Тому саме приземний шар повітря характеризується інтенсивною дрібномасштабною
турбулентністю, зумовленою шорсткістю земної поверхні і дрібномасштабною конвекцією,
18 яка визначається нерівномірним нагрівом поверхні по горизонталі. В денні години
товща приземного шару може досягати декількох десятків метрів (іноді сотень метрів), а
вночі вона зменшується до декількох метрів. У зв’язку із близькістю до підстильної
поверхні турбулентність у найнижчих шарах атмосфери відрізняється відомою
своєрідністю. Всередині ламінарного шару діють сили молекулярної дифузії, а на його
верхній межі усі потоки нестійкі за величиною і напрямком – тут розвинені неупорядковані
дрібномасштабні завихрення. Нижче, біля самої поверхні, потік ламінарний і повторює усі
нерівності земної поверхні. Мірилом інтенсивності передачі кількості руху в атмосфері є
коефіцієнт турбулентності Кт. Величина Кт у приземному шарі в десятки тисяч разів
перевищує величину молекулярної теплопровідності повітря
3. Гідрологічне вивчення Лісового озера. Присвячена вивченню методики опису озера
як гідрологічного об’єкту. Під час практичних польових занять у студентів
 закріплюються знання про озеро, формуються уміння проводити гідрологічні
спостереження та обробляти гідрологічну інформацію щодо будови та організації
озера. Визначення температури, жорсткості, кольору та прозорості води озера, опис
характеру гідрологічних процесів в озері.
3 метою більш повного і раціонального використання озер їх всебічно вивчають
спеціалісти-лімнологи. Будь-які нові відомості, одержані про озера юними
дослідниками, становитимуть практичний інтерес для науки. Можна провести
елементарні дослідження тієї чи іншої водойми шляхом бозпосередніх спостережень
за допомогою найпростіших гідрологічних приладів.
Дослідження озера розпочинають з вивчення його водозбірної площі. При цьому
описують поверхню, з якої живиться озеро. Отож важливо встановити ступінь
залісення і заболочення території, розвитку гідросітки.

Обстеження берегової лінії озера проводять при обході його по всьому периметру. При
цьому визначають обриси і форми берегів (прямі, порізані, низькі, високі), склад берегів
(заболочені, піщані, кам'янисті), наявність терасових виступів і берегових валів; фіксують
сліди високих рівнів води і підтоплених берегів. Результати обстежень записують і
замальовують у щоденник. По можливості проводять фотографування і кінозйомку
характерних типів берегів і берегових утворень.
Обстеження озера полегшує наявність великомасштабної топографічної: карти або плану
озера; за браком їх проводять окомірне знімання водойми ;
Довжину озера, найбільшу ширину та площу його визначають за великомасштабною
картою або складеним планом; середню ширину беруть з відношення площі озера до його
довжини; об'єм води обчислюють, за формулою

