ЯПОНСЬКА КИТАЙСЬКОМОВНА ПОЕЗІЯ КАНШІ

І ТВОРЧІСТЬ СУҐАВАРИ МІЧІДЗАНЕ

Специфіка китайської і японської мов, які не є спорідненими і належать до, так званих,
ізольованих мов, не дозволяла японцям писати вірші рідною мовою, використовуючи як зразок
строфічні форми і віршові розміри, характерні для китайського віршування, з яким вони були
добре знайомі. Тому вже з VII ст. японці почали писати вірші не японською, а китайською мовою,
якою багато хто з тогочасних чиновників та аристократів досконало володів. Не виключено, що на
це їх надихнув приклад сусідньої Кореї, з якою японці починаючи з I ст. до кінця IX ст.
підтримували тісні економічні та культурні стосунки.
Традиційно вважається, що японська культура має виключно китайське коріння. При цьому
багато хто з дослідників забуває чи просто ігнорує надзвичайно важливу посередницьку роль
давньої Кореї в процесі культурного обміну між Китаєм і Японією. Утім, далеко не всі. Відомий
американський сходознавець українського походження Омелян Пріцак (1919-2006), який тривалий
час очолював Інститут українських студій при Гарвардському університеті в США і доклав
чимало зусиль для відродження в 1991 р. на теренах вже незалежної України Інституту
сходознавства ім. А.Ю. Кримського, в одній зі своїх праць наводить цікаву історичну паралель –
два шляхи культурних запозичень у світовій історії:
1) Китай → Корея → Японія;
2) Візантія → Київська Русь (Україна) → Московія (Росія).
При цьому відомий вчений звертає увагу як на вражаючу схожість цих історичних процесів –
запозичень у різних сферах культури, освіти, релігії, держапарату тощо, – так і цілком
справедливо зазначає, що в найбільшому програші опинилися саме проміжні ланки цих двох
схематичних ланцюжків, тобто Корея і Україна, народи яких дорогою ціною поплатилися за свою
благородну посередницьку місію. І не лише тривалим занепадом національної мови та культури, а
і втратою згодом на досить довгий час власної державної та політичної незалежності. А неабиякий
зиск отримали останні ланки цих двох умовних ланцюжків – Японія і Росія. Характерним є те, що
й донині представники обох цих країн не дуже полюбляють будь-яких нагадувань щодо
посередницької ролі у процесі становлення та розвитку їхніх національних культур їх найближчих
сусідів.
Органічною складовою давньокорейської літератури була й залишається китайськомовна
поезія та проза, написана талановитими корейськими поетами і письменниками “ханмуном”1 –
кореїзованою формою китайської літературної писемної мови “веньянь” (кит.: 文 言 , піньінь,
wényán). Серед найвідоміших давніх корейських поетів, які писали свої вірші китайською мовою, і
з творчістю яких японці, безсумнівно, були добре знайомі, насамперед слід назвати імена “трьох
Чхве” – Чхве Ґвану, Чхве Сину і Чхве Чхівона (Коун) [докл. про це див.: Никитина 1977, 390]. Їхні
поетичні твори, як і китайськомовні вірші кращих японських поетів, будучи бездоганними з точки
зору китайської класичної поетики, віддзеркалювали суто національний світогляд авторів цих
творів, а тому цілком заслужено стали високохудожнім надбанням саме корейської та японської, а
не китайської поезії.
Перші вірші, написані японськими поетами китайською мовою ( 漢 詩 - “канші”, досл.:
“ханьські вірші” – від назви історичної доби Хань, 207 р. до н.е. – 220 р. н.е.), з’явилися в Японії
ще на початку VII ст., але до сьогоднішнього дня збереглося лише декілька таких віршів, які
датуються кінцем VII ст. (доба правління імператора Тенджі /668-671/ [Kоnishi 1991, 67]. А в 751
р. в Японії з’являється перша японська антологія віршів китайською мовою під назвою “Кайфусо”
( 懐 風 藻 - “Любі /милі/ вітри і трави /поезії/”), у складі якої нараховувалося 116 віршів 2 64-х
1
“Ханмун” – офіційна писемна і літературна мова середньовічної Кореї, яка відрізнялася від мови
“веньянь” деякими новими ієрогліфами, сполученнями ієрогліфів, значеннями окремих ієрогліфічних
знаків, пристосуванням китайського читання ієрогліфів до фонетичної системи корейської мови,
специфікою синтаксичної будови речень і порядком слів, а також особливими правилами читання
тексту, до якого додавалися граматичні частки корейської мови. “Ханмуном” була написана майже вся
наукова і художня література середньовічної Кореї. Попри появу в VI-VII ст. в Кореї китайськомовного
письма “іду” (“чиновницьке письмо”), а також створення в XV ст. унікального за своєю досконалістю
національного складового алфавіту “ханґиль”, “ханмун” до 1894 р. залишався офіційною мовою Кореї у
сфері державного управління, освіти та культури.
2
У передмові до найдавнішого списку “Кайфусо” згадується про 120 віршів.

1
японських поетів – переважно представників вищої аристократії, чиновників першого-п’ятого
рангів і духовенства, складених за останні вісімдесят років і розташованих у хронологічному
порядку. Був серед авторів збірки й імператор Момму (683-707; роки правл.: 697-707).
У віршах, які увійшли до складу антології “Кайфусо”, відчувається дуже великий вплив
китайської поезії епохи Шести династій (Лю-чао, III-IV ст.). Більшість поетичних творів цієї
антології були написані в жанрі ґуші, характерними ознаками якого є відсутність тонального
паралелізму і необмежений розмір строфи, а головною тематикою віршів цього жанру було
описання свят і бенкетів, пишні славослів’я на честь імператора, прославляння його чеснот,
доброчинності, мудрості правління, миру та спокою в країні тощо [Горегляд 1997, 58-60].
Ось типовий приклад одного з таких віршів-панегіриків, яким відкривалась антологія
“Кайфусо”:
***
Як сяйво сонця й місяця сіяння,
Наш імператор сяє,
Доброчинність його
Охоплює весь світ –
І небеса, і землю.
У вічнім спокої і небо, і земля, і люди на землі,
І всі довкіл краї йому підвладні.
(«Кайфусо», вірш № 1)
До когорти найталановитіших авторів цієї поетичної антології фахівці відносять
- принца Оцу (663-686), зокрема, його “Вірш, прочитаний на бенкеті у Весняному саду”
отримав високу оцінку навіть у китайських літературознавців [ Kоnishi 1991, 322];
- Фуджівара-но Фухіто (659-720), який у своїх віршах оспівував картини японської природи,
тоді як у інших поетів навіть пейзажі нагадували китайські;
- Ісонокамі-но Отомаро (/?/-750), у творах якого вперше в історії японської поезії зазвучали
загальнофілософські мотиви, як наприклад, у вірші “Вечір”:

