Передмова:

日ぐらし硯にむかひて、
心にうつりゆくよしなし事を、
そこはかとなく書きつくれば、
あやしうこそものぐるほしけれ。

Переднє слово
Днями я нуджуся без діла, і,
звернувши погляд на каламар,
безладно записую щонайнезначніші дрібниці,
які спадають на думку,
тож врешті вже й сам собі
починаю здаватися безумцем.

“ЗАПИСКИ ЗНІЧЕВ’Я»
(або: “Цуредзуреґуса” – 連れずれ草)
КЕНКО-ХОШІ

(Див.: окреме видання і навчальний фільм)

Написаний у пору відкритого військового конфлікту між придворною

японською аристократією і військово-помісним дворянством, цей пам'ятник
жваво відбиває настрій придворної знаті, служить дзеркалом ідей мислячої її
частини; він дає багатий матеріал по етнографії, релігіям, літературі і мові
середньовічної Японії. Вихований на кращих зразках вітчизняної і китайської
літератури, автор "Записок" створив на основі естетики юґен1 добуток великої
літературно-художньої цінності одного з найцікавіших і теоретично найменш
вивчених жанрів – дзуйхіцу.
«Два основні ідейні напрями ХІУ століття – буддизм у період своєї
глибокої трансформації і конфуціанство, оновлене китайськими філософами
дзен, поєднуються на сторінках есею Кенко-хоші «Цуредзуреґуса» («Нотатки
знічев’я») і впливають на бачення автором ідеального світу – світу
витонченості, міябі, в ідеалізованому минулому епохи Хейан. Тоді як Камо-но

1
Щоб краще зрозуміти суть терміну юґен, процитуємо короткий уривок з
“Цуредзуреґуса”:
“Якби наше життя продвжувалося безкінечно, не зникаючи ніби на рівнині Адаші (рівнина
поблизу Кіото, де розміщувалося міське кладовище), не розсіюючись, як той дим над горою
Торібе (гора поблизу Кіото, на схилах якої теж було кладовище, де спалювали тіла померлих),
ні в чому б не було чарівності. Світ чудовий саме своєю мінливістю” (Кенко-хоші,
“Цуредзуре-ґуса”.- М., 1970.- С. 47).
1
Чьомей переніс свого часу вишуканість і чесноти з двірцевого простору до
відлюдницької хатини, Кенко, навпаки, повертає естетику вишуканості до
двору. Ідею Маппо на той час було відкинуто, і цінність життя стала частиною
тодішньої культурної норми [Marra Michele. The Aesthetics of Discontent: Politics and
Reclusion in Medieval Japanese Literature / Michele Marra. Honolulu: University of Hawaii Press,
1991. – P. 128].
Кенко-хоші походив із роду синтоїстських священиків, які завідували
храмами Йошіда і Хірано і служили в Міністерстві релігійних справ. Дід і
батько Кенко займали посади придворних провидців. Кенко став наставником
імператора Ґо-Ніджьо в той час, коли того ще знали під іменем принца
Куніхару. До того ж, він був близьким до роду Хорікава, який на той час був
впливовим при дворі. Удача й слава придворного поета полишили Кенко, коли
після імператора Ґо-Ніджьо до влади прийшов імператор з іншої, ворогуючої
династичної лінії Джімьоін – імператор Ханадзоно (правив 1308-1318). При
укладенні у 1312 р. чергової збірки поезій, до неї не було включено жодного
вірша Кенко, і вже наступного року він прийняв постриг.
Кенко, а також представники роду Хорікава та інші прибічники династії
Дайкакуджі, представником якої був померлий Ґо-Ніджьо та його діти,
покладали надії на прихід до влади першого сина Ґо-Ніджьо – принца Кунінаґа.
Принц був покровителем мистецтв, і на його гроші було видано збірку поезій
«Шьоку Ґенйошю», до якої увійшли три поезії Кенко. Проте невдовзі принц
помер, і більшість поетів, що належали до його кола, того ж року прийняли
постриг. Молодшого сина Ґо-Ніджьо, Кунімі, також було відсторонено від
влади, і він був змушений прийняти постриг [Marra Michele. The Aesthetics of
Discontent: Politics and Reclusion in Medieval Japanese Literature / Michele Marra. Honolulu:
University of Hawaii Press, 1991. – P. 128-132].
Довгий час Кенко жив відлюдником у віддаленому гірському селі, а потім
усамітнився у Йокава, одній із трьох пагод біля підніжжя гори Хіей, що
належали храмовому комплексу секти Тендай – Енрякуджі. Дослідники
припускають, що у Йокава Кенко прожив доволі довгий час, хоча достеменно це
невідомо. Після цього невизначеного періоду поет повернувся до столиці,
мешкав у різних храмах Кіото, а потім вирушив у подорож дорогою Кісо,
збудував хижу в провінції Шінано, подорожував до Камакура, повернувся й жив
в околицях Кіото, а життя закінчив у сплетеній із трави та лози хижі біля
підніжжя гори Куніміяма, у провінції Іґа, куди його запросив губернатор
провінції. Після смерті поета, навесні 1350 року, в його хижі знайшли лише
стару копію «Лотосової сутри», переписані ним власноруч уривки китайського
трактату Лао-цзи, кілька частин «Повісті про Ґенджі», сувої чистого паперу, два
комплекти чернечого одягу, постіль і найпростіші домашні пожитки.
Незважаючи на зв’язки при дворі, ставши монахом, Кенко відмовився від
матеріальної допомоги кіотської знаті й заробляв на їжу плетінням кошиків
[Див.: Горегляд В.Н. Классическая культура Японии: Очерки духовной жизни / В.Н.
Горегляд. – СПб.: Петербургское Востоковедение, 2006. – C. 223-225].
Однак такий аскетизм і усамітнення складали лише один бік його життя.
Водночас із цим він відвідував будинки знатних вельмож, підтримував дружбу з
2
представниками вищого світу як із Південного Двору (династії), так і
Північного (адже час його життя прийшовся на часи розколу і боротьби за
владу).
Усамітнене життя Кенко гарно зображено також у збірці віршів, укладеній
його другом – поетом Тон’а, який прийняв постриг приблизно в той же час, що
й Кенко, у 1312 р. Обидва відлюдники обмінюються віршами про самотність
свого життя, часом шифруючи істинний смисл послань у акровіршах. Так,
наприклад, відомим є випадок, коли Кенко прислав другу такі рядки:
よもすずし
ねざめのかりほ
た枕も
ま袖も秋に
へだてなきかぜ
(Див.: geocities.jp/sybrma/162kenkoutonna.kutsukaburi.htm).

Якщо розглянути детальніше його звукову будову, можна побачити, що

перші й останні склади кожного рядка разом формують фразу «よねたまへぜに
もほし» («Вишли рису, також хочу грошей»). Українською це можна передати
приблизно так:
Холодно вночі отут
Чую, літо скоро промине
Ридає вітер, огорта житло
Сумним серпанком
(Переклад наш. Н.Б.)

Тон’а у відповідь також прислав акровірш, який розшифровувався так:

«Рису немає, грошей зовсім трохи» [Marra Michele. The Aesthetics of Discontent: Politics
and Reclusion in Medieval Japanese Literature / Michele Marra. Honolulu: University of Hawaii
Press, 1991. – P. 134].
У вік політичної роздробленості й економічної диверсифікації, за словами
Мішеля Марра, неможливо було, як раніше, повністю присвятити себе
осягненню буддистського шляху. Кенко вважав, що кожне ремесло, яким
займаються з граничною самовіддачею і зосередженням, може призвести до
просвітлення. Він поділяв ці погляди з відомим тогочасним політичним
мислителем Кітабатаке Чікафуса, який наголошував на суспільній значущості
селян, які постачали країну їжею, ткачів, які виготовляли одяг, так само як і
ремісників і торговців… Чікафуса й Кенко вірили, що до просвітлення ведуть
тисячі шляхів, і кожне людське заняття, цінне для всіх людей і для країни, має
глибоку цінність.
Отже, просвітлення можна досягти через відданість власній справі, що все
ж передбачає життя у світі, а не зречення його. Навіть після постригу Кенко
прагнув сумістити конфуціанські ідеї служіння державі й суспільству з
буддійськими ідеями відторгнення світу й позбавлення прив’язок до нього.
Водночас теоретичні знання самітника не надають йому потрібного
«відчуття реальності», як, наприклад, це сталося із Мьое Шьонін’ом, одним із
найученіших монахів школи Кеґон. У дані № 144 Кенко зображує його
випадкову зустріч із чоловіком, який миє ноги коня в річці. Недочувши, святий
3
вирішує, що чоловік повторює про себе слово «аджі» (замість «аші» - ноги),
тобто назву священної літери санскриту і одночасно буддійську магічну
формулу. Ставши свідком такого релігійного рвіння, святий не стримує
розчулених сліз. Цією іронічною оповіддю Кенко засвідчує своє розуміння того,
якими далекими є релігійно-філософські ідеали від реального життя.
Суперечності між різними сприйняттями реальності – релігійним і
мирським, за Кенко, можна уникнути через побудову «ідеального» двору, де
доброчинний правитель і витончена, відсторонено-естетична аристократія
поєднуються в одну систему. Цього можна буде досягти за умови наслідування
усіма представниками суспільства ідеалів старовини.
Більшість дослідників погоджуються з тим, що Кенко-хоші не лише
вирізнявся широким вільнодумством і поєднував (у літературі, як і в житті)
нібито непоєднуване: «смаки грішного мирянина з благочестивими поривами
буддиста» (СБЄ). І справді, погляди його суперечливі. То він вихваляє
самотність і засуджує марноту світу, то скаржиться: «На світанку прокинешся –
і ні з ким обмовитись словом. Рукав твій сльозами уві сні зволожений» [Цит.
наводиться за вид.: Горегляд В.Н. Классическая культура Японии: Очерки духовной
жизни / В.Н. Горегляд. – СПб.: Петербургское Востоковедение, 2006. – C. 224].
На відміну від «Ходжьокі», ширина тематики і світське життя, яке вів
автор «Цуредзуреґуса», роблять цей твір нібито не зовсім класичним зразком
літератури самітництва. Проте, незважаючи на любов Кенко до парадоксів, у
«Нотатках знічев’я» він постійно пропагує ідеї самітництва як способу
звільнення себе від дрібниць, які відвертають увагу від суті, і отже – способу
посилення естетичної чутливості. У цьому найсуперечливішому з усіх творів
самітницької літератури утверджується відлюдництво як альтернативний
простір, в якому митець може вільно творити й займатися саморозвитком, не
зважаючи на суспільні умовності. Водночас ліберальні погляди японців на
усамітнення часто дозволяли поєднувати його із чисто світським способом
існування.
Японська самітницька література справді становить окреме явище, чиї
тексти-представники об’єднані спільними мотивами й пов’язані між собою
системою внутрішніх алюзій і взаємонаслідувань. Окрім того, прослідкувавши
за динамікою розвитку відлюдницької тематики у розглянутих творах, можна
ствердити, що вона пройшла повноцінний цикл розвитку від зародження
естетичних ідеалів (міябі) через класичний та ексцентричний періоди, і нарешті
знову повертається в помірковану течію напівсвітського життя.
Естетика усамітнення перетворювала його на альтернативний центр влади,
який нові правителі пізнього Середньовіччя намагалися використати для
легітимації й посилення свого авторитету. Однак намагання влади присвоїти
собі ідеологію усамітнення провалилася. Влада неспроможна була стати
суголосною естетичним та етичним ідеалам і принципам самітництва.
Самітництво ж так і залишилося в літературі привілеєм аристократичних
монахів та поетів. Однак безсумнівним є його вплив на весь подальший
розвиток японської культури. Традиція зображення просвітленого самітника в
літературі не зникла після Кенко, а продовжувалася в подальші епохи Адзучі
4
Момояма (1574-1600) і Токуґава (1600-1868) і залишається важливою частиною
японської культури сьогодні.