де С1, С2, ..., Сn-1— площі, обмежені ізобатами; Н1, Н2, ..., Нn-1 — відстані між ізобатами
(Следопыт: Сб./Сост. Л. М. Гурвич.— М.: Физкультура и спорт, 1976.—С. 87).
Середню глибину озера Нср визначають як відношення його об'єму W до площі водного
дзеркала С.
Промірюванням глибин досліджують будову озерної западини (озерного ложа). Для цього
використовують промірний лінь або лот (найзручніший лот Воронкова). Влітку у штиль
вимірювання глибин озера проводять з човна або плота уздовж ліній промірних профілів,
які перетинають характерні ділянки озера, а взимку — через пробиті в льоду лунки. За
даними вимірювання складають батиметричну карту. Вона дає уявлення про морфологію
озерного ложа. За батиметричною картою обчислюють також довжину, ширину, площу,
порізаність і розвиток берегової лінії, об'єм та інші морфометричні показники озера.
Донні відклади видобувають лотом Воронкова і вивчають за допомогою такого
найпростішого методу, як візуальна оцінка. У гідрологічний журнал записують тип донних
відкладів, їх колір і запах, вказують характер донних відкладів прибережної частини, які не
можна захопити лотом (каміння, гравій, галька); консистенцію відкладів (щільні, пухкі,
рідкі), наявність включень рослинних і тваринних решток, черепашок молюсків тощо.
Беруть зразки донних відкладів на аналіз: спочатку їх висушують, а потім загортають у
целофан або пергаментний папір. Усі зразки грунту супроводять етикетками, на яких
вказують назву озера, місце і дату взяття зразка, глибину водойми, відомості про особу, що
взяла пробу.
Для вивчення водного режиму озер та зміни рівня стояння вод у них насамперед
визначають характер водного живлення озера і відмічають це у гідрологічному журналі.
Збирають відомості про зміну водної маси озера, виявляють роки і сезони найвищого і
найнижчого рівня води, фіксують сліди високого стояння води в озері за ознаками, що
збереглися на його берегах (визначають за тими самими ознаками, що і на річках).
Цікаву інформацію можуть зібрати юні дослідники про водний режим озер та зміну їх рівня
в карстових районах, складених вапняковими породами. В цих районах іноді
спостерігається різка зміна рівня води в озері, аж до повного тимчасового її зникнення. У
посушливих районах потрібно зібрати відомості про періодичний характер висихання
водойм.
Під час дослідження проточних і безстічних озер описують усі їхні протоки і стік з них;
вимірюють їх ширину і глибину, а при наявності часу і умов — довжину приток на
найближчих до озера ділянках. Визначають за місцевими ознаками сліди високих рівні на
схилах річкових долин, відмічають наявність гідроспоруд (гребель, загат, водяних млинів
тощо). Досліджують колір води та її мутність, визначають смак, вимірюють температуру.
Взимку проводять спостереження за льодовим і сніговим покривом водойм. За допомогою
мірної рейки вимірюють товщину криги і снігового покриву, описують, а по можливості
фотографують і знімають на кіноплівку різні льодові утворення (нагромадження і
намерзання льоду, тороси тощо). Звертають також увагу на ополонки й тріщини.
Практичний інтерес можуть становити дослідження фізичних та хімічних особливостей
води озер. Прозорість води вимірюють диском Секкі, а температуру води на поверхні
водойм — будь-яким термометром. Для вимірювання вертикального розподілу
температури води від поверхні водойм до дна використовують; інерційний термометр у
металевій або пластмасовій оправі. Результати досліджень записують у гідрологічний
журнал.
Колір води визначають за шкалою Фореля—Ульє порівнянням її кольору з кольорами
шкали.
Під час дослідження хімічних особливостей води озера визначають ступінь її мінералізації
(прісна, солодкувата, солона, гірко-солона, самосадна). Для озер з прісною водою
визначають ступінь твердості води.
Збирають відомості про зимові й літні замори риби (масової загибелі риби).
Досліджуючи біологічні особливості озера, учні вивчають його рослинність і тваринний
світ. На план озера наносять місця поширення водяної рослинності, для деяких озер
відмічають «цвітіння» води.
Оцінюючи господарське використання озера, з'ясовують такі питання прикладного
характеру: розвиток рибальства і рибництва, мисливський промисел (полювання на звірів і
птахів), видобування солі, використання цілющих грязей, постачання води населеним
пунктам та окремим підприємствам, розвиток водного транспорту, гідробудівництво,
зрошення, використання водяної рослинності озера на корм худобі і як будівельного
матеріалу, рекреаційне використання, розвиток водного спорту та ін.
На основі зібраних у процесі дослідження озера матеріалів роблять його опис, складають
таблиці температури, прозорості й кольору води, карти глибин, донних відкладів, розподілу
водяної рослинності. Всі ці карти є картографічною основою для складання комплексної
ландшафтної карти озера.
Опис озера проводять за таким планом:
1. Загальні відомості (назва, місцезнаходження, умови утворення тощо) .
2. Фізико-географічна характеристика басейну (геологічна будова, рельєф, клімат, грунти,
рослинність і тваринний світ).
3. Площа озера та об'єм води у ньому (окружність, діаметр, глибини на різних ділянках).
4. Береги озера (порізаність берегової лінії, зразки відслонень, флора і т. д.).
5. Властивості та якості води (прозорість, колір, смак, запах, температура).
6. Будова озерної улоговини, її походження, вік, тип озера.
7. Донні відклади, процеси замулення і заростання озера.
8. Джерела живлення озера та співвідношення між ними.
9. Використання озера в народному господарств

