昔話 （むかしばなし） - казка

 笑い話
 お化け話
 塞ぎ話
Особливості казок:
 Поетичність, ліризм
 Почуття єдності з природою
 Тісний зв’язок із національними обрядами, святами, господарською діяльністю людини
 Жорстокість окремих вчинків героїв
 Жіноча активність
Класифікація за В. М. Мендріним:
1. Міфічні казки
2. Легендарно-історичні казки
3. Релігійно-етичні казки
4. Побутові казки
Мандрівні сюжети:
1. Основа казки не змінюється (або дуже подібна) в залежності від країни світу та культурологічних особливостей
2. Стійкий сюжет
a. Боротьба із чудовиськами
b. Помічник, чарівні предмети
c. Фантастична сила
d. Подолання труднощів
3. Однаковий ряд подій у казках різних країн
Тенденції західної літератури уже були присутні в японській літературі в час її зародження (?)
Поетика японських віршів була оригінальною та не зазнавала впливу зовні
Автори тверджень про Японію-запозичальницю(!) не розуміли що задовго до буддизму японці сповідували
синтоїзм, від якого ніколи так і не відмовились
За легендою, японська поезія виникла як забава для синтоїстських богів. Наслідуючи їх, люди навчились складати
вірші, бо спілкування з богами мало відбуватись їх мовою. Тому найдавнішим жанром вважається «моріто» – синтоїстські
молитви / обрядна поезія. Синтоїстські уявлення, що дійшли до нас у письмовій формі містили в собі експресію
колективних, а не індивідуальних переживань.
Повна відчуженість від життєвих негараздів була підґрунтям для культивації уваги до найтонших нюансів
переживань у людських стосунках.
Lafcadio Hearn – перший дослідник історії японського міфу, автор «The things Japanese»
Японська міфологія відрізняється поетичністю та грубим реалізмом
Норіто – заклинання, моління. Синтоїстська культова поезія, яка декламувалась під час церемоніальних містерій у
синтоїстських храмах. Зародився приблизно у 3-4 ст., розквіт жанру припав на 7-8 ст. Для норіто характерно одушевляння
різноманітних природніх утворів, явищ природи, а також культ предків та елементи шаманства.
Семмьо – форма проголошення слів імператора:
1. ШьоШьо – письмові імператорські укази, які складалися колективом відповідних чиновників і лише
затверджувалась імператором
2. Чьокуші – повеління, написані імператором власноруч, які спалювались після виголошення їхнього змісту
Ступені розвитку японської мови:
1. Старояпонська (~3 ст. н.е. – 794 н.е.)
2. Пізно-японська (794 – 1185 рр.)
3. Середньовічна японська (кін. 12ст. – 15 ст.)
4. Сучасна японська (16ст. – сер. 19ст.). Японська література втрачає багато архаїчних рис та наближається до стану
сучасної літератури
5. Contemporary Japanese (
«Коджікі» – збірка міфів Японії (?)
 720 р. – «Ніхонґі. Аннали Японії». Написана веньяном
Фудокі –
Ман’юшьу – найстаріша антологія Японії написана в період Нара. Більша частина творів антології – з 600 по 760
роки. Написана переважно китайською, та старояпонською мовою. Поділена на 20 частин.

Епоха Хейан у японській літературі

1. Жіночий характер хейанської культури як історико-культурна та історико-психологічна проблема
2. «ґендзі Моноґатарі»: традиції та новаторство
3. Взаємодія епічного та ліричного у структурі роману
4. Поетика «ґендзі Моноґатарі»
5. Система цінностей хейанської епохи та її відображення в мистецтві та літературі різних жанрів
6. Естетика «моно но аваре». Від «маньюшю» до «кокінсшю»: трансформація значення
Період Хейан – 794-1185рр. Названий за місцем імперської столиці, яка була переміщена з Нари до Хейан-кьо
(пізніше – Кіото)
Макура котоба (pillow book, щоденник) – як жанр з’явились наприкінці 9го ст. Очевидними рисами є розімкненість
композиції (формує не історію життя, а історію почуттів. Фрагментарна, хаотична, крапкова фабула); драматичний та
світосприйняттєвий сюжет. Не було однозначного визначення жанру. Вважається есеїстичною прозою. Написані в
основному каною, яка була характерна жінкам. Китайські ієрогліфи зустрічаються лише в топології та особистих званнях.