Уривки з “Цуредзуреґуса”

Переднє слово
Днями я нуджуся без діла, і, звернувши погляд на каламар, безладно записую
щонайнезначніші дрібниці, які спадають на думку, тож врешті вже й сам собі
починаю здаватися безумцем.
1
Що ж, мабуть, природно, що кожний, хто народжується на світ, має безліч
прагнень.
Статус імператора, безумовно, викликає найбільше захоплення. Навіть
найдальші паростки родинного дерева імператора проросли з іншого коріння,
ніж у простих людей, і тому вони також носять відбиток його величі. Навіть
чиновники нижчого рівня, такі як охоронці чи слуги – не кажучи вже про
сановників першого рангу, – варті захоплення. Їхні діти й онуки також, навіть
переживши розорення, все одно зберігають найвищу гідність. З іншого боку, є
люди низького походження, яким пощастило досягти високого становища, і
через це вони деруть носа, вважаючи себе дуже вагомими персонами, –
насправді ж виглядають вкрай жалюгідно.
Не знайти менш привабливої долі, ніж чернеча. Сей-Шьонаґон 2 із цього
приводу дуже слушно зауважила, що ченці «...для інших людей – такий самий
непотріб, ніби та дерев’яна стружка»3. Деякі ченці вихваляються своєю
впливовістю, проте виглядає це досить непривабливо й нагадує вислів ченця
Дзоґа4 про те, що переймаючись славою, ми віддаляємось від учення Будди.
2
Сей-шьонаґон (966-1017 або 1025 рр.) – японська письменниця й придворна дама доби
Хейан (794-1185 рр.). Написала книгу «Записки в узголів’ї» (Макура-но соші), чим поклала
початок есеїстичному жанру дзуйхіцу, до якого належать і «Нотатки знічев’я».
3
Перефразована цитата з 4 розділу Макура-но соші.
4
Дзоґа (917-1003 рр.) — чернець буддистської школи Тендай. Син урядовця Тачібана-но
Цунехіра. З 10-ти років став учнем Рьоґена, настоятеля монастиря Енрякуджі на горі Хіей.
Багато подорожував. Був відомий регулярними аскетичними практиками, ексцентричністю й
нелюбов’ю до слави й титулів. Написав коментар «Вибрані основи Лотосової сутри» (Хокке-
ґенґі-шьо).
5
Китайські вірші (канші) — вірші, написані японськими поетами китайською мовою, з
урахуванням специфіки китайського римування. З них розпочалася письмова японська
поезія, адже письмо було запозичене з Китаю й не одразу пристосоване під потреби
японської мови. У давнину написання таких віршів було привілеєм учених аристократів.
6
Вака (досл. «японські пісні») — збірна назва віршів японською мовою, на противагу канші.
Японськомовні вірші не мають рими й різняться за ритмікою, яка співвідноситься з кількістю
складів у кожному рядку. Одним із найпопулярніших різновидів вака є танка — короткі
п'ятирядкові вірші складової структури “5-7-5-7-7”.
5
Істинні ж відлюдники справді варті захоплення.
Бажано, щоб і зовнішність, і поводження були щонайбільш вишукані. Не
втомлює співрозмовник, який і зовні чарівний, і говорить небагато, а коли вже
говорить, то приємно послухати. Глибоке розчарування відчуваєш тоді, коли
людина, яка виглядає начебто ідеальною, розкриває свою істинну сутність.
Зовнішність і статус є спадковими, що ж до серця й розуму, хіба не можна,
докладаючи зусиль, все більше їх вдосконалювати? На жаль, якщо люди,
наділені порівну й приємною зовнішністю, й характером, не мають ще й
відповідних знань, вони не лише змішуються з людьми, менш достойними за
характером і навіть відразливими зовні, але й неминуче програють у порівнянні
з ними.
Найважливішим є знання основоположних наук, таких як майстерність
складання китайських віршів5, знання вака6 й оркестрової музики, а також
основи церемоніального етикету. Чоловікові варто бути вправним у письмі,
мати гарний голос і відчуття ритму, а також не відмовлятися випити, навіть
якщо не хочеться.

2
Є люди, які вже забули святі стародавні принципи управління державою, не
помічають ні страждань народу, ні загроз для країни, натомість втопаючи в
розкошах і поводячись так, неначе увесь світ затісний для їхніх забаганок –
здається, цим людям забракло розуму.
У заповіті високошановного Куджьо 3 написано: «Можеш користуватися за

3 3
Куджьо — Фуджівара-но Моросуке (909-960 рр.), аристократ, політик і впливовий
урядовець епохи Хейан. Був Правим міністром при імператорі Муракамі (роки правл.: 946-
967), а також його тестем і дідом майбутніх імператорів Рейдзей (рр.пр.: 967-969) та Ен’ю
(рр.пр.: 969-984). Зв’язки з імператорською родиною забезпечили його нащадкам позиції
регентів на довгі роки. Моросуке був також першим аристократом не імператорського роду,
кому було дозволено одружитись із принцесою — дочкою імператора Дайґо (рр.пр.: 897-930).
Пізніше він ще двічі одружувався з іншими дочками Дайґо. Заснував власну школу
придворного церемоніалу — Куджьо-рю — правила якої записав у книзі Куджьо ненчю
ґьоджі («Річні церемонії Куджьо»). Крім того, був поетом і залишив власню збірку,
Моросуке-шю («Збірка Моросуке»). Написав також щоденник Кюрекі («Календар Куджьо») і
настанови для нащадків Куджьо-доно ікай («Заповіт пана Куджьо»). Тісно дружив з
Мінамото-но Такаакіра (див. розд. 196) й одружив із ним двох дочок.
4
Джюнтоку (рр. життя: 1197-1242, рр.пр.: 1210-1221) — 84-й імператор Японії. Під час його
правління реальну владу мав його батько, екс-імператор Ґо-Тоба (див. розд. 48). У 1221 р.
Джюнтоку, змушений відмовитись від престолу, був висланий на о.Садо через участь у
спробі батька повалити військове правління Камакура (так зване повстання, або смута,
Джьокю). У висланні лишався до смерті. Джюнтоку був також поетом, один із його віршів
увійшов до відомої антології «По одному віршу ста поетів з Оґура» (Оґура Хякунін ішшю).
Залишив після себе також збірку віршів Шікін вакасо (досл. «Бузкові таємні поетичні
нариси»), поетичний трактат Якумо мі-шьо («Нариси про якумо»; якумо, досл. «вісім хмар»,
— вираз, яким починається легендарний найперший японськомовний вірш, нібито укладений
богом Сусаноо для своєї дружини, тому якумо тж. використовується як синонім вака),
щоденник Джюнтоку-ін ґьо-кі («Записки екс-імператора Джюнтоку») та збірку настанов і
6
свого життя всім, що в тебе є – і одягом, і засобами пересування, – проте не
ганяйся за зовнішньою досконалістю». Також і покійний імператор Джюнтоку 4
записав у зв’язку з двірцевим церемоніалом наступне: «Імператору цілком
пасуватиме й простий одяг».
3
Чоловік, якого не цікавлять любовні пристрасті, – якщо навіть він
вивищується в усьому іншому, – справляє гнітюче враження, ніби коштовна
чаша для саке, в якої відсутнє денце.
Набагато краще блукати, збиваючись на манівці, вимокнувши від зимної
роси, ні на хвилину не заспокоювати серце, сповнене тривоги через суворі
застереження батьків та осуд чужих людей, гостро переживати кожну мить і,
нарешті, засинати одному, але так і не спромогтися заснути.
Проте не слід і пірнати в кохання з головою, забувши про все на світі, бо
такого чоловіка жінки сприйматимуть за підкаблучника.
4
Берегти в серці думку про наступне життя і йти шляхом Будди – це
найпрекрасніше.
5
Достойною є людина, яка, зіткнувшись із лихом і поринувши в глибокий
смуток, прийняла для себе виважене рішення постригтися в ченці – вона
зачинилася від світу, і дні й ночі її минають без бажань чи прагнень.
Не можна не згадати у зв’язку з цим слова середнього радника Акімото 5:
«Спостерігаю місяць у вигнанні, злочину жодного не вчинивши».
Особливе місце в ряді коментованих видань "Записок з нудьги" займає
об'ємиста праця Сано Ясутаро "Нове дослідження Цуредзу- регуса", що
з'явилася в 1940 р. Автор цієї праці при аналізі тексту й у заключній статті
критично осмислює кожну фразу пам'ятника, кожен факт біографії його творця,
Кенко-хосі, що повідомляється середньовічними джерелами, і в багатьох
випадках викладає своє розуміння біографії письменника, що йде врозріз із
прийнятими в японському літературознавстві концепціями.
У розробці питань історії створення й ідеології пам'ятника вели- ким
кроком уперед з'явилися праці одного з найвизначніших сучасних фахівців із
середньовічної японської літератури Нагадзумі Ясуакі.
Інший сучасний дослідник "Записок…", Нішіо Мінору, у низці своїх робіт
спробував дати літературознавчий аналіз пам'ятника, визначити його жанрові
особливості з позицій західної літературознавчої науки. У цьому плані особливо

пояснень з церемоніалу Кімпі-шьо («Записи суворої таємності»; на них і посилається Кенко).