ДЕНЬ 7–8
1. «Комплексні метеорологічні спостереження». Вимірювання основних показників
стану прилеглого шару повітря за повною програмою Типового порядку
спостережень, побудова графіків добової зміни даних показників. Розрахунок середніх
значень за добу.
Спостереження за вмістом забруднюючих речовин у повітрі міст України є повноваженням
Українського гідрометцентру, який є підрозділом Державної служби з надзвичайних
ситуацій у складі Міністерства внутрішніх справ. Моніторинг здійснюється відповідно
до Постанови Кабінету міністрів № 343 від 9 березня 1999 року та Керівництва з контролю
забруднення атмосфери РД 52.04.186-89, затвердженого майже три десятиліття тому.

Основним методом визначення концентрацій забрудників є відбір проб повітря

на стаціонарних постах спостереження. Кількість постів визначається розміром міста
і особливостями структури промисловості.Вона може коливатись від одного поста для міст
з населенням, меншим за 50 тисяч мешканців, до двадцяти постів для міст-мільйонників.
У 2016 році в країні було 129 постів у 39 містах. Найбільше, 16 постів — у Києві,
10 постів — у Харкові, 8 — в Одесі, 6 — у Дніпрі. Великі промислові центри — Запоріжжя,
Кривий Ріг, Маріуполь — мали по п’ять постів спостереження, у той час як для більшості
обласних центрів їх кількість не перевищувала чотирьох.

Відбір проб проводяться на визначених часових проміжках (строках) відповідно до однієї

з чотирьох програм спостережень: повної, неповної, скороченої чи добової. Повна
програма передбачає чотири виміри впродовж доби: о 01:00, 07:00, 13:00, 19:00 за місцевим
часом; неповна — три: о 07:00, 13:00, 19:00; скорочена — два: о 07:00, 13:00; добова
програма передбачає неперервні спостереження.

Спостереження за концентраціями пилу, діоксиду сірки, оксиду вуглецю, діоксиду азоту,

свинцю та його неорганічних сполук, бенз(а)пірену, формальдегіду та радіоактивних
речовин є обов’язковими. Інші речовини можуть бути включені до програми спостережень
за рішенням органів місцевого самоврядування відповідно до специфіки екологічної
ситуації.

Отримані внаслідок відбору проб концентрації забрудників несуть мало інформації. Для
визначення якості повітря фактичні концентрації забрудників порівнюють з гранично
допустимими концентраціями (ГДК). Гранично допустима концентрація — це максимальна
концентрація, при дії якої протягом усього життя людини не виникає прямого або
опосередкованого несприятливого впливу на теперішнє і майбутнє покоління,
не знижується працездатність, не погіршується самопочуття та санітарно-побутові умови
життя. ГДК встановлюються на основі довготривалих досліджень у профільних відомствах.
Остання редакція затверджена у 2015 році.

Результатом порівняння фактичних та гранично допустимих концентрацій є значення

кратності перевищення ГДК. Воно дає можливість оцінити рівень впливу окремих речовин
на здоров’я людини. Однак, порівняння таких показників є не коректними, оскільки різні
речовини мають різну шкідливість. Впоратися з цим обмеженням допомагає розрахунок
індексу забруднення атмосфери (ІЗА). Окрім порівняння фактичної концентрації
до граничної, він враховує клас небезпечності. Комплексний індекс забруднення атмосфери
дозволяє оцінити забруднення певного місця від різних речовин