***
Опускається вечір –
Качки нерозлучні в туман запливають.
Дикі гуси щоранку страждають під хмарами в небі...
Розстебнув комірець,
І не знаючи власного строку,
Пью ковтками образу,
Сумую й тужу в самоті.
(«Кайфусо», вірш № 12, Ісонокамі-но Отомаро)

Надзвичайно популярними в Японії VII-IX ст. були також китайські теоретичні трактати з
поетики та стилістики, словники рим, численні китайські і корейські порадники з техніки
віршування тощо. Однак вони не так сприяли розвитку майстерності японських поетів, як радше
гальмували цей процес, породжуючи схематичність художніх образів, бідність мови і безбарвність
японської китайськомовної поезії в цілому.
Окрім антології “Кайфусо”, на початку доби Хейан з’являються ще 3 антології віршів-канші:
1.“Рьоуншю” ( 凌雲集 - “Поетична збірка, народжена в хмарах”, 812-814 рр.), упорядником
якої був Оно-но Мінеморі (778-830). Ця антологія містила 91 вірш двадцяти чотирьох поетів –
переважно членів імператорської родини, представників відомих аристократичних родів та
високопосадовців – чиновників 2-5 рангів.
2.“Бунка шюрейшю” (文化秀麗集 - “Збірка шедеврів культури”, 818 р.), укладачем якої був
Фуджівара-но Фуюцуґі (775-826) та ін. Збірка складалася з 3-х сувоїв і містила 148 віршів
двадцяти восьми поетів.
3. “Кейкокушю” 経国集 (“Вірші, зібрані для упорядкування держави”, 827 р.). На той час це
була найбільша за обсягом (20 сувоїв) збірка японської китайськомовної літератури, упорядником
якої вважається Йошіміне-но Ясуо (785-830). Вона містила поезію, написану переважно в жанрах
фу та ші (917 віршів), а також понад 100 прозових творів ста семидесяти восьми авторів До
сьогоднішнього дня збереглося лише шість сувоїв цієї збірки. Останній із них (№ 20) – не що інше,
як зразки відповідей на запитання екзаменаційних квитків для вищих аристократів, які готувалися
2
до конкурсів на заміщення посад, отримання чинів тощо. Однак, на думку фахівців, жодної
художньої цінності ні ця, ні інші аналогічні збірки віршів-канші, як і китайськомовної прози-
камбун, не мали [Горегляд 1997, 60].
Хто з японських або зарубіжних дослідників не писав би про поезію канші, він обов’язково
згадує ім’я видатного китайського поета Танської доби (618-907) Бо Цзюй-і (або ще: Бо Летянь
772-846; яп.: Хакуракутен), вплив якого на японських поетів і японську поезію (як, до речі, і на
корейську) важко переоцінити. Навіть періодизація поезії канші в японському літературознавстві
тісно пов’язується з ім’ям цього видатного поета – «період до Бо Цзюй-і» і «після Бо Цзюй-і».
“Популярність його виходила далеко за межі вузького кола японських шанувальників китайської
літератури і взагалі освіченого прошарку пануючого класу того часу: його вірші, особливо поеми
“Пісня нескінченної журби” та “Лютня” проникли і в народне середовище” – писав про нього
акад. М.Й. Конрад [Конрад 1966, 250, 349-352]. І це дійсно так. Про те, як той чи інший герой або
героїня японських повістей (моноґатарі) зачитується чудовими віршами (юефу) Бо Цзюй-і,
переписує їх для себе, надсилає своїм друзям – згадується в цих творах дуже часто. Навіть
офіційна посада при молодій імператриці Акіко письменниці Мурасакі Шікібу – авторки першого
в історії світової літератури роману “Генджі-моноґатарі” – так і називалася: “наставниця Її
Величності Імператриці в навчанні нових юефу зі збірки творів пана Бо” (скороч.: 白氏文集, кит.:
“Бо-ші вень цзі”, яп.: “Хакуші монджю”) [Горегляд 1997, 152].
Уперше вірші Бо Цзюй-і потрапили до Японії у складі деяких китайських поетичних збірок,
привезених китайськими або японськими буддійськими ченцями, ученими чи посадовими
особами, які поверталися з подорожей до Китаю. Однак справжнє знайомство японців з
оригінальною поезієї Бо Цзюй-і, яке зрештою призвело до сплеску величезної зацікавленості серед
японців до творчісті цього китайського поета, трапилося 838 р., коли до Японії з Китаю прибуло
торговельне судно, на якому замісник губернатора провінції Цукуші і голова військово-
адміністративного округу Дадзайфу (о. Кюшю) Фуджівара-но Такеморі (808-851) під час його
митного огляду випадково натрапив на дві збірки поезій, одна з яких була зібранням віршів Бо
Цзюй-і, а інша – Юань Чженя (779-831). Обидві книги Такеморі негайно переслав до Кіото в
подарунок імператорові Німмьо (810-850) – великому шанувальнику китайської літератури, за що
отримав від імператора щедру нагороду – вищий ступінь чиновника молодшого 5-го рангу [Там
само, 196].
Чим же так приваблювала японців поезія Бо-Цзюй-і? Як пише з цього приводу відомий
російський японіст проф. В.Н. Горегляд: “Японці понад усе цінували в творчості Бо Цзюй-і
простоту: просту мову, просту лексику, прості художні засоби вираження. Ця особливість
творчості великого китайського поета віддзеркалилася не лише в японських канші, але й на
характері поезії, написаної японською мовою: саме тому його вплив на японську поезію
вважається епохальним” [Там само, 196]. Однак, він же у цій праці, присвяченій японській
класичній літературі VIII-XVI ст., зазначає: “Японські автори на той час досить добре володіли
китайською мовою, щоб урізноманітити теми своїх віршів та прозових опусів, проте у переважній
більшості – не настільки добре для того, щоб називати їхні твори художньою творчістю в повному
сенсі цього слова” [Там само, 90].
Хоча були й винятки з цього загального правила. Той же В.Н. Горегляд до списку цих
винятків відносить
а) китайськомовні твори Кукая (Кобо Дайші, 774-835);
б) творчий спадок імператора Саґа (786-842).
Окрім них і вищезгаданих імен поетів, які писали свої твори в жанрі канші, слід назвати
також імена таких поетів, як Тачібана Хіромі та Шімада Тадаомі (кінець VIII – початок IX ст.),
поетичні твори яких теж високо цінувалися сучасниками.
Загалом, не зважаючи на появу на той час антології “Ман-йо-шю” й інших японських
художніх текстів, IX ст. можна назвати добою розквіту японської китайськомовної поезії канші і
художньої прози камбун. На той час це була література високого чиновництва, учених-
конфуціанців та буддійських священиків-проповідників. Перші вели державну і міждержавну
переписку, господарську документацію, писали родові хроніки, листувалися між собою лише
китайським “чистим письмом” (яп.: 白 文 - хакубун). Інші також користувалися у своїй роботі
виключно китайськомовною науковою та релігійною літературою. Вільно володіючи китайською
мовою, усі вони пробували свої сили і на літературній ниві [докл. про це див.: Каваґучі 1982;
Rabinovich, Bradstock 2002].

