Пам’ять це здатність до фіксування, зберігання, 

відтворення й забування
різноманітного досвіду та інформації. Нейрофізіологічною основою процесів
пам’яті є здатність мозку закріплювати, зберігати та відновлювати сліди
минулих вражень. Так, запам’ятання і зберігання грунтується на закріпленні
утворюваних тимчасових нервових зв’язків, забування – на їх гальмуванні,
згасанні, відтворення – на їх відновленні.

Довгостроковий potenciala - посилення синаптичної передачі між двома

нейронами, які зберігаються протягом тривалого часу після впливу на
синаптичний провідний шлях. LTP (ЛТП) бере участь в механізмах
синаптичної пластичності , що забезпечує нервову систему живого організму
здатність адаптуватися до мінливих умов зовнішнього середовища. більшість
теоретиків нейрофізіології вважають, що довгострокова потенціація разом з
довготривалою депресією лежать в основі клітинних механізмів пам'яті і
навчання. Довгострокову потенціацію відкрив норвезький учений Тер'є Лемо
Terje Lomo (Тер'є ЛОМО) в 1966 році при проведенні експериментів по
гіпокампі кроликів. перша наукова стаття, що описує процес LTP (ЛТП), був
опублікований Тер'є Лемо і Тімоті Блісс Timothy Bliss (Тімоті Блісс) в 1973
році.

Встановлено, що ДВП складається із сукупності багатьох процесів. Хоча

спочатку ДВП спостерігалася в гіпокампі кролика, згодом вона була описана і
для нейронів гіпокампу на зрізах, і обидва препарати використовуються донині.
ДВП може бути викликана багатьма способами, але найбільш поширеною
технікою є використання високочастотної тетанізації.

У нейронауках дослідження механізмів навчання і пам'яті ведеться в контексті

пластичності. Тому багато експериментів мали на меті ідентифікацію
пластичних змін, які відбуваються в фізіології та анатомії мозку, під час
поведінкового навчання і запам'ятовування. Так як пластичність стала
доступною для досліджень на клітинному і молекулярному рівнях, в даний час
ідентифіковано безліч механізмів нейронної пластичності, які, очевидно,
вносять свій вклад в різні форми навчання.

Для багатьох вчених основною змінною при формуванні пам'яті є розвиток

нових зв'язків. Ця ідея була розвинена Д. Хеббом в теорію клітинних ансамблів
(1949), де центральне місце займали пластичні модифікації, що відбуваються в
місцях з'єднання нейронів. Інтереси сучасних дослідників спрямовані не тільки
на синапси, але і на механізми формування нейронних систем, і на
внутрішньоклітинні процеси, що опосередковують всі електрофізіологічні
події, що реєструються мікроелектродами у живих нервових клітин. Рівень
розвитку методів біохімічного і молекулярно-генетичного аналізу в сукупності
з тонкими мікроелектродними реєстраціями електричної активності нейронів
створюють виключно сприятливі можливості для ідентифікації
внутрішньоклітинних перетворень речовин, які і складають матеріальну основу
пам’яті.

Перші ключі до відповідей на ці питання були отримані в 1973 році, коли Тер'є
Лемо і Тім Блісс, що працювали постдоками в лабораторії Пера Андерсена в
Осло, відкрили, що зв'язки в нейронних провідних шляхах, що ведуть в
гіпокамп кролика, можуть посилюватися під дією короткого сплеску нейронної
активності. Лемо і Блісс тоді ще не були знайомі з роботами О'Кіфа і не
спробували дослідити роботу гіпокампу в контексті пам'яті, пов'язаної з якоюсь
певною формою поведінки, як ми зробили з рефлексом втягування зябер у
аплізії. Замість цього вони застосували підхід, аналогічний тому, яким ми з
Ладіславом Тауцем вперше скористалися в 1962 році: вони стали працювати з
нейронним аналогом навчання. Але їх нейронний аналог був заснований не на
загальновідомих формах навчання, таких як звикання, сенсибілізація і
вироблення класичного умовного рефлексу, а на нейронній активності як такої.
Вони впливали на нейронний шлях, що веде в гіпокамп, дуже швидкою
послідовністю електричних стимулів (сто імпульсів в секунду) і виявили, що в
результаті синаптичні зв'язки в цьому шляху посилюються на час від декількох
годин до одного або декількох днів. Лемо і Блісс назвали таку форму посилення
синаптичних зв'язків довгострокової потенціації.