Стан атмосфери, фізичні явища і процеси, які відбуваються у ній, мають великий
вплив на діяльність і життя людини. Тому систематичне вивчення атмосферних процесів і
явищ, передбачення сприятливих і несприятливих метеорологічних умов, необхідних при
вирішенні багатьох практичних завдань – важлива народногосподарська проблема. Для
того, щоб мати уяву про стан атмосфери, необхідні систематичні спостереження за
багатьма фізичними величинами, які характеризують цей стан і впливають на розвиток
атмосферних процесів.Метеорологічні спостереження, як основний метод дослідження в
метеорології, полягають у вимірюванні метеорологічних величин і явищ та їх кількісній і
якісній оцінці. Спостереження на метеостанції повинні бути організовані таким чином, щоб
їх результати служили основою для прогнозів погоди, одержання метеорологічної
інформації, необхідної для обслуговування сільського господарства,
2. Гідрологічне вивчення підземних вод. Присвячена вивченню методики опису
підземних вод і джерел як гідрологічних об’єктів. Під час практичних польових занять у
студентів закріплюються знання про підземні води, формуються уміння проводити
гідрологічні спостереження та обробляти гідрологічну інформацію щодо будови та
організації підземних вод і їх джерел. Складання комплексної гідрологічної характеристики
джерел і підземних водоносних горизонтів за планом. Оцінка господарського використання
підземних вод і їх екологічні проблеми.
Підземні води –це води, які знаходяться в товщі земної кори, заповнюючи
різноманітні пустоти гірських порід: пори, тріщини, каверни й активно взаємодіють з
поверхневими водами та атмосферою. Підземні води є складовою частиною гідросфери,
вони перебувають у тісному зв*язку з атмосферними опадами, водами річок, озер, морів,
різних штучних водойм та водотоків (водосховищ, ставків, каналів), беруть участь у
кругообігу води на Землі. Понятття «підземні води» досить широке. Під ним розуміють усі
води, якіц знаходяться нижче поверхні Землі і, перебуваючи в різних фізичних станах –
газоподібному, рідкому чи твердому мають найрізноманітніші форми накопичення та
умови залягання. До підземних вод належать тріщинні і карстові води, а також ті води
боліт, які знаходяться нижче їхньої поверхні і являють собою різновидність грунтових вод.
Згідно з глибинним розподілом підземних вод у верхній частині земної кори виділяють дві
зони: зону аерації і зону насичення. Зона аерації – це крайня верхня частина земної кори;
вона характеризується наявністю атмосферного повітря і водяної пари в пустотах гірських
порід та частковим заповненням пустот гравітаційною водою. В зоні аерації знаходяться
води грунтового шару ра верховодка. Зона насичення характеризується тим, що пори,
тріщини та інші пустоти гірських порід цілком заповнені гравітаційною водою. Нижче від
зони аерації та зони насичення у земній корі знаходяться артезіанські (напірні) води.
Довгий час існували дві теорії щодо походження підземних вод. Інфільтраційна (скупчення
підземних вод – це результат просочення 2 атмосферних опадів). Конденсаційна (джерело
утворення підземних вод – водяна пара атмосфери). За умовами походження підземні води
поділяють на вадозні –це води поверхневого (атмосферного) походження. Вони
поділяються на інфільтраційні, інфлюаційні, конденсаційні.Другою групою є – ювенільні
води, третьою – седиментаційні. 2. Види води в порах ґрунту За характером зв*язку з
частками породи, мірою обводнення цих часток і способом переміщення підземні води
поділяють на кілька хімічно зв’язана, фізично зв’язана, капілярна, гравітаційна, в твердому
та пароподібному стані. Хімічно зв’язана вода‒ це та вода, що входить до складу мінералів
та гірських порід, наприклад, гіпсу CaSO4∙2H2O, соди Na 2SO3∙10H2O та ін. Вона може
бути видалена з мінералів лише під дією високої температури, і у кругообігу води участі не
бере. Фізично зв’язана вода утримується на поверхні частин молекулярними силами і може
бути видалена при температурі 90...120°С і вище. Вона поділяється на гігроскопічну і
плівкову. Гігроскопічна –це міцно зв’язана вода, що утримується на поверхні частини
молекулярними і електричними силами: у вигляді тонких плівок товщиною 1-2 молекули.
Властивість порід поглинати й утримувати на поверхні своїх частин деяку кількість води
називається гігроскопічністю. Гігроскопічність може бути неповною, коли товщина плівки
навколо частинки становить 1-3 молекули, і максимальною, коли товщина плівки 10-33
молекул. Високу гігроскопічність мають глинисті породи, бо загальна поверхня всіх частин
в одиниці об’єму надзвичайно велика.
Підземні води поділяються на прісні (до 1‰), солонуваті (1-25‰), солоні (25- 50‰),
розсоли (понад 50‰). Підземні води, що чинять бальнеологічний вплив на організм
людини, називають мінеральними.Вони мають біологічно активні властивості, зумовлені
підвищеним вмістом розчинених у воді певних хімічних компонентів, газів або органічних
сполук.
Отже, це води лікувальні. Але є води високомінералізовані, навіть розсоли, які не
мають лікувальних властивостей, їх називають мінералізованими.Найбільш поширена
класифікація мінеральних вод за їх хімічним складом. Виділяють: – гідрокарбонаті води, в