3
 У другій половині IX ст. в Японії з’являється трійка видатних поетів жанру канші – Кі-но
Хасео (845-912), Мійоші Кійоцура (847-918), Суґавара Мічідзане (845-903). Саме Суґавара
Мічідзане став найвідомішим в історії японської поезії поетом жанру канші. Дональд Кін щодо
цієї величної постаті в японській літературі зауважував, що ніхто з японських літераторів другої
половини доби Хейан, які писали канші чи камбун “не може за якістю своїх творів зрівнятися з
Суґаварою Мічідзане” [Keene 1973, 341]. Творчий спадок поета, що зберігся до нашого часу,
складається з майже 700 поетичних та прозових творів, написаних як китайською, так японською
мовами. Серед них налічується 514 китайськомовних віршів і 59 – японськомовних.
Про високу оцінку японцями творчості Суґавари Мічідзане, його визначної ролі в історії
японської літератури і культури свідчить такий красномовний факт: під час свята Ґіон-мацурі, яке
щороку 16-24 липня відзначається в місті Кіото, колісницю під № 14 (“Абура-Тенджін-яма”) на
параді колісниць хоко (двоповерхові колісниці) та яма (колісниці у вигляді символічних коробів
для ліків) прикрашає дерев’яна статуя цього відомого японського поета IX ст, який після смерті
отримав ім’я Темман-Тенджін (“Людина Неба”).
Нащадок відомого, але збіднілого аристократичного роду Суґавара 3, батьком якого був
учений-філолог, голова тогочасного управління освітою (яп.: Дайґакурьо) Суґавара Корейоші
(812-880), а мати належала до славетного роду Отомо, що дав Японії цілу плеяду талановитих
поетів, Мічідзане вже в чотирирічному віці навчився читати, а коли йому виповнилося сім років,
почав писати власні вірші китайською мовою. Зберігся вірш-експромт майбутнього поета про
красу квітучої сливи, який згодом увійшов до складу майже всіх антологій віршів-канші,
написаний талановитим хлопчиком в одинадцятирічному віці на прохання Шімади Таданомі –
друга його батька і відомого поета, на дочці якого Суґавара Мічідзане одружився, коли йому
виповнилолося 15 років:

***
Прозорість місяця,
Зірок небесних блиск,
І сяйво снігу – у цвітінні сливи
Злилися разом.
О, казкова ніч!
О, сад у золоті та ароматі квітів!
(Суґавара Мічідзане)

У 871 р. Мічідзане успішно складає іспити і отримує право обійняти державну посаду
чиновника 5-го придворного рангу, що ставило його на один рівень із представниками найвищих
аристократичних родин. Однак обережність перемогла: він стає молодшим писцем Дайґакурьо і
протягом кількох років займається написанням чернеток імператорських листів. Користуючись
прихильністю імператора Уда (867-931, роки правл.: 887-897), Суґавара Мічідзане досить швидко
просувається кар’єрною драбиною. У 897 р. він уже займає пост Правого міністра, а ще через
кілька років отримує найвищий із можливих для тогочасних аристократів, які не були членами
імператорської родини, 2-й придворний ранг. Здавалося б, відтепер доля завжди буде усміхатися
поетові, але все було перекреслено заздрістю і запізнілою помстою представників всемогутнього
роду Фуджівара. Ще у 883 р. столицею по руках почав ходити анонімний вірш, в якому їдко
висміювався тогочасний впливовий міністр Фуджівара-но Фуюо. А оскільки вірш, написаний
китайською мовою, дійсно виявився талановитим, багато хто вважав його автором саме Суґавару
Мічідзане. Тоді поет відбувся “почесним” засланням на о. Шікоку, де зайняв посаду губернатора
провінції Санукі [див.: Горегляд 1997, 92-93]. Саме в цей період у громадянській ліриці поета все
частіше починають лунати гострі соціальні мотиви: злиденне життя простолюддя, непомірність
податків тощо. Уявити щось подібне в тогочасній поезії жанру танка неможливо. Не виключено,
що це справді була докорінна зміна політичних поглядів Суґавари Мічідзане, зумовлена
складними життєвими обставинами, однак фахівці схильні пояснювати це впливом на його

3
Раніше цей рід носив прізвище Хаджі, але в 781 р. прадід Суґавари Мічідзане Хаджі-но Фурундо отримав
від імператора дозвіл змінити прізвище. Головною причиною такого кроку з боку прадіда поета було
“опоганення” прізвища Хаджі смертю, оскільки в давні часи (III-VI ст. н.е.) їхні предки займалися
виготовленням глинянх статуеток ханіва для імператорських могил-курганів [Мещеряков 1988, 150].

4
творчість поетичної спадщини китайського поета Бо-Цзюй-і, для якого соціальна тематика була
однією з провідних у його поезії [Там само, 94].
Після відставки імператора Уда і значного посилення роду Фуджівара поет був звинувачений
у державній зраді, позбавлений усіх чинів, розлучений з сім’єю та дітьми, яких відправили за межі
столиці, і засланий на о. Кюшю, куди йому дозволили взяти з собою лише двох молодших синів.
Прощаючись зі сливами, що росли в саду його маєтка, і відчуваючи, що вже ніколи в житті
він їх більше не побачить, Суґавара Мічідзане написав:

***
Колись зі сходу вітер донесе
Ці дивні пахощі квітучих слив...
Господар далеко буде,
Та свою весну
Сливовий квіт зустріне неодмінно!
(Суґавара Мічідзане)
На Кюшю на поета чекало злиденне життя, тяжкі хвороби і відчай, пов’язаний з раптовою
смертю обох синів. Ось уривок із вірша, написаного Суґаварою Мічідзане з приводу смерті сина
Аморо:
***
Помер Аморо і відтоді заснути не можу.
А забудусь на мить –
Уві сні його бачу й гіркими сльозами вмиваюсь.
Минулого літа він зросту був тільки три шяку4,
А нині весною було б йому повних сім років.
Він гідно зростав, намагаючись гарним стать сином,
Книги читав, знав на пам’ять “Вірші про столицю”
Ліки хворобу його приглушили,
Але тільки на десять днів...
(Суґавара Мічідзане)
Відсторонюючись від трагічної тематики вірша, варто звернути увагу на сюжетність
поетичних творів Суґавари Мічідзане як у цьому окремому випадку, так і в його поезії в цілому.
Саме в цьому полягала одна з принципових відмінностей поезії канші від переважно почуттєвої,
емоційної японськомовної поезії жанру танка цієї історичної доби, що була широко представлена
в поетичній антології “Кокін-вака-шю” (“Збірка старих і нових японських пісень”, 905-913 рр.).
Як влучно зауважив з цього приводу О.Н. Мещеряков: “Китайські вірші іноді можна переказати
своїми словами. Японські завжди вимагають цитування” [Мещеряков 1991, 75].
25-го дня 2-го місяця 903 р. поет помирає, за кілька днів до цього дізнавшись від спеціального
присланого зі столиці гінця про смерть своєї дружини Нобукіко. Поезія останніх років його життя
пронизана смутком і відчуттям приреченості:
***
Поля і гори огортає ніч,
І стелится димок...
Який гіркий він
Від сліз моїх гірких!
(Суґавара Мітідзане)
Його вірші, написані переважно в жанрах ґуші (необмежений розмір строфи), цзюецзюй
(чотиристрофний вірш) і люйші (восьмистрофний вірш), увійшли до складу поетичної збірки
“Канке кошю” (管家後集, “Наступне зібрання дому Суґавара”, 903 р.), а також до складу перших
шести сувоїв 12-томного зібрання творів поета під назвою “Канке бунсо” (管家文草, “Літературні
нариси дому Суґавара”, 900 р.). Решта – шість об’ємних томів цього зібрання містили римовану
прозу Суґавари Мічідзане, офіційні документи, написані ним на різних державних посадах, тощо
[Горегляд 1997, 95-96].
Що ж стосується японськомовних віршів жанру танка Суґавари Мічідзане, то вони увійшли
до складу таких відомих поетичних антологій, як “Кокін-вака-шю” (“Збірка старих і нових
японських пісень”, 905-913 рр.), “Шінкокін-вака-шю” (“Нова збірка старих і нових японських
4
Шяку (尺) – давня міра довжини (30,3 см).