Незабаром з'ясувалося, що довгострокова потенціація відбувається у всіх трьох

провідних шляхах гіпокампу і що це далеко не єдиний випадок, де
спостерігається подібний процес. Довготривала потенціація виявилася цілим
набором злегка відмінних один від одного механізмів, кожен з яких збільшує
силу синапсів у відповідь на стимуляцію різної частоти і характеру.
Довготривала потенціація подібна до довготривалого посилення зв'язків
сенсорних нейронів з мотонейронами у аплізіі: в обох випадках спостерігається
посилення синаптичних зв'язків. Але якщо довгострокове посилення зв'язків у
аплізіі має гетеросинаптичну природу і здійснюється за рахунок дії
модуляторного нейромедіатора на гомосинаптичному провідному шляху, то
багато форм довгострокової потенціації можуть запускатися виключно за
рахунок гомосинаптичної активності. Однак, як з'ясували згодом і ми, і інші
вчені, в перетворенні короткочасної гомосинаптичної пластичності в
довготривалу гетеросинаптичну зазвичай задіяні нейромодулятори.

На початку вісімдесятих Андерсен істотно спростив методику Лемо і Блісса,

витягуючи гіпокамп з мозку щура, розрізаючи його на тонкі шари і поміщаючи
їх в живильне середовище. Це дозволило йому спостерігати роботу декількох
нейронних шляхів в певному сегменті гіпокампу. Як не дивно, такі зрізи мозку
можуть функціонувати годинами, якщо їх правильно підготувати. Тепер
збройні новим методом дослідники отримали можливість вивчати біохімію
довгострокової потенціації і спостерігати ефекти впливу препаратів, що
блокують певні компоненти передачі сигналів.
В ході цих досліджень почали виявлятися основні речовини, задіяні при
довгостроковій потенціації. У шістдесятих роках Девід Кертіс, працюючи
спільно з Джеффрі Уоткінсом, відкрив, що звичайна глутамінова амінокислота
(глутамат) грає роль одного з головних нейромедіаторів в мозку хребетних
(згодом ми з'ясували, що в мозку безхребетних теж). Потім Уоткінс і Грем
Коллінгрідж встановили, що глутамат впливає в гіпокампі на два різних типи
іонотропних рецепторів: AMPA і NMDA. AMPA-рецептор забезпечує
нормальну синаптичну передачу і реагує на окремі потенціали дії в
пресинаптичному нейроні. NMDA-рецептор, навпаки, реагує тільки на дуже
швидкі серії стимулів і потрібна для довгострокової потенціації.

Результати досліджень роботи NMDA-рецепторів були із захопленням

зустрінуті нейробіологами, тому що показували: ці рецептори відіграють в
нервовій системі роль детектора збігів. Через свої канали вони пропускають в
клітку кальцій тоді і тільки тоді, коли відзначають збіг двох нейронних подій,
одного пресинаптичного і одного постсинаптичного. Для цього, по-перше,
пресинаптичний нейрон повинен бути активований і виділяти глутамат, а по-
друге, AMPA-рецептори постсинаптичної клітини повинні пов'язувати глутамат
і деполярізовану клітину. Тільки в цьому випадку активуються NMDA-
рецептори, які впускають в клітину кальцій, викликаючи довгострокову
потенціацію. Цікаво, що ще в 1949 році психолог Дональд Хебб передбачив
можливість виявлення в мозку нейронного детектора збігів, задіяного в
навчанні: "Коли аксон клітини A <...> збуджує клітку B і багаторазово або
постійно бере участь в її активації, в одній з цих клітин або в них обох
відбуваються якісь процеси росту або метаболічні зміни, і ефективність роботи
клітини A підвищується ".
Аристотель, а слідом за ним британські філософи-емпірики і багато інших
мислителів, припускали, що навчання і пам'ять якимось чином забезпечуються
здатністю до асоціативної діяльності і формування тривалих уявних зв'язків
між двома ідеями або подразниками. Відкриття NMDA-рецепторів і
довгострокової потенціації дозволило нейробіологам виявити молекулярний і
клітинний процес, здатний здійснювати цю асоціативну діяльність.