яких вміст іона НС03 перевищує 25%-екв. (від суми аніонів). За переважаючими катіонами
тут виділяють підклас натрієвих, кальцієвих, магнієвих вод; 12 – хлоридні води з вмістом
іона Сl 25%-екв. За переважаючими катіонами тут виділяють ті самі підкласи, що й в
попередньому клас і; –сульфатні мінеральні води, в яких вміст іона SO 4 становить 25%-
екв. За катіонами виділяють ті самі підкласи, що і в попередніх. –мінеральні води
складного хімічного складу, що являють собою, поєднання вод трьох попередніх класів; –
води з біологічно активними іонами(йоду, брому, миш’яку, заліза), та води, що містять
важкі або радіоактивні метали;– води з великим вмістом органічних речовин; –газові
мінеральні води, що містять значну кількість розчинених газів (вуглекислі, сірководневі
тощо). Останні є дуже цінними.
Походження деяких груп мінеральних вод ще остаточно не з’ясоване, проте наявність
водню і метану свідчить про інтенсивні біохімічні процеси у водоносному горизонті, що
проходили або проходять. Вуглекислі води утворились під час метаморфічних процесів,
деякі мінеральні води –внаслідок вилужування легкорозчинних гірських порід та складних
обмінних реакцій між підземною водою і породами.Крім мінеральних вод з лікувальними
властивостями. існують промислові мінеральні води, що містять в розчинах певні
компоненти або їх сполуки в кількостях, що дають змогу вести їх видобуток і переробку. З
підземних вод видобувають йод, бром, кухонну сіль, сполуки бору, літію, рубідію,
германію, урану та ін
Роль підземних вод у фізико-географічних процесах. Підземні води, циркулюючи в
пустотах літосфери, заповнюючи водопроникні породи і накопичуючись на
водонепроникних шарах, можуть виконувати велику роботу. В одних місцях вони
розчиняють породи І, збагатившись на хімічні елементи, переносять їх в інші місця, де ці
елементи випадаючи в осад, заповнюють пори, тріщини та інші пустоти, створюючи нові
накопичення мінералів. Завдяки дії підземних вод розвиваються фізико-географічні
процеси, котрі ведуть до формування складних форм рельєфу.
Найбільш відомими явищами, котрі виникають під дією підземних вод, є карст, суфозія,
зсуви, заболочування. Карст – це природне явище, спричинене взаємодією води з
вапняками, доломітами, гіпсами, солями, що призводить до поступового розчинення і
руйнування цих порід. У результаті формується складна система підземних пустот, печер,
каналів і виникають досить своєрідні форми рельєфу – 13 провали та лійки. У створених
таким чином карстових печерах формуються сталактити і сталагміти – химерні
накопичення порід, перенесених у розчиненому вигляді циркулюючими водами.
В Україні карст відомий у Криму, на Волині, Поділлі та в інших місцях. Суфозія це
просідання земної поверхні на певних ділянках у результаті вилуговування і винесення
розчинних складових гірських порід підземними водами. Внаслідок такого винесення в
породах утворюються пустоти, корті з часом заповнюються відкладами, що лежать зверху.
Відбувається свого роду просідання певних ділянок суші, в результаті чого в рельєфі
утворюються своєрідні пониження – блюдця.
На півдні України, де широко розвинуті лесовидні породи, такі пониження називаються
подами. Весною або під час літніх зливових дощів поди заповнюються водою, створюючи
оригінальні краєвиди. На масивах зрошування поди заповнюються поливними водами або
заболочуються за рахунок грунтових вод, рівні яких піднялись і досягли земної поверхні.
Зсуви являють собою переважно поступове переміщення земляних мас на схилах гір,
річкових долин, берегів озер і морів. Вони формуються в місцях виходу на денну поверхню
підземних вод, які поступово насичують породи, що лежать на водотривких глинистих
товщах і сповзають по них до низу.
В Україні зсуви відомі в Карпатах, Криму, на узбережжі Чорного і Азовського морів, на
берегах Дніпра. Підземні води часто сприяють заболочуванню ділянок земної поверхні. В
тих місцях, де рівні грунтових вод залягають близько від поверхні Землі або підземні води
виходять на денну поверхню у вигляді джерел, часто формуються болота та перезволожені
землі. На півдні України на масивах зрошення в результаті підвищення рівнів грунтових
вод, спричиненого інфільтрацією поливних вод та інфільтрацією води з каналів
зрошувальних систем, часто заболочуються певні площі.
В окремих районах Українського Полісся на осушувальних системах унаслідок скидання
болотних та зниження рівнів грунтових вод створюються умови для надходження в
осушувані шари торфу напірних підземних вод, що часто спричиняються до вторинного
заболочування земель.У районах багатовікової мерзлоти відомі своєрідні форми рельєфу –
полої, котрі являють собою підняті ділянки, які утворюються в результаті сукупної дії
процесів замерзання гірських порід і частини підземних вод, 14 циркуляції води, утворення
горбів, розтріскування їх, виливів води та наступного її замерзання. Характерним типом
полою є гідро лаколіти, які під впливом тепла можуть руйнуватись, утворюючи лійки,
заповнені водою. Висота гідролаколітів іноді досягає 30 м при діаметрі 100 м.
Найчастіше полої спостерігаються на південних схилах височин, де є найбільші
можливості для танення і виходу на поверхню підземних вод.