«Макура но соші» вважається класикою японської літератури. Англійською була перекладена наприкінці 19го ст.
Українською мовою переклад видали у 2014р. за авторством Бортника. Має глибинний задум. Зображає життя
аристократів та багатошаровість життя людини (її суб’єктивні спогади та об’єктивні події). Цією технікою розкривається
глибина суті людини та суспільства того часу.
У своїй роботі «revisionary history» дослідниця Наомі доводить, що прикметник який зустрічається найчастіше –
おかし (кумедний). На відміну від あわれ він означає глибоку психологічну реакцію, яка ґрунтується на реакціях на події.
お か し означало красу, яка походить від вимислу. Часто використовувався при спробі передати блиск та чарівність
імператриці Тайшьо.
Муракамі Шікібу не була дуже похвальної думки про Сей Шьонаґон. Як вона казала: «вона була страшенно пихата
та вважала себе такою розумною, що засипала свої роботи ієрогліфами, але на ближчий розгляд вони виглядали
невдало». В роботах дослідників, які звертаються до їх суперечок (?). Можна стверджувати що найбільш вагомою
причиною неприязні є сама опозиція між あわれ та おかし. «Макура но соші» виділяють як один із найперших творів жанру
ふで したが
зуйхіцу ( 筆に 従 う , слідувати перу). Зуйхіцу не завжди можна зрозуміти при швидкому прочитанні. Динаміка розвитку
думки і почуттів і є сюжетом цієї прози. Пропонує новий погляд на літературу, де головне значення має відображення
миттєвості душевних переживань та внутрішнього світу автора, що якнайкраще передає естетику японської літератури,
зокрема періоду Хейан.
Поезія – широке визначення відмінних від прози літературних жанрів
Лірика – підвид поезії, поетичні жанри можуть бути ліричними і неліричними (описовими тощо). Про почуття.
Авторами Манйошю були застосовані сталі епітети, споріднені слова (енґо), какекотоба (подвійні слова), епітети
(макуракотоба). Потім ці прийоми стали стандартом всієї японської поезії.
За указом імператора Дайго була укладена 930р. інша антологія. Головними критеріями були тематика, форма, а
серце вірша – правдивість (макото) та аваре (чарівний смуток). З часом головні поетичні закони танка змінювались. В
антологій Шінкокеншю основним став принцип юґен (таємнича краса). Поява цієї збірки стала початком нового розвитку
поезії танка і стала зразком для багатьох майбутніх поетів жанру танка.
«Ренґа» це в своїй основі це п’ятистрофний вірш, який використовував строфіку 5-7-5-7-7. 5-7-5 – йоуку або хокку
(початкова строка), 7-7 – ґеку (кінцева строка). 5-7-5 форма хокку пізніше, в період Мейджі, перетворилась в сучасний
хайку. Складання ренґа відбувалось за схемою – йоуку складав один автор, другий повинен був скласти до неї ґеку.
Визначеної межі розміру ренґа не має, деякі мають сягати в довжину більш ніж 100 строф, аж до 1000, і за цим критерієм
ренґа приблизно поділяються на танренґа, чьоуренґа, х’якуінренґа та сенкуренґа. Закінчити ренґа могла лише недостатня
компетентність автора. Складались ренґа зазвичай у групах з кількох (до 8) чоловік «ренджю», писаря, та майстра.