Поетичного мистецтва він навчався у Фуджівара-но Тейка (див. розд. 139).
4

5
Мінамото-но Акімото (1000-1047 рр.) — аристократ, онук Мінамото-но Такаакіра,
прийомний син регента Фуджівара-но Йорімічі (див. прим. до розд. 179). З 1029 р. — член
Вищої державної ради. Почесний середній радник з 1035 р. Був наближений до імператора
Ґо-Ічіджьо (рр.ж.: 1008-1036, рр.пр.: 1016-1036), і після смерті останнього віддалився від
справ і прийняв постриг.
7
заслуговує на увагу його книга 1940 р. Знаменний інтерес, що став виявлятися
до проблем мови "Записок….". Тут треба назвати роботи акад. Н. І. Конрада, що
визначив роль цього твору в розвитку і становленні національної японської
письмової літературної мови, а також Санарі Кентаро, Мацуо Акіра й Окада
Сетаро, що зробили аналіз граматичних і лек- сичних форм його в порівняльно-
історичному плані.
На Заході вивчення пам'ятника, як правило, обмежувалося вказівкою на
форму цього твору і невеликих екскурсів в область ідеології. Зі спеціальних
робіт заслуговує бути відзначеним майже повний його переклад на англійську
мову з вступною статтею і коментарем, опублікований у 1911 р. Д. Сенсомом

(Баликова Н.)

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ КЕНКО-ХОШІ

У тексті "Записок з нудьги" немає згадування імені автора. Оригінал твору

загублений. Незважаючи на це, з часу появи "Записок" у жодного дослідника не
виникало сумнівів у тім , що вони створені Кенко-хосі. Спочатку така
впевненість ґрунтувалася на показаннях молодших сучасників письменника, і в
першу чергу поета і літературознавця Сетецу (1381-1459), що тримав автограф
Кенко в ру- ках, і учня Сетецу, поета і дослідника японської поезії То-но
Цунеєри (1401-1494). Пізніше японські вчені зробили найдокладніший
текстологічний аналіз "Записок", що підтвердив авторство Кенко-хосі.
Про життя самого Кенко-хосі збереглося дуже небагато достовір- них
зведень. Біографи Кенко за такими даними звертаються насам- перед до творів
його сучасників.
Кенко-хосі- це чернече ім'я відомого на початку XІ ст. поета Урабе
Канейосі. Прізвище Урабе, одне з найдавніших аристократичних пріз- вищ
Японії, свій родовід зводила до "ери богів", вважаючи , як і інші гілки роду
Накатомі, своїм родоначальником бога Аме-но Кояне-но- мікото (члена звиті
Нінігі-но-мікото, онука богині сонця Аматерасу омікамі).
У X ст. один із предків автора "Записок з нудьги", якийсь Урабе Каненобу,
був близький до імператора Ітідзьо (987-1011) і займав посаду каміцукаса-но
камі - глави департаменту, що відав синтоїст- ським культом.
8
 Разом із усією придворною аристократією залишки колишньої могутності
втрачав поступово і рід Урабе. До кінця XІІІ ст. за ним залишилося лише
спадкоємне володіння деякими синтоїстськими храмами і близькість до особи
імператора.
Урабе Канейосі народився в синтоїстськом храмі Єсіда неподалік від Кіото
в родині настоятеля храму - Канеакі в 1283 р. Назва Єсіда - фамільного храму
будинку Каненорі.
Володіючи живим розумом і неабиякими здібностями, юний Кан- нейосі
швидко вивчив те велике коло літератури, що батько його вва- жав за необхідне
дати дітям. Крім пам'ятників японської літератури (Ман-йо-сю, Гендзі
моногатарі, Макура-но сосі й ін. ) у нього входили і буддійські твори, і
філософські трактати, і класична поезія танского Китаю.
Близько 1300 р. Канейосі надійшов на службу при дворі. Тут його залучили
до роботи відомства, що займалося складанням віршованих збірників. Його
власні вірші стали включатися в різні антології. Однієї з перших таких
антологій було "Продовження збірника японських пісень за 1000 років" (Січу
сенсай вакасю, 1318, розділ "Суміш", 2), складене поетом Фудзівара Тамейо
(1251 - 1338).
На поетичний талант молодого Урабе Канейосі першим звернув увагу екс-
імператор Гоуда. Він і залучив поета до роботи зі складання чергової антології.
Канейосі одержав посаду "молодшого придворного чиновника (куродо, або
курандо) б-го рангу". В офіційні його функції входила робота по підготовці
матеріалів до доповіді імператорові, організація придворних обідів, різного
роду фінансова діяльність.
Якийсь час потому поет з Єсіда був призначений на посаду саманосуке
(щось начебто помічника старшого конюшого при дворі). Це означало
підвищення по службі.
Наступне службове переміщення Канейосі було пов'язано з виконанням
обов'язків члена охорони палацу і члена церемоніального почту при особі
імператора. Таким чином, прослуживши при дворі понад чверть століття ,
Канейосі зміг довідатися майже всі сторони життя цього центра родової
аристократії.
Близько 1319 р. Канейосі кидає двір для служби безпосередньо в Гоуда. Тут
він обіймає посаду хоку-мен-но бусі. Формально його обов'язки залишилися
колишніми, фактично ж переміщення Єсіда-до Канейосі в безпосередню
близькість до організатора антисегунської коаліції змушує думати, що поет стає
більш активним учасником діяльності групи куге, що стояла за спиною Гоуда.
З цим періодом життя Канейосі зв'язують звичайно і його роман з Кобен –
дочкою Татібана Нарітада, губернатора провінції Ярма. Багато дослідників
вважають , що Кобен зіграла велику роль у подальшій долі Канейосі. Версія про
нещасливу любов до Кобен ґрунтується на описі з Гьокусекі дзассі - збірника
життєписів вищих буддійських священиків, складеного Куріхара
Нобуміцу(1794-1860) на підставі стародавніх документів, мемуарів, записок і
художніх творів.
Куріхара Нобуміцу пише, що, після того як Канейосі перейшов на службу
9
до ченця екс-імператора Гоуда в храм. Дайкакудзі (поетові було тоді 36 років),
один раз увечері він зустрів там прекрасну черницю, що вразила його уява . Це
була Кобен. Незабаром між Канейосі і дочкою Татібана Нарітада зав'язалося
знайомство, що перейшло потім у любов. Довідавшись про це , батько красуні
велів відправити її в село і помістити там під строгий нагляд.
Поет був безутішний. Не знаходячи собі місця від туги за коханою , він
відправився в мандрівку по східних провінціях.
У "Дослідженні біографії Кенко" Ноногуті Такамаса (1792-1871) була
висловлена інша точка зору про цю поїздку. Ноногути висловлює підозру, що
тут Кенко ставив перед собою задачу знайти загальну мову з камакурскими
правителями. Недарма, пише він, Канейосі одержав від Північної династії
духовний сан і дарунки. Під час цієї поїздки, за- тверджує Ноногуті, поет
вступив у контакт із будинком Ходзьо і бли- зько зійшовся з буддійським
духівництвом прокамакурской орієнтації.
Можна думати, що перша поїздка поета в Канто була здійснена з ведена і
схвалення Гоуда і переслідувала якусь політичну мету, що служать інтересам
антикамакурской коаліції, створення якої до цього часу завершувалося.
"Пройшов і цей рік, - говориться в Гьокусекі дзассі, - одержавши найвище
запрошення від ченця-імператора [Гоуда. - В. Г. ], він повернувся в столицю".
З цим поверненням зв'язують звичайно дві події, що вплинули на подальше
життя поета. У червні 1324 р. помер екс-імператор Гоуда. Незадовго до того в
сільській глухомані вмерла кохана Канейосі - Кобен. Розгубленістю і
безвихідною тугою наповнені вірші Канейосі в цей час
Більшість японських дослідників думає, що смерть Гоуда послужила
однією з головних причин "відалення від світу ", тобто постригу в буддійські
ченці, Канейосі. Інші пояснюють мотиви постригу кончи- ною Кобэн,
неприємностями по службі, прагненням гарантувати собі безпеку через
настання неясного часу, однак жодне з цих пояснень не звучить переконливо.
Факти говорять наступне. Урабе Канейосі, нащадок стародавньо- го роду
синтоистских жрецов, близько 1324-1326 р. постригся в буд- дійські ченці й
оселився в монастирі Сюгакуін, в Йокава, що належали секті тендай. У
головний храм цієї секти -енрякудзі задовго до того пішов його брат Дзіхен.
Храм Энрякудзи став у правління Годай-го одним з центрів політичної опозицій
урядові Ходзьо. Правила вимагали , щоб (приймаючий постриг, що вступає на
Шлях,) мирянин узяв буддійське ім'я. Канейосі вирішив, не змінюючи
написання свого імені, прийняти "онне читання" складових його ієрогліфів і
став нази- ватися Кенко-хосі-"закононаставник Кенко".
Чернечий період життя Урабэ Канейосі-Кэнко збігся з часом найбільшої
його творчої активності. Він стає в один ряд з найбільшими поетами свого часу.
Досить сказати, що саме тепер разом з поетами Тонъа (1301 - 1384), Дзьобен
(розум. у 1356 р. ) і Кьоун. Кенко-хосі одержує звання одного з "чотирьох
небесних королів японської поезії".
На початку 1350 р. Кенко-хосі важко занедужав. Імператор Пів- нічної
династії Суко-тенно (1349-1352), почувши про хворобі , наказав послати до
нього в хатину гінця з продуктами і лікаря. Коли лікар прийшов у плетену з
10
трави і гілок хатину ченця, той відмовився від його допомоги, заявивши, що
щирий буддист повинен радіти наближенню смерті. Рис Кенко-хосі прийняв,
але відразу роздав його біднякам з околишніх селищ. Навесні 1350 р. поет
помер. В останнім його житлі, у гори Куніміяма, були виявлені лише стара копія
сутри Хоккекьо, власноручно переписані уривки з Лао-цзи, три глави з Гендзі-
моногатарі, 12 сувоїв папера, два комплекти чернечого одягу, постіль і бідне
домашнє начиння.
Однак такий аскетизм і прагнення до самітності складали тільки одну
сторону життя видатного поета і письменника. Будучи ченцем, він відвідував
будинки знатних представників Південного двору, бував знайомий і з
керівниками жителів півночі.
Виходячи з творчої спадщини Кенко і з життєписів, можна сказати, що він
був дуже суперечливою фігурою, що сполучає, здавалося б, самі непримиренні
риси.
При житті Кенко-хосі був відомий тільки як поет. Ніхто, за ви- нятком,
може бути, найближчих до нього людей, не підозрював, що один з "чотирьох
небесних королів японської поезії" пише твір, який не містить жодного власного
його вірша.