5
пісень”, 1205 р.) та ін. Проте саме китайськомовна поезія канші назавжди прославила цього
талановитого поета, золотими літерами вписавши його ім’я в історію японської класичної поезії.
Утім історія життя Суґавари Мічідзане з його фізичною смертю не завершилась. Містичні
події і численні легенди, пов’язують японці з ім’ям поета, дух якого, на їхнє глибоке переконання,
жорстоко помстився своїм кривдникам. У 908 р. раптово помирає Фуджівара Суґане – керівник
охорони імператорського палацу, який свого часу не пустив друга і покровителя Мічідзане екс-
імператора Уда до імператорського палацу, завадивши йому таким чином умовити свого сина,
імператора Дайґо (885-930; роки правл.: 897-930), помилувати опального поета. Ще через рік
помирає Фуджівара Токіхіра – цинічний інтриган і постійний суперник Суґавари Мічідзане на
державній службі. Невдовзі помирають також старший син і улюблений онук Фуджівари Токіхіри.
Водночас уся країна потерпає від низки жахливих природних катаклізмів: тайфунів, землетрусів,
цунамі, повеней, а також численних епідемій, через які гинуть десятки тисяч людей. Після смерті
свого старшого сина Ясуакіри, який мав наслідувати імператорський престол, переляканий цими
подіями імператор Дайґо видає спеціальний наказ про посмертне помилування Суґавари Мічідзане
і повернення йому всіх державних чинів, звань та нагород. А після того, як блискавка влучила в
імператорський палац, ледь не спаливши його до тла, своїм новим наказом імператор присвоює
поетові найвищий перший ранг державного службовця з одночасним “призначенням” його на
посаду першого міністра [докл. про це див.: Мещеряков 1988, 163-164].
Поступово «розгніваний дух» Суґавари Мічідзане заспокоюється. Згодом у Кітано, передмісті
Кіото, де за життя мешкав поет, на його честь зводиться синтоїстский храм. А наприкінці X ст.
поета офіційно включають до сонму синтоїстських божеств як покровителя наук, мистецтв та
каліграфії, надавши йому при цьому божественне ім’я Кітано Тенджін (“Людина Неба з Кітано”).
Протягом тисячолітньої історії існування культу Тенджіна права на нього заявляли також
буддизм і конфуціанство, а тому в цьому культі значною мірою переплелись елементи майже всіх
провідних релігій Японії. Сьогодні більшість японців знають Тенджіна під іменем Ґакумон-но
камі-сама, тобто Бога освіти (ученості), а кількість храмів, зведених на його честь у різних
куточках країни, обчислюється сотнями [див.: Федянина 2004]. Цілком зрозуміло, що особливою
популярністю Бог освіти користується серед школярів і студентів, а також їхніх батьків, особливо
під час вступних іспитів до вищих навчальних закладів, екзаменаційних сесій тощо. Досить часто
молоді японці вперше знайомляться з історією життя Тенджіна завдяки численним енґі ( 縁 起 ,
досл.: “виникнення”, “поява”; “початок”; “історія /походження/”) – літературно-художнім
прозовим описам напівміфічних історій про заснування давніх храмів, появи тих чи інших
релігійних культів, діянь різних божеств тощо, найдавнішим і найвідомішим з яких є “Кітано
Тенджін енґі” (“Записи про появу бога Тенджіна з Кітано”, 1194 р.).
Китайськомовна література як органічна складова національної літератури існувала в Японії
ще протягом майже тисячоліття після смерті Суґавари Мічідзане. Однак поступово, починаючи з
X ст., поезія канші і художня проза камбун почали відходити на другий план, поступаючись
провідним місцем поезії вака (досл.: “японська пісня”) і прозі жанру моноґатарі – досить
широкому за своїм визначенням літературному жанру, який включає в себе оповідання, новелу,
повість, роман тощо.
У період Хейан з’явилося ще кілька цікавих збірок віршів-канші, а також поетичних антологій,
до складу яких входили як канші, так і вака. Проте укладачі цих збірок часто ставили перед собою
зовсім інші цілі і вбачали інше призначення для своїх поетичних зібрань, ніж укладачі тогочасних
поетичних антологій танка. Як приклад, наведемо стислу інформацію про одну з таких збірок під
назвою “Ваканроей-шю” ( 和 漢 朗 詠 集 – “ Збірка японських та китайських віршів для
декламування”, 1013 р.), укладачем якої був відомий поет Фуджівара-но Кінто (966-1041)5.
Антологія “Ваканроей-шю” була збіркою віршів-зразків для наслідування молодими поетами,
тобто своєрідним підручником із поезії, і дійсно довгий час використовувалася саме з цією метою
багатьма поколіннями японських поетів [Такаґі 1955, 193]. Вона складалася з двох сувоїв. Перший
мав чотири тематичні “сезонні” розділи: “Весна”, “Літо”, “Осінь” “Зима”, а другий, під загальною
назвою “Суміш”, об’єднував у своєму складі вірші більш деталізованої природної тематики з
5
Фуджівара-но Кінто (966-1041) – автор двох популярних трактатів з теорії поезії “Шінсен дзуйно” (“Про
нові збірки пісень”) і “Вака кюхін” (“Девять ступенів /майстерності/ вака”) [див.: Фудживара Кинто, 1996,
86-106]. Збереглося також зібрання його власних поезій під назвою “Кінто-шю” (“Збірка Кінто”). Вірші
Фуджівари Кінто входять до складу антології “Хяку-нін іш-шю” (“По одному віршу ста поетів”, 1235 р.) та
інших поетичних збірок. Окрім “Ваканроей-шю”, він був також укладачем таких антологій, як “Шюі-шю”
(“Зібрання забутих пісень та історій”) і “Санджю-роккасен” (“Зібрання пісень 36 /безсмертних поетів/)”.
6
відповідними назвами розділів: “Вітер”, “Хмари”, “Ясно” тощо. Загалом антологія містила 804
вірші, з яких – 588 канші в жанрі ші (дворядковий вірш із семи слів) 50-ти японських і 30-ти
китайських поетів, а також 216 танка 80-ти японських поетів. Із 588 китайськомовних віршів 139
належали Бо Цзюй-і, а з японських поетів найширше була представлена творчість Суґавари
Фумітокі (44 канші) і Суґавари Мічідзане (38 канші). Серед авторів японської поезії вака укладач
віддав перевагу Кі-но Цураюкі (13 танка), Ошікочі-но Міцуне (12 танка), Какіномото-но
Хітомаро (8 танка), Тайра-но Канеморі (8 танка) та ін. [див.: Горегляд 1997, 196-197].
Підводячи підсумки, зазначимо, що китайськомовна література в Японії існувала ще досить
довгий час – до початку доби Мейджі (1868-1912), а гарне знання китайської мови, починаючи з
доби Нара, залишалось для японців головною ознакою освіченості і шляхетності майже до кінця
XIX ст. Для того, щоб переконатися в цьому, наведемо уривок із передмови до “Російсько-
японського словника” (насправді – японсько- російського), укладеного першим консулом Росії в
Японії Йосипом Антоновичем Гошкевичем (1815-1875) “при пособіи японца Тацибана но
Коосай”, що вийшов друком 1857 р. у Санкт-Петербурзі. Ось що писав з цього приводу Й.А.
Гошкевич, який на власні очі спостерігав мовну ситуацію в Японії спочатку в період свого
першого перебування в цій країні в 1854-1855 рр. у складі дипломатичної місії віце-адмірала Є.В.
Путятіна, а згодом – на посаді консула Росії в 1858-1865 рр. в японському місті Хакодате на
Хоккайдо: “Взагалі по всій державі китайська мова у великому використанні; будь-яка людина,
що претендує на освіченість, соромиться використовувати вислови своєї рідної звучної мови,
замінюючи їх невиразними китайськими звуками. І не можна сказати, щоб причиною цього була
бідність природної мови: навпаки, дуже мало можна відшукати навіть абстрактних понять, для
вираження яких не існувало б у ній уже готових слів; а завдяки її гнучкості й можливості
з’єднувати одні слова з іншими, створення і складання нових слів не викликає жодних труднощів.
Проте як у народі в цілому, так і у свідомості окремого індивида, живе визнання переваги над
собою свого вчителя і до такої міри придушує почуття народної гідності, що йому уявляється
неможливим і висловлюватися, і думати інакше; своя мова не підкорюється йому, здається
занадто вже простою для висловлювання високих понять. Так уся Європа довгий час вважала
латинську мову незамінною для наукових творів; так Корея, Маньчжурія і Японія донині сповнені
поваги до мови китайської” [Гошкевич 1857, I-II].
На нашу думку, описана Й.А. Гошкевичем мовна ситуація в Японії середини XIX ст. дуже
нагадує ситуацію в Україні XVIII-XIX ст., а також за радянських часів, починаючи з кінця 30-х до
початку 90-х років XX ст., тобто до проголошення державної незалежності України, що дає нам
підстави для певних міркувань з цього приводу.
Для Японії історичний факт двомовності в літературі мав як свої позитивні, так і негативні
риси. У одній зі своїх праць академік М.Й. Конрад про це пише: “ Панування китайської
літератури, поряд зі своїми позитивними наслідками, – у вигляді безсумнівного благодійного
впливу на розвиток освіченості, художнього смаку та естетичних поглядів японців, – незабаром
далося взнаки і в негативному сенсі: китайська художня література примусила відступити на
задній план японську національну творчість. Перед потужністю і виразністю повноцінного
китайського художнього слова, яке мало по собі довгу історію розвитку, відступало ще молоде
словесне мистецтво Японії, що виникло в середовищі народу, який щойно вийшов із
напівварварської стадії” [Конрад 1973, 91]. Проте ці слова відомого російського сходознавця
стосуються лише початкового періоду становлення японської національної класичної літератури
VII-VIII ст. Після широкого розповсюдження в країні національного складового алфавіту кана,
появи перших японськомовних прозових творів жанру моноґатарі (“Такеторі-моноґатарі”, кін.
IX - поч. X ст.; “Очікубо-моноґатарі”, друга пол. X ст. та ін.), які записувалися вже каною, а
особливо після появи поетичної антології “Кокін-вака-шю” (“Збірка старих і нових японських
пісень”, 905-913 рр.), ситуація кардинально змінилася. Однією з головних заслуг антології “Кокін-
вака-шю” в історії японської літератури, окрім усього іншого, було саме те, що вже на початку X
ст. вона блискуче продемонструвала всім вітчизняним адептам китайськомовної літератури, як і
китайської культури в цілому, якого високого художнього й естетичного рівня може сягнути
національна японська поезія. У свідомості багатьох освічених японців стався справжній
психологічний перелом – вони несподівано для себе відкрили, що написані їх рідною мовою вірші
також можуть відповідати вимогам найвитонченішого поетичного смаку і викликати в серці не
меншу естетичну насолоду, ніж китайськомовна поезія їхніх талановитих співвітчизників
Суґавари Мічідзане, Кі-но Хасео, Мійоші Кійоцури та інших поетів.