Писарем був молодий поет, який не тільки просто записував та перевіряв вірші на наявність помилок та порушень правил,
а й використовував цю роботу для отримання досвіду у письмі. Майстер же слідкував за естетичною стабільністю та
прогресією, виступав як наставник і теж вносив власні строфи та допомагав іншим їх складати. Професійні поети ренґа
«ренґаші», як наприклад Соуґі, мали великий попит та були у високій повазі.
Поява «ренґа» («нанизані вірші») асоціюється з «Коджікі», де принц Ямато Такеру слухає від старця розповідь про
кількість проспаних ночей під час подорожі від Набарі до Цукуби у формі, схожій на ренґу. А у 8му ст. в антології
«Манйошю» з’являється перший «справжній» вірш ренґа (танренґа, якщо точніше), в якій йоуку було написано Отомо но
Якамочі, а ґеку – буддистською монахинею під час їх обміну поемами. Словниковий запас для складання ренґи того часу
був обмежений стандартною поетичною дикцією «утакотоба», яка в була уставлена в Кокіншю, що, як вважалось, робило
ренґу не більш ніж саб-жанром ваки. З розвитком танренґи стало популярним написання більш довгих віршів ренґа, що
використовували більш складну систему пов’язування між собою строф, та використовували для цього 47 літер абетки
хіраґани. Це призвело до появи чьоуренґи, які з часом еволюціонували в х’якуінренґу. Самостійним жанром ренґа стала в
11ст. в антології Кінйошю. А в 12му ст., під час правління імператора Го-Тоуба х’якуінренґа повноцінно та по-справжньому
відділилась від асоційованою з нею ваки. В 13ст. ренґа розвивається та набуває свого пікового стану, та розповсюджується
за межі придворних віршових змагань до звичайного люду. Поширенню інтересу до ренґа також сприяли ута-авасе
(віршові змагання). А через подальшу популяризацію виникає декілька напрямків і шкіл – юшінренґа (ренґа з душею) та
мушінренґа (низький стиль). В 14ст. вийшло декілька праць з теорією складання ренґа, а за авторством Ніджьо Йошімото у
1356р. вийшла його антологія ренґа «Цукубашьу», що остаточно закріпило незалежність цього жанру. 14те ст., під час
епохи Муромачі, вважається «золотою епохою ренґи». Цей статус був епітомізований поетом Соуґі, який склав
«Шінцукубашьу». Крім цього, складання ренґи було улюбленим засобом проведення часу самураїв. Смерть Соуґі у 1502р.
символізувала занепад ренґи та розквіт жанру хайкай, що «прийшов ренґі на заміну». Під час епохи Едо хайкай остаточно
замінив ренґу. Це трапилось через спрощення ренґи, введення в цей жанр простої мови, сленгів та деяких китайських слів,
та подальшу трансформацію в «хайкай но ренґа» (комічно пов’язаний вірш), або ж просто «хайкай». Оцінюються з боку
худ. значущості. Деякі дослідники вбачають і зовнішній вплив з боку китайських віршів ляндзюй.
Прибічники високого стилю прагнули до наближення цього жанру до ваки, через що вони інколи з’являлись в
імперських антологіях з віршами вака. Прихильники низького стилю тяжіли до (?).Він же виклав теорію ренґи в трактаті
«Уан шіншікі». 16ст. характер ренґи змінюється, в протистоянні шкіл ренґи перемогла низька ренґа, експерти заговорили
про занепад жанру. Окіда Морітаке, Ямадзаке Шьокон утворили новий жанр «хайкай ренґа». В ньому використовується
просторічна, вульгарна лексика. Відома антологія хайкай ренґи «Іну цукубашьу» Ямадзаке Шьокане.
Наприкінці 19-20ст. в поезії танка починають звучати романтичний та соціальний мотиви (Ішікава Такубоку). Танка
до сьогодні залишається головним жанром японської літератури.
Епоху безроздільного панування танки вважається 13-16ст. Танка складається з двох частин – верхньої (тривірш) та
нижньої (двовірш).