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ І КОМПОЗИЦІЯ

"ЗАПИСОК З НУДЬГИ"
"Записки від нудьги" Кенко-хосі, по загальному визнанню, є зразком
дзуйхіцу.
Спочатку "Записки" поділялися тільки на два макі: "верхній " (до
нинішнього 136-го дана включно) і "нижній " (з 137-го по 243-й дан).
У 1667 р. Кітамура Кігін, видаючи комментований текст "Запи- сок від
нудьги" за назвою Цуредзурегуса бундан сьо, уперше "для зручності" розділив
твір на 244 частини (дана) різної величини (від одного рядка до декількох
сторінок тексту) і змісту. Цей розподіл міцно ввійшов в літературну традицію,
хоча і не завжди вважався безперечним. У сучасних виданнях він вважається
загальноприйнятим (вступ і 243 дана).
За принципами побудови можна виділити наступні типи данів:
1. Короткі безапеляційні сентенції типу афоризмів (див.: дан 127).
2. Перерахування фактів, подій, звичаїв, предметів тощо, поєдну- ваних по
одній якій-небудь ознаці, позначеній ударним словом або фразою (дан 72).
3. Довге міркування або мораль, супроводжувана коротким вис- новком,
цитатою або порівнянням (дан 9).
4. Виклад факту (як правило, сюжетна розповід), який піджив- лений
більш-менш великими авторськими сентенціями або цитатами, що заміняють їх
(дан 41).
5. Простий виклад факту (дан 65 або 135): Таким чином, ми виді- ляємо
п'ять типів данів "Записок з нудьги". Три з них – перерахований, дидактичний і
описово-оповідальний – можна вважати основними, інші – перехідними.
Афоризми можна віднести до дидактичного типу. Ці три основних типи данів
сходят, як нам здається, до трьох типів джерел, що вплинули на формування
11
жанру дзуйхицу.
Для визначення кола тем, що торкається Кенко-хосі в “Записках з нудьги”,
нам представляється найбільш доцільним виходити з головних ідей, проведених
автором через весь твір. Таких головних, основних ідей у “Записках” три:
буддійські ідеї тлінності, суєтності й ефемерності всього сущого (і звідси
заклики наслідувати буддійське віровчення); ідея регресу в історичному процесі
(перевага древнього над сучасним і звідси оспівування древніх звичаїв) і ідея
загальності моно-но аваре – “зачарування речей”.
Матеріалом опису є для Кенко-хосі життя імператорського двору з
прийнятими в ньому звичаями, обрядами і церемоніями, життя придворної
аристократії, життя буддійських священослужителів з навколишніх Кіото
монастирів і природа в різноманітних її проявах. Для опису обстрактного,
дидактичного характеру автор користується своїми спостереженнями в облясті
психології і матеріалами рзноманіт- них джерел релігійно-філософського
характеру, історичних трактатів, хронік, переказів, творів художньої літератури
Японії і Китаю.
Так, наприклад, дан 25 присвячений твердженню ідеї ефемерності сущого.
Основна теза виражена на самому початку: «Мир изменчив, как заводи и
стремнины реки Асугава». Предметом розгляду тут є “останки неведомой нам
старины» – древні палаци і храми. Структур- но цей дан розчленований на 3
частини (теза - міркування - висновок).
Дан 26 оповідає про мінливість людських прихильностей. Основ- не
міркування також поміщене на початку дана, але стилістично побудовано
інакше: “Как подумаешь о годах и месяцах, за которые привык к цветам сердца
человеческого, что блекнут и осыпаются даже и без дуновения ветерка,
становится печальнее, чем от разлуки с умершим, когда постигаешь переход в
мир за пределами нашего…” Дан поділяється на цю тезу і приклади, узяті з
літератури.
Предметом дана 27 є думки, що виникають при церемонії пере- дачі знаків
імператорської влади. Структурна його побудова: теза - ілюстрація - висновок,
що випливає з ілюстрації і побічно розшифро- вує тезу.
У дані 28 описується вид імператорських покоїв після смерті імператора.
Основна думка, що відкриває опис: «Нет ничего более печального, чем год
всеобщего траура». Невеликий дан складається з тези і його розкриття.
Темами наступних данів є: любов до минулого (29); кончина людини і
звичаї, зв’язані з її похованням (30); розповідь про те. Як на лист, відісланий
після снігопаду прийшла відповідь з доганою за те, що в листі нічого не було
сказано про враження від снігопаду (31); лірична розповідь про побачення
закоханих (32).
Дан 29 розповідає про події і речі, які безвісти йдуть у минуле, а 30 знову
говорить про смерть і про забуття, нагадуючи тезу дана 25 і зміст усіх
наступних і декількох попередніх данів.
Дани 31 і 32, здавалося б, ні як не зв’язані тематично ні з попередніми
данами, ні між собою. Це дани оповідальні, що мають паралелі з уривками,
розташованими в зовсім інших місцях твору. І проте вони поміщені саме там, де
12
найбільш доречні, і саме по тематичній ознаці.
У першому з цих оповідань мова йде про чоловіка. Оповідання закінчене,
випливає авторська ремарка: «Это было очень давно». Однак після ремарки ми
бачимо і своєрідний “постскріптум”: «Ныне того человека уже нет, поэтому я не
могу забыть даже такого незначительного случая». Друге оповідання укладене
не ремаркою, а міркуванням про моральну чистоту жінки, описаної у ньому. А
після міркування – знову “пострскриптум”: «Потом я узнал. Что вскоре эта
женщина скончалась».
Цими приписками увага читача знову звертається до попередніх уривків,
хоча головний зміст данів співвідносить їх із зовсім іншими данами,
пов’язаними з ними тематично та стилістично.
Деякі дани мають багато тем. Думка автора, чіпляючись за випадкові, на
перший погляд, деталі одного явища, переключається на інше, потім третє,
четверте і т.д. явище. У ході викладу міняється і стиль оповідання, і характер
образності, і тип опису. Як правило, у таких випадках (137) ми маємо справу з
тематично вузловими уривками, кожна ідея тяких, швидко обкреслена тут,
надалі повинна одержати можливо більш повне розкриття.
Для більш повної характеристики питання про тематичну сторону
“Записок” потрібно відзначити одну особливу невелику групу данів. Це дани,
що розташовані у тих місцях, де тематичний зв’язок ослаблений, іде в підтекст
(випадки, коли асоціації криються в образах, історичних натяках чи цитатах) чи
переходить в інше русло. Вони випадають із загального тематичного контексту і
являють собою повідомлення, що констатують якийсь один факт. Розмір їх не
перевищує 1-2 фраз. Такі дани не несуть ідейного навантаження і призначені
для відволікання уваги читача від ідеї, що раніше розвивалася, з метою
підготувати його до нової серії ідейно насичених данів (функція чисто
художньо-композиційна). Прикладом їх може служити дан 34.
У зв’язку з тематичними асоціаціями уже говорилося про те, що та сама
думка розвивається автором у різних частинах твору. Цей прийом сприйнятий
Кенко-хосі з традицій китайсько-японської поети- ки і зветься ко-о - “призив-
відгук”.
Так, відповідно на перший дан після безлічі проміжних ланок виступає
242-й, передостанній дан. Якщо в “заклику” мова йшла про бажання, а в різних
інших частинах “Записок” ці бажання докладно розглядалися, завершуючись в
дані 241, то дан 242, синтезуючи весь пропущений через призму авторської
критики матеріал, присвячується задоволенням.
Наявність різного виду зв’язків усередині твору в цілому скріплює його
влєдино, визначає місце кожного структурного елемента і додає йому характер
композиційної закінченості. Композиційна закінченість “Записок”
підкріплюється і наявністю в них обрамлення.
Дан 243 можна розцінювати як завершальний удар кисті. Що додатково
скріпив весь твір воєдино.
Таким чином, розгляд структури “Записок з нудьги” дозволяє говорити про
них як про композиційно єдиний твір. Тематико-стилістична розмаїтість якого
разом з відсутністю в ньому єдиного фабульного зв’язку не виключає наявності
13
попереднього плану його твору, а порівняння з іншими явищами літератури і
мистецтва середньовічної Японії змушує припустити наявність такого плану.