7
 На початку лекції ми вже згадували про історичні паралелі, які проводив Омелян Пріцак між
Україною та Кореєю. Однак шановний вчений нічого не пише про долю національних літератур
цих країн, а в цій царині також можна знайти надзвичайно цікаві аналогії і паралелі. І не лише між
Україною і Кореєю, а й між Україною та Японією. Зокрема, мається на увазі наявність в
українській та японській літературах великої кількості іншомовних художніх творів, написаних
талановитими представниками народів цих країн – російськомовними українцями, з одного боку, і
китайськомовними японцями, з іншого. Для давньої Кореї така двомовність теж була характерним
явищем національної літератури, що яскраво віддзеркалює китайськомовний творчий спадок
таких відомих корейських поетів IX-X ст., як Чхве Ґвану, Чхве Сину, Чхве Чхівона (Коун), про
яких уже йшлося, а також творчість кількох наступних поколінь майстрів художнього слова XII-
XVIII ст., насамперед: Чон Джісана (Намхо), Лім Чхуна (Соха), Лі Інно (Пхахан), Санмьондже, Лі
Ґюбо (Пеґун-коса), Чон Доджона (Самбон), Чон Інджі, Кім Сісипа (Мевольдан), Лім Дже (Пекхо,
Кьомдже), Чон Чхоля (Сонґан), Квон Пхіля (Сокчу), Хо Ґюна, Лі Донму (Хьонам), Лю Діккона
(Нендже), Пак Чеґа (Чходжон), Лі Соґу (Сованджон), Пак Чівона (Йонам) і багатьох інших
корейських поетів та прозаїків. Однак, не будучи фахівцем у галузі корейської літератури, ми
обмежимося лише цим загальним зауваженням і детальніше зупинимося на окремих аналогіях в
літературах Японії та України.
Передусім відзначимо, що китайська письмова мова веньянь (яп.: камбун) ніколи не
сприймалася японцями як “колонізаторська мова”, тобто як нав’язана зовні, мови, як це було в
історії людства з деякими іншими мовами, зокрема – англійською (Бангладеш, Індія, Пакістан),
французькою (північно-західна частина Африки, В’єтнам, Океанія), іспанською та португальською
(Латинська Америка), російською (Україна, середньоазійські країни, країни Прибалтики та
Кавказу, що входили спочатку до складу Російської імперії, а згодом – Радянського Союзу). А
тому для японців власна китайськомовна література завжди була органічною часткою
національної літератури, від якої вони ніколи не відмовлялися лише тому, що вона була
іншомовною, не нехтували нею, а досліджували і пишалися. Будь-хто з японських письменників,
хто писав свої твори китайською мовою, завжди вважав себе виключно японським літератором.
Такої ж думки дотримувались і його співвітчизники. Жодним чином не намагалися “привласнити”
японських майстрів слова і китайці. Можливо, саме це, а не “бездарність” японських
письменників, які писали свої твори китайською мовою і серед яких дійсно були справжні
таланти, мав на увазі відомий американський сходознавець Д. Кін, коли у статті “Порівняння
японської і китайської літератур” (“Comparisons between Japanese and Chinese Literature”) заявляв,
що для “китайців протягом тисячоліття японська література не означала абсолютно нічого!”
[Keene 1973, 79]. Тоді як для японців протягом цього ж тисячоліття китайська мова була не лише
однією з мов їхньої національної художньої літератури, а й мовою дипломатії, науки, культури,
тобто тим, чим для середньовічної Європи була латина, країн Близького Сходу – арабська мова, а
православних країн Східної Європи (Болгарії, Сербії, Македонії, України-Руси і Московії) –
спочатку старослов’янська, а потім церковнослов’янська мови (звичайно, з усіма своїми
регіональними особливостями). У спеціальній науковій літературі навіть існує об’єднуючий усі
варіанти назв цієї спільної для східних слов’ян літературної мови термін – “давньослов’янська
літературна мова”, яку на теренах тогочасної України і Московії в XVI-XVII ст. називали також
“словенскою” або “славенською”6.
Цікаву характеристику мовної ситуації в Московії кінця XVII ст. (а в тогочасній Україні вона
була аналогічною) можна зустріти у німця Генріха Лудольфа, який у передмові до своєї
“Російської граматики” (“Grammatica Russica”, 1696 р.) писав: “Для росіян знання слов’янської
мови є необхідним, оскільки не лише Свята Біблія та інші книги, за якими здійснюється
богослужіння, існують лише слов’янською мовою, але не можна ні писати, ні розмірковувати з
будь-яких питань науки та освіти, не користуючись слов’янською мовою... Проте так само, як
ніхто з росіян не може писати чи розмірковувати з наукових питань, не користуючись
слов’янською мовою, так і навпаки, у домашніх та інтимних розмовах ніхто не здатний обійтися
засобами лише слов’янської мови, оскільки назви переважної більшості звичайних речей, що
використовуються в повсякденному житті, не зустрічаються в тих книгах, за якими вчаться
слов’янській мові. Так у них і кажуть, що розмовляти треба російською, а писати слов’янською”
[Лудольф 1937, 47, 113-114].
6
Саме так: “Новый лексикон славено-японский” – називався перший і єдиний донині церковнослов’янсько-
японський словник, укладений японцем Ґондзою в 1738 р. на основі відомого “Лексикона треязычного...”
(1704 р.) Федора Полікарпова [докл. про це див.: Бондаренко 1996, 80-101; 2000, 92-105].
8
 І справді мовна ситуація на теренах Росії та Україні в XVII-XVIII ст. була надзвичайно
пістрявою: панувала страшна мішанина мов, говорів, стилів. Навіть російська літературна мова
цього періоду, яку з другої половини XVIII ст. почали активно кодифікувати тогочасні російські
філологи, за оцінкою фахівців, густо рясніла “лексичними, морфологічними, фразеологічними та
стилістичними елементами простонародної і церковнокнижної мови, застарілими
діалектизмами, грубими вульгаризмами, незрозумілими архаїзмами, похмурими канцеляризмами і
незграбними варваризмами” [Макєєва 1961, 6].
Починаючи з другої половини XVIII ст. функції церковнослов’янської мови в Україні, що
увійшла до складу Російської імперії, поступово перебирає на себе російська мова, користуватись
якою спочатку почала козацька верхівка, урядові та місцеві чиновники, священики, а згодом
міщани і, зрештою, усі більш-менш освічені українці. Тому, хочемо ми цього чи ні, але протягом
останніх кількох століть російська мова була для українців такою ж мовою науки, освіти,
культури, а також літератури, якою колись для японців була китайська. Хоча, попри певну
схожість, мовна ситуація в Україні XVIII-XIX ст. в цілому була набагато складнішою, ніж у
тогочасній Японії, де національна мова змогла досить швидко піднятися на один рівень із
китайською, тоді як українська, на відміну від японської, внаслідок цілої низки причин довгий час
залишалася мовою переважно побутового спілкування і була кодифікована лише на межі XIX-XX
ст. Згадаймо, що навіть класик української літератури І.П. Котляревський ставився до своєї
“перелицованной”, “перецыганенной” “Енеїди”, як він сам її називав, лише як до своєрідного
літературного жарту і не більше, принаймні, спочатку.
Отже, в історії обох країн були тривалі періоди диглосії, що, зрештою, і спричинило появу в
їх національних культурах такого явища, як іншомовна література. У випадку з Японією йдеться
виключно про китайськомовну літературу. Що ж стосується України, то в цьому випадку можна
говорити як про російськомовну літературу XVIII-XX ст., так і про літературу, створену
українськими письменниками церковнослов’янською мовою в XVI-XVII ст. Насамперед, мається
на увазі творчість Івана Вишенського, Герасима Смотрицького, Стефана Зизанія, Мелетія
Смотрицького, Захарія Копистенського та ін.
Але якщо Китай, як ми вже зазначали, ніколи навіть не намагався “привласнити” японську
китайськомовну літературу – ні поезію канші, ні прозу, написану камбуном, то Росія (на
превеликий жаль, за мовчазної згоди самих українців) уже давно включила таких письменників
українського походження, як Ф. Прокопович, М. Херасков, В. Капніст, М. Гоголь, М. Булгаков,
В. Короленко і багатьох інших до когорти російських письменників. Причому, робилося це без
урахування того, як себе ідентифікували самі ці письменники та поети: росіянами чи українцями.
До того ж, далеко не кожний із них був здатний категорично відповісти на це питання. М. Гоголь,