Наґаута (чьоука) – «довга пісня». За метричною структурою 5-7 або 7-5
Додоіцу (джьока) –
Танка – коротка пісня, 5-7-5-7-7
Хайку – комічний вірш, 5-7-5. Ця назва з’явилась наприкінці 19го ст. Конрад вважав що необхідно розділяти поняття
хайку і хокку, бо хайку буквально означає «комічний вірш», і в початковій формі вказував на зміст. Проте при подальшому
розвитку жанру зміст змінився, а назва залишилась. Згодом, хайку вказувала на поетичну форму. В епоху Башьо слово
«хайку» не сприймається в його початковому змісті. Термін хокку потрібно вживати для позначення лише строфічної
форми незалежно від змісту, а хайку – для жанрового, змістовного характеру. За українським правописом, «хоку»
пишеться без подвоєння. Але у Бондаренка правопис слова збігається з фонетичною формою японського слова, тому
«хокку», з подвоєнням. Ґрунт для створення нового жанру було укладено під час утворення хайкай ренґа.
Хайкай – поява хайкай ренґа була відокремленням від хокку. На початку свого існування зміст тривіршів зводився
до жанру каламбуру. Пізніше стали хайку. Прийшов через французькі переклади.
Хокку – назва приблизно 15го ст. Вимагав «кіґо» (сезонне слово), закодований знак, який позначає конкретний
сезон і має точні поетичні асоціації, та «кірейджі» (слово, що ріже), яке ділить хокку на дві частини, зазвичай після першого
або другого рядка. Кірейджі нагадує протиставлення та демонструє особливість японської поетики. Воно змушує останній
рядок «резонувати», тобто показує якусь глибшу ідею в ньому, та розкриває читачу внутрішній зв’язок. Художня суть епохи
Едо. Давня школа «Кофу» бере свій початок від поета Мацунаґа Тейтоку. Був супротивником школи одного з останніх
поетів ренґа та одного з перших творців хайку. Більшість віршів Тейтоку переповнені каламбурами та жартами, але не
збереглися в історії. Запам’ятались більш прості та легкі вірші. Школа «Данрі» була заснована Нішіямі Шьоін у 17му ст.
Визначав поезію хокку як поезію гротеску. Твори цієї школи відрізняються від інших. Вони носять характер трюку,
вражають несподіваними змінами (?) . В епоху Токуґава хокку набувають широкого вжитку. Були найкращим способом
відгукнутись на все, що могло привернути увагу жителя міста. Поети ними оформлювали будь-яке своє художнє, естетичне
та емоційне враження, реагували на події, які справляли на них враження. Деякі дослідники вважають хокку поезією яка
була близька до народу. Конрад зазначає що строф розмір хокку знайшов широкий розвиток у народній літературі «вулиці
великого міста». Простота техніки дозволяла багатьом випробувати сили в цьому жанрі, саме тому він набув великої
популярності. Шьоін назвав хокку «розвагою за чаєм та вином». У порівнянні з танка, техніка написання була простішою.
Не було жорстких вимог та версифікаційних нарад. З часом у поезії танка відбулася демократизація мови, проте вплив
камбуну продовжив відчуватися. Хокку, на відміну від танка, цим не страждала. Розмір хокку знайшов себе у малих та
низьких жанрах народної літ творчості. Школа «Шьофу» являє собою повну протилежність двох перших. З її діяльністю
пов’язують епоху найбільшого розвитку хокку у 17ст. (роки культури ґенроку). Завдяки зусиллям Башьо, хокку займають
місце рівноцінне за значенням танки та китайської поезії. Башьо заново осмислив основні принципи танка, та ввів власні
принципи, які пізніше стали характерними для всієї поезії хокку. Серед них – «вабі» усвідомлення тлінності і самотності
людини у всесвіті, «сабі» відчуття приналежності до всесвітніх глобальних змін, «шібумі» гірке існування, «карумі» легкий
подих вірша. Ці категорії Башьо вважав важливими для цього жанру. Крім того, були збережені такі категорії як «Моно но
аваре», «юґен», «макото». З танка були позичені «макура котоба» старі поетичні епітети, «енґо» споріднені слова.