“ЗАПИСКИ З КЕЛІЇ”
(“Ходжьо-кі” ЧЬОММЕЙ-ХОШІ)
(Самостійно)

Камо – но – чомей.
Ґоджокі (хатина буддійського самітника)6
Чому перекладено цей старий класичний твір, а не щось модерніше й
ближче нашим часам? – Ось закид, що з ним певне стрінуся, коли мій переклад
попаде до рук українського читача, а перед його очима замайоріє дата... 1212
рік.
Отже тому, що ці старезні, запорошені віками кольони китайських
значків, приховали в собі стільки анальогій до сьогочасних днів і подій, таких
близьких нашим серцям, тому що стільки в них болючої актуальности,
захованої в тишу самітної хатини серед мряки гори Огара.
Ні, справді, ніщо у світі не зміняється, опріч людських сердець, що з
віками стають лютішими.
«Годжокі» або «Хатина, що має десять стіп у квадраті» 7, цей малий
архитвір японської літератури, повстав в епосі Катакура, в часах воєнних
походів і братовбивчої війни, в добі народження легенд і нових релігійних
ідеалів. Саме тоді, завалився давній суспільний лад в Японії. Могутній рід
Фуджівара, що імям імператора, нащадка богині сонця, виконував владу над
світом, мусів поступитися, послаблений розніженою, рафінованою культурою,
ідеалом надто милосердного божества, що замість суворої дисципліни Тендай
попередньої епохи, знайшов собі вислів у молитві, контемпляції, містичних
танках чоловіків і жінок, уздовж доріг на честь Аміди – бога милосердя. Ціла
влада була в руках бюрократії. Столиця Кйото захоплена своїми святами,
витонченим мистецтвом і реліґійним ентузіязмом, ані не турбуваласяз про долю
імперії. Коли на далекій півночі збунтувались два сильні, але знехтувані
столичним товариством роди, Тайра і Мінамото, нечуване безладдя охопило
край. (Переказують, що начальний вождь армії не вмів сісти на коня, а сотник
імператорської гвардії, зодягнувши тяжку лицарську броню, не міг рушити з
місця). Все розпалося в нівець. Японія опинилася в руках роду Тайра, а потім
Мінамото. Громадянські війни не вщухали. Героєм легенди став Йошіцуне з
роду Мінамото, що про нього розповідали фантастичні історії. Ще сьогодні не
бракує Японців, що ототожнюють його з Джінґіс-ханом. Це часи японського
лицарства, досить подібного до нашого середньовічного європейського.
Бракувало в Японії лише трубадурів і жіночого ідеалу в європейському
6
У передмові Степана Левинського, у тексті його перекладу та подальших коментарях
збережено оригінальний правопис.
7
ho = квадрат, jo = 10 shaku, яп. Стопа = 0,303м, ki = записка, книжка. Приписана величина
хатини бонзи самітника.
14
розумінні.
В цій бурхливій епосі з'являються нові пророки й постають реліґійні
секти. Гонен Шонін засновує Джодошу, що навчає про боже милосердя й радить
молитися до Аміди («Наму Аміда Буцу»). Шінран Шонін засновує Джодо-Шін-
Шу (Справжню секту Джодо), яка призволяє своїм бонзам їсти мясо й рибу та
навіть женитися. Разом з тим реліґійне мистецтво починає любуватися в
страхіттях пекла та чистилища. Буддизм промовляє тепер до мас зрозумілішою,
менш рафінованою мовою. Але реліґією вищий кляс суспільности стають
вірування секти Зен, що виросла на філософії південного Китаю й навчала
медитації та безупинного самовдосконалення. Секта ця шириться в Кйото та
Катакурі. І врешті, в епосі цій, приходить кінець панування всеможної
бюрократії. Повстає й формується новий февдальний лад.
В літературі, як легко здогадатися, ця сповнена брязкоту зброї епоха
означає занепад. Не стало часу й охоти на ґалянтні мемуари, повні пікантности
анекдоти й тендітні малюнки природи, як ось ці славетні : «Makûra no soshi»,
спогади подушечки, або монументальне «Genji – monogatari».
Дорібком епохи Катакура є лише малоцікаві воєнні хроніки й записки. А
втім, вони означають деяке розбудження індивідуальности, неначе подув
романтизму після клясичної закостенілости і підготовляють перехід до
справжньої доби японської романтики – епохи Ашікаґа.
Ці часи воєнного лихоліття зберегли нам усе ж одну літературну перлину.
Це маленька книжечка – спогади самітника; трохи скептичної контемпляції
життя, жахливі описи людських злиднів, трохи побожної медитації і спокійного
захоплення поета відлюдка. Але, хоч автор цих спогадів своєю культурою і
нахилом до музики, поезії та контемпляції належить безперечно до попередньої
епохи японської літератури, деякий індивідуалізм та свобідна інтерпретація
чернечого аскетизму роблять його передтечею нових ідеалів.
Про самого Чомея знаємо небагато. Дати його народження і смерти
невідомі. Здається прожив він якихось 63 роки. Батько його помер передчасно і
він вже змалку ховався у своєї бабки, двірської бабки в палаті імператорки
Масуко. Цій обставині завдячував він своє дбайливе виховання і знайомість
музичних інструментів. Писав також поезії; їх вартість можемо оцінити на
підставі хоч би їх популярности; славетна антольоґія японської поезії Шін-
Кокіншу помістила не менш 12 Чомейових строф.
Історики японської літератури залюбки сперечаються на тему чи Чомей
був песимістом чи оптимістом. Думаю, що буде зайве висловлювати тут мій
погляд на це стільки разів передискутоване, але ніколи не рішене питання. Хай
вирішує його український читач на підставі своїх уподобань та свого
темпераменту.
А проте може й не зайвим буде вказати на зовсім анальогічно відчутий і
передуманий твір, хоч і без глибини буддійського світогляду Годжокі, що
повстав у половині минулого століття в Америці. Є це – «Вальден» або «Життя
в лісі» Генрі Дейвіда Торо. Твір цей перекладено на багато європейських і
світових мов, між іншим і на мову японську.
З «Годжокі» я запізнався вперше в Школі орієнтальних мов у Парижі, на
15
курсі японської мови проф. Дотремера і неодна цінна його заввага лягла в
основу цього перекладу.
Латинські назви японських рослин я подав за книжкою проф. Ревона
«Antologie de la littérature japonaise».
Степан Левинський

16
 І.

Струмінь води у річці безперестанку спливає, але вода все нова тече – не
та, що була спочатку.
Піна, що поверх пливе, раз зникає, то знову твориться, але ніколи довго не
триває. Люди й їхні оселі скидаються на неї.
Серед усієї пишноти столиці, покрівля біля покрівлі, стоять доми бідних і
багатих; вони граються навпереваги красою своїх черепиць8. Стоять вони з
одного покоління у друге, ніби й ніхто їх не нищить, але коли захочемо пізнати
всю правду про них, дізнаємося, що старі будинки не часто трапляються. Одні
зруйнували минулого року й тепер їх відбудовують, інші, великі й багаті,
заступили малими.
Те саме сталося з людьми, що в них мешкали. В одному-однісінькому
місті багацько живе людей, але на 20 чи 30 душ з-поміж них, ледве чи налічимо
одного або двох, що ми їх знали тут давно. Ранком умирають і ввечері родяться,
зовсім так, як піна на воді.
Не знаємо, звідкіля вони приходять і куди йдуть. Доми наші тимчасові й
тому дивно навіщо турбуємо наші серця та радощами наповняємо очі?
І справді, що відрізняє господаря від його хати. Котре з них ефемерніше 9
від роси асаґао10? Часом роса зникає, а квітка остається, але, хоч і останеться,
загине від ранкового сонця. Часом роса попаде у нерозквітлий пупянок квітки
й остане, але хоча й залишиться, згине недочекавши вечора.

ІІ.

Минуло вже 40 весен і осеней, відколи я пізнав таємницю життя 11, і часто
доводилося мені дивитись на дивовижу світла.
Третього року епохи Анґен12, 28-го дня, 4-го місяця, віяв дужий вітер.
Була ніч, що не зазнала спокою. У собачу годину 13 пожежа знялася у частині
міста, що її звуть Тацумі14 і простяглась аж до Інуру15. Наприкінці вона
охопила : ворота багрової птахи, велику вітальну салю, будинок найвищої
школи й досягла уряду внутрішніх справ. За одну тільки ніч усе змінилося в
порох і попіл. Кажуть, що вогонь повстав у провулку Гіґучітомі, в будинку, що
його тимчасово, вживали для лікарні.
Вітер, мов цей буревій, гуляв широко у всіх напрямках, як розгорнене
8
У давній Японії велика роля в оздобі будинків належала колірам і формі черепиці.
9
Mujo.
10
Asagao, дослівно: ранкове обличчя, франц. volubilis, квітка що розквітає ранком і вяне заки
настане полудне.
11
Mono no kokoro, досл. серце речей.
12
Японці рахують час на підставі епох панування їхніх імператорів. Рік, що згадується, це
1177 р. п. н. Xр.
13
Від 7 – 9 год. вечора.
14
Досл. гадюка – дракон.
15
Досл. собака – дик.
17
віяло. Далешні будинки душив дим, ближче до вогню вся земля засипана була
іскрами. Попіл, що здіймався у небо, малювався барвами вогню й вкривав все
усе пурпурою. Несені вітром іскри, ніби добувши крил, минали у розгоні один,
або й два «чо»16.
А люди посеред цього, чи могли зберегти належний спокій? Одні падали,
удушені димом, інші, попавши в полум'я, вмирали нагло, ще інші з трудом
рятували тільки тіло, а залишали все своє майно. Сім скарбів 17 і десять тисяч
багатств змінилося у попіл. Незмірні були втрати: третина столиці була
знищена. Тисячі людей, чоловіків і жінок, загинуло, а числа коней і волів, що
пропали, ніхто не знає.
Чи це не найбільша з усіх людських нісенітниць затрачати сили й гроші
на будування домів у столиці, що все загрожена ріжними небезпеками, й на своє
чимале лихо привязуватися серцем до них?

