Professional Documents
Culture Documents
Утворення і розвиток Речі Посполитої та місце українських земель у цьому
Утворення і розвиток Речі Посполитої та місце українських земель у цьому
на карті Європи Нового часу постала нова держава – Річ Посполита, в результаті об’єднання
Польського королівства із Великим князівством Литовським.
У другій половині ХVІ ст. Московське князівство на чолі з російським царем Іваном ІV Грозним
розпочало просування до Балтійського узбережжя, що безпосередньо зачіпало територіальні
інтереси Великого князівства Литовського. Розпочалася затяжна Лівонська війна (1558–1583),
яка на перших порах значно послабила ВКЛ та об’єднані литовсько-руські війська. Агресія
Московії загрожувала не тільки Литовському князівству, а й Польському королівству. З
утвердженням Московського князівства на Балтійському узбережжі й витісненням звідти
Литовської держави Польща нажила б собі аж ніяк не дружелюбного сусіда та партнера.
Лівонська війна не обійшла стороною й українські (руські) землі. Окрім того, що у війні брали
участь руські військові сили, війна призвела до умовного зміщення центру уваги на Північ,
внаслідок чого частішими стали татарські набіги на південні території. Південна прикордонна
смуга відзначалася слабкою системою оборони. Замки та фортеці потребували розбудови та
реорганізації, укріплення та посилення військової присутності. Однак на це не було як
людських ресурсів, так і матеріальних, у першу чергу – грошових.
Окрім проблем зовнішнього характеру, не менш важливими поставали на той час внутрішні
проблеми. Соціальна еліта, зокрема шляхта литовських, українських (руських) і білоруських
земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, все більше прагнула до
набуття тих прав і привілеїв, що були характерними для польського шляхетства. Зокрема
недоторканність особи шляхтича, за якої без відповідного судового вироку не можна було
відібрати в нього маєтності. Окрім цього, не абияк важило слово шляхтича, адже воно
прирівнювалося до юридичного доказу в суді, а під час сейму при ухваленні законів одне слово
«вето» з боку шляхтича забороняло прийняти той чи інший закон.
Слід звернути увагу й на певні зрушення в релігійній ситуації. Ухвали польських сеймів 1555 р. і
1570 р. гарантували релігійну толерантність населенню та свободу віросповідання. Але в той
же час, польський король був неодмінним прибічником католицизму, а православне
духовенство не мало права засідати в польському сеймі.
Усі ці фактори, як зовнішні, так і внутрішні, сприяли новому зближенню Литви та Польщі,
наслідком чого стало укладення Люблінської унії.
У січні 1569 року розпочав свою роботу сейм у Любліні за указом польського короля
Сигізмунда ІІ Августа. Представники литовської знаті виступали за утворення федеративного
об’єднання двох рівноправних держав – Польського королівства та ВКЛ. Польська ж сторона
наполягала на інкорпорації (включенні) ВКЛ до Польщі. На сеймі були присутні й руські князі
(зокрема Василь-Костянтин Острозький), які представляли інтереси руських воєводств та
висували вимогу зберегти свободи віросповідання й недоторканності місцевих звичаїв на
руських землях у разі укладення унії.
Після тривалих перемовин та дискусій посли на сеймі дійшли згоди. 1 липня 1569 року на сеймі
затвердили унійний акт, за положеннями якого утворилася нова федеративна держава – Річ
Посполита. На чолі держави постав виборний король, який титулувався як «Король польський і
Великий князь Литовський».
Щодо державного управління, то за унією такі законодавчі органи влади, як сейм і сенат,
ставали спільними для обох держав, де засідали найвищі посадові особи Литви та Польщі.
Спільною ставала й зовнішня політика. Виконавча ж влада, скарбниця та грошова система,
судовий та правовий устрій, військо – були окремими та функціонували незалежно як у Польщі,
так і в Литві. Окрім цього, литовсько-руська шляхта зрівнювалася в правах та привілеях з
польською.
Українські землі за умовами унії перейшли під управління Польщі в складі Речі Посполитої. Як
наслідок, переважна їх більшість об’єдналися в складі однієї держави. На інкорпорованих
Польщею українських землях гарантувалися ті вимоги, що були висунуті українськими князями
на сеймі в Любліні. Литовські статути залишалися основними законодавчими кодексами,
руській (українській) мові надавався статус мови державного та публічного спілкування, а
православне духовенство зрівнювалося в правах із католицьким.
Люблінську унію укладено1 червня 1569 р.1 липня 1596 р.1 серпня 1569 р.1 липня 1569 р.