наприклад, у своєму листі до Л. Смирнової від 22 грудня 1844 р. щиро зізнавався: “Я сам не знаю,
яка моя душа, хохлацька чи російська”.
Диглосію, як соціолінгвістичне явище, слід чітко відокремлювати від двомовності (або ще:
білінгвізму, полілінгвізму, багатомовності тощо). Якщо при двомовності (індивідуальній чи
національній) обидві мови функціонують як рівноправні і взаємозамінні засоби коммунікації, що
обслуговують усі сфери соціального та культурного життя окремого індивіда або цілого народу
(саме це фактично ми спостерігаємо в сучасній Україні), то диглосія – це паралельне існування в
суспільстві двох мов, які застосовуються в різних функціональних сферах. Характерними
ознаками диглосії на відміну від двомовності Б.А. Успенський вважав:
а) недопустимість використання книжної мови як засобу усного (розмовного) спілкування;
б) відсутність кодифікації розмовної мови;
в) відсутність паралельних текстів ідентичного змісту [Успенский 1994, 7].
Функції китайської мови в Японії VI-IX ст. повністю відповідали зазначеним критеріям
диглосії, оскільки практично вся офіційно-ділова документація, буддійська література, науково-
філософські трактати, а також значна частина літературних творів писалися китайською мовою,
тоді як японська використовувалася переважно в синтоїстських богослужіннях і повсякденному
спілкуванні. Лише з появою історико-міфологічного літопису “Коджікі” (“Записи давніх діянь”,
712 р.) і поетичної антології “Ман-йо-шю” (“Збірка міріад листків”, середина VIII ст.) в Японії
зароджується власне японська література, яка починає на рівних конкурувати з китайськомовною
лише десь на межі IX-X ст.
Якщо нам, українцям, наслідуючи японців, погодитися чи, можливо, краще сказати,
змиритися з тим, що в Україні теж, як і в Японії, довгий час існував і продовжує існувати донині
цілий пласт “української російськомовної літератури”, то питання на кшталт, українськими чи
9
російськими письменниками були Ф. Прокопович, М. Херасков, В. Капніст, М. Гоголь, В.
Короленко, як і одеситка А. Ахматова (Горенко), киянин В. Некрасов чи наш сучасник А. Курков,
а також багато інших талановитих письменників і поетів українського походження, повністю
відпаде. І тоді російським літературознавцям доведеться втішатися О. Пушкіним, Л. Толстим, А.
Чеховим, С. Єсєніним, М. Шолоховим, – тобто дійсно російськими письменниками, як за мовою
їхніх творів, так і за походженням. Ми переконані, що для світової слави російської літератури
навіть цих імен, не кажучи вже про десятки інших відомих російських письменників, цілком
достатньо. Загалом, проблема взаємостосунків між українською і російською літературами –
надзвичайно цікава і досить полемічна тема, що породжувала і ще довгий час породжуватиме
серед літературознавців обох країн запеклі суперечки, палкі дискусії і диспути. Але, оскільки вона
виходить за межі проблематики нашого навчального посібника, ми не будемо детально зупинятися
на цьому питанні, цілком визнаючи, що виголошена нами позиція може бути спірною. Однак,
враховуючи японський історичний досвід ставлення до власної іншомовної літератури, як і
культурний досвід багатьох інших країн світу, що у своїй історії також спіткнулися з явищем
диглосії, така точка зору, як нам уявляється, має певне раціональне зерно. При цьому виникає
закономірне питання: чому за схожих історичних обставин і майже аналогічних мовних ситуацій
оцінки і ставлення японців до власної китайськомовної літератури й українців до російськомовної
літератури, створеної письменниками українського походження (як, до речі, китайців та росіян до
цього феномену в культурному житті їхніх сусідів), були й залишаються такими протилежними?
Суть проблеми, на нашу думку, полягає не лише у великодержавному ставленні Росії до своїх
історичних сусідів, а й у певній політизації мовного питання в самій Україні, де за радянських
часів російська мова розглядалася як “мова міжнаціонального спілкування братніх народів”, а
зараз, навпаки, називається “колонізаторською мовою”. Саме тому “разом з водою із ванни
виплескується й дитина” – російськомовна українська література. Зрештою, час усе розставить на
свої місця. Ми переконані, що у вітчизняному літературознавстві ставлення до цієї літератури
буде поступово переосмислюватись і багато в чому наблизиться до позицій японців. А згодом
такий підхід буде визнаний також літературознавцями інших країн світу, як, до речі, уже зараз
багатьма зарубіжними істориками переосмислюється історія Київської Русі. Ось один із таких
прикладів.
Не так давно в Японії вийшла друком книга першого посла Японії в Україні (1995-1999 рр.)
Юджі Курокави під назвою “Моноґатарі Украіна-но рекші” (“Сказання про історію України”. –
Токіо, 2002). Продавалася вона в суперобкладинці, на якій великими літерами було написано: “Чи
не є насправді історія Росії та СРСР історією України?”. А це фактично був прямий заклик
досвідченого дипломата, адресований японським і зарубіжним історикам щодо необхідності
переосмислення традиційної радянської історії.
До речі, проблема національного визнання стосується не лише російськомовних українських
письменників, а й багатьох учених, художників, композиторів. Навіть іноземці в цьому відношенні
часто уважніші і прозорливіші від нас, українців, які так легко поступаються власною історією і
здобутками своєї культури. Наведемо лише один, проте дуже характерний приклад. В інтерв’ю
газеті “Дзеркало тижня” від 22 травня 2004 р. (№ 20 /495/) радник із питань культури посольства
Франції в Україні Олів’є Ґіом зазначає: “Для мене Малевич завжди був російським художником. І
лише приїхавши до України, я усвідомив, що він – український художник. Виходячи з цього, краще
розумієш його творчість, – адже деякі його особливості ґрунтуються саме на українській
народній культурі. Наприклад, його селяни без облич перегукуються з українськими народними
іграшками. Його колірна гама – яскраві, насичені жовтий, оранжевий, синій. Безумовно, свого
часу він вважався найбільш авангардним художником. І водночас він дуже органічно вписується в
народну культуру”. Від себе додамо – саме в українську народну культуру.
А вже згадуваний нами посол Японії в Україні Юджі Курокава в передмові до своєї книги
“Сказання про історію України” з приводу незнання іноземцями ні справжньої історії нашої
країни, ні культурних здобутків українського народу пише: “Задумуючись над тим, звідки взялося
таке неповне уявлення про Україну, я дедалі більше переконувався: причина цього криється в
тому, що до здобуття незалежності в 1991 р. упродовж кількох століть Україна перебувала в тіні
Росії та СРСР. Ніхто не сумнівається в багатій історії Росії. Ніхто не скаже, що в Росії
Достоєвського, Гоголя і Чайковського немає культури. Ніхто не назве відсталою країну, яка
запустила супутника. Але ж столиця Київської Русі – це столиця сучасної України! А Гоголь –
справжній українець, нащадок козаків. І дід Чайковського – козацького роду, та й сам композитор
щороку надовго зупинявся в маєтку своєї молодшої сестри в Кам’янці і на основі тамтешніх
10
народних пісень написав не тільки “Анданте кантабіле”, але також інші музичні твори. Кажуть, що
й предки Достоєвського мають українське коріння. Українцем був і Сергій Корольов, який зіграв
головну роль у запуску першого штучного супутника. Уже з цього зрозуміло, що Україна має
свою історію, культуру й науку, але всі її досягнення в цих галузях приписувалися Росії та СРСР”
[Дзюб 2004, 39-40].
А закінчити цю лекцію ми хотли б цитатою з книги великого німецького лінгвіста Вільгельма
фон Гумбольдта (1767-1835) “Про відмінності побудови людських мов і її вплив на духовний
розвиток людства”, який майже двісті років тому писав: “Якщо через якісь побічні причини народ,
що володіє досконалою мовою, зануриться в духовну відсталість та кволість, то вирватися з цього
стану за допомогою своєї ж власної мови йому буде значно легше” [Гумбольдт 1984, 159]. Чи не
нас, українців, мав на увазі відомий учений? До речі, японці це давно і вчасно зрозуміли. А чи
зрозуміємо ми, українці?
І. Бондаренко