ІІІ.

Знову 29-го дня, четвертого місяця18, четвертого року доби Джішо

великий тайфун навістив місто. Починаючи від дільниці Наканомікадокйоґоку,
аж до 5-ої вулиці віяв він з незвичайною силою. Він перестрибав через три і
чотири «чо», а по дорозі нищив усе, доми бідних і багатих; ані один не
залишився цілим. Одних рівняв із землею, другим залишав тільки стовпи й
покрівлі. Часом зривав дахи і ніс через чотири й пять «чо». Він звіяв, понівечив
усі межі й змішав сусідські землі.
Не дивниця, що він змів і розвіяв скрізь по землі все неомірне добро, що
було збережене в нутрі домів, а дошки й всяке деревля розсипав усюди
безладно, ніби листя в зимі. Порох туманом, наче дим, заступив усім очі. У
страшному гуркоті гинули людські оклики. Всі розуміли, що навіть подих
пекла19 не може бути страшніший.
Не тільки доми були понищені, але теж безліч людей, що хотіли
направити заподіяну вітром шкоду, зазнала ран або й стала каліками довіку.
Нарешті вітер полинув на південний захід і внещасливив іще чимало
людей.
Хоч тайфун віє у нас часто, проте ніколи не буває такий жахливий. Чи не
заповіт це якихось надприродних явищ?

IV.

16
1 «чо» - близько 110 метрів; у сьогоднішній Японії адміністраційна, комунальна одиниця,
вулиця.
17
Це: shippo святих буддійських книг – золото, срібло, криштал, агат, ляпіс-лязулі, перла і
кораль.
18
U – uzuki, місяць рослини «u».
19
Jigoku no gofu.
18
 Несподівано, у шостому місяці20 цього-ж року перенесли столицю. Ніхто
цього і в гадці не мав. Якщо пригадаємо початок цієї столиці, переконаємося,
що від часу, коли імператор Саґа21 обрав тут місце для неї, минуло вже кілька
сот років. Це не було легке завдання, а разом з тим і зовсім зайве так, що
міщани скаржилися й лементували.
Не зважаючи на всі ці нарікання, імператор, міністри й вельможні
панове22 переносилися до нової столиці. З-поміж людей, що бажали перейти на
публичну службу23, ніхто не залишися у стародавньому місті. Ті, що думали про
державну службу, або шукали панської протекції24, мерщій переьиралися на
нове місце; кожен поспішав, щоб, хоч на один день, випередити других.
Але інші, ті, що нічого більше не значили й світ їх відцурався,
залишилися й нарікали.
З дня на день порожніли доми, що змагалися колись черепицями за
першенство. Води річки Йодо несли частини знищених будинків; на очах земля
змінялася в пустелю.
Навіть вподоби людські змінилися. Кожен волів сідланого коня від повозу
тягненого волами25. Всі шукали земель на південному заході; провінції сходу й
півночи не цікавили вже нікого.
Якраз тоді, деякі справи завели мене до нової столиці. З самого вигляду
місця було ясно, що простір є занадто вузький для проложення вулиць. Від
півночи височезна гора, від півдня близьке море. Безнастанний шум морських
хвиль, особливо підчас припливу. Зокрема вітер, що дув від моря, був
страшний.
Імператорська резиденція по середині гори скидалася дещо на деревляну
палату. Кіномару-доно26, а, проте, була від неї приємніша для ока.
Як відбудувати всі ці доми, що їх кожного дня розвалюють і посилають з
водою? Бо місця під будову було багато, але скінчених будинків мало. Коли
стара столиця стояла вже пусткою, нова ще не була скінчена. Всі почували себе
непевне, так, якби плавали на хмарці.
Ті, що мешкали там здавна, жалували втрачених посілостей, а нові
переселенці ремствували на невідповідний терен і поганий будівельний
матеріял. Коли глянути було на дорогу, їхали верхи ті, що їм належало сидіти в
повозі, а ті, що повинні були носити одяги вельмож, убрали звичайну
жовнярську ношу.
Нараз зникла вся чепурність великого міста й обичаї людей скидалися на
мужицькі й жовнярські.
Все, здається, віщувало нещастя розворушеному світові і, хоч дні минали,
серця людські не знаходили спокою. Людське нарікання не залишалося без
наслідків, бо, ще тої самої зими, всі вернулися до давньої столиці. Але, як було
20
Mi-na-zuki = вогкий місяць, «na» архаїчна форма ґенітіву.
21
810 року, столиця Геян (Кйото).
22
Kugyo = високі імператорсьхі урядовці.
23
Досл: на службу світа.
24
Досл: панської тіні.
25
Парадні отже й повільні повозки стали безпотрібні.
26
Імператора Тенчі (VII ст.).
19
віднайти понищені доми? Такими, як раніш, вже їх не відбудують.
Кажуть, що давніми часами володарі панували над світом розумом і
серцем. Їхні палати були вкриті соломою, а бальки прокладені без зайвого
мудрування. Коли дим не йшов з людських хат, касовано всі, вже й так
поменшені, податки. Бо володарі шкодували нарід і хотіли спасти світ. Можна
зрозуміти сучасний світ прирівнюючи його до минулого.

V.

Знову, в епоху Йова27, це було давно й добре про це не тямлю, два роки з
черги світ терпів від голоду. Або була посуха весною й літом, або бурі й повені
восени й зимою. Нещастя спадали раз-по-раз і не було можливости позбирати
пять родів зерна28. Даремне люди весною орали, пересаджували літом і
молотили восени, все ж не було, що ховати на зиму.
Тому-то люди всіх країн покидали свої землі й переходили кордони. Одні
забували про свої доми і йшли жити у гори. Інші відмовляли ріжні молитви,
влаштовували реліґійні обходи й еґзорцизми, але все даремне.
Достатки міста мають своє джерело на селі й коли люди перестали йти з
достатками до міста, якже-ж могло воно зберегти належну гідність?
Усяких скарбів можна було купити за непомірну низьку ціну, але хто тоді
скарбами цікавився? Коли й найшовся покупець, то золото важило мало, а
збіжжя – багато. Дороги повні були прошаків, що вражали наші вуха,
диковинним криком.
У таких злиднях минув один рік. З новим роком усі чекали полегші, але
стало ще гірше, - вибухла чума.
Всі вмирали з голоду. Дні минали й люди почували себе наче риби у
малій, напіввисохлій калабані.
Врешті, навіть ті люди, що носили капелюхи й взували черевики, та, по
всіх ознаках, повинні були бути щасливими, почали старцювати від дому до
дому. Декотрі мали такий злиденний вигляд, що всі дивувалися, як вони ще
тримаються на ногах, а вони на людських очах умирали з виснаження. Ніхто не
знав числа тих, що падали з голоду під мурами й біля доріг. Не ховано трупів і
ціле місто сповнене було обридливим смородом. Не можна було дивитися на
цей образ людського нидіння29. Над берегом річки не доставало місця для
проїзду возів і коней30.
Лісові дереворуби, потративши сили від злиднів і голоду, перестали
носити дрова у місто й паливо стало рідке. Люди, що не мали з чого жити,
розбирали власні доми й продавали їх на торговиці. Але цілоденна праця
людини ще не покривала коштів одноденного прожитку.
Цікаво, що, поміж дровами на паливо, траплялися кусні розмальовані

27
1181 рік нашої ери
28
Сорґо, панік, риж, збіжжя і фасоля.
29
Henka = переміна.
30
Бо скрізь лежали трупи.
20
багром і викладані золотими та срібними бляхами. Цікавому відповіли би, що
це люди, які не знали, що з собою починати, крали із святинь статуї Будди й
предмети культу, ломили та палили їх. Усі ці страхіття я бачив, бо народився в
поганому і злому світі.
Жаль було також дивитися, коли гинуло двоє людей, жінка й чоловік, а
першим вмирав з них той, хто глибше кохав, бо, забуваючи свої власні потреби,
передавав другому добутий шматок. Батьки вмирали перед дітьми. Бувало й
таке, що мала дитина ссала груди померлої вже мами, думаючи, що та спить.
Преподобний31 бонза із святині Нінва, стурбований великим числом
смертей, змовився з багатьма іншими святими людьми 32, щоб означувати чола
померших буквою А33, яка є знаком єднання34. Число цих трупів, на підставі
обрахунку за 4-ий і 5-ий місяці разом, тільки в середині столиці, у частині міста
поміж першою й дев’ятою вулицями, рахуючи з півдня на північ і від Кйоґоку
до Сузаку, від заходу на схід, дійшло до 42300. Тут не враховано всіх, що
померли перед цими обома місяцями й пізніше, усіх з суміжних кварталів міста:
Кавара, Шіракава, Ніші-но-Кйо і з інших, більш віддалених передмість (а було
їх багато – без міри й рахунку), і всіх, з усіх земель Японії і сімох провінцій.
Таке саме мало трапитися в епоху Чоджо, за панування імператора Сутоку. Але
про це я лише чув, бо сам не знав цього давнього світу. А таки те, що я тепер
побачив очами, було найдивогляднішим і найсумнішим видовищем мого життя.

VI.