7. Рекомендована література
Базова
1. Загальна гідрологія : Підручник / За ред. С.М. Лисогора. – Київ, 2000. – 264 с. – 966-
7459-57-8. – Шифр: 26.22 Авторський знак: З-14.
2. Загальна гідрологія : Підручник / С. С. Левківський, В. К. Хільчевський,
О. Г. Ободовський. – Київ : Фітосоціоцентр, 2000. – 264 с. – 966-7459-57-8. –
Шифр: 26.22 Авторський знак: З-14.
3. Кнорр Н. В. Основи метеорології та кліматології : навч. посіб. – Херсон : Айлант,
2003. – 120 с. – 966-630-017-6. – Шифр: 26.23я73 Авторський знак: К53.
4. Косовець О. Борис Срезневський – перший академік-метеоролог в Україні /
О. Косовець // Географія та основи економіки в школі, 2009. – 10. – С.39-40. – Шифр:
26.23г Авторський знак: К71.
5. Косовець О. О. Гідрометеорологічні рекорди – свідчення фізико-географічного
різноманіття України / О. Косовець // Географія та економіка в сучасній школі, 2013. – 9. –
С. 45-47. – Шифр: 26.23 Авторський знак: К71.
6. Ліпінський В. М. Активізація стихійних метеорологічних явищ на території України
– прояв глобальних змін клімату В. Ліпінський, В. Осадчий // Український географічний
журнал, 2007. – 2. – С.11-20. – Шифр: 26.23 Авторський знак: Л61.
7. Метеорология, климатология и гидрология : Межвед. науч. сб. / Редкол.
Е. Д. Гопченко, Е. П. Школьный, А. Н. Полевой. Вып. 29. – Киев : Либідь,1993. – 198 с. –
Шифр: 26.23 Авторський знак: М54.
8. Михайленко М. М. Метеорологія і кліматологія в запитаннях і відповідях /
М. М. Михайленко. – Київ : Рад. шк., 1975. – 159 с. – Шифр: 26.23 Авторський знак: М69.
9. Михайленко М. М. Метеорологія і кліматологія в запитаннях і відповідях. – Київ :
Рад. шк., 1975. – 159 с. – Шифр: 26.23 Авторський знак: М69.
10. Мормиль О. В. Організація метеорологічних спостережень у школі /
О. В. Мормиль, В. Г. Мормиль // Географія та економіка в рідній школі, 2014. – 4. – С. 9-13.
– Шифр: 74.262.0 Авторський знак: М79.