Важливим було вміння лаконічно висловити думку. Хокку розраховані на емоційний відгук читача. Майстерними вважають
поет твори, які залишають у читача відгук чогось недомовленого. Для віршів, де автор детально описав власну думку
існував зневажливий термін «іттакірі» - все було сказано, і нічого для обдумування нічого не залишилось. У період з 1684-
1692рр. Башьо створив 5 поет збірників з творами його та його учнів. Ці збірники вважаються одними з найвидатніших
видань світової літератури. Хокку у 20ст. складали конкуренцію сучасним жанрам. Завдяки дбайливому ставленню японців
до їх літ спадщини до нас дійшли імена навіть тих авторів, які створили не більш ніж декілька віршів.
Шінтайші – сучасні вільні строфи
Танка – перші танка з’явились в Коджікі, Ніхоншьоку та Манйошю. Метою лірики була передача почуттів героя.
З’являється пейзажна лірика. Тематика поезії була різноманітною. Хокку ж мала основну тему, пов’язану з пейзажною
лірикою. Розвиток хайку був пов’язаний з розвитком міської культури. Хокку давньої школи були вільні за змістом. Хокку
школи Данрін були комічними за змістом. Хокку це жанр в основному пейзажної лірики, проте в історії класичної японської
поезії існують зразки філософських, комічних поезій на інші теми. Лірика природи є основною спільною темою і в поезії
танка, і в поезії хокку. Існують запозичення з давніх танка в хокку. Захоплення пейзажу складало особливості поетики.
Особливості переходу танка у хокку пов’язані зі стійким успадкуванням поетикальних прийомів. Деякі прийоми
модифікувались і набували нових відтінків, але залишались стабільними. Це ознака далекосхідної культури. Проте, не всі
прийоми танка були успадковані хокку. Напр., ч.т. що хокку має обмежений об’єм, у них неможливо використання одного
з різновидів «макуракотоба», залишились лиш їх короткі епітети. Вперше прийом «макуракотоба» був застосований
авторами Манйошю. Пізніше ними стали користуватись послідовники, а з появою хокку, вони почали використовуватись і
там. «Амадзакуру» (далекий як небо), «кусамакура» (трава в узголов’ї/ночліг просто неба), «хісаката но ама» (непорушні,
споконвічні небеса). В яп опезії можна знайти приклади танка і хокку, написаних в різний час, але які використовують
однакові «макуракотоба». «Утамакура» (узголів’я пісні) це топонім, зачин пісні. Визначає слово яке несе змістове
навантаження, або є поясненням менш відомого топоніму. «Утамакура» може бути описом місцевості, яку згадує.
«Какекотоба» (подвійні слова), також спільний і для танка, і для хокку. Даний прийом ґрунтується на омонімії та полісемії.
Завдяки «какекотоба» віршу надається подвійни зміст, зрозуміти який можна лише при прочитанні оригіналу. Весь зміст
вірша має бути введений в рамки певного сезону, бути пов’язаним з тим чи іншим моментом природи. За допомогою
«кіго» поет може лише кількома штрихами створити картину, яка належить до певного руху. Засновником істиної школи
хокку є Мацуо Башьо. Він виділив основні принципи поезії танка. Від танка жанром хокку були успоадковані «моно но
аваре», «юґен», «макото», «макуракотоба». В тематичному плані танка охоплювала значне коло. Основною темою хокку є
пейзажна лірика, проте зустрічаються і вірші на комічні та філософські теми. У порівнянні з танка, поезія хокку
максимально наблизилась до розмовної мови. Сучасні яп поети зберігаючи прийоми цих жанрів, вносять власний внесок
на їх розвиток.