Широке залучення корково-підкіркових структур в механізми замикання

асоціативного зв'язку, формування енграмми засноване, з одного боку, на явищі
іррадіації дратівливого процесу по специфічних і неспецифічних систем мозку,
а з іншого - на достовірно встановлених фактах конвергенції різномодальних
імпульсів на одному нейроні. Вперше гіпотеза конвергентного принципу
замикання асоціативного зв'язку була сформульована Дж. Екклса в 1968 р
Він припустив існування «центру» конвергенції, що не має певної локалізації.
На нейронах, що входять до складу цього «центру», відбувається зустріч
поєднуваних подразників.

Функціональна гіпотеза Дж. Екклса передбачає, що навчання полягає в

тривалих пластичних змінах міжнейронних зв'язків, що представляють собою
стійке підвищення ефективності певних синапсів в результаті постетанічної
потенціації. На клітинних аналогах корково-коркового умовного рефлексу, де в
якості умовного стимулу використовувалася пряма стимуляція через електрод
ділянки кори, віддаленого від місця реєстрації активності коркового нейрона, а
в якості безумовного стимулу - ефективне для реєстрованого нейрона
роздратування найближчій до нього поверхні кори, було виявлено в
здебільшого нейронів швидке і короткочасне посилення ВПСП в результаті
розвитку механізму коркової посттетанічної потенціації.Неодноразово
робилася спроба експериментальної перевірки гіпотетичного механізму
навчання по асоціації пресинаптичної активації і надпорогового збудження
постсинаптичного нейрона. Найбільш виразне і тривале посилення
моносинаптичних ВПСП і імпульсної реакції нейрона (моторної кори кішки)
були отримані в дослідах, де в якості умовного стимулу використовувалося
роздратування пірамідного тракту, а безумовним стимулом служило
внутрішньоклітинний збудження цих же нейронів або їх антидромна
стимуляція. Досліди показали, що в значної частини нейронів (до 40%)
спостерігається виразне зростання амплітуди ВПСП і сильне (в 10 разів)
збільшення імпульсного розряду клітини на умовний стимул. Оскільки
процедура псевдообумовлена , тобто пред'явлення умовних і безумовних
стимулів у випадковому порядку засвідчила свою неефективність, отримані
пластичні перебудови розглядають як аналогічні умовнорефлекторними.

Важливим етапом у вивченні хімічної природи пам'яті були

експериментальні спроби «транспорту пам'яті» від одних тварин іншим,
коли шляхом ін'єкції мозкових екстрактів від тварин-донорів, навчених
нескладному навику, було отримано полегшення навчання тієї ж задачі
тварин реципієнтів.
Найбільший резонанс в дискусії про природу пам'яті отримала в 70-і рр.
гіпотеза Г.Унгара, заснована на фактах накопичення в мозку особливого
пептиду, що кодує страх темряви і здатного транспортувати цей страх від
тварин навчених-донорів до ненавченим реципієнтам. Цей пептид -
скотофобін (від грец. «Боязнь темряви») був синтезований і
використовувався в різних лабораторіях для перевірки здатності
перенесення хімічним шляхом певної інформації. Було встановлено, що
скотофобін дійсно викликає стресову реакцію у тварин, коли вони
знаходяться в темряві. Подібним же чином в лабораторії Г.Унгара
виробляли у щурів звикання до звуку електричного дзвінка, а потім
екстрагували і очистили активну речовину, яку було названо амелітіном
(від грец. «Байдужий»).

Пам'ять не можна розглядати як щось статичне, що знаходиться строго в

одному місці або в невеликій групі клітин. Пам'ять існує в динамічній і щодо
розподіленої формі. При цьому мозок діє як функціональна система, насичена
різноманітними зв'язками, які лежать в основі регуляції процесів пам'яті.