ЛІТЕРАТУРА
1. Бондаренко И.П. Русский язык японских мореплавателей (18 в.). – Нара, Тэнри: Ун-т Тэнри,
1996.
2. Бондаренко И.П. Русско-японские языковые взаимосвязи XVIII века (Историко-
лингвистическое исследование). – Одесса: Астропринт, 2000.
3. Горегляд В.Н. Японская литература VIII-XVI вв. – СПб., 1997.
4. Гошкевич И.А. Русско-японский словарь (составленный И. Гошкевичем при пособии японца
Тацибана но Коосай). – СПб.: Типографія Я. Іонсона и литографія Р. Голике, 1857.
5. Гумбольдт фон В. Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1984.
6. Дзюб І. Юдзі Курокава. Чи була історія Росії та СССР історією України? Українська історія з
погляду японського дипломата // Всесвіт. – № 11-12. – 2004. – С. 39-41.
7. [Каваґучі Хісао] 川口久雄・平安朝日本漢文学史の研究（上下）・東京・明治書院・ 1959-
1961 [Хейан-чьо ніхон камбун-ґаку ші-но кенкю (Дослідження історії японської літератури
камбун доби Хейан). – Т. 1-2. – Токіо, 1959-1961].
8. Keene D. Comparisons between Japanese and Chinese Literature // Studies on Japanese Culture. –
Vol. 1. – Tokyo, 1973.
9. Kоnishi J.A History of Japanese Literature. Vol. 3: The High Middle Ages. – Princeton (New Jersey),
1991.
10. Конрад Н.И. Философия китайского Возрождения (О Сунской школе) // Запад и Восток:
статьи. – М., 1966.
11. Лудольф Г. Русская грамматика. Оксфорд, 1696. – Перевод и коммент. Б.А. Ларина. – Л., 1937.
12. Макеева В.Н. История создания “Российской грамматики” Ломоносова М.В. – М.-Л., 1961.
13. Мещеряков А.Н. Герои, творцы и хранители японской старины. – М.: Главная редакция
восточной литературы издательства “Наука”, 1988.
14. Мещеряков А.Н. Древняя Япония: культура и текст. – М.: Главная редакция восточной
литературы издательства “Наука”, 1991.
15. Никитина М. Поэтическое слово в корейской культуре // Классическая поэзия Индии, Китая,
Кореи, Вьетнама, Японии. Библиотека всемирной литературы. Серия первая. Т. 16. – М.,
1977. – С. 387-402.
16. Rabinovich Judith N., Bradstock Timothy R. The Kanshi Poemes of the Ozasa Tanzaku Collection:
Late Edo Life through the Eyes of Kyoto Townsmen. – Kyoto: Nichibunken. – 2002.
17. [Такаґі Ічіносуке] 高 木 市 之 助 日 本 文 学 / 古 典 / [Ніхон бунґаку (котен) 東 京 ・ 岩 波 書 店 ・ 1969
(Японська література /класика/). – Токіо, 1969].
18. Успенский Б.А. Краткий очерк истории русского литературного языка (XI-XIX вв.). – М., 1994.
19. Федянина В.А. Становление и развитие культа Тэндзин в Японии // Ломоносовские чтения –
2004 (Эл. ресурс: http://www.iaas.msu.ru/res/lomo04/relig/fedianina. htm).
20. Фудзивара Кинто. О новых собраниях песен. Девять ступеней искусства вака // Восточная
поэтика: Тексты. Исследования. Комментарии. – М.: Изд. Фирма “Восточная литература”
РАН, 1996. – С. 86-106.  

11