А другого року епохи Ґенряку навістив світ великий землетрус. Він був
незвичайний. Валилися гори, засипуючи ріки; море здіймалося й заливало
землю.
Розчахнулася земля й бухнула водою, відривалися скелі й котилися вниз, у
долини. Хвиля понесла кораблі, що плавали поблизу берега. Коні на дорогах
губили ґрунт під ногами. Скрізь у столиці, всі, без вийнятку, буддійські паґоди й
святині шінтоізму лягли в руїнах. Лежали вони у звалищах і румовищі, а попіл і
порох, ніби дим, здіймалися в повітрі. Гук розворушеної землі й грюкіт
будинків, що валилися, нагадували громи. Ті, що залишалися вдома, могли
загинути під його звалищами. Перед тими, що рятувалися втечею, земля знечевя
отверзалася. Не маючи крил, не могли вони злинути до неба й піднестися, наче
цей дракон у хмари!
Справді, з усіх жахливих речей на світі, землетрус таки найстрашніший.
Одинокий син самурая, шости чи сьомилітній хлопчина, ставив собі
домок під муром. Коли так преспокійно бавився, мур, зненацька, завалився й
придушив його так сильно, що оченята вилізли йому на довжину пальця з
голови. Дивлючися на батьків, що ридали й голосили, обнімаючи дитину, я був

31
Hoin – богомільний.
32
Мудрецями.
33
Перший китайський знак, що належить імени милосердного Будди (Amitabha).
34
Смерти, у значінні переходу у стан Будди.
21
сповнений правдивим спочуттям. Найвідважніший самурай, коли бачить
нещастя своєї дитини, розпачає, забуваючи сором. І це таке людське.
Сильні тремтіння землі не тривали довго, але менші, без упину
продовжувалися. Не було дня без двадцяти-тридцяти тремтінь, що їх звичайно
вже називають сильними. По десяти чи двадцяти днях вони стали рідші; чотири
й пять разів, а згодом, двічі й тричі на добу; пізніше один землетрус на два-три
дні, але земля заспокоїлася аж по трьох місяцях. З чотирох стихій, вода, вогонь і
вітер наносять нам завжди деяку шкоду, але земля найбільшу. Давно, в епоху
Сайко, був великий землетрус. Упала тоді божественна ґолова великого Будди із
святині Тодайджі. Але останній землетрус був ще сильніший.
Тоді всі люди зрозуміли суєту існування. Я думав, що вони опанують свої
пристрасті, але сьогодні, коли дні, місяці, а навіть роки відійшли у минуле,
люди забули про нещастя й ніхто про нього більше не згадує.

VII.

З того, що я розповів, стане кожному ясно, яке безвартне життя, які

непевні, і тіла, і доми наші. А оточення, що серед нього живемо, й обставини
нашого суспільного становища це джерело наших безнастанних турбот.
Хто безрозумно шукає опіки вельможного пана, може знайти хвилини
незвичайного вдоволення, але справжнього щастя не зазнає ніколи. Коли
терпить, не може пожалуватися, заплакати. Не легкі його рухи, чи йде вперед,
чи назад, і як що-небудь зробить, то боїться, немов горобець у гнізді яструба.
Коли бідний знайдеться поблизу багацького дому то, ранком і ввечері, при
вході і виході з нього, завжди почує себе приниженим і соромитиметься свого
вбогого вигляду. Його жінка, діти й наймити заздрять багатієві, пониження не
дає йому жити і навіть на мить, не зазнає він спокою.
Коли хтось мешкає на вузькому клаптику землі, ледве чи встережеться
нещастя сусідської пожежі . Хто-ж поселиться далеко від столиці, примушений
буде ходити там і назад до міста, а буває, що й навідаються до нього злодії.
Хто є могутній, стає скупим, хто шукає самоти, цього легковажать люди.
Багатий має без міри журби, бідному все чогось бракує. Хто залежить від
другого, стає його невільником, хто піклується ближнім, звязується з ним на
завжди.
Виконувати звичаї світа, це замучувати себе, але протиставлятися
людській опінії – значить подобати на божевільного.
Щоб жити в спокою, хоч декілька коротких хвилин і розважити
стурбоване серце, хоч на одну мить, де шукати собі хати і що треба робити?

VIII.

Я проживав довго в домі, що його дістав у спадщині від батькової матері.

Згодом втратив я родину й знемігся тілом. Домові видатки стали пригнітати
22
мене й, трохи після тридцятки, я побудував собі хату до власної вподоби.
Цей домок був ледве десятою частиною попереднього. У середині мав
тільки одну кімнату. Прихапцем побудований, він навіть не був правдивим
домом. Навколо, щось ніби камяна огорожа, але ніяких воріт, бо на них уже не
стало грошей. Стовпи були із звичайного бамбусу і все було зроблено просто,
наче возовня. Коли падав сніг, або дув вітер, завжди було трохи небезпечно.
Загрожувала теж повінь, бо ріка була зовсім недалеко. Все тривожила трохи
думка про злодіїв .
Там, на протязі добрих 30 літ, зносив я тягар життєвої нудьги. У той час
все, що я бачив навколо, повчило мене про короткотривалість мого щастя. І так,
коли минуло мені 50 років, я покинув свій дім і світ. Я не мав ні жінки, ні дітей,
ані злих, ані добрих свояків, не мав також ніякого публичного уряду, отже що
могло мене вязати із світом?
І скільки весен та осеней провів я без потреби у хмарах гори Огара?

IX.

Тепер, коли роса 60 літ легко не зникає 35, я побудував собі хатину, наче
останній листок, як мандрівник, що шукає захисту на ніч, немов старий
шовкопряд, що пряде собі свою шовковицю. У порівнянні з першим моїм
домом, ця хатинка є тільки сотою його частинкою.
Що-дужче я старіюся, мій дім меншає. Тепер він ані неподібний до
звичайних домів. Він має тільки 10 стіп ширини й всього 7 стіп заввишки. Я не
мав гадки залишитися на місці, тому не зміцнив ґрунту. Я поклав
підвалину,звязав стріху й до кожного звязня прикріпив дошку, щоби все можна
було легко перенести, якби місце перестало мені подобатися. Щоб все
відбудувати на іншому місці, немає ніякого заходу, - все забереш на два вози й
крім цього одного невеликого видатку, жадних інших витрат.

X.

Відколи я заховав свої сліди за горами Гіно, я добудував з полудневого

боку острішок для забезпеки від сонця. Під ним приміщається бамбусова
веранда. В кімнаті, на захід, стоїть малий домовий вівтар 36. На цьому подобизна
Аміди37, приміщена таким робом, що відблиск проміння заходу падає на неї між
бровами38. По обидва боки дверцят святої шафки я завісив образи Фуґен і
Фудо39. З північного боку понад шоджі 40, маленька поличка на ній три скриньки

35
Роса у значінні смутку.
36
Домовий вівтар = akadana. Звичайно статуетка Будди на поличці й трохи жертовної води.
37
Amida = Amitabha.
38
Символ провидіння; статуї Будди мають часто криштал, приміщеий між бровами.
39
Буддійські божества Samantabhadra I Achala.
40
Характеристичні японські пересувні двері.
23
з чорної шкури; в них японська поезія, музичні ноти, Оджойошу 41 та інші
подібні книжки. З боку арфа і біва. Це власне оріґото і цуґібіва 42. Від сходу, біля
хати, я насадив папороти 43 і там розкладаю соломяні мати вночі, замість ліжка.
На схід, під стіною, мій стіл. Біля постелі грубка, що в ній розпалюю вогонь. На
північ від хати, я обвів малий клаптик землі низьким тином і засадив собі
квітник. Плекаю лікарські рослини. Так виглядає моя дочасна хатина.
Опишу тепер її околиці. З півдня бамбусова трубка замість водопроводу,
веде до, камінням виложеної, копанки. Ліс тут близько, отже не бракує палива.
Це місце називається Тояма. Повзучий прочитан44 такий тут рясний, що ховає
людські кроки. Долина заросла деревами, лише на захід одкривається. Це все
навіває мені звичайні буддійські роздумування.45
Весною бачу хвилі ґліциній. Подібні до багрових хмар, вони, з заходу,
насилають пахощів. Влітку чую зозулю, що кличе мене на стежку гори Шіде 46.
Восени торохтіння цикад 47 виповиняють мені вуха. Вони голосять над життям,
що порожнє наче лушпина, яку, саме, покинули. Взимі вигляд снігу навіває
смуток. Він накопичується, як людські гріхи і потім зникає. Коли не маю охоту
до молитви48 або до читання святих книг, досхочу спочиваю; немає нікого, хто б
мені перешкодив, ані друга, що перед ним я повинен би соромитися. Хоч і не
складав я обіту, що мовчатиму, але самотний – мовчу. Чи хочу, чи не хочу, самі
обставини приневолюють мене коритися законам.
Ранком, як іду дивитися на білі сліди на воді, згадую думки Наншамі,
коли той споглядав на кораблі Оканоя49, ввечері, коли вітер шелестить листям
дерева кацура50, думаю про береги Джінйо51 і вивчаю стиль Ґентотоку52. Коли
захочеться, граю арію «Шуфу»53 під шум сосон, або достроюю пісню «про
джерельце» до шепоту води, що спливає. Граю поганенько, але не потребую
розвеселювати нічиїх вух. Сам собі граю, сам співаю, і сам розважаю своє
серце.
Під горою стоїть хатин з гілля, там мешкає лісничий. Він має синка й ми
час-до-часу себе відвідуємо. Коли нудьгую, йду з ним на прохід. Він має 16
років, а я бо, але, хоч ріжниця віку така велика, все-ж ми себе розважаємо.

41
Буддійський молитовник, зладжений бонзою Ґеншін.
42
Музичні струменти, що їх можна розібрати для вигоди транспорту.
43
Warabi - окрема порода високопенної папороти.
44
Evonymus radicans.
45
Захід це рідний край Будди (для Японців).
46
Гора смерті.
47
Higurashi.
48
Так звана молитва 6 слів. У санскриті вона звучить так: Namo mitabhaya Buddhaya, Namо –
mitayuse – Buddhaya.
49
Чомей робить тут натяк на такий вірш: «До чого прирівняю я життя? До білих бурунів
полишених кораблем, що перепливає досвіта під веслами».
50
Cercidiphyllum japonicum.
51
Місце прогнання поета Гаку Ракутен. Він тут писав, слухаючи музики біви, що нагадувала
йому давнє, світле життя.
52
Китайське ім’я поета Мінамото но Цуненаба.
53
Осінній вітер, стара арія на біву з 7 ст.
24
Часом рвемо разом квіти очерету54 або іванаші55, вибираємо з землі іґнам56, або
зриваємо листя дикої селєрії57; то знову йдемо у рижові поля, які простягаються
під горою, визбируємо колоски, що попадали, й плетемо з них вінки 58. Коли
настає поліття, вилазимо на сам шпиль гори, й тоді бачимо здалека мою рідну
сторону; спостерігаємо гору Кобата, село Фушімі, Тоба, Гацукаші. Це чудове
місце не має жадного пана й ніхто не перешкодить мені розважати тут серце. Не
втомивши ніг, посилаю, проте, свої бажання далеко, верхами гір; вони
переходять Суміяма, мандрують крізь Касаторі. У святиню Івама заношу своє
богомілля й ходжу з прощею в Ішіяма. Часом міряю кроками рівнину Авазу,
щоби вшанувати сліди старця Семімару, проходжу ріку Таканамі й відвідую
могилу Сарумару Дайю. Вертаючися, як якої пори року, збираю черешневий
цвіт, або червоні яворові галузки, зриваю паростя папороти, або овочі дерев.
Потім віддаю належне Будді, а решту затримую для себе.
У тихі ночі, коли місяць заглядає до вікон, думаю про давніх приятелів, а
коли почую крик малпи, звогчую сльозами край своєї шати 59. Світляки
нагадують мені сяйва острова Макі60, а досвітній дощик шелестить, як листя у
подмухах вітру. Коли чую, як золотий фазан кричить горо-горо, питаюся чи це
кличе мене батько, чи мати61, коли гірські олені підходять без остраху до мене
розумію, як дуже я віддалився від світу. Часом як перегортаю попіл, заховані в
ньому розжеврілі вуглики нагадують мені давніх друзів 62. Хоч ця гора не
страшна, але голос сови навіває на мене тугу. Гірські крайовиди завжди
оточують мене і вдумливі люди знайшли б у них ще й багацько інших втіх. Коли
я вперше поселився на цьому місці, я гадав, що житиму тут лише до якогось
часу. Але ось вже минуло п’ять літ, дочасна хатина моя стала вже старою, її
покрівля вкрилася грубим шаром сухого листя, загата вся заросла мохом.
Коли припадково чую новини із столиці, довідуюся, що від часу, коли я
заховався у горах, багато визначних осіб померло. Число померших людей
нижчих суспільних верств мусить бути незмірне. Також спалених і знищених
домів ніхто не злічив. Тільки моя тимчасова хатина тиха й спокійна так, що не
треба мені нею журитися. Хоч вона й малесенька, та все ж досить тут місця,
щоби проспатися вночі й сидіти вдень. Мені одному нічого не бракує… Рачок
ґона63 любить свою маленьку черепашку, бо добре себе знає. Яструб, з остраху
перед людьми, живе на відлюдних узбережжях. А – я цілком подібний до них.
Знаю себе й знаю світ, жию спокійно, без бажань, зносин з людьми, без зайвих
54
Tsubana, imperata arundinacea.
55
Epigea asiatica.
56
Kako – dioscorea japonica.
57
Seri.
58
Богам у жертву.
59
Крик малпи нагадує людський голос.
60
Світла рибальських човнів.
61
Ця птаха є в Японії символом батьківської опіки. Самка фазана, коли горить степ, накриває
своїх діток крилами і не втікає.
62
Думка висловлена поетом Кунібобу (Х ст.): «А! уджу захований вогонь, хоч він нічого мені
не скаже, бо не маю близьких приятелів цієї зими». Порів.наше: «Сиджу я сам в холодній
хаті…»
63
Pagurus, бернард самітник.
25
турбот, ось і вся моя приємність.

Ⅺ.

Люди ніколи не будують домів для власного вжитку. Часом ставлять їх для
своїх жінок, або дітей, для родини, деколи для приятелів і знайомих, для свого
пана, або вчителя, інколи для багатства, для коней і волів. А втім я поставив
свою хату не для інших, лише для себе самого. І це тому, що в обставинах цього
нікчемного світу, в мене нема товариша життя, навіть довіреного слуги. Якби я
побудував велику хату, то кого туди впровадив би, з ким мешкав би? Назагал,
друзі це люди, що поважають багатих і приятелюють з тими, що є на перших
місцях. Нікого не вдоволяє товариство людей чесних і ввічливих. Краще
дружити з арфою й флейтами, з квітами й місяцем. Наймити думають тільки
про кари й нагороди, бажають собі добродійств, але хоч поводитися з ними
сердечно, їм не залежить на людяності й ввічливості пана. Краще бути слугою
самому собі.
Коли треба щось зробити, роблю це власними силами. Це мучить, але все-
ж легше, ніж привчати інших до послуху. Коли маю йти – іду. Це втомлює, але
не так, як жура за кінний запряг або повіз з волами. Розділяю моє тіло на двоє, з
рук роблю наймитів, ноги несуть мене у світ, та все мене слухають. Знаючи
добре своє тіло, даю йому спочивати, коли воно втомлене, й змушую
працювати, коли воно відпочило. Але, навіть приневолюючи до праці, не
перевтомлюю його, коли-ж дозволяю йому відпочивати, не допускаю до
лінощів. Для самого здоровля треба ходити й рухатися, отже чому, спочивачи,
ледачіти? Гріхом турбувати й неволити людей; навіщо позичати сили у
ближнього?
Те саме що-до поживи й одягу. Убрання з ґліциній і покривало з конопель
удосталь вкривають моє тіло; польові ягоди й гірські овочі підтримують мої
сили. Не проживаю серед людей, отже не соромлюся свого вигляду. Тому, що не
маю багато харчів, найскромніша страва смакує мені. Не говорю цього для
людей багатих, порівнюю тільки своє минуле з теперішнім.
Відколи я відцурався світу і його покинув, не знаю ні зазіхань, ні жаху.
Моє життя залишаю божій волі і своєю долею ні трохи не журюся. Прирівнюю
своє тіло до загубленої серед неба хмарки, не вірю йому, але не гордую ним.
Вся радість мого життя, це мій легкий сон уночі; вся його надія, це вічна зміна
пір року, що нею насолоджуюся.
Лише від серця залежать три світи64. Коли серце неспокійне, навіщо тоді
воли, і коні, і сім рідкостей65? Високі будинки й хороми не вдоволяють нашого
бажання. Тепер живу самотою в хаті, що має тільки одну кімнату і я щасливий.
Коли іноді зайду до столиці, соромлюся, що став жебраком, але вернувшися
назад до своєї хати, жалую тих, що привязалися до суєти світу. Хто
64
Senkai – yoku-kai, shiki-kai, mushiki-kai, що відповідають трьом родам людського хотіння:
жадобі, змисловому пожаданню й чесноті ( відсутності пристрасти).
65
Гл: 106 ст. зам. 1.
26
сумнівається у моїх словах, хай приглянеться до життя риб і птахів. Риби, хоч
завжди мешкають лише в воді, не нудьгують; а втім, зрозуміти їх, не живучи, як
вони, не можемо. Птахи люблять ліс, але-ж, щоб їх зрозуміти, треба самому
бути птахом. Те саме й з насолодою самоти; її не відчуває той, хто в ній не
проживав.
Тінь місяця мого життя зближається до своєї мети і близький вже вершок
гори, що він за ним сховається. Недалекий вже час, коли стану віч-на-віч з
темрявою трьох доріг66, отже навіщо турбувати себе земними злиднями? Будда
навчав людей, що не привязувалися до речей дочасних. Любити цю нікчемну
хатинку, і це навіть гріх. Мій щоденний мирний спочинок теж є перешкодою
для святого надхнення. Якже-ж міг би я гаяти час на безпотрібні, жалюгідні
радощі?
Серед ранкової тиші я довго роздумував і допитував себе в глибині серця:
«Ти вирікся світу, ти здружився з горами й лісами, щоб заспокоїти серце і
йти шляхом Будди. Але, хоч з зовнішнього вигляду, ти подобаєш на святого,
серце твоє купається в нечистоті. Твоя хатина безчестить приклад св. мужа
Джомйо67, а поведінкою ти не можеш рівнятися навіть з простацьким Гандоку 68.
Чи це твоє вбозтво тебе турбує, чи непослух серця не дає тобі спокою?
Моє серце нічого не відповіло. Тільки язик, за всю відповідь, повторив
мимоволі, двічі чи тричі, буддійську молитву69.
Це написав бонза Рен-ін70, останнього дня, третього місяця, другого року
ери Кенряку71 в хатині на горі Тояма.

З японської мови переклав

Степан Левинський

(до друку підготувала С.Я. Онишко)

66
Sanzu, дороги: вогню, крови і наїжена вістрями ножів, що поміж ними обирають шлях
призначени до пекла.
67
Jomyo-koji, Vimalakirtti буддійські лєґенди, вчинив чудо, містячи тисячу людей в кімнаті 10
стіп завширини. З того часу цей вимір хаток буддійських самітників став традиційний.
68
Найдурніший з учнів Будди: позбавлений усякої памяти носив на шиї табличку із своїм
імення.
69
Нембуцу, що складається із трьох слів: Namu-Amida-Butsu, (О! Амітабга Буддо!).
70
Досл: спадщина льотосу, реліґійне ім’я Чомея.
71
1212 рік нашої ери.
27